Реформаторські стратегії розвитку країн із перехідною економікою: концептуальні засади

Вступ.

1. Стратегії реформ країн з перехідною економікою.

2. Стратегії розвитку країн із перехідною економікою на сучасному етапі.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Різке погіршення соціально-економічного стану, кризові явища в національних економіках зумовили прихід до влади в країнах регіону суспільних сил, які прагнуть змінити економічну модель розвитку, створити соціальне зорієнтовану ринкову економіку.

Стратегія зовнішньоекономічної лібералізації для перехідної економіки містить у собі три основні аспекти: рівень торговельних обмежень; форму торговельних обмежень; структуру обмежень. Відповідно, оцінка вибраної країною стратегії лібералізації залежить від трьох факторів: ступеня відкриття національної економіки; ступеня прозорості; ступеня нейтральності.

Звичайно відкритість національної економіки виміряється частиною експорту та імпорту у ВНП чи національному доході. Але при цьому не враховуються відмінності між малою, середньою та великою економіками, більш того, при цьому не простежується зв'язок з вибраною стратегією. Зокрема, більша частина експорту чи імпорту в національному доході не обов'язково означає дійсну відкритість національної економіки в плані доступності національного ринку для іноземних виробників.

Значна недосконалість ринкового середовища, що виявляється у нерозвиненості та інфляційності грошової системи, обмеженій мобільності ресурсів та недостатньо сформованій фінансовій системі, нераціональності структури продуктивних сил, недосконалій законодавчій базі не дозволяє державі реально контролювати наявні у країні ресурси. Водночас економічні суб'єкти з тієї ж причини відчувають дефіцит інформації для побудови ефективної власної економічної стратегії.

Економічні системи, що знаходяться на етапі переходу від централiзовано-планової до ринкової системи економічної координацiї, характеризуються значною нестабільністю. Певною мірою ця нестабільність зумовлена плановими економіками. Останні, досягаючи певного етапу свого розвитку, вичерпують можливості економічного зростання при збереженні тих способів регулювання, що склалися. Це спричиняє наростання структурних диспропорцій. Однак жорсткість політичних надбудов не дозволила більшості соціалістичних країн здійснювати цивілізаційну модифікацію систем економічної регуляції, що, врешті-решт, призвело до революційних змін. Значна або й переважна частина чинників нестабільності виникла внаслідок власне реалізації стратегій економічних перетворень, отже, має трансформаційний характер.

Вирішення такої суперечності набуває актуальності з огляду на те, що особливістю перехідних економік є розбалансованість індивідуальних та групових інтересів, спричинена різкими переміщеннями у соціальній ієрархії під час інституційних змін та розпадом встановлених раніше зв'язків. Внаслідок цього їхні економічні стратегії, що мають становити основу самовідтворення суспільної системи, зазнають значних деформацій. Отже, місце зруйнованої ієрархії планово-адміністративних відносин поки що не посідає нова структура суб'єктів приватної економічної влади, створення якої потребує певного часу та умов.


1. Стратегії реформ країн з перехідною економікою

Обираючи стратегію широких реформ і певні напрямки розвитку, країна з перехідною економікою мала врахувати особливості економічних умов і політичні труднощі. Для такої стратегії типовими були шість головних складових: мікролібералізація (особливо щодо цін, торгівлі і входження в ринок), макростабілізація (особливо щодо інфляції, державних фінансів і зовнішніх боргів), структурні зміни (особливо приватизація та міжнародна торгівля), нові ринкові інституції (особливо щодо комерційних кодів, права власності і ринкових секторів фінансів/капіталів), мережі безпеки і зовнішньої допомоги. Перші чотири компоненти для будь-якого пакета реформ є обов’язковими. Зростаючий рівень безробіття і скасування більшості субсидій громадянам зумовили перебудову всієї системи соціального забезпечення. Зовнішня допомога країнам, за винятком колишньої Німецької Демократичної Республіки (НДР), а також до певної міри Болгарії, Польщі і колишньої Югославії (Боснії, Косова), була незначною і вплив її був несуттєвим.

Успадковані обставини поділяються на дві категорії: спільні і специфічні для певної країни. Оскільки напрямки реформ та шляхи перебудови висвітлили деякі головні спільні риси, у всіх країнах домінувала їх спільна категорія. Проте різні обставини, специфічні для кожної окремої країни, були настільки суттєвими, що мали великий вплив на вибір загальної стратегії реформ і відповідних напрямків розвитку.

Впровадження стратегій економічного розвитку країнами, що розвиваються, здійснюється в складних умовах. Значна їх частина знаходиться на аграрній стадії економічного розвитку; пересічний показник ВВП на душу населення майже вдесятеро поступається показнику розвинутих країн; у структурі промисловості більшості цих країн переважають легка й гірнича, новітні галузі або відсутні, або ще недостатньо розвинуті; їх економіка знаходиться під сильним тиском ТНК й залежністю від ринків розвинутих країн (табл. 1)

У цілому ж група країн, що розвивається, досягла певних успіхів у розвитку економіки за останні 50 років. Темпи їх економічного зростання за цей період в 2,5 рази перевищують відповідний показник розвинутих країн. Не в останню чергу це є наслідком реформування економіки, реалізації обраних стратегій.

Одним з головних факторів, що сприяв економічному зростанню певної групи країн (особливо Східної й Південно-Східної Азії"), є дешева робоча сила. На цей фактор зорієнтовані такі галузі промисловості, як швейна, текстильна, взуттєва, побутова електроніка. Іншим фактором стало використання сировинної бази (перш за все, покладів мінеральної сировини). Екологічно шкідливі виробництва — нафтопереробна, виробництво мінеральних добрив, металургійна, целюлозно-паперова промисловість через високі витрати на природоохоронні заходи в розвинутих країнах були з них витіснені до країн, що розвиваються.

Важливою рисою економічних політик цих країн було створення сприятливого інвестиційного клімату з метою залучення іноземних інвестицій; зокрема, було запропоновано пільгове оподаткування, можливість придбання нерухомої власності іноземними інвесторами. У 80-—90-х роках минулого століття це сприяло інтенсивному надходженню інвестицій; поступово, із середини 90-х років, темпи іноземного інвестування почали спадати через те, що все зростаюча частина ПІІ почала прямувати на ринки розвинутих країн.

Поступово в окремих країнах розпочалося проведення структурних реформ. Від видобувних виробництв вони стали переходити до переробних трудомістких і навіть наукомістких. Це стосується нових індустріальних країн. Високими темпами розвивалася інженерна й соціальна інфраструктура, сфера послуг, туризм, банківська справа, страхування, зв'язок. Проводилася жорстка фінансова політика, політика по зниженню рівня інфляції, боротьба з корупцією, тіньовим капіталом; щоправда, успіхи у цій сфері були не такі очевидні.

Одним із стратегічних напрямів економічної політики країн, що розвиваються, є переорієнтування виробництва з імпортозамінного на експортоорієнтований. Вони значно розширили номенклатуру запропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду монофункціональних у поліфункціональні.

У багатьох країнах, що розвиваються, на початковому етапі реформування економіки була широко застосована модель «етатизму» — широкого втручання держави в економічні процеси, створення потужного державного сектора. Економічні ресурси опинилися в руках уряду, який постійно регулював ціни на продукцію державних підприємств, регулював курс валют, контролював зовнішню торгівлю. Для зниження безробіття на державних підприємствах штучно завищувалася чисельність робітників. Поряд з позитивними наслідками такої політики (наприклад, в Сінгапурі, Тайвані) мали місце й негативні; зокрема, зосередження великих ресурсів та економічної влади в руках державних чиновників часто вели до корупції.


2. Стратегії розвитку країн із перехідною економікою на сучасному етапі

На сучасному етапі економічного розвитку більшість країн цієї групи перейшли до неоліберальної політики. Особливо широко неоліберальна модель застосовується в країнах Латинської Америки. Вона була розроблена Економічною комісією ООН для Латинської Америки й Карибського басейну (ЕКЛАК). Ця модель, яка мала назву «периферійної економіки», передбачала структурні перетворення щодо формування імпортозамінної індустріалізації. Головну роль у реалізації моделі повинна була відіграти держава, але методами макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала можливість у Латинській Америці розвивати нові виробництва і підтримувати достатньо високі темпи економічного зростання.

У 90-х роках була запропонована нова модель — «Вашингтонський консенсус», яка була підтримана МВФ і рекомендована також країнам із перехідною економікою. Основні положення цієї моделі:

♦ бюджетна дисципліна (дефіцит бюджету не повинен перевищувати офіційні резерви);

♦ державні витрати повинні бути переорієнтовані з політичної до економічної сфери;

♦ податкова реформа (зниження податкових ставок);

♦ фінансова лібералізація (відмова від пільгових умов фінансування й кредитування);

♦ лібералізація торгівлі (зниження митних тарифів до 10 %);

♦ усунення перешкод для залучення прямих іноземних інвестицій;

♦ приватизація державних підприємств;

♦ дерегулювання економіки.

Упровадження моделі «Вашингтонського консенсусу» мало суперечливі наслідки. До позитивних наслідків слід віднести зростання темпів зовнішньої торгівлі, залучення іноземних інвестицій. До негативних — фінансову й валютну нестабільність, яка обернулася низкою криз, зокрема, в Аргентині, Південно-Східній Азії.

У виборі й реалізації економічних стратегій країн, що розвиваються, є суттєві розбіжності по групах нових індустріальних країн (НІК) і найменш розвинутих країн.

Поняття нових індустріальних країн виникло у 80-х роках минулого століття воно пов'язувалося з чотирма драконами Південно-Східної Азії: Гонконгом, Республікою Кореєю, Сінгапуром і Тайванем. Ці країни першими почали індустріалізацію і згодом по багатьох показниках наздогнали й обігнали розвинуті країни. Пізніше до числа НІК додалися «тигри» — Індонезія, Філіппіни, Малайзія і Таїланд. В Азії до нових індустріальних країн належить також Індія, а в Латинській Америці — Бразилія, Мексика, Аргентина та Чилі. В цілому на НІК припадає 30 % населення світу, 18 % світового ВВП.

Головну роль у становленні нових індустріальних країн відіграла держава. Вона здійснювала дирижістську політику: жорстка економія валютних коштів, протекціонізм (обмеження імпорту й стимулювання експорту). Створювалися найсприятливіші умови для прямих зарубіжних інвестицій у сфері організації спочатку трудомістких, а пізніше — наукомістких виробництв, залучення нових технологій. Держава шляхом продуманої політики пільгового оподаткування зменшувала розвиток одних галузей і сприяла розвитку інших.

Важливим важелем державної політики було валютне регулювання. Гальмувалося підвищення курсу національних валют. Зростання ж курсу валют у міру нарощування експорту й зростанню конкурентоздатності національних товарів держава компенсувала субсидіями для експортерів, що продовжувало робити експорт вигідним.

Політика імпортозаміщення здійснювалася за такою схемою: спочатку заміщувався імпорт у галузях, що виготовляють товари народного споживання (текстильна, взуттєва, харчова); пізніше, при накопиченні необхідного капіталу, імпортозаміщення стало поширюватися на товари виробничого призначення (хімічні й нафтопереробні продукти, чорні метали, деталі машин і устаткування).

Держава постійно контролювала перерозподіл коштів між пріоритетними й допоміжними галузями. Так, обробна промисловість в основному фінансувалася за рахунок коштів сільського господарства і видобувних галузей, а також за рахунок притоку прямих іноземних інвестицій. Пріоритети в економіці постійно змінювалися. Так, у 50-х роках минулого століття це було текстильне виробництво; у 60-х роках — виробництво цементу, мінеральних добрив, нафтопереробка, чорна металургія, хімія органічного синтезу; у 70-х — суднобудування, автомобілебудування; у 80-х— інформатика, електротехнічне машинобудування; у 90-х — виробництво нових матеріалів і технологій, електроніка та аерокосмічна промисловість. В останні два десятиліття були створені науково-дослідні інститути, вузи, технопарки, технополіси для практичних наукових розробок. Основні напрями досліджень, що впроваджуються у практику: устаткування для АЕС, виробництво комп'ютерів, устаткування для шельфового видобутку нафти й газу, мікроелектроніка, чиста хімія, інформатика, автоматизація виробництва.

У міру зміцнення економіки роль держави постала знижуватися, жорсткі адміністративні методи в управлінні стали замінятися макроекономічним регулюванням. Еіхпортоорієнтована модель розвитку багато в чому себе вже зійшла. Підвищенням рівня зарплати товари цієї групи країн втрачають свою конкурентоспроможність на світових ринках, темпи обсягів виробництва знижуються. Тому НІК продовжують модернізацію і перехід на нові технології, наукомістке виробництво й послуги. Розвиваються туризм, фінансова діяльність, інформаційні технології.

Фінансово-економічна криза 1997—1998 рр. негативно вплинула на нові індустріальні країни Південно-Східної Азії (Таїланд, Індонезію, Філіппіни, Сінгапур). Зокрема, такі причини кризи були: незбалансованість галузевої структури виробництва (відсутність або недостатній розвиток базових галузей); спрямованість іноземних інвестицій переважно в ті галузі, в яких очікувався найвищий прибуток; дисбаланс у фінансово-банківському секторі.

На початку нового тисячоліття темпи розвитку деяких НІК дещо знизилися, але в цілому вони вищі за відповідні показники розвинутих країн (табл. 3)Проблеми найменш розвинутих країн полягають у тому, що вони не мають власних резервів для подолання бідності. Відсутність багатих покладів корисних копалин не дає їм можливості одержати прибутків від мінеральної ренти. Перешкодою економічного розвитку стає також політична нестабільність, відсутність транспортної інфраструктури, низький рівень письменності населення. Вкрай низький рівень накопичення коштів населення і капіталів виробництва унеможливлює інвестування галузей для створення засобів виробництва, підготовки кваліфікованої робочої сили, удосконалення технологій. Це, в свою чергу, не сприяє росту продуктивності праці, спричинює низький рівень споживання. Незначні інвестиції, що мають місце, не забезпечують впровадження нових технологій. Низький попит навіть на товари першої необхідності не дає можливості створювати підприємництва серійного виробництва.

Головною стратегічною метою більшості країн цієї групи є індустріалізація економіки. Промислове виробництво в них представлено переважно переробкою сільськогосподарської продукції, харчовою промисловістю. Промислове виробництво зосереджено в основному на малих підприємствах. За числом зайнятих малі підприємства посідають друге місце після аграрного сектора й багато в чому з ним пов'язані.

Можливість дрібних підприємств пристосуватися до нестабільної економічної ситуації відбилася в особливих формах — в об'єднанні промислової і сільськогосподарської діяльності. Це так звані «сільська індустріалізація» і «мала індустріалізація», що створюються за межами великих міст для максимального наближення до сировинної бази. Такі форми підприємництва дають можливість розширити масштаби використання місцевих природних ресурсів, а за рахунок розвитку трудомістких виробництв знизити відтік робочої сили із сільської місцевості. У ряді країн стали створюватися кластери — групи підприємств, територіально пов'язаних між собою, що здійснюють спільну закупівлю сировини й збут готової продукції.

Починаючи з 60-х років найменш розвинуті країни здійснюють політику імпортозамінної індустріалізації. До раніше сформованої харчової, тютюнової і текстильної промисловості додаються металообробна сільськогосподарське машинобудування (в основному на рівні складання), складання з імпортних вузлів і деталей холодильників, пральних машин, кондиціонерів. Як правило, у їх виникненні бере учать іноземний капітал. Але іноземних інвестицій у ці країни надходить дуже замало.

У Латинській Америці «зіркою», як і раніше, залишається Аргентина, яка оголосила дефолт по боргу в 100 млрд. дол. Попри тривалі переговори з МВФ про допомогу, кінця погіршенню ситуації тут не видно. Погано настільки, що на горизонті маячить питання про дефолт у відносинах із МВФ і Світовим банком. Країна, яка зовсім недавно була прикладом для всіх інших перехідних економік, сьогодні скотилася до рівня відсталих держав третього світу. Її приклад стає заразливим для Уругваю і Бразилії, де також очевидні ознаки кризи.

Азія, як і раніше, дивує своєю опірністю. Зростання у цьому регіоні майже відновилося (очікується до 6% 2002 року), а Китай, попри зростання держборгу, продовжує залучати у величезних масштабах прямі зарубіжні інвестиції і розширювати свій глобальний експорт, в основному, дешевого ширвжитку.

Цінові ж перспективи з основних світових товарних позицій поки що такі, що від визначальних тенденцій виграють лише країни-експортери нафти, серед них Росія, Казахстан та Азербайджан: ціна на нафту, навіть попри деяке її зниження останніми тижнями, залишається, як і раніше, на високому рівні (25—26 доларів за барель). Експортери ж інших видів сировини, у тому числі чорних і кольорових металів, сподіватися на серйозне посилення світового попиту та, відповідно, цін найближчим часом не можуть.

У контексті таких нестійких тенденцій основні політико-економічні зусилля у світі спрямовано на вирішення низки нагальних проблем.

Європа рішуче налаштована до кінця нинішнього року завершити переговори з десятьма країнами-кандидатами з тим, щоб вони як повноправні члени взяли участь у всеєвропейських виборах-2004. Це змушує всю машину Євросоюзу функціонувати з надзвичайною напругою і зайвий раз засвідчує, наскільки складні питання постануть перед новим Європейським співтовариством.

Міжнародні фінансові організації стурбовані проблемами бідності, які зростають у глобальному вимірі, а також неминучим дефолтом ряду великих країн-боржників. У цьому контексті «велика сімка» погодилася направляти у вигляді грантів найбіднішим країнам не 5% ресурсів Світового банку, а 18—21%.

На загальному дуже млявому і суперечливому тлі світової економіки становище країн із перехідною економікою (тобто країн операцій ЄБРР) виглядає дуже й дуже непогано. Хоча загальні темпи зростання торік дещо знизилися, регіон, як і раніше, перебуває в авангарді. Середній темп зростання в 4,3%, досягнутий у регіоні, перевищив аналогічні показники не тільки для країн, що розвиваються, а й для розвинених.

За наявними прогнозами, регіон залишиться лідером — хоча з помітно нижчими темпами зростання — і нинішнього року. Так, у Центральній і Східній Європі темпи зростання сповільняться з 4 до 2,6% 2002 року, тоді як в СНД середні темпи зростання знизяться лише до 3,8%. При цьому, як і раніше, вони залишатимуться високими в таких великих країнах, як Казахстан (7,6%), Україна (4%) і Росія (3,5).

ЄБРР зазначає, що практично в усіх державах регіону спостерігався помітний прогрес у реформах та приватизації, що стало певною підмогою економічному піднесенню. Було лише кілька винятків — Білорусь, Туркменістан, Узбекистан і — хоч як дивно — Польща. Недавня улюблениця міжнародних фінансових організацій, вона повністю загрузла у фіскальних проблемах. За очікуваного дефіциту держбюджету в 6% і істотного послабшання злотого хоч якісь надії цієї країни на приєднання до євро відсуваються на далеку перспективу.

На думку ЄБРР, у Польщі, Чеській Республіці, ряді інших центральноєвропейських країн великі фіскальні та зовнішньоторговельні дисбаланси значною мірою обмежують свободу маневру з підтримки внутрішнього платоспроможного попиту. Отже, і зі стимулювання зростання. Крім того, активне запозичення урядів дещо звужує можливості для приватних інвесторів. У цьому плані надто міцна фіскально-монетарна позиція в більшості країн СНД, зокрема й України, де дефіцити в середньому держбюджету не перевищують 2%, робить їх гіпотетично набагато більш підходящими членами Європейського валютного союзу.

У цілому весь регіон, як і раніше, привабливий для прямих іноземних інвесторів — набагато більше, ніж для портфельних. Активність останніх помітна лише в Росії.


Висновки

Всебічний аналіз різноманітних аспектів економічного розвитку зарубіжних країн показує, що сучасна глобальна економіка поступово, але неухильно набуває рис єдиної, цілісної системи, котра характеризується взаємозалежністю та взаємодоповнюваністю її складових елементів і ланок. Домінантними ознаками гомогенності світової економічної системи є ринкова парадигма як загальна субстанція, поглиблення й розширення процесів інтернаціоналізації та транснаціоналізації сучасного господарського життя. Об'єднуючою основою практично для всіх зарубіжних економік є також їхня спільна трансформація у нові цивілізаційні виміри суперіндустріального, антропогенно-інтелектуального суспільства третього тисячоліття.

Зміст суспільного виробництва, його економічні форми, механізми регулювання і управління макро- й мікропроцесами дедалі більше визначаються параметрами прийдешньої ноосферно-космічної цивілізації, яка змінить аграрну та індустріальну моделі розвитку. Таким чином, цивілізаційні закономірності посилюють тенденцію до формування спільних рис та ознак господарського розвитку світової економіки. Водночас відбувається диференціація між різними країнами та регіонами залежно від рівня їхнього соціально-економічного розвитку, ступеня втягнутості у міжнародний поділ та кооперацію праці, забезпеченості головними факторами виробництва, територіально-географічних та інших особливостей. Обидві тенденції спонукають країни до найширшого використання як внутрішніх, так і зовнішніх джерел і факторів економічного зростання, до гармонізації національної та міжнародної економічної політики, взаємопристосування господарських механізмів й інституціональних структур на міждержавному і міжнародному рівнях, уніфікації господарського законодавства.


Список використаної літератури

1. Кваснюк Б. Економічне зростання в країнах з перехідною економікою // Розбудова держави. - 1998. - № 1-2. - C. 25-35

2.Клочко В. Глобалізація та її вплив на країни з перехідною економікою // Економіка України. - 2001. - № 10. - С.51-58

3. Ковбасюк Ю. Міжнародні фінансові організації в подоланні бідності в країнах з перехідною економікою // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2002. - № 4. - C. 166-171

4. Кулієв Р. Проблеми і особливості реалізації іноземних інвестицій в країнах з перехідною економікою // Банківська справа. - 2004. - № 2. - C. 65-70

5. Носова О. Іноземний капітал у перехідній економіці країн СНД // Економіка України. - 2005. - № 10. - C. 81-88

6. Поважна Н. Політика міжнародних фінансових організацій у країнах із перехідною економікою // Фінанси України. - 2002. - № 9. - C. 97-101

7. Світова Організація Торгівлі: що дає приєднання до неї країні з перехідною економікою // Контекст. - 1998. - № 2. - C. 3-4

8. Шипанюк О.Сучасні шляхи врегулювання зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, та країн із перехідною економікою// Вісник Національного банку України. - 2001. - № 4. - С.43-45

9. Штаудт Е. Створення малих і середніх підприємств та сприяння їм у країнах з перехідною економікою // Банківська справа. - 2000. - № 1. - C. 3-7

загрузка...
Top