Державне регулювання економічних процесів АПК

Вступ.

Розділ 1. Державне регулювання розвитку агропромислового комплексу.

1.1. Структура агропромислового комплексу і сутність аграрної політики держави у період становлення ринкових відносин.

1.2. Державне регулювання функціонування та розвитку АПК.

1.3. Макроекономічне планування розвитку галузей АПК.

Розділ 2. Шляхи удосконалення механізму державного регулювання розвитку аграрного сектора економіки України.

2.1. Удосконалення механізму державного регулювання АПК.

2.2. Вимоги ВОТ до державного регулювання регіонального ринку сільськогосподарської продукції України.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Аграрний сектор є особливою галуззю економіки держави, тому що його розвиток має визначальний вплив на рівень життя українського народу. Тут працюють близько 20 % зайнятого населення і виробляється 12-14 % валового внутрішнього продукту країни [2, с.8]. Особливістю сільськогосподарського виробництва є також те, що в сільському господарстві головним, не замінним і не відтворювальним засобом виробництва є земля. Тому результати виробництва залежать від якості землі, її родючості та місця розташування. Крім того, це один з найбільш ризикованих видів господарської діяльності. На його результати впливає багато чинників: природнокліматичні умови, забезпеченість фінансовими та матеріально-технічними ресурсами, кон’юнктура агропромислового та аграрного ринку тощо. До того ж, питання розвитку аграрного сектора має принципове значення для держави, з огляду на підготовку вступу України до СОТ. Успішне вирішення завдань ефективного розвитку аграрного сектора економіки України, зростання його конкурентоспроможності, за умов невирішеності світової продовольчої проблеми, набуває не лише суто національної, а й міжнародної ваги.

Актуальність.Звідси досить важливу роль у розвитку аграрного сектора повинна відігравати держава, проводячи реформи галузі та створюючи умови для ефективного виробництва сільськогосподарської продукції. Але, поки що, аграрна реформа не дала очікуваного результату, суттєво не підвищила обсяги та ефективність аграрного виробництва, раціонального використання його земельно-ресурсного потенціалу і, як наслідок, забезпечення продовольчої безпеки країни. Проведені зміни не змогли стимулювати сталий розвиток сільськогосподарських підприємств. До того ж очевидним фактом стало руйнування виробничого потенціалу галузі та зниження рівня життя населення.

До основних проблем розвитку аграрного сектора необхідно віднести низьку ефективність сільськогосподарського виробництва; недосконалість механізмів інвестиційного забезпечення; проблему деформації цінових пропорцій; нераціональне використання та відсутність ринку землі сільськогосподарського призначення; проблему забезпеченості основними виробничими засобами; недосконалість інфраструктури та механізмів регулювання кон’юнктури аграрного ринку; деформацію структури виробництва та загострення соціальних проблем у сільській місцевості.

Причин, що зумовили такий стан справ, досить багато, але головна з них – це низька ефективність державного регулювання через відсутність стратегії розвитку галузі, послідовної державної політики щодо підтримки розвитку аграрного сектора, безсистемність і некомплексність розв’язання завдань аграрної реформи, відсутність зваженої державної політики розвитку села та механізмів її реалізації.

Проблеми державного регулювання розвитку аграрного сектора економіки на теоретичному рівні вивчалися багатьма вченими, серед яких – О. Амосов, В. Амбросов, Л. Анічин, Г. Андрусенко, П. Гайдуцький, М. Калінчик, І. Кириленко, М. Корецький, І. Лукінов, П. Макаренко, О. Могильний, Г. Мостовий, T. Осташко, О. Онищенко, В. Перебийніс, П. Саблук, М. Хорунжий, О. Шпичак, В. Юрчишин, К. Якуба та ін.

Але малоопрацьованими як у зарубіжній, так і вітчизняній науковій літературі залишаються комплексні підходи до вивчення механізму державного регулювання розвитку аграрного сектора економіки України. При цьому проблема дуже ускладнюється вимогами “дозування” методів державного регулювання галузі. Питання про те, де більш ефективні державні механізми, а де – ринкові, не має однозначної відповіді. Міра участі держави в регулюванні аграрного сектора є однією з невирішених проблем. Тому проблема оптимального поєднання ринкового та державного механізмів регулювання розвитку аграрного сектора сьогодні є надзвичайно актуальною. І саме вона потребує глибоких досліджень.

Звідси метою даного дослідження є визначення концептуальних підходів щодо вдосконалення механізму державного регулювання розвитку аграрного сектора економіки України.

Розділ 1. Державне регулювання розвитку агропромислового комплексу

1.1. Структура агропромислового комплексу і сутність аграрної політики держави у період становлення ринкових відносин

Агропромислові зв'язки на рівні виробничих підприємств і фірм у своєму розвитку спираються на більш значний економічний інтеграційний процес - формування структурного новоутворення в економіці в цілому, яке дістало назву аграрно-промислового комплексу.

Аграрно-промисловий комплекс - це вертикально інтегрована і скоординована сукупність галузей і підприємств, зайнятих виробництвом продовольства, продуктів з сільськогосподарської сировини, їхнім зберіганням, переробкою і доведенням до споживача.

АПК - це не лише сукупність галузей і окремих підприємств загального організаційно-технологічного ланцюга, пов'язаних між собою модифікованими економічними відносинами. Його формування є загальнонаціональною, а в багатьох випадках і міжнародною координацією виробництва й реалізації великої групи споживчих товарів, насамперед продовольства та товарів, які прямо пов'язані з сільським господарством [9, с. 287].

До складу АПК входять чотири сфери (блоки). Перша охоплює машинобудування (тракторне і сільськогосподарське, для легкої та харчової промисловості), хімічну промисловість (виробництво мінеральних добрив, засобів захисту рослин), мікробіологічну й комбікормову галузі тощо. До другої сфери входить власне сільське господарство. Третя сфера включає галузі, що забезпечують доведення сільськогосподарської продукції до споживача (заготівля, переробка, зберігання, транспортування, реалізація продукції). До четвертої сфери належать галузі виробничої та соціальної інфраструктури (шляхи сполучення, зв'язок, матеріально-технічне постачання, складське і тарнетосподарство та сфера, що забезпечує загальні умови життєдіяльності людей - культурно-побутове обслуговування населення) тощо. Є й інші підходи до визначення сутності АПК та його сфер (блоків) [9, с. 289].

Функціональний зміст АПК можна визначити в процесі аналізу соціально-економічних міжгалузевих зв'язків на рівнях макроекономіки та підприємств. Інакше кажучи, всю розмаїтість міжгалузевих зв'язків, які характеризують розвиток АПК, слід розглядати в двох аспектах: організаційно-технологічному та соціально-економічному. В першому випадку аналізують конкретний характер та організаційно-виробничі особливості цього типу господарських зв'язків, у другому - соціальну природу цих відносин та визначають їхні наслідки.

Однак потрібно враховувати і те, що міжгалузеві зв'язки активно впливають на техніко-економічне становище в одних галузях АПК за рахунок впливу на них інших сфер. Цей вплив здійснюється шляхом як прямого технологічного ланцюга, так і опосередкованих і зворотних зв'язків.

Однією з важливих ознак взаємодії окремих галузей АПК і сфер у цілому є економічна і соціальна реорганізація аграрної сфери економіки, в якій найактивнішу участь беруть держава, промислові і торгові фірми, фермери тощо. Сам процес економічної взаємодії галузей у межах АПК у розвинених країнах характеризується як перехід від незалежного стихійного розвитку окремих галузей, підгалузей, виробництв і підприємств до системи поступової координації їхньої діяльності.

Найголовнішою економічною функцією АПК с задоволення потреб споживачів і зниження витрат на виробництво і переробку продукції, а також поліпшення соціальних умов працюючих. Ця мета досягається через розв'язання суперечностей і усунення негативних наслідків. Це і соціальна диференціація, і банкрутство фермерів, особливо дрібних, і втрата ними економічної та виробничої самостійності, і згортання виробництва певної продукції в деяких районах і навіть країнах, і загострення проблем реалізації продукції та зайнятості тощо.

Водночас не можна не бачити, що розвиток АПК сприяє підвищенню продуктивності праці, технічному нівелюванню сільського господарства і промисловості, підвищенню самозабезпеченості країн власними продуктами харчування, полегшенню та економії праці домогосподарок у процесі приготування їжі, підвищенню кваліфікації робочої сили, зменшенню аграрного перенаселення і впорядкування соціальної міграції тощо.

У більшості країн з перехідним типом економіки відбувається становлення агропромислового комплексу, де забезпечено лише організаційно-юридичне, а не економічне об'єднання ланок АПК. Його мета полягає у забезпеченні реальної економічної єдності, особливо між сільським господарством і взаємопов'язаними з ним галузями промисловості та інфраструктури, оскільки неузгодженість у їхньому розвитку та порушення еквівалентності в обміні між ними поки що не дають можливості досягти відчутних економічних і соціальних результатів.

В Україні розвиток інтеграційних процесів гальмується незбалансованим і нераціональним розвитком окремих галузей і сфер, які входять до складу АПК. Незбігання інтересів промислових міністерств і відомств з інтересами сільських трудівників зумовило різке підвищення цін на промислову продукцію, продукцію будівельного комплексу, дисбаланс між планами виробництва і матеріально-технічного забезпечення тощо. Все це послабило інтеграційні процеси, а в окремих випадках призвело навіть до дезінтеграції.

Розвиток і зміцнення інтеграційних зв'язків можливі на шляхах переходу до ринкових відносин, функціонування різних форм і типів господарств, подальшого вдосконалення економічного механізму взаємодії суміжних галузей.

Докорінне оновлення продуктивних сил під впливом НТР і становлення сучасного агропромислового виробництва має відбуватись через міжнародне співробітництво, надання дійової допомоги Україні з впровадження сучасних технологій, форм і методів господарювання, організації виробництва, створення підприємств переробки і зберігання вирощеного врожаю.

Державне регулювання агропромислового виробництва. Загострення суперечностей у сфері агропромислового виробництва зумовлює необхідність активізації держави щодо його регулювання з тим, щоб забезпечити, з одного боку, відповідний рівень цін, доходів та обсягів виробництва для виробників, а з іншого - охорону і правильне використання земель і водних ресурсів, а також наукове забезпечення розвитку АПК. Необхідність державного регулювання економіки зумовлена також тим, що аграрному сектору притаманна відсталість соціально-економічної структури, а отже, особлива гострота соціальних конфліктів і їх затяжний характер, пов'язаний у розвинених країнах з надвиробництвом, а в інших - з гострим дефіцитом продовольства. Крім того, є й інші причини, що зумовлюють необхідність такого регулювання.

Державне регулювання сільськогосподарського виробництва здійснюється практично в усіх країнах. Проте його мета, методи здійснення, а також механізм регулювання визначаються конкретними особливостями становища в АПК чи галузі, можливостями уряду тощо.

Так, закон 1933 р. про регулювання сільського господарства США ґрунтувався на концепції паритету [10, с. 314]. Вона передбачає, що співвідношення між цінами на продукцію фермерів і цінами на товари й послуги, які споживають фермери, мають залишатись незмінними. Для цього держава вводить ціни підтримки, або мінімальні ціни. Введення таких цін у США та в інших країнах призвело до таких наслідків:

- оскільки ціна підтримки вища за ціну рівноваги, то наслідком є утворення надлишків продукції, яку має закупити уряд;

- досягається «ефект особливих інтересів» за рахунок суспільства;

- споживачі сільськогосподарської продукції вимушені платити вищу ціну, а отже, загальний рівень їхнього споживання зменшується;

- суспільство втрачає в цілому, оскільки за його рахунок підтримується неефективне виробництво, збільшуються витрати на зберігання і реалізацію продукції та компенсацію;

- проведення такої політики негативно впливає і на виробництво аналогічної продукції в інших країнах-експортерах.

Ураховуючи наслідки проведення політики паритету, уряди в різних країнах розпочали розробку і впровадження різних програм, спрямованих на обмеження пропозиції та збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію. Якщо обмеження пропозиції пов'язувалося з розробкою програм обмеження посівних площ, то підтримка попиту - зі створенням умов, що забезпечують більш високий попит. Наприклад, програма «Продовольчі талони» забезпечує стійкий попит на продукти харчування сімей з низьким рівнем доходу, а програма «Продовольство в ім'я миру» збільшила експортні можливості США.

У країнах колишнього радянського блоку агропромислове виробництво регулювалося за допомогою прямих та опосередкованих регуляторів.

До прямих економічних регуляторів можна віднести:

- централізоване затвердження обсягів і цільовий розподіл інвестицій між галузями АПК;

- обов'язковість виконання планів поставки продукції;

- фінансування галузей з державного бюджету;

- дотримання встановлених правил господарської діяльності;

- дотримання правил будівництва та експлуатації виробничих об'єктів;

- регламентований характер підготовки і використання кадрів.

До опосередкованих економічних регуляторів належать:

- встановлення рівня цін та їхнього співвідношення:

- система державних дотацій до цін;

- регулювання рівня доходів підприємства;

- регулювання рівня заробітної плати та індивідуальних доходів;

- регулювання зовнішньоторгових зв'язків тощо.

У більшості розвинених країн з ринковим типом економіки держава, як правило, не має власних виробничих сільськогосподарських підприємств. Вона представлена переважно закладами і організаціями інфраструктури, що здійснюють в основному науково-дослідну та навчальну діяльність, агропропаганду, аналіз ринкових зв'язків між сферами АПК, вивчають кон'юнктуру ринку. При цьому державні заклади й організації працюють у найтіснішому контакті з університетами та центрами науки, метеорологічною службою, агрокосмічними закладами тощо. їхні дані для прогнозування врожайності, визначення перспектив агропромислової інтеграції, попиту і пропозиції на певну продукцію, тенденцій розвитку світової продовольчої проблеми, розробки та впровадження заходів з охорони навколишнього середовища, регулювання трудових відносин широко використовуються в практиці [10, с. 319].

Результатом державного регулювання в агропромисловому виробництві є подальше удосконалення кооперації, яка отримала для свого розвитку додатковий імпульс. Тепер жоден фермер (товарна ферма) не працює самостійно - він просто не здатний на це внаслідок існуючих умов, широкого розвитку спеціалізації та інтеграції виробництва. Так, у Швеції всі фермери об'єднані у відповідні кооперативи, причому кожен з них бере активну участь у двох і більше кооперативах. У Данії, Норвегії, Фінляндії більш як 70 відсотків збуту сільськогосподарської продукції та 50-60 відсотків поставок фермерам засобів виробництва належать кооперативам.

У Японії ці показники ще вищі. І хоча сільськогосподарська кооперація не гарантує фермерів від банкрутств, водночас вона відповідає інтересам фермерства, створює досить ефективний господарський механізм щодо налагодження міжгалузевих зв'язків у межах АПК [10, с. 321].

Значні труднощі в забезпеченні населення продуктами харчування зазнають країни зі слаборозвиненою економікою. Найбільш напружене становище зберігається в Африці, де темпи зростання населення випереджають темпи виробництва сільськогосподарської продукції. З середини 70-х років валове виробництво зерна в цьому регіоні виросло на 25 відсотків, а валовий збір на душу населення зменшився на 10 відсотків. Як передбачають економісти і демографи, нерегульованість демографічних процесів, неефективна державна політика щодо стимулювання розвитку національного сільського господарства можуть призвести до надзвичайної продовольчої кризи.

Загрозливий стан з розвитком АПК створився і в Україні. Для ліквідації кризових явищ в агропромисловому виробництві передбачено провести докорінний злам командної системи, стереотипів господарювання, структурно перебудувати аграрно-промисловий комплекс, перейти до реального плюралізму форм власності та господарювання, що і передбачається прийнятими Верховною Радою України законодавчими актами і указами Президента України.

Серія технічних переворотів та поява нових технологій спричинили докорінні зміни в розвитку агропромислового виробництва, поставили перед країнами завдання подальшої зміни у формах реалізації наявних чинників виробництва, потребу пристосувати до продуктивних сил, які швидко змінюються, свої господарські механізми за рахунок проведення структурної перебудови в АПК. Ці процеси прискорилися завдяки технодргічній революції, яка зумовила докорінний переворот у технологічному способі виробництва на основі масового впровадження в АПК ЕОМ і безлюдних технологій. Як наслідок, масове вивільнення працівників зі сфери виробництва, що породжує гострі соціальні проблеми, з одного боку, а з іншого - диктує необхідність структурних змін між сферами та безпосередньо у сферах і галузях АПК. Останнім часом на ці процеси суттєво впливає екологічна обстановка у світі загалом, не кажучи вже про окремі країни і регіони.

Так, ще наприкінці 70-х років головним напрямом у сільськогосподарському машинобудуванні вважалось збільшення потужності та кількості механізмів, насамперед енергонасичених тракторів, комбайнів, автомобілів, ефективне використання яких потребувало значних розмірів оброблюваних площ чи обсягів продукції. Це призвело у США до розорювання так званих маргінальних земель, тобто пасовиськ і лугів, до ерозії орних земель (близько 40 відсотків). Таке саме становище і в інших країнах. Вихід було знайдено у широкому впровадженні нових технологій обробітку землі та використання «малої» техніки. У зв'язку з тим, що в найближчий час відроблять свій ресурс машини виробництва 90-х років, парк машин поповнюватиметься переважно за рахунок техніки нового покоління, умови роботи на яких більш комфортні та зберігають здоров'я людини. Незважаючи на високі ціни через насичення машин і механізмів спеціальною апаратурою (комп'ютери, кондиціонери тощо), попит на них буде стійким, а з появою нових ринків збуту навіть зростатиме [10, с. 325]. У цьому ж напрямі розвиватиметься і сільськогосподарське машинобудування України.

Особливого значення набуває якість продуктів харчування. На сьогодні всі хочуть знати, чим вони харчуються, скільки в тому чи іншому продукті калорій, солей, цукру, жирів та інших речовин, як впливають вони на загальний стан здоров'я людини.

Особливе занепокоєння викликають хімічні елементи, що містяться в добривах, пестицидах, інсектицидах та інших препаратах, які проникають після їх застосування у продукти харчування. У зв'язку з цим значна частина населення не задоволена станом навколишнього середовища і порушенням правил застосування мінеральних добрив, засобів боротьби зі шкідниками та хворобами сільськогосподарських культур як причинами, які призводять до різних захворювань. Це зумовило переорієнтацію фермера на запити споживача з тим, щоб забезпечити його екологічно чистою продукцією, хоча така продукція реалізується за підвищеними цінами.

У структурі АП К виникла порівняно нова галузь - природоохоронне господарство. Вона створюється буквально, на наших очах: зосереджується на державних підприємствах, у національних парках, заказниках, водоохоронних спорудах, зонах відпочинку тощо. Поряд з державними функціонують приватні та акціонерні підприємства, що спеціалізуються на виконанні робіт, пов'язаних з природоохоронними заходами.

Значно зросла і сфера обслуговування. У сільській місцевості з'явилися сучасні підприємства сфери послуг: магазини і торгові центри, центри автосервісу, побутового обслуговування, засобів зв'язку. Зростання сфери обслуговування зумовлено поширенням практики масового відпочинку міських жителів у сільській місцевості, поза курортними центрами - на фермі, в лісі, біля річки тощо.

Проте головна роль у структурних зрушеннях аграрної економіки належить промисловості, що концентрується, як правило, в невеликих містечках, які лежать у центрі сільського району. Завдяки добре розвиненій транспортній інфраструктурі ці точки зосередження промисловості акумулюють вільну робочу силу, утворюючи так звані полюси розвитку. В таких містечках набувають поширення невеликі та середні за розмірами підприємства, які використовують фондозберігаючу (ресурсозберігаючу) форму НТП, залишаються фінансово здоровими (стійкими) підприємствами.

З позицій макроекономіки для забезпечення пропорційності в АПК важливо враховувати три взаємопов'язаних аспекти: пропорції між сферами, всередині сфер, між АПК та іншими комплексами.

Намітились значні структурні зміни і у розвитку АПК в Україні, що зумовлено потребами його внутрішньої збалансованості. Результативність праці уже визначається не кількістю виробленої, а доведеної до споживача продукції. А це, як відомо, залежить насамперед від технології виробництва, ефективності переробки і зберігання продукції. Лише за рахунок останнього чинника можна збільшити продовольчі ресурси в нашій країні на 20 відсотків. Це не лише економічна, а й моральна проблема, оскільки за умов панування ще споживацької свідомості у більшості селян значна кількість вирощеної трудівниками продукції гине у них на очах, залишаючи їх байдужими. У зв'язку з цим важливим напрямом структурної перебудови є відмова від спорудження підприємств-гігантів у містах, переміщення переробки до місць її виробництва.

Структурні зміни між галузями АПК зумовлені також скороченням частки живої праці в сільському господарстві. Це загальна позитивна тенденція. В міжнародних порівняннях головним критерієм рівня розвитку АПК є саме ця пропозиція. Проте слід ураховувати, що лише абсолютне скорочення чисельності зайнятих у агропромисловому виробництві при збільшенні (або стабільному рівні) виробництва продукції може свідчити про підвищення продуктивності інших чинників виробництва.

1.2. Державне регулювання функціонування та розвитку АПК

Система державного регулювання розвитку АПК об`єднує ряд умов (чинників), кожен з яких тією чи іншою мірою впливає на результативність господарювання, забезпечує ефективність виробництва. В узагальнюючому плані вони являють собою комплекс організаційно-економічних, науково-технічних, соціальних й політичних умов функціонування продуктивних сил і виробничих відносин. Взаємодіючи в сукупності, вони зумовлюють рівень ефективності виробництва в цілому по агропромисловому комплексу, в галузевих продуктових підкомплексах, окремих господарюючих структурах і галузях виробництва.

Метою державного регулювання функціонування та розвитку агропромислового комплексу є забезпечення населення продуктами харчування, а також іншими товарами з сільськогосподарської сировини в поєднанні з вирішенням соціальних та економічних проблем АПК в умовах становлення ринкових відносин багатоукладності економіки [1].

Функції державного регулювання на макрорівні виконують в складі Міністерства економіки України департамент розвитку АПК, який об`єднує відділи економіки розвитку сільського господарства, економіки виробництва продовольчих товарів, аграрної реформи, Міністерство сільського господарства та продовольства та ряд державних комітетів (Державний комітет по земельних ресурсах, Державний комітет по рибному господарству і рибній промисловості та ін.).

Держава в особі відповідних органів управління виконує такі функції з регулюванням розвитку АПК:

  • визначає пріоритетні напрями розвитку АПК та пріоритетні напрями спрямування інвестицій на його розвиток;
  • регулює земельні відносини;
  • здійснює заходи щодо стабілізації продовольчого постачання;
  • здійснює підтримку пріоритетних галузей і сфер АПК через пряме бюджетне фінансування, механізм дотацій, цільове субсидіювання;
  • сприяє здійсненню процесів роздержавлення, приватизації та розвитку нових форм господарювання;
  • встановлює механізм формування державних замовлень та контрактів на поставку до державних ресурсів сільськогосподарської продукції та сировини;
  • здійснює індикативне планування розвитку АПК;
  • регулює ціни на деякі види продовольства;
  • визначає рівень орієнтовних закупівельних стартових цін і механізмів їх індексації відповідно до інфляційних процесів.

Земельні відносини в Україні регулюються Земельним Кодексом України та іншими актами законодавства України.

Цінове регулювання в сфері АПК здійснює департамент цінової політики Міністерства економіки України, у складі якого функціонує відділ цін на продовольчі товари та продукцію сільського господарства. Як і стосовно інших товаровиробників – Міністерство фінансів та Національний банк України встановлюють механізм фінансово-податкового і грошово-кредитного регулювання. Для цього використовують систему економічних важелів – податків і податкових пільг, диференційованих умов кредитування тощо [6, с.3].

1.3. Макроекономічне планування розвитку галузей АПК

Планування розвитку галузей АПК базується на показниках потреби в обсягах кінцевої продукції і забезпечення її сільськогосподарською сировиною, в першу чергу власного виробництва. В свою чергу, необхідність і темпи розвитку сільського господарства визначаються потребами в його продукції. Останні встановлюються для: задоволення потреби населення в продуктах харчування, у тому числі для державних потреб і формування ринкових фондів; витрат на виробничі потреби сільського господарства (насіннєві, фуражні, страхові й перехідні фонди, у тому числі для створення державних ресурсів; промислової переробки на технічні цілі; експорту; поповнення державного резерву; приросту перехідних залишків у заготівельних, торгових і промислових підприємствах і організаціях.

На рівні аграрних підприємств розраховується загальний обсяг валової продукції сільського господарства в порівнянних цінах з виділенням в її структурі продукції рослинництва й тваринництва, а також визначається показник загального обсягу виробництва в громадському та приватному секторах. Для визначення валового виробництва продукції в особистих підсобних господарствах населення та фермерських господарствах здійснюються вибіркові обстеження.

Під час розробки плану використовуються техніко-економічні показники продуктивності: урожайність культур, річна продуктивність тварин, виробництво продукції на 100 га сільськогосподарських угідь (ріллі), виробіток на трактор, комбайн та ін. Планову врожайність тієї чи іншої культури та продуктивність окремих видів тварин визначають з урахуванням досягнутого середньорічного рівня за попередні 5 років, а також намічених заходів інтенсифікації галузей [14, с. 42].

Основними напрямами інтенсифікації є удосконалення структури посівних площ, впровадження у виробництво прогресивних технологій виробництва продукції з використанням високопродуктивних сортів сільськогосподарських культур і порід тварин, підвищенням рівня механізації, автоматизації, електрифікації та хімізації сільськогосподарського виробництва.

Під час планування сільськогосподарського виробництва користуються балансовим методом. Баланси розробляють у вигляді таблиць, що складаються з двох частин: прибуткової (виробництво й надходження) і видаткової (використання). Баланси поділяють на матеріальні (натуральні) та вартісні. Серед матеріальних виділяють баланси основних видів продукції, техніки, добрив та інших засобів виробництва. Особливе значення надається балансам земельних і трудових ресурсів. До вартісних балансів належать баланси доходів і витрат, баланси основних фондів тощо.

Розрахунок обсягу матеріальних витрат, в тому числі продукції сільськогосподарського походження у фактичних та порівнянних цінах у сільськогосподарських формуваннях здійснюється на основі затверджених внутрігосподарських нормативів. Напрями використання основних сільськогосподарських продуктів - зерна та продуктів його переробки, картоплі, овочів, баштанних культур, соняшнику, плодів та ягід, м'яса, молока - визначаються за даними натурально-вартісних балансів цих продуктів.

У державному індикативному плані розвитку АПК України визначаються:

- основні напрями економічного розвитку агропромислового комплексу;

- виробництво основних видів сільськогосподарської продукції;

- виробництво основних видів продукції харчової промисловості;

- обсяги державного замовлення на сільськогосподарську продукцію, зокрема поставок спецспоживачам та до державного резерву;

- обсяги централізованих капітальних вкладень та державні замовлення на введення в дію основних виробничих фондів та виробничих потужностей у сільському господарстві і харчовій промисловості.

Для розрахунку узагальнюючих показників розвитку економіки України обчислюють показник валової продукції сільського господарства по всіх категоріях господарств.

Валову продукцію сільського господарства визначають як суму вартості продукції землеробства і тваринництва, приросту або зменшення незавершеного виробництва її розраховують за методом валового обороту у розрізі галузей і категорій господарств у порівнянних і поточних цінах. Показники виробництва найважливіших видів сільськогосподарської продукції та продукції харчової промисловості мають прогнозно-розрахунковий характер і розробляються з урахуванням всіх категорій господарств і підприємств на підставі пропозицій товаровиробників.

В індикативному плані затверджується і контролюється показник державного замовлення (державного контракту) на поставку до державних ресурсів сільськогосподарської продукції. Державне замовлення (державний контракт) на поставку до державних ресурсів сільськогосподарської продукції за своїм обсягом повинно забезпечити мінімальні потреби держави у продовольстві та сировині, виконання зобов’язань по міжурядових угодах, створення необхідних державних резервів.

Обсяг державного замовлення по кожному з найважливіших видів продукції визначають з урахуванням загальнодержавних та обласних потреб. При цьому до загальнодержавних потреб слід відносити потреби у сільськогосподарській продукції на забезпечення утримання армії та інших спецспоживачів, виконання міжурядових угод та створення державних резервів.

Водночас із встановленням розмірів державних замовлень (контрактів) на сільськогосподарську продукцію визначають можливості сільського господарства по виробництву цієї продукції. 3 цією метою розробляють укрупнені натурально - вартісні баланси по основних видах сільськогосподарської продукції та баланси валових ресурсів основних видів сільськогосподарської продукції по господарствах.

Форми балансів валових ресурсів можуть бути різними - залежно від особливостей розподілу продукту баланси по продукції землеробства складають, як правило, на сільськогосподарський рік (з 1 липня поточного року по 1 липня наступного року) і на календарний рік, а баланси по продуктах тваринництва - на календарний рік.

Обсяги держзамовлення (контракту) зіставляються з даними прогнозу виробництва сільськогосподарської продукції з урахуванням перспектив урожайності та посівних площ, поголів'я та продуктивності праці.

Розділ 2. Шляхи удосконалення механізму державного регулювання розвитку аграрного сектора економіки України

2.1.Удосконалення механізму державного регулювання АПК

Сьогодні в багатьох програмних документах, які розробляються з метою активізації державного регулювання розвитку аграрного сектора економіки України, досить часто застосовується поняття “механізм державного регулювання” як при вирішенні проблем розвитку галузі взагалі, так і при розв’язанні окремих питань. Так, у Концепції комплексної програми аграрного та сільського розвитку України, яка розроблена відповідно до положень Програми уряду “Назустріч людям”, відзначається, що основними напрямками на виконання Програми є запровадження дієвих механізмів державного (у т.ч. бюджетного) регулювання в АПК через створення механізмів державної підтримки аграрного виробника, окремих галузей сільгоспвиробництва та розвитку територій [1]. У загальнодержавній Комплексній програмі підтримки та розвитку українського села “Добробут через аграрний розвиток” на 2005 – 2010 рр. відзначається, що основними цілями Програми є визначення стратегічних галузевих пріоритетів за рахунок збалансованого використання ринкових та державних механізмів регулювання [1]. Крім цього, у Програмі розвитку фермерства в Україні на 2005-2015 рр. ставиться завдання розробити механізм державного регулювання ринку земель сільськогосподарського призначення [1].

Однак чіткого визначення поняття “механізм державного регулювання” стосовно розвитку аграрного сектора економіки України сьогодні не існує. У науковій літературі ця категорія трактується по-різному. Так, за твердженням О. Комякова, механізм державного регулювання необхідно розглядати як сукупність організаційно-економічних методів та інструментів, за допомогою яких виконуються взаємопов’язані функції для забезпечення безперервної, ефективної дії відповідної системи (держави) на підвищення функціонування економіки” [2, с.67]. Л. Дідьківська та Л. Головко визначають механізм макроекономічного регулювання ринкової економіки змішаного типу як систему макроекономічних регуляторів, що складаються з таких основних елементів: ринкові регулятори; важелі державного впливу на економіку; корпоративне управління; інститут соціального партнерства [2, с. 68]. М. Корецький та І. Кириленко у своїх працях підкреслюють, що зміст поняття “механізм державного регулювання економіки” можна визначити як систему засобів, важелів, методів і стимулів, за допомогою яких держава регулює економічні процеси, забезпечує реалізацію соціально-економічних і правових функцій [2, с. 71]. П. Макаренко основними складовими механізму державного регулювання економіки ринкового типу визначає планування, програмування, структурну і податкову політику, регулювання цін []. У той же час він наголошує, що державний механізм регулювання аграрного виробництва “включає політико - правові, організаційно-управлінські форми та засоби управління (регулювання) господарською діяльністю суб’єктів аграрної економіки [2, с. 72].

На нашу думку, механізм державного регулювання розвитку аграрного сектора економіки – це спосіб дій суб’єкта регулювання, який ґрунтується на базових функціях і принципах, забезпечуючи за допомогою форм, методів і засобів ефективне функціонування системи державного регулювання для досягнення визначеної мети та розв’язання протиріч. При цьому економічні функції держави визначають напрямки її діяльності, завдання і цілі, а механізм державного регулювання забезпечує способи їх реалізації.

До базових функцій органів державного регулювання розвитку аграрного сектора, на наш погляд, необхідно віднести:

1. Визначення мети, завдань та моделі розвитку.

2. Формування правил “гри”.

3. Координування інтересів.

4. Стимулювання економічних процесів.

5. Моніторинг і аналіз розвитку.

6. Контроль.

Розглянемо сутність першої функцій, а саме: визначення мети, завдань та моделі розвитку, а також способи її практичної реалізації в аграрному секторі економіки України.

Мета – це описаний у формальному вигляді орієнтир, який бажано досягти протягом визначеного періоду. Вона являє собою стратегічний напрямок розвитку аграрного сектора, репрезентує невідкладні або серйозні чи високо пріоритетні завдання, що заслуговують на особливу увагу. Мета повинна охоплювати порівняно тривалий період часу. Вона покликана ліквідувати розрив між поточним і бажаним рівнем розвитку галузі, окреслює чіткий напрямок розвитку галузі і має бути реалістичною та досяжною.

Сьогодні згідно із Законом України “Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року” від 18 жовтня 2005 р. N 2982-IV державна аграрна політика спрямована на досягнення таких стратегічних цілей:

- гарантування продовольчої безпеки держави; перетворення аграрного сектора на високоефективний, конкурентоспроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки держави; збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації; комплексний розвиток сільських територій та розв’язання соціальних проблем на селі [1].

Завдання – це конкретні і вимірювальні показники для досягнення цілей.

У свою чергу, завдання повинні відповідати такими критеріям: відображати конкретні бажані досягнення, а не способи їх реалізації.

Завдання повинні вести до вироблення конкретних дій і бути досить докладними, щоб бути зрозумілими і вказувати чіткий напрямок іншим; бути кількісно вимірюваними, щоб оцінити їх досягнення; бути напруженими, але не повинні вимагати неможливого. Завдання завжди повинні відповідати наявним ресурсам; вказувати на результат; бути обмеженими часовими рамками.

Для досягнення цілей державної аграрної політики вищезазначеними Законом визначенні такі завдання:

  • розвиток земельних відносин;
  • формування сприятливого економічного середовища для ефективної діяльності суб’єктів аграрного сектора;
  • розвиток ринків продукції сільського господарства і продовольства;
  • вдосконалення системи державного регулювання, а також ефективне поєднання загальнодержавної і регіональної політики в аграрному секторі;
  • комплексний розвиток сільських територій, підвищення соціального захисту і життєвого рівня сільських жителів.

До системи цілей належать бачення майбутнього, місія, стратегічні цілі (тривалий термін), операційні цілі (середній термін), оперативні завдання (короткий термін). Бачення майбутнього – це елемент довгострокового планування розвитку об’єкта регулювання. Він окреслює різносторонній оптимістичний погляд на розвиток аграрного сектора в майбутньому і є основою тих завдань, виконання яких повинно бути визначено стратегічним планом.

За результатами аналізу багатьох нормативно-правових документів органів державної влади різних рівнів щодо стратегічного розвитку аграрного сектора економіки України, зокрема Концепції збалансованого (сталого) розвитку агроекосистем в Україні на період до 2025 р., яка була затверджена Наказом Міністерства аграрної політики України від 20 липня 2003 р. N 280, Комплексної програми реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому самміті зі сталого розвитку на 2003 – 2015 рр., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. N 634, в основі яких лежать ідеї і принципи задекларовані конференцією ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.) та Всесвітнім саммітом із збалансованого розвитку (Йоганезбург, 2002 р.), наукових і навчальних видань, а також за результатами проведення відповідних семінарів, “круглих столів” та анкетування біля 350 експертів із п’яти областей України нами було визначено бачення майбутнього розвитку аграрного сектора економіки України [6, с.13]. Так, у процесі проведення семінарів, “круглих столів” та анкетування експертів бачення майбутнього розвитку аграрного сектора концентрувалось на:

– екологічному високотехнологічному аграрному виробництві з використанням енерго- і ресурсозберігаючих технологій;

– ефективному господарюванні підприємств ринкового типу з належним рівнем державного (особливо цінового) регулювання і підтримки;

– розвинутому агросекторі з надійним ринком збуту, існуванням державного замовлення і державних інвестицій;

– експортоорієнтованому, багатоукладному аграрному секторі з елементами концентрації, кооперації, спеціалізації, де держава повинна взяти на себе питання реалізації надлишкової продукції;

– аграрному секторі, який вирішує соціальні питання людей, а також забезпеченому кадрами і професіоналами-керівниками;

– аграрному секторі, де існують МТС, лізинг і довгострокове пільгове кредитування;

– аграрному секторі, де існують чесні та порядні держслужбовці;

– агарному секторі, який забезпечує продовольчу безпеку держави.

Отже, бачення майбутнього розвитку аграрного сектора було сформовано таким чином: екологічний, з енерго- і ресурсозберігаючими високими технологіями, розвинутий з ефективно господарюючими підприємствами ринкового типу, належним рівнем інвестування і кредитування, державного регулювання, підтримки і надійним ринком збуту продукції, експортоорієнтований, багатоукладний з елементами концентрації, кооперації, спеціалізації, забезпечений кадрами і професіоналами-керівниками аграрний сектор, який вирішує соціальні питання людей та забезпечує продовольчу безпеку держави.

З баченням майбутнього тісно пов’язана така категорія, як місія розвитку аграрного сектора. Вона відбиває вищий сенс, мету існування об’єкта регулювання в майбутньому і може бути обґрунтована та визначена лише за умов чіткого уявлення про наявні майбутні ресурси об’єкта регулювання, соціально-політичну та економічну ситуацію тощо.

Звідси, місія аграрного сектора – задоволення потреб внутрішнього та світового ринку у високоякісній, екологічно чистій, конкурентоспроможній продукції сільського господарства.

Стратегічні цілі розвитку аграрного сектора – це описані у формальному вигляді орієнтири, яких бажано досягти в довго-, середньо- та короткострокових періодах.

Для визначення цілей розвитку аграрного сектора необхідно використовувати комплексний підхід, тобто створювати систему цілей, яка б відображала функціонування аграрного сектора з точки зору як внутрішнього, так і зовнішнього середовища та була підпорядкована місії аграрного сектора. Це можна забезпечити за допомогою декомпозиції цілей або розроблення “дерева цілей”.

Виходячи з вищенаведеного, стратегічною метою розвитку аграрного сектора повинно бути досягнення сталого та високоефективного аграрного виробництва для задоволення потреб внутрішнього та зовнішнього ринків у продукції сільського господарства (вершина “дерева цілей”).

Зміст цілей має відповідати також завданням вирішення визначених раніше головних проблем і реалізації стратегічної мети розвитку галузі. Пріоритетність досягнення цілей обґрунтовується ранжуванням проблем за ступенем невідкладності їх розв’язання. Тому операційними цілями повинні бути:

1. Підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва.

2. Гарантування продовольчої безпеки держави.

3. Забезпечення конкурентоздатності сільськогосподарської продукції на внутрішньому та зовнішніх ринках.

4. Технічне та технологічне оновлення аграрного виробництва.

5. Створення цивілізованих умов для проживання в сільській місцевості.

До принципів, на базі яких повинен відбуватись стратегічний розвиток

аграрного сектора, необхідно віднести:

– відповідальності держави за стан справ в аграрному секторі;

– нарощуванні інвестиційного потенціалу та інноваційності;

– спеціалізації, кооперації, кластерізації та концентрації виробництва;

– використанні енергозберігаючих технологій;

– нарощуванні експортного потенціалу галузі;

– відповідності вимогам ЄАП та СОТ;

– екологізації господарської діяльності;

– захисту і підтримання належного стану навколишнього природного середовища;

– спрямованості на добробут селян та їх соціальний захист;

– залучення всіх зацікавлених сторін до досягнення цілей стратегічного розвитку галузі [14, с.35].

Саме досягнення визначеної стратегічної мети та операційних цілей, при дотриманні зазначених принципів, на наш погляд, дасть змогу вивести аграрний сектор на якісно новий етап розвитку, забезпечити продовольчу безпеку країни, соціальний розвиток села та підвищити добробут усього населення країни.

Щодо моделі розвитку, то це таке утворення, що дозволяє імітувати певний процес. Моделі розробляються і використовуються для досягнення певної мети, через представлення найважливіших особливостей досліджуваних економічних процесів.

Спроби змоделювати розвиток аграрного сектора були зроблені в Концепції комплексної програми підтримки розвитку українського села на 2006- 2010 рр., яку схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. N 536-р. Згідно з цим документом розвиток сільського господарства та сільських територій може відбуватися за трьома варіантами:

1) незмінність фінансово-економічних механізмів і збереження обсягів

бюджетного фінансування в межах 5-6 млрд. грн., що призведе до подальшого занепаду соціальної сфери та галузей тваринництва і рослинництва;

2) незначне збільшення обсягів бюджетного фінансування (до 8 – 10 млрд. грн.) дасть змогу лише стабілізувати виробництво на існуючому рівні, але не забезпечить істотних зрушень у розвитку сільських територій, створення умов для розвитку агропромислового комплексу та інтенсифікації відтворення в сільському господарстві;

3) щорічна державна підтримки в межах 15 – 18 млрд. грн. дасть змогу до 2010 р. розв’язати більшість соціальних проблем на селі, забезпечити розвиток сільських територій, підвищити рівень зайнятості сільського населення, подолати кризову ситуацію у тваринництві та основних галузях рослинництва, задовольнити потреби країни у продуктах харчування, сприятиме істотному пом’якшенню наслідків вступу України до СОТ, переходу сільськогосподарського виробництва на принципово нові ефективні технології, вирішенню питань матеріально-технічного забезпечення, зростанню ефективності виробництва та інвестиційної привабливості галузі [1].

Сьогодні для аграрного сектора економіки настав момент якісної зміни моделі розвитку, що ставить вимогу до певних перетворень у системі та структурі механізмів державного регулювання розвитку аграрного сектора як на центральному, так і місцевому рівнях.

За якісними складовими для аграрного сектора економіки України необхідно розробляти та реалізовувати дві моделі стратегії:

– модель стратегії першого рівня – інвестиційно-інноваційну (технологічну), яка буде ґрунтуватись на максимально можливому залученні інвестицій (бюджетних, приватних, іноземних) у галузь і пошуку стратегічних резервів зростання з метою створення умов для пріоритетного розвитку окремих галузей аграрного сектора, де експерти прогнозують максимальні темпи зростання, а також галузей з найбільш високою доданою вартістю в обсязі виробництва. Вона може включати антикризові заходи для галузей- аутсайдерів; активну державну інвестиційну політику, використовуючи ефект інвестиційного “детонатора” для залучення приватних інвестицій; просування перспективних інвестиційних проектів в галузі, які претендують на “ручний супровід”; інвестиції в техніко-технологічні інновації;

– модель стратегії другого рівня – синергетично-інноваційну (організаційну), в основу якої покладено концепцію синергізма, яка інтегрує в єдиний вектор розвитку організаційні, економічні, соціальні й інші складові інноваційних процесів. При цьому головним фактором розвитку аграрного сектора при реалізації цієї моделі повинний служити синергетичний ефект, що виникає при об’єднанні.

Розробка моделі стратегії розвитку аграрного сектора на основі концепції синергізму є найбільш актуальним і перспективним напрямком державного регулювання економічних відносин на селі вже сьогодні.

До основних складових синергетично-інноваційної моделі стратегії розвитку необхідно віднести:

– кооперативний і кластерний підходи до розвитку аграрного сектора;

– адміністративну реформу;

активізацію людського фактора.

2.2. Вимоги ВОТ до державного регулювання регіонального ринку сільськогосподарської продукції України

Державне регулювання України, як країни з перехідною ринковою економікою, повинно базуватися на основних положеннях та вимогах СОТ (Світової організації торгівлі). Україна вибрала курс Європейської інтеграції, тому її економіка повинна відповідати та працювати по принципах світового ринку.

Держави - учасники Світової організації торгівлі признають, що їх економічні та торгові відносини повинні сприяти підвищенню рівня життя, досягненню більш повної зайнятості населення, високих постійно зростаючих доходів та ефективних потреб, росту виробництва і торгівлі товарами та послугами з більш корисним використанням світових ресурсів з метою стабільного розвитку.

Також вони повинні сприяти захисту та охороні навколишнього середовища з урахуванням потреб та інтересів, пов'язаних з неоднаковим рівнем їх економічного розвитку. Учасники звертають увагу на те, що для росту міжнародної торгівлі необхідно враховувати різний рівень економік, а саме менш розвинені повинні займати долю, згідно власних потреб їх економічного розвитку. Держави повинні заключати такі домовленості та договори, які повинні бути взаємовигідні та направленні на значне скорочення тарифів та інших бар'єрів у торгівлі, а також на знищення дискримінаційних мір у міжнародній торгівлі.

Основна ціль створення Всесвітньої організації торгівлі є створення цільної, стабільної та ефективної системи різноманітних норм, які базуються на Генеральній домовленості з тарифів та торгівлі, а також на досягнутих результатах лібералізації торгівлі, з урахуванням результатів Уругайського раунду, та на основних принципах різноманітної торговельної системи [2, с. 160]

Мета наших досліджень. Проаналізувати основні положення та вимоги Світової організації торгівлі, основні моменти державного регулювання ринку сільськогосподарської продукції, що відповідають принципам світового ринку і які повинні працювати в умовах України.

Результати. Державне регулювання ринку сільськогосподарської продукції - це втручання держави у обмінні процеси (інтервенції та експортно-імпортний режим), що здійснюється у потрібний час, у потрібному місці, у необхідних розмірах і переважно ринковими важелями.

В цьому плані розрізняють грошові інтервенції і товарні. Грошові інтервенції застосовуються державою у разі регулювання ринкових цін на сільськогосподарську продукцію: держава закуповує продукти, і такий спосіб підтримує попит, захищає вітчизняного товаровиробника. Товарні інтервенції - це пропозиція раніше закупленої сільськогосподарської продукції в інтересах споживача, що стримує підвищення цін, або пряме державне фінансування виробників сільськогосподарської продукції у межах державних комплексно-цільових програм.

У рамках експортно-імпортного регулювання застосовуються експортні субсидії з метою підтримки експорту у разі перевищення внутрішніх цін світовими, а також протекціоністські митні тарифи, зорієнтовані на захист внутрішнього ринку. Розвинені країни активно стимулюють національне сільське господарство шляхом регулювання внутрішніх цін, що перевищують світові, та експортної експансії національного аграрного виробництва [2, с. 181].

Кожне підприємство - виробник сільськогосподарської продукції повинно мати власні особливості організації виробництва, специфіку технологічного процесу, але незалежно від форми організації виробництва їх діяльність підпорядкована вимогам законів країни, інших нормативних актів.

Організуючі підприємницьку діяльність, товаровиробники дотримуються принципів ринкової економіки: конкуренція, самозабезпечення, вільний вибір партнерів.

Специфіка аграрної сфери виробництва свідчить, що опрацювання єдиної аграрної політики є найскладнішим аспектом функціонування Європейського Союзу, де аграрна політика інтегрує наступні основні цілі:

- підвищення ефективності виробничо-комерційної діяльності на основі науково-технічного прогресу, раціоналізації виробництва, головним чином, за рахунок підвищення продуктивності праці;

- створення аграрникам сприятливих умов життя та стійких прибутків від сільськогосподарської діяльності;

- захист виробників та споживачів сільськогосподарської продукції від зовнішнього впливу, зокрема деградації аграрних ринків;

- гарантоване забезпечення споживачів продуктами харчування шляхом виробництва країнами-членами Європейського Союзу основних продуктів харчування, чим забезпечується незалежність внутрішнього ринку від коливань світового ринку;

- задоволення продовольчого попиту споживачів за доступними цінами;

- аграрна сфера виробництва визнається основою національної безпеки;

- ціна виступає контрольним компонентом регулювання ринку;

- оптимізація взаємодії аграрних і організаційно-економічних структур та ринкової політики.

Поточна аграрна політика - це політика ціноутворення, субвенцій, кредитів, товарних резервів. Структурна політика - це політика концентрації, спеціалізації, організаційно-економічної модифікації форм підприємництва, розвитку аграрних регіонів та тощо [6, с.15].

Поняття "державне регулювання економіки" охоплює весь спектр економічних функцій в умовах ринку [6, с.15]. Зміст і масштабність цих функцій визначають пропорції - поєднання ринкового саморегулювання та державного втручання, що є однією з найскладніших проблем сучасного управління економічними системами, і кожна країна вирішує її по своєму, з урахуванням власних специфічних особливостей. Проте у цьому процесі можна виділити багато спільних рис і загальних тенденцій. Першою такою тенденцією є формування нормативно - правових засад функціонування економіки, нормативно - правової бази встановлення та підтримання стабільних умов функціонування ринкового середовища, які можуть змінюватися лише під впливом суттєвих змін економічних умов функціонування системи чи цілей, які ставить перед собою країна. Аграрне законодавство охоплює питання функціонування власне сільськогосподарського виробництва, сфери реалізації, банкрутства, оподаткування, права успадкування, специфіки антимонопольного чи торгового законодавства. Особливе значення на ринку сільськогосподарської продукції мають правові засади регулювання власності, де виділяють три основних аспекти:

- гарантії права приватної власності як основи господарського життя;

- регулювання державного втручання у процеси використання приватного майна;

- забезпечення умов ефективного перерозподілу приватної власності відповідно до законів ринкової економіки.

Особливої деталізації та нормативного забезпечення ці аспекти потребують стосовно землі, оскільки на неї мають поширюватися усі права власності з погляду на землю як базовий ресурс аграрного виробництва та компенсації за поліпшення її якості.

Друга тенденція стосується гармонізації перерозподілу валового продукту з метою удосконалення структури суспільного виробництва та оптимізації рівнів доходів різних верств населення.

Відрізняють загальне та спеціальне регулювання ринку сільськогосподарської продукції як складової частини загальнонаціонального продовольчого ринку, що є складним механізмом цілеспрямованого формування державної аграрної структури, міжгосподарських та міжгалузевих зв'язків, оптимальних розмірів виробничих одиниць, соціальної інфраструктури сільської місцевості, продовольчого ринку, доходів аграрників тощо.

Основними складовими механізму державного регулювання ринку сільськогосподарської продукції є:

- спеціальне законодавство з питань регламентації організації та подальшого функціонування продовольчого ринку;

- регулювання попиту та пропозиції (через політику ціноутворення);

- регулювання доходів виробників та переробників сільськогосподарської продукції (через систему оподаткування);

- регулювання експортно-імпортного режиму (через систему квот);

- бюджетне фінансування цільових соціально-економічних програм.

Світовий досвід показує, що у формуванні ринку продовольства саме крупні компанії, у першу чергу торговельні, цілеспрямовано здійснюють політику цін, змінюють власний конкурентний статус, що посилює конкуренцію - головну рушійну силу ринку.

Майже завжди держава, виступаючи на продовольчому ринку ринковим суб'єктом (наприклад, при організації міждержавних поставок продовольства та сировини) визначає не лише ринкову кон'юнктуру, але й структуру ринку, контролює діяльність крупних центрів оптової торгівлі через створення змішаних адміністративних рад, реалізує свою організаційну роль у ціноутворенні шляхом підтримки гуртових цін на продукцію аграрного сектору [1].

На формування ринку сільськогосподарської продукції впливає промисловий і торговий капітал, - завдяки вертикальній інтеграції, що охоплює усі ланки - від безпосередніх виробників до переробних підприємств та підприємств торгівлі. Вертикальна інтеграція набуває двох форм: повної інтеграції кооперування та контрактації (квазіінтеграція). Розширення вертикальної інтеграції в обох її формах позначається не лише на структурі ринку, але і його функціонуванні, і в першу чергу на таких процесах, як ціноутворення, стандартизація товарів, ритмічність поставок продукції тощо.

Інструментами обмежувальної дозвільної системи контролю імпорту та експорту продовольства в країнах Європейського Союзу є імпортно - експортні ліцензії та сертифікати. У світовій практиці з наукового та практичного погляду ринок розуміють у двох значеннях, система господарювання та форма організації і регулювання економіки; спосіб розподілу і перерозподілу матеріальних ресурсів, продукції і товарів, та форма організації товарно-грошових відносин.

Висновки

Агропромисловий комплекс України - це цілісна народногосподарська система взаємопов'язаних в своєму розвитку галузей, які забезпечують виробництво сільськогосподарської сировини та продовольства, їх заготівлю, зберігання, переробку і реалізацію населенню.

До складу функціонально-галузевої структури агропромислового комплексу входять три групи галузей і підприємств:

1. Галузі і підприємства, які виробляють засоби виробництва для усіх підрозділів АПК – це: тракторне і сільськогосподарське машинобудування, машинобудування для тваринництва і кормовиробництва, легкої і харчової промисловості, виробництво мінеральних добрив і засобів захисту рослин, будівельних матеріалів, спецалізованого автотранспорту і устаткування меліоративної техніки, будівництво в АПК, виробництво спеціалізованого устаткування і приладів для галузей АПК, підприємства з промислової обробки гібридного і сортового насіння, комбікормова та мікробіологічна промисловість, підсобні господарства, зайняті і виробництвом засобів виробництва для сільського господарства.

2.Галузі сільського господарства, які виробляють продукцію рослинництва і тваринництва, а також лісове і ставкове господарство.

3.Галузі, зайняті заготівлею та переробкою сільськогосподарської продукції – харчова та борошномельно-круп’яна промисловість; галузі легкої промисловості, які здійснюють первинну переробку сільськогосподарської сировини – первинна переробка бавовни, льону, вовни, пушно-хутрової сировини, підсобні промисли сільськогосподарських підприємств, які виробляють борошно, масло, сир, переробляють овочі, фрукти.

Ядром агропромислового комплексу є галузі сільського господарства. У своєму розвитку вони характеризуються певними особливостями, а саме: впливом природно-кліматичних факторів на характер і організацію виробництва, об’єктивною необхідністю використання частини виробленої продукції як засобів виробництва, універсальністю основного засобу виробництва – землі. Усе це зумовлює особливості становлення ринкових відносин в агропромисловому комплексі та особливості його державного регулювання.

Сутність аграрної політики держави у період становлення ринкових відносин полягає: у проведенні земельної реформи; розвитку різних форм власності на землю і господарювання; ліквідації жорсткого адміністративно - державного управління у сільському господарстві; сприянні розвитку конкуренції; поступовому відмовленні від обов`язкового встановлення державних замовлень (державних контрактів) на виробництво і поставку сільськогосподарської продукції; розробці і здійсненні цільових програм розвитку виробничої і соціальної інфраструктури на селі при фінансовій підтримці держави.

Державне регулювання ринку сільськогосподарської продукції - це втручання держави в обмінні процеси (інтервенції та експортно-імпортний режим), яке здійснюється в певний термін у необхідних розмірах і переважно ринковими важелями. І досвід розвинутих країн свідчить, що в Україні підтримка сільського господарства у період значних структурних змін має здійснюватися централізовано на державному рівні.

Основні напрями державного регулювання економіки на найближчу перспективу повинні бути наступні:

– здійснення заходів щодо формування мінімального продовольчого фонду з необхідним матеріально-технічним забезпеченням;

– усунення диспаритету цін на сільськогосподарську і промислову продукцію та інших видів диспаритету;

– пряме державне фінансування окремих підрозділів аграрного сектора з загальнодержавного та місцевих бюджетів: ліній електропередач, магістральних водо- і газопроводів, каналізацій, телефонних станцій, ветеринарних і карантинних служб;

– природоохоронні заходи, заходи з охорони здоров’я; освітні і дошкільні заклади; підготовка спеціалістів;

– вдосконалення системи кредитування, встановлення пільгових ставок для підтримання нових підприємницьких форм;

– спрощення і уніфікація системи оподаткування;

– вдосконалення інвестиційної політики: особливої уваги потребує сфера АПК, де втрачається найбільша частина кінцевого продукту;

– послідовна реалізація принципу аграрного протекціонізму по відношенню до вітчизняних товаровиробників, поступове скорочення імпорту продуктів харчування;

– запровадження економічного планування на всіх рівнях господарської діяльності на противагу “зацентралізованій” плановій економіці чи стихійному ринку.

Список використаних джерел

1. Закон України “Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року” від 18 жовтня 2005 р. N 2982-IV // http://zakon.rada.gov.ua

2. Аграрна реформа в Україні / П.І. Гайдуцький, П.Т. Саблук, Ю.О. Лупенко та ін.; За ред. П.І. Гайдуцького. – К.: ННЦ ІАЕ, 2005. – 424 с.

3. Дідьківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2000. – 209 с.

4. Загальнодержавна Комплексна програма підтримки та розвитку українського села “Добробут через аграрний розвиток” на 2005 – 2010 роки // http://darukraine.com.ua

5. Кириленко І.Г. Трансформація соціально-економічних перетворень у сільському господарстві України: проблеми, перспективи. – К.: ННЦ ІАЕ, 2005. – 452 с.

6. Комяков О.М. Державне регулювання перехідної економіки // Автореф. дис... канд. екон. наук. – К., 2000. – 19 с.

7. Концепція комплексної програми аграрного та сільського розвитку України//http://www.agrichamber.org.ua

8. Концепція програми розвитку фермерства в Україні на 2005 – 2015 роки // http://www.coop.in.ua

9. Корецький М.Х. Державне регулювання аграрної сфери у ринковій економіці: Моногр. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 260 с.

10. Макаренко П.М. Моделі аграрної економіки. – К.: ННЦ ІАЕ, 2005. – 682 с.

11. Розпорядження Кабінету Міністрів України “Про схвалення Концепції Комплексної програми розвитку українського села на 2006-2010 роки” від 21 грудня 2005 р. No536-р // http://zakon.rada.gov.

12. Розпорядження Кабінету Міністрів України “Про схвалення Концепції Комплексної програми підтримки розвитку українського села на 2006-2010 роки” від 21 грудня 2005 р. N 536-р.

13. Саблук П.Т. Розвиток сільських територій у контексті забезпечення економічної стабільності держави: Доповідь на Сьомих річних зборах Всеукраїнського конгресу вчених економістів-аграрників 9-10 листопада 2005 р. – К.: ННЦ ІАЕ, 2005. – 19 с.

14. Соціально-економічні проблеми розвитку українського села і сільських територій: Матеріали до Сьомих річних зборів Всеукраїнського конгресу вчених економістів-аграрників 9-10 листопада 2005 р. – К.: ННЦ ІАЕ, 2005. – 83 с.

15. Статистичний щорічник “Сільське господарство України” за 2004 рік / Державний комітет статистики України / За заг. кер. Ю.М. Остапчука. – К., 2005. – 340 с.

загрузка...
Top