Виникнення перших університетів, їх організаційна структура

Вступ.

1. Перші університети Середньовіччя.

2. Організаційна структура університетів.

3. Відносини між студентами та викладачами.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Італійські університети занепали після роздроблення країни. В окремих князівствах звання професора присуджувалося не за наукові досягнення, а у спадок, ніби титул аристократа. Практично жоден видатний англієць XVIII століття не навчався в університеті. Довго й тяжко викорінювалася схоластика. Колегії поглинали університети — так з’явилася Сорбонна. У XIX столітті піднеслися німецькі вузи, а у ХХ — американські.

У процесі виникнення перших університетів набуття звання магістра стало процедурою, яку університети визнали власною монополією. Найбільш складна система встановлення ступенів існувала в Паризькому й німецьких університетах. Ступінь бакалавра, необхідний для отримання вищих ступенів – магістра й доктора – вважався нижчим ступенем учительської кар’єри; для професорів факультету вільних мистецтв вищим ступенем поступово усталився ступінь магістра. Особи, які не залишали навчання після отримання ступеня бакалавра, могли спробувати здобути магістерський ступінь, що надавав їм право на читання ординарних лекцій, тобто текстів вищого порядку, які вивчались більш глибоко.


1. Перші університети Середньовіччя

Університет - це давня (перші університети виникли у XI столітті) і водночас сучасна форма навчального закладу вищої якості, що дає людині високий рівень освіти, практичних вмінь і навичок з опанованого фаху Разом з тим університет - це творчий дух, дух гуманізму, освіченості і культури, це новаторство, об'єднання педагогіки з науковими досягненнями сучасного рівня.

Перші університети Середньовіччя виникли самі собою як співтовариства відомих викладачів та їхніх учнів. Почувши, що в якомусь місті читає лекції славетний учений, «спудеї», котрі втомилися від гнітючої дисципліни церковних шкіл, юрбами вирушали туди. Цікаво, що в ті часи, як і нині, юнаки «рятувалися» в університетах від служби у війську.

На початку своєї історії практично всі університети мали релігійне спрямування. В Західній Європі засновниками їх були релігійні ордени. Університети тоді зосереджувалися в монастирях, де навчання поєднувалося з молитвою.

У XII столітті були засновані Болонський університет (1088), Оксфорд, Тулуза. У всіх цих навчальних закладах вивчали богослов'я, право та медицину.

Середньовічні університети розвивалися під прямим впливом Церкви, яка шукала нові філософські джерела для розуміння Божого слова.

У 1200 р. у Франції засновано Паризький університет. В Англії були такі відомі школи, як Болонська юридична та Солериська медична. У ХІІ ст. з’явилися й інші університети: Оксфордський, Кембріджський в Англії, Соломонський в Японії, на медичному факультеті університету мало займається не більше 50 осіб. Головним центром освіченості стала академія в Ахені. Сюди були запрошені найбільш освічені люди тої Європи. Найбільшим діячем Керомичського відродження став Алкуїн. Він призивав не нехтувати “людськими науками”, обучувати дітей грамоті і філософії, щоб вони мали дібратися до вершини науки (мудрості). З ХІV ст. географія університетів розширюється. Набувають розвитку колегії (звідси-коледж). Спочатку так називалися гуртожитки студентів, але поступово колегії ставали центром знань, лекцій, диспутів. Заснована у 1257р. духовником французького короля Габеротом де Сорбон колегія, яка названа Сорбоною, помалу розрослося та так закріпила свій авторитет, що за її ім’ям став називатися весь Паризький університет. При церкві Св. Апостолів було створено вищу медичну школу. З розвитком шкіл та університетів розширився попит на книгу. У ранньому середньовіччі книга була предметом розкоші. Книги писали на пергаменті. Листки пергаменту зшивалися за допомогою тонких міцних шнурів і розташовувалися у переплет з дошок, обтягувалися шкірою, деколи були прикрашені коштовними каміннями та металами. Написаний переписчиками текст прикрашався намальованими великими літерами-ініціалами, заставками, а пізніше – чудовими мініатюрами. З ХІІ ст. книга стала більш дешевою, відкриваються міські майстерні по переписуванні книг, над якими працюють не монахи, а ремісники[4, c. 104-106].

На початку свого існування університети не були прив’язані до міста. Опальні професори просто переїжджали до іншого місця разом із учнями, позбавляючи місто престижу й потужного джерела фінансування. Не дивно, що врешті-решт влада каялася і благала вчених повернутися, обіцяючи різноманітні гаразди й поступки!

З часом справа набула розмаху. Міста переманювали одне в одного відомих професорів. Церковники, які на всі заставки лаяли вчених і забороняли їхні книги, звернули на університети щонайпильнішу увагу і спробували встановити власну монополію на них. Повністю це зробити не вдалося, однак існування і статут середньовічних вузів санкціонувала папська булла. Королі й імператори дарували їм різноманітні привілеї, підтверджені спеціальним дипломом, а часом і особисто брали участь у їх заснуванні (приміром, Карл IV заснував Празький університет). Конфлікти у вищих школах нерідко розглядалися на найвищому державному рівні.

Найдавнішими університетами вважаються Болонський, відомий своєю юридичною школою (започаткований 1088 р.) і Паризький, де гарною була підготовка богословів (започаткований близько 1150 р.). Саме в Паризькому університеті вперше відбувся розподіл на факультети, які очолили декани. До початку XIII ст. з’явилися університети в Оксфорді та Кембриджі. Найкращою кузнею молодих лікарів вважалася Салернська школа медицини. У XV ст. в Європі діяло більш як 60 університетів, із них до 25 — в Італії, більш як 20 у Франції, решта — в Німеччині, Англії, Іспанії, Богемії (Чехії), Польщі.

Єдиний освітній простір, про який так мріють активісти Болонського процесу, зародився у Європі вже у ті часи. Острівці ученості — університети — об’єднувалися між собою нерозривними зв’язками. Юнак із далекої Швабії міг провчитися рік-два у Празі, потім вирушити до Парижа, одержати там диплом і влаштуватися викладачем у будь-якій вищій школі західного християнства…

Утім, коли Фрідріх II заснував університет у Неаполі, місцева молодь уже не могла вільно подорожувати світом науки. Монарх заборонив жителям міста відвідувати інші вищі школи, а всім молодикам наказав з’явитися восени на лекції… погрожуючи покарати їхніх батьків у разі непокори. Щоправда, інакше свіжоспечений університет просто не набрав би собі студентів. З історичного погляду ідея університетської автономії не є новою і невідомою. Навпаки. Словом “universita” в середні віки називали товариства, купецькі гільдії, торгово-промислові цехи та деякі інші корпоративні об’єднання. Відповідно до цього навчальні заклади -“вільні школи”, - що тоді виникли, стали називати “universitas magistrorum et sholarium” (корпорація викладачів та студентів). Цікавим є те, що перші університети були самоврядувальними організаціями, які мали повну незалежність від міських та інших магістратів і церкви [4. С.221-222].


2. Організаційна структура університетів

Навчальна програма зазвичай розписувалася на цілий рік. Семестри вперше з’явилися в Німеччині наприкінці XV ст. Щоправда, умовно існували два навчальних періоди: великий — від середини вересня — жовтня до Великодня і малий — від великодніх канікул до середини липня.

Навчальних курсів як таких не існувало. Студенти слухали не курс, а певну книгу. Лекції поділялися на ординарні (важливі, обов’язкові) та екстраординарні (додаткові). Перші читалися вранці, коли голова у молоді працює краще, другі — після обіду й на свята. Обстановка на ординарних лекціях була суворою, наче на месі: заборонялося переривати лекцію запитаннями, лектор мав носити формене вбрання. До речі, за запізнення або пропуск занять стягувався штраф, причому не лише з лінивого школяра, а й із несумлінного викладача! За два тижні пропусків без поважної причини студента могли не допустити до іспиту.

Читання лекцій «із папірця» не схвалювалося. Вимагалося, аби мова викладачів була живою і вільною, наче у проповідника. За диктування ж могли позбавити права викладання на рік. Проте не все було так просто. Нагадаємо: на книги, особливо до розвитку друку, існував великий дефіцит. Приватне зібрання у 200 томів вважалося небаченою розкішшю. Тому, хоча теоретично школярі мали приходити на заняття з книгами, вже орієнтуючись у матеріалі, фактично більшість бачила підручник лише в руках заможних однокурсників. Університети намагалися вжити заходів, для бідних студентів відводилися окремі години диктанту, але повністю уникнути диктування все-таки не виходило.

Незважаючи на зусилля окремих учених, університети переважно не пробуджували у студентах інтересу до вивчення реальної історії та світобудови. Схоластична традиція церковних шкіл перекочувала і до школи вищої. «Підпорядкування» всіх наук богослов’ю, консервація традицій сильно гальмували науковий прогрес. Власна думка, нові ідеї у ті часи цікавили небагатьох, а тлумачення, що відрізнялося від загальноприйнятого, могло здатися небезпечною єрессю.

Про більш-менш систематичне подання навчального матеріалу говорити не доводиться. Богословські науки складалися переважно з мертвого тягаря непов’язаних фактів, окремих положень. Історія являла собою або сонмище легенд, або ж сухий перелік імен і дат. Фізика, анатомія викладалися умоглядно, без лабораторних дослідів і наочних демонстрацій. Відомо, що перший скелет був придбаний Гейдельберзьким університетом лише 1559 р. — як велика рідкість. Залишається тільки здогадуватися, якими були результати перших операцій молодих хірургів…

Головне достоїнство середньовічного школяра — гарна пам’ять. Адже він мав умістити в голові величезну кількість текстів «авторитетних» давніх мислителів, а також їхніх коментаторів. Не всі, звісно, були настільки старанними, щоб опрацьовувати першоджерела. Навіть Біблію читав геть не кожен молодий богослов, багато хто задовольнявся коментарями. Справжнім лихом стали так звані «суми» — стислі виклади «програмних» книг, що користувалися шаленим попитом у лінивих студентів. Традиція полегшувати собі життя побутує й нині: так, у США виходять друком стислі перекази літературної класики, а в нас — збірки готових творів[7, c. 49-50].

Жодних письмових робіт у Середньовіччі не існувало. Практичні заняття відбувалися у формі репетицій і диспутацій. На репетиціях школярі повторювали пройдений матеріал, відповідали на запитання, пов’язані з текстом. А на диспутаціях вони мали навчитися оперувати логічними поняттями і вдосконалити свою красномовність під час ученого спору. У цих спорах істина народжувалася рідко. Головне — довести будь-яке твердження будь-яким способом, потренуватися у нанизуванні слів. Нерідко спори виливалися у беззмістовне теоретизування або навіть вишукано-цинічне богохульство.

Передбачалося, що диспути мають проходити культурно, з повагою до співрозмовника. Проте збуджені школярі частенько переходили від логічних доказів до особистих образ, погроз, ляпасів і стусанів, а звідти вже недалеко й до бійки.

Мовою ученого західнохристиянського світу була латина. Говорити і писати школярам дозволялося лише нею. З одного боку, латина допомагала студентам із різних країн зрозуміти один одного. З іншого — невпізнанно спотворювалася словечками з національних діалектів, перетворюючись на «кухонну».

До того як посаду професора почало оплачувати місто, викладачі жили на гроші, одержані за читання лекцій. Студенти відігравали роль наймачів, укладаючи з ученим договір про оплату освітніх послуг та приміщення для занять. До речі, загальні аудиторії з’явилися в університетах далеко не відразу. Болонські професори, наприклад, збирали студентів у себе вдома. Пізніше зали для проведення лекцій почали орендувати у городян.

Гонорар за лекції міг обумовлюватися окремо для кожного слухача або ж бути однаковим для всіх. Він мав назву pastus — «пожива».

Не всім лекторам вдавалося «живитися» досхочу. Якщо до уславлених професорів учні йшли з охотою, то менш відомих просто ігнорували. Тому останнім доводилося «піарити» себе всіма доступними способами. Вони приходили до студентів додому, вербували їх на лекції у шинках, щедро пригощаючи випивкою, розпускали славословні плітки про себе через торгівців, лихварів і навіть повій. Крім того, підкупали більш уславлених професорів, аби ті віддавали їм частину своїх годин.

Не були святими середньовічні викладачі. Хоча за одержання хабара могли звільнити з посади, гроші й подарунки на іспитах бралися охоче. У XV ст. у Лейпцигу факультет артистів, аби збільшити свої доходи, роздавав учені ступені недостойним особам. А в Кельні професори так розлінилися ходити на лекції, що посилали замість себе представників… Щоправда, перед смертю грішники щиро каялися у злі, заподіяному студентам[2, c. 143-144].


3. Відносини між студентами та викладачами

Відносини між студентами і викладачами, взаємні права й обов’язки регулював статут, розроблений самими школярами. Ректор університету майже завжди обирався останніми з власного ж середовища. Звісно, це була людина зріла й досвідчена, зазвичай нижчого духовного сану (інша не могла б, приміром, розглядати справи молодих теологів).

Професорів також спочатку обирали, але потім місто почало надавати їм офіційне робоче місце з платнею, а крім того, житло і навіть громадянство. Облагодіяні вчені ставали відкраяною скибкою для громади чужоземців. Для захисту своїх інтересів вони об’єднувалися у корпорацію професорів — на противагу школярським ректорам. Тоді як прийшлі професори, як і раніше, належали до корпорації школярів. Ось така плутанина…

Підтримували студента матеріально не лише рідні й друзі. Крім факультетів, студенти ділилися на земляцтва — «нації». Земляки допомагали один одному грошима та зв’язками, відстоювали спільні інтереси, дотримувалися традицій своєї батьківщини, разом відзначали свята. Іноді нація могла обирати власного ректора, мати свій суд.

Чернецькі ордени нерідко командирували до університетів здібних послушників, забезпечуючи їх усім необхідним: книгами, їжею, одягом і житлом. До речі, школярі-священнослужителі мали право користуватися доходами від власних приходів, не перебуваючи у місті служіння.

На освітні потреби була спрямована і громадська благодійність. Міські магістрати й заможні громадяни робили пожертви на користь вищих шкіл, надавали здібним студентам стипендії, безкоштовне житло, харчування, одяг тощо.

Окрім інших питань, в університетському статуті регулювалося і житлове, і треба сказати, у чомусь краще, ніж нині. Спеціальна комісія, до якої входили городяни та представники університету, оглядала приміщення під оренду і встановлювала на них пільгову таксу. А якщо городянин відмовлявся здати приміщення, його будинок на п’ять років зазнавав безчестя. Ніхто з університету не міг винайняти його під страхом вигнання. Така ж ганьба чекала на домовласника, який обмовив школяра, а також на сусідні будинки, якщо в їх районі студента відлупцювали або пограбували. В разі пограбування у місті або його околицях потерпілому повертали втрачене.

Пізніше з’явилися гуртожитки — пансіони, колегії та бурси.

Студентство Середньовіччя було досить строкатим. Багаті й бідні, працьовиті й ледачі, скромники та шибайголови… Старанні й успішні — а таких було небагато — ставали юристами, медиками, офіційними світськими та церковними читцями, посадовими особами для державних установ. Решта «забивала» на навчання, осідаючи у трактирах і на вулицях[5, c. 201-203].

Покращило ситуацію створення перших гуртожитків — колегій і бурс, які надавали спальне місце, харчування і утримання бідним школярам. До речі, слово «бурса» (у буквальному перекладі — «гаманець») спочатку означало одне місце в гуртожитку та суму, що виділялася на кожного студента.

Із часом у колегіях почали жити не лише бідняки, а й усі школярі. Той, хто наймав житло десь на стороні, вважався таким, що не належить до студентської громади. Проживати і харчуватися в бурсі виявилося дешевше, тому вигоду швиденько оцінили й багатії.

У бурсі існували свої суворі правила. Не можна було виходити з будівлі без дозволу, ночувати поза межами навчального закладу, носити неформене вбрання, говорити не латиною. Носіння зброї, азартні ігри, залицяння до вуличних дівок каралося штрафом, ув’язненням або вигнанням з університету — залежно від тяжкості провини. Убоге утримання і суворі правила давали підстави для протестів і заворушень, особливо серед зрілих мужів. У результаті колегії перетворилися на «житла неробства і гріхів»[3, c. 161].


Висновки

На початку навчального року у храмах наук збирався найрізноманітніший народ. Це були й нащадки маєтних батьків, і поважні мужі-високопосадовці, і молоді ченці, й злиденні бурлаки. Наука належала всьому світу, і долучитися до неї міг кожен охочий незалежно від походження, заможності й суспільного стану. Якщо він, звісно, чоловічої статі. Монастирські школи або приватні вихователі — максимум, на що могли розраховувати в ті часи допитливі дівчата.

Ані якихось критеріїв добору, ані вступних іспитів тоді ще не існувало. Тому рівень підготовки новачків виявлявся дуже різним. Одні вже на першому році навчання могли вільно дискутувати з магістрами, інші ж ледве опанували грамоту в церковній школі.

Зеленою молоддю зазвичай переповнений був факультет мистецтв (artes), який вважався підготовчим, нижчим порівняно з іншими — юриспруденції, теології, медицини, філософії. Якщо на згаданих факультетах найвищим ученим ступенем було звання доктора, то на факультеті мистецтв — лише магістра.

Багато «артистів» здобували відразу і нижчу, і середню освіту, вивчаючи сім «вільних мистецтв»: спершу граматику, діалектику і риторику, пізніше — музику, арифметику, геометрію і астрономію. Студенти факультету мистецтв прирівнювалися до школярів, тому їх іще дозволялося шмагати різками за недбалість. На інших факультетах це вже не практикувалося — несолідно.

Кожен школяр прикріплювався до відомого викладача, який ставав його покровителем, захищав перед адміністрацією факультету, рекомендував до іспитів на науковий ступінь, а як станеться халепа, навіть визволяв із в’язниці.

Зазвичай після двох років навчання юнак ставав бакалавром, ще після двох — магістром. А от щоб досягти високого докторського ступеня, здобути звання професора, треба було присвятити наукам набагато більше років. Цікаво, що зародження вищої школи збігається у часі з формуванням західноєвропейських цехів. Не дивно, що система звань в університеті нагадує цехову: школяра-новачка можна порівняти з учнем майстра, бакалавра — з підмайстром, а вже магістр — він майстром і є.


Список використаної літератури

  1. Гайденко В. Западноевропейская наука в средние века : Общ. принципы и учение о движении / В. П. Гайденко, Г. А. Смирнов,; Отв. ред. И. Д. Рожанский, А. В. Ахутин ; АН СССР, Ин-т истории естествознания и техники. - М. : Наука, 1989. - 351 с.
  2. История педагогики и образования /Под ред. А.И.Пискунова. – М.: ТЦ Сфера, 2001. – 512с.
  3. Історія педагогіки / За ред. М.В.Левківського. – Харків: “ОВС”, 2002.- 240с.
  4. Константинов Н.А., Медынский Е.Н., Шибаева М.Ф. История Педагогіки: Учебник для педвузов. М., 1966.
  5. Кравець В. Історія класичної та зарубіжної педагогіки та шкільництва. Навчальний посібник для студентів педагогічних навчальних закладів . – Тернопіль, 1996. – 436с.
  6. Сбруєва А., М.Ю.Рисіна Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навч. посібник. – Суми: СумДПУ, 2000. – 208с.
  7. Стеценко Т. Історія класичної зарубіжної педагогіки. – Херсон: Вид-во ХДУ, 2002. – 140с.
загрузка...
Top