Демократія на роздоріжжі: мистецтво політичного діалогу

Вступ.

1. Демократія та її роль у політичному процесі.

2. Сучасні аспекти політичного діалогу та дискурсу в умовах демократії.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Проблема демократії та її ролі в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології, яка ще з античних часів розглядала демократію як органічну ознаку цивілізованості суспільства.

Демократія — форма державно-політичного устрою суспільства, яка грунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

Виникла демократія разом із появою держави. Вперше це поняття згадується в працях мислителів Давньої Греції. У класифікації держав, запропонованій Аристотелем, воно означало «правління всіх», на відміну від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»).

Кожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній формації відповідала своя форма демократії. У рабовласницькій демократії (Афіни, республіканський Рим) раби були вилучені з системи громадянських відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном тощо. За феодалізму елементи демократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова Рада в Запорозькій Січі). Великий прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемога буржуазних революцій в Англії, Франції, інших країнах. Ліквідація кріпацтва і скасування феодальних привілеїв зумовили появу комплексу демократичних інститутів і процедур, більшість із яких використовується й нині.

1. Демократія та її роль у політичному процесі

Життя розвінчало міф про «соціалістичну демократію», яка нібито була вищим типом демократичного устрою суспільства. За часів «тоталітарного соціалізму» сталося не розширення і збагачення змісту демократії, а навпаки — різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і свобод та ін.). Демократизм суспільства був фальшивим і декоративним, хоча пропаганда й нав´язала значній частині населення ілюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської «відлиги» процес демократизації суспільного життя було спершу загальмовано, а потім і взагалі згорнуто. Непослідовним виявився курс на демократизацію і в перебудовний період. Значною мірою труднощі переходу до демократичних форм організації нашого суспільства зумовлені дією тоталітарних і авторитарних традицій.

Для утвердження демократії необхідна висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.

Демократія — явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття «демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку певної політичної системи, її відповідність демократичним ідеалам і цінностям.

Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політичного устрою, а й на означення політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих політичних і соціальних структур у різних сферах суспільного життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія).

Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

Пряма (безпосередня) демократія — порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян.

Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування органів влади різних рівнів.

Виявом прямої демократії є референдуми, які проводять з метою ухвалення закону або інших рішень на основі волевиявлення народу щодо найактуальніших питань державної політики і суспільно-політичного життя загалом. Генетично такі процедури сягають своїм корінням у плебісцити Римської республіки, народні збори (віче, рада) Києва, Новгорода, Пскова, Запорозької Січі, на яких загальним голосуванням вирішувалися важливі проблеми. Власне референдум був уперше проведений у Швейцарії 1449 р. щодо її фінансового становища. Відтоді референдуми стали поширеними в європейських країнах. Всенародні голосування під час референдумів мають як законодавчу силу, так і консультативний характер, а їхні результати в демократичному суспільстві завжди мають непересічне значення.

Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів, які ефективно використовуються в багатьох країнах. Проте процедура таких обговорень може мати й пропагандистський характер, оскільки сотні тисяч зауважень і пропозицій громадян здебільшого беруться до уваги лише на рівні уточнень, окремих поправок, не торкаючись концепції законопроектів. Останнім часом увійшло в практику проведення опитувань суспільної думки і врахування їх результатів для ухвалення рішень.

Представницька демократія — порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).

Саме інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні органи влади.

У сучасних демократичних суспільствах формування державної політики на всіх рівнях відбувається в основному в представницьких установах і закладах, де працюють професійні політики та управлінці. Політологи навіть виокремлюють професійну демократію. Це зумовлено притаманними сучасній цивілізації проблемами, розв´язання яких часто неможливе засобами прямої демократії. Надійним інструментом вироблення оптимальних рішень на основі виявлення волі народу є поєднання різних форм прямої та представницької демократії.


2. Сучасні аспекти політичного діалогу та дискурсу в умовах демократії

В самому широкому сенсі політичний дискурс визначають як використання мови в соціально-політичній сфері спілкування й у публічній сфері спілкування.

Вузького визначення політичного дискурсу дотримується, зокрема, голландський лінгвіст Т. ван Дейк. Він вважає, що політичний дискурс — це клас жанрів, обмежений соціальною сферою, а саме політикою. Урядові обговорення, парламентські дебати, партійні програми, мови політиків — це ті жанри, що належать сфері політики. Політичний дискурс — це дискурс політиків. Інституціональність політичного дискурсу полягає в тому, що він формується в такому інституціональному навколишньому оточенні, як засідання уряду, сесія парламенту, з’їзд політичної партії. Висловлення повинне бути вимовлене професійним політиком і в інституціональному навколишньому оточенні. Таким чином, дискурс є політичним, коли він супроводжує політичний акт у політичній обстановці. Учасниками політичного дискурсу є представники органів влади, політичних партій і безпосередньо члени суспільства.

Сутність політики складає боротьба за владу конфліктуючих сил і інтересів. Відповідно спілкування в політичній сфері відбиває ситуацію цієї боротьби, а політичний дискурс служить її інструментом.

Відзначимо, що політичний дискурс знаходиться на осі “монологічність — діалогічність”. До цих полюсів тяжіють відповідно, тоталітарний і демократичний типи дискурсу. Діалогічність демократичного дискурсу міститься в його принциповій полемічності, що у свою чергу реалізується в принципах співробітництва і суперництва.

Якщо в тоталітарному політичному дискурсі діалогічність має сугубо зовнішній характер — впроваджуються атрибути, які створюють видимість діалогу (вибори, парламентські сесії, всенародні обговорення проектів), то політичний діалог у країнах з розвиненою демократією орієнтований на пріоритет особистості, а не соціального інституту.

Варто звернути увагу на те, що, в політичному дискурсі формуються, влаштовуються і затверджуються політичні і соціальні норми, принципи, дії і цінності. При цьому процес обґрунтування з необхідністю припускає висування різних точок зору. Тому політичний дискурс не може обійти ся без елементів дискусії, полеміки, суперечки. Результатом політичного діалогу є ухвалення кінцевого рішення, консенсусу, що власне і робить різного роду дебати дискурсом. Але цей кінцевий результат з необхідністю припускає діалогічну форму в процесі його обговорення.

Слід зазначити, що не кожен діалог, а тим більше політичний, закінчується згодою, досягненням єдності в поглядах на проблему. Більш того, він може загострити незгоду і нерозуміння між сторонами. Однак сам принцип діалогізму припускає існування якоїсь цілісності, до якої прагнуть учасники діалогу. Це особливо важливо в соціальному, і тим більше політичному діалозі, що припускають не тільки обговорення, але і відповідну діяльність і в остаточному підсумку, ухвалення рішення. У такому випадку діалог приймає форму дискурсу. Останній — це і є предмет обговорення плюс соціальна ситуація плюс ідеологія. В остаточному підсумку, це закінчений діалог. Політичний дискурс конструюється спільно, для інших і завжди ідеологічно пофарбований.

Таким чином, політичний діалог, у якому досягається консенсус, і стає політичним дискурсом в умовах сучасної комунікації. Сучасні соціальні умови вимагають не просто обговорення, що може тривати до нескінченності, а ствердження визначених норм, цінностей, дій і впровадження їхній у соціум.

Для формування дискурсу проводитися дослідження інтересів, потреб і цінностей визначеного електорату, що використовується при формуванні цінностей політичного дискурсу. Далі оцінюється реакція на запропонований дискурс і у відповідність з нею політичний дискурс коректується.

Саме тому інколи стійкі соціально-політичні ідеї (наприклад, комуністичні, ліберальні, консервативні і т. д.) починають трансформуватися і приймати різний характер у залежності від цінностей окремих індивідів, що змінюються, соціальних груп і організацій. Це цілком відповідає характеру демократичних перетворень у сучасному демократичному суспільстві. Тому немає абсолютної єдності в комуністичних, ліберальних, консервативних і інших політичних течіях. Вони будуються на різних дискурсивних підходах, виражаючи різноплановість сучасного соціуму.

Відзначимо, що цінностями політичного дискурсу є політичні переконання і цілі індивідуума чи суспільства, що відбивають у їхній свідомості стійку позитивну значимість тих чи інших змістів, принципів і явищ і набувають значення орієнтирів у світі політики. Але їх особливістю є мінливість, у цьому зв’язку виникає проблема гармонізації політичних цінностей соціальних груп і суспільства в цілому.

Отже, розглянемо, яким же чином відбувається процес дискурсивно діалогічної взаємодії в політиці. Для цього необхідно простежити, яким чином діалогові відносини здобувають дискурсивний характер.

Діалог громадянина як особистості і представників політичної сили чи правлячої влади здійснюється на різних рівнях у різних формах: за допомогою листів, телеграм, скарг, демонстрацій, зустрічей із представниками влади на прийомі і т. д. У такому діалозі фіксуються потреби, інтереси, цінності окремих громадян і на їхній підставі представники органів влади, партії або соціальній організації формують конкретний дискурс. Далі неминуче відбувається вже діалог різних організацій, а відповідно, і діалог їхніх дискурсів. Діалогічна форма політичного дискурсу на рівні взаємодії представників якої-небудь політичної партії чи влади припускає проведення переговорів. Переговори проводяться між двома сторонами, що мають різні інтереси, але з загальним наміром прийти в перспективі до прийнятного, компромісного рішення — дискурсу.

Відзначимо, що мотиви і мета політичного діалогу можуть не збігатися в початкових стадіях обміну судженнями. Зближення мотивів і цілей поводження партнерів — генеральний напрямок оптимізації всього процесу переговорів, головна умова і база досягнення в підсумку взаєморозуміння і вироблення конструктивних взаємоприйнятих результатів.

Політичний дискурс, таким чином, найчастіше спрямований на спів робітництво, в якій би формі воно не виражалося, навіть до вирішення різних конфліктних ситуацій. Однак, далеко не завжди переговори сприяють вирішенню конфлікту. Справа в тому, що переговори перетворилися у формалізовану політичну процедуру, що втрачає свою ефективність в тій мірі, в якій посередники прагнуть до придбання тактичних чи стратегічних переваг для власних країн або груп. Найчастіше це приводить до різнохарактерних розколів всередині країни. Прикладів тому безліч.

Відомий американський учений С. Хантінгтон у своїй книзі “Зіткнення цивілізацій” виділяє тип країн — розколоті, до яких відносить і Україну [2, с. 215]. Розколотими вони названі тому, що в них живуть великі групи населення, що відносять себе до різних цивілізацій. Вчений помічає, що “лінія розламу проходить по Україні — прямо по її центру — от уже кілька сторіч”. Причиною розламу, на думку Хантінгтона, стала Брестська унія, укладена в 1596 році. Як приклад, який підтверджує теорію, політолог наводить результати виборів президента України в 1994 році. Захід України тоді в більшості підтримав Леоніда Кравчука, а частина Центру, Південь і Схід віддали голоси за Леоніда Кучму. Ці вибори від били розкол між європеїзованими слов’янами в Західній Україні і російсько-слов’янським баченням того, у що повинна перетворитися Україна. Це не стільки етнічна поляризація, скільки культурна. Вибори президента України 2004 року ще більш підкреслили цю поляризацію, яка вилилася в багатотисячні мітинги і непримиренність прихильників Віктора Ющенко і Віктора Януковича.

Крім розколу між Заходом і Сходом країни, аналогічний розкол потенційно можливий і в Криму, але на інших цивілізаційних підставах, пов’язаних з поверненням кримських татар на півострів і труднощами їхньої інкорпорації в українське суспільство. В міру росту чисельності татар у Криму і відсутності в уряді визначеної стратегії ця проблема може стати досить гострою для України.

Однак в умовах глобальної тенденції до зменшення державних сувере нітетів статус розколотої країни не означає автоматично її прийдешнього розпаду. І діалог різних політичних дискурсів цілком може вилитися в дискурс об’єднання країни.

Крім взаємодії “народ — влада”, можна говорити про взаємодію “влада — народ”, в якій переслідується головна мета — утримання чи завоювання влади. Для цього використовуються різні засоби вербального і невербального характеру. Як правило, політичні сили пропонують певний політичний дискурс у певному контексті. І завдяки тому, що в демократичних країнах внутрішня політика заснована на виборах, то вони вступають в діалог для того, щоб:

- спонукати виборця проголосувати за конкретного кандидата, його партію, рух;

- завоювати авторитет і зміцнити свій дискурсивний імідж;

- переконати виборця в правильності свого дискурсу і прийняти його в якості складової його світогляду;

- створити певний дискурсивний контекст за допомогою емоційно-психологічного настрою, бажаючи сформувати при цьому позитивне чи негативне відношення до певної події, факту, персони. Адже спонукати проголосувати за конкретного кандидата можливо не тільки шляхом пред'явлення розумних аргументів, але і за допомогою засобів самореклами, або завдяки очорненню політичного супротивника в очах виборців і т. д.

В процесі сучасного політичного діалогу завжди виникає опозиція “свої — чужі”. Це опозиція різних соціокультурних цінностей, що визначається матеріальним і освітнім статусом, етнічною приналежністю, станом здоров'я і т. п. Захищаючи інтереси, можна впливати на емоції, грати на почутті боргу, на інших моральних установках. В сучасному політичному комунікативному процесі вже розроблені різні стратегії політичного дискурсу: маніпулятивна стратегія, стратегія дискредитації і самопрезентації [3], а також аргументативна, агітаційна, інформаційно-інтерпретаційна стратегії, стратегія самозахисту і стратегія формування емоційного настрою.

Один з хитрих ходів — коли, висуваючи доводи в присутності кого-небудь, зовсім не розраховують прямолінійно впливати на свідомість, а просто міркують уголос при свідках. Або, висуваючи доводи на користь того чи іншого положення, намагаються — від противного — переконати в тому, що зовсім протилежне тезі, і т. п. Політичний дискурс, за своїм характером спрямований на навіювання, враховує систему поглядів потенційного інтерпретатора з метою модифікувати наміри, думки і мотивування дій аудиторії. Як у свій час відзначав А. Шопенгауер, мистецтво переконання складається у вмілому використанні ледь помітно торкаючихся понять людини. Саме завдяки цьому і відбуваються несподівані переходи від одних переконань до інших, іноді всупереч чеканням самого, хто говорить.

Успіх навіювання залежить від ступеня довірливості, симпатії, а завоювання вигідних позицій у цій області залежить від мистецтва того, хто говорить і від характеру слухаючого. Змінити його установки в потрібну сторону можна, зокрема, і вдало скомпонувавши свою мову, помістивши положення, що захищається, у потрібне місце дискурсу. Тільки створивши відчуття добровільного прийняття чужої думки, зацікавленості, актуальності, істинності і задоволеності, оратор може домогтися успіху в цьому навіюванні.


Висновки

Отже, у сучасних соціальних умовах особливо актуальним стає питання про врегулювання суперечливих соціальних проблем шляхом погодженого рішення з позиції інтересів особистості і суспільства в цілому. Тому діалогову форму політичного дискурсу можна вважати оптимальною для плідної взаємодії різних політичних сил у демократичному суспільстві.

Відзначаючи ж особливості формування політичного дискурсу в Україні, необхідно відзначити, що воно приходиться на перехідний період і його майбутнє багато в чому залежить від того, наскільки ефективно вдасться перейти від мовчазної маніфестації влади безпосередньо до політичного дискурсу, за допомогою якого, власне, і здійснюється політика.

Переоцінка політичних цінностей повинна відбуватися не тільки серед політологів і політиків, а і безпосередньо серед українських громадян, тому що це стосується кожного. Українські громадяни досить широко включені в політичний дискурс, про це свідчить в цілому досить висока активність на виборах у різні структури влади.

Сьогодні більшість людей відчувають залежність свого повсякденного життя від політичних подій, розвитку економічних реформ і усвідомлює перспективний зв’язок свого майбутнього з майбутнім країни в цілому. Це включення в політичний процес приводить до відповідальності за власний політичний вибір і, отже, за суспільні вчинки. Тому сьогодні дуже важливо, щоб політичний дискурс в Україні був діалогічним і публічним на відміну від монологічного дискурсу попередніх політичних систем, який все ще має свій вплив на хід політичних подій.

Відкрите суспільство характеризується тим, що в політиці стає значи мою мова “Іншого”. Реальна політика вже не може обмежуватися тільки впровадженням монологічно створеного політичного проекту. Самі вдалі проекти можуть бути вироблені в процесі комунікації в рамках політично го дискурсу. У відкритому суспільстві дискурс є пріоритетним елементом політики і цим воно відрізняється від суспільства тоталітарного.

Отже, політика в сучасному українському суспільстві не повинна зводитися до прояву того, що осмислюється і розробляється не привселюдно або обмеженою групою політиків. Вона повинна існувати зовні, у світі, у політичному дискурсі, тому що на сьогоднішній день це самий оптимальний спосіб її повноцінного і перспективного існування.


Список використаної літератури

1. Гаєвський Б. Філософія політики. — К. : Вища школа, 2005. — 158с.

2. Толстоухов А. Філософія демократії: Есе. — К. : Інститут стратегічної політики, 2005. — 160с.

3. Філософія політики: Підручник / НАН України ; АПН України ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Л.В. Губерський (кер.ред.кол.), В.П. Андрущенко (кер.авт.-упоряд.). — К. : Знання України, 2003. — 399с.

4. Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / НАН України ; Академія педагогічних наук України ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Л.В. Губерський (ред.), В.П. Андрущенко (авт.-упоряд.). — К. : Знання України, 2002. — 669с.

5. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

6. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.

загрузка...
Top