Антитерористична політика держави, як фактор суспільної стабільності

Вступ.

Розділ 1. Теоретичні та нормативно-правові проблеми визначення і дослідження феномена тероризму.

1.1. Поняття „терору” та „теракту”.

1.2. Еволюція проявів тероризму.

1.3. Терористичні організації сучасності: методика та організаційні структури.

Висновки до 1-го розділу.

Розділ 2. Сучасна практика боротьби з тероризмом та перспективи її удосконалення.

2.1. Міжнародний тероризм.

2.2. Тероризм у СНД..

2.3. Методи боротьби з тероризмом.

Висновки до 2-го розділу.

Розділ 3. Державна політика протидії тероризму, як фактор забезпечення національної безпеки України.

3.1. Участь України у боротьбі з міжнародним тероризмом та чинники загроз тероризму в країні.

3.2. Загальнодержавна антитерористична система та правова основа боротьби з тероризмом в Україні.

3.3. Шляхи вдосконалення державної системи протидії тероризму в Україні на сучасному етапі.

Висновки до 3-го розділу.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Розвиток сучасного світу характеризується існуванням гострих глобальних проблем, серед яких, поряд з такими «традиційними», як термоядерна, екологічна, енергетична, демографічна та продовольча, значне місце сьогодні займає проблема організованої злочинності та тероризму. Як складова частина загальносвітової політичної реальності тероризм охоплює все нові регіони та соціальні верстви, наполегливо перетворюючи світове суспільство у свого заручника. Якщо у 1980 р. у світі було зафіксовано 500 терактів, то у 1996 р. їхня кількість склала понад 5 тисяч[1, с. 163; 169].

Актуальність. Тероризм як небезпечне явище у політичному, соціальне-економічному житті, міжнаціональних відносинах світового співтовариства став об'єктом активної уваги політологів, юристів, істориків, психологів та інших науковців. Але, незважаючи на значний суспільний інтерес, чіткої теорії тероризму, яка б з точки зору кримінологічної науки викрила суттєві характеристики цієї небезпеки і, тим самим, вказала на шляхи його локалізації, створення можливостей для протидії, на сьогодні ще не розроблено.

Така слабка науково-теоретична озброєність проти тероризму має свої пояснення. Найбільш значні напрацювання науковців у цій галузі, які глибоко досліджують історію тероризму, його суспільно-політичні, соціально-економічні, релігійні та інші передумови, припадають на 60-80-ті роки. Серед них можна назвати праці В.Лакера «Тероризм», Ф.Тессандорі «Про червоні бригади», Я.Немеша «Терористи у ФРН» (група Баадера-Маинхоф)», Л.А.Моджорян «Тероризм: правда і вигадки», Є.ГЛяхова «Тероризм і міжнародні відносини», Ж.Діспо «Машина терору», а також монографії та статті д.Александера, Дж.Бейкера, Дж.Белла, Ч.Добсона, Б.Дженкінса, М.Крен-щоу, Д.О.Брайена, А.Політі, П.Уілкінсона, А.Курца, М.Ренсторпата інших, у постперебудовний період вийшли в світ роботи таких учених, як В.В.Вітюка, Н.С-Бєглової, М.Я.Лазарєва, В.С.Коміссарова, А.Є.Жалінського, С.О.Ефірова, В.В Лунєєва, Ю.М.Антокяна та інших. В Україні теоретичними дослідженнями щодо проблем боротьби з тероризмом, на жаль, займається небагато спеціалістів {В.О.Глушков, В.В.Крутов, В.П.Ємельянов, Д.Б.Глущенко та ін.) [2, с. 5; 58].

У дослідженнях сучасних фахівців в основному превалює тенденція до надання оцінки стану тероризму, прогнозується подальше зростання його небезпечності. У кращому випадку аналізуються і досліджуються фактори другого порядку; проблема зброї, недосконалість законодавства, питання міграції, взаємоінформації і под. Докорінні ж причини кримінологічного, етнотериторіального, політичного та соціально-економічного характеру, усунення або послаблення яких суттєво б підірвало базу, на якій існує та паразитує тероризм, залишаються поки що без належної уваги.

Тероризм перетворився у своєрідний інструмент вирішення різноманітних конфліктів. Причому, при відносно скромних витратних механізмах реалізації терористичних актів, масштабність цілей зростає: тероризм уже посягає на коригування внутрішньополітичних, і здебільшого міжнародних рішень лідерів держав та міждержавних утворювань.

Оцінюючи у взаємозв'язку сукупність факторів, які складають об'єктивне бачення тероризму в Україні, можна дійти висновку, що за певних умов у країні можлива активізація тероризму за основними напрямами діяльності - політичному та кримінальному. Входячи у політичні та економічні стосунки з іншими державами, розвиваючи міжнародну та регіональну політику, Україна, окрім отримання користі від співпраці, приєднується також і до проблем, які стоять за міждержавними відносинами, і може бути втягнута до конфліктів, у тому числі пов'язаних з тероризмом [3, с. 214; 225].

Зважаючи на це, а також приймаючи до уваги міжнародний характер тероризму в цілому, для превентивного вирішення питань локалізації і припинення тероризму на національному рівні Україна, поряд з іншим, має активно увійти до міжнародного процесу боротьби з цим явищем. Оскільки постає питання про розробку і налагождення загальнодержавної комплексної системи заходів щодо протидії тероризму, виникає нагальна потреба з позицій наднаціональної оцінки поглиблено вивчити це явище, проаналізувати світовий досвід боротьби з ним і насамперед уяснити, чому, незважаючи на значні зусилля провідних держав світу, успіхи в боротьбі з тероризмом ще досить скромні.

Без всебічного наукового дослідження докорінних причин та витоків тероризму не можна дійти до розуміння механізму його зародження та функціонування, тобто вирішити вказану проблему. Поширена тенденція орієнтації на міжнародно-правові методи протидії тероризму висуває на потребу необхідність вивчення і усунення перешкод на шляху оптимізації цього механізму, а також підвищення ефективності його діяльності.

Мета дослідження: показати антитерористичну політику держави, як фактор суспільної стабільності.

Об`єтом дослідження є тероризм.

Предметом дослідження є теоретичні аспекти державної політики протидії тероризму, як фактора суспільної стабільності.

Методи дослідження: У процесі роботи використані загальнонаукові методи дослідження. Основними з них є системний підхід, аналіз та синтез, порівняння, класифікація тощо, які застосовані окремо або в комплексі під час виявлення проблематики, визначення предмета дослідження, узагальнення невирішених питань, пошуку удосконалення державної системи протидії тероризму в Україні.

Теоретична та методологічна база дослідження складається з трьох груп творів: 1. законів України „Про правові основи держави: Збірник законів станом на 15 березня 2005 року”; 2. наукових монографій та збірок, таких як: Антипенко В. Ф. „Тероризм: кримінологічна та кримінально-правова характеристика”, Ліпкан В. А. „Боротьба з тероризмом”, „Международный терроризм и ЦРУ: Документы, свидетельства”, Грачев А. С. „Политический экстремизм”; 3. суспільно-політичної літератури: Замойский Л. П. „Тайные пружины международного терроризма”, Минна Р. „Мафия против закона”, Несук М. Д. „Про тероризм справжній і вигаданий”, Моджорян Л. А. „Терроризм : правда и вымысел” та інш.4. статей з наукових журналів „Вісник Академії правових наук України”, „Вопросы философии”, „Політика і час”, „Международная жизнь”, „Право Украины”, „Социологические исследования”, „Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України” та інш.

Наукова новизна роботи та особистий внесок автора полягає в доведенні наступних суттєво важливих положень:

Практичне значення роботи дослідження може бути використане як загальнотеоретичне і метологічне підгрунтя досліджень з міжнародних відносин, політології.

Структура роботи: робота складається із вступу, 3-х теоретичних розділів, висновків, списку використаних джерел (70) і має загальний обсяг 96 сторінок.

Розділ 1. Теоретичні та нормативно-правові проблеми визначення і дослідження феномена тероризму

1.1. Поняття „терору” та „теракту”

Слово «терор» має латинське походження (terror) і перекладається як страх, жах. Новий тлумачний словник української мови містить наступне визначення терору: найгостріша форма боротьби проти політичних супротивників із застосуванням насильства аж до фізичного знищення. Оксфордський тлумачний словник виділяє два основних значення лексеми «терор»:

1) надзвичайний страх;

2) людина або річ, що є причиною надзвичайного страху [4, с. 93; 95].

Аналізуючи наведені значення, зауважимо, що більш точним вважається визначення «терору», при якому вказується на притаманну цьому явищу «тактику залякування, придушування». Зрозуміло, що філологічні джерела не завжди можуть дати точну відповідь щодо тлумачення того чи іншого поняття з урахуванням специфіки певної науки, проте вони допомагають окреслити зміст поняття з урахуванням його етимологічного значення.

Деякі вчені вирішили конкретизувати поняття терору, розмежувавши його на «ідеологічний і духовний», при цьому суб'єктом терору вважається лише держава або її органи. Ми дотримуємося дещо іншої позиції і не вважаємо домінантним обраний для визначення терору критерій суб'єкта (держава або її орган). Розмежування між поняттями треба проводити, враховуючи притаманні їм ознаки, тобто їх сукупність, які у своїй єдності підкреслюють неповторність та відокремленість цього явища від тотожних. Такими ж принципами слід керуватися і при відмежуванні терору від інших суміжних понять. Отже ми солідарні з В.П. Ємельяновим з приводу того, що терор може бути як державний, так і недержавний [4, с. 94; 95].

Державний терор, в свою чергу, можна поділити на зовнішній і внутрішній. Зовнішній - полягає у проведенні агресивної політики щодо інших держав. Внутрішній - містить низку заходів щодо усунення, локалізації, нейтралізації певних політичних противників або сил, які можуть бути проведені латентне, тобто усування людей буде проходити внаслідок «випадковостей». Держава публічно не буде проголошувати свою причетність до цих випадків і навіть не буде виступати проти тих чи інших сил. З іншого боку, внутрішньодержавний терор може набути «легітимного» характеру, коли держава «переробить» законодавство таким чином, щоб воно висловлювало волю пануючої верхівки. Разом з тим вся система влади, тобто законодавча, виконавча і судова, не будуть відігравати ролі трьох рівноправних важелів, не буде працювати система стримувань та противаг, яка є атрибутивною ознакою демократичних суспільств, що певним чином може призвести до тоталітаризму. За таких умов, з правової точки зору, держава нічого не порушує, вона відкрито проголошує свій курс, відкрито визначає своїх противників і відкрито карає їх. Тобто ззовні все законно, бо є влада, яка спирається на закон і підтримує свої водіння за допомогою апарату примусу, робить їх обов'язковими і безумовними до виконання, є законодавство, яке регулює правові відносини в суспільстві.

У структурі внутрішнього терору можна також виділити змішану форму, тобто відкритий державний терор військового (поліцейського) характеру та латентний терор.

Цю думку підтверджує теза Ж. Деларю: «У перші ж дні приходу нацистів до влади на Німеччину обрушився шквал терору. Він набув двоякої форми жорстоких і кривавих розправ під час хвилювань, вуличних страйків і потайком завданих ударів у вигляді безлічі беззаконних таємних арештів... Запровадження в життя надзвичайних законів ставили німецьких громадян у повну залежність від нацистського поліцейського свавілля. У будь-якій ситуації поліцаї могли діяти на свій розсуд» [2, с. 11; 58].

Жодний державний терор не може панувати без належного ідеологічного терору, як його називає В.П. Ємельянов. Мета проведення ідеології при державному терорі полягає в систематичному, цілеспрямованому насадженні певних ідей, принципів, переконань, за яких діяльність держави визначалася б єдино вірною.

Як ми вище відмічали, суб'єктом терору може бути не лише держава або державні органи, які виступають від її імені, а й інші потужні сили, які можуть справити тиск чи залякати необмежене коло осіб. В.П. Ємельянов з цього приводу зазначає, що до таких потужних сил можуть належати такі позадержавні утворення, які «вдалися до відвертого воєнного конфлікту з державною владою і прагнуть самі стати до керма держави».

Підсумовуючи сказане, наведемо родове визначення терору, запропоноване В.П. Ємельяновим: акт масового фізичного, психологічного, ідеологічного насильства, що здійснюється суспільно-політичними структурами, які володіють необмеженою владою над соціальним контингентом, котрий знаходиться в їх полі діяльності.

З огляду на таке визначення терору можна окреслити його основні, характерні ознаки:

- Масовість насильства. Це означає необмежену кількість осіб, які підпадають під це насильство, а також потенційну можливість його розповсюдження на ще більш невизначену групу людей.

- Системність актів насильства. Це означає, що ці акти повинні бути не поодинокі, а складати певну сукупність дій, кінцевого метою вчинення яких є створення обстановки пригніченості, страху, дестабілізації суспільства. Системність не є систематичність. Останнє являє собою певну циклічність, повторюваність, можна навіть абстрактно сказати сукупність відокремлених у часі дій. Перше ж поняття містить сукупність актів насильства, об'єднаних однією спільною метою.

- Суб'єктами терору може виступати як держава, так і недержавні організації, головною рисою яких є «володіння необмеженою владою» [2, с. 14; 58], як зазначає В.П. Ємельянов.

- Терор є цілеспрямований, тобто спрямований на досягнення певної мети, але у більшості випадків індиферентний щодо жертв.

Переходячи до розгляду поняття тероризму саме в плані компаративного аналізу з вищезазначеними поняттями, необхідне усвідомлення того, що тероризм є злочином, водночас кримінальна відповідальність у чинному КК України встановлена не за його вчинення, а за вчинення терористичного акту. Багато визначень страждають на звуженість та заангажованість розуміння тероризму як політичного злочину. Це, мабуть, створило з терористів за влучним виразом В.В. Лунєєва «білу кістку» серед злочинців. Вчинення тероризму в деяких випадках з політичних мотивів не повинно перетворювати злочин, за.який передбачена відповідальність КК України, в політичну акцію. Зняття «політичного ореолу» з тероризму за словами С.Г. Келіної «відкриває можливість екстрадиції злочинців» [5, с. 183; 189], це обумовлено тим, що деякі держави називають певні злочини (у тому числі терористичні) політичними і відмовляються видавати злочинців.

Політична мотивація тероризму не перетворює терористів у політичну силу, яка спроможна володіти необмеженою владою над певною соціальною групою. На відміну від терору при тероризмі виражаються лише інтереси самої терористської групи.

Отже, під тероризмом ми розуміємо негативне соціальне явище, обумовлене соціальними, політичними та економічними чинниками, що полягає у застосуванні чи погрозі застосування насильства або інших загальнонебезпечних дій особою або групою осіб, які прагнуть шляхом залякування і примусу досягти певних соціальних змін у власних інтересах.

При всій уявній тотожності понять терор та тероризм можливо окреслити ознаки тероризму, що відрізняють його від терору.

- Тероризм є кримінально-правовим явищем, в той час як терор - соціально-політичним.

- Терористи при вчиненні терористичних актів не володіють владою не тільки над певною групою, але взагалі ні над ким, в той час як при терорі особи, що вчинюють ці акти, володіють необмеженою владою над певним соціальним контингентом.

- При терорі створення обстановки страху, пригніченості може бути кінцевою метою; натомість при тероризмі існує «інструментальне» насильство або загроза насильством, яке є лише засобом досягнення інших цілей.

- Тероризм завжди протиправний, в той час як терор при певних обставинах (коли суб'єктом є держава) може бути легітимний.

- При тероризмі однією з ознак є раптовість, в той час як при терорі наявна очікуваність внаслідок масштабності та системності його вчинення.

- Тероризм може бути вчинений одинаками, в той час як при терорі це є неможливим [6, с. 22; 25].

1.2. Еволюція проявів тероризму

Праобразом сучасного тероризму можна назвати криваву помсту. Незважаючи на жорстоку сутність, вона мала регулюючу функцію вже на початку формування общинного суспільства: кривава помста дозволила розширити просторові та часові рамки конфлікту, що, безперечно, утруднювало ненормативну поведінку.

Елементи терористичного насильства простежуються також в інших історичних формах.

Ще з 14-го тисячоліття до нашої ери державний тероризм виявлявся у вигляді деспотичних державних устроїв, якими були централізовані рабовласницькі держави.

Як праобраз сучасних таємних операцій спеціальних служб постає вбивство давньоримського диктатора Юлія Цезаря.

У першому столітті нашої ери в Іудеї діяла секта сикаріїв, яка знищувала представників єврейської знаті, що співробітничали з римлянами. Жах наводили на народи Ближнього Сходу хрестоносці.

Система поборів ясаку, яку використовувала Золота Орда, будувалась на загрозі набігів, розправ, спустошень.

З тероризмом Середньовіччя асоціюється така судове-поліцейська установа католичної церкви у боротьбі з єресями, як інквізиція. До речі, уже в XIX ст. її функції частково перейшли до однієї з конгрегацій римської курії.

Середньовіччя та епоха Відродження знали також чимало внутрішньодержавних змов і вбивств політичних діячів. Папи навіть «легалізували» своїх едиктах вбивство королів та імператорів, які не підкорялися Святом престолу.

У Середні віки представники мусульманської секти вбивали префекті і халіфів. Тоді ж політичний терор практикували деякі таємні товариства Індії та Китаю.

Судовий терор в Росії був характерний дня внутрішньої політики Івана Грозного у період опричнини. Позасудовий державний терор почався там у часи «смути» на початку XVІі ст. і слугував для знищення політичних супротивників.

Велика Французька революція (1789 - 1794 pp.) також залишила свій слід на ниві тероризму; саме з якобинською диктатурою пов'язане виникнення поняття терор, незважаючи на латинське походження терміна (від terror - страх, жах) [6, с. 24; 25].

Німецькій радикал Карл Гейнцен, якого вважають засновником сучасного тероризму, у 1848 році висунув «філософію бомби», що своїм корінням сягає виправдовування тирановбивства і виходить від Фоми Аквінського та отців християнської церкви.

З другої половини XIX ст. тероризм стає постійною ознакою суспільного життя. До нього удаються російські народники, радикальні націоналісти в Ірландії, Македонії, Сербії, анархісти у Франції 90-х років, а також аналогічні рухи в Італії, Іспанії та США.

Революція 1917 року, а в подальшому і громадянська війна в Росії перетворились по суті у протистояння червоного та білого терору з виявленням небувалої жорстокості з обох сторін.

В умовах внутрішньодержавного та зовнішнього терору проходила підготовка до захоплення та перерозподілу світу в Німеччині та Італії.

Характерно, що історія наполегливо повертає світове суспільство до тих конфліктів, які не знайшли свого вирішення у минулому. Наприклад, уже тринадцять століть існує конфлікт уздовж лінії розлому між християнською та ісламською цивілізаціями. На думку М.Ренсторпа, антизахідні настрої та сильна ворожість яку мусульманські терористи відчувають У відношенні до Ізраїлю, є результатом історичної закономірності політичного пригнічення та суспільно-економічної маргінальності арабського світу.

Чеченський тероризм та повстанство також мають своє історичне коріння. Розгляд чеченської, як і інших подібних проблем, вказує на те, що спроби якось обійти проблему без вирішення докорінних причин не усувають конфлікт, а роблять його латентним, що обумовлює застосування тероризму.

Так, відомий російський дипломат й історик М.М. Покровський наводить приклад доповіді кавказького головнокомандувача генерала Тормасова (1836 р.) військовому міністрові Росії: «... метушливе бажання деяких командувачів на лінії, аби відзначити себе військовими діями проти чеченців, замість того, щоб привернути їх до себе через покірливе та справедливе управління, ввело майже за звичай кожного року діяти проти них чи інших народів військами, часто без будь-якої причини. Цими заходами чеченці доведені до того, що хоча вони й не мають і тіні своєї попередньої могутності, однак при останньому своєму знесиленні, все ж мають до сьогодні нездоланний дух помсти проти Росії» [7, с. 15; 21].

Сталінська депортація 1944 року поглибила чеченську кризу. Російське керівництво у 90-ті роки проігнорувало ці обставини, і конфлікт перетворився у трагедію на теренах двобічного тероризму.

У монографії В.Ф.Антипенка «Современный терроризм: состояние и возможности его упреждения (криминологическое исследование)» (Київ, 1998) більш докладно розглянуто історичні аспекти виникнення і розвитку курдського, баскського, палестинського, а також північне-ірландського тероризму. Аналіз демонструє очевидну закономірність: там, де процес виникнення та становлення державних утворювань супроводжується геноцидом, расизмом, колонізаторством й іншими формами жорстокості та цинічного насильства, історично закладаються проблеми, вирішення яких, як правило, супроводжується зворотнім насильством та екстремізмом.

Так, під час захоплення колоній іспанські колонізатори здійснювали політику геноциду проти інків, ацтеків і тольтеків. У період між 1800 та 1850 роками у воєнних кампаніях та шляхом розповсюдження інфекційних захворювань чисельність північноамериканських індійців зменшилась з 600 тис. до 250 тис. чоловік.

Л.А. Моджорян, посилаючись на французьких авторів Ж. Сюре-Каналя та Дю Буа, наводить дані (далеко не повні), згідно яких у XVI ст. на американський континент було привезено 900.000 африканців, у XVII ст. - 2.750.000, у XVIII ст. - 7.000.000 і у XIX ст. - 4.000-000, тобто взагалі близько 15 млн. чоловік. Враховуючи, що на одного раба, доставленого в Америку, припадає 5 вбитих в Африці чи померлих у морі, вчені приходять до висновку, що американська работоргівля зменшила населення Африки на 60.000.000 чоловік.

Не виникає сумнівів, що геноцид, апартеїд, расизм, рабство та інші антилюдські вияви, які супроводжували колонізацію, створювали сприятливі умови для удосконалення терористичних методів, призначених як для реалізації колоніальної політики, так і для цілей протидії їй.

Під обраним кутом зору в умовах, що складаються в Україні, актуальності набуває кримсько-татарське питання, у процесі вирішення якого потенційно можливі екстремізм та насильство.

У вищезгаданій монографії В.Ф.Антипенка наводяться певні матеріали та висновки, які доцільно враховувати при аналізі та оцінці динаміки ситуації в Криму з метою визначення вірогідності виникнення тероризму та його можливої спрямованості [2, с. 29; с. 58].

Отже, очевидно: тероризм як насильницька дія формувався в суспільній культурі насильства, що склала позитивні уявлення про нього, відповідними установками та поглядами, які передаються із покоління в покоління.

Усією ходою історії було сформовано та закріплено в масовій свідомості відомі традиції політичної практики та соціального життя, які на сьогодні все частіше сприяють вибору терористичних методів та засобів вирішення різних конфліктів. У цілому ж бачиться присутність історико-культурного елементу в механізмі активізації та трансформування сучасного тероризму.

Активні пошуки міжнародним співтовариством шляхів протидії тероризму приречені на невдачу, якщо цим важливим фактором, що тероризм як насильницька дія, проігнорувати. Особливо це слід враховувати при розробці міжнародно-правових антитерористичних заходів та механізмів їх реалізації.

Історичний підхід також передбачає внесення відповідних коректив і в національні законодавства держав, для яких проблема тероризму є актуальною, аби попередити конфліктологічні ускладнення, які можуть потягти внутрішній та міжнародний тероризм.

Розвиткові тероризму сприяли сучасні війни. Терор при цьому виконував роль допоміжного фактора, з допомогою якого прокладалися шляхи до успіху збройних сил на полях битв. Після другої світової війни роль тероризму у вирішенні міждержавних і геополітичних питань зросла. Цей метод та перспективи його використання особливо вигідно виглядали на тлі колосальних жертв і руйнацій, які принесла війна.

Намагаючись забезпечити свої економічні та політичні інтереси, спецслужби США та інших розвинутих держав досить активно використовували тероризм у міжнародних відносинах.

Наприклад, за даними журналу «Ю.С. ньюс енд Уорлд Ріпорт», опублікованими у листопаді 1977 року, ЦРУ США тільки у період з 1961 року по 1976 рік провело понад 900 значних таємних операцій за кордоном проти окремих «небажаних» для СІЛА державних і громадських діячів та урядів. Доречно відзначити, що В.В. Вітюк, класифікуючи тероризм як явище, визначив інспирований спецслужбами заколотницький тероризм як побічну форму державного тероризму [8, с. 149; 155].

У деяких країнах тероризм використовувався з метою затвердження державності (Росія щодо Чечні, Велика Британія відносно Північної Ірландії та ін.).

Розвинуті західні країни сприяли становленню та активізації тероризму під гаслами арабської «визвольної війни», а сьогодні самі змушені з ним боротися.

Як зауважує авторитетний дослідник арабського світу Стефан Табачник, систематизована теорія цього явища має англійське походження і складає концепцію «війн низької інтенсивності» [8, с. 150; 155].

У рамках забезпечення політичного та економічного впливу своїх країн західні спецслужби передали у другій половині XX ст. сучасні таємні методики багатьом країнам Ближнього та Середнього Сходу. Через французькі, англійські, американські, німецькі терористичні школи пройшло багато представників народів цього регіону.

Клод Зільберзан (колишній керівник французької розвідслужби ) з цього приводу у своїх мемуарах дуже вдало замітив: «Якщо готувати та навчати партизан і терористів, давати їм гроші та зброю, то необхідно знати про ризик того, що вони можуть бути використані і проти вас» [9, с. 23; 42].

Таким чином, поряд з історично пояснюваними причинами, основною, тією, що зумовлює зростання ролі тероризму як засобу боротьби, вбачається прецедент вдалого застосування стратегії і тактики терору провідними країнами світу у вирішенні воєнно-політичних, економічних та інших питань, які забезпечують їх державні інтереси.

Значною мірою через застосування насильницьких методів у політиці розвинутих країн сучасний тероризм набув образу глобального явища, що загрожує безпеці світу. Звертання до тактики тероризму менш розвинутих держав і націй, які були домініонами, як правило, спочатку мало форми дій, які застосовувалися у відповідь на насильство. Причому жорстокість та професіоналізм їхніх дій зростав відповідно до того, як зростав рівень протистояння.

Окрім вказаних, зростанню ролі тероризму сприяли і деякі не менше значимі фактори.

Так, незважаючи на те, що сутність тероризму становить залякування та насильство, він як засіб боротьби знаходить поблажливість, виправдання, а часто і підтримку філософів, ідеологів та інших фахівців, не кажучи вже про народні маси, інтереси яких (соціальні, етнокультурні, релігійні, територіальні) терористи виражають чи намагаються виражати.

Окрім апологетики, застосування методів терору знаходить моральне виправдання у тому, що на тлі такого розповсюдженого сучасного насильства частка тероризму не вирішальна.

Об'єднане сприяння ядерної та терористичної загрози, державних репресій та тероризму притаманне частині наукової й мистецької інтелігенції Заходу. Безумовно, з таких позицій терористи знаходять підтримку та моральне виправдання «моральному» насильству.

Окремо слід говорити про зростання ролі релігії у тероризмі. Досить наголосити, що згідно даних, які наводилися на конференції «Тероризм у трансатлантичному регіоні» (1997 p.), з середини 60-х до середини 90-х років чисельність фундаменталістських течій усіх релігійних напрямків у всьому світі зросла втричі. Одночасно сталося бурхливе зростання ідентифікованих релігійних терористичних організацій, яких ще у 1968 році не було зовсім. Сьогодні майже четверта частина усіх терористичних формувань, які діють у світі, переслідує переважно релігійні цілі. З іншого боку, поширення релігійного екстремізму також супроводжувалось різким зростанням числа терористичних актів, яке почалося з 1988 року і яким пояснюється більше половини із 64319 випадків тероризму, зареєстрованих з 1970 по 1995 роки [10, с. 5; 36].

Ситуація ускладнюється з виникненням фактора державної причетності до тероризму. Релігійні терористичні угруповання часто стають дешевим і дієвим засобом просування окремих держав на шляху досягнення певних політичних цілей у міжнародних справах. До цього додаються питання націоналізму та сепаратизму, у яких релігійний компонент нерідко є частиною складного конгломерату культурних, політичних та мовних факторів.

Наступний аспект популярності тероризму серед солідарної з його цілями частини населення, а особливо молоді, міститься у високому ступені його морального виправдання, у порівнянні з кримінальною злочинністю, яка теж є однією із болючих проблем людства. Особливе значення має те, що досягнення терористами цілей боротьби передбачає, як правило, високий соціальний рівень і посадове становище її учасників. Терористичні формування у подальшому утворюють основу збройних сил, органів правопорядку та ін., як це мало місце в Ізраїлі, Чечні, Палестині.

Багато дослідників наголошують на високому ступені духовно-етичної заангажованості терористів, боязні пристосування, тязі до незвичного, відкиданні існуючого стану, пов'язано з потребою в елітарній значущості.

Для більшості терористів характерна тенденція до екстремалізації, пошуку джерел своїх особистих проблем зовні. Вони проектують низькооцінювані частини свого «Я» на істеблішмент, який сприймається як джерело загрози. До тероризму їх підштовхує потреба в зміцненні особистої ідентичності, що досягається приналежністю до групи.

Соціально-психологічний аспект зростання ролі тероризму учені пов'язують також із особливою атмосферою, яку породжує НТР.

Прямий вплив науково-технічної революції на зростання ролі і місця тероризму як засобу боротьби полягає у тому, що вона значно збільшила можливості терористів у порівнянні з можливостями правоохоронної системи. Це стається., з одного боку, через прихований, раптовий характер тактики терористів, опосередкованість об'єктів нападу, а з другого - правоохоронним структурам доводиться діяти більш відкрито, предмет їх спрямувань зрозумілий, тому ефективність технічних засобів боротьби в їхніх руках буває не такою високою.

Слід також пам'ятати, що терористи здатні зробити своєю зброєю засоби масового знищення, і в тому числі ядерну зброю. Відомі випадки нелегальної торгівлі ядерними матеріалами, зафіксовані після розпаду Радянського Союзу.

До того ж треба враховувати, що високий технічний рівень життєзабезпечення міст, територій, держав передбачає високий потенціал діяльності терористів.

Важко перебільшити небезпечність електронного, комп'ютерного тероризму, який все частіше настійно про себе заявляє. Проникнення у комп'ютерні системи і проведення т.зв. диверсій може потягти незворотні процеси в економіці, системах управління та життєзабезпечення цілих держав та регіонів.

Як бачимо, у самій тактиці терору криється потенціал, який із розвитком цивілізації і науково-технічного прогресу набуває ефективного наповнення, роблячи тероризм все більш небезпечною зброєю, яка вже зараз цілком співмірна за масштабами загрози людству із термоядерною та іншою зброєю масового знищення.

Слід відзначити, що у наведеному вище потенціалі терору міститься також і незвичайний інтерес до нього, який терористи намагаються використати в своїх цілях. Перевага тероризму над іншими видами насильства (кримінальними злочинами, війнами, геноцидом і т. ін.) полягає в тому, що задовольняючи цей інтерес, терористи досягають своєї більш віддаленої цілі - певного стану суспільної думки.

Л. Диспо навіть вважає, що між світоглядом журналістів, які оцінюють тероризм як сенсацію, і переконаннями терористів відсутня політична різниця. І в одних, і в других однаковий садистський смак до насильства, до жорстокості та знущань.

Отже, вбачається, що тероризм - це рухома, багатомірна система, яка взаємодіє з системою суспільне-державною, що їй протистоїть. Виступаючи продуктом сучасної суспільної системи і функціонуючи усередині її, тероризм, поряд з використанням науково-технічних досягнень, все частіше перетворює демократичні інститути у зброю, обернену проти цієї ж системи. Окрім цього, у міру розвитку цивілізації, з одного боку, а з іншого - у міру розростання тероризму як суспільного та кримінального явища, його можливості поглинати елементи протидіючої системи зростають. У цьому полягає живучість, прийнятність і навіть привабливість тероризму як засобу боротьби [10, с. 12; 36].

Базуючись на загальному баченні тероризму як історично та соціальне зумовленого явища у житті сучасного суспільства, доцільно звернутися до структури терористичних організацій сучасності.

1.3. Терористичні організації сучасності: методика та організаційні структури

Тероризм сьогодні - це універсальне явище й за охопленням населення, і за географією його поширення. Сьогодні кризовий пояс тягнеться від Касабланки на заході через Джербу, Ер-Ріяд, Аден до острова Балі на сході, від Найробі і Дар-ес-Салама на півдні до Москви і китайської провінції Синьцзян на півночі. Центр вогнища - Палестина, Ірак, Афганістан та Чечня. Тероризм - це багатогранний феномен, що набуває форми транснаціонального. Не існує єдиного визначення тероризму як явища. Проте необхідно подивитись на нього як з погляду історичного, соціологічного та релігійного, з погляду правоохоронних органів та міжнародного права, з позиції науковців, політиків, фахівців з інформатики. Можна розглянути цю проблему під кутом зору Європи й Америки, Азії і Африки.

Азійський тероризм за своїм розмахом та інтенсивністю нічим не поступається європейському. Яскравим прикладом його проявів може стати історія японської «фракції Червоної Армії»[11, с. 6; 8].

Як і в Європі, в Японії, по загасаючому молодіжному бунтові кінця 60-х настає доба тероризму.

Навесні 1969 р. «Комуністична молодіжна спілка» Японії виключає зі своїх лав екстремістські налаштованих молодих людей з Осаки та Кіото. Керівництво спілки вважало, що країна ще не визріла для збройної боротьби. Виключені ж, вважаючи, що студентський рух переможено і масові демонстрації є марними, створюють свою організацію під назвою «Фракція Червоної Армії», обравши ту саму назву, що і їхні західнонімецькі однодумці. У вересні 1969 р. до неї входило бл. 400 чол. [11, с. 6; 8]

У японській «Червоній Армії», як, втім. І в будь-якій іншій терористичній організації, в основу була поставлена практична діяльність, а вчення, що його ця діяльність повинна була зреалізувати, відсувалося на другій план.

У листопаді 1969 р. у віддаленому готелі префектури Яманасі відбувся своєрідний семінар членів бойового ядра «Червоної армії», на якому були обговорені план нападу на резиденцію глави уряду та технологія виготовлення вибухових пристроїв. Але закінчити обговорення «червоноармійці» не встигли, оскільки готель був здобутий штурмом спецзагоном поліції. Було заарештовано 53 чол., а також вилучено зброю, вибухові пристрої та компоненти для виготовлення вибухівки. За підготовку нападу па прем’єр-міністра учасникам «семінару» дали по два роки. Як бачимо, початок «бойового шляху» японської «Червоної армії» був вельми скромним.

Перша значна невдача змусила замислитися «червоноармійців» не лише про морально-теоретичне обгрунтування терористичних методів ведення боротьби, але й про сувору конспірацію, а також про детально розроблену тактику.

Було вироблено три різновиди бойових акцій:

- викрадення значних політиків (для обміну на заарештованих товаришів);

- пограбування банків (з метою самофінансування);

- напади па склади зброї.

Навесні 1971 р. «Червона армія» проводить три пограбування банків, а влітку - ще одне. Вдалий же напад на збройний магазин вчиняє ідеологічно споріднена «Червоній армії» група під назвою «Організація спільної боротьби проти японсько-американського договору безпеки». Згодом ці дві організації об'єднуються задля ефективнішої боротьби.

Цікавою особливістю японської «Червоної армії» був внутрішній терор, культивований її керівництвом. Від моменту створення організації внутріорганізаційні вбивства були узвичаєною річчю. Згуртованість членів «Червоної армії» зміцнювалася спільними злочинами, кров'ю та страхом.

Ще однією особливістю японської «Червоної армії» було те, що верховодили в ній (як і в РАФ) жінки. Після того, як перший лідер організації Цунео Морі «заподіяв собі смерть» в одній з в'язниць, керівником «Червоної армії» стає Фусако Сігенобу (як це не дивно, але її батько, ультраправий націоналіст, цілком спокійно поставився до ультралівих переконань та діяльності своєї дочки. Спокійно порівняно з тим, що батьки деяких «червоноармійців» здійснювали самогубства, дізнавшись про причетність своїх дітей до «Червоної армії») [13, с. 84; 91].

Переосмисливши стратегію, Сігенобу дійшла висновку, що необхідно об'єднати зусилля із вже діючими терористичними групами, її вибір впав на палестинців, які тоді мали великий досвід терористичної діяльності, зброю, гроші і допомогу з боку країн «розвиненого соціалізму».

Сігенобу вирушає на Близький Схід і зустрічається там із Жоржем Хаббашем, лідером «Народного фронту визволення Палестини», що виник 1967 р. після поразки арабських країн у «шестиденній війні». Збираючись створити у Палестині марксистську державу після її «визволення від сіоністів», Хаббаш наголошував на особливій значущості акцій проти цивільних об'єктів з максимальною кількістю жертв, тому що такі акції привертали увагу світової громадськості до ситуації на Близькому Сході.

Думка Фусако Сігенобу з цього приводу була ґранично простою: «Коли імперіалісти привласнили собі право вбивати в'єтнамців та палестинців, то і ми повинні мати право розтрощити Пентагон і вбивати імперіалістів» [13, с. 85; 91].

Невдовзі після тієї заяви члени «Червоної армії» влаштовують бійню у Тель-Авівському аеропорту, розстрілявши з автоматів 26 чол. і поранивши 80. Але це було лише початком. Перелік проведених терористичних акцій «Червоній армії» є неймовірно довгим. Втім, свою діяльність ця організація не припинила і досі.

Свого часу лідер Ірану Хаменеї в інтерв'ю журналові «Аль-Алям» заявив: «Ми вважаємо, що лише екстремістський рух здатен протистояти чорному деспотизмові великих світових держав і досягти успіху. Тому ми не лише не заперечуємо свого екстремістського підходу до глобального деспотизму, але й визнаємо його і пишаємося ним» [13, с. 86; 91].

Було б необачним вважати ісламський тероризм (та тероризм взагалі) чимось однозначним, таким собі згустком зла та насильства, що протистоїть прогресові та гуманізмові. Ісламський екстремізм (як сунітського, так і шиїтського штибу), що широко використовує терористичні методи боротьби, є єдино можливим варіантом силового протистояння країн Близького Сходу Заходові. «Буря в пустелі» наочно продемонструвала, що ісламський світ не спроможний чинити безпосередній воєнний опір експансіонізмові світових держав. Тероризм взагалі, й ісламський зокрема, постає силовим контрзаходом у відповідь на державний тероризм Заходу. Тому недаремно на сесії спецкомітету з проблем міжнародного тероризму ООН, що відбулася 1973 року, пропозиція арабських країн включити державний тероризм в концепцію міжнародного тероризму була заблокована країнами Заходу, які виступили проти віднесення урядових акцій до категорії тероризму. І це зрозуміло. Хто ж добровільно відмовиться від ефективного інструмента зовнішньої політики?

Особливості ісламського тероризму зумовлені насамперед його релігійною підставою, яка зумовлює індивідуальну мотивацію членів екстремістських груп, чий фанатизм, ретельно виплеканий і підтримуваний керівництвом групи, дозволяє їм чинити такі ризиковані і часто самогубні акції, на які навряд чи зважились би нерелігійно мотивовані терористи. Загибель під час джихаду (а саме так розцінюють свою діяльність ці групи) є, з їхнього погляду, прямою дорогою до раю, і не дивно, що багато терористів не лише ладні, але й прагнуть загинути під час виконання завдання. Недаремно на стінах будинків у Газі можна побачити плакати з таким змістом: «За допомогою Бога і наших мучеників ми очистимо нашу землю від євреїв!». Або: «Бійці Ісламу люблять смерть більше, як солдати Рабина люблять життя!» [13, с. 87; 91].

Ісламська етика та естетика смерті, отже, є однією з підвалин ісламського тероризму.

Ісламським терористам взагалі властивий високий ступінь залученості до теракту, що є однією з відмінностей релігійно мотивованого тероризму. Останньому притаманна деяка відстороненість, відокремленість особистості терориста від чиненого ним теракту; він розглядається і розглядає себе як холодне, розважливе знаряддя, за допомогою якого робиться ще один крок на шляху до мети. Ісламський же терорист вбачає в теракті не лише засіб досягнення мсти, але й своє особисте спасіння, він ставиться до теракту як до форми служіння Аллахові, що робить для нього теракт «особистою» справою.

Тут можна провести паралелі з т. зв. екстатичним тероризмом, коли застосування тероризму може стати заледве не емоційно-релігійним дійством і коли емоційний вплив на терориста стає основною мотивуючою силою теракту.

Відзначною рисою ісламських терористичних організацій є наявність майже в кожній з них харизматичного лідера, який, як правило, є і творцем очолюваної ним групи [13, с. 89; 91].

Остання зазвичай складається з ізольованих один від одного осередків, до кожного з яких входить не більш як 10-11 чол. Ці осередки часто називаються «сім'ями» («усар»). Як правило, осередки спеціалізуються на певному відтинку роботи від місіонерсько-вербувальної діяльності до вуличних боїв [12, с. 88; 253].

При лідері групи, що має дуже високий релігійний харизматичний авторитет існує консультативна рада. Рішення цієї ради можуть бути для лідера як обов'язковими, так і необов'язковими.

При прийомі до осередку групи, новачка піддають впливу цілої низки заходів, спрямованих на значну (а подеколи і тотальну) перебудову його особистості. Метою цієї перебудови є фактична деперсоналізація особи, перетворення її на автомат, що кориться лише «волі Аллаха», вираженій у шаріаті та наказах лідера групи. Ідеологічна обробка членів ісламських терористичних груп спрямована на те, щоб виховати в них дві якості: готовність до покори та готовність до самопожертви. Перша якість основується на гаслі «Свобода - це покора Аллахові». Друга - на гаслі: «Хто не жадає мученицької смерті, віра того є слабкою» [12, с. 90; 253].

Дуже велику увагу керівництво ісламських терористичних груп приділяє ізоляції своїх членів від суспільства, що полегшує психологічну та ідеологічну та ідеологічну підготовку, дає лідерам монополію на ідейний вплив, а також звужує світ бойовика до розмірів групи і прив’язує в такий спосіб його до останньої.

Перебудова духовно-цінністної системи членів ісламських терористичних груп призводить до того, що вони виконують всі накази та йдуть на смерть цілком добровільно і навіть радісно. Настанови ісламу перестають бути для них зовнішнім чинником, перетворюючись на внутрішні, і багато ісламських терористів дотримуються їх цілком щиро, не тому, що вони повинні, а тому, що вони хочуть. Характерним побічним ефектом всього цього є почуття моральної вищості не лише над ворогом, але її над усіма іншими людьми.

Ісламський тероризм є одним з найпотужніших терористичних рухів у світі, діяльність якого виходить поза рамки Близького Сходу. Симптомами цього є: захоплення 24 грудня 1994 р. в Алжирі аеробуса А300 компанії «Ер Франс» бойовиками «Озброєного ісламського угруповання» з метою його підриву над Парижем; вибух бомби 1993 р. в нью-йоркському Світовому торговельному центрі, вчинений арабською терористичною групою шейха Омара, діяльність якої доти не поширювалася поза межі Єгипту; і арешт 1996 р. нью-йоркськими командос (SWAT) двох молодих арабів, що виготовляли у себе в помешканні вибуховий пристрій. З приводу останнього випадку фахівці ФБР вважають, що за їхньою спиною стоїть ХАМАС [12, с. 95; 253].

Якщо це справді так, то це означає, що дана терористична організація відійшла від своєї декларації про боротьбу лише з Ізраїлем і лише на його території і збирається вступити в боротьбу також і з союзниками Ізраїлю на їхній території. Судячи з усього, саме у зв'язку з цим 1997 р. адміністрація США склала список екстремістських організацій, члени яких в екстреному порядку підлягають висилці з країни.

Не менш відомою терористичною організацією, що з'явилася в Європі наприкінці 60-х рр. і діє досі, є італійські «Червоні бригади». Виникла ця організація 20 жовтня 1970 р. Саме в цей день в одному з лівоекстремістських видань з'явилося повідомлення про створення «пролетарської організації, яка має намір боротися проти господарів та тих, хто їм служить» [12. с. 96; 253].

Коли Андреас Баадер та його найближчі сподвижники вийшли з лівацької молодіжної організації «Республіканський клуб», то керівна верхівка «Червоних бригад» залишила, свого часу, лоно таких лівацьких угруповань, як: «Потере операйо» («Робітнича влада», або - скорочено - «Потоп»), «Потта контінца» («Боротьба триває»), «Аутономія операйя» («Робітнича автономія») та «Авангуардія операйя» («Робітничий авангард») [12, с. 97; 253].

За рік до виникнення «Червоних бригад», 1 листопада 1969 р., в одному з дешевих готелів неподалік Генуї відбулася нарада кількох десятків активістів вище перелічених лівацьких угруповань. На ній була обговорена тактика і стратегія терористичної діяльності і сформоване ядро «Червоних бригад». Виступаючи на цьому своєрідному семінарі, 28-річний Ренато Курчо, якого пізніше італійська преса назвала «історичним засновником «Червоних бригад», закликав ліваків «перейти до збройної боротьби». На його думку, вона була єдиним способом «звільнитися від влади капіталу» [12, с. 98; 253]. Курчо вважав, що «діяти належить у містах, де знаходиться організаційний і політичний центр експлуатації. Треба завдати удару в самісіньке серце системи».

Початок активної діяльності «Бригате россе» випав на т. зв. «промисловий трикутник Турін - Мелан - Генуя».

Серед членів бойових груп «Червоних бригад» були робітники, студенти, дрібні комерсанти, нащадки найбагатших родин Італії та значних політичних діячів, а також підприємці і професори університетів, лікарі, адвокати тощо.

Спочатку «Бригате россе» не привертали до себе особливої уваги. Переважно вони підпалювали машини, били, а подеколи й калічили підприємців середнього рівня, інженерів, начальників цехів - «експлуататорів робітничого класу». Об’єктами нападу обиралися, як правило, люди правих поглядів, здебільшого колишні члени фашистської партії. Дії «Червоних бригад» сприймалися спочатку владою й громадськістю як суто анархічні.

Дещо пізніше списки намічених жертв «Бригате россе» розширюються. До них потрапляють не лише підприємці, але й політичні діячі, судові чиновники, лікарі. журналісти - всі, хто «служить капіталові» [12, с. 100; 253].

Від диверсій та «вуличного насильства» «Червоні бригади» поступово переходять до викрадень.

У цей же час значна частина червонобригадівців опинилося на нелегальному положенні. Наймаються явочні та конспіративні квартири, купуються фальшиві документи, зброя, типографське обладнання для друку листівок. З метою «самофінансування» «Червоні бригади» здійснюють пограбування банків.

Першою жертвою «Бригате россе» стає поліцейський, що загинув під час арешту кількох бойовиків. Згодом терористи вбивають прокурора Генуї Коко (за його особливу незговірливість). Далі кількість вбивств наростає наче снігова лавина.

У відповідь влада підключає на допомогу поліції карабінерів. Відбувається низка арештів. Лави «Червоних бригад» рідіють. Здавалося б, кінець терористичної організації вже близький. Але відбувається дещо цілком протилежне.

3авершусться «романтичний» період у діяльності «Бригате россе». Йде процес переформування сил організації. Стає жорсткішою конспірація. Розробляється більш чітка організаційна структура. «Бригади» організуються за принципом «колон», кожна з яких була автономною, і члени яких знали лише дуже обмежену кількість своїх однодумців Діяльність кожної колони поширювалася на певну територію. Колона, своєю чергою, складалася з «бригад», кожна з яких налічувала не більш як 5 чоловік, Очолювали організацію стратегічне керівництво та виконавчий комітет, що підтримував, зокрема, зв'язки з іншими терористичними організаціями за кордоном. На найвищому щаблі організаційної ієрархії знаходилося політичне керівництво. Окрім того, організація поділялася на підпільну мережу бойових груп та груп, що здійснюють функції розвідки і служби інформації, займаючись вкоріненням своїх людей на підприємства, в міністерства і навіть у поліцію. Також (фахівці «Червоних бригад» здійснюють вивчення результатів психологічного впливу інформаційних акцій організацій - листівок, комюніке тощо.

Терористичні акти «Червоних бригад» стають дедалі організованішими та зухвалішими. Доходить до того, що терористи за 15-20 хв. до вчинення чергового вбивства телефонували до газет і казали: «Суб'єкта А буде вбито сьогодні о такій-то годині» [12, с. 106; 253].

У період найвищої активності організації до її ворогів зараховано не лише «експлуататорів» та їхніх «вислужників», але й «зрадників лівих», які не схотіли «підключитися до революційної боротьби».

Після того, як «Червоні бригади» не змогли досягти своїх стратегічних цілей (однією з яких було визнання за організацією статусу політичної) це стало зрозумілим після викрадення і вбивства колишнього прем'єр-міністра, голови ХДП Італії Альдо Моро, вони переходять від тактики знищення конкретних цілей до масового терору. Основними об'єктами їхніх акцій стають громадські місця, школи, університети транспорт [12, с. 107; 253].

В 1979 році сталося 2150 вибухів, підпалів та нападів на приміщення громадських і державних організацій та окремих людей. Нападів зазнали 133 навчальних заклади, 110 приміщень профспілок, 106 секцій християнсько-демократичної партії, 91 - комуністичної партії. 90 карабінерських казарм та поліцейських відділків.

За даними книги Мауро Галлені «Доповідь про тероризм», з 1969 по 1981 рр. в Італії було вчинено понад 12 тис. терактів, в результаті яких 362 чол. було вбито і понад 600 - поранено [12, с. 107; 253].

Втім, поліція також часу не гаяла. 710 середини 1980 р. її зусиллями було заарештовано 638 бойовиків, розгромлено 67 їхніх баз та явочних квартир, захоплено сотні одиниць зброї та тисячі документів. До 1983 р., коли діяльність організації була зведена до мінімуму, в італійських в'язницях знаходилося понад тисячу бойовиків «Червоних бригад», хоча, на думку фахівців, чисельність цієї організації перевищувала 2000 чол.

Треба зазначити, що організації типу РАФ, «Червоних бригад» чи то «Народної волі» - це вчорашній день тероризму.

Сьогодні визначальну роль у терористичному русі цілого світу відіграватимуть організації, що набули нової форми, трансформувавшись у справжні корпорації зі своїми банками, виробничими потужностями, юридичною інфраструктурою, значними земельними володіннями, суперсучасними засобами масового знищення і десятками, а то й сотнями, тисяч добре зорганізованих, абсолютно контрольованих верхівкою організації членів. Чудова камуфльованість подібних організацій та їх транснаціональний характер роблять їх невразливими. Студенти 70-х з автоматами навпереваги виглядають просто смішно порівняно з тими монстрами, що виникають у надрах сучасної цивілізації. Світ стоїть на порозі нової доби, доби занепаду абсолютної могутності держави. Концентрація значного капіталу у приватних руках і легка приступність надсучасних технологій створюють сприятливе середовище для виникнення в рамках суспільства замкнених соціотехногенних утворень, що прагнуть зруйнування цього суспільства.

Основною формою боротьби (у сполученні з іншими), до якої вдається подібне соціотехногенне утворення у процесі протистояння державному апаратові країни, в якій воно виникло, стає тероризм. Те, що нині визріває в розумах інтелектуалів і свідомості мас, об'єктивувавшись в економічних, політичних, виробничих, інформаційних, соціальних тощо відносинах, невдовзі змусить битися в конвульсіях всю цивілізацію. Першим несміливим проявом прийдешньої доби є «АУМ Сінріке».

Релігійний компонент «АУМ» більшою мірою відноситься до методів духовно-психологічного контролю й управління, аніж до якоїсь конкретної форми вірування [12, с. 111; 253].

«АУМ Сінріке» - це ізольоване соціо- техногенне утворення з широким спектром напрямків діяльності. Тепер вже не секрет, що однією з основних цілей «АУМ» була реалізація політичних амбіцій її керівництва. А ці амбіції включали в себе не більше і не менше як захоплення влади в країні і встановлення жорсткого авторитарного режиму на чолі з лідером «АУМ» Секо Асахара. Треба зазначити, що прагнення колишнього спеціаліста у галузі голковколювання не були безпідставними. За неповні десять років Асахара (а може той, хто стоїть за його спиною), створив одну з найпотужніших фінансових організацій Японії, про реальні можливості якої так досі нічого й невідомо. Існують припущення, що «АУМ» розгромлена лише де-юре, а не де-факто.

Як свого часу повідомила японська газета «Іомімурі», майно «АУМ» оцінюється у 2,5 млрд. йєн (29 млн. доларів). Крім того, організація володіє земельними ділянками, загальна площа яких становить 136 тис. кв. м, 16 будівлями в Токіо і в десяти префектурах країни.

Не викликає сумніву те, що цифра 29 млн. доларів є лише видимою частиною айсберга, якщо враховувати, до прикладу, що Мохан Раджніш, будучи главою секти «Бгагван Осхо», розпоряджався 200 млн. доларів, і це при тому, що його організація за розмахом діяльності і в слід не годна була ступити «АУМ Сінріке» [18, с. 46; 65].

Окрім того, що «АУМ» є великим власником нерухомості, її члени активно займалися (а може, і займаються) фінансовими операціями та підприємницькою діяльністю. Організація мала ресторани, крамниці, нелеґально виробляла зброю, кераміку та сільгоспдобрива. Сектанти душею, тілом і майном належали (належать?) організації. У Японії їх налічувалось бл. 10 тис., у Росії - 25-35 тис., а скільки по цілому світі – навряд чи можна встановити [18, с. 47; 65]

До реалізації своїх політичних цілей Асахара готувався з дивовижною ретельністю та розмахом. Поліцейській обшук будинків та складів «АУМ» дав вельми цікаві результати. Виявляється, секта мала в розпорядженні: чудово обладнану хімічну лабораторію; невеликий хімічний комбінат, оснащений найновішим обладнанням; понад тисячу бочок з 40 різними хімічними речовинами, підібраними в такий спосіб, що з них можна синтезувати або отруйні сполуки, або наркотики, або вибухівку. При цьому у зразках грунту тої землі, що належала «АУМ», виявлено сліди зарину та ботулізму (2). Хоча, ймовірно, експерименти з ядерними матеріалами на території Японії не велися, секта активно готувалася до створення ядерної зброї. Свідченням цьому є дуже докладна і секретна документація про надскладний процес збагачення урану для атомних станцій і ядерної зброї, що була вилучена японською поліцією в одного з членів «АУМ Сінріке». До цього можна додати, що організація мала протиатомні бункери і запаси антидотів - ліків яки нейтралізують дію нервово-паралітичних газів.

Готуючись до захоплення влади, Асахара сформував тіньовий кабінет з 20 міністрів і мав намір створити військові формації, що повинні були пройти підготовку в Росії.

Звичайно ж, якщо «АУМ Сінріке» і не знищена повністю, то принаймні знаходиться «під ковпаком» у поліції. Але хто скаже, скільки подібних організацій існує у світі і скільки їх ще виникне в найближчому майбутньому?

Події останніх років свідчать, що міжнародний тероризм стає одним з головних дестабілізуючих чинників у світі. Вже сьогодні ця проблема вийшла за межі інтересів окремої країни.

Аналіз діяльності міжнародних терористичних та релігійно-екстремістських організацій дозволяє виділити найхарактерніші особливості сучасного тероризму, основними з яких є:

- присутність членів та прихильників міжнародних терористичних і релігійно-екстремістських організацій в різних регіонах світу та їхня участь у плануванні, підготовці та проведенні терористичних актів;

- використання терористів-смертників, залучення до використання терактів жінок та дітей;

- використання Інтернет-сайтів для пропаганди і поширення екстремістських ідей та залучення нових членів до терористичної діяльності, використання можливостей мережі Інтернет для здійснення погроз терористичного характеру на адресу державних діячів, дипломатичних та міжнародних установ, а також як засобу комунікації між терористами;

- кількісне зростання терактів, цинічність і жорстокість їх вчинення;

- залучення до підготовки і здійснення терактів місцевого населення з числа радикально налаштованих осіб;

- використання каналів нелегальної міграції, у тому числі за підробленими документами, для підготовки та здійснення терористичних актів;

- використання права на політичний притулок для легального проживання, діяльності та базування у країнах, що підтримують тероризм;

- нове ідеологічне обґрунтування діяльності терористів;

- створення розгалужених мереж центрів і баз підготовки бойовиків, інтернаціональний характер терористичних угруповань;

- створення у різних регіонах світу фірм, компаній, банків і фондів, які фінансують терористичні угруповання [18, с. 49; 65].

Висновки до 1-го розділу

В першому розділі нашого дослідження ми розглянули теоретичні та нормативно-правові проблеми визначення і дослідження феномена тероризм і можемо зробити наступні висновки.

1. Терор - акт масового фізичного, психологічного, ідеологічного насильства, що здійснюється суспільно-політичними структурами, які володіють необмеженою владою над соціальним контингентом, котрий знаходиться в їх полі діяльності. Його ознаки: масовість насильства, системність актів насильства, суб'єктами терору може виступати як держава, так і недержавні організації, головною рисою яких є «володіння необмеженою владою», терор є цілеспрямований, тобто спрямований на досягнення певної мети, але у більшості випадків індиферентний щодо жертв.

2. Тероризм як насильницька дія формувався в суспільній культурі насильства, що склала позитивні уявлення про нього, відповідними установками та поглядами, які передаються із покоління в покоління. Усією ходою історії було сформовано та закріплено в масовій свідомості відомі традиції політичної практики та соціального життя, які на сьогодні все частіше сприяють вибору терористичних методів та засобів вирішення різних конфліктів. У цілому ж бачиться присутність історико-культурного елементу в механізмі активізації та трансформування сучасного тероризму.

3. Аналіз діяльності міжнародних терористичних та релігійно-екстремістських організацій дозволяє виділити найхарактерніші особливості сучасного тероризму, основними з яких є:

- присутність членів та прихильників міжнародних терористичних і релігійно-екстремістських організацій в різних регіонах світу та їхня участь у плануванні, підготовці та проведенні терористичних актів;

- використання терористів-смертників, залучення до використання терактів жінок та дітей;

- використання Інтернет-сайтів для пропаганди і поширення екстремістських ідей та залучення нових членів до терористичної діяльності, використання можливостей мережі Інтернет для здійснення погроз терористичного характеру на адресу державних діячів, дипломатичних та міжнародних установ, а також як засобу комунікації між терористами;

- кількісне зростання терактів, цинічність і жорстокість їх вчинення;

- залучення до підготовки і здійснення терактів місцевого населення з числа радикально налаштованих осіб;

- використання каналів нелегальної міграції, у тому числі за підробленими документами, для підготовки та здійснення терористичних актів;

- використання права на політичний притулок для легального проживання, діяльності та базування у країнах, що підтримують тероризм;

- нове ідеологічне обґрунтування діяльності терористів;

- створення розгалужених мереж центрів і баз підготовки бойовиків, інтернаціональний характер терористичних угруповань;

- створення у різних регіонах світу фірм, компаній, банків і фондів, які фінансують терористичні угруповання.

Розділ 2. Сучасна практика боротьби з тероризмом та перспективи її удосконалення

2.1. Міжнародний тероризм

Фахівці з проблем тероризму до його характерної (обов’язкової) риси завжди відносили наявність політичного моменту. Сьогодні ж деякі експерти роблять акцент на тому, що лише до початку 90-х років ХХ століття тероризм був насамперед політичним - терористи ставили перед собою конкретні політичні цілі й, в основному, були готові до припинення своїх акцій в обмін на поступки влади. При цьому часто політична мотивація дій терористів, особливо тих, хто виступав під прапором національно-визвольних рухів, викликала в багатьох співчуття.

Це було характерно для розділеного «холодною» війною світу. Однак (що важливо для розуміння трансформації сучасного тероризму) сила, виплекана тоді політичною доцільністю боротьби зі «світовим імперіалізмом» або «імперією зла», раптово перетворилася на смертельну небезпеку для всіх, не виключаючи своїх вчорашніх прихильників і захисників. Приміром, можна вважати знаковим той факт, що в оприлюдненому Держдепартаментом США наприкінці 1997 року списку 30 радикальних організацій, що підпадають під чинність закону про боротьбу з тероризмом, «Аль-Кайда» була відсутня.

Слід наголосити, що за умов біполярного світу завдання втрат одній із сторін, навіть за допомогою терористичних випадів, набувало політичної детермінованості, незалежно від того, бажали цього терористи чи ні. Проте загального страху (крім ймовірної загрози ядерної війни) не було, оскільки люди мали впевненість у відносній сконцентрованості терористичних атак.

За сучасних умов «залякування» вже стає не тільки методом, але й метою терористів: шляхом впливу на людський фактор підірвати стійкість систем національної безпеки, у тому числі через відмову країн від своїх фундаментальних демократичних цінностей. При цьому можуть ставитися такі завдання: з одного боку, паралізувати волю людей, внести дезорганізацію, зруйнувати соціальний мир, а з іншого - продемонструвати свою безкомпромісність і рішучість, довести свою психологічну перевагу, підірвати довіру громадян до органів влади через нібито їх неспроможність ефективно протистояти терористам.

Терористичні акти дедалі частіше спрямовані на масові людські жертви, спричиняють руйнування матеріальних і духовних цінностей (національних і загальнолюдських святинь, що іноді не піддаються відновленню), провокують війни, недовіру і ненависть між соціальними, національними і релігійними групами, що сприяє виникненню і поглибленню антагонізмів, які вкорінюються в історичну пам’ять цілих поколінь.

Цілком очевидно, що, за сучасного рівня розвитку світових інформаційних, фінансових, транспортних й інших ресурсів, насиченості індустріальних мегаполісів небезпечними виробництвами і розгалуженими системами життєзабезпечення наслідки від можливих терористичних атак можуть бути катастрофічними. Вчорашні інтелектуальні, технологічні, інформаційні та фінансові бар’єри для новітніх терористів вже не є гарантованою перешкодою на шляху оволодіння і застосування ними хімічної, біологічної, радіоактивної та кібернетичної зброї.

Підживлює міжнародний тероризм загострення суперечностей, що пов’язані з системною кризою у світовому співтоваристві. Прірва між розподілом сукупних матеріальних благ (80 % припадає на 3 відсотки жителів Землі і, відповідно, 20 % - на решту 97 відсотків) одним дає занадто багато, а інших прирікає на голодну смерть. Все це не може не спотворювати ціннісні орієнтири [20, с. 30; 36].

Усвідомлення можливостей застосування якісно нового інструментарію (зброї масового ураження) призводить до формування у терористів та їхніх натхненників нових і дуже небезпечних світоглядних установок. Під впливом зазначених чинників зароджується повне заперечення будь-яких моральних обмежень для застосування насильства.

Трагічні події 11 вересня у США змусили світ здригнутися. Мільйони людей зрозуміли, якою вразливою є наша цивілізація, і наскільки все у світі взаємозалежне. Тероризм постав як загальнолюдська загроза, що не має чітко вираженого політичного обличчя.

На мій погляд, ми є свідками зародження і розвитку нової світової ідеології - ідеології тероризму (насильства, яке викликає масове почуття жаху), що спрямована на масове знищення людей і цивілізованих суспільно-економічних відносин.

Проте було б суттєвою помилкою безпосередньо пов’язувати ідеологію тероризму, про яку йде мова, з певними національними чи релігійними факторами. Терористичні акції останнього часу - це злочинні діяння, продиктовані ідеологією тероризму, яка має тоталітарне коріння і паразитує на особливостях людської свідомості, у тому числі на національних і релігійних почуттях людей. Не виключено, що сепаратизм або ісламський фундаменталізм, з якими зараз пов’язують більшість терористичних актів, завтра поблякнуть перед небезпекою визрівання на ґрунті ідеології тероризму масштабних злочинів, що чинитимуться, наприклад, під прапором боротьби з расизмом або з «робінгудівських» міркувань.

Природно виникає запитання: «Чи є принципові відмінності тероризму від расизму, фашизму, фундаменталізму, що також становлять небезпеку для людства?» Безумовно, у правовому відношенні такі відмінності є: за об’єктом, суб’єктом, мотивацією тощо. Однак сучасний тероризм несе в собі об’єднуючі засади усіх вкрай радикальних течій.

Формування ідеології тероризму обумовлюється глобальними політичними, економічними, соціальними суперечностями й загалом - системною кризою розвитку світового співтовариства. Інакше кажучи, сучасний світ з його устроєм, матеріальними і моральними реаліями (злиденність, неуцтво, подвійні стандарти, диктат та ін.) прямує у безвихідь. Ідеологія тероризму сповідує культ насильства і стимулює його розвиток, намагаючись обґрунтувати його виправданість і переваги перед соціальними, політичними і правовими методами розв’язання суперечностей і конфліктів. Саме ідеологія тероризму надихає на акції, спрямовані на згортання конституційних гарантій прав і свобод людини, провокуючи такі контрзаходи, які не завжди відповідають демократичним нормам.

За останні десятиліття відбулася зміна загально-планетарних реалій, котрі, на жаль, не до кінця враховуються лідерами провідних країн світу. На тлі досягнень науково-технічного прогресу різко загострилися екологічні та демографічні проблеми, а відставання і без того слабких країн стає неймовірно великим. Потужні потоки легальної й нелегальної міграції до розвинутих країн неминуче роблять Захід і, ширше, - Північ все більш залежними від тих негативних процесів, що відбуваються у своєрідній «світовій резервації». З імпортом злиденності, так чи інакше пов’язаної з досить спірною світовою політикою кредитування за програмою МВФ пострадянських країн і тих, що розвиваються, відбувається зворотний експорт корупції, наркотиків і «брудних» грошей [21, с. 134; 136].

Водночас багато терористичних організацій і груп мають у своєму розпорядженні значні фінансові можливості. Наприклад, доходи секти «Аум Сенрикьо» на момент здійснення хімічної атаки в токійському метро в 1995 році становили близько 100 млрд. єн, що дорівнює приблизно 9 млн. доларів США. Річний бюджет ХАМАС (ісламський рух опору, Палестина) оцінюється в 30 млн. американських доларів, а щорічні надходження з Ірану на фінансування діяльності організації ісламських фундаменталістів шиїтської гілки Хезболла (Ліван) - у 100 млн. доларів. Лише особистий статок організатора і спонсора міжнародного тероризму Усами бен Ладена обчислюється 300 млн. доларів США. Ірландські терористи з ІРА витрачають на свої потреби в середньому 12 млн. доларів на рік. Основну частку фінансів організації баскських сепаратистів - ЕТА («Країна Басків і волі», Іспанія) становить «революційний податок», що складає у середньому 1,5 млрд. пезет [22, с. 49; 51].

Наведені приклади є переконливим свідченням того, що до терористичної діяльності сьогодні залучаються не тільки представники бідних верств населення. Без значного фінансового супроводження неможливо було б здійснити такі масштабні теракти, як у США, Росії, Японії, Індонезії та ін. Це також стосується і масової підготовки терористів-самогубців. Означена тенденція не в останню чергу підводить до висновку, що тероризм як своєрідна бунтарська стратегія боротьби «слабких проти сильних» зазнає у сучасному світі серйозної трансформації. Після трагедії 11 вересня в США одним з центральних напрямків контртерористичного удару стали саме фінансові мережі терористичних організацій. Тільки за перші три місяці були блоковані їхні активи в банках США на суму близько 33 млн. доларів.

Сьогодні наявні суперечності глобального масштабу фактично заганяються всередину, і тоді тероризм починає виступати їхнім своєрідним наслідком, індикатором проблемних зон у становленні нового світопорядку.

Світове співтовариство визначило загрозу міжнародного тероризму як головний виклик людству і проголосило про необхідність довгострокового всеохоплюючого підходу до боротьби з цим явищем. Резолюцією 1373 Ради Безпеки ООН створено Контртерористичний комітет, до складу якого увійшла й Україна. Нині є підстави стверджувати, що про даний факт, а тим більше про діяльність цього Комітету, наша громадськість інформована недостатньо.

Розглянувши ідеологічне підґрунтя сучасного тероризму, варто тепер акцентувати увагу на тому, що тероризм сприймається практиками як сукупне поняття, пов’язане з професійною терористичною діяльністю. Будучи прихильником системного підходу, я вважаю досить продуктивним аспект розгляду професійної терористичної діяльності як такої, що має цілком визначену специфіку .

Принципово важливим, з моєї точки зору, є те, що превенція терористичної діяльності внаслідок своєї багатофакторності передбачає різні рівні та способи комплексної протидії і матиме перспективу лише в тому разі, коли вона відповідатиме справжньому статусові даного явища як системно-соціального.

2.2. Тероризм у СНД

До перебудови тероризм у СРСР практично був відсутнім, не рахуючи окремих випадків, коли кримінальники шукали політичного прикриття на Заході. Тоді будь-які терористи розуміли, що держава з ними церемонитися не стане.

Першим етапом формування в нас дійсним терорсередовищем стала війна в Афганістані. Експерти відзначають, що окремі групи "афганців", що одержали на війні не тільки специфічні бойові навички, але і знайомство з наркобізнесом, стали згодом ядром багатьох терористичних формувань.

Тероризм початків розвертався, коли була ослаблена державність, і "демократи" почали чинити галас про мерзенний тоталітаризм і централізм, про кривду і спірність національно-територіального розподілу країни. Причому кампанія ця розкручувалася не тільки через західні "голоси" і "незалежні" вітчизняні ЗМІ, але в ряді випадків і щиро з деяких кабінетів ЦК союзної і республіканських компартій.

Така "демонізація" СРСР давала вже достатнє самовиправдання терору, як припустимої форми боротьби з "настільки мерзенною системою".

На початковому етапі тероризм частіше усього використовувався місцевим карним світом для переділу сфер впливу під гаслом "відновлення національної справедливості". Саме це відбувалося в Намангані, Оше, Фергані, Новому Узгені. Але треба сказати, що вже тоді КГБ відзначив почавшийся "раптом" наплив у Середню Азію юрб мандрівних проповідників із дуже радикальними ісламськими ідеями.

Одночасно почалися терористичні акції, які, цілком можна вважати політичним тероризмом. Перша така подія - грудень 1986, Алма-Ата, де розігріті націоналістичною пропагандою студенти, в основному казахи, були сполучені з кримінальниками в масових погромах "у знак протесту" проти призначення (російського) Колбіна першим секретарем тамтешнього ЦК. За даними експертів, цю акцію, поряд із деякими держчиновниками і місцевими націонал-радикалами, готували і спецслужби Туреччини [23, с. 25; 34].

Набагато більш значний і показовий прояв спеціально розгорнутого політичного тероризму - розгортання вірмено-азербайджанського конфлікту. На момент його початку до нього не було безпосередніх приводів крім хіба що історичних спогадів.

Терор розвертали і нарощували, послідовно й вміло ударяючи по болючих точках: погром вірменів у Сумгаіті - погрози азербайджанцям і дрібні сутички у Вірменії - дестабілізація влади в Баку - події в Кіровабаді - масштабні бойові дії в Карабасі - утеча вірменів з Азербайджану - витиснення азербайджанців із Вірменії - дестабілізація влади в Єревані - радикалізація націоналістів в обох республіках - ескалація насильства - мітинги і безладдя в Азербайджані - запровадження військ у Баку - дестабілізація влади в Москві.

У усьому цьому брали частку республіканські і московські політичні групи, спецслужби Туреччини, Великобританії, Ірану, Франції, СРСР, США і всі значні місцеві кримінальні клани. У результаті всіх цих подій і їхнього вмілого розкручування в ЗМІ отримані значні політичні, економічні і спецтерористичні результати:

- раніше відносно спокійний регіон доведений до війни зі слабкими шансами на швидке її припинення;

- в обох республіках у влади змінилося по декілька груп, що призвело до нового розподілу влади, сил і економічних потенціалів;

- катастрофічно підірваний престиж Союзного Центру і надії на його роль справедливого арбітра в суперечках;

- відбулося формування, структурування і практична легалізація потужного тероросередовища;

- кримінальні клани привласнили майно сотень тисяч вигнаних біженців, чим різко підсилили свою економічну могутність;

- у ході боротьби і взаємодії розвідок різноманітних країн усередині клубка банд, політичних і національних груп - склалася керована одночасно декількома спецслужбами інтернаціональне спецтерор-середовище, спроможне діяти вже і за межами Закавказзя.

Показова роль тут мадам Тетчер. Вона довго виставляла себе захисницею інтересів вірменської сторони, а сьогодні це - друг Алієва, акціонер каспійського нафтового "проекту сторіччя", активно прокладає британському бізнесу шлях у Баку.

По схожому сценарію будували спецтерор-середовище в конфліктах у Південній Осетії, Абхазії, Придністров'ї, Північній Осетії й Інгушетії.

Інакше, з урахуванням місцевих розумів, розвивалися події у Вільнюсі, за яких пішло оголошення незалежності республіками Прибалтики. Отут розкручування йшло через запуск "лібералами-реформаторами" номенклатурного розливу і знаними ними "демократами" лементу про окупацію Прибалтики СРСР у ході обговорення пакту Молотова-Рібентропа [24, с. 29; 34].

Частина КГБ і МВС явно "грали на дві руки", забезпечивши провал силової акції Москви передачею її планів штабу "Саюдиса". З іншої "сторони", спецтерористичну гру, у тому числі навчання литовських терористів, виготовлення запальних пляшок, підготування виступів ЗМІ і навіть доставку на автобусах до місця подій молодіжної "масовки" планували і забезпечували спецслужби ФРН і США, про що їхні представники згодом відкрито говорили в західній і прибалтійській пресі.

Результат цієї спецтерористичної акції й інсценівки "кривавих подій" - гаряче схвалений "світовим співтовариством" вихід прибалтійських республік із СРСР.

В усіх регіонах СНД спецтероризм дуже швидко інтернаціоналізувався й осідлав місцеву кримінальну економіку й організовану злочинність. Так є зведення, що потік наркотиків з Афганістану і Пакистану через Таджикистан і Киргизію забезпечують і контролюють разом із польовими командирами колишні офіцери ЦРУ і КГБ.

На Заході також відкрито пишуть про те, що значна частина бойових терористичних формувань типу "Кайтселийте" цілком переключилася на наркобізнес, контрабанду, рекет і т. п. У них уже є контакти з кримінальними групами Польщі, Фінляндії, Чехії, Німеччини і Латинської Америки.

А фахівці з боротьби з наркотиками з республік Середньої Азії говорять, що їхня робота часто блокується зустрічними ударами наркобанд, добрі інформованих про їхні плани. Тобто - наявністю агентури наркотерористів у спецслужбах.

Становлення "Республіки Ічкерія" було б неможливо без допомоги ззовні, але сприяло йому і не занадто чіткий адміністративно-територіальний поділ СРСР і РСФСР, що почав до того ж "розповзатися" у ході перебудови.

У результаті Чечня змогла одержати чималий обсяг політичної "законності" і стала дійсним "піратським королівством", плацдармом політичного й економічного тероризму світового (у перспективі) масштабу.

З перших кроків "Ічкерії" терор ставши основою її політики - пригадайте захоплення заручників у Мінводах і "розпуск" Верховної Ради Чечено-Інгушетії шляхом викидання депутатів за ноги з вікон. А влітку 1993-го, утвердившись остаточно, Дудаєв розігнав парламент, виборчком і конституційний суд, давлячи опозицію колесами і гусеницями, косячи її з автоматів. Це стало "репетицією" подій у Москві.

Правоохоронні органи в республіці замінив прямий терор близький до влади карних груп. Одночасно різко виросла активність "чеченської" організованої злочинності по всій Росії.

Дудаєвська держава із самого початку створювалась як центр по формуванню й оснащенню груп терористів. Для організації самозабезпечення тероризму використовувалися "сіра" економічна діяльність і прапори боротьби за "незалежність" і "захист ісламу". При цьому ідеологічним символом став фанатик-ісламіст найбільш радикальної секти сьогоднішнього ісламу - Кадирийя. Основа ідеології - боротьба з Росією і "збирання великого вайнахського народу" [25, с. 78; 29].

Дії при цьому розвивалися по таких напрямках:

- спроба об'єднання всіх кланів "вайнахов" - чеченців і інгушетів;

- спроба ісламського об'єднання усього Кавказу;

- спроба об'єднання Північного Кавказу проти Росії.

Усе це або мало вдалося, або зовсім провалилося.

Рішенню першої задачі мішала сама структура влади "піратського королівства", що робила неможливе збалансування інтересів різноманітних груп, що претендують на верховенство. Фіналом виявилася відрізана голова Лабазанова - лідера одного з кланів.

Друга задача зірвалася через релігійну неоднорідність у середовищі ісламістів, що подають різноманітні секти і гілки ісламу, а також через атеїзм, що поширився широко в радянський час.

Задача ж антиросійського об'єднання загинула в традиційних зовнікавказських протиріччях і конкуренцією чеченського терорсередовища з іншими - дагестанського, адигейського, абхазького.

Це призвело до того, що вся ставка була зроблена на терор при насильницькому залученні в тероризм і кримінальну діяльність великих мас населення, пов"язуючи людей круговою порукою. Кримінальна економіка стала однієї з найбільш масових сфер такого залучення.

Почалося з піратських рейдів на комунікації - нальотів на автотранспорт і поїзди. Одночасно чеченська спецтерорсередовища, знайшовши "легальну" державну основу, поставила під свій контроль усі продуктивні сили Чечні і, спираючись на них, перейшла до широких фінансових і господарських операцій по всій Росії. Цьому дуже сприяла теперішня "господарська самостійність" регіонів, що виходять на прямі контакти з Чечнею в обхід Москви.

Від імені своєї "держави" дудаївці обзавелися легальними і нелегальними зв'язками у всіх регіонах Росії і багатьох країнах світу.

Вони проникнули в банківську сферу - можна пригадати фальшиві авізо, аферу з банком "Гірський Алтай", різноманітні "піраміди" і багато чого іншого.

Найважливішим джерелом прибутків являлась торгівля нафтою і нафтопродуктами - десятками мільйонів тонн. Широко освоєні були також контрабанда якутських і забайкальських діамантів, кольорових і рідкісних металів у Європу через Прибалтику. Велику роль у цій контрабанді і "відмиванні" грошей грає "Саюдис" на чолі з Ландсбергісом. Чечня також - один із найбільш потужних перевалочних пунктів наркобізнесу і торгівлі "живим товаром" для привселюдних будинків.

Серед операцій спецтероризма, покладених на Чечню її закордонними "спонсорами", однією з найважливіших є блокування прокладки через Північний Кавказ магістрального нафтопроводу для перегонки в Європу прикаспійської нафти, що призвів би до падіння цін на нафту на європейському ринку і вдарив по прибутках інших нафтоекспортерів. У ці операції тільки в 1994-95 роках Саудівська Аравія, Туреччина, Йорданія, ОАЭ вклали не менше 2 млрд. доларів [26, с. 80; 29].

Дуже важливим аспектом діяльності чеченського спецтерору в Росії є широке залучення нею в кримінальну діяльність адміністративних, силових і економічних структур. Гроші і погроза бойовиками, за спиною яких - "держава Ічкерія" - ефективний інструмент розвитку корупції держорганів Росії. Розслідування показують залученість у чеченські "операції" із нафтою комерційних структур Поволж’я і Півдня Росії, частини військ СКВО - і усі мають прикриття в Москві, купляючи там ліцензії і квоти. Частина контрабанди йде також по фальшивих документах, купленим у тієї ж Москви.

Прекрасним інструментом для "відмивання" грошів стала приватизація (особливо по Чубайсові), що дозволяє скуповувати за безцінь величезну власність. Цим чеченська спецтеррор-среда займається по всій території Росії, а також у республіках СНД і Східної Європі. Добралися вже і до Британських островів.

Чеченське спецтерор-середовище складається не з одних лише чеченців, хоча вони і переважають. Є там і росіяни, українці, прибалти, азербайджанці, турки, афганці, грузини. Біля Поволжя включаються члени татарських і башкирських націоналістичних і радикально-ісламських організацій. Велику поміч "Ічкерії" робить українська УНА-УНСО і кримсько-татарскі екстремісти. Через Україну (Лисичанский і Кременчуцький нафтоперегонные заводи) йде чимала частина чеченської нафтової контрабанди. "Чеченський" експорт кольорових металів із Казахстану забезпечують також казахські, естонські і німецькі "комерсанти". Наркобізнес йде через агентуру в Поволжжя, Прибалтику, на Україну [27, с. 81; 29].

Головна перевага чеченського спецтероризма перед будь-яким звичайним криміналом - те, що усі його операції підтримуються легалізованими структурами спецтерористичної "держави Ічкерія" і його офіційними представниками. Саме тому йому вдалося захопити домінуючі позиції в Росії і СНД.

Чечня сьогодні - хрестоматійний приклад "спецтерористичної квази-державності". Там спецтероризм має потужні розвідувальні, диверсійні, військові, штабні, аналітичні структури світового класу, яким сприяють висококваліфіковані спеціалісти з різних спецслужб планети.

Проте слід зазначити, що ніякий будьоновськ і кізляр не відбулися б без дудаївскої спецагентури в російських спецслужбах, держоборонах і ЗМІ. Роздивимося в цьому світлі "історію Ічкерії".

В листопаді 1991 року після рішення ВР Росії й указу Єльцина про незаконність режиму Дудаєва в Грозний спрямовують ОМОН. Вся зброя котра "випадково" надається в інший літак і приземляється на іншому аеродромі. У результаті беззбройних бійців блокують у Грозному і виганяють ні з чим.

На початку 1992 із Чечні виводяться російські війська - залишивши Дудаєву 400.000 одиниць стрілецької зброї, 200 літаків, бронетехніку й артсистеми, у т. ч. "Град" [28, с. 81; 29].

Коли в серпні 1992 і березні 1993 режим Дудаєва відчуває економічні трудності - із Москви прибувають мільярди рублів наявними. При цьому Чечні продовжують пільги на нафтопоставки й експорт нафти.

Штурм Грозного в листопаді 1994 - навмисно провальний із трансляцією провалу на весь світ.

Провалено антитерористичну операцію в Будьоновску з показом її в ЗМІ як оглушливої поразки Росії і наступним відводом військ на фронті з кров'ю завойованих позицій.

Бездарна операція в Первомайську із відходом керівництва терористів через "потрійне оточення і 38 снайперів".

І усе це відповідно подається в "незалежних" ЗМІ.

Одного цього перерахування достатньо для діагнозу: спецтероризм і ніщо інше. У світлі цього не дивовижно буде, якщо і Дудаєв коли-небудь "воскресне".

Чечня сьогодні - перша у світовій історії спроба легалізації спецтероризму в державній формі, що явно і неявно підтримує значну кількість держав і міжнародних організацій типу Заради Європи.

Таким чином, для республік СНД спецтероризм сьогодні - не "термін", а жорстока реальність, від котрої вже не відійдеш. Це ворог, котрого треба знати. І не тільки по імені.

Наприкінці січня 2000 р. глави держав СНД ухвалили рішення розробити міжнародну цільову програму боротьби з міжнародним екстремізмом і бандитизмом у всіх його проявах та передбачили можливість створення єдиного антитерористичного центру Співдружності. 21 червня 2000 року відповідне рішення було прийнято на саміті глав держав у Москві.відповідні рішення щодо приєднання України до цієї спільної антитерористичної діяльності були підписані Україною "із застереженнями" ("Урядовий кур'єр", 22 червня 2000 р.), які стосувалися, зокрема, рішення за Програмою держав-учасниць СНД по боротьбі з міжнародним тероризмом та іншими виявами екстремізму на період до 2003 року, а також рішення про створення Антитерористичного центру держав-учасниць СНД [29, с. 15; 27].

Боротьба з тероризмом має набути не вибіркового, а глобального характеру і супроводжуватися об'єднанням зусиль усіх членів міжнародного співтовариства.

2.3. Методи боротьби з тероризмом

Ще кілька десятиліть тому було зрозуміло - боротися з тероризмом лише на національному (в окремій державі) рівні важко. Особливо очевидним це стало в останню чверть століття. Справа не тільки у тому , що почастішали вибухи, які вже забрали життя тисяч і тисяч безневинних жертв. Із розвитком комунікацій і демократичних свобод, з лібералізацією прикордонних інституцій зло під назвою тероризм стало легше перетікати із держави у державу, мімікрувати під різноманітними благопристойними личинами… Пробив час спільних дій! Тим паче, що й ”табору соціалізму”, а разом з ним „залізних завіс” вже немає. Колективна боротьба з однією з найбільших пошестей ХХ століття стала здійснюватися у двох площинах юридично-правовій і конкретно-правоохоронній. У всякому разі так виглядають справи у Європі.

В 1923 році у Відні було створено Міжнародну комісію кримінальної поліції, але Друга світова війна припинила її існування. І тільки 1956 року міжнародна спільнота повертається до втілення у життя доброї старої ідеї. Виникає Інтерпол - Міжнародна організація кримінальної поліції, у статті 2 статуту якої записано, що вона бачить свою мету в „забезпеченні й розвитку взаємодопомоги між національними поліцейськими органами у рамках національних законів країн, які входять до неї і при повазі до Декларації прав людини” [29, с. 72; 83].

Цікаво, що навіть маючи у своєму складі структуру, яка відповідає за боротьбу з тероризмом, на універсальне, юридичне тлумачення цього поняття Інтерпол не спромігся. Інтерпол не має, власне, поліцейських повноважень. Боротьба зі злочинністю взагалі і терористами зокрема зводиться в основному до обміну інформацією про підозрюваних, чому й слугує величезна за обсягом база даних. Тобто те, про що мріяла Європа після Першої світової війни, ніби збулося. Однак роль Інтерполу як міжнародного інформатора в галузі злочинності ще часто залежить від дипломатичної сфери того чи іншого партнера, доброї волі до співробітництва окремих членів цієї організації. Одне слово, від нього самого залежить не все.

Крім Інтерполу, боротьбою з міжнародним тероризмом у Європі займаються й такі міждержавні спеціалізовані групи, як Бернський і Віденський клуби, Неформальна робоча група (об’єднує 15 держав ЄС і Норвегію).

У Євросоюзі є ще дві структури - група Треві і група Шенген. Вони також причетні до різних аспектів антитерористичної діяльності. Відоміша з них Шенгенська група. Саме вона спричинила підписання Шенгенської конвенції, яка висунула завдання знести антитерористичні зусилля країн-учасниць до єдиного правового поля. Як у кожному міжнародному об’єднанні по боротьбі з тероризмом, тут є розгалужена інформатизована система, солідна база відповідних даних. Але, крім цього, скажімо, поліцейські вже мають бодай обмежене право (лише застосовуючи наземні засоби) переслідувати злочинців країн, які входять до Шенгенської зони [29, с. 75; 82].

Важливою рушійною силою у сфері розвитку міжнародно-правової боротьби з тероризмом являє собою розвиток і зміцнення міжнародного співробітництва.

У загальному плані міжнародний тероризм можна охарактеризувати як сукупність суспільно небезпечних у міжнародному масштабі діянь, які спричинили трагічні наслідки (загибель людей, руйнування і знищення матеріальних і інших цінностей).

В арсеналі заходів міжнародно-правового характеру, спрямованих на боротьбу з тероризмом на сучасному етапі, є певний комплекс актів, серед яких можна назвати Конвенції, прийняті в 1937 р. (про припинення тероризму і покарання за нього і про створення міжнародного карного суду. Обидві Конвенції, хоча і не ввійшли в силу, але мали певне значення).

За злочинністю без кордонів покликана стежити і структура, започаткована з ініціативи Гельмута Коля та Франсуа Міттерана – Європол, або Центральне європейське бюро кримінальної поліції. По ідеї Європол міг би також бути ефективним інструментом у боротьбі з тероризмом. Та поки що тут займаються в основному наркомафією.

У вересні 1999 року у Страсбурзі відбулася сесія Парламентської асамблеї Ради Європи. На ній саме і йшлося про посилення боротьби з міжнародним тероризмом. ПАРЄ рекомендувала Комітетові міністрів Ради Європи переглянути документи цієї сфери. Запропоновано доповнити Європейську конвенцію від 1977 року положенням, що до терористичних злочинів відноситься підготовка терактів, їх фінансування й забезпечення матеріальними засобами. ПАРЄ підтримала думку про створення Європейського кримінального трибуналу у справах, пов’язаних з тероризмом, і запропонувала переглянути процедуру затримання зловмисників. Їх, вважають учасники ПАРЄ, слід судити не лише у країні, де скоєно злочин, а й за її межами… Рекомендовано також розширити діяльність Європолу, охопити нею всі країни – члени Ради Європи. Тобто йдеться й про Україну [29, с. 77; 82].

Світ нині, як ніколи, усвідомлює загрозу войовничого націоналізму, сепаратизму й екстремізму в усіх його проявах. Це одна з головних причин внутрішньодержавних конфліктів, регіональної нестабільності. На 54 – й сесії Генеральної Асамблеї ООН, яка відбулася восени 1999 року, з особливою тривогою говорилося про актуальність тіснішого міжнародного співробітництва у протиборстві тероризму.

Оскільки тероризм має міжнародну сутність, правові антитерористичні заходи можуть бути ефективними за умови визначального формування їх під егідою міжнародних організацій, і в першу чергу ООН. Позитивний вплив з погляду поширення можливостей реалізації вітчизняних напрацювань у сфері запобігання виникненню тероризму та боротьби з ним надають створений у 1999 році при 6-ому комітеті ООН сектор боротьби з тероризмом, та у 2002 році – антитерористичний центр держав-учасниць СНД. Також за участю України опрацьовується можливість утворення Міжнародного центру боротьби з тероризмом у Європі. Слід відзначити, що у таких умовах ефективність діяльності Антитерористичного центру, що функціонує в нашій державі, набагато зростає, адже його досить потужний потенціал реалізовуватиметься у системі міжнародних антитерористичних заходів.

Було запропоновано завершити підготовку проекту Конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму, розробити й прийняти Декларацію принципів взаємодії країн у цій справі, підтримано ініціативу проведення під егідою ООН у 2000 році конференції з антитерористичних проблем або спеціальну сесію Генеральної Асамблеї. Адже перемогти державам лихо поодинці, без спільних зусиль і застосування взаємоузгодженого міжнародного права важко. Як і до цього, міжнародна спільнота наполегливо шукає шляхи політичного, безкровного врегулювання цього питання, прагне зняти глобальну напругу засобами, які не дискредитували б сучасні демократичні цінності.

Як показує досвід країн Європи, треба налагодити своєчасне надходження інформації про діяльність і наміри екстреміських угруповань, а також відповідне законодавство відносно боротьби з тероризмом. Необхідно створити дієву загальнодержавну систему координування антитерористичної діяльності з використанням наявних сил та засобів.

Виникає нагальна потреба в оптимізації та вдосконаленні спеціальних антитерористичних підрозділів держав з новими завданнями їх міжнародного використання і можливою перспективою розгортання під егідою ООН антитерористичнтих формувань швидкого реагування.

Що стосується практичних тактик і технологій по боротьбі з тероризмом, то не можна погодитися з міжнародними фахівцями в цьому питанні, які рекомендують:

1. Попередження, блокування тероризму на початковій стадії і недопущення становлення і розвитку його структур.

2. Недопущення ідеологічного виправдання терору під гаслами „захисту прав нації”, “захисту віри” і т.п.

3. Залучення до антитерористичної діяльності найбільш надійних спецслужб.

4. Використання договору з терористичними угруповуваннями тільки цими спецслужбами, і тільки для прикриття підготовки акції по повному знищенню терористів.

5. Ніякого безкарного теракту, ніяких поступок терористам, жодного безкарного теракту, навіть якщо це коштує життя заручників і випадкових людей, тому, що практика показує, - будь-який успіх терористів провокує ріст терору і кількості жертв [29; с. 79; 82].

Враховуючи те, що основні загрози терору в Україні утворюються за її межами превентивність протидії їм міститься в опрацюванні і в взаємозв’язку концепції та заходів національного і міжнародного характеру.

Перерахуємо найбільш відомі міжнародні угоди про боротьбу з тероризмом:

1. Конвенція про злочини та деякі інші акти, що скоюються на борту повітряних суден, підписана в Токіо 14 вересня 1963 р.

2. Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням суден. Підписана в Гаазі.16 грудня 1970 р.

3. Конвенція про боротьбу з незаконними актами, направленими

проти безпеки цивільної авіації, складена в Монреалі 23 вересня 1971 р.

4. Конвенція про попередження та покарання злочинів проти осіб, котрі користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН, підписана 14 грудня 1973 р. ( набула чинності 20 лютого 1977 р.).

5. Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників, прийнята Генеральною Асамблеєю 17 грудня 1979 р.

6. Конвенція про захист ядерних матеріалів, підписана у Відні 3 березня 1980 р.

7. Протокол про боротьбу з незаконними актами насилля в аеропортах, що обслуговують міжнародну цивільну авіацію, який доповнює конвенцію про боротьбу з незаконними актами, що спрямовані проти безпеки цивільної авіації, підписаний в Монреалі 24-ого лютого 1988 р.

8. Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського пароплавства, підписана у Римі 10 березня 1988 р.

9. Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 15-ого грудня 1997 р.

10. Арабська конвенція про запобігання тероризму, підписана в Генеральному секретаріаті ліги арабських держав у Каїрі 22 квітня 1998 р. [29; с. 80; 82]

Нагальні питання міжнародного співробітництва в боротьбі зі злочинністю відображенні, зокрема, в матеріалах Буено-Айреської декларації про запобігання організованій транснаціональній злочинності і боротьбі з нею, прийнятій регіональним семінаром на рівні міністрів у зв’язку з Неапольською політичною декларацією та Глобальним планом дій проти транснаціональної організованої злочинності, який був проведений в Буенос-Айресі 27-30 листопада 1995 р., Докарській декларації про запобігання організованій транснаціональній злочинності та корупції і боротьбі з ними, прийнятій регіональним семінаром на рівні міністрів країн Африки по організованій транснаціональній злочинності та корупції, який відбувався у Дакарі 21-23 червня 1997 року, її Манільській декларації про запобігання транснаціональній злочинності і боротьбі з нею, прийнятій на регіональному семінарі на рівні міністрів країн Азії по організованій транснаціональній злочинності та корупції, який було проведено в Манілі 23-25 березня 1998 р. [29, с. 81; 82]

Правову основу боротьби з тероризмом в Україні становлять Конституція України ( 254к/96-ВР ), Кримінальний кодекс України ( 2341-14 ), цей Закон, інші закони України, Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом, 1977 р. ( 994_331 ), Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом, 1997 р. ( 995_374 ), Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму, 1999 р. ( 995_518 ), інші міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, укази і розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, а також інші нормативно-правові акти, що приймаються на виконання законів України [29, с. 81; 82].

Служба безпеки України здійснює боротьбу з тероризмом шляхом проведення оперативно-розшукових заходів, спрямованих на запобігання, виявлення та припинення терористичної діяльності, у тому числі міжнародної; збирає інформацію про діяльність іноземних та міжнародних терористичних організацій; провадить у межах визначених чинним законодавством повноважень виключно з метою отримання упереджувальної інформації у разі загрози вчинення терористичного акту або при проведенні антитерористичної операції оперативно-технічні пошукові заходи у системах і каналах телекомунікацій, які можуть використовуватися терористами; забезпечує через Антитерористичний центр при Службі безпеки України організацію і проведення антитерористичних заходів, координацію діяльності суб'єктів боротьби з тероризмом відповідно до визначеної законодавством України компетенції; здійснює досудове слідство у справах про злочини, пов'язані з терористичною діяльністю; забезпечує безпеку від терористичних посягань установ України за межами її території, їх співробітників та членів їхніх сімей.

Міністерство внутрішніх справ України здійснює боротьбу з тероризмом шляхом запобігання, виявлення та припинення злочинів, вчинених з терористичною метою, розслідування яких віднесене законодавством України до компетенції органів внутрішніх справ; надає Антитерористичному центру при Службі безпеки України необхідні сили і засоби; забезпечує їх ефективне використання під час проведення антитерористичних операцій.

Рішення щодо проведення антитерористичної операції приймається залежно від ступеня суспільної небезпеки терористичного акту керівником Антитерористичного центру при Службі безпеки України за письмовим дозволом Голови Служби безпеки України або керівником координаційної групи відповідного регіонального органу Служби безпеки України за письмовим дозволом керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України, погодженим з Головою Служби безпеки України. Про рішення щодо проведення антитерористичної операції негайно інформується Президент України.

Інформування громадськості про вчинення терористичного акту здійснюють керівник оперативного штабу або особи, уповноважені ним на підтримання зв'язків з громадськістю.

Україна відповідно до укладених нею міжнародних договорів співробітничає в галузі боротьби з тероризмом з іноземними державами, їх правоохоронними органами і спеціальними службами, а також з міжнародними організаціями, які здійснюють боротьбу з міжнародним тероризмом.

Система співробітництва України з системи міжнародного рівня в боротьбі з тероризмом на глобальному рівні представлена в рамках ООН, конкретно в її спеціалізованих заснувань, насамперед ІКАО, ІМО, МАГАТЕ. Під їхньою егідою створена і діє міжнародна правова база такого співробітництва, яка включає цілу низку універсальних угод [58, с. 55; с. 79].

На регіональному рівні питання співробітництва в боротьбі з тероризмом розглядається в рамках ОБСЄ, ЄС, Ради Європи, організації американських держав. Відмічаючи, що Україна дотепер приєдналася не до всіх міжнародних актів у сфері боротьби з тероризмом, варто особливо підкреслити гостру актуальність послідовної реалізації відповідної процедури приєднання.

Вище сказане свідчить про своєчасність створення Антитерористичного центру при СБУ, призначеного для координації зусиль правоохоронної системи щодо попередження і припинення терористичних проявів.

Висновки до 2-го розділу

Світове співтовариство визначило загрозу міжнародного тероризму як головний виклик людству і проголосило про необхідність довгострокового всеохоплюючого підходу до боротьби з цим явищем. Резолюцією 1373 Ради Безпеки ООН створено Контртерористичний комітет, до складу якого увійшла й Україна.

Зважаючи на глобальний характер тероризму і тяжкі наслідки, боротьба з ним повинна мати превентивний характер.

Слід виділити комплекс заходів для протидії проявам тероризму на території України. Так, у боротьбі мають бути задіяні не лише силові структури, а й цивільні організації.

Оскільки тероризм має міжнародну сутність, правові антитерористичні заходи можуть бути ефективними за умови визначального формування їх під егідою міжнародних організацій, і в першу чергу ООН.

Слід приділяти увагу економічним і соціальним запобіжним заходам у суспільстві, удосконаленню його політичних, соціальних та інших інститутів, усуненню кризових явищ. Ці заходи сприятимуть як зменшенню імовірності проявів тероризму, так і зниженню рівня загальної злочинності, що вкрай важливо для здорового функціонування суспільства.

Як показує досвід країн Європи, треба налагодити своєчасне надходження інформації про діяльність і наміри екстреміських угруповань, а також відповідне законодавство відносно боротьби з тероризмом. Необхідно створити дієву загальнодержавну систему координування антитерористичної діяльності з використанням наявних сил та засобів.

Виникає нагальна потреба в оптимізації та вдосконаленні спеціальних антитерористичних підрозділів держав з новими завданнями їх міжнародного використання і можливою перспективою розгортання під егідою ООН антитерористичнтих формувань швидкого реагування.

Що стосується практичних тактик і технологій по боротьбі з тероризмом, то не можна погодитися з міжнародними фахівцями в цьому питанні, які рекомендують:

1. Попередження, блокування тероризму на початковій стадії і недопущення становлення і розвитку його структур.

2. Недопущення ідеологічного виправдання терору під гаслами „захисту прав нації”, “захисту віри” і т.п.

3. Залучення до антитерористичної діяльності найбільш надійних спецслужб.

4. Використання договору з терористичними угруповуваннями тільки цими спецслужбами, і тільки для прикриття підготовки акції по повному знищенню терористів.

5. Ніякого безкарного теракту, ніяких поступок терористам, жодного безкарного теракту, навіть якщо це коштує життя заручників і випадкових людей, тому, що практика показує, - будь-який успіх терористів провокує ріст терору і кількості жертв.

Розділ 3. Державна політика протидії тероризму, як фактор забезпечення національної безпеки України

3.1. Участь України у боротьбі з міжнародним тероризмом та чинники загроз тероризму в країні

Тероризм здавна супроводжує розвиток цивілізації, однак за останні кілька десятиліть у світі кількість злочинів терористичного характеру стрімко збільшилась. Тероризм - одне з найскладніших і найнебезпечніших явищ політичного життя як минулого, так і сьогодення. Нині він набирає надто загрозливого характеру і глобального масштабу. Результат жахливий - масова загибель людей, величезні матеріальні втрати, нівелювання духовних цінностей і, що найгірше, створення атмосфери жаху, взаємної недовіри, злоби і ненависті в суспільстві й державі.

Причини виникнення тероризму криються не лише в економічних негараздах країн, а й у соціальних, політичних, ідеологічних, релігійних та міжнаціональних відносинах.

В Україні розвитку тероризму сприяють глибока соціально-економічна криза, протистояння політичних сил, наростання проявів сепаратизму, зубожіння та люмпенізація значної частини населення, процеси соціального розшарування, розвиток кримінальних підприємницьких та державних структур, корумпованість державного апарату, розвиток потужного нелегального ринку зброї, девальвація моральних та духовних цінностей.

Аналіз матеріалів спеціалізованих урядових установ свідчить про те, що найбільш поширеною в Україні мотивацією скоєння терактів виступає:

а) кримінальна діяльність, особливо її транснаціональні форми;

б) намагання перешкодити громадській, політичній або економічній діяльності;

в) створення ускладнень або напруження у міждержавних відносинах.

За даними СБУ 1996-1997 роки в Україні скоєно понад 560 злочинів терористичного характеру, внаслідок чого 90 осіб (з них 15 представників владних структур) загинуло. Оперативна обстановка характеризується зростанням активності міжнародних терористичних організацій, насамперед з країн Близького Сходу (“Хезболах”, “Абу Ніджаль”, “Хамас”, “Брати-мусульмани”), які прагнуть використовувати территорію України для транзиту своїх бойовиків до країн Західної Європи, а також для підготовки акцій проти послів та представників іноземних держав в Україні, насамперед з США та Ізраїлю [43, с. 19; 102].

З метою захисту особи, держави і суспільства від тероризму, виявлення й усунення його причин і умов, визначення правової та організаційної основи боротьби з цим небезпечним явищем, повноважень і обов’язків органів виконавчої влади, посадових осіб та окремих громадян у цій сфері 20 березня 2003 р. було прийнято Закон України “Про боротьбу з тероризмом”. У цьому законі визначено поняття тероризму, терористичного акту, терористичної діяльності тощо.

В Україні відсутні терористичні організації в повному розумінні цього слова. Проблема тероризму в нашій державі перебуває в іншій площині, а саме в існуванні певних суперечностей у політичній, економічній та соціальній сферах, що може стати підґрунтям для поширення цього небезпечного явища. Про складність ситуації в Україні свідчить наявність у великій кількості зброї, незаконного придбання та виготовлення вибухових речовин, пристроїв, а також розвинена криміналізація суспільства.

Поки що в Україні не спостерігається “терористичного бума”, проте окремі злочини мають явно виражену терористичну спрямованість. На думку фахівців, це суспільно небезпечне явище має тенденцію до поширення на території України. Власне територія України не розглядається міжнародними терористичними організаціями як об’єкт терористичних посягань. Проте за певних обставин тероризм в Україні може поширитись, а її територія стати місцем підготовки терористичних актів щодо третіх країн.

Отже, з метою запобігання розвитку подій саме в такому руслі необхідно достеменно знати що таке тероризм, його витоки і причини. Це передбачає наукове дослідження і глибоке вивчення цього явища, а також розробку методології боротьби з ним. Для успішного протистояння тероризму в Україні, як і в будь-якій державі, необхідно знати його сучасний стан, структуру, динаміку розвитку і прогнози на майбутнє.

На нашу думку, серед сучасних досліджень тероризму найперспективніші базуються на концепції причинності, що забезпечує з’ясування глибинної суті цього деструктивного соціально-правового явища як загалом, так і окремих його складових та характерних ознак. Такі засади цілком доцільні і для кримінологічного вивчення протиправних діянь, передбачених, зокрема, ст. 258 Кримінального кодексу України.

Україна завжди рішуче засуджувала та засуджує тероризм в усіх його формах і проявах. Наша принципова позиція випливає з переконання, що терористичним актам не може бути ніякого виправдання, незалежно від того, з якою метою і ким вони здійснюються.

Цілком очевидно, що розробка ефективних заходів запобігання терористичній діяльності можлива лише за умови активного і цілеспрямованого співробітництва всіх держав. Така діяльність має базуватися на поважанні загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Тому наша позиція виходить з того, що дії держав, спрямовані на боротьбу з міжнародним тероризмом, повинні здійснюватися у цілковитій відповідності з положеннями Статуту ООН та відповідних міжнародних конвенцій. Обов’язковою умовою є відвернення можливого порушення суверенітету, територіальної цілісності та політичної незалежності держав, між тим будь-які примусові заходи, що мають екстериторіальну дію, повинні здійснюватися на підставі відповідних рішень Ради Безпеки.

Важливими питаннями боротьби з тероризмом є подальша універсалізація її правової основи, а також якнайшвидше завершення та ухвалення Генеральною асамблеєю конвенції про боротьбу з ядерним тероризмом та загальної конвенції про боротьбу з міжнародним тероризмом.

Повністю підтримуючи прийняті Генеральною асамблеєю ООН Декларацію щодо заходів з ліквідації міжнародного тероризму 1994 року та Додаткову декларацію 1996 року, Україна неухильно дотримується їхніх положень, а також положень відповідних міжнародно-правових інструментів у цій галузі, стороною яких вона є. Водночас Україна підтримує ініціативу Руху неприєднання про скликання міжнародної конференції на високому рівні з питань міжнародного тероризму для розгляду причин, а також шляхів і методів подолання цього явища.

Хотів би зазначити, що участь України в антитерористичній операції має як політичні, так і практичні аспекти. Після здійснення терактів у США 11 вересня 2001 року Україна відразу приєдналася до міжнародної антитерористичної коаліції, підтримавши проведення військової операції в Афганістані в рамках реалізації права на індивідуальну та колективну самооборону згідно зі ст.51 Статуту ООН. Практичним внеском України в цю операцію стало надання літаків транспортної авіації для перевезення гуманітарної допомоги та інших вантажів до цієї країни, в тому числі спеціальних вантажів для потреб контингенту сил антитерористичної коаліції, дислокованих в Афганістані [44, с. 45; 27].

З іншого боку, недоцільність участі військових України в силових операціях проти терористичних організацій є об’єктивно обумовленою. Дотепер Україна не є об’єктом активної міжнародної терористичної діяльності. Тому її участь у військових антитерористичних акціях могла б мати негативний вплив на стан національної безпеки країни, поставити під загрозу населення і цивільні об’єкти на її території. І саме через це наші зусилля були спрямовані насамперед на участь у політичній частині антитерористичної операції, з тим щоб мінімізувати ймовірні негативні наслідки. З цією метою Україна висунула цілу низку ініціатив у рамках діяльності антитерористичної коаліції. Серед них - пропозиції про створення міжнародної установи для координації міжнародних зусиль у боротьбі з тероризмом, оголошення 11 вересня Днем ООН боротьби з тероризмом та скликання міністерського засідання Ради Безпеки з питань тероризму. Остання з цих ініціатив була успішно реалізована 12 листопада минулого року в період проведення загальнополітичних дебатів на Генеральній асамблеї ООН, яка стала нагодою для зібрання лідерів та глав зовнішньополітичних відомств країн-членів ООН [45, с. 50; 27].

Сьогодні дедалі серйозніше обговорюється питання боротьби з терористичними організаціями за межами Афганістану. З цього приводу хотів би зазначити, що позиція України базується на загальновизнаних принципах. Серед них можна відзначити такі:

- будь-які дії, спрямовані на застосування сили, мають відбуватися за наявності повної та достовірної інформації про розташування баз терористів;

- військова операція країн антитерористичної коаліції може бути проведена лише за згодою країни, територія якої може стати місцем антитерористичної операції, або за наявності санкції РБ ООН;

- військові дії проти терористичних організацій не можуть бути застосовані для досягнення супутніх цілей, зокрема, встановлення нового політичного режиму, зміни керівництва держави та втручання у внутрішні справи відповідної держави чи сусідніх держав;

- антитерористичні операції мають відбуватися під міжнародним контролем;

- будь-які антитерористичні операції не повинні призводити до порушень прав людини.

На мою думку, ці формальні вимоги можуть бути забезпечені за наявності достатніх політичних та економічних мотивів і їхнє дотримання попередить можливі негативні наслідки подальшої силової боротьби з тероризмом. Мабуть, доречним було б нагадати, що застосування сили повинно відбуватися лише за умови дотримання всіх необхідних формально-юридичних підстав та, звичайно, після вичерпання усіх дипломатичних засобів.

Поряд з цим зрозуміло, що заходи з ліквідації міжнародного тероризму можуть бути ефективними лише в тому разі, якщо спрямовуватимуться на подолання першопричин цього явища, в тому числі збройних конфліктів, різних форм і проявів нерівності, гноблення, бідності тощо. Важливим є вироблення чіткого механізму політичного, економічного та дипломатичного запобігання терористичній діяльності і боротьби з нею. Ми дотримуємося позиції, що центральна роль у здійсненні комплексу згаданих заходів має належати ООН. В умовах, коли масштаби і характер терористичних актів починають становити загрозу підтриманню міжнародного миру та безпеки, Україна визнає відповідальну роль Ради Безпеки в цьому питанні, яка, не підміняючи Генеральну асамблею та інші органи ООН, повинна взаємодіяти з ними на основі своїх статутних повноважень.

У цьому контексті слід пригадати, що однією з найбільш помітних тенденцій, якими була позначена робота останньої сесії Генеральної асамблеї, стала консолідація держав-членів Організації. Терористичні напади на США мали визначальний вплив на роботу Генасамблеї і не лише зумовили активний і широкомасштабний розгляд антитерористичної проблематики, але й додали поштовху об’єднавчим політичним процесам у рамках ООН.

Водночас слід відзначити існування серйозних протиріч у питанні оцінки причин, рушійних сил та суб’єктів терористичної діяльності, а також шляхів подолання тероризму. Незважаючи на декларування відданості справі боротьби з тероризмом та підтримку антитерористичної кампанії США, брак суттєвого прогресу в погодженні проектів загальної конвенції про боротьбу з тероризмом та конвенції про боротьбу з ядерним тероризмом засвідчили відсутність серед членів міжнародного співтовариства єдиних підходів і бачення кінцевої мети, методів, способів і цілей боротьби з тероризмом і, власне, самої необхідності проведення антитерористичної кампанії. Це, окрім іншого, підтверджує існування кардинальних протиріч політичного, військового та релігійно-ідеологічного характеру між окремими країнами або групами країн.

За цих обставин боротьба з тероризмом набуває особливої гостроти. Існування вищезазначених протиріч ускладнює консолідацію усього світового співтовариства. Весь комплекс факторів, що посилюють ці протиріччя, лежать у різних площинах. Тому за умов глобальної взаємозалежності важливим є вибір такого алгоритму дій, який мав би виважений та позитивний довгостроковий ефект. Думаю, що позиція України в контексті боротьби з міжнародним тероризмом є прикладом саме такого алгоритму.

11 грудня 1998 року Указом Президента України було створено Антитерористичний центр при Службі безпеки України (АТЦ), на який покладено завдання координації діяльності органів виконавчої влади усіх рівнів, спрямованої на запобігання та припинення терористичних актів стосовно державних діячів, критичних об'єктів життєзабезпечення населення, об'єктів підвищеної небезпеки та актів, що загрожують життю і здоров'ю великої кількості людей [46, с. 59; 27].

Структурно АТЦ складається з Міжвідомчої координаційної комісії, Штабу АТЦ та координаційних груп при регіональних органах Служби безпеки (СБ) України.

Основа силової складової діяльності АТЦ - Управління „А" СБ України, підрозділи спеціального призначення інших правоохоронних органів та їхні регіональні структурні підрозділи в межах їхньої компетенції. Правовою основою боротьби з тероризмом в Україні є Закон України "Про боротьбу з тероризмом", Укази Президента України, а також міжнародні зобов'язання України у сфері боротьби з тероризмом.

Наразі Штабом Антитерористичного центру при СБ України напрацьовано організаційно-правовий механізм залучення сил і засобів відповідних міністерств і відомств (усього 18), які залучаються до проведення антитерористичних операцій. Європейська та євроатлантична інтеграція України у сфері боротьби з тероризмом включає співпрацю з Антитерористичним центром держав - учасниць СНД, антитерористичними структурами НАТО, Європейського Союзу, ОБСЄ, ГУАМ та ООН [47, с. 63; 27].

Окремо зупинюсь на питанні про життєздатність АТЦ і всієї загальнодержавної антитерористичної системи та спроможності її адаптування до європейської і міжнародної систем.

Сьогодні міжнародне співтовариство вже здійснило ряд спільних заходів щодо тероризму. Як відомо, сучасна система багатостороннього співробітництва у сфері боротьби з тероризмом була створена протягом останніх чотирьох десятиліть. Її основу складають 13 універсальних конвенцій і протоколів, що стосуються боротьби з різноманітними проявами тероризму на суші, морі та у повітрі, які були розроблені і прийняті в рамках ООН. Можна сказати, що Україна є повноправною учасницею всіх згаданих міжнародних конвенцій і протоколів.

Про адаптацію національної антитерористичної системи до міжнародної свідчать основні положення затвердженої у листопаді 2004 року Указом Президента України Програми антитерористичних заходів на 2005-2007 роки і розробленої Штабом АТЦ за дорученням Президента України з метою здійснення превентивних заходів, спрямованих на посилення захисту громадської безпеки, охорони найважливіших об'єктів та запобігання терористичних актів на території України.

Наприклад, в рамках реалізації положень конвенцій про злочини та окремі діяння, здійснені на борту повітряних суден (Токіо, 4 вересня 1963 року), про заборону незаконних захоплень повітряних суден (Гаага, 16 грудня 1970 року), про заборону незаконних дій проти безпеки цивільної авіації (Монреаль, 23 вересня 1971 року) та Протоколу про заборону незаконних актів насильства в аеропортах, які обслуговують міжнародні цивільні лінії повітряного сполучення (Монреаль, 24 лютого 1998 року), а також про заборону незаконних діянь проти безпеки судноплавства (Рим, 10 березня 1988 року) Програмою передбачається розробка та затвердження Кабінетом Міністрів України Правил перевезення вогнепальної зброї на повітряних суднах цивільної авіації України співробітниками правоохоронних органів під час виконання ними службових обов'язків, Інструкції про дії членів екіпажів у випадку виникнення екстремальних ситуацій на борту повітряного судна під час виконання пасажирських авіаційних перевезень тощо [48, с. 64; 27].

Програмою також передбачено виконання положень Міжнародної конвенції про боротьбу з тероризмом, ратифікованої Україною 12 вересня 2002 року, шляхом прийняття нормативних актів з питань визначення, виявлення, блокування та арешту коштів чи іншого майна, що використовується для фінансування терористичної діяльності; створення механізмів обміну між транспортними адміністраціями держав - учасниць СНД інформацією про можливі загрози терористичного та диверсійного характеру на об'єктах транспорту; участь у проведенні спільних з іноземними державами навчань і тренувань та науково-практичних конференцій і семінарів з антитерористичної тематики.

Слід зазначити, що міжнародні організації та представники іноземних держав сприймають Україну як серйозного партнера у сфері боротьби з тероризмом. Підтвердженням цьому є чисельні звернення керівників іноземних спецслужб надати матеріали про функціонування Центру, визнання України Управлінням ООН з наркотиків і злочинності (м. Відень, Австрія) як модельної держави для СНД за станом організації боротьби з тероризмом, позитивні оцінки представників НАТО, а також створення аналогічних Антитерористичному центру при СБ України органів у Азербайджані, Білорусі, Казахстані, Молдові, а також антитерористичних координаційних структур у багатьох інших державах світу.

3.2. Загальнодержавна антитерористична система та правова основа боротьби з тероризмом в Україні

Здійснивши аналіз понять тероризму й інших соціальне-правових і соціально-політичних явищ сучасної дійсності, дослідивши систему характеристик тероризму як поліаморфного соціально-деструктивного явища, розглянувши організаційно-тактичні засади боротьби з тероризмом, вважаємо за необхідне сформулювати пропозиції щодо розробки магістральних напрямків боротьби з тероризмом - пріоритетних напрямків діяльності уповноважених органів державної влади по забезпеченню національної безпеки України в сфері боротьби з тероризмом. Отже, вони повинні містити наступні положення:

- концептуальні засади побудови стратегії, яка може носити наступальний характер, як, наприклад, у США: «Ми не можемо зменшити загрозу для наших співвітчизників, якщо не зменшиться загроза для людей, які живуть у всьому світі»; або захисний - стратегія зменшення та непровокування загроз;

- органічний комплекс заходів щодо творення української стратегії у міжнародних відносинах, з поступовим перетворенням України (держави з регіональними інтересами) у державу з глобальними інтересами;

- положення щодо відмови України від статусу нейтральної держави, як такого, що не відповідає статусу держави з глобальними інтересами;

- концептуальні засади щодо незастосування політики противаг при побудові загальноєвропейської системи безпеки як частини планетарної (глобальної) системи безпеки;

- принципи побудови надійної системи захисту національної безпеки від тероризму, яка у перспективі повинна стати органічною частиною загальноєвропейської, а потім і планетарної безпеки;

- принципи і засади побудови високо професійної поліції, армії, служби безпеки як гарантів унеможливлення ескалації тероризму не лише в Україні, а й на Європейському континенті в цілому;

- характеристику та класифікацію внутрішніх та зовнішніх загроз від тероризму;

- визначення і моніторинг теророгенних чинників, які підривають соціально-політичну систему в державі і створюють живлюще підґрунтя для існування та розвитку тероризму в країні;

- визначення критеріїв і параметрів, які характеризують національні інтереси в сфері боротьби з тероризмом;

- формування державної політики та необхідного механізму, що нейтралізує дію теророгенних чинників, які підривають соціально-політичну систему держави;

- положення щодо запровадження механізму управління та координації діяльності уповноважених органів державної влади по забезпеченню захисту національної безпеки України від тероризму;

- розроблення геополітичних формул процвітання соборної України [49, с. 56; 78].

Отже, відповідно до стратегічних положень побудови магістральних напрямів боротьби з тероризмом, розглянемо засадничі положення формування системи заходів по боротьбі з тероризмом та їх безпосередній зміст.

Метологічні засади.

1. Необхідно здійснити системний аналіз феномена тероризму, його форм, проявів і видів, причин існування і розвитку та аналіз ступеню відображення форм тероризму у чинному міжнародному праві і національному законодавстві окремих країн, узгодженні стандартів та уніфікації підходів, що застосовуються.

2. Потребує негайного відпрацювання системна концепція боротьби з тероризмом.

3. Необхідно здійснювати перманентний моніторинг причин потреби у тероризмі, його привабливості як засобу для вирішення міжнаціональних, етнічних та інших потенційних конфліктів.

4. Слід усіляко сприяти створенню недержавної системи безпеки, як складового елемента, системи національної безпеки України.

Управлінські засади.

1. Розроблення гіпотетичної моделі проникнення терористів у державну владу для протидії боротьбі з тероризмом. Відпрацювання, відповідно до цього, проведення спеціальних заходів щодо проникнення у злочинну групу та усунення (нейтралізація) цієї протидії.

2. Удосконалення моделей та механізмів управління боротьбою з тероризмом.

3. Розроблення стратегії, концепції та доктрини боротьби з тероризмом.

4. Підготовка управлінців з системним мисленням.

У політичній і соціальній сферах:

- формування та реалізація на даному історичному етапі політики регіональної безпеки, одним з визначальних компонентів якої повинно бути підписання регіональних угод по боротьбі з тероризмом як найважливішого напрямку забезпечення політичної безпеки в країні;

- підвищення конституційного авторитету державної влади, одним з елементів якого повинно стати вжиття на підставі закону жорстких заходів щодо боротьби з тероризмом;

- формування довіри і позитивного іміджу влади у населення практичними діями щодо покращання життя;

- дотримання прав і свобод людини. За умови вчинення актів тероризму є велика спокуса, прикриваючись гучними гаслами та балачками про боротьбу з тероризмом, вживати неправомірних заходів, що буде підривати авторитет держави;

- помірковане проведення релігійної політики. Враховуючи значну роль релігії в житті пересічних громадян, багато політичних партій, рухів (а іноді терористських груп, що діють під офіційним прикриттям) намагаються приділяти все більшу увагу використанню релігії для досягнення власних цілей. У нашій країні існує потенційна можливість загострення міжконфесійних протистоянь у православ'ї, між православними і греко-католіками. Викликає занепокоєння становище, що склалося у західних областях України, де між віруючими періодично виникають зіткнення. З метою попередження вчинення актів тероризму на релігійному ґрунті вкрай важливо проводити в життя релігійну політику на довгострокових конструктивних засадах;

- законодавча заборона ваххабізму (радикальна течія ісламського фундаменталізму) як агресивної релігії, що може загрожувати національній безпеці країни. На території України проживає близько півмільйона мусульман, і в разі невжиття відповідних заходів не можна впевнено стверджувати тезу про відсутність небезпеки з боку ісламізму. Особливу небезпеку для України становить ісламізація кримсько-татарського руху та поширення у кримськотатарському середовищі ідеології ісламського фундаменталізму, який відкрито бере на озброєння тероризм;

- запобігання поширенню інформації деструктивного характеру засобами масової інформації. Для досягнення цієї мети необхідно вдосконалювати законодавство, яке б передбачало відповідальність за поширення даного роду інформації. Ще одним аспектом вважається проведення з працівниками мас-медіа наукових семінарів із зазначених проблем. Це надасть змогу більш виважено ставитися до висвітлення тих чи інших подій; створення сприятливих умов для розвитку культури і освіти всіх національних груп, що проживають на території регіону, запобігання появі напруженості у міжетнічних стосунках (Автономна Республіка Крим, Закарпатська та Чернівецька області);

- протидія формуванню в прикордонних (зокрема в східних) регіонах України зон сталого економічного та політичного впливу інших держав;

- завчасне виявлення основних носіїв соціальної напруженості з метою їх нейтралізації та подальшого унеможливлення трансформування у тероризм. Одне із завдань гуманітарної політики держави полягає у тому, щоб завчасно виявляти конфліктні ситуації та, використовуючи відповідні засоби й інструментарій (погодженість інтересів, превентивна дипломатія, досягнення консенсусу тощо), вміло знаходити вихід з них. З цією метою необхідно розробити спеціальні програми, в яких би знайшов відображення адекватний комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, за допомогою яких можна було б нейтралізувати виявлені носії соціальної напруги;

- утвердження української національної ідеї як стрижня консолідації суспільства. Враховуючи сукупність ознак, які є притаманними тероризму, особливу увагу слід приділяти дестабілізуючому впливу тероризму на суспільство. У даному контексті консолідація суспільства через ствердження української національної ідеї є суттєвим чинником у попередженні тероризму. Як це не прикро констатувати, але саме після набуття Україною незалежності ідея української державності з невідомих причин не була підтримана необхідним чином. Держава не виконала важливого завдання: вона не забезпечила «перехідної ідеології» від соціалізму до демократії, внаслідок чого більшість громадян загубили зв'язок з державою (йдеться про духовний зв'язок). Внаслідок духовного розшарування суспільства, знецінення загально визнаних цінностей, все більшої ваги набирають псевдорелігійні, духовні та інші течії, які під личиною праведності можуть являти собою терористські організації. На підставі викладеного слід констатувати, що ідея консолідації суспільства має формуватися як загальна ідея української державності при відповідній зацікавленості представників усіх головних ідеологічних течій у діалозі між собою та спільних діях усього українського народу;

- враховуючи ескалацію транснаціонального тероризму, слід розглянути питання щодо активізації зусиль по входженню України в існуючі та створювані загальноєвропейські системи універсальної та регіональної безпеки, одним з важливих елементів яких є боротьба з тероризмом;

- беручи до уваги останні тенденції ескалації ісламського тероризму, всіляко сприяти політичному об'єднанню Центральної та Східної Європи;

- формування політичної еліти України, здатної приймати адекватні жорсткі заходи щодо боротьби з тероризмом;

- становлення та утвердження ГУУАМ як впливової міжнародної організації;

- утвердження України в якості регіонального лідера. За іншого випадку існування її в якості незалежної держави стає неочевидним. Стратегічним напрямом для досягнення цієї мети має стати трикутник: Франція - Україна - Німеччина;

- поглиблення інтеграційних процесів з Росією є небажаним, з огляду на постійну наявність у цій державі озброєних конфліктів різної інтенсивності, а, отже, і вогнищ тероризму, полум`я якого може перекинутися і на Україну [50, с. 224; 220].

У згаданому аспекті перевагу у взаєминах з Росією слід віддавати економічним відносинам.

У воєнній сфері

П. Артюх визначає військову безпеку як стан відносин між державами і народами, які забезпечують сприятливі можливості для їх всебічного співробітництва і соціального прогресу, вирішення конфліктів, які виникають, тільки політичними засобами.

У взаємозалежному, взаємопов'язаному світі забезпечити національну безпеку без досягнення загальної безпеки неможливо. Безпека зараз виражає не тільки національні чи колективні, але й загальнолюдські цінності.

На думку О. Дергачова, найбільш ефективна, в тому числі і з погляду на матеріальні витрати, стратегія зменшення та непровокування загроз.

У цілому ж більшість положень щодо проведення державної політики у воєнній сфері органічно пов'язані з положеннями її проведення у соціальній та політичній сферах. Тому головним у розглядуваній сфері, на наш погляд, є побудова дієвої воєнної організації держави з метою проведення комплексних заходів щодо запобігання загроз з боку тероризму, локалізації та ліквідації їх наслідків,

В інформаційній сфері.

Одним з важливих напрямів інформаційної політики є створення загальної системи охорони інформації. Це питання дуже тісно пов'язане з новітнім різновидом тероризму - кібертероризмом. У згаданому аспекті слід розглядати наступне коло заходів:

- Моделювання інформаційної війни є одним з методів забезпечення національної безпеки України в інформаційній сфері.

- Як одне з пріоритетних завдань потрібно вважати створення самостійного кіберпростору України, який у перспективі може бути інтегрований до європейського та світового кіберпростору, що забезпечить ефективну інформаційну та пропагандистську діяльність держави.

- Розроблення системи інформаційного супроводження антитерористичної діяльності держави.

- Розроблення системи нейтралізації інформаційного забезпечення терористичної діяльності.

- Проведення інформаційних операцій різної інтенсивності щодо унеможливлення існування терористських організацій.

- Моделювання інформаційних війн проти України та відпрацювання заходів щодо їх превенції та мінімізації негативних наслідків.

- Створення трансрегіонального інтерактивного інформаційного банку даних, в якому уповноважені органи державної влади мали б змогу дістати інформацію про терористів та осіб, які сприяють їм у вчиненні протиправних діянь. За допомогою створеного банку даних можна буде проводити автоматичний аналіз тисяч досьє на терористів з даними про їх зв`язки, ресурсне забезпечення і проведені ними операції. Головна мета створення цього банку - прогнозування місця і часу майбутніх актів тероризму.

В екологічній сфері

Серед низки завдань забезпечення екологічної безпеки України виокремимо ті, що пов'язані з вчиненням або загрозою вчинення актів тероризму. Отже, до таких завдань слід відносити:

- створення єдиної системи оперативного контролю, збору та узагальнення інформації з районів підвищеної небезпеки, прогнозування кризових екологічних ситуацій та їх наслідків, а також моделювання комплексу дій при вчиненні актів тероризму на тих чи інших об'єктах, мінімізація наслідків такої діяльності. З цією метою необхідно організовувати та проводити постійні тренування особового складу бойової групи Антитерористичного центру України за спеціально підготовленими планами відповідно до гіпотетичних дій терористів з метою підтримання перманентного стану бойової готовності до виконання поставлених завдань. Важливу роль, окрім моніторингу можливих актів тероризму щодо зазначених об'єктів, повинна відігравати оперативно-розшукова діяльність, за допомогою якої можна буде своєчасно попереджувати та виявляти наміри в осіб, судячи з поведінки яких можна очікувати вчинення актів тероризму на згаданих вище об'єктах;

- обґрунтування та створення відповідних матеріально-технічних резервів для ефективних дій в районах підвищеного ризику внаслідок вчинення акту тероризму;

- організація контролю за виробництвом, збереженням, використанням та транспортуванням небезпечних вантажів (радіоактивних, вибухових, хімічних речовин тощо), утилізацією та захороненням ядерних відходів, токсичних відходів хімічної та гірничо-металургійної промисловості, а також унеможливлення доступу до цих речовин сторонніх осіб;

- проведення науково-дослідної роботи з метою підвищення надійності захисту об`єктів атомної енергетики та інших небезпечних виробництв, розробки технічних засобів для дій в умовах кризових ситуацій [51, с. 224; 225].

3.3. Шляхи вдосконалення державної системи протидії тероризму в Україні на сучасному етапі

На сьогодні, «український тероризм» можна охарактеризувати як такий, що дещо зміщений в бік кримінального тероризму. Аналіз етноментальних характеристик титульного етноса України дозволяє зробити припущення, що в нашій державі політичний тероризм можливий за умови його інспірування іншими державами, наприклад, через діяльність агентів впливу. Чисто природно, тероризм ніколи не був притаманним процесу творення української нації. Водночас кримінальний тероризм з часом буде характеризуватися певної ескалацією. З огляду на викладене, на наш погляд, до органічної системи заходів по боротьбі з тероризмом на макрорівні належать наступні:

- розроблення державної стратегії, концепції і доктрини по боротьбі з тероризмом;

- створення окремої синтетичної структури по боротьбі з тероризмом, яка б мала вертикальне підпорядкування - Президенту України. Формування цієї структури має відбуватись за рахунок найбільш кваліфікованих співробітників СБУ, МВС, УДО, ЗС, МНС, Держкомкордону;

- участь України у всіх міжнародних програмах по боротьбі з тероризмом, які відповідають її національним інтересам;

- ініціювання підписання регіональних угод, як одного з найефективніших інструментів по боротьбі з тероризмом;

- з урахуванням стратегічного напрямку розвитку України - членство у Європейському Союзі - ініціювання створення у складі Європолу окремого європейського підрозділу по боротьбі з тероризмом, який був би підпорядкований ЄС і здійснював би свої повноваження з дозволу всіх країн учасників ЄС [52, с. 218; 253].

Одним з механізмів боротьби з тероризмом на мікрорівні є створення нормативного фундамента для боротьби з тероризмом та удосконалення діяльності органів, що ведуть боротьбу з ним. Отже, до спеціальних заходів на мікрорівні пропонується віднести наступні:

- прийняття Закону України «Про боротьбу з тероризмом», в якому доцільно відобразити розуміння тероризму (об'єкт боротьби), правову основу діяльності, принципи, мету і завдання, сили та засоби, які можуть залучатися до проведення антитерористичних операцій, умови та порядок взаємодії задіяних сил, умови та порядок матеріально-технічного забезпечення спеціальних підрозділів по боротьбі з тероризмом для успішного виконання ними поставлених завдань, порядок та умови відшкодування державою шкоди, яка була заподіяна громадянам під час проведення антитерористичної операції, соціальний захист осіб, що здійснюють боротьбу з тероризмом, можливості окремого процесуального впровадження по кримінальних справах цієї категорії, особливості амністії тощо;

- затвердження Комплексної цільової програми по боротьбі з тероризмом на 2002-2010 роки;

- розроблення «Антитерористичної програми винагород», в якій передбачатиметься державне заохочення громадян, котрі виявили бажання співпрацювати з правоохоронними органами з питань боротьби з тероризмом;

- прийняття Закону України «Про осіб, що постраждали внаслідок акту тероризму»;

- прийняття Закону України «Про недержавну систему безпеки»;

- криміналізації саме тероризму [53 с. 224; 253].

Окрім викладеного, має відбуватись синхронізація чинного законодавства відповідно до інноваційного пакету нормативно-правових актів, які безпосередньо спрямовані на легітимацію боротьби з тероризмом. Даний процес передбачає внесення змін та доповнень у чинні нормативно-правові акти, а також гармонізацію законодавства України з міжнародними стандартами у цій галузі. Виконання поставлених завдань ґрунтується на вжитті наступних заходів:

- відповідно до Закону України «Про боротьбу з тероризмом» мають бути внесені зміни у Кримінальний, Кримінально-процесуальний, Цивільно-процесуальний кодекси України, Закони України «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про розвідувальну діяльність», «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб», Положення «Про Державний комітет у справах охорони державного кордону», інші законодавчі акти, котрі регулюють діяльність суб'єктів антитерористичної діяльності;

- удосконалення існуючої правової бази щодо наступних питань: авіація та безпека іншого транспорту; співпраця поліції та судочинства; відмова від фінансування тероризму, включаючи фінансові санкції; відмова в інших засобах підтримки тероризму; контроль експорту та нерозповсюдження ядерної зброї; контроль за кордоном, включаючи контроль віз та документів; доступ до інформації правоохоронними органами та обмін електронною інформацією;

- цільове виділення коштів на розробку теоретичних засад боротьби з тероризмом, а також організація стажування наукових та практичних співробітників у спеціальних підрозділах по боротьбі з тероризмом в інших країнах, що мають передовий досвід у цій діяльності (Австрія, Німеччина, США, Ізраїль, Росія тощо) з метою набуття теоретичних і практичних навичок боротьби з тероризмом;

- внесення змін і доповнень у законодавчі акти, які регулюють діяльність органів, що здійснюватимуть боротьбу з тероризмом;

- виділення коштів окремим рядком у державному бюджеті на розробку теоретичних засад боротьби з тероризмом, а також організацію стажування наукових та практичних співробітників у спеціальних підрозділах по боротьбі з тероризмом в інших країнах, що мають передовий досвід у цій діяльності (Ізраїль: Мосад, Саерет Маткаль, Шабак; Росія: ГРУ, Альфа; Австрія: Кобра; Німеччина: ГСГ-9; США: Дельта Форс, СВАТ; Велика Британія: САС; Франція: ГІГН тощо) з метою набуття теоретичних і практичних навичок боротьби з тероризмом;

- ратифікація Україною усіх Конвенцій стосовно боротьби з тероризмом, якщо це відповідатиме її національним інтересам (Міжнародна Конвенція з припинення фінансування тероризму, Європейська Конвенція з припинення терористичних дій, Міжнародна Конвенція спрямована на припинення терористичних бомбувань тощо);

- гармонізація внутрішнього законодавства з урахуванням провідних сучасних тенденцій правового забезпечення захисту прав людини в сфері боротьби з тероризмом;

- ініціювання створення при Інтерполі спеціального відділу по боротьбі з тероризмом;

- виважене ставлення до імплементації норм міжнародного права, які не суперечать Конституції України, у внутрішнє законодавство;

- прискорення розробки екстрадиційного законодавства з метою легітимації екстрадиції терористів;

- розроблення дієвих механізмів координації спільних зусиль держав з різ¬ними правовими системами;

- усіляке сприяння невідворотності покарання за вчинення актів тероризму з існуванням надійної системи гарантій недоторканості прав і свобод людини;

- урахування визначального формування антитерористичних заходів під егідою ООН;

- розширення спектру заходів боротьби з тероризмом, які не повинні обмежуватися лише проведенням фізичних операцій та блокуванням розрахункових рахунків терористських організацій та осіб, що їм симпатизують. Натомість, боротьба з тероризмом має здійснюватися системою політичних, соціальних, економічних, дипломатичних, інформаційних, воєнних та інших заходів;

- розроблення уніфікованої Конвенції про боротьбу з тероризмом, де було б виражене цивілізаційне консенсуальне поняття тероризму, органи, що здійснюватимуть з ним боротьбу та інші фундаментальні питання;

- з урахуванням існування тісного зв'язку між тероризмом і транснаціональною організованою злочинністю, незаконним обігом наркотичних засобів, зброї, вибухових речовин опрацювання міжнародне-правових документів, спрямованих на об'єднання зазначених норм з нормами, що передбачають відповідальність за вчинення міжнародного тероризму;

- консолідація зусиль суспільства і держави у боротьбі з тероризмом [12, с. 231; 253].

Особливу увагу слід приділити нейтралізації фінансового підґрунтя діяльності терористських організацій. З цією метою слід розробити Закон України «Про блокування власності і заборону операцій з особами, які вчинюють, погрожують вчинити, або підтримують акти тероризму».

У даному Законі доцільно передбачити можливість блокувати і заборонити фінансові операції з особами, що вчинили, погрожують вчинити або підтримують тероризм. Це дасть змогу Урядові України блокувати активи терористів чи терористських організацій, так само, як і осіб, що є спонсорами терористів і терористських організацій, допомагають чи надають їм підтримку або послуги, чи мають з ними зв'язки (зауважимо, що в цьому контексті, «особа» може означати людину чи організацію, якою може бути товариство, асоціація, корпорація та інші організації, групи і підгрупи). Він має дозволити Урядові заборонити громадянам України робити пожертвування особам, що підпадають під дію цього Закону.

У Законі має бути окреслений механізм блокування всіх фінансових активів та іншої власності або часток у власності в Україні або, що перебуває у власності чи під контролем громадян України, не лише іноземних громадян або організацій, що здійснили чи створили загрозу вчинення актів тероризму, а й також і їхніх підрозділів, головних організацій, агентів, партнерів та будь-яких інших організацій, що надають їм послуги чи допомогу, або підтримують їх. У ньому доцільно передбачити додаток, в якому мають бути перелічені особи, що підлягають під дію цього Закону. Закон має наділити Прем'єр-Міністра України повноваженнями щодо виявлення і внесення до Переліку додаткових осіб, котрі здійснили або створили загрозу вчинення актів тероризму і загрожують національній безпеці, зовнішній політиці чи економіці України. Крім того, Міністр фінансів має право визначати додаткових осіб, які перебувають під контролем, або діють від імені осіб, зазначених в Законі і відповідно визначених Прем'єр-Міністром, або тих, хто допомагає чи є спонсором, надає фінансову, матеріальну чи технологічну підтримку, фінансові та інші послуги на вчинення актів тероризму чи осіб, або що підпадають під дію Закону. Закон має забороняти всі фінансові операції чи ділові стосунки громадянам України або на території України з власністю чи частками у власності, заблокованої ним, включаючи здійснення чи отримання будь-яких внесків у вигляді коштів, товарів, послуг на користь осіб, які підпадають під дію цього Закону.

Для здійснення цього Прем'єр-Міністр з Міністром фінансів та Генеральним Прокурором України отримує повноваження на свій розсуд приймати рішення щодо доцільності та змісту консультацій з представниками іноземних урядів. Такі консультації мають на меті уникнути потреби в додаткових з'ясуваннях завдяки залученню двостороннього та багатостороннього співробітництва з урядами інших держав та іноземними фінансовими та іншими установами. Консультації можуть включати запити до урядів інших держав, відповідно до міжнародного та внутрішніх законодавств цих країн, про надання інформації від фінансових установ щодо власності терористів, вжиття заходів для позбавлення їх фінансування та надання розвідувальних даних про фінансування терористів. Міністр фінансів отримує повноваження вживати до цих категорій осіб більш м'яких заходів, аніж повне блокування власності чи часток у власності, якщо ці заходи, на його думку, краще відповідають національним інтересам України.

Система тактико-спеціальних заходів

На підставі викладеного вважаємо, що перспективними напрямками удосконалення оперативно-розшукової діяльності у боротьбі з тероризмом є:

- створення єдиного автоматизованого банку даних про терористів та вчинені ними терористичні акти, включаючи іноземні;

- підвищення якості оперативної роботи в середовищі іноземних студентів, особливо тих, що сповідують іслам;

- максимально широке використання оперативним складом спеціальних заходів, а також можливостей оперативно-технічних підрозділів для унеможливлення підтримки зв'язків з транснаціональними терористськими організаціями каналами комунікації;

- на базі створених автоматизованих систем забезпечити інтерактивний зв'язок з аналогічними базами даних Інтерполу та Європолу, а також при необхідності укладати домовленості з окремими державами (наприклад з Ізраїлем, США, Німеччиною, Францією, Великою Британією, Іспанією тощо);

- з урахуванням транснаціоналізації тероризму спрямування зусиль на підготовку якісно нового оперативного апарату для впровадження до терористських організацій з наступним їх викриттям і знешкодженням;

- зосередження особливої уваги на етнічних групах, в середовищі яких може зароджуватись та еволюціонувати тероризм; створення системи термінового зв'язку населення з міліцією в містах, селищах, на автомагістралях;

- проведення профілактичної роботи із групами підвищеного ризику;

- підрив фінансового підґрунтя діяльності та існування терористських організацій;

- випереджуюча підготовка співробітників спеціальних підрозділів;

- протидія зростанню тероризму та організованої злочинності;

- удосконалення вогневої підготовки співробітників по боротьбі з тероризмом;

- запровадження спеціального відділу по боротьбі з кібертероризмом;

- створення під прикриттям псевдотерористських організацій з наступним викриттям і нейтралізацією терористських організацій, що існують в державі [54, с. 188; 189].

Психологічне забезпечення:

- Розроблення комплексу психологічних контрзаходів на дії терористів з боку співробітників, що здійснюватимуть боротьбу з тероризмом.

- Розроблення концептуальних засад психологічного забезпечення функціонування системи боротьби з тероризмом в Україні.

Системна безпека України

Проблема боротьби з тероризмом в Україні має багатоплановий характер, її складові (компоненти) мають геополітичний, геостратегічний, історичний, глобальний, загально цивілізаційний, бюрократичний, функціональний соціально-економічний, соціально-політичний, біологічний, технічний, воєнний та інші виміри. Тому комплексне вирішення цієї проблеми повинно базуватися на методології, яка б дозволяла на суто науковій основі здійснювати синтез ефективної системи боротьби з тероризмом. Зазначена методологія є необхідною передумовою адекватного відображення та врахування в практичній діяльності суб'єктів державного управління боротьбою з тероризмом багатовимірної природи поняття тероризму, а також приведення різнопредметних знань у сфері суспільних, природничих, технічних та воєнних наук в органічну єдність при вирішенні практичних проблем цієї боротьби.

Головне завдання полягає в просуванні та захисті власних національних інтересів України від держав, юридичних і фізичних осіб, які намагаються вирішувати проблеми свого існування та розвитку радикальними, агресивними, терористичними методами за рахунок нашої країни. Тому принципово важливим є не лише те, що проблема боротьби з тероризмом, забезпечення безпеки життєдіяльності і розвитку українського суспільства має багатоплановий характер. Захист та активне просування національних інтересів є необхідною умовою виживання самого суспільства та входження України до складу найбільш розвинених держав світу.

Висновки до 3-го розділу

В Україні розвитку тероризму сприяють глибока соціально-економічна криза, протистояння політичних сил, наростання проявів сепаратизму, зубожіння та люмпенізація значної частини населення, процеси соціального розшарування, розвиток кримінальних підприємницьких та державних структур, корумпованість державного апарату, розвиток потужного нелегального ринку зброї, девальвація моральних та духовних цінностей.

Аналіз матеріалів спеціалізованих урядових установ свідчить про те, що найбільш поширеною в Україні мотивацією скоєння терактів виступає:

а) кримінальна діяльність, особливо її транснаціональні форми;

б) намагання перешкодити громадській, політичній або економічній діяльності;

в) створення ускладнень або напруження у міждержавних відносинах.

З метою захисту особи, держави і суспільства від тероризму, виявлення й усунення його причин і умов, визначення правової та організаційної основи боротьби з цим небезпечним явищем, повноважень і обов’язків органів виконавчої влади, посадових осіб та окремих громадян у цій сфері 20 березня 2003 р. було прийнято Закон України “Про боротьбу з тероризмом”. У цьому законі визначено поняття тероризму, терористичного акту, терористичної діяльності тощо.

В Україні відсутні терористичні організації в повному розумінні цього слова. Проблема тероризму в нашій державі перебуває в іншій площині, а саме в існуванні певних суперечностей у політичній, економічній та соціальній сферах, що може стати підґрунтям для поширення цього небезпечного явища. Про складність ситуації в Україні свідчить наявність у великій кількості зброї, незаконного придбання та виготовлення вибухових речовин, пристроїв, а також розвинена криміналізація суспільства.

На сьогодні, «український тероризм» можна охарактеризувати як такий, що дещо зміщений в бік кримінального тероризму. Аналіз етноментальних характеристик титульного етноса України дозволяє зробити припущення, що в нашій державі політичний тероризм можливий за умови його інспірування іншими державами, наприклад, через діяльність агентів впливу. Чисто природно, тероризм ніколи не був притаманним процесу творення української нації. Водночас кримінальний тероризм з часом буде характеризуватися певної ескалацією. З огляду на викладене, на наш погляд, до органічної системи заходів по боротьбі з тероризмом на макрорівні належать наступні:

- розроблення державної стратегії, концепції і доктрини по боротьбі з тероризмом;

- створення окремої синтетичної структури по боротьбі з тероризмом, яка б мала вертикальне підпорядкування - Президенту України. Формування цієї структури має відбуватись за рахунок найбільш кваліфікованих співробітників СБУ, МВС, УДО, ЗС, МНС, Держкомкордону;

- участь України у всіх міжнародних програмах по боротьбі з тероризмом, які відповідають її національним інтересам;

- ініціювання підписання регіональних угод, як одного з найефективніших інструментів по боротьбі з тероризмом;

- з урахуванням стратегічного напрямку розвитку України - членство у Європейському Союзі - ініціювання створення у складі Європолу окремого європейського підрозділу по боротьбі з тероризмом, який був би підпорядкований ЄС і здійснював би свої повноваження з дозволу всіх країн учасників ЄС.

Висновки

1. Терор - акт масового фізичного, психологічного, ідеологічного насильства, що здійснюється суспільно-політичними структурами, які володіють необмеженою владою над соціальним контингентом, котрий знаходиться в їх полі діяльності. Його ознаки: масовість насильства, системність актів насильства, суб'єктами терору може виступати як держава, так і недержавні організації, головною рисою яких є «володіння необмеженою владою», терор є цілеспрямований, тобто спрямований на досягнення певної мети, але у більшості випадків індиферентний щодо жертв.

2. Тероризм як насильницька дія формувався в суспільній культурі насильства, що склала позитивні уявлення про нього, відповідними установками та поглядами, які передаються із покоління в покоління. Усією ходою історії було сформовано та закріплено в масовій свідомості відомі традиції політичної практики та соціального життя, які на сьогодні все частіше сприяють вибору терористичних методів та засобів вирішення різних конфліктів. У цілому ж бачиться присутність історико-культурного елементу в механізмі активізації та трансформування сучасного тероризму.

3. Аналіз діяльності міжнародних терористичних та релігійно-екстремістських організацій дозволяє виділити найхарактерніші особливості сучасного тероризму, основними з яких є:

- присутність членів та прихильників міжнародних терористичних і релігійно-екстремістських організацій в різних регіонах світу та їхня участь у плануванні, підготовці та проведенні терористичних актів;

- використання терористів-смертників, залучення до використання терактів жінок та дітей;

- використання Інтернет-сайтів для пропаганди і поширення екстремістських ідей та залучення нових членів до терористичної діяльності, використання можливостей мережі Інтернет для здійснення погроз терористичного характеру на адресу державних діячів, дипломатичних та міжнародних установ, а також як засобу комунікації між терористами;

- кількісне зростання терактів, цинічність і жорстокість їх вчинення;

- залучення до підготовки і здійснення терактів місцевого населення з числа радикально налаштованих осіб;

- використання каналів нелегальної міграції, у тому числі за підробленими документами, для підготовки та здійснення терористичних актів;

- використання права на політичний притулок для легального проживання, діяльності та базування у країнах, що підтримують тероризм;

- нове ідеологічне обґрунтування діяльності терористів;

- створення розгалужених мереж центрів і баз підготовки бойовиків, інтернаціональний характер терористичних угруповань;

- створення у різних регіонах світу фірм, компаній, банків і фондів, які фінансують терористичні угруповання.

Світове співтовариство визначило загрозу міжнародного тероризму як головний виклик людству і проголосило про необхідність довгострокового всеохоплюючого підходу до боротьби з цим явищем. Резолюцією 1373 Ради Безпеки ООН створено Контртерористичний комітет, до складу якого увійшла й Україна.

Зважаючи на глобальний характер тероризму і тяжкі наслідки, боротьба з ним повинна мати превентивний характер.

Слід виділити комплекс заходів для протидії проявам тероризму на території України. Так, у боротьбі мають бути задіяні не лише силові структури, а й цивільні організації.

Оскільки тероризм має міжнародну сутність, правові антитерористичні заходи можуть бути ефективними за умови визначального формування їх під егідою міжнародних організацій, і в першу чергу ООН.

Слід приділяти увагу економічним і соціальним запобіжним заходам у суспільстві, удосконаленню його політичних, соціальних та інших інститутів, усуненню кризових явищ. Ці заходи сприятимуть як зменшенню імовірності проявів тероризму, так і зниженню рівня загальної злочинності, що вкрай важливо для здорового функціонування суспільства.

Як показує досвід країн Європи, треба налагодити своєчасне надходження інформації про діяльність і наміри екстреміських угруповань, а також відповідне законодавство відносно боротьби з тероризмом. Необхідно створити дієву загальнодержавну систему координування антитерористичної діяльності з використанням наявних сил та засобів.

Виникає нагальна потреба в оптимізації та вдосконаленні спеціальних антитерористичних підрозділів держав з новими завданнями їх міжнародного використання і можливою перспективою розгортання під егідою ООН антитерористичнтих формувань швидкого реагування.

Що стосується практичних тактик і технологій по боротьбі з тероризмом, то не можна погодитися з міжнародними фахівцями в цьому питанні, які рекомендують:

1. Попередження, блокування тероризму на початковій стадії і недопущення становлення і розвитку його структур.

2. Недопущення ідеологічного виправдання терору під гаслами „захисту прав нації”, “захисту віри” і т.п.

3. Залучення до антитерористичної діяльності найбільш надійних спецслужб.

4. Використання договору з терористичними угруповуваннями тільки цими спецслужбами, і тільки для прикриття підготовки акції по повному знищенню терористів.

5. Ніякого безкарного теракту, ніяких поступок терористам, жодного безкарного теракту, навіть якщо це коштує життя заручників і випадкових людей, тому, що практика показує, - будь-який успіх терористів провокує ріст терору і кількості жертв.

В Україні розвитку тероризму сприяють глибока соціально-економічна криза, протистояння політичних сил, наростання проявів сепаратизму, зубожіння та люмпенізація значної частини населення, процеси соціального розшарування, розвиток кримінальних підприємницьких та державних структур, корумпованість державного апарату, розвиток потужного нелегального ринку зброї, девальвація моральних та духовних цінностей.

Аналіз матеріалів спеціалізованих урядових установ свідчить про те, що найбільш поширеною в Україні мотивацією скоєння терактів виступає:

а) кримінальна діяльність, особливо її транснаціональні форми;

б) намагання перешкодити громадській, політичній або економічній діяльності;

в) створення ускладнень або напруження у міждержавних відносинах.

З метою захисту особи, держави і суспільства від тероризму, виявлення й усунення його причин і умов, визначення правової та організаційної основи боротьби з цим небезпечним явищем, повноважень і обов’язків органів виконавчої влади, посадових осіб та окремих громадян у цій сфері 20 березня 2003 р. було прийнято Закон України “Про боротьбу з тероризмом”. У цьому законі визначено поняття тероризму, терористичного акту, терористичної діяльності тощо.

В Україні відсутні терористичні організації в повному розумінні цього слова. Проблема тероризму в нашій державі перебуває в іншій площині, а саме в існуванні певних суперечностей у політичній, економічній та соціальній сферах, що може стати підґрунтям для поширення цього небезпечного явища. Про складність ситуації в Україні свідчить наявність у великій кількості зброї, незаконного придбання та виготовлення вибухових речовин, пристроїв, а також розвинена криміналізація суспільства.

На сьогодні, «український тероризм» можна охарактеризувати як такий, що дещо зміщений в бік кримінального тероризму. Аналіз етноментальних характеристик титульного етноса України дозволяє зробити припущення, що в нашій державі політичний тероризм можливий за умови його інспірування іншими державами, наприклад, через діяльність агентів впливу. Чисто природно, тероризм ніколи не був притаманним процесу творення української нації. Водночас кримінальний тероризм з часом буде характеризуватися певної ескалацією. З огляду на викладене, на наш погляд, до органічної системи заходів по боротьбі з тероризмом на макрорівні належать наступні:

- розроблення державної стратегії, концепції і доктрини по боротьбі з тероризмом;

- створення окремої синтетичної структури по боротьбі з тероризмом, яка б мала вертикальне підпорядкування - Президенту України. Формування цієї структури має відбуватись за рахунок найбільш кваліфікованих співробітників СБУ, МВС, УДО, ЗС, МНС, Держкомкордону;

- участь України у всіх міжнародних програмах по боротьбі з тероризмом, які відповідають її національним інтересам;

- ініціювання підписання регіональних угод, як одного з найефективніших інструментів по боротьбі з тероризмом;

- з урахуванням стратегічного напрямку розвитку України - членство у Європейському Союзі - ініціювання створення у складі Європолу окремого європейського підрозділу по боротьбі з тероризмом, який був би підпорядкований ЄС і здійснював би свої повноваження з дозволу всіх країн учасників ЄС.

Список використаних джерел

1. Телешун С. Сучасний тероризм - українські реалії: Окремі політико-правові зауваження // Політичний менеджмент. - 2005. - № 1. - С. 163-169

2. Антипенко В. Ф. Тероризм: кримінологічна та кримінально-правова характеристика. - К. : НБУВ, 1999. - 58, с.

3. Бурлай Є. Теоретичні засади і практика боротьби з тероризмом // Вісник Академії правових наук України. - 2002. - № 3. - С. 213-225

4. Антипенко В. Поняття тероризму (кримінально-правове визначення) // Право України. - 1999. - № 2. - С. 92-95

5. Вакулич В. До проблеми попередження тероризму // Вісник Академії правових наук України. - 2006. - № 3. - С. 182-189

6. Гармашов І. Сутність сучасного тероризму і його основні характеристики // Персонал. - 2005. - № 6. - С. 21 – 25

7. Дорошенко А. Терор і тероризм // Політика і час. - 1997. - № 8. - С. 14-21

8. Гармашов І. Актуальні питання класифікації сучасного тероризму // Політичний менеджмент. - 2005. - № 6. - С. 147-155

9. Иванов В. Феномен терроризма //Социально-гуманитарные знания. - 2005. - № 3. - С. 21-42

загрузка...
Top