Державне регулювання

1. Специфічні риси та особливості системи державного управління соціально-економічним розвитком України. Стратегічна мета та завдання державного регулювання економіки України. Короткострокові та середньострокові цілі соціально-економічного розвитку України.

2. Вплив держав на реформування відносин власності в Україні.

3. Державний захист конкуренції.

4. Державне регулювання розвитку підприємництва (цілі державного регулювання підприємництва, механізм впливу держави на великий бізнес, малий бізнес).

5. Науково-технологічна політика держави.

6. Соціальна політика держави.

7. Державна зайнятість населення.

Список використаної літератури.


1. Специфічні риси та особливості системи державного управління соціально-економічним розвитком України. Стратегічна мета та завдання державного регулювання економіки України. Короткострокові та середньострокові цілі соціально-економічного розвитку України

Цілі державного регулювання на кожному історичному етапі залежать від багатьох чинників: ступеня загального розвитку економіки; структури економіки на сучасному етапі та бажаної в майбутньому; міри участі країни в міжнародному поділі праці.

Класичний "набір" цілей державного регулювання економічно розвинених країн такий:

· економічний розвиток;

· повна зайнятість;

· економічна ефективність;

· стабільний рівень цін;

· економічна свобода;

· справедливий розподіл доходів;

· економічна забезпеченість;

· збалансованість експорту та імпорту.

Стосовно економіки України потрібно окреслити пріоритетні економічні цілі, які б відповідали новому ринковому механізму господарювання та відбивали національні інтереси. Основною метою державного регулювання економіки України має стати розвиток виробничих сил країни, який у кінцевому підсумку оцінюється через підвищення добробуту народу. Причому категорія "виробничі сили" має відбивати нову ситуацію в постіндустріальному світі.

Структуру виробничих сил формують: інтелект, інформаційна база, науково-творчий потенціал; підприємницький ресурс; праця та її мотивація; техніка і технологія (засоби праці); енергетична праця; матеріально-сировинна база; територіально-просторовий розвиток; організаційно-структурні чинники; культурне середовище.

Виробничі сили, що розглядаються в такому розширеному розрізі, становлять каркас постійного розвитку системи господарювання держави. Розвиток виробничих сил — критеріальний параметр, що поєднує цілі реформ і засоби їх реалізації.

До цілей державного регулювання в умовах переходу України до ринкових відносин належать також конкретні цілі, що випливають з основної мети:

· забезпечити матеріально-вартісну збалансованість розвитку й узгодженої діяльності всіх галузей і сфер економіки, спрямованої на досягнення намічених соціально-економічних цілей;

· створити сприятливі зовнішні економічні умови для розширеного відтворення виробництва всередині країни;

· оздоровити фінансовий стан економіки;

· стабілізувати збільшення обсягів виробництва;

· відновити місце України в міжнародному поділі праці;

· забезпечити соціальний захист населення;

· забезпечити раціональне природокористування та створити сприятливі економічні умови для життя населення.

Процес розроблення системи державного регулювання передбачає також послідовне вирішення ще низки завдань, зокрема:

· розроблення методології та методів, а також створення системи засобів державного регулювання з урахуванням особливостей соціально-економічного розвитку;

· визначення найважливіших соціальних, економічних та інших цілей і завдань на перспективу, зокрема соціальних орієнтирів, основних пропорцій і структурних зрушень, а також найефективнішої соціально-економічної політики, що сприяє їх реалізації (економічні цілі потрібно визначити для країни загалом, окремих її регіонів, сфер економіки, територіально-виробничих формувань, виходячи з нагальності задоволення потреб суспільства, наявних ресурсів і встановлених пріоритетів розвитку);

· встановлення шляхів і конкретних засобів досягнення поставлених цілей, контроль за реалізацією затверджених завдань, програм та інших елементів;

· загальне сприяння окремим процесам переходу до ринкових відносин і їх організаційно-правове забезпечення.

2. Вплив держав на реформування відносин власності в Україні

У вузькому розумінні приватизація означає не політику, яка охоплює всі сектори економіки, а повну (або часткову) передачу прав власності на капітал відповідного державного підприємства акціонерному товариству або приватній особі.

Приватизацію в Україні можна розділити на два основних види: велика і мала приватизація.

До об'єктів малої приватизації належать невеликі підприємства або окремі структурні підрозділи підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, легкої промисловості, харчової, переробної промисловості, промисловості будівельних матеріалів, будівництва, окремих видів транспорту, житлово-експлуатаційного і ремонтного господарства, зокрема:

• цілісні майнові комплекси невеликих державних підприємств;

• окреме індивідуально визначене майно;

• об'єкти незавершеного будівництва і законсервовані об'єкти;

• структурні підрозділи (одиниці) інших підприємств, що можуть бути виділені в аналогічні або взаємозамінні види товарів (робіт, послуг).

Нині Україна почала здійснювати «велику» приватизацію, в ході якої необхідно повною мірою врахувати гіркий досвід спекулятивно-мафіозної малої приватизації, повчальний досвід приватизації в західних країнах, а також позитивний і негативний досвід Росії, де проведено масове акціонування великих держпідприємств. Велика приватизація найбільш повно відображає основні цілі приватизації. До цього слід додати, що велика приватизація, яка охоплює переважну частину державної власності веде до зміни всього соціально-економічного устрою суспільства, переходу від державно-бюрократичного до корпоративно-приватного капіталізму. Глибокою помилкою є думка про те, що велика приватизація являє собою певний одномоментний акт. Насправді це процес, який займає досить тривалий період часу.

Нині найжорсткішій критиці піддається приватизація сертифікатна. Дехто намагається довести, що це був помилковий етап і слід було відразу розпочинати з грошової приватизації, оскільки сертифікатна приватизація практично нічого не дала, не сформувала клас реальних власників.

Підсумки процесу приватизації оцінюються неоднозначно. З одного боку, виконано головні завдання масової приватизації — стимулювання прискореного розвитку недержавного сектора економіки; формування на основі найактивніших соціальних сил класу приватних власників, зацікавлених у модернізації виробництва та ефективному використанні матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Приватизація супроводжувалася численними недоліками концептуального, нормативно-правового, організаційно-методологічного, економічного, судово-проваджувального, інформаційного характеру. Особливо слід відзначити, що приватизація здійснювалася часто тіньовими, а нерідко і кримінальними методами. На найвищому рівні офіційно визнано, що ці процеси фактично не контролюються державою.

3. Державний захист конкуренції

Держава забезпечує захист конкуренцiї у пiдприємницькiй дiяльностi. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомiрне обмеження конкуренцiї та недобросовiсна конкуренцiя. Види i межi монополiї визначаються законом.

Недосконала конкуренція та наявність монополій створюють серйозні проблеми. Недосконала конкуренція виникає тоді, коли будь-який конкурент має змогу одноосібно впливати на ціни. Якщо монополія замінює конкуренцію, то продавці впливають на ринок і маніпулюють цінами на власну користь, завдаючи шкоди суспільству загалом.

Монополісти можуть штучно обмежувати обсяги виробництва, одержувати вищий прибуток. В інтересах монополістів розподіляються також ресурси. Це зумовлює необхідність державної антимонопольної діяльності. Ефективною є тільки система антимонопольних законів, мета якої — захистити і посилити конкуренцію, підвищити ефективність виробництва.

Зважаючи на особливості монополізованих товарних ринків в Україні, тут доцільно впроваджувати такий комплекс заходів щодо захисту конкуренції:

· децентралізація управління;

· зменшення кількості чи зняття бар'єрів, що обмежують вихід суб'єктів господарювання на існуючі ринки;

· стимулювання виходу на монополізовані ринки нових суб'єктів господарювання;

· поділ існуючих державних монопольних утворень;

· ліквідація державних організаційних структур монопольного типу.

Децентралізація управління передбачає розмежування функцій між органами державної виконавчої влади; позбавлення зазначених органів невластивих їм функцій; надання права втручатись у господарську діяльність підприємств (крім випадків, передбачених законом України); зменшення кількості галузевих органів державної виконавчої влади.

Зменшити кількість або зняти бар'єри, що обмежують вихід суб'єктів господарювання на існуючі ринки, можна шляхом скорочення переліку товарів, які у процесі зовнішньоекономічної діяльності підлягають квотуванню та ліцензуванню, а також видів підприємницької діяльності, що ліцензуються або є державною монополією. Важливе значення має скасування або обмеження податкових, кредитних та інших пільг, бюджетних дотацій і субсидій, що надаються монопольним утворенням.

Стимулювання виходу на монополізовані ринки нових суб'єктів господарювання — це надання їм додаткових пільг в отриманні кредитів, державних замовлень, у забезпеченні ресурсами, що централізовано розподіляються державою. Важливе значення має заохочення інвестицій, зокрема іноземних, спрямованих на зниження монополізації ринків.

Поділ існуючих державних монопольних утворень передбачає розукрупнення підприємств із метою зниження рівнів монополізації ринку державними монопольними утвореннями та створення кількох самостійно діючих підприємств або об'єднань на місці монополістів.

Державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, забезпечення інтересів суб’єктів господарювання та споживачів від його порушень здійснюються органами Антимонопольного комітету України. Його правовий статус визначений Законом України « Про Антимонопольний комітет України» від 26.11.93.

Антимонопольний комітет України є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності. Він підконтрольний Президентові України та підзвітний Верховній Раді України (щорічно подає парламенту звіт про свою діяльність).


4. Державне регулювання розвитку підприємництва (цілі державного регулювання підприємництва, механізм впливу держави на великий бізнес, малий бізнес)

Основою державної політики підтримки підприємництва є розроблення та реалізація державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва. Державні програми підтримки можуть реалізовуватися центральними та місцевими органами виконавчої влади. Програми мають забезпечити формування тих невід'ємних елементів соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме: нормативно-правового (адміністративного) забезпечення; інституційних засад розвитку бізнесу; функціональних (цільових) форм державного регулювання. Нормативно-правове забезпечення розвитку підприємництва включає: формування законодавчої бази підприємництва та вдосконалення її; нормативне регулювання умов господарської діяльності, включаючи сертифікацію та стандартизацію; адміністративне регулювання через механізм державної реєстрації підприємств, ліцензування підприємницької діяльності, квотування обсягів виробництва, експорту, імпорту товарів. Базою нормативно-правового забезпечення є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового, адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства, основними з яких є Закони України «Про підприємництво», «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства» та ін. На сучасному етапі розвитку України суттєвим елементом державної підтримки бізнесу має стати дерегулювання підприємництва, яке означає: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємництва; скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, потребують одержання сертифікатів і будь-яких інших дозволів на здійснення підприємництва; обмеження кількості перевірок і права контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва; спрощення процедури митного оформлення вантажів у процесі здійснення експортно-імпортних операцій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємництва.

Фінансове регулювання розвитку малого підприємництва повинне формуватися за такими напрямками: стимулювання комерційних банків й інших фінансових небанківських установ до надання позик і розширення послуг малим підприємствам шляхом звільнення від оподаткування коштів, які направляються у фонд кредитів малому підприємництву, та надання державної гарантії повернення позики; переорієнтація бюджетних коштів, спрямованих на фінансово-кредитну підтримку малого сектора економіки, від прямого забезпечення фінансовими ресурсами на формування фондів для надання послуг з метою стимулювання процесу кредитування малого підприємництва; активізація процесу створення та діяльності недержавних гарантійних і страхових установ для обслуговування малого бізнесу шляхом створення відповідних мотиваційних механізмів зацікавленості в цієї діяльності з наданням пільгових умов для їхнього функціонування; більш ефективне використання іноземної допомоги й активне виявлення позиції у взаєминах з міжнародними фінансовими організаціями; сприяння процесу самоорганізації суб'єктів малого підприємництва в рішенні своїх фінансово-кредитних проблем шляхом створення установ взаємного фінансування та гарантування.


5. Науково-технологічна політика держави

Науковий потенціал України базується на розгалуженій мережі наукових інститутів, науково-дослідних закладів, які існують у системі Національної академії наук, міністерств і відомств, їх працівниками є десятки тисяч спеціалістів вищої категорії — докторів і кандидатів наук. У деяких напрямках науки Україна проявила себе як один зі світових лідерів, наприклад, у кібернетиці, електрозварюванні металів, кардіохірургії, космічній техніці. Однак у багатьох галузях наукової діяльності, що стосуються розробки високопродуктивної техніки і новітніх технологій, відставання вітчизняної науки суттєве. В наш час ситуація ускладнюється недостатнім фінансуванням і нестабільною діяльністю наукових організацій, виїздом спеціалістів високої кваліфікації за кордон.

Однак нинішній господарський механізм не забезпечує необхідної сприйнятливості підприємств щодо науково-технічних досягнень, особливо стосовно створення і великого поширення принципово нової техніки, технології і матеріалів, конкурентоспроможних на світовому ринку. Наслідками негативних тенденцій у сфері розвитку науки і техніки є також стагнація і навіть зниження віддачі нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій. Відсутні чітка стратегія управління розвитку науки і техніки, чіткий механізм її реалізації. На даному перехідному етапі найважливішим завданням є знаходження оптимального співвідношення між централізацією і децентралізацією в управлінні НТП, між державним регулюванням і самоорганізацією ринкової системи.

Науково-технічна діяльність, яка переживає глибокий занепад, не може, бути основою науково-технічного прогресу і зростання національної економіки.

Науково-технічний прогрес в Україні й технологічний розвиток її господарства дедалі більше починає залежати від інтелектуального і розумового потенціалу та розвитку науки і техніки в інших країнах світу. Але вони найменше зацікавлені у розвитку нашої економіки, оскільки хочуть мати великий ринок збуту для своїх товарів, а тому не дуже зацікавлені у передачі найновіших своїх технологій. І хоч наша держава дедалі більше закуповує у них і його обладнання, технологій, матеріалів і "ноу-хау", значна частина із р уже не відзначається новизною[5, c. 14-15].

Оцінюючи перспективи реформування зовнішньоекономічної діяльності всіх секторів економіки України (державного, приватного, змішаного) слід визначити, що це реформування в своїй основі повинно базуватись на кількох незаперечних фактах. По-перше, в основі відносних переваг однієї сучасної постіндустріальної економіки перед іншою лежить перш за все наявність потужного наукового потенціалу, що за своєю структурою відповідає структурі національних економічних пріоритетів. По-друге, найбільш динамічно розвивається торгівля між високорозвинутими країнами і ,перш за все, наукомісткою продукцією. По-третє, все більша частка міжнародного поділу праці припадає не на міжгалузеві, а на внутрішньогалузеві зв'язки.

Серед важливих заходів розробки і послідовного втілення дійсно радикальних економічних реформ належне місце повинні зайняти цілеспрямовані економіко-правові, адміністративні та кримінальні засоби боротьби з "п'ятою владою" і її оточенням. Найрезультативнішою передумовою та дійовим засобом у цій справі буде розробка розгорнутої системи сучасного цивілізованого господарювання в Україні, її економіко-правового (законодавчого) забезпечення.

Проблема стимулювання праці науково-технічних та виробничих колективів, на нашу думку, повинна стати однією з основних на шляху проведення радикальних економічних реформ, альтернативи яким сьогодні немає. Втім, концепцію економічних перетворень потрібно наповнити чіткішими цілями, послідовними принципами, новими методологічними підходами, у тому числі і в науково-технічній діяльності, розвиток якої має стати підґрунтям економічного зростання[1, c. 42-48].

6. Соціальна політика держави

До основних напрямків і пріоритетів соціальної політики на сучасному етапі розвитку українського суспільства належать соціальна політика, що спрямована на створення умов для реалізації соціального потенціалу людини; соціальна політика як чинник розвитку суспільних, соціальних відносин; соціальна політика, що націлена на формування соціальної безпеки людини і суспільства; гуманітарна сфера і гуманітарна політика.

Соціальна політика, спрямована на створення умов для реалізації соціального потенціалу людини

До цього блоку входять такі напрямки соціальної політики:

• розширення, поглиблення суспільного поля для реалізації творчого соціального потенціалу людини, свободи вибору нею способів і форм самореалізації у сфері соціального буття, збагачення змісту й напрямків альтернативної діяльності у процесі соціального, суспільного розвитку;

• досягнення в суспільстві соціальної злагоди у процесі суспільного розвитку на основі сталих процесів соціальної структурованості, соціального миру та співробітництва, соціального партнерства як різних класів, соціальних груп, прошарків суспільства, так і суб'єктів соціального регулювання, ринкового господарства;

• утвердження в суспільстві соціальної справедливості як важливої суспільної цінності, без здійснення якої неможливий повноцінний соціальний та економічний розвиток суспільства, свободи задоволення соціальних потреб та інтересів людини, створення умов для соціальної безпеки;

• формування в суспільстві нової соціальної культури, яка грунтувалася б на новій парадигмі базисних морально-етичних, соціальних цінностей, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, зокрема нового соціального світобачення, в органічній єдності із суспільною діяльністю з освоєння соціального буття, самореалізації соціального потенціалу людини, подолання суперечностей між усталеними, традиційними соціальними цінностями й новою системою соціальних цінностей[9, c. 68-69].

Соціальна політика безпосередньо пов’язана з людиною та її особистими інтересами. Тому, приймаючи рішення соціального спрямування щодо управління трудовим потенціалом суспільства, керівництво держави несе високу суспільну відповідальність. Повного узгодження суспільних і особистих інтересів можна досягнути лише через реалізацію багатьох соціальних рішень. Такі рішення приймають керівники усіх рівнів управління. Вони мають прямий і в багатьох випадках вирішальний вплив на поведінку працівників[2, c. 10].

Наслідком реалізації ефективної соціальної політики стають прогнозовані соціальні зміни, які закріплюються у нових соціальних стандартах. Об’єктом соціальної політики є суспільство у цілому, соціальні групи та верстви, а також окремі індивіди, які виступають споживачами соціальних послуг та одержувачами соціальних трансфертів. Головним суб’єктом соціальної політики виступає держава, яка формулює загальну концепцію та основні напрямки реалізації соціальної політики, забезпечує її законодавчу та правову базу. Поряд із державою у розв’язанні соціальних проблем беруть участь окремі підприємства та фірми, громадські, політичні та профспілкові об’єднання, доброчинні організації, приватні особи.

Політика та діяльність владних інститутів в Україні продовжують стару радянську традицію державного управління, за якої соціальна сфера займала підпорядковане положення по відношенню до економічного напряму діяльності Уряду та державних установ.

Традиційне державне розуміння відносить до власне соціальної політики доволі обмежене коло питань – людські ресурси, грошові доходи та заробітну плату, ринок праці, соціальне страхування та пенсійне забезпечення, соціальний захист та деякі інші проблеми. З іншого боку, в суто економічних програмах вимагається дотримуватися та посилювати їх «соціальну спрямованість».

Проблема визначення місця і ролі соціальної політики в Україні має кілька складових:

- Відсутність пріоритетного підходу до соціальної політики;

- Невизначеність сфер та напрямів соціальної політики;

- Неусвідомлення політичною та адміністративною елітою й широкими верствами населення дійсних суспільних цінностей.

7. Державна зайнятість населення

Високі конкурси у вищі учбові заклади України на такі спеціальності: міжнародні економічні відносини, міжнародне право, правознавство, англійська, німецька і французька філологія, соціальна педагогіка і практична психологія, економіка підприємства, екологія, журналістика, облік і аудит, культурологія.

Ось рейтинг спеціальностей з російського сайту Elbrusoid.org, які користуються найбільшим попитом:

· Менеджери з продажу і закупівель;

· Програмісти, веб-дизайнери, фахівці з телекомунікацій;

· Банківські службовці, бухгалтери;

· Керівники відділів, керівники;

· Рекламісти, маркетологи, бренд-менеджери;

· Дизайнери інтер'єру, архітектори;

· Фахівці з піар технології, поліграфісти, журналісти;

· Інженери, провідні фахівці;

· Юристи, адвокати;

· Вчителі, викладачі вузів;

· Перекладачі;

· Артисти, музиканти.

Сучасні дослідження ринку праці і прогнози щодо його розвитку досить конкретні. Якщо Ви хочете досягти успіху вже завтра, то сьогодні потрібно одержати професію, пов'язану з виробничою діяльністю. Тут і зарплата вища, і цілком реальною є перспектива кар'єрного зросту. Звичайно, важко прогнозувати, які галузі промисловості найбільш перспективні, але, безумовно, що такими є харчова промисловість, автомобілебудування, високі технології і легка промисловість.

Український ринок праці перенасичений юристами і економістами, але ці професії українці вважають найбільш перспективними.

Найпопулярніша професія в Україні - юрист. Так вважає більшість (52,8%) респондентів. Юристи сьогодні дійсно лідирують в рейтингах найвищих легальних зарплат. Проте, перспективи не досить обнадійливі, бо попит на юристів стрімко скорочується. Протягом 90-х на Україні сформувався досить могутній прошарок професіоналів, з якими не в змозі конкурувати вчорашні випускники юрфаків. Теперішні випускники-юристи вже ризикують одержувати невисокі ставки на посадах помічників - вітчизняні вузи готують юристів більше, ніж того вимагає ринок праці. В літньому рейтингу ukrjob.net професій найбільш популярних серед роботодавців, юристи не потрапили навіть у рейтингову сімку.

Високий рейтинг у медиків - 33,6%. Перспективність цієї професії навряд чи залежить від рівня зарплат у лікарів-бюджетників, хоча останніми роками їх доходи дещо зросли. Розквіт приватних клінік та близьких до медицини закладів (SPA-салонів, фітнес і косметологічних центрів) і розцінки на їх послуги сформували уявлення про забезпеченого сучасного лікаря.

Професії, що вимагають знання іноземних мов, теж досить широка категорія, яка займає четверте місце (27,5%). Для багатьох менеджерів business English є обов'язковою умовою працевлаштування. Що ж стосується власне перекладачів, то в Україні користується попитом відносно невеликий перелік мов, знання яких забезпечує стабільний і досить високий заробіток.

За даними опитувань роботодавців, дефіцитними сьогодні в Україні залишаються робочі (перш за все будівельні) і інженерно-технічні спеціальності. Але лише 19,7% респондентів віддали перевагу інженерам. До категорії інженерів можна віднести як IT-фахівців, так і технологів, тоді ці професії чи навряд чи будуть мати низький рейтинг поряд з юристами і економістами. Разом з тим, в багатьох українських університетах інженерні кадри готують у застарілих радянських традиціях. У результаті чого в умовах ринку такі фахівці повинні освоювати сучасні технології після одержання диплому.

Зв'язок між рівнем циклічного безробіття і зменшенням фактичного обсягу продукту в порівнянні з обсягом продукту при повній зайнятості показує закон Оукена: якщо фактичний рівень безробіття перевищує його природний рівень на 1%, то економіка недотримує реального ВВП на 2,5 %.

Закон Оукена використовується при підрахунку потенційних втрат, пов'язаних з циклічним безробіттям.

Згідно з законом Оукена відбувається відставання фактичного обсягу ВНП у порівнянні з тим обсягом, якого б суспільство могло досягти при своїх потенційних можливостях.

Відбувається нерівномірний розподіл втрат від безробіття серед різних соціальних груп населення.

Під час безробіття через тривалі періоди бездіяльності втрачається кваліфікація робітників, що може згодом зумовити зниження заробітної плати чи звільнення з роботи.

Рівень природного безробіття нині оцінюється у 6 % від числа працездатних. Ще 30-35 років тому він визначався у 3 %, що свідчить зростання мобільності робочої сили (це підвищує добровільне безробіття) і прискорення темпів НТП (це збільшує структурне безробіття). Загальний рівень безробіття сьогодні, як правило, вищий від природного, тому частка ВНП ринкових країн безповоротньо втрачається згідно закону Оукена).

Закон Оукена водночас показує і зворотний ефект. Він полягає у тому: якщо щорічний приріст національного продукту буде не меншим 2,7 %; безробіття буде на постійному (природному) рівні. Отже, рівень безробіття зростає, якщо не досягається трьохвідсоткового приросту макроекономічних параметрів.

Соціально-економічні наслідки безробіття відображаються у таких моментах: відбувається знецінення, недовикористання трудового потенціалу нації, погіршується якість життя безробітних і членів їх сімей, посилюється тиск на рівень заробітної плати зайнятих з боку конкуруючих на ринку праці; збільшуються затрати суспільства і особи на відновлення або зміну професіонального статусу і рівня у продуктивності праці; зростає кількість людей, схильних до дій, що суперечить, прийнятим суспільним нормам і цінностям.


Список використаної літератури

1. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. - 2-ге вид., доопрац. і доп.. - К.: КНЕУ, 2005. - 316 с.

2. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. - 5-те вид., стереотип.. - К.: Знання , 2006. - 213 с.

3. Захарченко А. Проблеми законодавчого забезпечення адміністративно - територіальної реформи в Україні // Парламент. - 2005. - № 4. - С. 2-6

4. Ковтун О. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Олег Ковтун. - Вид. 2-ге, оновлене і доп.. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 337 с.

5. Стеченко Д. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. - К.: Вікар, 2003. - 262 с.

6. Черевко Г. Державне регулювання економіки в АПК: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. - К.: Знання , 2006. - 339 с.

7. Швайка Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Швайка,. - К.: Знання , 2006. - 435 с.

загрузка...
Top