Політика щодо державного втручання в економіку

Вступ.

1. Сутність державного втручання в економіку.

2. Межі втручання держави в економіку.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Сучасна змішана економіка регулюється в основному через ринкові регулятори. Ринковий механізм об'єднує виробників і споживачів в єдину економічну систему, підпорядковує виробництво суспільним потребам у формі платоспроможного попиту. Ринок сприяє ефективному розподілу ресурсів. Це означає, що він спрямовує ресурси на виробництво тих товарів, які найбільш потрібні суспільству, примушує підприємців застосовувати найбільш ефективні комбінації використання обмежених ресурсів, сприяє розробці та впровадженню нових, найбільш ефективних технологій. І нарешті, ринок виконує велику селективну функцію серед товаровиробників, завдяки чому із товарного виробництва вибувають ті господарські суб'єкти, результати діяльності яких не відповідають умовам ринкової конкуренції.

Державне втручання в економіку може бути ефективним за умов, якщо воно є зваженим, тобто враховує «розподіл праці» між державою і ринком. Тому в теорії і на практиці завжди існує проблема співвідношення між державним регулюванням економіки і ринковим саморегулюванням. Значною мірою вирішення цієї проблеми залежить від того, як розуміється сутність державного регулювання економіки.

Державне регулювання економіки – це цілеспрямована діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов, необхідних для найбільш ефективного функціонування ринкового механізму і мінімізації його негативних наслідків. Раціональне державне регулювання економіки не протистоїть механізму її ринкового регулювання й не підміняє його, а свідомо використовує його регулювальний потенціал, надає ринковим регуляторам здатність більш цілеспрямовано і ефективно впливати на економічний розвиток. У кінцевому підсумку це повинно сприяти досягненню поставлених державою цілей і пріоритетів з меншими економічними і соціальними втратами.


1. Сутність державного втручання в економіку

У постсоціалістичних країнах одержавлення економік перешкоджало економічному зростанню, перетворенню соціальних відносин, підривало можливість демократизації та розгортання суспільних починань. Тому роздержавлення стало в 90-ті роки XX ст. центральною ланкою всієї трансформації суспільства. Не оминув цей процес і Україну, що і призвело до сучасного розподілу підприємств за формами власності.

Проте висновок про неможливість функціонування економіки на засадах тільки одного сектора ( державного чи приватного) підтверджено практикою багатьох країн. Державні підприємства доповнюють ринкову систему та забезпечують задоволення попиту у сфері суспільних товарів. Крім того вони упорядковують конкурентну боротьбу, розв’язують галузеві чи регіональні проблеми.

Державна політика в регулюванні структури економіки є складовою показника економічної свободи. Структурні перетворення всіх сфер господарства нашої держави мають на меті реалізацію моделі відкритої конкурентної економіки і втілення на практиці стратегії європейського вибору З огляду на це, особливої ваги набирає аналіз тенденцій щодо трансформування галузевої структури української економіки і напрямів державного регулювання даного процесу.

Як відомо, внаслідок економічної кризи та нарощування зовнішнього боргу наша держава перетворилася на довгострокового фінансового реципієнта, який повинен весь час наздоганяти передові країни світу. Це, в свою чергу, зумовлює її слабку позицію в діалогах з міжнародними фінансовими інституціями і необхідність прийняття нею західних сценаріїв економічного розвитку, лейтмотивом яких є загальна лібералізація.

Найвагомішим фактором структурних перетворень внутрішнього національного ринку є антимонопольна політика держави, яка за допомогою цінових факторів забезпечує розподіл прибутків між галузями та підприємствами. У свою чергу нормальна прибутковість галузей сприяє формуванню фінансових ресурсів національного походження для подальшого реінвестування виробництва і безперебійного процесу розширеного відтворення

Водночас кількісне скорочення підприємств державного сектора ніяк не можна ототожнювати з якісними змінами щодо демонополізації виробництва. Станом на 1січня 2004 р., в Україні офіційно визнано монополізованими загальнодержавні ринки 584 товарів (товарних груп) і 4186 регіональних і локальних ринків 184 товарів (товарних груп). На цих ринках монопольне становище займали 3395 суб'єктів господарювання. Протягом усього перехідного періоду особливо високий рівень монополізації зберігався на ринках постачання електроенергії, централізованих тепло-і водопостачання, нафтопостачання, транзитних послуг, зв'язку, матеріально-технічного забезпечення АПК, комунальних послуг (газопостачання населенню), продовольчих і речових послуг, спеціалізованих послуг морських портів тощо.

Отже, слід зауважити, що лібералізація цін, офіційно визнана одним з провідних напрямів ринкового трансформування, торкнулася лише окремих сегментів української економіки. Заходи щодо лібералізації не тільки не вирівняли показники рентабельності галузей, але й ще більше викривили їх. Наслідками стали нестабільне формування фінансових ресурсів або взагалі відсутність цього процесу. У свою чергу, ці «викривлення» щодо рентабельності у галузевому вимірі вкрай ускладнили процес реального інвестування національної економіки за рахунок власних коштів українських товаровиробників. За таких умов найдійовішими напрямами економічного впливу на структурні зміни в галузевих пропорціях залишаються державне інвестування через капітальні трансферти сектора загального державного управління; державні інвестиції в галузі бюджетної сфери; реінвестування доходів (прибутків) підприємств державної форми власності. Крім того, великого поширення набирає і непряме інвестування, яке відбувається шляхом надання з бюджетних джерел кредитів під гарантію Уряду, а також за умови широкого використання податкових пільг суб'єктами господарювання всіх форм власності[4, c. 113-115].

За даними Міністерства фінансів України, в цілому з 1992 р. під гарантії держави залучено іноземні кредити на суму понад 5 млрд. дол. Загальну суму простроченої заборгованості по кредитах під державні гарантії визнано на рівні 900 млн. дол. В 2001 було введено мораторій на видачу кредитів під гарантії Уряду. Цей процес було відновлено у 2004 році, коли були надані гарантії на кредити під будівництво автобану Київ-Одеса і місту через Дніпро в Києві.

Підсумовуючи сказане, можна дійти висновку, що пасивний характер державного регулювання галузевих пропорцій став однією з причин кризового стану української економіки в 90-х роках. Незадовільно використовувався й інший регулюючий потенціал можливого державного впливу на структурні галузеві перетворення. Так, гарантовані державою іноземні кредити, по суті, перетворилися на неефективні державні інвестиції. Про це свідчать поширення практики відсутності офіційно декларованих доходів у підприємств і досить регулярна практика державного погашення боргів за рахунок бюджетних коштів Отже, аналіз сфер і методів регулювання тенденцій трансформування галузевої структури економіки України при розробці сучасної економічної політики потребують особливої уваги з боку органів державного управління і не можуть бути вирішені лише за рахунок механізмів ринкового саморегулювання.

Державна промислова політика має забезпечувати випереджальні темпи зростання обсягів наукомісткої продукції машинобудування, для якого характерний високий рівень технологій, а також легкої та харчової промисловості, які можуть давати швидкий обіг капіталу, при збереженні темпів зростання у базових галузях (зокрема таких, як металургійна і хімічна), а також при зниженні питомих сировинних і енергетичних затрат.

Запорукою відродження української економіки є формування повноцінного внутрішнього ринку вітчизняної продукції та послуг. Аксіомою у світовій практиці торгівлі давно стала первинність внутрішнього ринку, з якого надалі відбувається експансія товарів і послуг на зовнішні ринки. Лише після формування повноцінного вітчизняного ринку він стає суб'єктом міжнародного ринку і міжнародного поділу праці.

Промислова політика, насамперед, повинна виходити з необхідності посилення присутності наших підприємств на внутрішньому ринку. Першим і головним показником успішної промислової політики у галузі затратності, ресурсомісткості, технологічності, дизайну мають стати конкурентна перевага і домінування на внутрішньому ринку вітчизняної (а не зарубіжної) промислової продукції.

Проблема створення свого внутрішнього ринку, імпортозаміщення стає актуальнішою з урахуванням того, що створено єдиний внутрішній ринок ЄС.

Отже можна оцінити державне втручання в економіку як помірне – 3,0 бали[2, c. 128-131].


2. Межі втручання держави в економіку

У стабільній економіці основним регулятором соціально-економічних процесів виступає ринковий механізм, а ДРЕ виконує допоміжну роль. Основне призначення останнього — створення нормальних умов для функціонування ринку, нейтралізація негативних наслідків і вирішення проблем, які не під силу ринковому механізму.

У перехідній економіці роль державного регулювання значна і суттєва, але в міру створення необхідних засад розвитку ринкових відносин вплив держави має зменшуватись.

Ринкове і державне регулювання економіки часто доповнюється функціонуванням інституту соціального партнерства, що дає можливість найкращим чином узгоджувати інтереси суб'єктів, реалізовувати економічні й соціальні цілі розвитку суспільства.

Державне втручання в економіку має бути раціональним — надмірна активність держави може породжувати негативні тенденції і наслідки, а також обумовлює зменшення фінансових можливостей держави.

Це пов'язано з тим, що будь-яке втручання держави в економічне життя передбачає:

певні адміністративні витрати (на утримання управлінського апарату);

існування так званих "побічних ефектів", "фіаско державного регулювання".

Причина виникнення "побічних ефектів" в тому, що ринок — це органічний механізм, і будь-який державний захід (якого б характеру він не був) змінює умови взаємодії на даному ринку, ринкову кон'юнктуру, впливає на рішення суб'єктів господарювання.

"Фіаско" (провали) державного регулювання обумовлено:

по-перше, неправильним застосуванням методів та інструментів ДРЕ (розміри податків, мита, кредитних ставок, квот, ліцензій тощо);

по-друге, можливістю помилок в прийнятті управлінських рішень через відсутність чи недостатність інформації;

по-третє, існуванням проблеми часових лагів — "ефекту запізнення" в процесі постановки цілей, прийняття рішень, виборі інструментів регулювання. Необхідно враховувати і швидкість введення в дію та термін дії кожного інструмента, які по-різному впливають на ціль: зміни в грошово-кредитному регулюванні дають швидший ефект, в податковому — більш віддалений результат;

по-четверте, перевищенням владних повноважень, використанням цього інструмента на користь вузького кола осіб (клану, об'єднання тощо).

Державне втручання в ринкову економіку необхідно в тих сферах , у яких механізм ринку не в змозі усунути різні наслідки зовнішніх ефектів або несправедливостей самої ринкової системи . Цих сфер з розвитком економіки ставало усе більше , і тим складніше ставали форми державного втручання в економічні процеси . На нинішньому рівні розвитку ринкового способу виробництва форми втручання держави придбали настільки складний характер, що розглянути всі наслідки економічної діяльності держави неможливо. Проте існує ряд сфер , втручання держави в які, життєво необхідно. Це: перерозподіл доходів і ресурсів, регулювання зайнятості, антиінфляційна й антимонопольна політика, виправлення наслідків зовнішніх ефектів і багато чого іншого[5, c. 236-239].

Втручання держави в економіку носить прямій і непрямих характер . До прямих мір державного регулювання потрібно в першу чергу віднести державний сектор економіки (також і пайова участь держави в АТ), кредитування або пільгове оподатковування окремих суб'єктів, прийняття регулюючих законодавчих актів. До непрямих мір відносяться стимулювання інвестицій, забезпечення зайнятості, оподатковування, стимулювання експорту/імпорту і т.д. Засобу державного втручання підрозділяються на економічні й адміністративні. Економічні здійснюються за допомогою економічних важелів, що знаходяться в розпорядженні держави , а адміністративні використовують законодавчу владу і здійснюються в наказовому порядку. Генеральною метою державного регулювання економіки є стабільність національної економіки, пристосування її до зовнішніх умов, що змінюються. Крім того, на сучасному етапі саме від державної економічної політики залежить здоров'я приватного сектора економіки - основи ринкового господарства , а значить і всієї країни.

Державне регулювання економіки – це суб'єктивний фактор економіки. Тому його ефективність обумовлена тим, якою мірою держава в процесі виконання своїх регулювальних функцій враховує об'єктивні економічні закони, і передусім закони ринку. У цьому розумінні ринкові закони створюють об'єктивну межу для втручання держави в економіку. Іншими словами, ринковий механізм – це сфера державного невтручання. Більше того, держава повинна сприяти розвиткові ринкового механізму, усувати штучні перешкоди на його шляху, які можуть створювати для нього підприємницькі монополії та владні структури.

Держава може втручатися в ринковий механізм лише в одному випадку – коли цей механізм ще не досяг необхідного потенціалу і тому не здатний виконувати свою позитивну роль в економіці. Показовим прикладом для цього є перехідна економіка, яка знаходиться в стані зміни економічних відносин, коли адміністративно-командні механізми вже не діють, а ринкові – ще знаходяться в стадії становлення. Знайти раціональне співвідношення між державним втручанням в економіку і її ринковим саморегулюванням – актуальна проблема органів державного управління[1, c. 152-154].

В умовах розвинутого ринку державне регулювання економіки – це втручання держави не в ринковий механізм, а в передумови та побічні наслідки його функціонування. У першому випадку держава з метою одержання необхідних зрушень в економіці повинна не підміняти закони ринку штучними законами, а впливати на ті умови, які забезпечують реалізацію цих законів. Впливаючи на умови функціонування ринку, вона може спрямувати розвиток ринкових відносин відповідно до цілей і пріоритетів державної економічної політики. Так, застосовуючи політику “дорогих” або “дешевих” грошей, держава не втручається в закони грошового ринку, а впливає лише на співвідношення між попитом і пропозицією на гроші і через зміни в цьому співвідношенні цілеспрямовано регулює економічні процеси.

В іншому випадку держава, враховуючи обмеження ринкового механізму, його нездатність запобігти виникненню негативних побічних наслідків від функціонування економіки, може нейтралізувати їх за допомогою неринкових інструментів. Так, державні програми допомоги малозабезпеченим, непрацездатним і тимчасово безробітним членам суспільства можуть забезпечити їхній соціальний захист без втручання в ринковий механізм.

Важливою передумовою, яка визначає ефективність державного регулювання економіки, є врахування в регулювальних діях держави індивідуальних умов конкретної країни. Ці умови характеризуються такими показниками, як частка державного сектора в змішаній економіці, структура економіки, досягнутий технічний рівень виробництва, місце національної економіки в світовому розподілі праці, природні, демографічні, національні та політичні умови. Врахування цих умов вимагає від кожної держави творчого підходу до визначення межі та методів свого втручання в економіку.

Довголітня практика державного втручання в економіку дала змогу виробити відповідні методи і важелі, в результаті чого економічна система стала високоефективною. Політика державного регулювання дає можливість нейтралізувати численні руйнівні процеси і небажані відхилення, які періодично переривають і деформують рух економічного циклу.

Місце політики державного регулювання в господарській системі є сталим, проте його масштаби і форми не залишаються незмінними. Дії державної адміністрації не обов'язково втілюються у певних заходах щодо управління національною економікою. Регулювання відбувається і тоді, коли держава відмовляється від реалізації цих заходів, якщо вони стають недоцільними з точки зору макроекономічної та соціальної ефективності.

Незважаючи на те що централізоване і ринкове регулювання за своєю суттю є антиподами, вони постійно взаємодіють між собою. Це сприяє забезпеченню економічної та політичної стабільності всієї суспільної системи. Політика державного регулювання не підпорядкована закону самозростання капіталу, вона враховує розстановку всіх соціальних сил, що не завжди адекватне прагненню великих приватних власників або монополій чи олігополій. Головна мета державного втручання в економічний розвиток — забезпечення безперервності процесу відтворення національного господарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні, її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення[6, c. 215-217].


Висновки

Розвинена ринкова економіка не означає якоїсь "абсолютної свободи" і "вільної гри" економічних сил, що спрямовуються "невидимою рукою" саморегульованої конкуренції. Необмежена економічна свобода існувала лише на ранніх ступенях розвитку товарного виробництва і формування ринкових відносин, коли функціонувало безліч порівняно однакових за розмірами капіталу, переважно дрібних і середніх підприємств, між якими точилася конкурентна боротьба за ринок збуту товарів. За умов вільної конкуренції ринкові сили попиту й пропозиції стихійно, через вільне ціноутворення визначали оптимальні пропорції виробництва та його економічну ефективність. Головними регуляторами суспільного виробництва були вільний ринок і конкуренція. Держава лише створювала загальні умови для функціонування приватних капіталів. З розвитком відносин власності та вдосконаленням організації суспільного виробництва розширилися сфера і напрями політики державного втручання в економічні та соціальні процеси. Головним завданням політики централізованого економічного регулювання стало розв'язання суперечностей між частковою монополістичною планомірністю і товарними відносинами, які залишалися загальною формою економічних зв'язків у суспільстві.

Для сучасних умов характерні переплетення ринкових з державними методами регулювання та їх поєднання. Кожен з них має свою сферу застосування і відповідає певним інтересам суб'єктів власності та господарювання. Проте вони збігаються в тому, що і держава, і ринок приводять у відповідність часткові планомірності, властиві окремим господарським одиницям.


Список використаної літератури

1. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. - 5-те вид., стереотип.. - К.: Знання , 2006. - 213 с.

2. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. - 2-ге вид., доопрац. і доп.. - К.: КНЕУ, 2005. - 316 с.

3. Державне регулювання економіки: Підручник для студ. вуз./ Іван Михасюк, Алла Мельник, Михайло Крупка, Зіновій Залога; За ред. І.Ммхасюка. - Львів: Українські технології, 1999. - 639 с.

4. Стеченко Д. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. - К.: Вікар, 2003. - 262 с.

5. Черевко Г. Державне регулювання економіки в АПК: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. - К.: Знання , 2006. - 339 с.

6. Швайка Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Швайка,. - К.: Знання , 2006. - 435 с.

загрузка...
Top