Шляхи і методи роздержавлення та приватизації в Україні

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти приватизації в Україні.

1.1. Поняття приватизації та роздержавлення.

1.2. Основні методи роздержавлення та приватизації.

Розділ 2. Проблеми роздержавлення та приватизації в Україні.

2.1. Основні етапи та особливості роздержавлення та приватизації державного (комунального) майна в Україні.

2.2. Аналіз стану інституціональних перетворень в Україні (кількість підприємств приватної власності, державної і т.д.).

2.3. Аналіз діяльності акціонерних товариств в Україні.

Розділ 3. Проблеми та перспективи приватизації в Україні.

3.1. Досвід зарубіжних країн для України. Приватизація у країнах світу із сталими ринковими відносинами.

3.2. Підсумки та завдання приватизації в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Приватизація - це процес, який не можна однозначно трактувати. В широкому значенні приватизація як один з аспектів загальної політики дерегулювання економіки означає уповільнення темпів розширення або навіть скорочення державного сектора, що зумовить збільшення вкладу приватного сектора в господарський розвиток. Це комплексне явище обумовлене зміною політико-економічних умов, посиленням впливу ринкових сил.

Науковий аналіз повинен дати відповідь на чималу кількість запитань, які мають принципове значення, а саме: чому необхідні корінні зміни форм власності шляхом її роздержавлення та приватизації; чому державна форма власності на засоби виробництва стала менш ефективною; яким чином приватизація буде впливати на зростання економічної та соціальної ефективності виробництва та ін.

Проблемам докорінної перебудови економічних відносин шляхом роздержавлення та приватизації присвячено значну кількість сучасних наукових досліджень, де аналізуються та оцінюються підсумки ринкового реформування в Україні, можливості й доцільність використання закордонного досвіду для ефективної приватизації підприємств. Це роботи Муллей М., Хойєра В., В.Гриньової, В.Ланового, І.Лукінова, Г.Одінцової, П.Перерви, М.Хохлова, М.Чумаченка та ін.

Актуальність теми. Хід економічних реформ в Україні демонструє тісний взаємозв'язок між зміною господарського механізму та зміною форм власності. Трансформація централізованого управління економікою в напрямку формування ринкових відносин передбачає проведення істотних соціально-економічних перетворень. До найважливіших серед них безперечно належить зміна відносин власності через розвиток процесів роздержавлення та приватизації. Ці поняття сьогодні є ключовими в колишніх соціалістичних країнах.

Зміни, що відбуваються, вимагають глибокого теоретичного осмислення, актуальність якого буде зростати в міру подальшого просування суверенних держав шляхом оновлення своєї економічної структури та методів господарювання.

Політика приватизації базується на ідеї, згідно з якою організація господарського життя відповідно до законів ринку, рівноправної конкуренції та комерціалізації виробництва більш ефективна, ніж на засадах адміністративних обмежень та регламентацій. Ринок у даному випадку розглядається як джерело соціально-економічного прогресу в тій мірі, в якій він сприяє конкуренції, виробництву якісних матеріальних благ та послуг для широких верств населення.

Теоретичним обґрунтуванням необхідності курсу на приватизацію стала функціонально-господарська концепція розвитку державного підприємництва, яка потіснила соціально-політичну концепцію, що панувала раніше.

Мета і задачі дослідження. Мета роботи - дослідження теоретичних проблем приватизації та розробка на цій основі методичних рекомендацій і практичних пропозицій, які спрямовані на вдосконалення механізму приватизації промислових підприємств України. Для досягнення поставленої мети в дисертації вирішено такі задачі:

· визначено поняття "приватизація", "об'єкт приватизації", "суб'єкт приватизації", які адекватні українським умовам;

· уточнено поняття "приватизація" як процесу переходу від державної власності до приватної (в умовах України) на основі виявлення рушійних сил процесу, визначено необхідні умови його протікання;

· досліджено причини і необхідність роздержавлення власності в країні, організаційні та процедурні методи приватизації підприємств на основі узагальнення вітчизняних та закордонних розробок і досвіду;

· наведено порівняльний аналіз процесів приватизації в різних країнах, визначено тенденції приватизації в Україні;

· розкрито відносини власності, що характерні для різних типів акціонерних товариств, реалізація яких дозволяє зменшити суперечність економічних інтересів суб'єктів;

· виявлено різні моделі організації відносин власності, які виникають на підприємствах, що були приватизовані, та чинники їхнього розвитку;

· розкрито економічні умови розвитку промислово-фінансових груп в Україні, досліджено перспективи їхнього розвитку.

Предмет і об'єкт дослідження. Об'єктом дослідження є процес роздержавлення і приватизації власності в Україні, форми та методи приватизації державних і муніципальних підприємств. Предмет дослідження - економічні та організаційно-економічні відносини, що створюються у процесі роздержавлення і приватизації власності в країні.

Загальна методика дослідження. Теоретичну і методологічну основу проведення дослідження складають системний підхід до аналізу економічних явищ, загальнонаукові методи, аналіз та синтез категорій і явищ, роботи закордонних і вітчизняних учених-економістів, Конституція України, закони України та постанови Кабінету Міністрів, а також результати наукових досліджень, які виконані безпосередньо за участю автора в Харківському державному економічному університеті. Для вирішення поставлених задач у процесі дослідження застосовувалися методи техніко-економічних розрахунків, економіко-статистичний аналіз.

Інформаційною базою дослідженняє статистичні збірники з народного господарства України, Харківської області, вітчизняні та закордонні публікації з питань роздержавлення і приватизації.


Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти приватизації в Україні

1.1. Поняття приватизації та роздержавлення

Приватизація — це перехід об'єктів державної власності у приватну власність. Повернення майна з державної власності колишнім власникам називається реприватизацією. Реприватизація буває повною або обмеженою. Повна передбачає перехід всієї раніше націоналізованої власності колишньому власнику, обмежена — надання колишньому власнику певної частини майна, решта компенсується грошима або державними цінними паперами. Таким чином реприватизують у деяких країнах землю, раніше націоналізовану в іноземців.

Для подальшого успішного розвитку вітчизняної економіки й зміцнення процесів її зростання вкрай гостро постає питання підвищення ефективності господарювання. Згідно з класичною економічною теорією держава — неефективний власник в умовах ринкової економіки. Саме приватизація дає можливість підвищити ефективність національної економіки. Завдяки формуванню конкурентного середовища приватизація дає змогу створити умови для підвищення конкурентоспроможності вітчизняного підприємництва, є запорукою комплексних структурних зрушень в економіці держави, впливає на наповнення державного бюджету, на розвиток ринкової інфраструктури, визначає державну інвестиційну політику.

Приватизаційний процес розпочався в Україні 1992 року й характеризується неоднорідністю темпів проходження, що пов'язано з певними труднощами. Однак проблеми у проведенні справжньої ринкової реформи виникли ще тоді, коли Україна була у складі Радянського Союзу.

У вузькому розумінні приватизація означає не політику, яка охоплює всі сектори економіки, а повну (або часткову) передачу прав власності на капітал відповідного державного підприємства акціонерному товариству або приватній особі.

Накопичений світовий досвід приватизації неможливо застосовувати без серйозних доробок при передачі вітчизняних підприємств у приватну власність через ряд особливостей. Основне протиріччя приватизації у постсоціалістичних країнах пов'язане з тим, що вона розглядається як продаж підприємств, якими ніхто не володіє, та вартості яких ніхто не знає, покупцям, у яких немає грошей. Крім цього, розвиток приватизації державної власності в Україні повинен подолати нерозвиненість ринкових механізмів та відсутність відповідної інфраструктури. Необхідність розв'язання цих проблем, наявність низки невирішених науково-практичних питань приватизації промислових підприємств визначили вибір теми дисертації, її характер та основні напрямки дослідження[11, c. 18-20].

Формування ринкової економіки в Україні висунуло як найважливішу умову необхідність приватизації об'єктів державної власності. Приватизація (від лат. "privatus" - приватний) - це передавання державної власності (земельних ділянок, промислових підприємств, банків, засобів транспорту і зв'язку, будівель, акцій, культурних цінностей) за плату або безкоштовно в приватну власність.

Законодавчими актами визначаються також основні принципи приватизації державного майна:

· забезпечення кожному громадянинові України рівного доступу до об'єктів приватизації та необмеженого вибору сфер приватизації;

· охоплення цим процесом усіх сфер економіки з урахуванням інтересів усіх суб'єктів, у тому числі трудових колективів і окремих громадян;

· використання всіх форм власності згідно з економічною доцільністю, а не якимись іншими критеріями, без абсолютизації однієї з них;

· залишення у власності держави майна, необхідного для виконання нею своїх функцій;

· здійснення роздержавлення і приватизації з дотриманням антимонопольного законодавства.

Згідно з Концепцією роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду в Україні, основними формами приватизації є:

· продаж на аукціоні - спосіб приватизації, коли власником об'єкта стає покупець, який запропонував у ході аукціону максимальну ціну;

· викуп державного майна, зданого в оренду. За даного способу приватизації власником об'єкта стає його орендар;

· продаж за комерційним конкурсом. Тут власником об'єкта стає покупець, який запропонував найвищу ціну;

· продаж за некомерційним конкурсом. У даному випадку власником об'єкта стає покупець, котрий запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта або за рівних умов - найвищу ціну;

· продаж акцій відкритих акціонерних товариств (на аукціонах, за конкурсом, на фондовій біржі).

1.2. Основні методи роздержавлення та приватизації

Нині в економічній та юридичній науках не існує однозначного бачення стосовно питання про співвідношення таких категорій, як приватизація та роздержавлення. Одні вчені вважають, що поняття приватизації є більш широким щодо поняття роздержавлення [7, c. 38]. Інші визначають приватизацію як одну із форм роздержавлення. Третя група вчених дотримується тієї точки зору, що роздержавлення та приватизація — це тотожні правові категорії та поняття[14, c. 18]. Ми схильні вважати, що вони мають самостійне юридично-смислове навантаження та значення.

Роздержавлення у широкому розумінні означає розширення самостійності підприємств та організацій, відхід держави від оперативного господарського керівництва ними. Це зміна форм та методів господарювання. Об'єктивна основа цього процесу — різноманіття форм- власності та форм ведення господарювання. У вузькому значенні роздержавлення передбачає перетворення власності на інші її форми, що супроводжується обов'язковою зміною власника[11, c. 20].

Не менш складною є проблема визначення поняття «приватизація». В теорії юридичних та економічних наук немає однозначного підходу щодо його визначення. Існує безліч визначень приватизації. Найбільш поширеним визначенням приватизації в економічному розумінні[13, c. 66] є таке: приватизація — це перетворення (трансформація) державних засобів виробництва та іншого майна на недержавні, тобто (відповідно до Закону від 7 лютого 1991 р. «Про власність») на приватну чи колективну власність. Безумовно, важливим є законодавче визначення приватизації, яке міститься у Законі від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію державного майна». Згідно з цим Законом під приватизацією розуміється відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України (ст. 1 Закону).

Проаналізувавши легальне визначення приватизації, доходимо висновку про те, що воно не позбавлено певних вад:

1) У даному визначенні не відображена сутність процесу приватизації. Пропонуємо включити таку ознаку приватизації, як «зміна форми власності», тим самим конкретизувати і процес, і результат такої діяльності держави та органів місцевого самоврядування, якою є приватизація.

2) Приватизація охоплює зміну не лише державної, а й комунальної власності. Давно вже зрозуміло, що державна власність не поглинає комунальну, тому в аналізованому визначенні має бути згадана і комунальна власність.

3) Відповідно до Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є суб'єкти публічного і приватного права. Сутність приватизації полягає у зміні форми власності шляхом відчуження майна публічних суб'єктів і передачі його приватним суб'єктам. Тому доречно зазначити у визначенні приватизації наведену новелу ЦК України і передбачити положення про перехід майна до приватних власників, якими є фізичні та юридичні особи.

Недосконалість законодавчого визначення приватизації, на наш погляд, має бути усунута шляхом викладення цього поняття у такій редакції: «приватизація — це зміна форми власності шляхом відчуження майна, що перебуває у державній чи комунальній власності, або належить Автономній Республіці Крим, на користь визначених законом покупців — приватних власників (фізичних та юридичних осіб) з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України» [9, c.152-157].

На підставі викладеного пропонуємо таке визначення реприватизації — це примусове відчуження за рішенням суду майна, набутого фізичними та юридичними особами шляхом приватизації із порушенням приватизаційного законодавства та/або умов, передбачених відповідним актом приватизації, і повернення цього майна у державну або комунальну власність з метою відновлення порушених прав власника.


Розділ 2. Проблеми роздержавлення та приватизації в Україні

2.1. Основні етапи та особливості роздержавлення та приватизації державного (комунального) майна в Україні

Названий процес умовно можна поділити в часі на п'ять етапів (див. рис. 2.1. :

I етап- 1990- 1992 pp. (етап становлення, або період початку законотворчості);

II етап- 1993 р.-липень 1994 р. (етап початку масової малої та великої (акціонування) приватизації (роздержавлення), або законо-декрето-указовий період);

III етап-серпень 1994 р.-червень 1996 р. (етап інтенсивної масової приватизації (роздержавлення), або указо-декрето-законовий період);

IV етап-липень 1996 р. - 1999 р. (перехідний від масової до індивідуальної приватизації (роздержавлення) та розвитку інших реформ у сфері власності, або післяконституційний період);

V етап — з січня 2000 р. (індивідуальної приватизації (роздержавлення), або сучасний період)[15, c. 29].

І етап - 1990 - 1992 pp. (етап становлення, або період початку законотворчості)

З початку 90-х років у засобах масової інформації та в повсякденному вжитку з'явилися нові слова - «приватизація», «роздержавлення». Приватизація державного майна (роздержавлення) - це процес відчуження майна, що є державною власністю, на користь фізичних і юридичних осіб з метою підвищення мотивації до праці, який є складовою економічної реформи, спрямованої на створення ринкової, багатоукладної соціально спрямованої економіки в Україні з рівноправним існуванням різних форм (приватної, колективної, державної) власності на засоби виробництва.

Перші прояви процесу роздержавлення ще радянської власності спостерігалися після прийняття Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду (23 листопада 1989 p.). Названий документ дозволяв трудовим колективам, іншим юридичним особам, а також фізичним особам брати державне майно в оренду і працювати за нових трудових і майнових відносин. Характерною особливістю є те, що піонери нової форми господарювання (орендарі) отримали можливість за існуючої старої системи вседержавності і всевладдя набути певного досвіду самостійності, «загартуватися» для подальшого виживання в новому, конкурентному середовищі.

Насамперед слід було здійснити розподіл державного майна (підприємств) в Україні на майно загальнодержавної (республіканської) власності та майно територіально-адміністративних одиниць^ так звану комунальну власність області, району, міста, селища, сільської ради (постанова Кабінету Міністрів України від 5 листопада 1991 р. № 311).

На виконання зазначеної постанови обласні (міські міст Києва та Севастополя) ради народних депутатів своїми рішеннями підтвердили та закріпили власність територіально-адміністративних одиниць - районів, міст, селищних та сільських рад. У Києві, зокрема, це було рішення Київради № 26 1992 р.

Актуальним стало питання роздержавлення майна шляхом передачі його в оренду і приватизації орендованого державного майна. (Відповідно до законів України про власність і оренду орендар набуває прав користування та володіння майном).

31 жовтня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду.

У цей період згідно з чинним законодавством місцевим органам самоврядування надавалося право: утворювати свої органи управління комунальним майном та свої органи приватизації майна; затверджувати свої програми приватизації майна територіально-адміністративної одиниці тощо.

Для оперативного виконання завдань Державної програми приватизації майна державних підприємств на місцях та відповідно до Тимчасового положення про Фонд державного майна України (ФДМУ) (Постанова Верховної Ради України від 07.07.1992 № 2558-ХІІ) в областях почали створювати регіональні відділення ФДМУ.

Першим паростком приватизації була оренда з викупом[17, c. 54-55].

II етап-1993 р. - липень 1994 р. (етап початку масової малої та великої (акціонування) приватизації (роздержавлення), або законо-декрето-указовий період)

Цей етап можна охарактеризувати насамперед як етап початку масової малої і великої (акціонування) приватизації. Відповідно до завдань Державної програми приватизації майна державних підприємств, передбаченої на 1992 р., та прогнозу на 1993 і 1994 pp. ФДМУ спільно з регіональними відділеннями в областях потрібно було здійснити приватизацію об'єктів, % до вартості основних фондів станом на 01.05.92:

· лісової, деревообробної та целюлозно-паперової промисловості -80;

· промисловості будівельних матеріалів- 85;

· легкої промисловості - 95;

· харчової промисловості - 95;

· будівництва - 80;

· торгівлі та громадського харчування - 100;

· побутового обслуговування -100;

· автотранспорту - 90;

· радгоспів, підприємств заготівель та обслуговування сільського господарства - 90;

· матеріально-технічного постачання - 90;

· житлово-комунального господарства - 20;

· інших - 30.

Умови для приватизації (роздержавлення) були ще малосприятливі як у політичному, економічному, так і в соціальному плані. Проте було досягнуто певного конкретного результату - проведено приватизацію загальнодержавного і комунального майна: в 1992 р. - 30 об'єктів, 1993 р. -З 621, І кварталі 1994 р. - 1 857 об'єктів.

Основним способом приватизації став викуп державного майна орендарем (товариством покупців, створеним членами трудового колективу). Масштабні завдання з приватизації державного майна в 1992-1993 pp. були виконані на 5- 10 %.

З метою поліпшення стану справ у реформуванні державної власності було видано Указ Президента України від 19.02.94 № 56/94 «Про єдину систему органів приватизації в Україні», в якому передбачено створення на всій території держави мережі органів приватизації вертикального (централізованого) підпорядкування. (Станом на 15 червня 1994 р. було призначено за погодженням з місцевими органами влади лише 16 керівників регіональних відділень ФДМУ)[20, c. 5-6].

Як підсумок, можна зазначити, що протягом II етапу приватизація здійснювалася за вкрай несприятливих політичних, економічних, соціальних та організаційних умов. її здійсненню заважали такі чинники:

нестабільність законодавчої бази для проведення приватизації, що гальмувало практичну діяльність органів приватизації;

неузгодженість прийнятих попереднім складом Верховної Ради України останніх поправок до законодавства з питань оренди та приватизації з Концепцією роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду, внаслідок чого створювалося суперечливе правове середовище для діяльності органів приватизації;

постійні зміни у складі уряду, зокрема зміна персонально відповідальних за роздержавлення та приватизацію віце-прем’єр-міністрів (затримувалося прийняття відповідних рішень);

гальмування процесів приватизації майна, що перебувало у власності територіально-адміністративних одиниць, місцевими органами самоврядування;

протидія з боку трудових колективів приватизації їх підприємств конкурентними способами (80% майна було приватизовано трудовими колективами шляхом викупу, оренди з викупом, викупу за альтернативним планом);

нерозуміння населенням об’єктивних причин проведення роздержавлення та приватизації державних підприємств, передчасні очікування конкретних результатів;

відсутність єдиної системи органів приватизації, яка забезпечує можливість ефективно здійснювати державну політику у сфері приватизації за єдиною методологією;

незадовільне фінансове забезпечення процесу приватизації внаслідок здійснення обов'язкових відрахувань до державного та місцевих бюджетів;

недостатнє матеріально-технічне та кадрове забезпечення приватизації через невиконання міністерствами й відомствами постанови Кабінету Міністрів України від 01.04.94 № 210 «Про заходи щодо забезпечення приватизації у 1994 році» та Указу Президента України від 26.01.94 № 29/94 «Про єдину комп’ютерну інформаційну мережу державних органів приватизації»;

політична і законодавча неврегульованість відносин з Автономною Республікою Крим. (За рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим встановлено мораторій на проведення приватизації в Криму)[22, c. 9].

III етап - серпень 1994 р. - червень 1996 р. (етап інтенсивної масової приватизації (роздержавлення), або указо-декрето-законовий період)

Після обрання Президентом України Л. Д. Кучма проголосив курс на продовження здійснення реформ у молодій державі. На ряд керівних і відповідальних посад в уряді були призначені нові, досвідчені фахівці, в тому числі виконуючим обов'язки Голови ФДМУ (серпень 1994 р.)- Ю. І. Єхануров. Водночас на новопризначеного заступника Голови ФДМУ О. М. Бон-даря було покладено велику відповідальність за своєчасну підготовку законодавчих актів (проектів указів) з питань прискорення процесів малої приватизації в Україні та її здійснення.

Активізація процесів роздержавлення та приватизації є обов’язковою передумовою загального поліпшення стану економіки.

Розпочалася приватизація об'єктів соціально-культурного призначення (не основного профілю виробництва заборонених до приватизації об'єктів).

У цілому ФДМУ разом з регіональними відділеннями та представництвами виконали завдання з приватизації (роздержавлення).

Як результат, з 1992 р. до червня 1996 р. змінили форму власності на недержавну більш як 30 тис. об'єктів групи А, понад 7 тис. об'єктів груп Б, В, Г та близько 600 об'єктів групи Д.

IV етап - липень 1996 р. - 1999 р. (перехідний від масової до індивідуальної приватизації (роздержавлення) та розвитку інших реформ у сфері власності, або післяконституційний період)

28 червня 1996 р. на п'ятій сесії Верховної Ради України було прийнято Конституцію України. Згідно зі статтею 8 в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Відповідно до цього всі чинні законодавчі акти мали бути приведені у відповідність з Конституцією України. Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України мав право видавати укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України (п. 4 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України). Такий процес формування законодавчого поля вимагав нового підходу. У цей час також відбулися значні зміни в керівництві та структурі органів приватизації. Зокрема в жовтні 1998 р. ФДМУ очолив О. М. Бондар. З прийняттям нових законодавчих актів перед ФДМУ постали якісно нові завдання[9, c. 11-12].

Характерними особливостями IV етапу є:

1) найбільш інтенсивний розвиток масової приватизації. За цей час (липень 1996 р. - 1999 р.) до приватних власників перейшло близько 30 тис. (група А - 23 тис, групи Б, В, Г- 4 250, група Д- 1 300, група Ж-310) об'єктів промисловості, агропромислового комплексу, торгівлі, громадського харчування, ОНБ та ін.;

2) перехід від приватизації державного майна за приватизаційні майнові сертифікати і компенсаційні сертифікати до приватизації за індивідуальними планами за грошові кошти. Громадяни України отримали майже 46 млн приватизаційних майнових сертифікатів і на 1 млрд грн. компенсаційних сертифікатів. Для продажу через Національну мережу центрів сертифікатних аукціонів за приватизаційні майнові сертифікати було запропоновано більш як 13 тис. пакетів акцій ВАТ, створених у процесі роздержавлення підприємств, загальною вартістю 3 млрд грн. Крім того, 7 тис. пакетів акцій ВАТ загальною вартістю 1,6 млрд грн. було запропоновано до продажу за компенсаційні сертифікати. Перехід від паперової до грошової приватизації розпочався з середини 1998 p., коли почали проводити перші грошові аукціони. У 1998 -2000 pp. покупцям продано на аукціонах близько З тис. пакетів акцій ВАТ;

3) перехід від масової до індивідуальної приватизації – близько 1000 об'єктів приватизації груп Б, В, Г, Д на рік (1997 р. - 1 200, 1998 р. - 1 060, 1999 р. - 850);

4) актуалізація питань управління державними пакетами акцій ВАТ, особливо на підприємствах групи Г (пакети акцій розміром 25% статутного фонду і більше). Станом на 1 січня 2000 р. створено майже II 500 ВАТ, з них у 2 500 ВАТ є державна частка розміром від 1 до 100 % статутного фонду (зокрема від 25 до 50% -у 1 012 ВАТ, від 50 до 75% - у 186, від 75 до 100% - у 235 ВАТ).

5) продовження перерозподілу загальнодержавної власності на державну і власність територіально-адміністративних одиниць(комунальну). Адже на підставі ст. 142 Конституції України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селиш і міст;

6) початок реструктуризації підприємств для підвищення їх інвестиційної привабливості. З метою підвищення інвестиційної привабливості створених у процесі приватизації ВАТ здійснюється їх реструктуризація шляхом передачі соціальної сфери на баланси місцевих органів, створення дочірніх підприємств, передачі житлового фонду на баланси органів місцевого самоврядування, продажу пакетів акцій на некомерційних конкурсах під інвестиційні зобов'язання з погашенням кредиторської заборгованості, продажу ОНБ та ін.;

7) активний розвиток фондового ринку. Першоосновою для розвитку інститутів фондового ринку стала сертифікатна приватизація в Україні. Є достатня кількість професіональних учасників фондового ринку. Розвивається депозитарна діяльність, формується реєстраційна система. Розпочинають свою активну діяльність Українська фондова біржа, Донецька фондова біржа, Українська міжбанківська валютна біржа з філіями. Перша фондова торговельна система та ін. Проте слід зазначити, що розвиток фондового ринку в Україні ще гальмується внаслідок того, що більшість підприємств є нерентабельні і кошти вкладаються в бездохідні цінні папери[2, c. 3-6].

Основними напрямами розвитку фондового ринку в Україні мають бути:

· розбудова інфраструктури фондового ринку;

· запровадження системи моніторингу фондового ринку;

· стабілізація ринку облігацій внутрішніх державних позик;

· удосконалення системи захисту прав інвесторів;

· розвиток нормативно-правової бази;

· інформування та поглиблення знань населення з питань функціонування фондового ринку;

8) розвиток післяприватизаційної підтримки підприємств в Україні. Процеси роздержавлення і приватизації недоцільно розглядати як такі, що завершилися. Ці процеси є тільки початком глибоких і довготривалих змін у відносинах власності і мають продовжуватися у післяприватизаційний період.

9) банкрутство неплатоспроможних підприємств. Донедавна для більшості населення процеси банкрутства були маловідомі. Лише в період реформування економіки після ліквідації планового розподілу грошових ресурсів відчутними стали такі економічні явища, як нерентабельність, неплатоспроможність та ін. Ситуація з банкрутством підприємств типова для економіки будь-якої розвинутої країни. Процедуру банкрутства використовують насамперед для оздоровлення економіки. В Україні такі умови створені після набрання чинності Законом України від 30 червня 1999 p. № 784-XIV «Про внесення змін до Закону України «Про банкрутство». Власники й керівники багатьох підприємств стали спрямовувати свою роботу на пошук нових ринків збуту продукції, реструктуризацію та перепрофілювання виробництва, вживати заходів щодо запобігання ліквідації підприємств. Слід зазначити, що механізм банкрутства в Україні активно почав діяти з 1996 р. Арбітражними судами прийнято постанови про визнання підприємств банкрутами: в 1996 р. - 1 691, 1997 р. - 4 107, 1998 р. - 4 525, 1999 р. - 6 244;

10) початок реформ в агропромисловому комплексі, зокрема приватизації землі. Роздержавлення та приватизація в агропромисловому комплексі здійснювалися шляхом акціонування та розпаювання. За даними Міністерства агропромислового комплексу України, усі колишні колгоспи (10,7 тис. господарств) перетворено на колективні сільськогосподарські підприємства, з них у 9 800 проведено розподіл майна. Закінчується процес приватизації майна колишніх радгоспів. На базі реструктуризованих колективних господарств створено різні види господарських товариств. Разом з тим із 27,66 млн га сільськогосподарських земель (більш як 46% усього земельного фонду України) розпайовано 25,1 млн га. Проте головна проблема агропромислового комплексу-реформування земельних відносин - залишається актуальною і невирішеною. При проведенні паювання земельних угідь розмежування землі на місцевості не здійснювалося. У власників земельних паїв відсутні акти на право приватної власності на земельну частку, і вони не мають повного права розпоряджатися землею -відчужувати її. Земля ще не стала товаром і не є інструментом в умовах розвитку ринкової економіки.

V етап-з січня 2000 р. (індивідуальної приватизації (роздержавлення), або сучасний період)

З метою сприяння здійсненню економічних реформ шляхом прискорення процесу приватизації майна та подальшого розвитку фондового ринку 29 грудня 1999 р. Президент України підписав Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення приватизації майна в Україні» (№ 1629/99). Також вперше за коротку історію роздержавлення та приватизації Верховна Рада України прийняла Державну програму приватизації, розраховану на 3 роки - 2000 - 2002 pp. (Закон України від 18.05.2000 № 1723-НІ). Цей надважливий для розвитку економіки молодої держави законодавчий документ (далі - Програма) накреслив основні цілі, пріоритети, завдання та способи приватизації державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим, відчуження комунального майна, орієнтовні обсяги приватизації та надходження коштів від приватизації до Державного бюджету України. Зокрема Програмою передбачено забезпечити надходження коштів до Державного бюджету України в 2000 р. у сумі 2,5 млрд грн. Основною метою роздержавлення протягом найближчих трьох років є створення у виробничій і невиробничій сферах економіки умов для ефективної діяльності підприємств, установ, організацій, а також створення конкурентного середовища.

Для залучення більшого кола покупців запроваджено новий спосіб приватизації ОНБ - продаж під розбирання.

Своєчасне виконання масштабних завдань Державної програми приватизації на 2000 - 2002 роки прискорить економічні реформи в Україні[1, c. 28-30].

2.2. Аналіз стану інституціональних перетворень в Україні

Однак, незважаючи на позитивні особливості, що притаманні нинішньому процесу приватизації, існує ряд факторів, що призводять до сповільнення процесу реформування відносин власності, серед яких найнегативнішими є:

— існування певного лобі серед груп суспільства, які стали власниками в процесі безконтрольного привласнення державного майна і хочуть зберегти цю власність;

— переділ власності з кожним приходом нових людей до влади і, як наслідок, ставлення до влади як до способу збагачення за рахунок перерозподілу і привласнення державного майна;

— зниження інтересу інвесторів, особливо іноземних, до української приватизації внаслідок непоодиноких випадків затягування державою термінів виконання взятих на себе зобов'язань під час попереднього продажу об'єктів, що приватизуються;

— не визначений до цього часу статус державних підприємств, що не дає змоги активно проводити процеси роздержавлення. Наприклад, досить важка ситуація виникла в цукровій промисловості через невизначеність державного статусу цукрових заводів, досить довго обговорювалося питання щодо їх приватизації чи доцільності збереження у державній власності. В результаті заводи не мали інвестицій протягом тривалого часу (до 2 років), що призвело до порушення проти них 23 справ про банкрутство в арбітражних судах;

— відсутність необхідних змін до приватизаційного законодавства внаслідок неприйняття попереднім складом Верховної Ради України низки необхідних законопроектів;

— існування значних перепон для міжнародного визнання української економіки ринковою і здобуття гідного місця у глобальному процесі спеціалізації національної економіки й міжнародного поділу праці;

— негативні явища, притаманні вітчизняній економіці.

Однією з умов успішного та безконфліктного здійснення реформації власності в країні повинна бути свобода вибору організаційно-правових форм підприємництва. В Україні головними формами приватизації є: викуп об'єктів товариством покупців; викуп за альтернативним планом; викуп держмайна, зданого в оренду; продаж на аукціоні; продаж на некомерційному конкурсі; продаж на комерційному конкурсі; передача об'єктів безкоштовно трудовим колективам; продаж акцій відкритих акціонерних товариств[17, c. 54-58].

Кожна з названих організаційно-економічних форм має як свої переваги, так і недоліки, свою сферу використання, які залежать від рівня розвитку підприємства, ефективності його функціонування; від стану основних засобів, матеріально-технічної бази й соціальної інфраструктури, психологічного клімату в колективі, його волі й напрямку діяльності; від наявності потенційних власників (за рівнем особистих доходів та заощаджень) - членів трудового колективу, від співвідношення сил формальної та неформальної влади тощо.

Однією з причин млявої приватизації є проблема участі іноземних інвесторів, яка стримується через те, що практично всі стратегічні об'єкти підконтрольні фінансово-політичним групам. Ці групи, крім того, що заважають конкурентній боротьбі за право володіння об'єктами, які підлягають приватизації, самі не хочуть платити за підприємства, котрі й так їм підконтрольні. Тому, незважаючи на вдосконалення механізмів приватизації, розвиток необхідної інфраструктури й розробку законодавчої бази, існує явище "тіньової приватизації".

Останніми роками спостерігається зростання кількості збиткових підприємств, пакети акцій яких були запропоновані для продажу. Характерно, що з року в рік показники діяльності на цих підприємствах лише погіршуються, зростають дебіторська й кредиторська заборгованості, стан оновлення засобів виробництва на цих підприємствах гірший, ніж у цілому по Україні.

Економічною основою виконання державою своїх функцій є державний сектор, який звичайно ототожнюють із сукупністю форм безпосередньої участі держави у виробництві, розподілі, обміні. Наприклад, бюджет, як частина державного сектору в сфері розподілу, необхідний для перерозподілу доходів, фінансування випуску суспільних товарів, стимулювання науково-технічного прогресу, забезпечення збереження навколишнього середовища тощо. Беручи на себе надмірні функції, держава викликає штучне зростання державного сектору[22, c. 9].

Уникнути негативних явищ, які супроводжують процес приватизації в Україні, дозволить створення розвинутої інфраструктури, тобто взаємопов'язаного комплексу державних і приватних установ, які необхідні для вирішення проблем, що виникають у ході перетворень відносин власності. При цьому, на мою думку, інфраструктура приватизації повинна дозволити узгодити інтереси всіх учасників процесу роздержавлення власності.

Від розв'язання вищезазначених проблем приватизації стратегічно важливих об'єктів залежатиме подальший розвиток процесу трансформації державної власності. Очевидно, що приватизація в Україні як соціально-економічне явище відбуватиметься ще не один рік і не втратить своєї актуальності навіть після повного завершення передачі державного майна у приватну власність. Адже відносини власності у суспільстві також явище соціально-політичне, і залежно від того, які політичні сили прийдуть до влади, по-різному оцінюватимуться і наслідки та обсяги приватизаційних реформ.

Однак, якщо у процесі роздержавлення приватизовані підприємства підвищать основні показники діяльності, зросте продуктивність праці й загальний добробут населення, зменшиться соціальне напруження, то навряд чи противники приватизаційних реформ матимуть аргументи щодо критики цього історичного процесу зміни відносин власності[14, c. 18].

2.3. Аналіз діяльності акціонерних товариств в Україні

Акціонерне товариство – це одна з організаційно-правових форм об`єднання. Воно створюється шляхом централізації майна засновників та учасників товариства(об`єднання майна), з метою ведення господарської діяльності та одержання прибутку.

Більшість акціонерних товариств створені на базі крупних державних підприємств у сфері промисловості і будівництва як товариств закритого типу, що не пропонують свої акції у відкритий продаж всім охочим. Ця обставина пов'язана з цілим рядом об'єктивних і суб'єктивних чинників. По-перше, аж до теперішнього часу не створена дієва стабільна правова база для приватизації державної власності. По-друге, високий рівень інфляції робить невигідним залучення додаткового капіталу за допомогою випуску акцій, бо цей капітал швидко знецінюється, а виплата дивідендів по ньому повинна здійснюватися протягом всього періоду існування акціонерного товариства. По-третє, керівники багатьох державних підприємств не поспішають з випуском акцій у відкритий продаж, бо побоюються втрати контролю над власними господарствами.

В даний час лише декілька акціонерних товариств, створених на базі державних промислових підприємств, забезпечили відкритий продаж своїх акцій. Найбільшими з них є АТ «КАМАЗ» і АТ «Пермавіа».

Слід чекати, що у міру розвитку процесу приватизації і загострення дефіциту фінансових ресурсів на підприємствах державного сектору економіки вся велика їх частина почне перетворюватися в акціонерні товариства відкритого типу[7, c. 39-40].

Вакуум, що утворився унаслідок повної відсутності акцій промислових акціонерних компаній, створених на базі підприємств державного сектору економіки в ході приватизації, в 1992 р. був заповнений активним розміщенням у великих об'ємах цінних паперів новостворюваних комерційних структур. Ці структури відносно легко «зняли вершки» із значної частини тимчасово не використовуваних накопичень підприємств і організацій, привертаючи їх до своїх статутних фондів.

Першим сектором економіки, який активно сформував свій капітал за рахунок розміщення цінних паперів, стала торгово - посередницька сфера. У 1991 р. у зв'язку з розпадом системи централізованого матеріально-технічного постачання підприємств і організацій і лібералізацією цін на частину видів продукції при збереженні в цілому механізму їх централізованого регулювання були створені сприятливі передумови для здійснення високоспекулятивних товарних операцій. У цих умовах з'явилося велике число організацій, що іменують себе «товарними біржами», велика частина з яких по суті була торговими домами і товарними аукціонами. На при кінці 1991 р. утворилося більше 800 таких організацій. Всі вони були сформовані у формі акціонерних товариств і привертали засоби до своїх статутних фондів за рахунок продажу акцій різним юридичним особам. Очікування отримання значних спекулятивних прибутків від участі в товарних біржах в період стрімкого їх розвитку привели до виникнення ажіотажного попиту на їх акції, ціни на які стрімко росли, нерідко у декілька разів відриваючись від їх первинної номінальної вартості. Покупка акцій бірж розглядалася інвесторами як засіб забезпечення швидкого приросту свого капіталу.

Відомо, що велика кількість акціонерів в державі сприяє появі широкого кола власників засобів виробництва. Для цього практикується видача колективних акцій. Після видачі акцій товариство отримує у власне управління капітал. З іншого боку, акціонери можуть продати власний пайовий капітал у будь-який момент. Значні об'єми виробництва і концентрація капіталу в крупних акціонерних товариствах сприяють створенню численних і широко розгалужених зв'язків і переплетень з іншими підприємствами і господарськими партнерами. Економічні інтереси господарських партнерів захищаються правовими актами, в яких обумовлені можливі гарантії від економічного збитку у разі банкрутства акціонерного товариства. Перетворення державних підприємств в акціонерні товариства - один з напрямів роздержавлення власності. Разом з тим в акціонерне товариство можуть з'єднатися різні форми базової власності залежно від утримувачів (власників) акцій - підприємств, держави, місцевих Рад, окремих громадян. Доцільність такого перетворення техніко - економічно обґрунтовується, визначаються найближчі наслідки і перспективи розвитку акціонерних форм власності, потенційні можливості впливати на попит і пропозицію ринку, підраховуються витрати виробництва і прибуток[9, c. 21].


Розділ 3. Проблеми та перспективи приватизації в Україні

3.1. Досвід зарубіжних країн для України. Приватизація у країнах світу із сталими ринковими відносинами

У різних країнах роздержавлення породжує різні проблеми. Там, де існує ефективна ринкова економіка, роздержавлення багато в чому зводиться до звуження сфери державного підприємництва. В Україні доведеться провести не лише широкомасштабне роздержавлення виробництва, зберігши зону державної природної монополії, але й здійснити глибинні зміни у відносинах обміну та розподілу. Державна торгівля несумісна з ринком, і можна очікувати, що саме тут роздержавлення піде швидше за все. Роздержавлення сфери розподілу, ліквідуючи сферу натурального розподілу ресурсів, призведе до зростання ролі держави в перерозподілі доходів через механізми центрального і місцевих бюджетів. Упродовж часу бюджетна процедура, що пов'язує оподаткування с державними витратами, стане основним способом перерозподілу доходів, оскільки буде неможливе адміністративне маніпулювання цінами і податками.

Досвід, нагромаджений в останні роки розвиненими країнами, засвідчує, що роздержавлення не тотожне відходу держави від економіки. Так, звуження сфери державного підприємництва супроводжується розвитком податкових, кредитно-грошових та інших методів державного регулювання. Сучасне ринкове господарство залишається регульованим: держава змінює лише форми своєї діяльності, намагаючись ліпше пристосуватись до вимог ринку [7, c. 41].

Доволі виразно виявляється тенденція до ідеологізації роздержавлення, стає неістотним, які політичні сили його проводять: соціал-демократи, котрі обстоюють розширення державного сектору, або праві партії, що турбуються про свободу приватного підприємництва. Так, денаціоналізацію однієї з найбільших у Великій Британії нафтової компанії «Брітіш петролеум» здійснили не консерватори, а лейбористи, які знаходились при владі в середині 70-х pp. XX століття. В Швеції після відходу соціал-демократів консерватори провадили політику розширення державного сектору, а в 1982 р. соціал-демократи, котрі перемогли на виборах, розпочали реалізацію програми поміркованої приватизації. У 90-ті pp. XX ст. денаціоналізація економіки Франції здійснювалась президентом-соціалістом, в Австрії — коаліційним урядом, котрий очолювали соціал-демократи. Як видно, в питаннях приватизації державної власності переважають не стільки ідеологічні, скільки прагматичні міркування, оцінки її економічної доцільності.

Що корисне може взяти з досвіду інших країн Україна? Наприклад, американська економіка за співвідношенням приватного і державного підприємництва є досить далекою від української економіки, посідаючи унікальне положення навіть у західному світі. В американській економіці, де, здавалося б, нічого приватизувати, знаходять острівки державної власності (в'язниці, послуги «швидкої медичної допомоги»), що підлягають передачі приватному бізнесу, але для української економіки це віддалена перспектива.

Значно ближче до вітчизняної дійсності те, що здійснюється в економіці Франції, Італії та інших західноєвропейських країн, досвід роздержавлення яких слід вивчати. В Іспанії, наприклад, держава володіла 100,0% акцій Національної телефонної компанії, здійснюючи повний контроль над номенклатурою наданих послуг, інвестиційними програмами, заробітною платою, цінами, тарифами, при цьому на частку компанії припадало 60,0% національного виробництва і продажу телекомунікаційного обладнання. Досвід приватизації Національної телефонної компанії був би корисним при приватизації аналогічних вітчизняних структур, таких, наприклад, як «Укртелеком»[17, c. 54-56].

Як випливає зі світового досвіду, добре себе зарекомендували щонайменш чотири способи роздержавлення:

1) приватизація власності, коли співвласниками колишньої державної власності можуть стати колективи підприємств, фізичні особі, банки, акціонерні товариства, кооперативи, закордонні фірми тощо. При цьому слід зазначити, що приватизація не обов'язково повинна бути стовідсотковою, не

рідко економічно доцільно зберегти за державою частину акціонерного капіталу підприємств, які раніше належали йому;

2) лібералізація ринків, коли держава взяла курс на зниження або відміну бар'єрів, котрі перешкоджають доступу нових конкурентів, стимулює диверсифікацію виробництва і продажу, заохочує малий бізнес, що заповнює ринкові ніші, послаблює митні обмеження, які полегшують надходження імпортних товарів, — все це робить ринки більш вільними;

3) оздоровлення приватного сектору — мається на увазі поступова ліквідація неринкового середовища, в якому перебувають його підприємства: зменшення бюджетних надходжень, відмова від списання кредитної заборгованості, відміна податкових пільг, розповсюдження принципів управління і оцінок ефективності капіталовкладень, що існують у приватному бізнесі, і т. ін. Такі дії підвищують конкурентоспроможність державних підприємств, готуючи їх до роздержавлення. Якщо підприємство при формуванні своєї інвестиційної програми все менше покладається на бюджет і все більше звертається до ринку приватних капіталів, то воно, залишаючись державним у виробництві, поступово перестає бути таким у обігу;

4) створення змішаних підприємств, коли для стимулювання їхнього виникнення і розширення сфери діяльності використовують пільгове оподаткування, особливий режим кредитування, наприклад, кошти з програми приватизації спрямовують на підприємства, де частка держави в акціонерному капіталі нижча 100%.

На практиці спостерігаються комбінації різних способів роздержавлення, проте головними вважаються приватизація і лібералізація ринків. Розглянемо їх детальніше.

При лібералізації ринків державне підприємство втрачає владу над ринком, який перетворюється з монопольного на конкурентний. Лібералізація ринків означає роздержавлення без приватизації. Припустимо, що якась державна монополія виробляє і продає 1000 одиниць певного продукту. Повністю контролюючи ринок, вона збирається збільшити виробництво і збут ще на 500 одиниць, що дозволяє збільшити ємність ринку. Якщо держава має твердий намір лібералізувати ринок, вона зобов'язана зробити так, щоб додаткові 500 одиниць були доставлені на ринок іншими виробниками. Частка державного підприємства становитиме 67% (1000:1500) нового обсягу продажу.

Інакше кажучи, лібералізація цін викликає два ефекти — демонополізацію і відносне зменшення сфери державного підприємництва. З цієї точки зору лібералізація є ефективнішою за приватизацію, яка нічого не змінює в структурі ринків. Очевидно, що споживачам байдуже, який саме монополіст — державний чи приватний — знижуватиме його добробут, пропонуючи товари низької якості за монопольно високою ціною[9, c. 10-12].

Разом з тим, приватизація має свої переваги порівняно з лібералізацією.

По-перше, вона дає власності реального господаря, що дозволяє включити ринкові механізми.

По-друге, вона супроводжується значним зростанням пропозиції акцій державних підприємств, що приватизуються на фінансових ринках. Оскільки ринки сполучуються один з одним, відбувається загальне збільшення пропозиції, яке не пов'язане зі зростанням витрат, не тягне за собою розширення попиту. Навпаки, зростання пропозиції товару викликало б зростання витрат, зокрема заробітної плати, і підвищення попиту.

По-третє, приватизація має протиінфляційний ефект. Для споживача акції є кращими, ніж товари. Маючи акції, він цілком реально зможе розраховувати на дивіденд, на зростання свого доходу, а купівля товару такого не обіцяє. Акції завжди можна обернути на гроші, товар — не завжди. Переведення грошових доходів на придбання акцій знижує поточний попит на ринках товарів і послуг, що особливо важливо в інфляційних ситуаціях.

Відомо, що держава здійснює фінансову допомогу підприємствам державного сектору за рахунок засобів бюджету. По-четверте, приватизація істотно ослаблює фінансову напругу у видатковій частині бюджету. Зазначимо, що виручка від продажу державної власності також надходить до бюджету, збільшуючи його доходи. В цілому це гальмує інфляційний процес. Зрозуміло, що лібералізація ринків не може дати таких ефектів.

Для того, щоб приватизація пройшла успішно, необхідне виконання низки умов.

Перша умова — існування суб'єктів державної власності, тобто закладів, які за законом мають право продавати або купувати акції державних підприємств. У країнах з економіками ринкового типу такими закладами є холдингові (власницькі) корпорації, що знаходяться під контролем законодавчої влади. Принципово важливо, що їхні права не можуть бути делеговані нікому. В усіх розвинених країнах відхилено право виконавчих органів, у першу чергу міністерств, розпоряджатись майном підконтрольних їм підприємств. В Україні мережа холдингових корпорацій лише формується.

Друга умова — існування розвиненої ринкової інфраструктури. Так, без фондової біржі канали оперативного міжгалузевого і міжрегіонального переміщення капіталів і ресурсів залишаться закритими, а приватизація не зможе реалізувати ринковий потенціал економіки. При цьому слід зазначити, якщо в ході приватизації людина отримала цінний папір, яким не може вільно розпорядитись, наприклад, продати на фондовій біржі, то фактично їй вручили свідоцтво на участь у розподілі прибутку, але він не став власником.

Третя умова — достатня ємність фінансових ринків, які повинні зуміти «переробити» масу акцій підприємств, що приватизуються. Звідси виходить, що потік акцій необхідно організувати так, щоб їхня пропозиція не вийшла за межі вірогідного обсягу попиту на акції колишніх державних підприємств. Інакше відбудеться падіння курсу акцій і підприємства продаватимуться за безцінь. Крім того, без фінансового ринку неможливо буде визначити реальні ринкові ціни майна, що приватизується.

Четверта умова — розподіл майна, яке приватизується. Було б помилкою вважати, що в розвинених країнах світу державні підприємства, які розпродаються, може купити будь-який бажаючий. У Франції, наприклад, діє доволі жорсткий регламент розподілу: 10% акцій таких підприємств призначаються в першу чергу і за зниженим курсом його працівникам; 50% — будь-яким французьким громадянам, підприємствам, банкам, фондам тощо; 25% — найкрупнішим фінансовим інститутам країни; 15% — іноземцям. У Німеччині держава залишає за собою 51% акцій фірм, що приватизуються, або 25,1%. За будь-яких обставин така доля акціонерного капіталу поставила державний орган, що ним володіє у становище кваліфікованої меншості, здатної впливати на прийняття рішень.

Досвід закордонних країн свідчить, що перетворення підприємств на об'єкти колективної власності, збільшення їхньої частки в акціонерному капіталі приховує чималі економічні проблеми. Так, співвласники власності будуть будь-якою ціною утримувати свої робочі місця, а отже, гальмувати технологічні нововведення, будуть схильні спрямовувати кошти на збільшення заробітної плати, а не на оновлення виробничих фондів.

П'ята умова — оптимальний розподіл повноважень між центральними і місцевими органами державної влади, який виключав би блокування останніми національних програм приватизації. Показовим тут є приклад Німеччини, де державний сектор, відрізняючись регіональним різноманіттям, включає в себе федеральні, земельні, місцеві й інші типи державних підприємств, а також їхні комбінації. У цій країні програма приватизації гальмується через те, що наштовхується на протидію урядів земель, котрі не збираються розлучатись зі своєю власністю, не дивлячись на тиск федеральної влади. Досвід розв'язання таких конфліктних ситуацій становить інтерес для України. Це і буде відповіддю відомому вченому П. X. Кучерявенко на його побоювання щодо необґрунтованого роздержавлення крупних підприємств Харківського регіону.

Шоста умова - створення правової основи приватизації. Зазначимо, що найбільші труднощі з роздержавленням виникали там, де в законах зафіксована обов'язкова належність тих або інших галузей державному сектору. Навпаки, англійське законодавство, яке не містить таких юридичних перешкод приватизації, допомагає уряду змінювати межу між державним і приватним підприємствами.

Скрізь, де держава намагалась дотримуватись зазначених вище умов, приватизація принесла відчутні результати: сприяла зміцненню механізму ринку, стала дієвим засобом антиінфляційної профілактики, поліпшила стан державних фінансів, зробила більш демократичними відносини власності й управління підприємствами. В Англії, наприклад, після приватизації відомої корпорації «Брітіш телеком» до числа її співвласників увійшли 2,25 млн. англійців, включаючи 96,0% зайнятих на самій «Брітіш телеком»[4, c. 61-65].

Узагальнюючи досвід приватизації як у країнах з розвиненою ринковою економікою, так і в країнах, що здійснюють системний перехід, можна зробити висновок, що вона здійснюється як досить тривалий процес, складний і неоднозначний за своїми наслідками, різний за формами і способами, що вимагає обліку численних факторів економічного, соціального, національного характеру.

3.2. Підсумки та завдання приватизації в Україні

Безсумнівно, прийняття Державної програми приватизації на 2004-2006 роки стало новим поштовхом у напрямі розбудови економічних відносин розвитку ринкового середовища в Україні. Разом з тим, необхідно прийняти закони "Про управління об'єктами державної власності", "Про повернення приватизованого майна у державну та комунальну власність", "Про внесення змін до Закону України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", "Про акціонерні товариства", "Про холдингові компанії в Україні"; "Про Фонд державного майна України"; також потребують законодавчого врегулювання питання реструктуризації заборгованості, що виникла внаслідок неповних розрахунків за енергоносії, фондового ринку та ін.

Приватизація сприяє структурній перебудові економіки, тому на завершальному етапі має відбуватися у контексті необхідності поліпшення соціально-економічного становища держави, передбачати системний підхід до продажу об'єктів і формування державного сектора. При цьому актуальним залишається питання покращення інвестиційного клімату в Україні шляхом оптимізації й стабілізації норм господарського й податкового законодавства, амністії тіньового капіталу некримінального походження. Здійснення продажу об'єктів державної власності на засадах прозорості та відкритості сприятиме припливу капіталу, зокрема з-за кордону, у галузі, що потребують довгострокових вкладів.

Кошти, одержані від продажу державного майна, інші надходження, безпосередньо пов'язані з процесом приватизації (від покупців за подання заяви на приватизацію; збір за реєстрацію покупців для участі в аукціоні (конкурсі); суми штрафних санкцій за несвоєчасні розрахунки за придбані об'єкти приватизації; відсотки, нараховані на суму розстрочених платежів тощо), мають і в подальшому зараховуватись до державного бюджету у повному обсязі. Від приватизації державного майна у 2005 році очікується одержати 4 млрд гривень. Кожного наступного року такі прогнози й завдання мають виходити з можливостей і потреб держави та стану підприємств, однак, зважаючи на цілі та пріоритети приватизації, забезпечення надходження коштів до Державного бюджету України від продажу об'єктів державної власності вже не відіграватиме тієї ролі, яка їм належала у попередні періоди ринкової трансформації. Фінансування Державного бюджету відбуватиметься з джерел, які, хоча й беруть витоки з приватизації, проте вже існуватимуть самостійно. Такі джерела можна поділити на дві групи:

- щодо яких держава здійснюватиме безпосередній вплив як суб'єкт управління;

- щодо яких визначальну роль відіграватиме ринок.

До першої групи джерел фінансування ми відносимо надходження дивідендів, нарахованих на акції, що належать державі у суб'єктах гос-подарювання; кошти, отримані від оренди державного майна; кошти, отримані від діяльності підприємств, які знаходяться у повній державній власності, податкові надходження. Джерелами другої групи є виключно податкові надходження від суб'єктів господарювання будь-якої форми власності. Отже, як бачимо, роль держави в економіці залишається потужною й на цьому етапі розвитку України. Це вимагає оптимізації державного сектора економіки та вжиття комплексу заходів щодо формування дієвої системи управління об'єктами державної власності, зокрема визначення її організаційного центру та побудови системи підпорядкування, яка забезпечить ефективне управління. Актуальним залишається питання пошуку шляхів підвищення ефективності діяльності суб'єктів господарювання, розкриття інформації про цю діяльність, запровадження ефективних моделей аудиту (як внутрішнього, так і зовнішнього), кадрове забезпечення.

Таким чином, потужні приватизаційні ін'єкції етапу грошової приватизації відіграють роль каталізатора процесів ринкового розвитку і суспільного зростання, запускають механізми інституціоналізації й функціонування ринку в цілому й самовідтворення капіталу та його прибутковості зокрема. Визначальна роль щодо забезпечення ефективності підприємств належить інвестиціям, які залучаються в процесі приватизації, а також тим зобов'язанням покупців, що визначаються концепціями розвитку підприємств та умовами договорів купівлі-продажу. Слід зазначити, що не останнє місце у переліку цих зобов'язань належить соціальним питанням, адже соціальна складова трансформаційних перетворень напряму корелює з приватизацією підприємств, особливо тих, що мають вирішальний вплив на соціально-економічне становище міст, регіонів і країни в цілому.

Для України, як і для будь-якої країни з перехідною економікою, ефективна ринкова трансформація є одним із найактуальніших завдань. Оцінюючи сьогоднішній стан справ, можна стверджувати, що:

- приватизація є основним інструментом ринкової трансформації відносин власності, який не тільки стимулює економічне зростання в Україні та підвищує ефективність роботи приватизованих підприємств, але й забезпечує інвестиційні можливості самої держави, сприяє вирішенню багатьох соціальних проблем;

- залучення на підприємства стратегічних власників сприяє утворенню нової формації власників-підприємців, особисті інтереси яких тісно пов'язані з розвитком підприємств та економіки в цілому;

- здійснені у сфері приватизації заходи зробили незворотними ринкові перетворення, трансформувавши як відносини власності, так і суспільну свідомість;

- потужні фінансові ін'єкції заклали підвалини для соціально-економічного зростання економіки країни;

- пролонгація позитивної динаміки показ-ників економічного розвитку неможлива без поєднання державних і ринкових механізмів впливу на діяльність суб'єктів господарювання.


Висновки

Приватизація - один з ключових напрямків перетворення української економіки на ринкових засадах. ЇЇ успіх або поразка багато у чому визначають хід економічних реформ. Необхідність процесів роздержавлення та приватизації майже ні в кого не викликає сумнівів і обґрунтовується, по-перше, кризовим станом економіки та суспільства в цілому; по-друге, неминучістю переходу до ринку; по-третє, поняттям природженої економічної активності приватного власника; по-четверте, визнанням того, що своя власність - це основа свободи особи. Це процес, якому притаманні глибинні властивості, що пов'язані з кардинальною зміною соціальних структур, зміною соціально-економічного ладу в Україні; він складний та суперечливий.

Говорячи про потенційних учасників приватизації, слід зазначити, що у суспільстві постійно відбуваються зміни соціального настрою, виникають нові контрагенти у системі інтересів, постійно формується те середовище, де відбуватиметься приватизація. Слід мати на увазі, що вірно вибрана позиція учасників приватизації має дуже важливе значення і може справити суттєвий вплив на результат, до якого приведе її здійснення. В наш час можна говорити про те, що головними конкурентами у боротьбі за власність залишаються представники номенклатурної та підприємницької верхівки. Більшість населення ще не зовсім підготовлена до сприймання змін, що відбуваються, та до активної участі в цих перетвореннях. Тому проведення приватизації швидкими темпами може не привести до бажаних результатів, а лише погіршить ситуацію.

Зміна форми власності та організаційно-правових форм управління промисловими підприємствами поки що не має суттєвого позитивного впливу на результати їхньої виробничо-фінансової діяльності. Нові елементи управління на приватизованих підприємствах тільки починають формуватися, але деякий позитивний соціально-економічний ефект від цього можна очікувати лише на тих з них, які функціонують у новому статусі понад три роки. Решта підприємств ще знаходиться у стадії адаптації до ринкових умов.

Враховуючи специфіку реформування власності в Україні та перш за все перевагу неконкурентних форм її реалізації, а також відсутність очікуваних позитивних ефектів у розвитку економічної системи, треба більш активно запроваджувати конкурентні методи приватизації з метою пошуку ефективного власника та стратегічного інвестора, необхідна масштабна післяприватизаційна підтримка підприємства за допомогою відповідних ринкових структур із залученням банків, страхових і консалтингових фірм.

Оцінка співвідношення різних способів приватизації за галузями свідчить про перевагу в світі такого способу приватизації, як перетворення підприємств та організацій у відкриті акціонерні товариства. Саме тому ця форма одержала найбільше розповсюдження з розвитком крупного бізнесу, який важко, а іноді і неможливо вести на основі тільки приватних коштів підприємця. Акціонерна форма дозволяє залучити до одного підприємства капітали багатьох осіб, причому й тих, які самі не можуть через будь-які причини займатися підприємницькою діяльністю.

Приватизація, яка проводиться, орієнтована на окремі підприємства та їхні структурні підрозділи, сприяє розпаду раніше поєднаних виробничо-технологічних комплексів на окремі ланки, значна частина яких непридатна до самостійного виживання в умовах економічної кризи.


Список використаної літератури

1. Алімов О. Приватизація: стратегія завершального етапу //Економіст. - 2003. - № 8. - С.28-31

2. Ачкасов А. Є. Основні підходи до приватизації //Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 9. - C. 3 - 6.

3. Ачкасов А. Є. Приватизація у перехідній економіці/ А. Є. Ачкасов //Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 8. - C. 10 - 13.

4. Бойко О. Приватизація та роздержавлення в Україні доби перебудови, або "наша дивна революція"/ Олександр Бойко,; О. Бойко //Сучасність. - 2006. - № 10. - C. 61-69.

5. Бондар О. "Приватизація : сьогодення і погляд у майбутнє"/ //Діловий вісник. - 2001. - № 11. - C. 14-15

6. Бочан І. Фінансово-економічні особливості й механізми приватизації державних підприємств у Японії //Фінанси України. - 2001. - № 9. - C. 49-54

7. Гурнак В.Щодо приватизації та диверсифікації стратегічно важливих підприємств //Економіст. - 2006. - № 12. - C. 38-41.

8. Корецький М. Досвід реальної приватизації в зарубіжних країнах //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2001. - № 4. - C. 119-128

9. Крищенко К. Роздержавлення власності в умовах України //Фінанси України. - 2003. - № 3. - С.10-21

10. Музика Л. Приватизація комунального майна: проблеми законодавства, теорії та практики //Право України. - 2004. - № 5. - С.55-58.

11. Панченко Н. Г. Приватизація в ринковій економіці //Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 5. - C. 18 - 20.

12. Перерва П.Г., Чубукова О.Ю. Досвід приватизації у Великій Британії для України//Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 4. - C. 14- 16.

13. Резнік В. Приватизація в Україні як соціально-економічний процес: об'єктивні показники та суб'єктивні оцінки //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2006. - № 2. - C. 66-89.

14. Роль приватизації в ринкових перетвореннях в Україні //Українська інвестиційна газета. - 1997. - 8 травня. - C. 18

15. Семенюк В. Десятирічний процес приватизації та його наслідки //Голос України. - 2003. - 12 березня. - C. 29-30

16. Тиліщак В. Приватизація в Україні //Визвольний шлях. - 2004. - Кн. 4. - С.17-21

17. Харченко Т. Приватизація як основа ринкового реформування економіки //Економіка АПК. - 2002. - № 5. - С.54-58

18. Чечетов М.В. Підсумки та завдання приватизації в Україні //Статистика України. - 2004. - № 3. - C. 95-103

19. Чечетов М. Контроль у сфері приватизації //Економіка України. - 2005. - № 5. - C. 18-31

20. Чечетов М. Методологічні засади приватизації в Україні //Економіка України. - 2004. - № 12. - C. 4-18

21. Чечетов М. Приватизація у країнах світу із сталими ринковими відносинами //Економіка України. - 2005. - № 1. - C. 4-19

22. Чечетов М. Приватизація: новий етап відносин власності //Урядовий кур'єр. - 2004. - 30 вересня. - C. 9

загрузка...
Top