Державне управління та державна служба

1. Види ресурсного забезпечення діяльності виконавців державно-управлінського рішення.

2. У чому полягає діяльність державної служби як інформаційно-комунікативної системи.

3. Соціальна ефективність державного управління.

Список використаної літератури.

1. Види ресурсного забезпечення діяльності виконавців державно-управлінського рішення

Аналіз політико-правового забезпечення виконавчої влади України дає підстави зафіксувати наявність численних суперечностей та неузгодженостей в її діяльності. По-перше, це взаємовідносини між інститутом Президента та виконавчою владою, зокрема між Кабінетом Міністрів та Адміністрацією Президента. По-друге - існування цілого ряду суперечностей у діяльності самої виконавчої влади, насамперед, відсутність чіткого розмежування компетенції і повноважень по «вертикалі» цієї гілки влади. Як зазначає ряд дослідників, найбільш чітко це спостерігається на рівні центральних органів виконавчої влади, суттєвими вадами функціонування яких є нечіткість у відносинах підпорядкування, дублювання функцій, невизначеність у розмежуванні поняття і правового статусу міністерств, державних комітетів, інших центральних органів виконавчої влади.

Висловлене дає підстави для висновку про те, що успішний розвиток виконавчої гілки влади в Україні залежатиме, по-перше, від усунення двоцентровості виконавчої влади, по-друге, від законодавчого забезпечення стабільної діяльності уряду.

На жаль, доводиться констатувати, що й «компромісна» Конституція 1996 року не створила механізмів, які дозволяли б цивілізовано владновувати розходження між Президентом, парламентом та урядом, не передбачила реальної системи стримувань та противаг, а існуюча сьогодні в Україні напівпрезидентська республіка ніяким чином не сприяє розв'язанню вищезазначених проблем влади. На це вказує й Президент України Л. Кучма: «Неповнота, недосконалість конституційно визначеного механізму організації влади постійно провокують суперечності і конфлікти між законодавчою та виконавчою її гілками».

Не сприяє поліпшенню ситуації й існуюча доволі централізована система органів виконавчої влади. На нашу думку, у перші роки незалежності, на початковому етапі державного будівництва (до 1996 року), коли розбудовувалася «виконавча вертикаль», моноцентризм організації системи державної виконавчої влади на чолі з Президентом, посилення її ролі, функцій і повноважень були виправданими. Це підтверджують слова американського вченого А. Шлезінгера про те, що «в епоху динамічного історичного розвитку і занепаду традиційних інститутів та ідеалів необхідна сильна президентська влада, спроможна йди на великий ризик з метою збереження цілісності розпадаючого суспільства». Натомість, сьогодні така модель жорстко централізованої влади, запозичена з радянських часів, перетворилася на гальмо суспільного розвитку України. Адже сила і авторитет державної влади полягає не в централізованій системі організації, яка породжує кризу демократії та відчуження громадянина від влади, а в чіткому розподілі функцій і повноважень між владними структурами різних рівнів, у розподілі державної влади по вертикалі, в децентралізації державного управління та розвиненому самоврядуванні, об'єктивно наближеному до громади, забезпечуючи таким чином її реальну участь у вирішенні політичних та економічних проблем. Саме такий шлях вирішення проблем територіальної організації влади передбачає проведення адміністративної реформи в Україні[4, c. 121-124].

До висловленого слід додати й те, що «змішана» президентсько-парламентська система не є зовсім оптимальною для України. Це підтверджує політико-правова практика європейських країн. Для прикладу, подібна модель сьогодні існує лише у Франції, Польщі, Ісландії та країнах СНД. А в українському варіанті вона є недосконалою, адже, з одного боку, не дає можливості сконцентрувати виконавчі повноваження і відповідальність у глави держави, а з іншого, не сприяє формуванню парламентської більшості, спроможної підтримувати стабільний уряд.

Тому подальше затягування з удосконаленням конституційних норм, формуванням правових засад діяльності органів виконавчої влади та впровадженням нової системи організації роботи уряду призведе до суттєвого зниження ефективності виконавчої влади, яка буде неспроможною здійснювати власні конституційні функції. Владна роль Кабінету Міністрів України значною мірою залежатиме від конституційної практики, що визначатиметься політичною ситуацією в парламенті, зокрема формуванням на партійних засадах депутатської більшості.

Стаття 113 Конституції України, яка визначає статус Кабінету Міністрів як вищий орган у системі виконавчої влади, закономірно передбачає наявність органів нижчого рівня, оскільки ієрархічність структурного устрою є органічною властивістю будь-якої цілісної управлінської системи. Слід зазначити, що сьогодні Україна знаходиться на черговому етапі пошуків оптимальної моделі організації влади на місцях. У цьому напрямі спостерігаються позитивні тенденції щодо збалансування функцій і повноважень інститутів місцевої влади, їх дієвості. Проте, як зазначає М. Пухтинський, повного балансу інтересів у владних відносинах ще немає. Йдеться про взаємовідносини у двох площинах: між центром і регіонами та між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Неузгодженості окремих положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Закону України «Про місцеві державні адміністрації» призвели до конкуренції компетенцій місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, накладок і дублювання функцій, а відповідно і втручання одних органів у справи інших, до невизначеності у ключових питаннях територіальної організації влади на місцях.

Так, проаналізувавши зазначені закони, С. Телешун дійшов таких висновків:

1. Повноваження місцевих державних адміністрацій здебільшого неконкретизовані і найчастіше починаються словом «сприяють», тому межі їх компетенції практично не визначені.

2. Повноваження місцевих державних адміністрацій визначені узагальнено і розшифровуються постатейно далі.

3. Повноваження органів місцевого самоврядування в Законі про місцеве самоврядування визначені дуже детально.

4. Значна частина повноважень органів місцевого самоврядування і повноважень місцевих державних адміністрацій дублюються: 16 функцій - повністю, 12-частково[1, c. 64-67].

Недосконале законодавство та політичне протистояння керівників, яке спостерігається у багатьох регіонах України, породжують численні конфлікти між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, що вкрай негативно позначається на економічному розвиткові адміністративно-територіальних утворень, призводить до поглиблення диспропорцій в територіальній структурі національної економіки та в соціальній сфері регіонів. Зазначені суперечності виникають через різне розуміння суб'єктами публічної влади меж виконання своїх функцій. Особливої гостроти дані питання набули у стосунках між райдержадміністраціями та районними радами; облдержадміністраціями та обласними радами, містами обласного підпорядкування. Як зазначає В. Кампо, «питання розмежування функцій і повноважень гостро диктувалися протягом усього періоду становлення систем місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування». Найбільш проблемними серед них стали такі: питання статусу комунальної власності або власності територіальних громад, бюджетних відносин, взаємовідносин органів та посадових осіб виконавчої влади та місцевого самоврядування тощо. Якщо до цього додати протиріччя інтересів центру (загальнодержавних інтересів) з інтересами населення регіонів і територіальних громад, то видається, що існуюча в Україні модель організації місцевої влади становить сьогодні складну проблему для поступального руху держави[7, c. 74-75].


2. У чому полягає діяльність державної служби як інформаційно-комунікативної системи

Державна служба є складовою державного управління, спрямованою на задоволення потреб суспільства, забезпечення захисту основних прав і свобод людини і громадянина, послідовного і сталого розвитку країни та поступового входження її до європейської спільноти.

Подальший розвиток державної служби здійснюватиметься на таких принципах і засадах взаємодії системи державної служби та громадянського суспільства:

законність і правова регламентація діяльності державних органів та державних службовців, запобігання проявам суб'єктивізму і недопущення порушень установленого порядку прийняття рішень і надання послуг;

дотримання державними службовцями вимог законодавства з питань державної служби та антикорупційного законодавства, етичних норм і правил поведінки, належне виконання посадових обов'язків;

демократизація та прозорість системи державної служби;

професіоналізм у підготовці управлінських рішень і наданні послуг;

прозорість процедури прийняття державними органами рішень, забезпечення участі громадян у процесі їх підготовки;

об'єктивність інформування громадян України про діяльність державних органів і державних службовців;

захищеність державних службовців від втручання в їх діяльність;

заміщення посад державної служби професійно підготовленими, висококваліфікованими фахівцями;

оприлюднення через засоби масової інформації відомостей про доходи, отримані протягом року державними службовцями, які займають посади I-II категорій;

створення умов для запобігання виникненню обставин, що сприяють проявам корупції і зловживанням на державній службі;

забезпечення збереження конфіденційної інформації, отриманої під час виконання державними службовцями посадових обов'язків.

Державна служба як інструмент реалізації державної політики в демократичній державі повинна стати прозорою для громадського контролю та відповідальною перед державою.

Прозорість державної служби та діяльності державних службовців законодавчо врегульовується та передбачає розроблення відповідних механізмів і технологій. З цією метою необхідно визначити правові основи щодо:

об'єктивного та вичерпного інформування громадськості про діяльність державних органів та їх апарату;

створення умов для взаємодії між державними органами та громадськістю;

залучення широких верств населення до обговорення та оцінки програм діяльності державних органів;

запровадження процедури публічної звітності державних органів та їх керівників;

організації відкритого доступу до архівних матеріалів державних органів.

Для забезпечення належного рівня відповідальності доцільно створити починаючи єдину систему планування, оцінювання та заохочення державних службовців, що передбачає:

встановлення відповідальності державних службовців за результати їх діяльності;

встановлення кількісних і якісних показників для визначення ступеня досягнення результату діяльності кожного державного органу і встановлення відповідності між ними та результатами роботи державного службовця;

удосконалення порядку проведення щорічної оцінки діяльності державних службовців на основі впровадження методики врахування результатів їх роботи для оцінки роботи державного органу в цілому;

встановлення прозорого механізму заохочення державних службовців за досягнення визначених планових показників діяльності та їх перевищення;

розроблення засобів організаційно-методичного забезпечення впровадження зазначеної системи в державних органах.

Посиленню відповідальності державних службовців сприятиме:

спрямованість діяльності кожного державного органу на поліпшення добробуту населення, розвиток суспільства, збереження навколишнього природного середовища;

звітування державних органів та їх керівників про результати діяльності;

порівняльний аналіз результатів діяльності державних органів;

оприлюднення інформації про відповідальність державних органів та інших надавачів послуг;

встановлення дисциплінарної відповідальності за порушення правил поведінки державних службовців;

законодавче врегулювання процедури дисциплінарного провадження щодо державних службовців, у тому числі шляхом створення апеляційних комісій при державних органах[3, c. 137-141].

Ефективне управління державною службою передбачає удосконалення законодавства щодо проведення єдиної політики у сфері державної служби. З метою раціоналізації системи управління державною службою слід забезпечити:

проведення моніторингу ефективності діяльності державних органів та їх посадових осіб на основі систематичного комплексного аналізу результатів їх діяльності;

запровадження механізму аналізу звернень громадян з питань ефективності функціонування апарату державних органів, посилення протидії проявам корупції, бюрократизму і корпоративності;

удосконалення аналітико-прогностичної, інформаційної та координаційної діяльності у сфері державної служби шляхом формування відповідного інституціонального забезпечення на центральному і місцевому рівні в частині реалізації прямого управління державною службою.

Серед пріоритетних напрямів раціоналізації управління державною службою належне місце повинне зайняти врегулювання процедурних питань проходження державної служби, зокрема в частині:

добору кадрів із застосуванням механізму ротації, прозорості просування по службі на основі використання інституту кадрового резерву, впровадження процедури тестування при проведенні іспитів у процесі конкурсу на зайняття посад державних службовців;

впровадження механізму попереднього відбору для включення до резерву на посади державних службовців із залученням центрів оцінювання персоналу, що утворюються в системі управління державною службою;

залучення до державної служби молоді і закріплення осіб, які мають досвід роботи і позитивну оцінку їх діяльності;

адаптації молодих державних службовців, планування їх кар'єри, розв'язання соціальних проблем.

Функціонування системи державної служби передбачає широке застосування інформаційних комп'ютерних технологій, що сприятимуть підвищенню ефективності діяльності державних службовців, зміні її характеру, посиливши аналітичну складову в процесі прийняття рішень.

Для цього необхідно здійснити такі заходи:

  • розширити спектр доступної для аналізу інформації, зокрема стосовно вакантних посад державних службовців, результатів контролю за дотриманням порядку проходження державної служби, державної статистичної звітності з питань державної служби, відомостей про кандидатури для роботи на посадах державних службовців;
  • забезпечити функціонування інформаційної системи з питань професійного навчання, добору кадрів і обліку проходження служби державними службовцями;
  • забезпечити можливість проведення регулярного обміну досвідом між державними службовцями та обговорення актуальних проблем державного управління, місцевого самоврядування, державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;
  • забезпечити відкритість і прозорість державної служби.

Технологічною основою для застосування засобів інформатизації в системі державної служби повинна бути інформаційна мережа системи управління державною службою, побудована на базі Спеціальної інформаційно-телекомунікаційної системи (СІТС) органів виконавчої влади[6, c. 214-217].

Інформаційні технології повинні забезпечити управління розподіленими базами даних і централізовану актуалізацію засобів їх супроводження, сумісність з інформаційною системою "Електронний Уряд".

Забезпечення функціонування інформаційної мережі здійснюється в результаті створення таких наскрізних програмно-технологічних комплексів:

управління персоналом державної служби, який починаючи повинен включати засоби:

- обліку відомостей про державних службовців, у тому числі засоби інформаційного обміну і віддаленої актуалізації баз даних;

- аналізу резерву та процесів просування по службі державних службовців;

- віддаленого тестування та оцінки персоналу;

- ведення інтегрованої бази щодо кількісного і якісного складу державних службовців та аналізу показників кадрового потенціалу державного управління на його відповідність професійно-кваліфікаційним характеристикам посад в державних органах;

моніторингу діяльності органів державної влади, повинен включати засоби:

- обліку документів і контролю їх виконання;

- оцінки соціологічних досліджень з питань діяльності державних органів;

- аналізу електронних публікацій, звернень громадян щодо ефективності діяльності державних органів, надання ними послуг фізичним та юридичним особам;

інформаційного забезпечення функціонування системи державної служби, який повинен реалізувати технології:

- супроводження класифікаторів і реєстрів системи державної служби;

- підготовки та рубрикації інформаційних матеріалів, включаючи засоби ведення довідкової бази даних з питань державної служби та її кадрового забезпечення;

- дистанційного інформування та надання консультацій державним службовцям з використанням технологій мережі Інтернет;

дистанційного професійного навчання державних службовців, у межах якого повинні бути створені:

- регіональні вузли навчальної мережі з технологією підготовки і підтримки дистанційних навчальних курсів;

- засоби автоматизації управління системою професійного навчання державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування;

- засоби забезпечення функціонування дистанційного навчання державних службовців з використанням телекомунікаційної мережі та локальних автоматизованих навчальних систем;

- довідкова підсистема з питань змісту та рекомендацій щодо професіоналізації державної служби;

телекомунікаційної мережі інфраструктури управління державною службою. У рамках програмно-технологічного комплексу необхідно створити:

- вузол інформаційної мережі в центральному органі виконавчої влади з питань державної служби з технологічними засобами підтримки і ведення баз даних загального користування;

- засоби безпеки експлуатації інформаційної мережі та програмно-технологічних комплексів[2, c. 194-196].

3. Соціальна ефективність державного управління

Проблема ефективності стосується усіх сфер, видів, форм, методів організації життєзабезпечення людини. Найбільшою мірою це властиве управлінню як діяльності, що здійснюється людьми, стосовно людей та виключно в інтересах людей. Від ступеня ефективності цієї діяльності безпосередньо залежить добробут людини. Урешті-решт йдеться про ефективність суспільної системи.

Суспільству, самій державі необхідні повні й достовірні знання того, яку користь дають витрати на управління, у чому полягають об'єктивізація управління, глибина і дієвість його впливу на керовані процеси.

Виходячи з найбільш поширеного трактування поняття ефективності, ефективність управління — це результат, зіставлений із затратами на його досягнення (вони включають не лише прямі витрати на систему управління, а й витрати на реалізацію управлінських рішень). Проте це міркування не дає змоги кількісно визначити соціальні наслідки як результат досягнення мети управління. Визначити результат управління й оцінити зу-мовлений ним ефект дуже складно. Тому насамперед потрібно виділити критерії, на основі яких можна було б виміряти об'єктивізацію управління (наближення суб'єктивності управління до об'єктивних тенденцій, закономірностей, форм суспільної життєдіяльності) і висловити з цього приводу достовірні й обґрунтовані судження.

Критерії ефективності становлять собою ознаки, сторони, прояви управління, аналізуючи які можна визначати рівень і якість управління, його відповідність потребам та інтересам суспільства.

Соціальна ефективність державного управління розкриває результати функціонування системи, тобто сукупності суб'єкта і керованих об'єктів державного управління, має комплексний характер.

Беручи до уваги зазначене, розрізняють три основних поняття ефективності державного управління:

— загальну соціальну ефективність державного управління;

— ефективність організації і функціонування суб'єктів державного управління;

— ефективність діяльності управлінських органів і посадових осіб.

Критерії загальної соціальної ефективності державного управління — це ті, які дають можливість бачити і, бажано, вимірювати досягнутий через державне управління рівень задоволення назрілих потреб, інтересів і цілей суспільства, окремої соціальної групи, конкретної особи. На їх основі можна визначити найголовніше: зв'язок державного управління і суспільства та готовність першого до забезпечення динаміки і гармонійності другого. З погляду раціональності й ефективності державного управління важливо, щоб задоволення потреб і вирішення породжених ними проблем проходило стійко, надійно і безповоротно, з належною повнотою і в належний час, при оптимальному використанні суспільних ресурсів.

Критерії загальної соціальної ефективності покликані спрямовувати державне управління на потреби і проблеми суспільства та характеризувати управлінський рівень їх вирішення. Вони логічно мають включати не тільки результати суспільного виробництва, а й соціальні наслідки їх споживання, не тільки економічні, а й соціальні, духовно-ідеологічні, психологічні, політичні, історичні, екологічні, демографічні явища, тобто весь спектр явищ, відносин і процесів, необхідних для нормальної життєдіяльності людини.

До критеріїв загальної соціальної ефективності державного управління можна віднести:

• рівень продуктивності праці, співвіднесений зі світовими параметрами за її відповідними видами;

• темпи і масштаби приросту національного багатства;

• рівень життя населення порівняно зі стандартами розвинутих країн;

• впорядкованість, безпеку, сталість та надійність суспільних відносин, їх відтворення з наростаючим позитивним результатом.

Наведені узагальнюючі критерії загальної соціальної ефективності державного управління диференціюються за сферами суспільної життєдіяльності[5, c. 167-169].

Першочергове завдання уряду - розробка державних соціальних стандартів та гарантій на послуги. У їх розробці, як правило, враховують два аспекти:

1. Стандартизація соціальних прав, відповідно до нової редакції Європейської соціальної хартії, підписаної 19-та країнами. Стандартизація соціальних прав передбачає право на працю, професійну підготовку, на справедливі умови праці, свободу професійних об'єднань, право на укладення професійного договору, право працівників на Інформацію, на участь в управлінні підприємством, права дітей та підлітків, працюючих жінок, права матері й сім'ї, права інвалідів та людей похилого віку, а також права робітників-емігрантів і їх сімей на захист, право на безоплатну медичну допомогу й соціальне забезпечення.

2. Система соціальних стандартів рівня життя, яка мала б складатися з таких головних підсистем: стандарти споживання матеріальних благ і послуг; стандарти забезпечення житлом; стандарти умов і охорони праці, зайнятості; стандарти стану здоров'я працівників, організації медичного обслуговування й умов праці; стандарти системи освіти; стандарти культури; стандарти навколишнього середовища.

В Україні правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією та законами основних соціальних гарантій, визначаються Законом «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії». Метою встановлення державних соціальних стандартів і нормативів є:

- визначення механізму реалізації соціальних прав та державних соціальних гарантій громадян, визначених Конституцією;

- визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсах для їх реалізації;

- визначення та обґрунтування розмірів бюджетних видатків, соціальних фондів на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

На основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій: мінімальних розмірів заробітної плати та пенсій за віком, інших видів соціальних виплат і допомог. Вони обов'язкові для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності.

Політичні та економічні перетворення, що відбуваються сьогодні в Україні, потребують удосконалення соціально-трудових відносин на всіх рівнях управління, запровадження нових підходів до підвищення ефективності соціального партнерства, розвитку співробітництва та взаємодії представницьких органів, сторін соціально-трудових відносин. Налагодження дійової системи соціального партнерства передбачає функціонування ефективного механізму консолідації дій всіх державних інституцій, підприємств, у тому числі й приватного сектора та найманих працівників із метою вирішення складних завдань соціальної політики. Вони повинні проходити за простою і всім зрозумілою схемою: «Подальше поглиблення реформ і досягнення на цій основі зростання виробництва за повних гарантій соціальної стабільності». Адже соціальна функція може повноцінно реалізовуватися лише за умови високого рівня економічного розвитку, що дозволить ефективно перерозподіляти кошти і ресурси, зберігаючи при цьому свободу ринкових відносин і підприємництва.

Складовою соціальних функцій є гарантування найважливіших прав особистості, зокрема: захист трудових прав громадян, захист прав споживачів, соціальний захист безробітних, охорона праці та безпечної життєдіяльності тощо. Для реалізації цих функцій держава має здійснювати адекватну до соціально-економічних реалій активну соціальну політику. Вона, на думку В. Скуратівського, «має бути спрямована на всіляку підтримку потенційно активних, підприємливих громадян, на створення умов для їхньої творчої соціально-економічної самодіяльності, постійного розширення соціального простору і свободи саморегуляції і самореалізації їхнього потенціалу».

В Україні ще не сформований надійний та оптимальний механізм здійснення соціальної політики. Суттєвою умовою підвищення його ефективності є перехід від усеохоплюючої централізації до децентралізації соціальної політики. Такий підхід означає, що держава як суб'єкт соціальної політики з метою забезпечення оптимального узгодження загальнодержавних цілей та інтересів з особливостями розвитку окремих регіонів має розробляти лише загальнонаціональну філософію, основні принципи такої політики, стратегічні напрями діяльності регіонів щодо регулювання соціальних процесів, здійснювати координаційну діяльність у цій сфері. На територіальному рівні основним суб'єктом здійснення соціальної політики повинен стати регіон, який реалізує цю політику на основі принципу субсидіарності.

Запорукою оптимізації соціальних функцій на загальнодержавному рівні має стати остаточне подолання командно-адміністративних методів їх реалізації, створення умов для повноцінного функціонування саморегуляційних процесів у соціальній сфері. Багатогранні управлінські функції, конкретні завдання щодо розв'язання проблем соціальної політики повинні бути передані регіональним та місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування. Це зумовлено тим, що надання соціальних послуг має здійснюватися на максимально наближеному до населення територіальному рівні, на якому повинні бути належні організаційні, матеріальні та фінансові засоби, що забезпечують їх обсяг і якість відповідно до загальнодержавних стандартів. Адже громадяни проживають у конкретних населених пунктах, де й виникає безліч питань соціальної сфери: житлово-комунальне господарство, будівництво, охорона здоров'я, охорона навколишнього середовища, соціальна інфраструктура тощо. Центральні органи виконавчої влади мають ураховувати особливості регіонів, передбачати фактори, що впливають на їхній економічний та соціальний розвиток.

Отже, для оптимізації соціальних функцій необхідно поступово основні регулятивні функції передавати з центру територіям шляхом законодавчого встановлення оптимального їх розподілу. Це зумовлено тим, що на регіональному та місцевому рівнях повинна вирішуватися більшість соціальних проблем - створення умов для соціального захисту людини, здійснення охорони здоров'я, реалізація житлової політики тощо. Разом з тим необхідно сформувати адекватну та ефективну структуру соціального управління, соціальну інфраструктуру на цих рівнях, забезпечити необхідні фінансові ресурси, посилити відповідальність регіонів за стан соціального розвитку територій. Тільки так, на нашу думку, органи виконавчої влади зможуть ефективно здійснювати соціальні функції та надавати соціальні послуги населенню[3, c. 188-192].


Список використаної літератури

1. Гурне Б. Державне управління: збірка наукових праць/ Бернар Гурне,; Пер. В.Шовкун; Пер. с фр. В.Шовкун.. - К.: Основи, 1993. - 164 с.

2. Діяльність державно-політичних структур України в умовах переходу до ринкової економіки: Монографія/ В. Ф. Салабай, Н. М. Довганик, М. В. Борисенко, М. П. Чуб; Мін-во освіти і науки України, Київський нац. економічний ун-т ім. В. Гетьмана. - К.: КНЕУ, 2005. - 280 с.

3. Державне управління: Навчальний посібник/ А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Васіна, Л.Ю. Гордієнко,. - К.: Знання-Прес, 2003. - 343 с.

4. Державне управління: Теорія і практика/ Національна Академія Наук України; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького; За ред. В.Б.Авер'янова. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - 431 с.

5. Державне управління та державна служба: Словник-довідник/ Мін-во освіти і науки України, Київський нац. економічний ун-т ім. В. Гетьмана; Укл. Олексій Оболенський,. - К.: КНЕУ, 2005. - 478с.

6. Малиновський В. Державне управління: Навч. посібник/ Валентин Малиновський,. - Вид. 2-е, доп. та перероб.. - К.: Атіка, 2003. - 575 с.

7. Райт Г. Державне управління: монографія/ Глен Райт,; Глен Райт; Пер. з англ. В.Ивашко, О.Коваленко, С.Соколик. - К.: Основи, 1994. - 188 с.

загрузка...
Top