Актуальні проблеми політекономіки в сучасних умовах

Вступ.

1. Проблеми політичної економіки в сучасних умовах України.

2. Світова фінансова криза.

3. Актуальні проблеми економіки України в контексті світової фінансової кризи.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Серед комплексу причин, що зумовлюють кризові процеси в економіці України, однією з ключових є неефективна діяльність органів державної влади, що опікуються економічною сферою. Необхідно визнати, що господарський комплекс в Україні, незалежно від форм власності його окремих складових, функціонує в умовах відсутності в державі чітко обґрунтованої економічної стратегії. Дії уряду та інших інститутів державного управління в економічній сфері майже завжди викликані необхідністю термінового реагування на поточні виклики, подолання «локальних криз».

Вумовахсвітовоїфінансовоїкризиіснуєвеликанебезпека«віднести» існуючіекономічніпроблемивУкраїнінарахуноккризи, вчерговийраззмарнувавшиможливістьреалізаціїсистемнихреформ. Уроботірозглянутоіснуючий стан, проблемитазагрозипоточноїпрактикиздійсненняекономічноїполітики органамидержавноївладивУкраїні, якключовогочинникауподоланнікризовихявищ, досягненнізагальноїстабілізаціїекономічноїсистеми.

В Україні триває політичне протистояння, країна перебуває у перманентному виборчому процесі. На наш погляд, проблему загальної неефективності економічної політики в Україні необхідно розглядати крізь призму наступних взаємопов'язаних об'єктивних та суб'єктивних чинників.

Недосконалість системи державного управління, як інституту.

Невідповідність чинної законодавчої бази нагальним потребам національної економіки й новим геополітичним та геоекономічним викликам.

Непрозора структура власності, як симбіоз державних, приватних та корпоративних інтересів.

Світова фінансова криза, нові геополітичні та геоекономічні виклики.


1. Проблеми політичної економіки в сучасних умовахУкраїни

Термін «економіка» функціонує у двох значеннях: 1) господарство, сукупність засобів, об'єктів, процесів, які люди використовують для задоволення своїх потреб шляхом створення необхідних благ, умов і засобів існування за допомогою праці; 2) наука про господарство та засоби його ведення, про відносини між людьми в процесі виробництва і споживання, обміну товарами і послугами. Походить він від грецького слова «ойкономія» (оселя, закон), що позначало правила ведення домашнього господарства, зокрема вміння глави сім'ї управляти дружиною, дітьми, рабами, власністю.

Розглядаючи сьогоднішній скрутний стан економічного розвитку України, треба нагадати, що свого часу наша держава була однією з найбільш індустріально і науково розвинутих республік колишнього СРСР. Її промисловий, аграрний і науково-технічний потенціал був найпотужнішим у сфері добувної промисловості та металургії, в агропромисловому та військово-промисловому комплексах. Випуск в УРСР основної промислової та сільськогосподарської продукції, а також продовольства сягав однієї п’ятої частини загальносоюзного виробництва, а за видобутком залізної та марганцевої руд, виплавкою металу, виробництвом різноманітних металовиробів, олії та цукру, створенням окремих видів машин та устаткування вона займала одне з провідних місць у загальносоюзному масштабі. Проте добробут українського народу ледве утримувався на середньосоюзному рівні, а іноді був значно нижчий від нього, що, природно, породжувало незадоволення, підривало мотивації до більш продуктивної праці та ефективного господарювання.

Зараз економіка України перебуває в стані дуже глибокої, затяжної кризи [4, c. 38].

Зазначимо, що без дійової державної політики, спрямованої на розвиток цивілізованих ринкових відносин, які б сприяли зростанню ефективності підприємництва та підвищенню продуктивності праці, активізації інвестиційної та інноваційної діяльності, подолати затяжну й гостру кризу в Україні неможливо. Необхідно якомога скоріше позбутися ілюзорних та поверхових уявлень про глибинну сутність сучасної ринкової економіки. Це не є, як дехто вважає, «саморегулююча» система «вільного» ринку, що уявляється нам у знайомому вигляді стихійної «товкучки». такою вона, може, і була колись — понад дві сотні років тому. Зараз ситуація у світовій економіці зовсім інша. Сучасні ринкові моделі економічно розвинутих країн (таких, наприклад, як країни «великої сімки») характеризуються іншими за своєю складністю та ступенем розвитку структурами, принципово іншими методами та способами економічного управління і регулювання. Ці моделі ефективно функціонують не завдяки вільній ринковій кон’юнктурі, а завдяки існуванню науково обґрунтованої системи раціонального управління, відповідного регулювання складних та суперечливих процесів, які відбуваються в економіці на макро- та мікрорівнях. З цією метою держава створює, з одного боку, вільне конкурентне середовище, відповідні правові умови і правила конкурентної гри для великого, середнього та малого бізнесу, а з іншого — спрямовує підприємницьку діяльність на структурні зміни, покликані до життя новітніми науковими відкриттями і технологічними досягненнями. З цією метою на державному рівні розробляються і реалізуються відповідні національні, а на регіональному — регіональні програми з наданням для цього необхідних фінансових, матеріальних та природних ресурсів.

Розвиток ринкових відносин у розвинутих країнах супроводжується жорстким регулюванням та надійним контролем процесів грошового обігу. Для цього держава за допомогою законів та відповідних органів ретельно контролює банківсько-кредитну, фінансову та податкову системи, доходи й видатки федерального бюджету, а також зміни платіжного балансу. Отже, ринкового хаосу в цивілізованих державах немає, а тому і нашим політикам треба остаточно відмовитися від ілюзій щодо можливості успішного «саморегулювання» стихійних ринкових процесів[9, c. 81-82].

Глибоке вивчення зарубіжного досвіду свідчить, що розуміння й використання способів і методів державного управління та економічного регулювання у високорозвинутих західних країнах є обов’язковою передумовою успішного здійснення ринкових реформ в Україні.

Одним із найважливіших напрямків економічної політики в Україні є процес активного роздержавлення та приватизації. Для цього необхідне утвердження ринкової багатоукладної (змішаної) економіки, що базуватиметься на принципах демократизації власності, створення рівноправних умов для всіх її форм — державної, приватної, колективної.

З цією метою потрібне швидке здійснення керованої державою широкомасштабної корпоратизації та приватизації державних підприємств. Це не лише основа роздержавлення та ринкової трансформації адміністративної економіки, а й визначальний засіб для забезпечення радикальних перетворень у соціальній структурі суспільства — формування якнайбільшого прошарку реальних акціонерів — власників функціонуючого капіталу, зокрема, працюючих власників, а також середнього класу — основи реального поглиблення економічних реформ. Здійснювана в попередні роки політика повзучого роздержавлення та корпоратизації себе повністю скомпрометувала. У ній заінтересований лише тіньовий капітал. Така політика є деструктивною і тому не відповідає інтересам національної економіки.

У кожній господарській системі, незалежно від форм власності та господарювання, має діяти сучасна система менеджменту, яка визначатиме тактику та стратегію процесу наукового управління. Нині потрібно цього навчити професіональних менеджерів та фахівців. Необхідно, щоб на законодавчих засадах у всіх господарських структурах, незалежно від форм власності, було налагоджено чітку систему обліку та звітності як основу прийняття та здійснення правильних управлінських рішень, планування й прогнозування розвитку, повної та своєчасної сплати податків і платежів. Сьогодні надзвичайно гостро це питання стоїть у сферах господарювання приватних та кооперативних фірм, підприємств з обмеженою відповідальністю, де облік здебільшого або штучно заплутується, або навіть зовсім не ведеться, щоб уникнути сплати податків. Працівники податкової сфери ще не навчилися своєчасно виявляти й карати порушників податкового законодавства. Це призводить до того, що державний і місцеві бюджети рік у рік не одержують величезних сум грошових надходжень. Щодо так званої тіньової економіки, то вона взагалі не бере участі у формуванні доходів бюджету, а це в правовій державі аж ніяк не може вважатися нормальним явищем[8, c. 80-82].

Зовнішньоекономічна діяльність України має бути багатовекторною. Необхідно не лише продовжити, а й забезпечити її європейську орієнтацію. Це дуже важливо, ураховуючи завдання інноваційного розвитку. Водночас треба пам’ятати, що якісно нові можливості для України в розвитку зовнішньоекономічних відносин відкриваються у зв’язку з підписанням Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією, прийняттям Програми економічного співробітництва на 1998—2007 рр.

У міру наближення незалежної України до умов процесу суспільного відтворення (продуктивності праці, цін, заробітної плати тощо) в країнах ЄС треба домагатися поступового входження в це економічне угруповання спочатку як асоційованого, а згодом і повноправного члена. Важливою ланкою зовнішньоекономічної діяльності України має стати створення вільних економічних зон (вільні торгові зони, вільні митні зони, науково-технічні зони, або технопарки) за допомогою застосування експортно-імпортних, митних, податкових, кредитних пільг, урядових підтримок, формування відповідної нормативної бази. Проблеми формування, функціонування і розвитку таких зон мають бути передані переважно у сферу компетенції обласних і зональних органів управління[2, c. 37].


2. Світова фінансова криза

Кризові процеси в секторі іпотечного кредитування Сполучених Штатів у 2008 р. перетнули кордони національних держав і спричинили глобальну фінансову кризу - найглибшу з часів «Великої депресії» 30-х років. Фінансову кризу необхідно розглядати, як фактор, що може призвести до руйнації господарського комплексу в Україні, навіть без огляду на вищенаведені суто вітчизняні проблеми.

Сьогодні міжнародні фінансові організації не можуть запропонувати єдиної універсальної програми подолання наслідків фінансової кризи. За оцінками експертів МВФ, у 2009 р. зростання світової економіки становитиме лише 0,5 %, а Інститут міжнародних фінансів взагалі прогнозує (вперше з часів Другої світової війни!) економічний спад. Всесвітній економічний форум у Давосі, який у 2009 р. зібрав керівників 43 держав та менеджерів 1400 компаній, не призвів до суттєвих зрушень у розумінні природи світової фінансової кризи і шляхів подолання її наслідків. Перебіг дискусій провідних експертів, фінансистів та політиків дає можливість зробити наступні висновки.

Не існує єдиної обґрунтованої точки зору щодо ключових причин, масштабів поширення і термінів завершення кризи.

Позиція нової Адміністрації США - найбільшої в світі економічної системи - досі остаточно не сформована.

Збалансування банківської системи потребує активної участі держави, аж до націоналізації частини комерційних банків.

Антикризові програми національних урядів передбачають впровадження торговельних обмежень, що суперечать нормам COT.

Експерти Всесвітнього економічного форуму підготували довгостроковий прогноз розвитку світової економіки на період до 2020 р. За їх оцінками, світова фінансова криза може розвиватися за наступними сценаріями.

«Фінансовий регіоналізм». Світова торгівля концентрується всередині 3 основних блоків: американського, європейського й азійського (найбільш потужного).

«Тотальний протекціонізм». Глобальна економічна система не існує, «зона євро» зникає, кожна держава реалізує економічну політику на власний розсуд.

«Оновлений Бреттон-Вудс». США, ЄС, Японія та Китай формують нові глобальні правили гри на світовому ринку товарів і послуг.

«Збалансований світ». Зберігається відкрита багатополярна система.

За найбільш оптимістичними прогнозами, криза триватиме до 2012 р. і зумовить глибинну трансформацію світового ринку товарів та послуг. Це стосується, насамперед, суттєвого коригування «правил гри» між основними геоекономічними акторами, зменшення рівня «віртуалізації» фондового ринку та зростання ролі державного регулювання в економічних процесах[7, c. 436-437].


3. Актуальні проблеми економіки України в контексті світової фінансової кризи

Досягнення економічної стабілізації через механізм упровадження тих чи інших макроекономічних заходів само по собі не може бути головним завданням органів державної влади. Кінцевою метою реформ має стати розбудова сильної, соціально-орієнтованої держави, спроможної забезпечити як конкурентоспроможність національного господарського комплексу на світовому ринку товарів і послуг, так й стале зростання добробуту громадян України.

Серед причин, що перешкоджають досягненню цієї мети й обумовлюють кризові процеси в економіці, експерти називають досить різнопланові фактори. На наш погляд: «Головною причиною невдач на шляху економічного реформування в Україні слід шукати в переоцінці можливостей саморегулювання ринкової системи та недостатньо ефективне державне регулювання в цій сфері». Останні світові події підтвердили правомірність саме такого висновку. Саме відсутність системного контролю з боку держави, законодавчо закріплених регуляторних механізмів функціонування фондового ринку призвело до фактичного провалу світової фінансової системи. «Світ ліберальної економіки» зіткнувся з безпрецедентною за масштабами глобальною фінансовою «пірамідою» й не знайшов адекватних механізмів протидії.

Тому основною запорукою подолання кризи та досягнення загальної економічної стабілізації має стати відновлення керованості фінансово-економічними процесами на всіх рівнях системи державного управління. Найбільш яскраво цю тезу ілюструє стабільне зростання економіки Китаю, де саме вирішальним фактором поступального розвитку є жорсткий державний контроль.

Загальна недосконалість існуючої в Україні системи державного управління в економічній сфері виявляє себе найбільш виразно. Політична реформа 2005 р. та прийняті пізніше законодавчі акти суттєво розбалансували взаємовідносини в трикутнику «Президент - парламент - уряд». Ключові інститути державного впливу на фінансово-економічну ситуацію - Національний банк, Фонд державного майна, Державний антимонопольний комітет, Державна митна служба очолюється представниками різних, антагоністично налаштованих політичних сил і досить часто використовуються в боротьбі за контроль над фінансовими потоками. За умов протистояння між гілками влади, політичної корупції й заангажованості органів судочинства всіх рівнів, держава фактично втратила можливість контролювати та оперативно втручатися в фінансово-економічні процеси. Не існує стратегічно обґрунтованої державної бюджетної політики. Головний фінансовий документ держави з року в рік приймається як результат компромісу лобістів (аграрного сектору, банківської сфери, вугільної та металургійної галузі) й фактично не визначає пріоритетні для держави напрями фінансування.

Більше того, прямий чи опосередкований вплив на державну економічну політику мають політичні сили, що виявляють інтереси іноземних держав, транснаціональних корпорацій. Особливо яскраво така тенденція з'ясувалася під час своєрідної «газової війни» між Україною та Росією. Крім того, існують значний розрив у фінансових потоках між центром та регіонами, галузева диспропорція [3, c. 13-14].

Необхідно відзначити, що діюча в Україні законодавча база в соціально-економічній та фінансовій сферах значною мірою була адаптована відповідно до умов вступу держави до Світової організації торгівлі. Це стосується, насамперед, вільного доступу на вітчизняні ринки іноземних товаровиробників і зняття обмежень для українських експортерів. З огляду на загальне погіршення світової експортно-імпортної кон'юнктури, економічний ефект від цих кроків залишається незначним. При цьому не врегульованими залишаються питання державного контролю в банківській сфері, фондовий ринок перебуває у «зародковому» стані, відсутній ринок земельних ресурсів. Задеклароване стратегічне партнерство України з США, Російською Федерацією, країнами ГУАМ жодним чином не підкріплюється відповідними угодами в економічній сфері.

Існуюча в Україні галузева структура господарського комплексу, роль та місце державного регулювання в цій системі, далеко не повною мірою відповідають завданням забезпечення національної безпеки, сталому розвитку національної економіки. Ситуація, коли близько 40 % надходжень до державного бюджету залежить від світової кон'юнктури на ринках хімічної промисловості та металургії, є прямим викликом економічному суверенітету України. Зростання відкритості національної економіки (вступ до СОТ, перемовини про зони «вільної торгівлі») не супроводжується механізмами захисту внутрішнього ринку та заходами його розвитку. На жаль, у критичний для національної економіки період, інститути державної влади в Україні не демонструють узгодженості планів та дій. Навпаки, між Президентом України та Кабінетом Міністрів України зростає протистояння не лише в поточній практиці економічного регулювання, але й на рівні стратегічного планування.

У Стратегії національної безпеки України, прийнятої в 2007 р., у розділах 2.2, 3.3 зазначається: «Поряд з реалізацією державної політики стимулювання експорту, передусім високотехнологічною, необхідно забезпечити випереджувальне розширення внутрішнього ринку, уникнення критичної залежності національної економіки від кон'юнктури світових ринків».

Проте Кабінет Міністрів України, на який покладено завдання формувати щорічний «План заходів щодо реалізації Стратегії національної безпеки України», по суті залишив це завдання без належної уваги. У 2007 р. такого «Плану» взагалі не було підготовлено, «План - 2008» , затверджено лише у вересні, коли світова фінансова криза вже досягла й України. За таких обставин, розділ «Плану», присвячений забезпеченню економічної безпеки, не узгоджувався з реальністю, а окремі його пункти (п.15) взагалі не мають відношення до цієї проблеми [5, c. 5].

Ключові, системо формуючі галузі господарського комплексу України фактично монополізовано кількома ФПГ. Економічне зростання останніх років зумовлювалося, насамперед, винятково сприятливою експортною кон'юнктурою на окремі групи товарів і ґрунтувалося, передусім, на індустріальній спадщині СРСР. Отримані ФПГ багатомільярдні прибутки не інвестувалися належним чином в оновлення виробничих потужностей, зниження енергоємності продукції, підвищення соціальних стандартів працівників. Через впровадження різноманітних офшорних схем, безпрецедентні надприбутки вивозилися з України. Так, за даними департаменту боротьби з відмиванням доходів Державної податкової адміністрації України лише у січні-жовтні 2008 р. з України вивезено за схемою повернення портфельних інвестицій понад 4 млрд дол. США .

При цьому, потенційно проривні наукоємні галузі національної економіки фактично не цікавлять вітчизняних інвесторів і продовжують залежати, насамперед, від державного фінансування, яке має вкрай обмежений характер. У країнах ОЕСР частка інвестицій в освіту і науку становить від 12 % до 21 % ВВП. На 1990 р. в Україні було зосереджено 6,5 % світового науково-технологічного потенціалу за кількості населення 0,1 % від світової. З кожної тисячі працюючих 11 були зайняті в науково-технічній сфері .

Але, не зважаючи на зазначене, сьогодні Україна все ще зберігає значний науко-технічний потенціал, Національна академія наук України залишається одним з найбільш потужних наукових осередків у світі. В НАН України - 44 тис. працівників, вона об'єднує 170 наукових установ та 202 організації, зокрема конструкторські бюро, науково-технічні центри і технопарки. Для порівняння, німецьке Товариство Макса Планка включає в себе лише 80 інститутів, штат французького Національного центру наукових досліджень складає 30 тис. осіб .

Ситуація в оборонно-промисловому комплексі України - базовій інноваційній галузі національної економіки - у цьому контексті є найбільш показовою. Стан справ в українському ОПК оцінюється експертами як близький до критичного. Наприкінці червня 2008 р. під час слухань у комітеті Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони зазначалися такі проблеми:

- невиконання Урядом державних програм (держпрограми розвитку ОПК до 2010 року, держпрограми розвитку озброєння, ряду інших);

- критична залежність українського ОПК від експортних контрактів (на рівні 80-90 % від загального обсягу фінансових надходжень);

- відсутність внутрішнього ринку ОПК;

- незадовільна робота Уряду зі створення й удосконалення законодавчої бази діяльності ОПК. Не зважаючи на певне зростання основної інноваційної галузі - машинобудування в загальній структурі ВВП (у 2007 - до 14,4 %), її місце в галузевій структурі держави залишилося незначним, а наприкінці 2008 р. зазнало нового обвалу [8, c. 83-84].

Сфера банківських послуг не трансформується в інвестиційну складову. Відсутність стратегічного планування, неспроможність оцінити ризики зміни світової кон'юнктури, лобізм інтересів окремих ФПГ, непрофесіоналізм - головні якісні характеристики державної політики у кредитно-фінансовій сфері. Національний банк, як ключовий інститут контролю валютно-фінансової системи в державі, фактично не втручається в поточну практику комерційних банків. Більше того, в умовах світової фінансової кризи головна фінансова установа ініціювала лібералізацію курсової політики, запровадивши механізм аукціонів. Цим самим не лише зруйновано стабільність національної валюти (чи не єдине реальне досягнення ринкових реформ), але й втрачено довіру всіх акторів економічного життя до спроможності керівництва держави адекватно реагувати на зовнішні та внутрішні виклики.

Останні кілька років банківський сектор отримував безпрецедентні у вітчизняній практиці надприбутки, що, у свою чергу, призвело до зростання кількості кредитно-фінансових установ. Разом з цим, за перших симптомів фінансової кризи українські банки заявили про катастрофічну кризу ліквідності й отримали від НБУ близько 10 млрд грн рефінансування. Під час обговорення 30 жовтня 2008 р. аналітичної доповіді «Динаміка зростання та ризики нестабільності економіки України в 2008 році», підготовленої Національним інститутом стратегічних досліджень, директор Інституту економіки і прогнозування, академік НАНУ В. Геєць проаналізував стан банківського сектору в Україні й запропонував конкретний перелік заходів антикризового регулювання.

1. Зобов'язати всі прибутки, отримані від банківської діяльності, направляти виключно на капіталізацію банків.

2. Заборонити всім банкам (навіть з іноземним капіталом) виводити з країни свої активи.

3. Знизити рівень оплати праці, представницькі непрофільні видатки в банківській сфері.

4. Максимально використати ефект девальвації для сприяння експорту та імпортозаміщенню.

На думку академіка В. Геєця, реалізація таких заходів можлива лише за умови «парламенту, який працює, дієвого Президента, ефективного уряду. Якщо цього не буде, не буде нічого» [2, c. 41-42].

Зовнішньополітичний вектор Української держави досить часто входить у протиріччя з зовнішньоекономічними потребами її господарського комплексу. Крім вступу до СОТ, немає якихось істотних здобутків у євроінтеграційній стратегії нашої країни. В умовах світової фінансової кризи уряди країн Євросоюзу впроваджують жорсткі заходи підтримки національної банківської системи, реалізують програми соціального захисту працівників галузей, що постраждали від кризи. «Політика сусідства», запропонована очільниками ЄС для України, фактично перекреслює перспективи її повноцінного входження до відкритого європейського ринку праці, товарів і послуг. Для України в цьому контексті ключовими є наступні фактори.

Крах «мильної бульбашки» світового фондового ринку торкнувся, насамперед, економічно розвинених держав - членів ОЕСР, інтегрованих в єдину фінансово-економічну систему. Національні уряди цих держав не змогли передбачити і не створили дієвої системи захисту населення та підприємств від несприятливих коливань фондового ринку, що підтверджує нашу тезу про домінування неадекватної оцінки можливостей та ризиків ліберального ринку.

Завдання захисту національного виробника не залишає ЄС ресурсів для фінансової підтримки «країн-сусідів». Про це свідчить, зокрема, відмова Європейської Комісії від надання, анонсованої президентом Франції Н. Саркозі, допомоги Україні у розмірі 2 млрд евро.

Зберігається й поглиблюється стан енергетичної залежності країн-членів ЄС від Російської Федерації. За таких умов реалізація країнами Старої Європи окремої «української політики» всупереч російським інтересам на пострадянському просторі є малоймовірною, про що свідчить перебіг ключових подій 2008 року.

Європейський інтеграційний проект переживає складний період внутрішньої трансформації. Створення наддержавних інституцій, подальше розширення ЄС фактично заблоковано.

З огляду на сказане вище, зовнішньополітична стратегія України має коригуватися у прагматичному напрямі підтримки національних інтересів на світових ринках і пошуку нових «ніш» для українського товаровиробника. Першочерговим завданням у цьому контексті є налагодження взаємовигідної співпраці з Російською Федерацією, особливо в енергетичній сфері, військово-технічному співробітництві[1, c. 30].


Висновки

Таким чином, проведений розгляд існуючих проблем у реалізації органами державної влади в Україні економічної політики дозволяє зробити наступні висновки. Незадовільний рівень участі держави у визначенні пріоритетів та реалізації економічної політики значною мірою зумовлюються переоцінкою можливостей ліберального ринку. Чинне законодавство в цій сфері є застарілим, оскільки ґрунтується на платформі «романтичного капіталізму» й потребує суттєвого коригування.

Світова фінансова криза потребує пошуку принципово нових, радикальних заходів економічного регулювання. Це стосується, насамперед, посилення державного контролю за фінансовою системою неринковими методами та оперативної підтримки реального сектору економіки.

Уряди більшості держав розробляють власні антикризові програми з огляду на структурні особливості національних економік. У цьому контексті йдеться про принципово нові акценти реалізації економічної політики . Серед комплексу таких заходів, першочерговими мають бути наступні:

- державний контроль над фінансовою системою неринковими методами регулювання;

- оперативна підтримка реального сектору економіки шляхом обмеження імпорту споживчих товарів, протекціоністських заходів для експортерів, підтримки імпортозаміщення та високотехнологічних виробництв, підприємств з великою доданою вартістю продукції;

- заходи щодо пожвавлення внутрішнього споживчого ринку.

Глобальна фінансова криза не залишає інших альтернатив забезпечення економічної безпеки України, крім термінового формування загальнодержавної антикризової Програми, що орієнтується на підтримку реального сектору національної економіки та забезпечення прийнятного рівня життя народу України.


Список використаної літератури

1. Баранецький І. Світова фінансова криза: перші результати та уроки для України //Зовнішні справи. - 2008. - № 12. - C. 27-30

2. Бобров Є.А. Аналіз причин виникнення світової фінансової кризи та її вплив на економіку України //Фінанси України. - 2008. - № 12. - С.33-43

3. Ватаманюк О. Україна у час світової криза: виклик і можливості //Географія та основи економіки в школі. - 2008. - № 11-12. - C. 11-14

4. Степанеко Т. Наслідки світової фінансово-економічної кризи для економіки України //Економіка в школах України. - 2009. - № 6. - C. 38-42

5. Телешун С. Світова плюс українська: Погляд на дві кризи, що наклалися й визначають вітчизняну політику //Україна молода. - 2009. - 18 березня. - C. 5

6. Фесенко М. Глобальна економічна криза: причини та наслідки/ //Зовнішні справи. - 2008. - № 12. - C. 31-34

7. Швайка М. Світова фінансова криза: причини виникнення та шляхи подолання //Журнал європейської економіки. - 2008. - № 4. - C. 424-437.

8. Шевцов А. Актуальні проблеми економіки України в контексті світової фінансової кризи //Стратегічні пріоритети. - 2009. - № 1. - C. 80-85

9. Динаміка зростання та ризики нестабільності економіки України в 2008 році. - К.: НІСД, 2008. - С. 81-83.

10. Шевцов А., Мерніков Г. Вирішальні світові події 2008 року // Стратегічні пріоритети. - № 3. - 2008. - С. 177-185.

загрузка...
Top