Типи та види форм власності

Вступ.

1. Власність як економічна категорія.

1.1. Поняття власності.

1.2. Власність у системі економічних відносин.

1.3. Теорія власності.

2. Структура власності та її еволюція.

2.1. Основні типи та форми власності.

2.2. Особливості приватнокапіталістичної власності.

2.3. Державна власність.

2.4. Кооперативна власність.

2.5. Корпоративна власність.

3. Плюралізм форм власності та їх розвиток в Україні.

3.1. Суспільна власність.

3.2. Необхідність різноманітних форм власності та їх сучасний стан.

3.3. Форми власності в національній економіці України.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Для аналізу економічного змісту власності важливе значення має розуміння взаємозв'язку і розмежування відносин власності та економічних відносин. Часто ці поняття ототожнюються, що не є виправданим.

По-перше, відносини власності є сутнісними, системоутворюючими, тобто визначають характер функціонування і розвитку комплексу відносин відтворення, пронизують кожний його елемент, але не відбивають усієї різноманітності їхніх вторинних та інших похідних форм.

По-друге, власність характеризує діалектику взаємозв'язку економічних та юридичних відносин і форм, соціально-економічної сутності та матеріально-речового змісту. В такому розумінні власність більш містка категорія, ніж система економічних відносин.

Структурна складність відносин власності виявляється у багатоаспектності процесу її історичного розвитку. Розрізняють соціальні, політичні, морально-психологічні та, навіть, ідеологічні аспекти власності, Однак найважливішими є економічне і юридичне розуміння власності, які не слід ні ототожнювати, ні протиставляти.

Власність в економічному розумінні є історично і логічно визначеною. Як соціально-економічна категорія вона визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб’єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

Мета і основні завдання дослідження. Мета дослідження – обґрунтування теоретичних положень сутності власності, характеристики її основних видів та форм.

Досягнення зазначеної мети обумовило необхідність постановки і вирішення таких завдань:

  • визначення ролі та функцій власності;
  • виявлення проблем власності у системі економічних відносин;
  • аналіз стану форм власності та їх розвиток в Україні;
  • визначення результатів розвитку форм власності в Україні.

Об’єкт дослідження– форми власності в економічній сфері.

Предмет дослідження– теоретичні положення та прикладні підходи до визначення сутності власності, її форм та типів.

1. Власність як економічна категорія

1.1. Поняття власності

Вивчення господарського ладу тієї чи іншої країни неминуче ставить перед дослідником корінне питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його результатів. Тому, щЬб з'ясувати природу та економічну структуру того чи іншого суспільства, необхідно передусім розкрити зміст існуючої системи відносин власності.

Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає ставлення людей до певних речей, як до своїх.

Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб'єктами (окремими громадянами, соціальними групами, класами, державою). Правові відносини власності виражаються в закріпленні за різними суб'єктами прав володіння, користування і розпорядження. Стаття 2 Закону України "Про власність" так трактує право власності: "Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном".

Отже, відносини власності втілюються, насамперед, у певних юридичних нормативних актах. Але власність - це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому останній чинник є визначальним: саме економічні відносини власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини - базисні, юридичні - надбудовні.

Власність з економічної точки зору є складною системою господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи:

а) відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;

б) відносини з приводу господарського використання майна;

в) економічні форми реалізації відносин власності[4, c. 54-56].

Розглянемо їх більш конкретно. Насамперед зазначимо, що речовий зміст власності становлять переважно матеріальні блага - предмети природи або продукти людської праці. Проте речі самі по собі - це не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали перетворюються в гроші лише за певних виробничих відносин. Це ж стосується й відносин власності. Звичайно об'єктом власності є речі. Але власність як економічна категорія - не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей.

Характер цих відносин на різних етапах суспільного розвитку складався неоднаково. Для його характеристики важливо розрізняти типи, форми і види власності.

1.2. Власність у системі економічних відносин

Відносини власності охоплюють всю економічну систему і, природно, обумовлюють відносини з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг. З проблемами власності ми стикаємося щоденно протягом усього життя. В основі численних конфліктів

- від дрібної сварки в транспорті до світової війни - лежить невміння або небажання розмежувати "моє" і "чуже". Результатом невизначеності поняття "наше" є безгосподарність.

Іноді ставлять знак рівності між власністю і виробничими відносинами в цілому, ототожнюючи їх. Дане тлумачення власності не враховує тієї обставини, що в системі виробничих відносин кожного суспільства поряд з елементами, що безпосередньо характеризують привласнення людьми певних благ, є елементи, пов'язані з привласненням речей опосередковано, в кінцевому підсумку, наприклад, значна частина організаційно-економічних відносин з приводу концентрації, спеціалізації, кооперації, конкуренції, взаємодопомоги, обміну виробничим досвідом тощо.

У таких випадках економічні відносини не пов'язані з поточним споживанням речей, а залежать від власності, визначаються нею, але самі не є власністю.

Отже, власність - це ядро системи виробничих відносин, серцевина колективного суспільного способу виробництва, її називають ще основними, визначальними виробничими відносинами. Власність визначає мету й мотиви розвитку виробництва. Будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у відносинах власності. Без цього не можна досягти скільки-небудь істотних зрушень у господарському житті. Як живий організм людини відштовхує й поглинає чужорідні тіла, так і економічна система не сприймає часткових нововведень, розчиняє їх у своєму середовищі. Зламати адміністративно-командну систему управління можна було лише шляхом позбавлення її власності[2, c. 65-68].

1.3. Теорія власності

Становлення ринкових відносин в Україні зумовило необхідність розроблення відповідних механізмів державного регулювання в усіх сферах господарювання, передусім у сфері відносин власності.

Вітчизняними науковцями досить глибоко проаналізовано еволюцію категорії "власність", визначено сучасні підходи до методологічного обґрунтування економічної та юридичної сутності цього базового поняття ринкової економіки . Проте потребують подальшого розвитку дослідження щодо визначення місця промислової власності як складової інтелектуальної власності в системі відносин власності, а також ролі ринків об'єктів права промислової власності в поширенні процесів інноваційної діяльності в умовах становлення постіндустріального суспільства. На мою думку, особливий характер відносин об'єктів права промислової власності є визначальним для досягнення ефективності вдосконалення інструментів державного регулювання зазначених ринків.

Права власності складають певну систему, в рамках якої відбуваються різноманітні процеси перетворень цих прав шляхом відокремлення, передання, розщеплень, обмежень окремих правомочностей тощо. При цьому характер пануючої в суспільстві системи прав власності є залежним від системи економічних і соціальних відносин у межах того чи того суспільного устрою. Саме тому у працях учених аналізуються процеси еволюції відносин власності в рамках первіснообщинного, рабовласницького, капіталістичного і соціалістичного (радянського) суспільних устроїв.

Специфікація права власності постає у визначенні суб'єкта й об'єкта власності, а також відповідних форм.

Суб'єктами власності є окремі індивіди, групи осіб, суспільні організації, територіальні громади, держава, суспільство (народ). З правової точки зору суб'єктами власності є фізичні та юридичні особи.

Об'єктами власності є все те, з приводу чого між людьми складаються відносини реалізації прав власності, передусім приналежності, володіння, розпоряджання і використання в їх юридичному й економічному сенсі. Насамперед об'єктами власності є товари, робоча сила, земля, інші засоби виробництва, предмети особистого (невиробничого) споживання, гроші, цінні папери, нематеріальні активи тощо.

Економічні відносини власності в сучасному суспільстві реалізуються у правових формах, якими визначається відношення суб'єкта власності до об'єкта власності. Відповідні правові норми включають права власника, його майнову відповідальність, а також захист його прав щодо володіння, використання і розпоряджання майном (об'єктами власності).

Основою ринкової економіки, в тому числі регульованої державою, виступає приватна власність у її різноманітних формах. Різноманіття форм власності відбиває різний ступінь розвитку продуктивних сил і організаційно-економічних відносин, неоднакову міру усуспільнення виробництва в різних сферах господарювання.

Узагальнюючи сучасні підходи до тлумачення критеріїв класифікації форм власності, можна сформулювати такі положення.

За ознакою присвоєння або за складом суб'єктів усе різноманіття форм власності зводиться до таких трьох груп - індивідуальна (особиста), колективна (групова) і державна (суспільна).

Індивідуальна власність включає особисту власність на предмети споживання і домашнього вжитку, особисте підсобне господарство, індивідуальну трудову діяльність. Суб'єктом індивідуальної власності є фізична особа або родина.

Колективна власність поділяється на кооперативну, орендну, акціонерну тощо. Суб'єктами колективної власності є кооперативи, колективні й орендні підприємства, товариства, в тому числі акціонерні тощо.

Державна власність складається з загальнодержавної та муніципальної.

За правовими ознаками розрізняють приватну власність (громадян і юридичних осіб), державну і спільну (колективну) форми власності.

За ознакою характеру зв'язків суб'єктів власності форми власності можуть бути уособленими (приватними) або спільними. Яскравим прикладом є акціонерна власність, яка є спільною власністю акціонерів, проте приватною стосовно держави або інших суб'єктів господарювання.

У цьому зв'язку слід відзначити, що в західній науковій літературі й у законодавстві приватна власність характеризується як форма недержавної форми власності. Ідеться про поділ усіх форм власності на державну і приватну.

Заслуговує на увагу критика окремих учених щодо реалізації права державної власності. Так, відомий угорський економіст Я.Корнаї відзначає, що "державна власність належить всім і нікому". На нашу думку, підґрунтям такої тези є низький рівень управління державною власністю в більшості постсоціалістичних країн, що знаходить прояв у відсутності позитивного ефекту від і розпорядження державною власністю для всього суспільства і використання права розпорядження цією власністю в інтересах окремих осіб на правах господарського відання. Підтвердженням цьому є обґрунтована згідно із світовим досвідом думка М.Хохлова, що "державна власність може бути дуже ефективною, коли держава як суб'єкт власності формує адекватний об'єкт власності і і відповідний господарський механізм реалізації своїх прав власника".

Кожна держава врегульовує власні співвідношення між різними формами власності, при цьому в кожній сфері господарювання встановлюється те чи те співвідношення зазначених форм залежно від ситуації, що складається в національній економіці на певному етапі розвитку, а також стратегічних цілей її розвитку.

Розкриваючи це положення, спід навести такі висловлювання українських учених А.Покритана і В.Гринчука: "...форми власності, як і всі елементи надбудови, не є пасивним, дзеркальним відображенням економіки. Вони можуть перебувати в гармонії з останньою або стримувати її розвиток. Гальмуючий вплив форм власності може викликатися двома причинами: або вони випереджають хід розвитку економіки, або, навпаки, відстають від виробничих відносин, що змінилися"17. Але настає час, коли прогресивні сили, завоювавши державну владу, через законодавство активно впливають на право власності, обмежуючи або усуваючи деякі її форми і захищаючі інші, які відповідають прогресивнішим способам виробництва.

Таким чином, можна зробити висновок, що ефективність розвитку відносин власності, зокрема стосовно регулювання співвідношення форм власності, є одним із важливих чинників стимулюючого характеру розвитку.

2. Структура власності та її еволюція

2.1. Основні типи та форми власності

Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна.

Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Досить довго в Україні панувала суспільна власність. Вона існувала в двох основних формах: загальнонародній власності і кооперативній власності.

Сьогодні в Україні за умов демократизації економіки і формування ринку відбуваються істотні зміни у відносинах власності. Вони ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України законах "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інших законодавчих актах. Дані закони передбачають певні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва і на управління ним до різноманітних форм власності.

Власність в Україні виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна, державна, інтелектуальна. Всі форми власності є рівноправними і держава створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту. Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи, держава, а також спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

Згідно з законом нашої держави "Про власність" формується нова система відносин власності, яку можна представити наступним чином:

Індивідуальна власність громадян

Зазначена форма власності формується за рахунок індивідуальної праці, участі в суспільному виробництві, ведення підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також майна, одержаного внаслідок успадкування. Громадяни можуть мати в індивідуальній власності житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, предмети домашнього господарства, продуктивну і робочу худобу, засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Колективна власність:

a) власність колективу орендарів - це вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом;

b) власність колективного підприємства - це форма власності, яка виникає у тому випадку, коли все майно державного підприємства, вироблена продукція, одержані доходи переходять у власність трудового колективу;

c) власність кооперативу - це будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів; виготовлена ними продукція; доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;

d) власність акціонерного товариства - це майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності;

e) власність громадських організацій. Вони можуть мати у власності будинки, споруди, грошові кошти та інше майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій;

f) власність релігійних організацій: культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, житлові будинки, грошові кошти.

Державна власність:

a) загальнодержавна власність - майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів служби безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; кошти державного бюджету; національний банк; інші державні банки; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; страхові, резервні та інші фонди та майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

b) комунальна власність - майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевого бюджету; житловий фонд; місцеві енергетичні системи; комунальне господарство;

c) майно державних підприємств - це те майно, яке закріплене за державним підприємством і яким воно може розпоряджатися.

Інтелектуальна власність

Інтелектуальна власність - це є твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати наукових досліджень.

Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав

Спільні підприємства з участю юридичних осіб і громадян України та юридичних осіб і громадян інших держав можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими документами.

Іноземні держави мають право на території України у власності майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин, у випадках і порядку, встановлених міжнародними договорами і законодавчими актами України.

Приватна власність

Закон України "Про власність" передбачає існування приватної власності. В Законі зазначається: праця громадян є основою створення і примноження їх власності. Власник має право на договірній основі використовувати працю громадян. Власник зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом. [9, c. 62-63].

Досвід країн з розвинутою ринковою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні типи і форми власності, доповнюючи одна одну і урізноманітнюючи та збагачуючи економічне життя. У кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності, - це, в основному, сфера обслуговування. Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес в окремих галузях вимагає їх усуспільнення державою або окремим колективом (залізниця, транспорт, зв'язок та ін.)[12, c. 15-17].

2.2. Особливості приватнокапіталістичної власності

Суспільний лад, який прийшов на зміну феодалізму, спочатку називався розпливчато й не досить зрозуміло - "громадянським суспільством". Французькі історики, які описували Велику французьку революцію, визначили поняття "класи", і тоді новий суспільний лад стали називати "буржуазним" - за назвою панівного класу. З появою наукових праць А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса, які розкрили суть капіталу як основного чинника економічних відносин буржуазного ладу, це суспільство дістало назву, яка вживається й нині, - "капіталізм".

У рабовласницькому суспільстві не лише засоби виробництва, а й сам виробник були власністю господаря. Останній міг безкарно вбити свого раба, як міг зламати будь-яку річ, що належала йому. Раба в стародавньому світі вважали знаряддям, здатним говорити, або живим товаром, існувала відкрита експлуатація.

За феодалізму встановлюється інша форма приватної власності - повна власність на землю і неповна на працівника виробництва, тобто кріпосного селянина, якого феодал не міг убити, але міг продати і купити. Кріпак володів дрібними знаряддями виробництва. Основною формою реалізації феодальної власності, як і за рабства, була відкрита експлуатація.

У дрібному товарному виробництві приватна власність на засоби виробництва базується на особистій праці їхнього власника. У цьому її відмінність від усіх інших форм приватної власності.

Основу економічної системи капіталізму становить приватнокапіталістична власність. На ранніх етапах розвитку капіталізму існувала повна індивідуальна приватна власність на засоби виробництва, які концентрувалися в руках небагатьох капіталістів. Безпосередні виробники - трудящі - були позбавлені засобів виробництва, а отже, і засобів існування.

Робітничий клас юридично є вільним класом. Капіталіст не може ні купити, ні продати, ні примусити робітника працювати на себе. Але щоб одержати засоби для утримання себе і своєї родини, робітник змушений добровільно найматися на капіталістичну фабрику і там зазнавати експлуатації. Капіталістична експлуатація базується не на прямому насильстві, як це було за рабства й феодалізму, а на економічному примусі до праці.

Природно, виникає питання, чи мали місце відносини експлуатації в суспільстві, яке ми називали соціалістичним. Звичайно, соціалістична ідея передбачала побудову суспільства повної справедливості і рівності в економічних відносинах між людьми. Проте реалізована вона не була. За умов командно-адміністративної системи управління, властивої колишнім "соціалістичним" країнам, між бюрократичним апаратом і трудящими існували відносини експлуатації. Причому останні, як свідчить практика, тією чи іншою мірою можуть поєднувати в собі відносини експлуатації, які були відомі раніше.

Матеріальна основа виникнення відносин експлуатації криється в самому виробництві, у здатності робітника створювати додатковий продукт: робітник спроможний своєю працею утримувати не лише себе, а й іншого[10, c. 219-221].

2.3. Державна власність

В процесі економічного розвитку поступово зростає значення інших форм власності. Так, сьогодні в США окремим приватним особам належить усього 10-15% капіталу. Водночас збільшується частка державної власності. Це - форма власності на засоби виробництва, за якої володарем їх виступає держава. Так, у ФРН на державний сектор припадає 98% видобутку кам'яного вугілля, 70% виробництва електроенергії, 93% залізничних і 100% авіаційних перевезень, близько 70% виплавки алюмінію, понад 40% суднобудування, 11% виплавки сталі. Приблизно такі ж дані характерні й для Англії, Австрії, Італії, Франції.

Державна власність, крім виробничих підприємств та інфраструктури, включає рухоме й нерухоме майно, необхідне для функціонування адміністрації, армії, поліції; фонди соціальної інфраструктури - освіти, соціального забезпечення, охорони, здоров'я тощо; засоби державно-кредитної системи.

Як показує досвід розвинутих країн, є дві основні причини, що викликають необхідність державного підприємництва:

по-перше, намагання ліквідувати слабкі ланки в структурі національної економіки. Наприклад, після Другої світової війни найслабшими ланками англійської економіки були транспорт і енергетика. Вони вимагали великих капіталовкладень з тривалим строком обороту коштів, що робило їх малопривабливими для приватного капіталу. Націоналізувавши ці галузі, держава взяла на себе всі обов'язки щодо їх технічного переозброєння і розвитку;

по-друге, бажання прискорити науково-технічний прогрес. Розробка і створення дослідних зразків машин і технологічних ліній стали справою дорогою і ризикованою, тому фірми не завжди наважуються вкладати кошти в ті напрями наукових досліджень, успіх і вигідність яких не гарантовані. Держава, виступаючи ініціатором технічного прогресу, бере на себе величезні затрати, пов'язані з ризиком втрати вкладених капіталів. Так, наприклад, була створена атомна промисловість у США, Великобританії, Франції. Розвиток державної власності часто має суперечливий характер, проте не заперечує того факту, що сучасна держава є крупним власником[5, c. 124-126].

2.4. Кооперативна власність

Поряд із державною широкого розвитку набула також кооперативна форма власності. Це - колективна власність кооперативів на основі добровільного усуспільнення членами кооперативів всіх, або частини належних їм засобів виробництва і грошових внесків (паїв). Спочатку кооперативні підприємства виступали у формі споживчих і постачальних. Вони створювалися на основі пайових внесків.

Уперше споживчий кооператив був створений в Англії в 1844 р. під назвою "Товариство справедливих рочдельських піонерів". Основними його принципами були: торгівля лише доброякісними товарами; продаж товарів за готівковий розрахунок за середніми цінами; розподіл прибутку між членами пропорційно їхнім закупкам; поступове нагромадження паю, що оплачується незначним відсотком; рівність голосів незалежно від придбаних паїв.

Закупівельно-збутові кооперативи - це об'єднання дрібних товаровиробників. Вони ставили за мету організувати вигідний збут продукції членів кооперації, спільну закупку сировини і знарядь виробництва, а також предметів особистого споживання.

Пізніше створюється широка мережа кооперативних підприємств. Сьогодні існує кооперація виробнича, житлова, кредитна, споживча, промислова, збутова, сільськогосподарська, постачальна. Кооперативні форми діяльності - невід'ємна частина господарського життя більшості країн. За деякими оцінками, сьогодні в усьому світі діє близько 1 млн кооперативних організацій понад 120-ти видів, які об'єднують приблизно 600 млн осіб.

Найміцніші економічні позиції серед кооперативів капіталістичних країн належать сільськогосподарським кооперативам, тобто самодіяльним організаціям фермерів, які об'єднуються для спільного виробництва і переробки сільськогосподарської продукції або для забезпечення економічних потреб їхніх індивідуальних господарств. Так, у середині 80-х років у країнах Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) на фермерські кооперативи припадала більш як половина сумарного обороту кооперативного сектору економіки.

Сьогодні в країнах Скандинавії кооперативи реалізують на внутрішніх і зовнішніх ринках до 80%, а в Японії - понад 90% товарної продукції аграрного сектору. В Нідерландах цей показник дорівнює 55%, у ФРН, Франції та Іспанії - 50-52%о, у США, Великобританії, Італії і Бельгії - 30%.

Нерідко кооперативи домінують на внутрішньому і на зовнішньому ринках. Наприклад, у Франції, Італії, Португалії і ФРН, які є лідерами на світовому ринку вина, 35-46% його виробництва і збуту (у Франції-до 70%) здійснюють кооперативи.

Звичайно, кооперативам нелегко вести виробничу діяльність, конкуруючи з монополіями. Проте за свою багаторічну історію вони змогли вкорінитися, створити розгалужену систему з міцною матеріально-технічною базою, розвинутою інфраструктурою і стійкими виробничими зв'язками[15, c. 94-96].

2.5. Корпоративна власність

Серед різних форм власності особлива роль належить корпоративній формі, фактично всі крупні корпорації будуються на акціонерних засадах. Акціонерний капітал виник ще в період капіталізму вільної конкуренції. Вже тоді розміри окремих капіталів виявилися недостатніми для створення таких крупних підприємств, як залізниці, канали, морські порти, гігантські заводи, електростанції тощо.

Акціонерне товариство - це одна з організаційних форм підприємства, створеного шляхом об'єднання індивідуальних капіталів, а також залучення коштів різних верств населення, що купили акції цього товариства.

Акція являє собою цінний папір, свідоцтво про вкладення певного паю в капітал акціонерного товариства. Доход, що виплачується за акцію, називається дивідендом, а ціна, за якою акція продається, - курсом акцій. Останній не залежить від номінальної ціни акції. Його можна визначити за такою формулою:

курс акції = дивіденд / норма банківського відсотка • 100%.

Наприклад: номінальна ціна акції - 150 дол.,

дивіденд - 10 дол.,

норма банківського відсотка - 5%.

Отже, курс акції = 10 дол. / 5% • 100% - 200 дол.

Різниця між нормою дивіденду і нормою позичкового відсотка використовується засновниками акціонерних товариств для привласнення так званого. засновницького прибутку.

Існують два способи отримання засновницького прибутку.

Цей спосіб отримання засновницького прибутку більш поширений, ніж перший. Акціонерні підприємства - форма власності, яка передбачає демократизацію капіталу. Проте влада фінансового капіталу тут не зменшується, а навпаки, зростає. За допомогою "системи участі" (через володіння контрольним пакетом акцій різних компаній) крупні фінансові групи одержують можливість контролювати діяльність багатьох фірм і компаній.

Останнім часом значно зростає частка робітників в акціонерному капіталі. І це не випадково. Розрахунки, проведені в середині 80-х років спеціалістами адміністрації штату Нью-Йорк, показують, що ті компанії, де частина акціонерного капіталу належить працівникам, у середньому щонайменше в 1,5 разу більш прибуткові ніж інші. Тому в США активно реалізуються плани участі робітників у власності компанії, їхня мета - створити спеціальний фінансовий механізм купівлі робітниками акціонерного капіталу компаній. На здійснення такого плану банк надає кредит. Кошти надходять власникам компаній, які, в свою чергу, передають відповідну кількість акціонерного капіталу в особливий фонд, яким керує спеціально призначений управляючий, що представляє інтереси робітників. У 1990 р. понад 10 млн американських робітників, або приблизно чверть зайнятих у корпораціях США, брали участь у зазначених "планах". Такі "плани" мають сьогодні понад 10 тис. американських компаній, причому в 1,5 тис. з них робітникам належить більш як половина акціонерного капіталу.

Всебічний розвиток корпорацій не є єдиним процесом, що докорінно змінює відносини класичної приватної власності, позитивно заперечуючи її сутність.

Частина акціонерних підприємств перетворюється у справді народні підприємства. В США є чимало прикладів викупу підприємств робітниками з метою попередження втрати робочих місць. Сьогодні в США 9% промислових підприємств передано робітникам, вони виробляють 10-12% загального обсягу продукції[11, c. 154-156].

3. Плюралізм форм власності та їх розвиток в Україні

3.1. Суспільна власність

В Україні за часів Радянського Союзу перевага надавалася суспільній власності в її двох основних формах - державній і колгоспно-кооперативній.

На сьогодні переважаючою теж є державна власність, хоча її питома вага зменшилася як в основних фондах (табл. 3.1), так і у валовому суспільному продукті.

Соціальні перетворення в Україні, як і в інших республіках колишнього Союзу, ґрунтувалися на помилкових, догматичних уявленнях про суть суспільної власності. Назвемо основні з них.

По-перше, за панування марксистсько-ленінської теорії вважалось, що встановлення суспільної власності на засоби виробництва саме по собі відкриває простір для розвитку продуктивних сил. І дійсність (досить високі темпи зростання промислового виробництва в 30-ті роки, післявоєнна відбудова народного господарства за порівняно короткі строки) немовби підтверджувала справедливість такого уявлення. При цьому намагалися не звертати уваги на використання таких засобів забезпечення досить високих темпів індустріального розвитку, які не можуть бути властивими цивілізованому суспільству. Подальші роки розвіяли ілюзії щодо темпів і якості економічного зростання.

По-друге, вважалося, що відчуження трудящих від засобів виробництва, створюваного ними продукту й управління виробництвом, яке властиве експлуататорським формам власності, усувається встановленням суспільної власності на засоби виробництва. Проте на початку 80-х років відчуження трудящих від засобів виробництва, від привласнення продукту й управління досягло таких розмірів, що стало незаперечним: воно може виникати й на ґрунті суспільної власності, якщо не винайдені необхідні форми її реалізації саме як суспільної.

По-третє, головна помилка полягала в твердженні, що держава має опосередковувати якомога більше, а в ідеалі - всі процеси привласнення. Вважалося, що соціалістична власність виступає в двох основних формах -державній і колгоспно-кооперативній, причому роль провідної форми надавалася державній власності, а колгоспно-кооперативна мала "влитися" у державну. Це означало, що реальним суб'єктом привласнення поступово ставала держава. Інші учасники суспільного виробництва отримували свою частку виготовленого продукту лише після того, як держава, зосередивши у своїх руках ресурси і продукт, перерозподілить їх за власними міркуваннями.

Одержавлення процесів привласнення неминуче вело до одержавлення процесу управління: управляв той, хто мав у своєму розпорядженні ресурси. Кількість господарських питань, що вирішувалися на рівні держави, неухильно зростала, а трудові колективи дедалі більше відсторонялися від них. Економічні зв'язки між підприємствами могли встановлюватися лише на державному рівні. Питання "що", "як" і "для кого" виробляти також доводилися до підприємств "зверху"; нормативи оплати праці формувалися державним апаратом і міністерствами.

Загалом практичне втілення теоретичних догм щодо суспільної власності не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного багатства й управління ним, надмірного зростання ролі держави в системі господарювання, розширення масштабів перерозподільчих процесів в економіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання, обмеження самостійності підприємств, намагання звести всі форми господарювання до однієї - державної.

Для реалізації цього прагнення не обов'язково утискувати (як було з особистим підсобним господарством) які-небудь форми власності або оголошувати, скажімо, кооператив державним підприємством (як сталося з багатьма колгоспами й підприємствами промислової кооперації). Можливий і опосередкований шлях одержавлення, коли принципи управління державним підприємством поширюються на інші форми господарювання. Саме так були знищені кооперативні засади в колгоспах й особливо в споживчій кооперації.

Монополія породжувала паразитизм і загнивання. Це проявилося в таких явищах:

1. Одержавлення власності призвело до ігнорування особистих інтересів. Незаперечним, по суті, стало те, що суспільна власність - це власність усіх, але нікого зокрема, що соціалістичне виробництво існує для задоволення потреб усіх, але нікого зокрема. Економічний розвиток здійснювався під гаслом побудови світлого майбутнього для всіх, хоча логічніше було б спочатку побудувати його для кожного, а потім для всіх.

2. Одержавлення власності породжувало відчуження від неї трудящих; вони втрачали почуття господаря, а, водночас, і зацікавленість у раціональному використанні народного багатства, що неминуче вело до величезних втрат у суспільстві. При цьому необхідно розрізняти зв'язок "відчуження - привласнення" за умов приватної і суспільної власності. За приватної власності відчуження обов'язково пов'язане з привласненням: якщо від однієї особи щось відчужують, то хтось інший обов'язково привласнює це "щось"[13, c. 162-164].

За суспільної власності те, що відчужується, являє собою суспільний продукт і витрачається на суспільні потреби. Проте нерідко це виявляється в колосальних надлишкових витратах (грандіозні будови, які не дають народногосподарського ефекту, втрати і псування продукту після його виробництва, які інколи досягають 40% і більше, тощо). Все це, звичайно, породжує байдужість до суспільної власності, ставлення до неї, як до нічиєї. На перший погляд здається, що держава виражає інтереси всього нараду, тому й свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб.

Однак у будь-якому суспільстві існує державний апарат, тобто певне коло осіб, які, виступаючи від імені суспільства, мають можливість самостійно, на свій розсуд вирішувати суспільні справи й управляти іншими людьми. За таких умов індивідуальні, корпоративні інтереси конкретних осіб державного апарату можуть набути самодостатнього значення, в результаті відбувається підміна загальнонародних інтересів індивідуальними й корпоративними. Тобто державна форма власності за нерозвинутої демократії (і політичної, й економічної) приховує в собі можливість появи під прикриттям загальнонародної власності елементів корпоративного та індивідуально-егоїстичного привласнення. Дані процеси можуть багаторазово посилюватися тим, що від імені держави виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, які мають свої особливі інтереси, здатні піднятися над суспільними[7, c. 132-134].

3.2. Необхідність різноманітних форм власності та їх сучасний стан

Об'єктивною необхідністю суспільного розвитку є існування різноманітних форм привласнення. До основних причини цього явища можна віднести:

- різний рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах, у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо. Недарма інколи говорять про технологічну багатоукладність сучасної економіки. Все це неминуче зумовлює різноманітність форм господарської діяльності, ускладнює структуру відносин власності;

- розвиток під впливом НТП взаємозв'язаних процесів - концентрація й диференціація. Усуспільнення виробництва в економічній літературі пов'язується переважно з концентрацією виробництва, з усуспільненням привласнення. При цьому упускається досить важливий момент, що НТП не лише не згортає, а навпаки, посилює диференціацію, відгалуження, а також виникнення нових підприємств і виробництв. У результаті структура виробництва перебудовується, ускладнюється, виникають нові, відносно самостійні ланки. Відкриваються можливості для дрібного виробництва та індивідуальної трудової діяльності. Все це не може не урізноманітнювати як суб'єктів власності, так і форми власності. Досвід розвинутих капіталістичних країн свідчить, що НТР не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а й, навпаки, вимагає підтримання такої різноманітності. Отже, різноманітність форм привласнення і господарювання - потреба не лише сьогоднішнього, а й завтрашнього дня.

Таким чином, особливістю формування корпоративної власності в Україні слід вважати наявність її передумов у попередній планово-регламентованій економіці у вигляді державно монополізованих структур, які не механічно, а органічно вписалися у ринкове середовище. Вадами можна вважати тут лише те, що деякий час ці корпорації перебудовувалися за умови відриву від єдиного народногосподарського комплексу і переорієнтовуватися на ринкові принципи господарювання. Одночасно зауважимо, що для створення нових і кількісних об'єктів дрібної чи середньої приватної власності сприятливих умов не існувало (якщо не враховувати кримінальний характер первісного нагромадження капіталу окремими суб'єктами): відсутність у більшості населення первісного капіталу, надзвичайно високий процент по кредитах комерційних банків, відсутність чинного законодавства тощо. Тому статистичні органі до останнього часу надавали такий показник з кількості суб'єктів приватної власності, як 4,2% - зокрема у 2003 році. Лише з 2005 p., коли з непояснених причин до приватної власності почали відносити АГ, цей відсоток за один рік зріс за різними розрахунками до 77 – 82% на перше січня 2006 року. До речі, статистичний довідник надає таку класифікацію форм власності: приватна, державна та державна корпоративна, комунальна та комунальна корпоративна [3, с.55-61].

Для оцінки економічного потенціалу державної власності та виявлення її функціональної ролі велике значення мають кількісні показники, що фіксують масштаби прямої державної участі в підприємницькій діяльності. Серед тих, що найчастіше використовуються — частка ВВП, яка виробляється у державному секторі; відсоток державних активів у загальній сумі сукупних (матеріальних і фінансових) активів корпорацій; частка держави у виробництві умовно-чистої продукції; питома вага державних інвестицій у промисловість та інфраструктуру, а також в основний капітал несільськогосподарських галузей; частка держави у валовому накопиченні основного капіталу тощо. Кожен із них характеризує специфічний аспект рівня розвитку державної власності, відповідно динамічний ряд для кожного з цих індикаторів вибудовується по-різному. В результаті складається ряд змінних показників, які в сукупності дають динамічну картину явища. Абсолютизація будь-якого показника, незалежно від його значущості, призводить до хибного уявлення про реальні пропорції між державною і приватною господарською діяльністю.

Кількість обслуговуючих кооперативів становить 970, із них у сільській місцевості – 698. Найкращий досвід напрацьовано у Київській, Херсонській, Львівській, Хмельницькій, Житомирській та інших областях.

Разом з тим, недостатня увага приділяється створенню та функціонуванню кооперативних агроторгових домів, яких на початок поточного року діє лише 84. Зменшується кількість сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів.

Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взаємодії робочої сили з засобами виробництва. Відбувається процес наближення до тотожності праці й власності, робітник стає працюючим власником

Всебічний розвиток корпорацій не є єдиним процесом, що докорінно змінює відносини класичної приватної власності, позитивно заперечуючи п сутність.

Таким чином, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну (державну) форму реалізації, суперечить загальним законам економічного розвитку. Трагічним фрагментом в історії нашої країни стало надзвичайне перебільшення ролі вольового моменту у створенні форм власності. Наслідок - виникнення відповідного апарату, його бюрократизація і дедалі зростаюча влада бюрократії.

Відносини власності в нашій країні мають бути докорінно перебудовані[8, c. 240-241].

3.3. Форми власності в національній економіці України

За умов демократизації економіки і формування ринку відбуваються істотні зміни у відносинах власності. Ці зміни ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України Законах України "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про приватизаційні папери".

Зазначені Закони передбачають конкретні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва та управління ними до різноманітних форм власності на основі роздержавлення власності і приватизації підприємств.

Роздержавлення — це зменшення ролі державної власності шляхом перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших (недержавних) формах власності, та стимулювання розвитку приватного підприємництва. Воно означає істотне скорочення державного сектору економіки і масштабів державного втручання. Роздержавлення може здійснюватися двома шляхами: приватизації і комерціалізації державних підприємств.

Під приватизацією розуміють відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній і комунальній власностях, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб. Комерціалізація державних підприємств означає позбавлення невластивих державі функцій господарської діяльності і перетворення їх у самостійні господарські одиниці, які будують свою діяльність на засадах підприємництва, тобто самостійно, і цілком беруть на себе відповідальність за результати господарської діяльності (таблиця 3.2).

Проте світовий досвід свідчить про те, що сучасне виробництво не може успішно розвиватися без наявності в більших чи менших розмірах державної власності і державного регулювання. Сьогодні економіка ефективно функціонує лише в тих країнах, де є сильна держава. Загальна приватизація стала б таким же насильством над економікою, яким свого часу були загальна націоналізація і суцільна колективізація сільського господарства. Державна власність завжди має бути в оптимальному співвідношенні з іншими формами власності.

Суть політики роздержавлення, насамперед, виявляється:

- у різкому скороченні сфери державної власності за відповідного розширення інших форм власності;

- в якісній зміні самої державної власності шляхом перетворення трудових колективів державних підприємств у реальних суб'єктів власності і господарювання.

Дискусійним є питання про можливість існування приватної власності та про її межі в умовах плюралізму форм власності. Відомо, що тривалий час у марксистській літературі приватна власність вважалася несумісною з соціалістичною (усуспільненою). Однак це були помилкові висновки[6, c. 281-283].

Згідно з прийнятим Верховною Радою України законодавством про власність та розвитком підприємництва[1] в сучасних умовах формується нова система відносин власності:

1. Індивідуальна власність громадян:

- особиста власність - формується за рахунок трудових доходів від ведення власного господарства, від коштів, укладених у кредитні заклади, акції та інші цінні папери;

- власність трудового господарства - це власність членів сім'ї та інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство: майстерні, інші малі підприємства в сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, житлові будинки й господарські будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, сировина, матеріали та інше майно, необхідне для самостійного ведення господарства;

- власність селянського та особистого підсобного господарства. Селянське господарство може мати у власності житлові будинки, господарські будівлі, насадження на земельній ділянці, продуктивну й робочу худобу, сільськогосподарську техніку, транспортні засоби та інше майно, необхідне для самостійного ведення сільськогосподарського виробництва, переробки й реалізації продукції. Вироблена продукція й одержані доходи є власністю селянського господарства і використовуються ним на свій розсуд.

2. Колективна власність:

- власність орендного підприємства - це вироблена продукція, одержані доходи й інше придбане за рахунок коштів цього підприємства майно;

- власність колективного підприємства - це форма власності, яка виникає в тому випадку, коли все майно державного підприємства переходить у власність трудового колективу, викупу орендного майна або придбання майна іншими законними засобами. Майно колективного підприємства, включаючи вироблену продукцію й одержані доходи, є загальним надбанням його колективу;

- власність кооперативу - це майно, що створюється за рахунок грошових та інших майнових внесків членів кооперативу, виробленої продукції, доходів, одержаних від її реалізації, та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу; власність акціонерного товариства. Акціонерне товариство є власником майна, створеного за рахунок продажу акцій, а також одержаного в результаті його господарської діяльності; власність господарських асоціацій (об'єднань). Господарська асоціація має право власності на майно, добровільно передане їй підприємствами та організаціями, а також одержане в результаті її господарської діяльності, і не має права власності на майно тих підприємств, що до неї входять; власність громадських організацій: будівлі, споруди, житловий фонд, обладнання, майно культурно-освітнього й оздоровчого призначення, грошові засоби, акції, інші цінні папери; власність релігійних організацій: будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і благодійного призначення, грошові кошти і майно, необхідне для діяльності даних організацій.

3. Державна власність:

- загальнодержавна власність - майно органів влади й управління:

оборонні об'єкти; енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення;

кошти державного бюджету; державні банки; підприємства і народногосподарські комплекси; страхові, резервні та інші фонди; культурні та історичні цінності народів; вищі й середні навчальні заклади та інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України й забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

- комунальна власність - це власність адміністративно-територіальних утворень (краю, області, району): кошти місцевого бюджету, житловий фонд, комунальне господарство; підприємства сільського господарства, торгівлі, побутового обслуговування, транспорт, промислові, будівельні та інші підприємства й комплекси, заклади народної освіти, культури, охорони здоров'я та інше майно;

- майно державних підприємств - це те майно у формі фондів, госпрозрахункового доходу, акцій та іншого майна, яке необхідне для діяльності підприємства. Сюди може входити не лише виробниче обладнання, а й культурно-освітні та оздоровчі заклади.

4. Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав:

- спільні підприємства у формі акціонерних та інших господарських товариств;

- власність юридичних осіб: промислові й інші підприємства, будівлі, споруди та інше майно, необхідне для здійснення ними господарської діяльності;

- власність іноземних держав і міжнародних організацій для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин відповідно до міжнародних договорів і законодавства України.

5. Приватна власність - у власності громадянина можуть знаходитися житлові будинки, квартири, дачі, гаражі, предмети домашнього господарства й особистого споживання; грошові кошти; акції, облігації та інші цінні папери; засоби масової інформації; підприємства, майнові комплекси у сфері виробництва товарів, побутового обслуговування, торгівлі, в іншій сфері підприємницької діяльності; будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби та інші засоби виробництва; будь-яке інше майно виробничого, споживчого, соціального, культурного та іншого призначення, за винятком окремих видів майна, яке з точки зору державної і громадської безпеки не може належати громадянину[11, c. 152-155].

Характерно, що кількість майна, придбаного громадянином відповідно до Закону або договору, не обмежується. Причому приватна власність мусить мати переважно трудовий характер. З цього приводу в Законі зазначається: власність громадянина створюється й примножується за рахунок його доходів від участі у виробництві та іншого розпорядження своїми здібностями до праці, від підприємницької діяльності, ведення власного господарства й доходів від коштів, укладених у кредитні заклади, акції, інші цінні папери, від придбання майна за спадщиною та іншими шляхами, що не суперечать Закону[1].

Висновок

Отже, основними типами власності, якщо розглядати їх з погляду еволюційного розвитку людства, є колективна, приватна, державна та наддержавна. В межах кожного з цих типів функціонують різні форми власності.

Ефективність розвитку відносин власності, зокрема стосовно регулювання співвідношення форм власності, є одним із важливих чинників стимулюючого характеру розвитку національної економіки. Іншим важливим чинником є регулювання відносин реалізації власності.

Сутність ринку як економічного інституту власності можна визначити по-перше, як особливий спосіб вторинного привласнення, по-друге, як системну форму (організацію) реалізації власності.

Державне регулювання можна представити як забезпечення динаміки відносин власності - відносин володіння, розпорядження і використання. Тобто прямий, регламентуючий вплив держави на економіку за своєю суттю є формою реалізації державою функції регулювання відносин привласнення-присвоєння як складової прийомів і способів впливу держави на соціально-економічні процеси в суспільстві.

Недержавні типи власності:

Колективна (групова) власність — привласнення певним колективом (групою) засобів виробництва, результатів виробництва, яке поєднується з колективним управлінням власністю.

Формами колективної власності є сімейна, общинна, кооперативна, колективна капіталістична, колективна трудова та ін. Кожен член колективу є співвласником засобів виробництва і виготовленого продукту і має право на управління власністю.

Приватна власність — привласнення окремим індивідуумом засобів і результатів виробництва та одноосібне управління ним власністю.

В межах приватного типу власності розрізняють приватну трудову та приватну капіталістичну форми власності. Державні типи власності.

Державна власність - привласнення державою, вищими чиновниками державного апарату, вищими менеджерами державних підприємств засобів і результатів виробництва та управління ними об'єктами державної власності.

Якщо державна власність служить інтересам всього населення, не узурпується окремими особами у своїх вузько-корисливих цілях, вона перетворюється на суспільну власність. Формами державної власності є загальнодержавна, регіональна, муніципальна, комунальна.

Наддержавна (інтегрована) власність — привласнення багатьма державами, міжнародними монополіями засобів та результатів виробництва, що поєднується з колективним управлінням цими суб'єктами спільними об'єктами власності.

Формами цієї власності є галузеві та міжгалузеві наддержавні об'єднання типу Європейського об'єднання вугілля і сталі, регіональні інтеграційні об'єднання типу Європейського Союзу (куди входять 15 країн Західної Європи) та глобальні об'єднання типу Всесвітнього об'єднання торгівлі. Наддержавна власність перебуває у зародковій формі свого розвитку.

Проте вирізняти лише приватну і суспільну (державну) форму або типи власності науково некоректно. Щодо суб'єктів господарської діяльності у цьому разі ототожнюються окремий індивід і цілий трудовий колектив, який може складатися з десятків, сотень і навіть тисяч працівників зі своїми потребами, інтересами, цілями. Коли стверджується наявність лише двох форм власності, то нелогічно говорити про плюралізм їх.

На базі чотирьох типів власності та похідних від них форм розвиваються змішані типи та форми власності, різноманітні типи та форми підприємств.

Список використаної літератури

  1. Закон України "Про власність": офіційне видання / Верховна Рада України. - К. : Парламентське вид-во, 2002. - 23 с.
  2. Архангельський, Ю. Про вибір форм власності в контексті економічної ефективності приватизації в Україні // Економіка України. - 2005. - № 1. - С. 65-73
  3. Бандилет А. Стан і перспективи розвитку корпоративних структур // Економіка України. – 2005. - № 11. – с. 55-61
  4. Башнянин Г.І. Політична економія: [В 2 ч.]: Підручник для вузів. Ч.1: Загальна економічна теорія. Ч.2: Спеціальна економічна теорія/ Г.Башнянин, П.Лазур, В.Медведєв. - К.: Ніка-Центр: Ельга, 2000. - 526 с.
  5. Дзюбик С. Основи економічної теорії: навчальний посібник / Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. - К. : Знання , 2006. - 481 с.
  6. Заглинський А. Політична економія: Навчальний посібник/ Анатолій Заглинський, Микола Матусевич. - Рівне: ППФ "Волинські обереги", 2000. - 408 с.
  7. Кваснюк Б. Структурна перебудова економіки та її ресурси // Економіка україни. – 2003. - №11. – с. 18-28
  8. Мочерний С. Політична економія: Навч. посіб./ Степан Мочерний,. - К.: Знання-Прес, 2002. - 687 с.
  9. Політекономія: підручник / Ред. Ю.В. Ніколенко. - К. : ЦУЛ, 2003. - 411 с.
  10. Політична економія: Навчальний посібник/ О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. - К.: Кондор, 2006. - 405 с.
  11. Політична економія: Навчальний посібник/ Костянтин Кривенко, Володимир Савчук, Олександр Бєляєв та ін.; За ред. Костянтина Кривенка,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. - К.: КНЕУ, 2005. - 508 с.
  12. Економічна теорія: підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича ; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . - К. : Центр навчальної літератури, 2006. - 779 с.
  13. Основи економічної теорії: навч. посібник / Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. - К. : Каравела, 2007. - 447 с.
  14. Положій В. М. Власність: економічний аспект: альтернативні концепції та методи / В. М. Положій, Л. П. Чижов. - Суми : ВВП "Мрія" : ЛТД, 1994. - 80 с.
  15. Сірко А. Корпоративна власність у транзитивній економіці // Економіка України. – 2003.- №2. – С. 57-64
  16. Семенюк В.П. Розвиток корпоративного сектора економіки та корпоративного управління в Україні // Економіка прогнозування. – 2005. - №3. – С. 78-88
  17. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: навчальний посібник / С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. - 3-є вид. перероб. і доп. - Вінниця : Тезис, 2003. - 340 с.
  18. Рябченко О. Д. Зміна форм власності та інвестування економіки України // Актуальні проблеми економіки. - 2007. - № 6. - С.21 - 24.
  19. Уразов А. Основи економічної теорії: навчальний посібник / Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух, ; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . - К. : МАУП, 2005. - 323 с.

загрузка...
Top