Методологія політичної економії і еволюція її розвитку

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти еволюції розвитку політичної економії.

1.1. Теоретико-методологічні засади політичної економії.

1.2. Розвиток політичної економії та її основні методи досліджень.

1.3. Еволюційні моделі розвитку політичної економії.

Висновки до розділу 1.

Розділ 2. Аналіз розвитку методологія політичної економії у працях західних вчених.

2.1. Тенденції розвитку політичної економії у європейських країнах у період з XV по XVІІІ ст.

2.2. Формуванні ідейно-теоретичних та методологічних основ класичної політичної економії. А.Сміт, Д.Рікардо.

2.3. Розвиток політичної економії у ХІХ-ХХ ст.

Висновки до розділу 2.

Розділ 3. Питання методології історії політичної економії у працях українських учених.

3.1. Вклад провідних українських науковців у розвиток методології політичної економії.

3.2. Внесок М.І. Туган-Барановського у розвиток політичної економії.

3.3. Значення праць М.А. Балудянського у еволюції методології історії політичної економії.

Висновки до розділу 3.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Місце та роль будь-якої навчальної дисципліни визначається передусім тим, наскільки вона необхідна у практичній діяльності людей, тобто які функції вона виконує на тому чи іншому етапі суспільного розвитку. Стосовно методології соціально-економічного пізнання то вона, як вже зазначалося, використовується для одержання нового наукового (істинного) знання про соціально-економічне життя суспільства Завдяки науковій методології пізнання люди мають можливість не тільки пізнавати економічну дійсність, але й активно впливати на неї, перетворювати її в своїх інтересах. Відомий англійський філософ XVІ - XVІІ століття Ф. Бекон порівнював наукову методологію зі світильником, що освітлює мандрівнику дорогу у темряві. А на думку Д.І. Менделєєва, наукова методологія дає можливість людям зводити до мінімуму затрати часу, коштів та зусиль при вирішенні тих чи інших практичних задач. Сам же Д.І. Менделєєв, застосувавши наукову методологію, зокрема метод індукції, сформулював закон, відомий під назвою "періодичний".

Великого значення застосуванню наукової методології, передусім такої її складової як метод, надавали творці марксистського напряму в економічній науці К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін. Вони вважали, що методологічні знання - це не догми, а відправні пункти для подальшого дослідження.

Саме цим знання методологічні відрізняються від знань теоретичних, адже перші характеризують підхід, шлях до пізнання об'єкта, а другі розкривають його природу.

Наукова методологія в руках вченого-економіста виступає надійним засобом пізнання економічної дійсності, збереження його сили і часу, запобігаючи застосування методу проб та помилок, який часто-густо призводить до негативних наслідків. Водночас методологія дає можливість кожній галузі економічної науки виконувати її специфічні функції. Скажімо, політична економія може виконувати пізнавальну, ідеологічну, методологічну, практичну функції тільки завдяки застосуванню певної сукупності найбільш загальних принципів, методів і способів пізнання економічних систем, тобто певної методології.

Застосування відповідної методології дозволяє політичній економії виконувати передусім пізнавальну функцію, суть якої зводиться до пізнання економічних явищ, створення теоретичної системи економічних законів, категорій, понять. Ці останні виступають базою формування специфічних прийомів політекономічного дослідження, які і забезпечують пізнання економічної дійсності. Зрозуміло, що за умови хибності теоретичної системи економічних законів, категорій та понять будуть сформовані хибні специфічні прийоми дослідження і внаслідок цього будуть отримані хибні результати.

На пізнанні економічних законів, категорій, понять базується ідеологічна функція політичної економії, яка полягає у формуванні певного світогляду у членів суспільства. Так, марксистська політична економія розкриває - антагоністичні суперечності між найманими працівниками і капіталістами, науково обґрунтовує класовий підхід до аналізу суспільних явищ, аргументує неминучість зміни одного способу виробництва іншим, показує історичні переваги кожної наступної формації у порівнянні з попередніми. Прихильники буржуазного напряму в політичній економії застосовують таю підходи до пізнання економічних явищ, які дозволяють їм формулювати закони, категорії та поняття, спрямовані на вуалювання суперечностей між працею і капіталом, проголошення капіталізму вічним і найкращим способом виробництва.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси методології політичної економії.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

  • визначити теоретико-методологічні засади політичної економії;
  • охарактеризувати розвиток політичної економії та її основні методи досліджень;
  • дослідити аналіз розвитку методологія політичної економії у працях західних вчених;
  • виявити питання методології історії політичної економії у працях українських учених.

Наукова новизнароботи полягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема еволюції методології політичної економії.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси методології політекономії.

Предметом дослідженнявиступає розвиток та еволюція методології політичної економії.


Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти еволюції розвитку політичної економії

1.1. Теоретико-методологічні засади політичної економії

Економічна наука як система поглядів, знань, законів, що відображають господарське життя людського суспільства склалася досить недавно - у XVІІІ-ХІХ ст. Однак важко уявити, що існували коли-небудь часи, в які людей не цікавили б проблеми багатства: його одержання, нагромадження, використання тощо. Отже, розгляд певних економічних проблем ми знаходимо в найдавніших пам'ятках історії людства.

У найдавніших письмових джерелах Єгипту, Месопотамії, Індії, Китаю розглядаються в основному питання економічної політики і управління державою. Зокрема, в "Законах царя Хаммурапі" (Месопотамія, Вавілон, XVІІІ ст. до н.е.) заборонявся продаж за борги земельних наділів військових та деяких інших категорій підданих; боргове рабство обмежувалося 3 роками не залежно від суми боргу; обмежувався позичковий відсоток (20% по грошових позичках, 33% - по натуральних), захищалося право власності та інтереси сторін у господарсько-правових угодах.

У творах мислителів Стародавньої Греції зустрічаються вже ідеї, що стосуються власне економічної теорії (об'єктивні закономірності господарського життя). Зокрема, Ксенофонт (біля 430-355 рр. до н.е.) звертає увагу на залежність майстерності від рівня поділу праці, а сам поділ праці залежить від розміру (місткості) ринку. Гроші він розрізняє як засіб обігу і скарб.

Платон (428 або 427-348 або 347 рр. до н.е.) в творах "Держава" і "Закони" робить одну з перших спроб створити проекти ідеального суспільства. У "Політиці" або "Державі" Платон систематизує потреби людини і пов'язує їх задоволення з поділом праці, зазначаючи, що потреби і поділ праці є причинами виникнення міст. Гроші, на його думку, виконують не лише функції засобу обігу та скарбу, але і міри вартості. У трактаті "Закон" філософ торкається проблеми співвідношення багатства і бідності.

Найвищого рівня економічна думка античності досягла в творах Арістотеля (384-322 рр. до н.е.) "Нікомахова етика" та "Політика". Господарську діяльність, спрямовану на задоволення потреб, він назвав економікою (ойкос - дім, номос - закон). Ту ж частину господарської діяльності, що спрямована на збагачення, Арістотель називає хрематистикою (від хрема - майно, багатство) і зазначає, що жадоба наживи не знає меж. Філософ засуджує хрематистику і, відповідно, її основу - лихварство і торгівлю з метою збагачення. Торгівля задля задоволення власних потреб визнається необхідною. Арістотель одним з перших звернувся до аналізу суті процесу обміну. "Все, що бере участь в обміні, має бути певним чином зіставним", - пише філософ. І досі в економічній науці немає єдиного погляду на те, що ж саме робить товари сумірними. Одні (зокрема Д.Рікардо, К.Маркс) вважають, що основою сумірності є затрачена людська праця, інші (зокрема Тюрго, маржиналісти) - її вбачають у потребах, у товарах та їхній корисності[3, c. 12-14].

1.2. Розвиток політичної економії та її основні методи досліджень

Метод (від гр. "metodos"- шлях до чого-небудь) - це спосіб дослідження, спосіб вивчення, засіб для відкриття істини. В економіці використовуються різноманітні методи, форми і способи наукового пізнання.

Питання про методи економічної теорії - це питання про те, як, яким чином вивчаються економічні явища і процеси. Необхідно розрізняти дві групи методів: загальні і локальні.

Загальні методи виражають наявність загальних підходів до наукового освоєння економічної дійсності в цілому, дають загальну філософсько-методологічну базу, світоглядний, методологічний стержень дослідження економіки. Ці методи можна визначити і як методологічні підходи, і як напрями економічної методології.

Вже перші розгорнуті наукові системи економіки, які з'явились у XVІІІ-ХІХ століттях, спирались на ту або іншу філософську основу. Так, економічна система А.Сміта, яка реалізована в його "Багатстві народів", багато в чому базувалась на принципах філософа-емпірика Дж.Локка; економічна система Д.Рікардо, втілена в його "Початках політичної економії", мала помітний зв'язок з висновками філософа-раціоналіста Б.Спінози; економічна система К.Маркса, представлена в його "Капіталі", явно мала своєю методологічною основою вчення філософа-діалектика Г.Гегеля.

Тісний зв'язок філософського і економічного аспектів, що знайшов свій вираз у загальних методах економічної теорії, проявляв себе на всіх етапах розвитку економічної науки.

Локальні методи представляють собою конкретні інструменти, прийоми, засоби з допомогою яких досліджуються ті чи інші сторони і аспекти економічної системи. Серед них необхідно виділити як специфічні методи, які пов'язані з тою чи іншою методологією, так і універсальні методи, які можуть використовуватись при реалізації будь-якої методології. До останніх відносяться: аналіз і синтез, наукова абстракція, індукція і дедукція і т.д.

Метод наукової абстракції (від лат. "abstractіo" - відволікання, відхилення) набуває великого значення саме в економічній теорії. Суспільне життя неможливо вивчати в лабораторних умовах. Наукова абстракція є уявне виділення найбільш суттєвих сторін досліджуваного явища і відхилення від несуттєвих сторін, властивостей, явищ. Абстрактне мислення породжує метод аналізу і синтезу.

Аналіз економічних явищ передбачає розчленування явища на окремі елементи і дослідження кожного елементу як необхідної складової частини цілого. Синтез передбачає, що явище в першу чергу вивчається як таке, яке складається з різних частин, а потім досліджується поєднання елементів в єдине ціле і робиться загальний висновок.

Метод індукції і дедукції. Індукція - це виведення економічних закономірностей і принципів із фактів реального життя на основі сходження від одиничного до загального. Дедукція - це шлях від загального до одиничного.

До особливих прийомів дослідження відноситься емпіричний метод (від гр. "empeіrіa" - досвід), який ґрунтується на фактах реальної дійсності і власному досвіді дослідника.

В економічній теорії широко використовується принцип поєднання історичного і логічного. Вивчення історії допомагає зрозуміти внутрішню логіку предмету, а знання внутрішніх структур суспільства надає історії наукового характеру. Єдність історичного і логічного - методологічний принцип, який допомагає концентрувати увагу науки на посиленні аргументації, обґрунтованості висновків. Логіку дослідження необхідно постійно контролювати історичним зіставленням, а факти історії - розташовувати в логічній послідовності.

Сучасна економічна теорія широко використовує математичні, графічні і статистичні методи.

Такі основні методи і прийоми організації наукового аналізу і пошуку оптимальних вирішень економічних процесів і явищ[7, c. 46-49].

1.3. Еволюційні моделі розвитку політичної економії

Багатоаспектність змісту економіки зумовлює різноманітність напрямів вивчення економічного життя суспільства: в центрі уваги постають виробничі відносини, проблеми ефективності економічної системи, особливості різних систем господарювання та ін. Важливим є вивчення світового досвіду розвитку економічної теорії та відповідних навчальних дисциплін. У рамках економічної теорії досліджується не тільки оптимізація виробництва при обмежених ресурсах, а й економічні форми та закономірності, в яких здійснюється суспільне відтворення в цілому. В той же час вчені не відмовляються і від політико-економічного аналізу відносин власності, оскільки не можна звести економічну науку лише до конкретно-економічного знання. У економічній теорії надзвичайно важливе значення має метод наукової абстракції як метод поглибленого пізнання дійсності, заснований на очищенні інформативного матеріалу від випадкового, неістотного і виділення в ньому стійкого, типового.

Важлива роль у розвитку економічної теорії належить системному підходу. Ринкова економіка являє собою певну цілісність, в якій виявляється взаємозв'язок елементів, компонентів, що входять до її складу.

Системний підхід у економічній теорії означає вивчення внутрішніх структурно-функціональних, причинно-наслідкових, ієрархічних, прямих і зворотних зв'язків. У економічних дослідженнях широко використовують метод аналізу і синтезу. Аналіз являє собою процес розумового або фактичного розкладання цілого на складові частини, а синтез - поєднання різних елементів, сторін предмета в єдине ціле. Однією з важливих проблем методології економічної теорії є поєднання кількісного і якісного аналізу. Його використання дає теоретичне підгрунтя для визначення нового підходу до темпів і пропорцій розвитку господарства, постановки конкретних практичних завдань розвитку економіки. Поєднання кількісного і якісного аналізу здійснюється за допомогою математичних і статистичних методів.Принцип єдності якісного і кількісного аналізу передбачає чітке виявлення якісної визначеності процесу і виділення тих сторін, елементів, які піддаються кількісному виміру; вивчення динаміки процесу; виявлення факторів, що впливають на зв'язки елементів у цій системі.

Розвиток економічної теорії пов'язаний з сходженням від абстрактного до конкретного. Цей процес є рухом від простіших форм безпосереднього буття системи до її сутності; діалектичне розгортання сутності в багатоманітність форм її руху і зовнішнього вияву; генетичний процес формування економічної системи. У економічних дослідженнях широко використовують метод логічного та історичного підходу. Логічний метод тісно пов'язаний з історичним методом тим, що він звільняє оцінку історичного розвитку від випадковостей, зигзагів, які не є властивими цьому процесові. Для визначення схожості та відмінності господарських явищ використовують метод порівнянь. Необхідність порівняння як загальнонаукового методу зумовлена тим, щов економічному житті ніщо не може бути оцінено само по собі. Будь-яке явище пізнається у порівнянні. Для того щоб пізнати невідоме, оцінювати його, потрібний критерій, яким, як правило, є вже відоме, раніше пізнане. Широко застосовують в економічних дослідженнях і такі загальнонаукові методи, як індукція і дедукція. Індукція являє собою рух думки від одиничного до всезагального, від знання меншого ступеня спільності до знання більшого її ступеня.

Дедукція - рух думки від всезагального до одиничного. З цих визначень бачимо, що теоретичним ґрунтом для виникнення та існування індукції й дедукції є діалектичний зв'язок одиничного, особливого і всезагального. Метод аналогії означає перенесення властивості (сукупності властивостей) одного явища на інше. Зрозуміло, заздалегідь мають бути визначені ще й інші схожі ознаки, які дають можливість застосувати аналогію, встановити необхідні зв'язки і відхилення між ознаками явищ, що існують у реальній дійсності. У певному значенні аналогія є різновидом порівняння, оскільки вона спрямована на вивчення схожості та відмінності явищ. Важлива роль належить експерименту, в якому особливе місце відводиться економічним реформам, що здійснюються на переломних етапах економічного розвитку, в період криз і стабілізації економіки. Це вимагає ретельної підготовки, розрахунку, обґрунтування.

Кожна наука спирається на сукупність методів дослідження, тобто має свою методологію. Для того щоб одержати нові знання, треба свідомо застосовувати науково обґрунтовані методи. Це важлива умова розвитку політичної економії[11, c. 31-33].

Висновки до розділу 1

Метод політичної економії, як метод будь-якої іншої економічної науки, потребує постійного удосконалення, оскільки виробничі відносини сучасних суспільств становлять найбільш складну систему для пізнання. Ця складність в першу чергу пояснюється тим, що сьогодні снують суспільства з різними за соціально-економічною природою виробничими відносинами. Причому в капіталістичних суспільствах поряд з панівними капіталістичними виробничими відносинами мають місце елементи соціалістичних виробничих відносин. В соціалістичних суспільствах навпаки: поряд з пануючими соціалістичними відносинами снують відносини, що залишилися від попередніх способів виробництва. Крім того, певний конгломерат виробничих відносин - капіталістичних соціалістичних - визначає специфіку економічного життя країн з перехідною економкою.

На нашу думку, саме для цих останніх знання методу політичної економії має чи не найбільше значення. Адже саме тут мільйони людей зіткнулися з новими для них реаліями, зрозуміти, осмислити справжню суть яких без наукового підходу до них практично неможливо. Методологічні політ економічні знання в умовах перехідних економік можуть сприяти уникненню помилок в економічній політиці цим самим послабити негативні наслідки ринкових перетворень. Це повинен знати кожний, кому судилося жити в умовах замни соціалістичних виробничих відносин капіталістичними.

іншими словами, вивчення теоретичного курсу дає можливість опанувати методологію та методику наукових досліджень, навчитися відбирати й аналізувати необхідну інформацію, формулювати цілі та завдання, розробляти теоретичні передумови, планувати й здійснювати експерименти, формулювати висновки наукового дослідження оформляти їх у вигляд звіту, доповіді, статті.


Розділ 2. Аналіз розвитку методологія політичної економії у працях західних вчених

2.1. Тенденції розвитку політичної економії у європейських країнах у період з XV по XVІІІ ст.

Економічна думка середньовіччя переважно ґрунтувалася на господарських ідеях Біблії, Корану та інших релігійних джерелах. Пануюче натуральне господарство не вимагало глибоких теоретичних узагальнень.

Пожвавлення господарського життя зародження нового способу господарювання розпочалося насамперед у торгівлі. Теоретичні узагальнення економічних проблем відповідно теж стосувалися у першу чергу проблем торгівлі. Цей напрямок економічної думки згодом (у XVІІІ ст.) одержав назву меркантилізм (від т. "mercante" - купець, торговець). Розрізняють ранній (кінець XV- XVІ ст.) пізній (кінець XVІ- XVІІ ст.) меркантилізм. Ранній меркантилізм називають ще монетарним, його представники виступали за заборону вивезення золотих грошей з країни, за сувору державну митну політику, а пізній меркантилізм - так званим торговим або балансовим. Ідеологи цього напрямку вважали, що гроші, вивезені з країни, дадуть змогу на зовнішньому ринку заробити торгівлею більше грошей держава стежитиме не за тим, щоб не вивозили золото та срібло з країни, а за тим, щоб ввозили більше, ніж було вивезено. Спільні риси раннього пізнього меркантилізму: а) основна сфера дослідження - торгівля, обіг; б) основною формою снування багатства вважається золото срібло; в) конкуренція вважається шкідливою; г) необхідне втручання держави в економічне життя, зокрема проведення політики протекціонізму: захисту вітчизняного ринку вітчизняних купців; д) приділяється певна увага ремісництву. З меркантилізмом пов'язане виникнення назви науки "політична економія". У 1615 р. Антуан де Монкретьєн видав "Трактат політичної економії", в якому пропонує королю Франції проводити економічну політику заохочення торгівлі, доводить, що остання є головною ціллю виробництва, тому що недостатньо виробити продукт, а його потрібно ще продати. Найвидатніші представники меркантилізму : Томас Мен, Ульям Стаффорд (Англія), Б.Даванзатт, Г.Скаруфф (таля).

Згодом основна увага дослідження переноситься з сфери обігу у сферу виробництва. Вперше об'єктом вивчення сферу виробництва зробили французькі економісти, як назвали себе фізіократами (вд фр. "physіocrates", гр. "physіs" - природа, "cratos" - влада). Очолив цей напрямок Франсуа Кене. Фізіократи запровадили поняття чистого продукту (ціна виробленого продукту за відрахуванням витрат виробництва). Вони вважали, що саме чистий продукт визначає приріст народного багатства (що в цілому правильно). Але, на думку фізіократів, чистий продукт створюється тільки землею, тобто в сільському господарств. Продуктивною, відповідно, визнається лише сільськогосподарська праця, а землероби - продуктивним класом. Будь-яка інша праця, на думку Кене, не продуктивна, відповідно представники всіх інших видів діяльності утворюють безплідний клас. Окремо виділяється ще клас землевласників. Земля, на їхню думку, є найбільшою цінністю.

Основні ідеї, що об'єднували школу фізіократів: а) держава не повинна втручатися в економку; б) продуктивною є тільки сільськогосподарська праця; в) необхідність введення єдиного земельного податку.

Особливою заслугою Ф.Кене є створення "Економічної таблиці" (1758 р.) - першої схеми процесу суспільного відтворення, де економка вперше розглядалася як круговий потік продуктів доходів[6, c. 58-60].

2.2. Формування ідейно-теоретичних та методологічних основ класичної політичної економії. А.Сміт, Д.Рікардо

Особливий вплив на розвиток світової економічної думки мала англійська класична політична економія. Найвидатнішим представником цього напрямку був Адам Сміт (1723-1790). Його "Дослідження про природу причини багатства народів" (1776 р.) або "Багатство народів", як цю книгу найчастіше називають зараз, є взірцем глибокого, прискіпливого та неупередженого аналізу. Дехто з сучасних дослідників вважає, що в цій книзі в зародку снують усі сучасні підходи до аналізу економки. Основні напрямки дослідження у Сміта:

1. Поділ праці : а) універсальність (від операцій до професій далі до класів та поділу країни на мста села); б) ступені поділу праці, відкриває таке явище як технічний прогрес (саме поділ праці дає простір створенню машин).

2. Поняття цінності : а) корисність речі ("цінність" для споживання); б) мінова цінність ("цінність у обмін"). А.Сміт звертає увагу на процес обміну як економію праці (віддаючи продукти своєї праці, кожен ремісник натомість одержує те, що він робити не вміє на виробництво чого йому довелося би затратити значно більше праці, ніж спеціалісту. Тобто в обмін кожен одержує більше, ніж віддає). До Сміта завжди прибуток в обмін однієї з сторін розглядався як збитки для іншої.

3. Ціна будь-якої речі, на думку А.Сміта, складається з трьох частин: плати за працю, земельної ренти та прибутку на каптал. Відповідно до джерел доходу суспільство поділяється на три класи: наймані робітники, землевласники та капіталісти-підприємці.

4. Вплив на економку вільної конкуренції та монополії.

5. Стани економки: зростання, спадання та застій.

6. Досліджував процес нагромадження капталу та суспільного відтворення.

7. Захищаючи принципи природної свободи, А.Сміт визначає досить суттєві функції держави: а) забезпечувати таку діяльність, яка не можлива або не вигідна для приватного капталу (освіта, зв'язок, транспорт тощо); б) підтримувати режим природної свободи (правовий та економічний захист свободи конкуренції); в) захист життя, свободи та власності громадян.

8. Формулює поняття "невидимої руки", що спрямовує виробників, як мають на меті власні вигоди, піклуватися про потреби та інтереси суспільства. Тепер це називається система економічних законів[15, c. 39-41].

Найбільш відомим послідовником А.Сміта був Давид Рікардо (1772-1823). Він аналізував економічні процеси у період так званого промислового перевороту, коли був здійснений перехід від мануфактурного до великого машинного виробництва. Рікардо вважав, що джерелом вартості є тільки людська праця. Вчений приділив значну увагу проблемам грошей, зокрема паперових, заробітної плати й прибутку, земельної ренти, обороту капталу та захищав принципи економічного лібералізму. Водночас розробив теорію зрівняльних переваг, яка досі застосовується для досліджень у галузі взаємовигідної зовнішньої торгівлі та міжнародного поділу праці.

У 1817 р. вийшла у світ його основна праця "Засади політичної економії й оподаткування". В ній Рікардо розробляв кількісну теорію грошей, згідно якої вартість грошей встановлюється у сфер обігу залежить від їх кількості. Він був прихильником замни металевих грошей паперовими врив, що паперових грошей не буде випущено більше, ніж потрібно. Досліджуючи заробітну плату, вчений виділив також номінальну заробітну плату як грошовий вираз ціни праці реальну заробітну плату як її натуральний вираз.

Д.Рікардо, як А.Сміт, доводив, що прибуток підприємця втілює неоплачену працю найманих робітників. Він вважав, що вартість товару завжди розпадається на заробітну плату прибуток, як перебувають в оберненому співвідношенні: збільшення або зменшення заробітної плати викликає протилежні зміни прибутку.

Класиками англійської політичної економії А.Смітом Д.Рікардо було започатковано трудову теорію вартості. Певний вплив на світовий розвиток економічної думки мали дослідження Карла Маркса (1818-1883). У "Каптал" (1т. 1867р.) він дав глибокий аналіз тогочасного процесу виробництва, зосереджуючи увагу на його недоліках та суперечностях. Особливу увагу дослідник звернув на проблеми створення прибутку, або додаткової вартості. К.Маркс довів до рівня наукової теорії ідею класиків політичної економії про двоїстий характер праці, розвинув трудову теорію вартості, обґрунтував прогресивну роль акціонерної власності, розкрив суть абсолютної ренти т.п.

Вчення Маркса мало серйозні недоліки. Зокрема, він недооцінив роль приватної власності, в тому числі приватної трудової у людському суспільств, а абсолютизував роль державної власності. К.Маркс необґрунтовано вважав джерелом вартості тільки працю найманих робітників, ігноруючи при цьому працю підприємців. Марксистська теорія переоцінила роль великого виробництва в економіці суспільства. Маркс мало уваги приділив закону попиту пропозиції т.д. Ця теорія зазнала критики з різних позицій, але мала неабиякий вплив, зокрема, на вдосконалення процесу капіталістичного виробництва[5, c. 29-30].

2.3. Розвиток політичної економії у ХХ-ХХ ст.

Кінець ХХ - початок ХХ ст. супроводжувались значними змінами в соціально-економічному політичному житті країн Західної Європи США. На початку ХХ ст. монополя становить основу економки політики більшості розвинутих держав. Ця стадія неоднозначно трактувалась представниками різних напрямів шкіл економічної теорії.

У цей період виникла неокласична економічна теорія. Її засновники - відомі економісти, представники так званої австрійської школи Карл Менгер, Фрідріх Візер, Ейген Бем-Баверк, англійський вчений Вільям Стенл Джевонс, швейцарський економіст Леон Вальрас та інш. Основною категорією аналізу прихильників неокласичної економічної теорії вважають граничну корисність, протиставляючи її теорії трудової вартості. Вартість товару вони визначають корисністю останнього, найменш необхідного предмету споживання, тобто граничною корисністю. Теорія "граничної корисності" справила великий вплив на еволюцію політекономії поклала початок специфічному її напряму - маржиналізму.

На думку його прихильників, корисність цінність будь-якого блага визначається людиною суб'єктивно, відповідно до того, як певна особа ставиться до даного блага. Будь-яке благо корисне, але не будь-яке цінне. Цінність визначається рідкісністю. Загальне твердження маржиналізму можна сформулювати так: кожна наступна одиниця даного блага в даний момент часу приносить споживачеві менше задоволення, ніж попередня, ціна встановлюється за останньою одиницею, яку споживач захоче оплатити; якщо такої останньої одиниці немає, то весь ряд не має ціни. У найнеобхідніших благ - повітря води - ціни немає саме тому, що їх у природі більше, ніж потрібно людям. Водночас найменш корисні речі можуть коштувати дорого через їх рідкісність.

На маржиналістських позиціях стояла кембриджська економічна школа. Її засновником став Альфред Маршалл (1842-1924), професор Кембрджського університету (Англія). Його книга "Принципи економікс" (1890 р.) протягом десятиліть була основним підручником з економічної теорії в університетах Англії США.

Центральне місце в економічній теорії А.Маршалла посідає проблема цін. Ціна для Маршалла - не грошовий вираз вартост, а тільки мінова пропорція, в якій товари гроші взаємообмінюються. Цим самим знімалася проблема про працю як джерело вартості, а на перший план висувалися два основних фактори - "гранична корисність" витрати виробництва. Далі А.Маршалл робить спробу пов'язати ц фактори за допомогою третього - попиту пропозиції. Ціна для покупця, за Маршаллом, визначається корисністю товару (це максимальна межа ціни), а для продавця - витратами виробництва (це мінімальна її межа). Ринкові ціни - це результат зіткнення оцінок товару продавцем покупцем, вона знаходиться між максимальною мінімальною межами залежно від попиту пропозиції.

Кейнсіанство - один з напрямів сучасної економічної теорії, який отримав назву від імені всесвітньо відомого англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946). У своїй книзі "Загальна теорія зайнятості, процента грошей" (1936 р.) він усвідомлював, що без значного розширення функцій держави суспільство не в змозі "запобігти повній розрусі існуючих економічних форм". Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для раціонального використання трудових ресурсів, боротьби з зростанням безробіття, кризами. Кейнс відмовляється від деалізацї саморегулюючого ринку. Ринок, з його точки зору, не може забезпечити "ефективний попит", тому його має стимулювати держава за допомогою кредитно-грошової та бюджетної політики. Ця політика повинна заохочувати приватні інвестиції зростання споживчих витрат таким чином, щоб сприяти найшвидшому збільшенню національного доходу. Прихильники Кейнса виступали за активізацію процесів перерозподілу національного доходу, збільшення соціальних виплат, за антикризове антициклічне регулювання. Всі ці заходи прискорили розвиток економіки, послабили глибину гостроту економічних криз, соціальну напругу у суспільств[2, c. 56-58].

Досить плідною у другій половин ХХ ст. була так звана неоліберальна економічна школа. Вона захищала ідеї соціального ринкового господарства та необхідності спиратися на загальнолюдські цінності. Одним з найвідоміших представників цього напрямку був Л.Ерхард, який у книзі "Добробут для всіх" (1956 р.) узагальнив наслідки економічної реформи у повоєнній ФРН. Він вбачав роль держави у "соціальному ринковому господарств" з роллю футбольного арбітра, який спостерігає, щоб гра велась за встановленими правилами, але сам участі у грі не бере. Вважають, що ц розробки були враховані у ході всіх плідних економічних реформ другої половини ХХ ст.

Монетаризм (вд англ. "money" - гроші) - сучасна економічна теорія, в якій гроші та грошова маса розглядаються як вирішальний фактор економічної структури суспільства головна причина інфляції, а грошово-кредитна політика - найважливіший інструмент стабілізації внутрішнього механізму відтворення, здійснення економічної політики держави. Монетаризм виник у середин 50-х років ХХ ст. Вперше це поняття згадується у збірнику "Дослідження в галуз кількісної теорії грошей" (1956 р.) за редакцією професора економіки Чикагського університету Мілтона Фрідмена. Основні монетаристські положення він виклав у фундаментальній праці "Монетарна історія США. 1867-1960", яку написав у співавторств з іншим представником чікагської школи Анною Шварц. Головні ідеї теорії: 1) економка саморегульована, державне втручання шкідливе; 2) причина криз - нестача грошової маси; 3) приріст грошової маси на 1-2% має випереджувати зростання обсягів виробництва, контроль за грошовою масою - основна чи не єдина державна економічна функця; 4) соціальні програми мають бути скорочені до мінімуму.

Інституціоналізм (вд лат. "іnstіtutіo" - спосб дї, звичай, настанова, вказівка) течія економічної думки, виник наприкінці ХХ - у першій половин ХХ ст. у США як реакція на панування монополій в ринковій економіці.

Основоположником інституціоналізму став американський економіст Торстейн Веблен (1877-1920), найпомітнішими послідовниками якого стали Вільям Гамільтон (автор терміну "інституціоналізм"), Джон Р.Коммонс (1862-1945), Уесл Клер Мітчелл (1874-1948), Дж.К.Гелбрейт, Уолт Ростоу з США, англійці Джон А.Гобсон (1858-1940) Джон Вайолет Робінсон, француз Франсуа Перру (1903-1987), австрієць Йозеф Шумпетер(1883-1950), голландець Ян Тнберген та інш.

Інституціоналізм ґрунтується переважно на позаекономічному тлумаченні суті господарських процесів у ринковому суспільств. Рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища, як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так економічного характеру - так, як держава профспілки, конкуренція монополя, технічний прогрес наука, сім’я традиції, право етичні норми, звичаї мораль тощо. Усе це було об'єднано спільним терміном - інститути, або інституції, що й дало назву цьому економічному напряму.

В.Гамільтон свого часу писав, що інституції - це словесний символ для кращого опису суспільних звичаїв. Вони означають домінуючий постійний спосіб мислення або дії, що став звичкою для якої-небудь соціальної групи чи традицією для нації. Отже, господарська діяльність людей регулюється звичаями, традиціями, етичними нормами поведінки, національною психологією тощо[1, c. 34-37].

Особливою течією економічної думки є так званий неокласичний синтез, який намагається поєднати кейнсіанство з неокласичною теорією. Одним з фундаторів "неокласичного синтезу" став водомий американський економіст, Нобелівський лауреат 1970 р. Пол Самуельсон (нар. 1915 р.). Він на початку 50-х років виступив з обґрунтуванням необхідності об'єднання неокейнсіанства неокласичної школи у якусь єдину течію. Самуельсон у той період вважав, що такий синтез ліквідує прогалину між агрегатною макроекономікою мікроекономікою зведе їх до взаємодоповнюючої єдності. Отже, мається на увазі поєднання макроекономічного мікроекономічного підходів: перший розвивався кейнсіанством, другий - неокласичною теорією. Основою синтезу стало поєднання кейнсіанської теорії "ефективного попиту" неокласичної теорії виробництва розподілу.

Прихильники неокласичного синтезу розглядають теорію загальної економічної рівноваги як ідеальну модель функціонування економічної системи. Проте, на відміну від неокласиків, як заперечували необхідність державного втручання в економку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулювання з метою наближення до такої моделі[16, c. 27].


Висновки до розділу 2

На межі XVIII—XIX ст., коли повністю сформувались капіталістичні відносини, у класичній політичній економії сталися помітні зміни. Ці зміни поки що не зачіпали засадничих принципів економічних досліджень, але все ж були досить суттєвими, причому настільки, що згодом стали відправними на шляху формування нових підходів до досліджень, передумовою виникнення маржиналізму, а потім і неокласики. Вони були спричинені тим, Що капіталізм почав виявляти ознаки, котрі разюче суперечили економічному оптимізму Сміта та Рікардо.

Так, Сміт уважав, що численне населення є запорукою багатства суспільства, бо основою товарів — вартостей є жива праця. Проте за сформованого капіталізму товари виробляють за допомогою машин, а використання живої праці дедалі обмежується. Механізація виробництва спричинила таке явище, як «надлишкове населення» (безробіття). Отже, цю тезу Сміта неодмінно треба було переглянути. Водночас стала сумнівною і теорія вимірювання вартості лише затратами живої праці. Крім того, об'єктом дослідження у Сміта є матеріальне виробництво, де, на його думку, створюються товари (матеріалізується жива праця) — основа багатства суспільства. Економічний прогрес суспільства, за Смі-том, — це виробництво якомога більшої кількості товарів. Тому він не приділяв особливої уваги іншим сферам, зокрема розподілу, обміну та споживанню.

Широке використання машин могло, й справді, забезпечувати безперебійне виробництво. Але вже перші кризи надвиробництва, коли населення не спроможне було купувати вироблені товари (через низькі доходи), показали, що розподіл має не менш важливе значення, і в будь-яких теоретичних міркуваннях необхідно враховувати не лише потреби виробництва, а й відповідні обсяги споживання. Негайного теоретичного розв'язання потребували проблеми доходів: прибутку, заробітної плати, ренти. Для цього необхідно було дослідити сферу обміну і споживання.


Розділ 3. Питання методології історії політичної економії у працях українських учених

3.1. Вклад провідних українських науковців у розвиток методології політичної економії

Перш письмові пам'ятки економічної думки України пов'язані з періодом Київської Русі. В "Руській правд" Ярослава Мудрого (Х ст.), "Повчанні Володимира Мономаха" (Х ст.), "Слові о полку Ігоревім"(Х ст.), літописах XІ-XІV ст. велика увага приділялась захисту феодальної власності, питанням державності, державної єдності зміцненню влади великого князя, засуджувалась надмірна експлуатація підданих.

"Руська правда" стала першим кодексом законів Древньоруської держави, зміст якого не тільки відображав існуючі тут економічні, політичні та суспільні відносини, а й сприяв їх формуванню, зміцненню панівного становища князів. У ній мститься багатий матеріал про організацію господарства князів у форм вотчини, ряд статей присвячено охорон земельної власності, визначена відповідальність за порушення польових меж, дається точне уявлення про грошову систему та позики, передбачені жорстокі заходи щодо приборкання експлуатованих, придушення їхнього протесту.

У XVІІ ст. економічна теорія ще не виділялась в окрему галузь науки. Суспільно-економічна думка в Україні була проникнута антикріпосницькими, демократичними ідеями. Зокрема, відомий просвітитель Яків Козельський (1729-1795) у 60-70-х роках виступав проти кріпосницького гноблення безправності народних мас, малював картину справедливого суспільства, де "всі повинні працювати", аналізував економічні категорії сучасного суспільства: гроші, вартість, прибуток, кредит, каптал, просте розширене відтворення тощо.

З кінця XVІІ ст. в Україні відбувається процес формування економічної науки як окремої галуз знань. У цей період Василь Каразін (1773-1842) - ліберальний економіст пропонував повністю ліквідувати панщину перейти до грошової ренти, прискорювати розвиток промисловості, зміцнити грошовий обіг державні фінанси.

У першій половин ХХ ст. професор Харківського університету Тихон Степанов (1795-1847) видав перший курс в нашій країн політичної економії "Записки про політичну економію" (1844 р.), в яких виступав прихильником вчення Адама Сміта, різко критикував погляди Мальтуса, був прихильником вільної торгівлі, засуджував протекціонізм, розглядав так кардинальні питання, як суть джерела багатства, природа й праця, цінність, суспільний поділ праці, машини, каптал його нагромадження, заробітна плата, прибуток рента, національний доход, кредит, процент тощо. Отже, він торкнувся майже всіх основних проблем політичної економії заклав підвалини фундаментальної економічної освіти в Харківському університет, де згодом одержав освіту "найвідоміший слов'янський економіст" (за Й.Шумпетером) М..Туган-Барановський[14, c. 16-18].

Видатним науковцем, політекономом та господарським діячем ХХ ст. був Микола Христофорович Бунге (1823-1895). Вихованець, а згодом професор ректор (1859-1862, 1871-1875, 1878-1880) Київського університету. Теоретичні погляди Бунге дещо еклектичні, в більшій мірі маржиналістські. Головна сфера наукового інтересу - грошовий обіг, фінанси, кредит, банківська справа. Основні праці: "Теорія кредиту"(1852), "Основи політичної економії"(1870), "Банківські закони банківська політика"(1874), "Про відновлення металевого обігу в Росії"(1877), "Державні рахунки та фінансова звітність в Англії" (1890). В останній своїй праці "Нариси політико-економічної літератури" (1895) він виступає з критикою К.Маркса та ідей соціалзму.

Напевне, більш плідною ніж наукова, була державницька діяльність М.Х.Бунге. У 1881-1886 рр. він посідав місце міністра фінансів, а з 1887-1895 рр. був головою Комітету міністрів. В інтересах розвитку національної економіки протягом цього часу він проводив протекціоністську політику. Зокрема, посилив державне залізничне будівництво, викуповував приватні залізниці для поліпшення їх використання. Бунге був фундатором Дворянського Селянського поземельного банків. Рятував від банкрутства великі підприємства та банки. Для поліпшення становища робітників та селянства заснував фабричну інспекцію та відмінив подушну подать. Провадив заходи по впорядкуванню бюджету та поліпшенню грошового обігу в Російській імперії. Сучасні історики народного господарства говорять, що усі відомі економічні реформи С.Ю.Вітте та П.А.Столипіна підготовлені плідною діяльністю М.Х.Бунге.

Розвитку економічної науки сприяв професор Київського університету Іван Васильович Вернадський (1821-1884). Він був прихильником невтручання держави у приватну ініціативу, вільну конкуренцію, намагався довести, що протекціонізм суперечить "природним" економічним законам. Свої економічні погляди І.Вернадський найповніше викладав у журнал "Економічний покажчик", який був на той час унікальним виданням.

Неможливо не відзначити Володимира Навроцького (1847-1882), який походить з Теребовлянщини. Після закінчення Львівського університету він до кінця життя працював в м.Жешов на посад державного службовця. Навроцький був талановитим публіцистом, етнографом, але насамперед він був чи не найкращим дослідником економіки Галичини. Сфери дослідницьких інтересів: причини зубожіння галицького селянства в пореформенний (після 1848 р.) період, причини та напрямки трудової міграції галичан. Активно виступає проти пропінації (монополя шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв), вказуючи на погіршення становища селянства. Зокрема, в статті "П'янство пропінація в Галичині" він пише, що кожен крейцер, одержаний паном від продажу горілки "обмитий не тільки кривавим потом, а й слізьми селянських родин".

У статті "Подвійна крейдка" В.Навроцький розкриває грабіжницький характер податкової системи Австро-Угорщини, щодо галицького селянства. Влучна, образна мова та назви економічних статей свідчать про літературну обдарованість В.Навроцького, недаремне ж його вірші входять в антологію поезії, складену І.Франком.

Ідеї трудової вартості були відображені в творах відомого політичного діяча науковця Сергія Подолинського(1850-1891). Він різко критикував кріпосницький характер реформи 1861р., виступав проти поміщицького землеволодіння. С.Подолинський зробив геніальне відкриття щодо збереження енергії, давши науково-природниче тлумачення процесу праці. Його відкриття зараз називається "законом Подолинського"[9, c. 35-37].

Важливе місце серед представників політичної економії в Україні належить професору Київського університету Миколі Зберу(1844-1888), який захистив дисертацію про еволюцію трудової теорії вартості від Д.Рікардо до К.Маркса. М.Зібер значну увагу в своїх працях приділяє розвитку машинного виробництва, простежує процес виникнення грошей, аналізує їхні функції, а також досліджує каптал, прибуток, трудову теорію вартості. Він був ученим-економістом, який вніс значний вклад у розробку багатьох суспільно-економічних проблем.

Знаним для свого часу економістом був Іван Франко (1856-1916) - видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, людина енциклопедичних знань. Він видав ряд економічних праць, зокрема, "Катехізм економічного соціалізму" (1878р.), "Основи суспільної економії" (1879р.). Показуючи в своїх творах боротьбу праці з капталом, Франко розкриває суперечності між ними. Надзвичайно важливого значення він надавав політичній економії, відводячи їй одне з центральних місць у систем загальноосвітніх наук, вважаючи, що вона "безперечно найважливіша з усіх наук".

Економічні погляди І.Франка відбивають складний процес поступового засвоєння вченим кращих зразків світової суспільної думки. Певний вплив на його економічні погляди мав марксизм, який був тоді дуже популярним. Він став першим перекладачем українською мовою окремих глав "Капталу" К.Маркса "Анти-Дюрінга"Ф.Енгельса, але не поділяв поглядів Маркса на шляхи переходу до соціалізму та його устрою. У творчій спадщин Франка-економіста вражає обізнаність з світовою економічною думкою різних епох народів. Його економічні погляди є своєрідним етапом української економічної думки[4, c. 23-25].

3.2. Внесок М.. Туган-Барановського у розвиток політичної економії

Найвизначнішим українським економістом був Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919). Він був теоретиком економічної науки, міністром фінансів Центральної Ради Української Народної Республіки, професором Київського університету, академіком АН України. Економіста-теоретика такого масштабу Україна не знала ні до, ні після нього.

Вчений зробив помітний внесок у розвиток теорії кооперації, грошового обігу, критику економічних доктрин марксизму. В праці "Теоретичні основи марксизму" він у 1905 р. зробив висновок, що в нових умовах теорія Маркса лише "почасти справедлива". Світове визнання М..Туган-Барановський отримав за дослідження з теорії ринку й економічних криз, розробку концепцій економічної кон'юнктури, яку високо оцінили економісти багатьох країн ще за життя вченого. Але найвищим досягненням в його теоретичній спадщин є номіналістично-кількісна, або кон'юнктурна теорія грошей, яку він виклав в праці "Паперові гроші і метал" (1917 р.). Туган-Барановський цією теорією на п'ятдесят років випередив кількісну теорію грошей американського професора Мілтона Фрідмена.

По суті, М. Туган-Барановський виступив як прибічник концепції практики змішаної економіки. При цьому він займав чітку позицію щодо верховенства приватних економічних інтересів, свободи особистості та панування приватної власності. "Сучасне людство не може обійтися без цього стимулу господарської діяльності, яка в іншому випадку загрожує згаснути. Тому повне припинення дії приватногосподарської системи було б рівнозначне економічному, культурному взагалі соціальному занепаду. Приватногосподарська система повинна бути збережена — але корективом до неї повинна слугувати система сучасного господарства".

У рецензії на книгу М.. Тугана-Барановського К.Г. Воблий правильно звернув увагу на те, що вчений не розрізняв у іторичній школі двох її фракцій — староновосторичної. "Подібне розмежування, — підкреслював К.Г. Воблий, — має під собою серйозну основу вже прийняте в науц (А. Вагнер, . Конрад, у нас — професор Симоненко)".

Не зовсім вдалою К.Г. Воблий вважав запропоновану М.. Туганом-Барановським класифікацію економічних теорій. К.Г. Воблий критично розцінив об'єднання автором під одним заголовком "Соціально-політичний напрям" різних шкіл та напрямів економічної думки, як допускали принцип державного втручання у господарське життя: вчення С. де Ссмонд, сторичної школи, державного соціалізму австрійської школи. "Зміст, як бачимо, дуже різномантний, — справедливо вважав К.Г. Воблий. — Якщо між цими напрямами є віддалена подібність у галузі економічної політики, то в галуз теорії вони суттєво розходяться". Тому, на думку К.Г. Воблого, зручніше було б розподілити їх за основними відмінностями в теорії, а не за надто загальною подібністю в економічній політиці.

Важливе значення для становлення економічної теорії як науки має його підручник "Політична економія. Курс популярний" (1919 р.). У ньому автор по-своєму розкриває багато відомих економічних категорій понять, як каптал, капіталістичне господарство, обмін ціни, торгівля, гроші, кредит та банки, кооперація та її види. Політичну економію вчений вважав однією з найважливіших наук дав таке визначення її предмету, яке актуальне сьогодні: "Питання про причини різниць у багатств та убогості народів; неоднакового поділу багатства серед кожного народу розповсюдження скрізь постійної бідності серед зростання багатства - розглядає наука, що зветься політичною економією. Політична економія досліджує сучасний господарський лад, в його сторичному розвиткові". М..Туган-Барановський є першим українським ученим, якого визнали економісти всього світу[13, c. 24-26].

3.3. Значення праць М.А. Балудянського у еволюції методології історії політичної економії

Серед економістів класичного напряму в політичній економії чільне місце посідає син греко-католицького священика з українського Закарпаття Михайло Балудянський (1769—1847). Маючи вісім років, М. Балудянський почав навчатися в гімназії, після закінчення якої став студентом філософського факультету Королівської академії правознавства в Кошице. Закінчивши академію на відмінно, продовжував навчання у Віденському університет. Після закінчення університету М. Балудянський обійняв викладацьку посаду в Надьварадській академії, невдовзі захистив докторську дисертацію став деканом Пештського університету, а 1804 року на запрошення Міністерства освіти Російської імперії переїхав до Петербурга. В імператорському педагогічному інститут М. Балудянський викладав політичну економію, фінанси дипломатику. Конспекти лекцій публікацій М. Балудянського під назвою "Економічна система" залишилися в історії економічної думки.

Розкриваючи "систему, засновану на торгівлі", М. Балудянський наголошував на таких її принципах:

1) гроші як основне знаряддя торгівлі та міра всіх цінностей становлять головне багатство народу;

2) основне правило полягає в прискоренні обігу грошей;

3) продуктивними називаються тільки т класи, як добувають гроші;

4) уся кількість виробів дорівнює величин споживання;

5) міські жител більше від сільських пов'язані з грошовими операціями.

Згідно з цією теорією основою комерційної системи є примноження грошей. Держава виконує роль батька родини, який повинен кожному визначити деякий вид діяльності. "Громадянин повинен вправлятися не в тих промислах, від яких він отримує більше прибутку, а в тих, котрі приносять держав більше користі". Основними критеріями ефективності економічно-господарської діяльності в такій систем є торговельний баланс, порівняння імпорту й експорту. Коли обсяги вивозу переважають ввіз, то баланс вважається держав вигідним. Усі вади господарської діяльності на державному рівні усуваються за допомогою балансових інструментів. Баланс за таких умов, на думку М. Балудянського, служить єдиним критерієм перевірки правильності комерційної політики. У систем цієї політики перше місце посідає зовнішня торгівля, а також просторова, зворотна привізна торгівля. Друге місце належить внутрішній торгівлі, наступними є мануфактура сільське господарство[17,c. 42-44].

Меркантилістська концепція стверджує, що "кількість народного багатства дорівнює кількості грошей, що перебувають в обігу, з додатком до того паперових грошей, винайдених кредитом". Промисловість покликана пожвавлювати торгівлю сприяти нагромадженню грошей. Зокрема, високо цінуються ті фабрики мануфактури, як працюють на експорт. Очевидно, такими підприємствами повинна постійно опікуватися держава. Землеробству, яке має постачати промисловості сировину продовольчі товари, відводиться у цій систем остання роль. Що стосується споживачів, то вони сприяють розвиткові зазначених галузей економіки, тому держава часто бере їх під свій захист.

М. Балудянський відтворив меркантилістську систему в усій її багатогранності. "За прямим змістом правил, що чинні в цій систем, — зазначав М. Балудянський, — привіз будь-яких товарів вважається втратою; вивіз же будь-яких товарів вважається вигодою". Це, так би мовити, стрижень меркантилстської економічної системи. Вчений детально розкрив державно-господарський управлінський механізм, який покликаний забезпечити ефективне функціонування меркантилстської системи, враховуючи всі її аспекти. Загалом М. Балудянський був противником меркантилстської політики, не розумів, як з її допомогою держава може вийти з біди.

Велика заслуга М. Балудянського полягає в тому, що він послідовно утверджував передові на той час економічні ідеї, погляди, програми. Про видатних учнів М. Балудянського можна сказати багато, але достатньо зазначити, що серед них були декабристи, як одними з перших виступили проти царизму кріпацтва.

Висновки до розділу 3

Проте перш спроби виокремити українську складову з загальноросійського та світового потоку розвитку економічної науки зроблен лише у 20-т роки XX ст. їх здійснили передусім М.С. Грушевський, Д.. Бованенко, С.В. Бородаєвський, O.K. Мицюк, В. Садовський, В.П. Тимошенко, І.І. Шимонович та ін. Так, М.С. Грушевський у праці, присвяченій Женевському соціалістичному гуртку, значне місце відвів аналізу поглядів С.А. Подолинського. Питання розвитку української економічної думки висвітлені також у курсах лекцій з історії політичної економії відомих українських вчених O.K. Мицюка (видання 1922—1923 pp.) та І.І. Шимоновича, в ряд спеціальних статей М. Бачинського, Д.. Бованенка, І. Бровера, О.Р. Варнеке, М.Є. Слабченка та н. Якраз у 20-т роки започатковано вивчення творчої спадщини видатних українських учених М.. Збера, С.А. Подолинського, М.І. Тугана-Барановського.

Одним з перших розвиток української економічної думки кінця XІX — початку XX ст. у сватовому контекст поступу економічної науки висвітлив професор І.І. Шимонович (1885—1939). У підручнику "Історія політичної економії" він виділив особливий розділ "Україна", в якому проаналізував погляди відомих вітчизняних економістів, за його виразом, європейського масштабу. До числа їх автор підручника відніс М.. Тугана-Барановського, В. Косинського, P.M. Орженіцького, Ф. Щербину, O.K. Мицюка, В.П. Тимошенка та н. Особливо докладно І.І. Шимонович розглянув прац М.І. Тугана-Барановського, цілком справедливо назвавши його європейським світовим авторитетом.

Як зазначив уже всередині 90-х років XX ст. професор С.М. Злупко, на основ аналізу Шимонович зробив висновок, який не тільки для того часу, але й нині є сміливим та новаторським. "Українська нація, незважаючи на несприятливі умови, — стверджував дослідник, — протягом короткого часу висунула цілий ряд поважних вчених на полі економічних знань".

Відомий дослідник історії української економічної думки Л.П. Горкіна після переліку окремих творів українських вчених XІX—XX ст. з історико-економічної проблематики зауважує, що він свідчить про органічний зв'язок наукового економічного потенціалу України того часу з досягненнями західної економічної думки. Критичне історико-економічне осмислення та осягнення кращих надбань західної економічної думки слугували для українських науковців як підґрунтя власних наукових розвідок.

За аналогією можна запропонувати ще один сучасний варіант пояснення тієї значної уваги, яку приділили дослідженням саме в галузі історико-економічних наук українські вчені XІX — початку XX ст.


Висновки

Як вже зазначалося, теоретичні знання одних галузей науки за певних умов можуть виступати в рол методологічних знань в інших галузях науки. В сфер економічної науки сказане стосується передусім політичної економії (економічної теорії), адже політична економія виконує методологічну функцію. Ця остання полягає в тому, що політична економія як наука більш високого рівня виступає методологією конкретних економічних наук (галузевих та функціональних), утворює важливу складову методу цих наук. інакше кажучи, метод економіки промисловості, економіки сільського господарства тощо не може бути створений без використання законів, категорій понять політичної економії.

Практичну функцію політична економія може виконувати також тільки завдяки формулюванню економічних законів, категорій, понять, що служать базою управління суспільним виробництвом. Цю функцію політична економія виконує як в умовах планової економіки, так в умовах ринку.

Говорячи про функції політичної економії, слід мати на увазі, що всі вони взаємозв'язані взаємодіють між собою. Зрозуміло, що визначальною серед них є пізнавальна функція. А тому й найважливішим завданням методу політичної економії є забезпечення вчених-економістів методологічними засобами теоретичного пізнання економічних явищ. В сучасних умовах спостерігається зростання рол методу політичної економії в пізнанні економічної дійсності. Воно (зростання рол) викликане цілою низкою факторів. По-перше, тим, що в сучасних умовах у зв'язку з істотним зростанням обсягів економічної діяльності та інформації про неї значно ускладнились структура взаємозв'язки економічних явищ в тому числі з появою так званої перехідної економіки. Внаслідок цього сталися як кількісні, так якісні зміни в предмет політичної економії та інформації про нього. Іншими словами.

Щоб правильно орієнтуватися в сучасних економічних явищах, необхідно сповна оволодіти науковим методом пізнання.

По-друге, зростання рол методу політичної економії зумовлено також тим, що поряд з змінами в об'єкт дослідження політекономії зазнає істотних змін сама політична економія, оскільки:

зростають обсяги політекономічної інформації, тобто появляються нові поняття категорії, формулюються нові економічні закони; теоретичні поняття категорії політичної економії стають більш глибокими за змістом більш складними за формою, в меншій мірі безпосередньо пов'язаними з емпіричним наочним матеріалом;

політична економія досліджує свій предмет у тісному зв'язку з власне соціальними проблемами та проблемами навколишнього природного середовища, чого не робилось раніше;

істотно зросла роль наукової абстракції в політекономічних дослідженнях та ускладнився процес відокремлення суб'єктивного від об'єктивного, адже в сучасних умовах значна частка результатів наукових досліджень може бути досягнута лише завдяки високонауковим абстракціям, виділити як можна тільки шляхом застосування наукового методу пізнання. По-третє, зростання рол методу політичної економії . зумовлене розвитком процесів диференціації та інтеграції наук.


Список використаної літератури

  1. Башнянин Г.І. Політична економія: Підручник для вузів. Ч.1: Загальна економічна теорія. Ч.2: Спеціальна економічна теорія/ Г.Башнянин, П.Лазур, В.Медведєв. - К.: Ніка-Центр: Ельга, 2000. - 526 с.
  2. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. - К.: Знання , 2006. - 481 с.
  3. Дратвер Б. Основи економічної теорії: (Матеріали для вивчення курсу): Навчальний посібник на допомогу студентам-заочникам/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник,; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.К.Винниченка . - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2002. - 87 с.
  4. Заглинський А. Політична економія: Навчальний посібник/ Анатолій Заглинський, Микола Матусевич. - Рівне: ППФ "Волинські обереги", 2000. - 408 с.
  5. Зазимко А. Політична економія: Структурно-логічний навчальний посібник/ Анатолій Зазимко; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. - 2-е вид., без змін. - К.: КНЕУ, 2006. - 358 с.
  6. Крупка М. Основи економічної теорії: Підручник/ Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. - К.: Атіка, 2001. - 343с.
  7. Мочерний С.Політична економія: Навч. посіб./ Степан Мочерний,. - К.: Знання-Прес, 2002. - 687 с.
  8. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. - К.: Каравела, 2007. - 447 с.
  9. Основи економічної теорії: Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. - К.: Алерта, 2005. - 510 с.
  10. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . - 5-те вид. виправлене. - К.: Знання-Прес, 2004. – 614 с.
  11. Політекономія: Підручник/ Ред. Ю.В. Ніколенко. - К.: ЦУЛ, 2003. - 411 с.
  12. Політична економія : Навч. посібники для екон. спец./ Ред. С. В. Мочерний. - Львів: Світ. –2006- Ч. 1/ Л. Г. Андрєєв, З. Г. Ватаманюк, Т. В. Гайдай. - 2006. - 678 с.
  13. Політична економія: Навчальний посібник/ Костянтин Кривенко, Володимир Савчук, Олександр Бєляєв та ін.; За ред. Костянтина Кривенка,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. - К.: КНЕУ, 2005. - 508 с.
  14. Політична економія: Навчальний посібник/ О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. - К.: Кондор, 2006. - 405 с.
  15. Політична економія: Навчальний посібник/ Т. І. Біленко, В. Г. Бодров, В. В. Волинцев та ін., За ред. Володимира Рибалкіна, Володимира Бодрова. - К.: Академвидав, 2004. - 671 с.
  16. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. - 3-є вид. перероб. і доп.. - Вінниця: Тезис, 2003. - 340 с.
  17. Уразов А. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух,; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . - К.: МАУП, 2005. – 323 с.

загрузка...
Top