Стабілізаційна економічна політика та забезпечення стійкого економічного зростання


Вступ.

1. Рушійні сили економічного зростання (прогресу)

2. Стабілізаційна економічна політика.

3. Концептуальні засади державної програми забезпечення економічного зростання в Україні

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Проблеми економічного зростання особливо гостро постали перед людством у XX ст., але це не означає, що вони нікого не хвилювали раніше. Уперше про економічне зростання заговорили меркантилісти, а більш-менш предметно цю проблему поставив фізіократ Ф. Кене.

Актуальність теми. Протягом останніх десятиліть однією з найважливіших довгострокових цілей економічної політики уряду будь-якої країни є стимулювання економічного зростання, підтримка його темпів на стабільному та оптимальному рівні. Усе це вимагає чіткого уявлення про економічне зростання, фактори його стимулювання і стримування, тому обрана тема дослідження є надзвичайно актуальною в умовах становлення та розвитку економіки України.

Економічне зростання є надзвичайно складним явищем. З даного приводу відомий американський історик економічної думки Б. Селігмен зазначав, що задовільна теорія економічного зростання повинна враховувати природні ресурси, політичні інститути, законодавство, а також багато психологічних і соціальних факторів. Розробка такої всеохоплюючої теорії, на думку вченого, — майже нездійсненне завдання. Відомі економісти, автори теорій економічного зростання, ясна річ, не претендували на створення всеохоплюючої та універсальної теорії, не робили спроб «обійняти неосяжне». Тому кожна теорія або модель мають відповідні припущення та абстракції, які дозволяють виділити і вивчити найбільш суттєві фактори економічного зростання

Дійсно, головною метою економічного зростання є збільшення обсягів економічних благ, що сприяє поліпшенню життя населення, створенню стабільної сприятливої соціально-політичної ситуації в країні, підвищенню її міжнародного авторитету. З точки зору етимології (походження) терміну «зростання» близьким є поняття «розвиток», але останнє ширше за змістом. Економічний розвиток — це процес переходу країни від одного стану економіки до іншого, більш досконалого — тобто якісно нового на основі відповідних структурних та інституціональних зрушень. Комплексно це проявляється в якісному вдосконаленні всієї економічної системи.

Виокремлюють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний. Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично за збереження незмінними їх попередніх техніко-технологічних параметрів. Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціонального використання всього виробничого потенціалу. Як відхилення від закономірного процесу економічного розвитку в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип зростання, для якого характерне тривале зниження обсягів суспільного виробництва. Зокрема, таке явище спостерігалось протягом 90-х рр. у всіх країнах СНД, у тому числі і в Україні, що в літературі отримало назву трансформаційного спаду.

Щодо основних типів економічного зростання, то на практиці вони не існують в абсолютних формах. У реальному житті вони проявляються або як переважно екстенсивний, або як переважно інтенсивний тип економічного зростання. Нині в розвинутих країнах переважає інтенсивний шлях економічного розвитку. В Україні після тривалого спаду виробництва необхідно підготувати матеріальну базу для інтенсивного економічного зростання. Чим раціональніше функціонує процес відтворення, тим вище ефективність суспільного виробництва.

Отже, мета роботи – дослідити основні типи економічного зростання, охарактеризувати стабілізаційну економічну політику та проаналізувати її, розглянути шляхи забезпечення сталого економічного зростання.

1. Рушійні сили економічного зростання (прогресу)

Політико-економічний аналіз змісту рушійних сил економічного зростання (прогресу) передбачає врахування не лише дії базисних економічних категорій (внутрішніх суперечностей, потреб, інтересів тощо), але й функціонування надбудови держави, політичних, ідеологічних, правових, культурно-духовних та інших відносин і відповідних інституцій: політичних партій (рухів), релігійних концепцій і т. ін. Таким чином, економічне зростання виступає завжди як результат дії економічних і неекономічних факторів. До останніх належать географічно-кліматичні, національно-демографічні, військово-політичні, культурні, інституціональні тощо. Вплив кожного з факторів може бути різним (як позитивним, так і негативним), але не правомірно абстрагуватись від них, а тим більше від їх сукупності.

Економічне зростання виявляється в конкретній динаміці кількісного збільшення та якісного удосконалення суспільного продукту і факторів його виробництва. Розрізняють два основних типи економічного зростання - екстенсивний та інтенсивний - залеж-но від того, за рахунок чого досягається розширене відтворення. [1, c. 4]

Екстенсивний тип економічного зростання - це розширення виробництва на основі кількісного збільшення його функціонуючих факторів при збереженні попередніх техніко-технологічних і кваліфікаційних параметрів їх. Це розширення виробництва за рахунок збільшення кількості тих самих засобів і предметів праці, робочої сили тієї самої кваліфікації при практично незмінних економічних виробничих відносинах. За таких умов продуктивність праці та ефективність її залишаються фактично незмінними.

Інтенсивний тип економічного зростання - це розширення виробництва на основі якісного поліпшення його функціонуючих факторів при вдосконаленні організаційно-економічних відносин виробництва (поділ праці, спеціалізація та кооперування виробництва тощо). Таке зростання досягається за рахунок підвищення кваліфікації працівників, розвитку їх професіоналізму, застосування принципово нових засобів і предметів праці, раціональнішого використання виробничого потенціалу. При цьому зростають продуктивність праці та їх ефективність.

Основними джерелами інтенсивного економічного зростання є, по-перше, підвищення ефективності живої праці, її продуктивності; по-друге, підвищення ефективності уречевленої праці на основі зростання віддачі функціонуючої техніки, технології, засобів праці в цілому, їх принципового оновлення та зниження витрат предметів праці на одиницю виробленого продукту. Особлива роль у процесі інтенсивного економічного зростання належить НТП.

Кожний з типів економічного зростання на практиці не існує в чистому вигляді. Тому в реальному житті існують переважно екстенсивний або переважно інтенсивний тип економічного зростання. Збільшення ролі і частки інтенсивного типу економічного зростання називається інтенсифікацією економіки. Відбуваються якісні зміни у взаємовідносинах суспільства і природи, гострішою стає проблема природоохорони як особливої сфери діяльності суспільства. За умов сучасної НТР проблеми природного навколишнього середовища, екологічні проблеми перетворилися в глобальні. Для виживання людства стало необхідним формування єдиної еколого-економічної системи відтворення. Розв'язання еколого-економічних проблем можливе через використання досягнень НТР та соціальний прогрес людства в умовах миру і міжнародної безпеки. [17, c. 121-123]

Поняття економічного зростання відображає передусім характер використання продуктивних сил суспільства. Більш осяжним і широким є поняття економічного розвитку. Поряд з характером використання продуктивних сил суспільства воно включає також еволюцію економічної системи в цілому, зокрема всіх підсистем економічних виробничих відносин, у тому числі й соціально-економічних, як суспільної форми існування продуктивних сил. Під час зміни, вдосконалення виробничих відносин відповідно до вимог розширеного відтворення створюються умови для економічного зростання.

Аналізуючи рушійні сили економічного розвитку, потрібно враховувати вплив таких факторів, як стан суспільної свідомості та рівень розуміння народними масами об'єктивних проблем і напрямів економічної динаміки, культура праці та спілкування, панівні морально-етичні, релігійні настанови, а також національні традиції. Усі вони, будучи «продуктом» багатовікової історичної еволюції, хоча є надбудовними факторами, суттєво впливають на ефективність функціонування базисних елементів і відносин економічної системи. При цьому вони часто модифікують навіть її модель.

У цілому дієвий вплив політичних, правових, моральних, духовно-культурних та інших факторів на економічний прогрес знаходить своє вираження в тому, що вони детермінують розкриття можливостей і рушійних сил, які закладені в тій чи іншій економічній системі.

Нагромадження та його норма. Визначальну роль в обумовленості (детермінації) як типів, так і темпів економічного зростання відіграє процес нагромадження капіталу, у ході якого відбуваються суттєві зміни в структурі капіталу, пов'язані з науково-технічним прогресом.

Норма нагромадження (виражена у процентах) характеризує відношення частки чистого доходу (прибутку), яку господарюючий суб'єкт (підприємець, фермер, держава) спрямовує на розвиток виробництва або будь-якої власної справи, до загальної суми отриманого ним прибутку (доходу). На макроекономічному рівні норма нагромадження — це відношення фонду чистого нагромадження (тобто інвестицій, що йдуть на розширення виробництва) до загального обсягу національного доходу, створеного за відповідний період.

Вплив НТР на економічний розвиток. До основних факторів економічного зростання, як відомо, належать: капітал, земля (у тому числі природні ресурси), праця (функція трудових ресурсів), а також підприємницькі здібності. Усі вони різною мірою впливають на створення ВНП, і кожний з них становить сукупність факторів «органічно взаємозв'язаних». До капіталу в узагальненому вигляді можна віднести і НТР, вплив якої на темпи, характер економічного зростання постійно посилюється. Дані фактори матеріалізуються як у кількісних, так і в якісних параметрах, ще їх називають факторами пропонування. Кожний з них постійно змінюється залежно від інших, а також від характеру соціально-економічного розвитку суспільства.

Революційна форма НТП, тобто НТР, — це швидкий перехід масового виробництва на якісно нові науково-технічні й технологічні принципи функціонування. Головною особливістю сучасного етапу НТР є зрощування нових індустріальних технологій з мікроелектронікою та комп'ютерною технікою. Усе це різко підвищує ефективність виробництва, а також зумовлює його урізноманітнення та динамічне пристосування до запитів споживачів. [26, c. 9-12]

Нова якість економічного розвитку тісно пов'язана зі зміною його напряму, що знаходить своє виявлення у посиленні соціальної спрямованості економічного зростання. Особливо це виявляється в зростанні ролі людини у виробничому процесі, що є першою характерною рисою нової якості економічного розвитку.

Другою ознакою цього процесу є докорінна зміна його джерел і факторів, що безпосередньо пов'язано з інтенсивними трудо-, матеріале- та фондозберігаючими факторами.

Сучасна НТР — складне, багатопланове явище. В узагальненому вигляді можна виділити її три важливих складових, які органічно пов'язані:

1) глибинний процес Інтеграції науки і виробництва, для якого характерне перетворення виробництва економічних благ на специфічний «технологічний цех науки»;

2) принципові зміни в підготовці кадрів. Нова техніка і новітні технології потребують і нового працівника: більш освіченого, кваліфікованого, високодисциплінованого, який гнучко пристосовується до техніко-технологічних нововведень;

3) кардинальні зміни в організації виробництва, праці та системі управління цими процесами; виробництво переходить на нову техніко-технологічну основу — комп'ютерну технологію.

Будь-яка перехідна економіка переживає період спаду виробництва, що підтверджує досвід усіх європейських країн, котрі здійснюють ринкові реформи. Спочатку ці країни зіткнулися практично з тими ж проблемами, що й Україна: успадкована адміністративно-командна система, зношені виробничі фонди, ірраціональна галузева і виробнича структура. Як і Україні, їм довелося переборювати наслідки стрибкоподібного підвищення цін на імпортні енергоносії, розриву економічних відносин із сусідніми державами.

Країнам Центральної Європи — західним сусідам України — вдалося подолати спад протягом трьох—п'яти років, у нас же цей процес набрав затяжного характеру.

Чинники такого небувалого падіння обсягу виробництва в Україні можна поділити на дві групи:

  • ті, що склалися внаслідок перебування України у складі Радянського Союзу;
  • ті, що виникли вже після проголошення незалежності, або, інакше кажучи, суб'єктивні прорахунки. [9, c. 35]

Україна, порівняно з іншими пострадянськими країнами, зробила перші незалежні кроки чи не за найнесприятливіших умов: дві світові війни, роки голодоморів забрали життя понад 20 мільйонів українців.

Вагомою причиною нинішнього стану економіки України стало багаторічне втілення в життя догми про випереджувальне зростання виробництва засобів виробництва порівняно з виробництвом предметів споживання. Внаслідок такої політики Україна успадкувала ' від СРСР украй нераціональну структуру промисловості, три чверті виробництва якої становила продукція важкої промисловості і лише чверть — продукція, призначена для задоволення потреб споживачів.

Ще однією причиною безпрецедентного спаду виробництва в Україні є незавершеність виробничого циклу в національній економіці. Ступінь її інтегрованості в колишній радянський господарський комплекс був набагато вищий, ніж економік держав Центральної й Східної Європи в економічний простір РЕВ. На момент здобуття незалежності в Україні вироблялося 15—20% кінцевої продукції промисловості, а в Росії — понад 70%. Тому розрив старих господарських зв'язків болюче відбився на вітчизняній економіці: численні чинники відтворення залишилися за межами країни. У господарській структурі переважають галузі, що мають потребу в державних дотаціях і тому важко піддаються перебудові.

Однією з суттєвих причин падіння обсягів виробництва в Україні є успадкований від імперії чималий військово-промисловий комплекс, який поки що не вдається перепрофілювати на виробництво цивільної продукції.

На стані української економіки вкрай негативно позначається катастрофічна екологічна ситуація. Внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС радіонуклідного забруднення зазнали понад 12 млн. гектарів земель. Це забруднення доповнюється промисловим, зокрема, в Донбасі та Придніпров'ї останнє у 20—30 разів перевищує допустимі норми. [11, c. 4]

Падіння обсягів виробництва зумовлене також чинниками, що почали діяти вже в роки незалежності. Йдеться передовсім про суб'єктивні прорахунки. При цьому важливо зазначити, що сам курс на демонтаж командно-адміністративної системи й розбудову сучасної, заснованої на ринкових засадах відкритої національної економіки у стратегічному плані є правильним. Спрямований на утвердження державності України, створення економічних передумов реальної демократизації суспільства, вихід на вищий ступінь техніко-економічного розвитку, забезпечення якісно нових параметрів життя народу, цей курс не має альтернативи. Тому причини неадекватності економічної політики конкретним умовам українського сьогодення лежать передовсім у площині визначення шляхів та конкретних механізмів здійснення зазначеного курсу.

У процесі ринкової трансформації економіки України недостатньо враховувалася ціла низка властивих їй специфічних передумов, до яких передовсім належать:

відсутність на нас здобуття незалежності цілісної системи державних інституцій, необхідних для здійснення широкого комплексу заходів ринкової трансформації економіки;

особливості функціональної структури економіки: висока концентрація базових галузей виробництва та галузей ВПК, що протягом тривалого часу були зорієнтовані на обслуговування потреб не лише економіки Радянського Союзу загалом, а й економіки країн РЕВ, і за самою своєю природою не могли швидко ввійти в режим ринкового самоврядування;

підпорядкованість більшості великих підприємств загальносоюзним міністерствам і відомствам та фінансування їх з єдиного центру.

В економічній політиці не враховувалася необхідність таких заходів:

використання на початковому етапі суто еволюційного шляху ринкової трансформації за одночасного здійснення широкого комплексу організаційних заходів, які б утверджували сильну виконавчу владу, та ефективних важелів державного регулювання економічних процесів;

створення ефективного механізму входження сільського господарства в систему ринкових відносин і на цій основі — докорінне реформування цієї галузі;

послідовного здійснення політики економічної лібералізації, приватизації та демонополізації.

Непослідовність у проведенні економічних реформ призвела до того, що перехід від адміністративно-командної системи до ринкової супроводжується зростанням тіньової економіки. Адже тіньова економіка найбільше процвітає там, де реформи проходять мляво, а високі податки практично внеможливлюють розвиток нових приватних структур. Наявність гігантського тіньового сектора спотворює усі національні рахунки, не дає змоги державним органам точно визначити потреби економіки в різних ресурсах, давати обгрунтовані економічні прогнози. Водночас створюються сприятливі умови для корупції, хабарництва, криміналізації економіки. [24, c. 188-192]

Згадані чинники викликали те, що нині обсяг національного виробництва становить трохи більше як третину від рівня 1990 р. Щоправда, нарешті вдалося зупинити падіння виробництва.

Перебудова структурної політики передовсім грунтуватиметься на визнанні пріоритетності наукомістких і високотехнологічних галузей економіки, які ще до кінця не зруйновано і які в змозі зберегти здатність України ввійти у світовий економічний простір з високим технологічним потенціалом.

Особлива роль у відновленні економічного зростання належить земельній реформі, яка покликана підтримувати на селі найефективніші форми власності та господарювання.

Нині особливо важливою умовою переходу до економічного зростання є створення привабливого інвестиційного середовища для вітчизняних та іноземних інвесторів. Україна має великі можливості для активної діяльності інвесторів — значний споживчий ринок, вигідне геополітичне розташування, багаті природні ресурси, кваліфіковану й водночас дешеву робочу силу, потужну наукову базу. Однак макроекономічне середовище дуже несприятливе для інвестицій — високі реальні процентні ставки, високі податкові ставки, суперечливе і невідповідне сучасним реаліям господарське законодавство, тінізація економіки та ін. Все це породжує песимістичні прогнози в інвесторів. Водночас внутрішні заощадження внаслідок малих доходів родин та небувало низького рівня використання виробничих потужностей більшості підприємств є недостатніми для потрібних обсягів капіталовкладень. До того ж є багато фактів "втечі капіталу" за кордон.

У сфері зовнішньоекономічних зв'язків головним завданням є поступове входження України у світовий економічний простір. Для цього слід створити стабільну і сприятливу правову основу для залучення іноземних інвестицій і повернення українського капіталу у твердій валюті в Україну. Водночас необхідний захист молодого національного виробника від конкуренції іноземних фірм. [16, c. 69-71]

2. Стабілізаційна економічна політика

Суттєвим чинником стабілізації економіки України має стати активізація малого і середнього бізнесу. Світовий досвід показує, що саме малі підприємства можуть розв'язати такі завдання, як структурна перебудова економіки, насичення ринку найрізноманітніший ми товарами і послугами, створення додаткових робочих місць. Малий бізнес послаблює монополізм і забезпечує конкуренцію. Однак поки що він іще не став в Україні реальною базою для становлення ринкової економіки.

Розвиток малого бізнесу гальмують: недосконала державна політика щодо його підтримування, високі податки, обмеження на окремі види діяльності, адміністративні бар'єри, бюрократична тяганина в отриманні ліцензій, ще не сформована позитивна громадська думка стосовно підприємницької діяльності тощо.

Соціальна політика має спрямовуватися на створення необхідних умов підвищення кожним трудівником свого добробуту, передовсім за рахунок особистого трудового внеску, ділової активності. Для цього потрібно скасувати штучні обмеження фонду споживання, проводити політику стимулювання трудової та підприємницької діяльності і на цьому грунті розширяти платоспроможний попит.

Реформа заробітної плати має забезпечити перехід від наявної І моделі, що зорієнтована на низьку ціну робочої сили і високу частку безплатних соціальних послуг, до нової, яка передбачає високу ціну робочої сили і платне задоволення відповідних послуг високооплачуваними категоріями населення.

Розвиток економіки - основа реальних позитивних зрушень в соціальній сфері. [23, c. 5]

Виконано доручення Президента України щодо підвищення та відновлення, хоча й частково, диференціації в умовах оплати праці працівникам бюджетної сфери.

Протягом року помітно покращився стан справ з виплатою заробітної плати. В цілому заборгованість скоротилася майже на 2,2 млрд. грн., або на 44%. В цілому по Україні в минулому році заробітної плати виплачено на 11,7 млрд. грн. більше, ніж в 2000 році.

Все це дозволило на 27% збільшити надходження до Пенсійного фонду, підвищити протягом року середній розмір пенсій на 43%. При цьому реальний рівень трудових пенсій виріс на 26,4%. Стабілізується ситуація на ринку праці, пожвавлюється економічна активність населення, знижується рівень зареєстрованого безробіття, майже на третину зросло працевлаштування незайнятого населення, збільшилися обсяги та якість громадських робіт, майже наполовину скоротилась кількість працівників, що були в неоплачуваних відпустках з ініціативи адміністрації, на 30% перевиконано завдання Уряду щодо працевлаштування незайнятого населення.

Програма подолання бідності.

Минулий рік, без перебільшення, можна назвати роком соціального страхування. За відносно короткий, вдалося суттєво покращити ситуацію з соціальним захистом працюючих. Вперше всі потерпілі на виробництві в повному обсязі отримали належні їм поточні виплати за ушкоджене здоров'я. При цьому, на 118 млн. грн. скоротилась заборгованість з цих виплат за минулі роки, вдвічі скоротилася заборгованість з виплати по тимчасовій непрацездатності, зокрема, в сільському господарстві. Зроблено відчутні кроки і в пенсійному реформуванні. Обидва базові закони з пенсійного страхування прийнято в першому читанні. Завершується персоніфікація обліку внесків до Пенсійного фонду, передача йому функцій з призначення і виплати пенсій, формуються механізми функціонування майбутньої пенсійної системи.

Рівень життя.

Позитивні зрушення щодо підвищення рівня загальних доходів населення, зокрема оплати праці, пенсійного забезпечення, інших соціальних виплат незаперечні. Але вони поки що не дозволили досягти кардинальних змін в рівні життя населення.

Найголовнішою складовою доходів населення України залишається оплата праці. Важливо, що протягом року питома вага її в загальних доходах зросла з 47 до 51,6%.

Найнижчою, згідно статистики, залишається оплата праці в сільському, лісовому, рибному господарстві, громадському харчуванні, торгівлі. Такий рівень доходів населення, підкреслив Міністр, перш за все оплати праці є не виправданим ні з соціальної, ні з економічної, ні з політичної точок зору. Протягом поточного року треба змінити цю ситуацію.

Проблеми подолання бідності.

Цей напрямок роботи залишається найпріоритетнішим. Програма роботи на поточний рік сформульована. Підсумком її реалізації має бути ліквідація найгостріших проявів бідності, реальна стабілізація рівня життя найбідніших родин в кожному з регіонів.

Найвищий рівень бідності в Миколаївській, Херсонській, Луганській областях. Водночас, в Криму, і у Вінницькій, Волинській, Хмельницькій та інших областях ситуація навіть різко погіршилася. І якщо відсутність позитивних змін в першому півріччі ще можна якось пояснити, то після затвердження Стратегії подолання бідності такий стан просто недопустимий. Більш того, в кожному регіоні, вже за підсумками року, ситуація має суттєво змінитися на краще. Комплексне вирішення цих проблем в регіонах неможливе без чіткого, системного плану дій, тобто без регіональних програм подолання бідності. [26, c. 11-1

3. Концептуальні засади державної програми забезпечення економічного зростання в Україні

Останні два роки економічного зростання в Україні виявилися дещо успішними завдяки економічній політиці: курсу уряду на заборону бартерних розрахунків та взаємозаліків, реформуванню сфери державних фінансів, змінам у податковій системі, грошово-кредитній та фінансово-валютній політиці, упорядкуванню енергетичної сфери. Увесь цей перелік чинників суттєво вплинув на позитивні економічні зрушення.

Те, чи закріпляться ці позитивні зрушення в економіці, чи стане тенденція до економічного зростання стабільною, багато в чому залежить від подальшої політики держави, від скоординованості зусиль влади. Законодавчі, організаційні заходи, спрямовані на поліпшення умов для розвитку виробництва повинні проводитись у взаємодії. Врешті, час уже відійти від практики вирішення окремих державних проблем ізольовано одна від одної. Так, прикладом неузгодженості та некерованості у сфері інвестиційної політики останніх років можна вважати наявність семи державних інституцій (Українська державна кредитно-інвестиційна компанія; Національне агентство України з реконструкції та розвитку; Державний інвестиційно-кліринговий комітет; Палата незалежних експертів з питань інвестицій; Консультативна рада з питань іноземних інвестицій в Україну; Валютно-кредитна рада Кабінету Міністрів України; Координаційна рада з питань інвестиційно-клірингового співробітництва), на яких покладені обов'язки безпосереднього залучення іноземних інвестицій в Україну. Чи можна взагалі говорити про успіхи в цьому напрямку, коли країна, за міжнародними рейтингами, не займає місця навіть у першій сотні інвестиційно привабливих країн світу. [17, c. 137-138]

Ключову позицію у державній економічній політиці займає інвестиційна політика, метою якої є залучення капіталу в країну. Створити капітал без інвестицій сьогодні дуже проблематично, так само як і забезпечити конкурентоздатність продукції на зовнішніх та внутрішніх ринках. Тому пріоритетною для держави є проблема створення привабливого інвестиційного мікроклімату в країні як для іноземних інвесторів, так і для вітчизняних (у тому числі й для реінвестування прибутку підприємств).

У визначенні інвестиційної привабливості країни найважливішими є такі чинники, як норма прибутку, отримуваного від капіталовкладень, рівень розвитку внутрішнього споживчого ринку, темпи зростання ВВП, економічна, політична та законодавча стабільність.

Основними причинами незадовільного рівня капіталовкладень в Україні, насамперед, можна назвати:

- негативний міжнародний імідж за такими показниками, як економічна та політична нестабільність, хабарництво і корупція, високий рівень тінізації економіки, економічна злочинність та така її форма прояву як «відмивання брудних грошей» через фінансову та банківську системи;

- рівень «зарегульованості» законодавства, складність процедур реєстрації та звітності суб'єктів підприємницької діяльності; значний податковий тиск; численні необгрунтовані з позицій економічної доцільності і державних інтересів України податкові пільги; недосконалість методів фіскальної політики; недостатня розвиненість фондових ринків та законодавства, що регулює ці відносини;

- нерозвинутість внутрішнього споживчого ринку, відплив капіталу, створеного в Україні, за її межі; недостатня ефективність використання банківського потенціалу у залученні інвестицій; низька активність регіональних органів влади у процесах залучення інвестицій.

Усунення негативних факторів впливу має бути покладене за мету провадження комплексної стратегічної програми розвитку економіки, у рамках якої й повинні розглядатися окремі локальні правові чи організаційні питання. Тому на сьогодні гостро постає проблема створення комплексної програми розвитку економіки країни, яка охопила б усі щаблі державного управління та поєднала законодавчі механізми із застосуванням важелів державного регулювання економіки, проведенням економіко-математичного аналізу; а також впровадження позитивного досвіду інших країн та власних напрацювань. [12, c. 47-49]

Засобами створення інвестиційної привабливості країни є стимулювання розвитку підприємництва, збільшення обсягу ВВП, виробленого в країні, розширення внутрішнього споживчого ринку — зростання фонду оплати праці. Іншими словами, треба забезпечувати розширене виробництво.

Нижче наведено концептуальну схему, на якій показано основні кроки держави у впровадженні комплексної програми, здатної закріпити тенденції економічного зростання та зробити вітчизняну економіку привабливішою для капіталовкладень, та їхній передбачуваний взаємовплив (рис. 1).

Політична воля керівництва країни, законодавчі зміни (податкова реформа, фінансове законодавство) та організаційні заходи мають забезпечити наявність та згоду капіталу працювати у країні. Кожен з них передбачає конкретні дії.

Політична воля. Вплив цього фактора на економічне зростання відбувається опосередковано, через інвестиційну привабливість країни. Виявлення політичної волі проявляється у здатності органів влади зайняти чітку позицію у реформуванні законодавства шляхом впровадження норм законів, у яких єдиним пріоритетом будуть національні інтереси держави, а не інтереси фінансово — промислових груп та олігархічних кланів. Створити умови для неупередженого законотворчого процесу можна, забезпечивши прозорість владних структур та механізмів.

Не менш важливим проявом політичної волі є створення позитивного міжнародного іміджу України, для чого необхідно:

- посилити боротьбу держави з економічною злочинністю та підвищити норми відповідальності за вчинення економічних злочинів;

- вдосконалити методи та технології протистояння припливу в країну «брудних» грошей від здійснення протизаконних операцій, активізація співпраці з міжнародними організаціями, здатних відстежувати та нейтралізувати подібні фінансові потоки:

- спростити механізми та процедури на дання державних послуг.

Найбільший вплив ці перетворення матимуть на інвестиційну привабливість країни для іноземних інвесторів, завдяки посиленню рівня відкритості економіки та рівня політичної стабільності у державі.

Законодавче регулювання. Законодавчі вади також певним чином стримують процес залучення інвестицій. Капітал спрямовується зазвичай туди, де норма отримуваного прибутку вища, а рівень ризику — нижчий.

Законодавче регулювання інвестиційної політики за різних умов економічного розвитку країни має бути зорієнтоване на:

- протекціонування вітчизняного капіталу;

- сприяння залученню іноземних інвестицій шляхом пільг та переваг для іноземного інвестора;

- протекціонізм усіх джерел інвестицій та залучення інвестиційних ресурсів незалежно від джерела фінансування.

Вибираючи між цими варіантами, перевагу слід віддати саме третьому оскільки за нинішнього рівня економічного розвитку залучити достатню кількість вітчизняних інвестицій нереально. Надання різних пільг та переваг іноземному капіталу негативно впливає на вітчизняне виробництво, створюючи неоднакові умови для діяльності національного капіталу та іноземного, різне податкове навантаження, різну вартість товарів та їхню конку-рентоздатність. Як наслідок, за таких умов можливе поглинання зарубіжними компаніями національного сектора економіки. Для держави, також, надмірна залежність економіки від іноземного капіталу не є привабливою.

Третій варіант економічного розвитку базується на створенні умов, сприятливіших для капіталовкладень порівняно з іншими країнами світу, для всіх джерел інвестування та мобілізації внутрішніх резервів інвестиційних джерел. І роль законодавства в цьому процесі зводиться до зменшення податкового навантаження на виробника, створення умов для нарощування капіталу підприємств і його реінвестицій, розширення внутрішнього споживчого ринку за рахунок податкової реформи; активізації процесу залучення «портфельних» інвестицій за рахунок розбудови фінансового законодавства.

Основною проблемою інвестування у розрізі фінансового законодавства є низька активність інвестиційних компаній, яка пояснюється насамперед недостатнім розвитком інфраструктури та недосконалістю механізмів функціонування вторинних фондових ринків, низьким рівнем довіри населення до подібних компаній через прецеденти фінансового краху їх у недалекому минулому («МММ», «ХОПЕР-ИНВЕСТ»). Підвищення рівня значимості інвестиційних компаній в інвестиційному процесі потребує розробки та впровадження гарантійних механізмів вкладів учасникам, перегляду окремих норм законодавства щодо оподаткування прибутку інвестиційних компаній, виокремлення їх в окрему категорію суб'єктів підприємницької діяльності з власною специфікою оподаткування. Наступним дієвим кроком має стати процес інтеграції вітчизняного фондового ринку в європейські фондові ринки, що також потребує законодавчого врегулювання. [27, c. 57-64]

Банківські установи, акумулюючи грошові вклади населення, є одним з найголовніших джерел інвестування економіки України на сучасному етапі. В умовах зниження темпів інфляції та зменшення облікової ставки НБУ плата за користування кредитами зменшується, що робить сам кредит привабливішим. Та, на жаль, питома частка довгострокових запозичень серед зобов'язань банків (на 1 вересня 2005 р.) становить 18% , що стримує якісне економічне зростання за інноваційною схемою. Дуже низькими темпами відбувається кредитування малого бізнесу.

Поліпшити ситуацію з кредитування можна, зокрема, ухваливши закони про захист інтересів позичальників, які давали б можливість банкам контролювати рівень заборгованості з кредитів та ефективно на нього впливати.

Окремо слід розглянути дії держави у сфері податкової політики. Чинна податкова система спрямована не на захист виробника, а, швидше, на лобіювання інтересів певних груп виробників. Вона надає їм низку пільг щодо сплати податків та обов'язкових платежів, що згубно позначається на решті суб'єктів підприємництва. У ряді випадків це призводить до згортання власної діяльності через демпінгові ціни. Альтернативою збереження прибутковості власного бізнесу є його перехід у тіньовий сектор економіки. Таким чином підприємець робить власну продукцію конкурентоздатною, додаючи державі подвійних проблем: з одного боку, недоотримання бюджетних коштів, з іншого — демпінгові ціни, які згортають реальний сектор економіки та відлякують іноземного інвестора. Взаємозаліки, списання боргів — це також «паразити» податкової системи, а відтак, важливим питанням економічної політики постає реформування податкової системи у напрямку загального зниження податкового тиску, зменшення податкових ставок та розширення податкової бази за рахунок скасування пільг в оподаткуванні.

З точки зору інвестиційної політики податкова реформа мусить мати такі спрямування:

- встановлення рівня оподаткування підприємництва нижче середньоєвропейського;

- розширення внутрішнього споживчого ринку.

Суть першого напрямку зводиться до зниження рівня прямих податків з підприємств: зменшення ставок податку на прибуток підприємств, застосування зниженої ставки на прибуток, реінвестований в переоснащення основних фондів. Передбачувані наслідки таких кроків — підвищення норми прибутку та нарощування капіталу, легалізація частини тіньової економіки, активізація інноваційної діяльності і розширення податкової бази у довгостроковому періоді. Скасування податкових пільг сприятиме розширенню податкової бази та зведенню до мінімуму втрати бюджетних надходжень від зниження податкових ставок у короткостроковому періоді.[25, c. 41-46]

Розширення внутрішнього споживчого ринку має відбуватися за рахунок зниження ставок прибуткового податку та розширення податкових меж, підвищення ставки неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а також за рахунок перегляду ставок ПДВ, реальним платником якого є громадянин. Слід знизити ставку ПДВ на комунальні послуги, на групу промислових та продовольчих товарів вітчизняного виробництва. Зростання реальних доходів населення одноразово сприятиме частковому збільшенню споживання, що забезпечить позитивний ефект: а) зростання потреб у випуску продукції та поштовх у нарощуванні випуску продукції; б) зростання заощаджень населення та підвищення рівня їхнього залучення до фінансових установ, а, отже, пожвавлення інвестиційної діяльності.

Податкова реформа має одноразово стати зовнішньою рушійною силою для приведення в дію замкнутого механізму реінвестування процесу розширеного виробництва (рис. 2).

На першому етапі збільшення капіталу підприємств та розширення внутрішнього споживчого ринку відбувається за рахунок зменшення податкового тиску (1), далі відбувається збільшення рівня споживання (2), з'являється новостворений капітал (3, 4), частина якого спрямовується на розширення фонду оплати праці (5), частина реінвестуєть-ся у виробництво. Подальше нарощування виробництва здатне відбуватися за рахунок розширення споживчого ринку. Звісно, залучення у цей процес інвестицій ззовні здатне прискорити процес економічного розвитку.

Організаційні заходи. Наполягаючи на необхідності іноземного інвестування, ми притримуємось думки, що іноземні інвестиції мають залучатися насамперед з метою виходу на зовнішні ринки, доступ до яких українським підприємствам недосяжний. Для потреб розширення внутрішнього споживчого ринку слід сповна використати вітчизняний потенціал. [23, c. 6-10]

Серед перспектив розвитку вітчизняного інвестування, крім перелічених раніше, слід приділити увагу залученню фінансових інституцій у процес інвестування виробництва як з боку держави, так і місцевих органів влади, активізувавши дії місцевих органів влади в інноваційному процесі економіки.

Насамперед йдеться про інвестиційну підтримку малого бізнесу. Розвиток малого бізнесу є одним з головних пріоритетів економічних реформ в Україні. Це в основному приватний бізнес та малі підприємства, які через свою специфіку не користуються послугами фінансових ринків і можуть розраховувати лише на власне реінвестування та кредити.

Шляхи вирішення проблеми такі:

1. Створення регіональних центрів з інформаційної, фінансової підтримки малого бізнесу та його правового супроводження.

Подібні центри повинні мати розгалужену структуру і охоплювати всі регіони України, їхня діяльність має полягати в наданні інформації з питань законодавства щодо врегулювання підприємницької діяльності, то вирішуються на рівні місцевої влади; маркетингових послуг — інформації про можливості виходу на нові ринки, пошук потенційних партнерів, про можливості та умови виходу на іноземні ринки, про державні та приватні іноземні програми економічного сприяння, про можливості отримання грантів, допомогу щодо розробки та оформлення документів для отримання кредиту тощо. Одним з обов'язкових напрямків діяльності подібних центрів має стати допомога у підготовці управлінського персоналу для новостворених підприємницьких структур та їхнє правове супроводження протягом одного-двох років.

2. Активізація діяльності місцевих органів самоврядування на ринку запозичень — випуск облігацій місцевих займів, інших цінних паперів.

Ряд невдалих спроб окремих органів місцевого самоврядування в Україні призвів до незаслуженого знехтування цим джерелом залучення інвестицій. Причина насамперед у недостатній кількості в органах місцевої влади кваліфікованих фінансових менеджерів, здатних прорахувати ефективність інвестиційного проекту, термін його окупності та провести кампанію із залучення достатнього фінансування обраного проекту. Для поліпшення ситуації у цьому напрямку, на нашу думку, державі варто розробити програму з надання інформаційних послуг органам місцевого самоврядування щодо операцій на ринку займів, створити кілька пілотних проектів в окремих регіонах та на їхньому прикладі провести практичні навчання для представників регіональних фінансових відомств.

Актуальним для України є те, що зусилля місцевих органів управління можуть компенсувати чи послабити вплив недоліків загальнодержавного регулювання залучення інвестицій, загального несприятливого інвестиційного клімату, наступні заходи щодо поліпшення якого можуть відбуватися саме на рівні органів самоуправління.

3. Створення комунальних інвестиційних банків з напрямками діяльності - інвестування проектів розбудови економічної та соціальної інфраструктури. Такі проекти здатні здешевити вартість транспортних, комунікацій них послуг, вартості енергоресурсів і сприяти здешевленню продукції та послуг, які виробляються у підприємництві, інвестування проектів малого бізнесу, перспективних з економічної точки зору та таких, що розглядатимуться як пріоритетні завдання економічного розвитку регіонів.

4. До активу можливостей місцевих органів управління можна віднести розробку програм з розвитку регіонів з визначенням пріоритетних галузей і підприємств та заходи стимулювання інвесторів. Така програма має враховувати науковий потенціал регіону, структуру промисловості, соціальну структуру населення регіону, його географічне становище.

За результатами створеної програми слід вести пошук інвесторів, розвиваючи зовнішні зв'язки регіону з іншими регіонами держави на рівні підприємств, фінансових компаній, регіональної влади, центральної влади; а також з регіонами та підприємствами інших країн.

Враховуючи також можливості органів місцевого самоуправління щодо регулювання рівня місцевих податків та зборів, а також пільгового надання комунальної власності у користування, можна очікувати, що продумана інвестиційна політика на місцевому рівні здатна пожвавити процес економічного розвитку.

Інвестиційна політика є пріоритетним завданням економічної політики держави на шляху до перетворення короткотермінового зростання на позитивну тенденцію економічного оздоровлення держави. Окремі нескоординовані та непрораховані кроки держави у цьому напрямку не здатні поліпшити кардинально ситуацію із залучення інвестицій в економіку, а інколи навіть негативно впливають на її розвиток. Податкові канікули, скасування боргів щодо сплати податків лише підривали фіскальні інтереси держави та довіру вітчизняного капіталу до неї. Навіть стабілізація грошової одиниці не вплинула на приток інвестицій в країну. Тому доцільніше впроваджувати комплексну державну програму забезпечення економічного розвитку, де кожен з напрямків дій відіграватиме важливу роль, а кожен з елементів програми впливатиме (прямо чи опосередковано) як на кінцеву мету, так і на інші елементи і в цілому залежатиме від них.

В основу програми має бути покладений принцип підтримки усіх можливих джерел інвестицій незалежно від походження (банківські, приватні, державні, вітчизняні, зарубіжні) завдяки встановленню однаково сприятливих умов для них. Напрямки створення таких умов визначаються політичною волею держави, законотворчими змінами у фінансовому, банківському та податковому законодавстві та організаційними заходами як з боку державних органів влади, так і органів місцевого самоврядування. Останні набувають дедалі більшої ваги у політичному та економічному житті країни. їхня роль в організаційних заходах щодо залучення інвестицій у подальшому не лише не скорочуватимуться, а будуть дедалі активнішими відповідно до компетенції та ролі місцевих органів влади у реалізації державних програм, у тому числі й економічному розвитку. Від взаєморозуміння та взаємодій двох рівнів влади - державної та місцевої — багато в чому залежить економічне майбутнє нашої країни. [24, c. 188-197]

Висновки

Таким чином, з урахуванням сучасного макроекономічного стану очевидна необхідність розроблення нового підходу до розв'язання проблем економічного зростання в Україні. Цей підхід повинен поєднувати у собі заходи грошово-кредитного регулювання і політику розвитку виробництва із залученням усіх можливих фінансових ресурсів.

Безпосередній механізм проведення необхідних для досягнення економічного зростання перетворень досить складний. Він передбачає поєднання різноманітних заходів не тільки економічного, а й законодавчого характеру. Всі зусилля держави повинні бути спрямовані на створення умов для першочергового освоєння вітчизняними товаровиробниками внутрішнього ринку.

Для підтримки вітчизняних підприємств необхідно виявити ті з них, які являють собою так звані "точки зростання", вкладення коштів в які дасть змогу поширити імпульс зростання на суміжні виробництва.

При розв'язанні завдання пожвавлення економічної кон'юнктури на державному рівні слід визначити галузеві й територіальні пріоритети. Критеріями вибору галузей — мультиплікаторів економічного зростання можуть бути:

— вплив галузі на сукупний попит (з урахуванням галузей-постачальників, суміжних галузей);

— вплив галузі на сукупну пропозицію (з урахуванням галузей-споживачів і непрямого ефекту);

— вплив галузі на формування дохідної частини бюджетів усіх рівнів.

Згідно з цим критерієм доцільна державна підтримка тих галузей, розвиток яких дасть змогу створити стратегічні переваги, і насамперед це стосується імпортозамінних галузей, які спроможні витіснити з вітчизняного ринку іноземних виробників. Доцільно перевести виробництво продукції, яка користується підвищеним попитом (виробництво комп'ютерів, оргтехніки і побутової техніки), частково на вітчизняну основу за рахунок податкового регулювання і стимулювання створення спільних підприємств. Підвищення інвестиційної ролі державної підтримки зазначених галузей є важливим інвестиційним маневром, який одночасно дасть можливість підвищити зайнятість населення, скоротити валютні витрати для створення технологій.

Наступний напрям державної підтримки — це підприємства, потенційно здатні налагодити випуск продукції, конкурентоспроможної на зовнішньому ринку.

Таким чином, вибір виробничих орієнтирів — це дуже відповідальний етап у формуванні програми економічного зростання.

Одним із найважливіших завдань, яке безпосередньо пов'язане з перспективами подальшого зростання, є інвестиційна підтримка галузей, котрі виробляють високотехнологічну продукцію. Світові прогнози виділяють такі найперспективніші інноваційні галузі: інформатика, сфера комунікацій і ресурсозбереження. Саме розвиток цих напрямів дасть змогу сформувати велику хвилю в економіці України на найближчі 50—60 років.

Список використаної літератури

1. Абалкин Л. Роль государства в становлении и регулировании рыночной экономики // Вопросы экономики. – 1997. - №6. – с. 4-12

2. Айрапетова А.Г., Карлик А.Р. Государственное регулирование деятельности предприятий. – СПб., 1997

3. Безчасний Л., Кириленко В., Юрчук В. Науково-технічні та економічні проблеми забезпечення оборонної достатності України // Економіка України . – 1997. - №6

4. Біла С. Державне регулювання галузевої структури економіки України // Економіка України. - 2001. - №5

5. Богиня Д., Волинський Г. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. – 2001. - №1

6. Бочан І. Інституційна теорія розвитку приватного сектора економіки України // Економіка України. -2001. -№ 10. - С.59-61

7. Брич В.Я. Регулювання ринку праці: регіональні аспекти. – К., 1997

8. Білоус О. Глобалізація і національна стратегія України. – К., 2001

9. Власюк О. Методологія та моделі аналітичного планування економічного та соціального розвитку України // Економіст. – 1998. - №5

10. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє / Пер. з англ. – К.:Основи, 1993. 238 с.

11. Галиця І. Ринок + державне регулювання = ефективна економіка/ І.Галиця // Урядовий кур'єр. -2000. -28 вересня. - С. 4

12. Гладких Д. Державне регулювання економіки за допомогою ціноутворюючих факторів/ Д.Гладких // Економіка України. -2001. -№ 1. - С. 47-51

13. Государсвенное регулирование экономики: практика и проблемы / Отв. ред. Н.Г.Чумаченко // Сб. научн.тр. НАН Украины. Ин-т экономики промышленности . – Донецк, 1995. – 204 с.

14. Грабинський І.М. Еколого-економічна система України: порівняльний аналіз. – Львів, НТШ, 1997

15. Гулак О. Європейський союз: напрямки розширення та перспективи вступу України до нього. Збірник наукових праць. Вип. 25 / Відп. ред. д. е. н., В.Є.Новицький. – К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2000

16. Дідіківська Л.І. Головко Л.С. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2000. – 209 с.

17. Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С.М.Чистов, А.Є.Никифоров, Т.Ф.Куценко та ін. – К.: КНЕУ, 2000. – 316 с.

18. До новітнього українського світогляду і стратегії. З нагоди роуовин А.Камінського – політика і вченого (нариси) / Під ред. В.Сікори. – К.: Економіка і право, 2002. – 148 с.

19. Долішній М. Фінансова політика і стабілізація економіки України // Регіональна економіка. – 2000. - №1

20. Долішній М.І., Злупко С.М. Концептуальні засади регіональної соціально-економічної політики та її компоненти // Регіональна економіка. – 1997. - №15

21. Економіка України: потенціал, реформи, перспективи. У 5 т. Т.3 Макроекономічна політика, прогнозування і державне регулювання.

22. Навчання та вдосконалення - запорука економічного зростання // Євробюлетень. -2005. -№ 11. - С. 16

23. Онишко С. Оцінка якості зростання економіки України // Проблеми науки. -2003. -№ 5. - С. 5-11

24. Понеділко В. Критерій інтенсивного економічного зростання// ВІсник Національної академії державного управління при ПрезидентовІ УкраЇни. -2004. -№ 2. - С. 188-197.

25. Попович З. Економічне зростання і перспективи інноваційного розвитку // Економіка України. -2004. -№ 12. - С. 41-48

26. Харазішвілі Ю. Модель зростання та сценарний аналіз розвитку економіки України // Банківська справа. -2004. -№ 5-6. - С. 9-24

27. Харламова Г. О. Вплив інвестицій на економічне зростання // Фінанси України. -2005. -№ 3. - С.57 - 64

загрузка...
Top