Стан та перспективи вищої освіти у сучасних умовах розвитку суспільства

Вступ.

1. Стан та основні проблеми розвитку вищої освіти в Україні.

2. Державне регулювання вищої школи в умовах активізації ринкових процесів.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Освіта в XXIст. стає важливим чинником реалізації соціально-економічних цілей суспільства. Україна має досвід жорсткого адміністративного управління освітньою сферою в умовах планової економіки. Але динаміка глобалізаційних процесів, формування елементів економіки знань і європейського освітнього простору вимагають модернізації системи вищої освіти та перегляду меж, форм і методів державного регулювання цієї стратегічно важливої сфери.

Модернізація вищої освіти, яка визначена імперативом сучасної державної освітньої політики України, здійснюється в умовах ринку. Ринкові відносини поступово проникають в освітню сферу, визначають напрями і форми діяльності вищих навчальних закладів (ВНЗ), орієнтують їх на потреби споживачів і диверсифікацію джерел фінансування, загострюють конкуренцію як між ВНЗ на ринку освітніх послуг, так і між випускниками на ринку праці.

В процесі модернізації більшої уваги з боку держави потребує комплексний розвиток ВНЗ. Сьогодні збільшується залежність результатів діяльності ВНЗ від економічних факторів, зростає ресурсомісткість навчання і наукових досліджень. З одного боку, державні обсяги фінансування не спроможні покривати зростаючі потреби ВНЗ, а з другого – необхідно виробити ефективні і прозорі механізми регулювання їхньої позабюджетної діяльності (доходів). Отже, соціальна природа відносин у сфері вищої освіти і зростаюча залежність ВНЗ від економічних факторів вимагають формування адекватних ринковим умовам механізмів державного регулювання та вироблення нової регуляторної державної освітньої політики, яка б спрямовувала зусилля вищої освіти на послідовне підвищення її конкурентоспроможності.


1. Стан та основні проблеми розвитку вищої освіти в Україні

На порозі входження світової спільноти в третє тисячоліття виняткового значення набуває освітньо-наукова сфера і, зокрема, вища освіта, яка в умовах швидкого наростання глобальних загроз поступальному розвитку окремих країн та всього людства покликана стати основним засобом формування здатних до вирішення нових проблем фахівців, джерелом знань і методів для урівноваженого співіснування людини та її довкілля. Розвиток творчих здібностей людини як основна мета освіти набуває особливої актуальності, потребує якісно нового підходу до освіти на основі інтеграції зусиль науковців, педагогів, громадськості всіх країн. Доля України також залежить від того, наскільки ефективно будуть задіяні інтелектуальні, творчі можливості її народу, кожного її громадянина.

Як відомо, до основних факторів розвитку економіки належать освітній, професійний і кваліфікаційний рівень зайнятого населення, що значною мірою залежить від наявного інфраструктурного потенціалу освіти, який створює конкретні умови і можливості для задоволення матеріальних і духовних потреб людини. Тому й не дивно, що переважна частина країн з соціально-орієнтованою ринковою економікою надає пріоритет всебічному розвитку освітнього комплексу.

На всіх стадіях розвитку суспільства на освіту і науку покладалися функції основного рушія прогресу. Немає сумніву, що вони є найефективнішою сферою інвестування, адже освіті відводиться пріоритетне місце у вихованні і формуванні в підростаючого покоління світогляду громадянина, патріота, висококваліфікованого фахівця. Громадяни, що здобули освіту належного рівня, стають головною продуктивною силою, джерелом духовної культури суспільства.

Основні завдання щодо розбудови і докорінного оновлення освітньої галузі нашої країни визначені Законом України «Про освіту», Указом Президента України «Про основні напрями реформування вищої освіти в Україні», національною програмою «Освіта» (Україна ХХI століття) та іншими документами.

Проблеми розвитку освіти завжди перебували у центрі уваги науковців. Питанням раціонального управління фінансовими та матеріальними ресурсами ВHЗ, шляхів знаходження нових джерел поповнення їх бюджету, засобів адаптації до нових ринкових умов, напрямків здійснення освітніх послуг та наближення їх до світових стандартів присвячені праці багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених. Ці питання у різний час вивчали Ю. М. Алексєєв, Й. М. Бескид, Я. Я. Болюбаш, Ю. Я. Бобало, І. О. Вакарчук, Ю. М. Вітренко, Є. Г. Єфімов, М. З. Згуровський, Р. Ю. Кігель, К. В. Корсак, В. Г. Кремінь, В. І. Куценко, М. Я. Матвіїв, В. М. Новіков, О. І. Устенко, В. А. Яблонський, Г. Бекер, Т. Шульц та ін.

Державна політика в галузі розвитку української освіти спрямована на досягнення нею сучасного світового рівня, відродження й подальший розвиток національних науково-освітніх традицій, оновлення змісту, форм і методів навчання, примноження інтелектуального потенціалу суспільства. «Розбудова системи освіти, її докорінне реформування, — наголошується в національній програмі «Освіта» (Україна XXI століття), — мають стати основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, національне відродження, становлення державності та демократизації суспільства в Україні» [8, c. 18].

Сьогодні в Україні, на відміну від радянської системи підготовки фахівців, формується нова система вищої школи, що знаходить своє відображення у створенні приватних закладів освіти, запровадженні багатоступеневої та багатоваріантної системи вищої освіти, наданні додаткових освітніх послуг вищими навчальними закладами. Зараз освіта України, насамперед вища, потребує вдосконалення у напрямку реорганізації сфери управління нею, соціально-економічних перетворень та інтеграції у систему міжнародної освіти. Процес реформування національної освіти вимагає чіткої і комплексної науково-технологічної політики щодо її підтримки та стимулювання розвитку пріоритетних напрямків на базі використання як прямих, так і непрямих методів, включаючи пільгове оподаткування та кредитування.

Від часів перебування України у складі СРСР вона успадкувала досить розвинену та розгалужену мережу освітньо-наукових закладів, яка й надалі продовжує розвиватись і розширюватись. Зростає кількість і різноманітність вищих закладів освіти, чисельність їхнього контингенту, вдосконалюється весь комплекс курсів, дисциплін і спеціальностей. Так, наприклад, за період від 1990/91 до 2006/07 навчального року кількість вищих закладів освіти III–IV рівнів акредитації зросла більше ніж удвічі – від 149 до 350.

Серед нині діючих вищих навчальних закладів III–IV рівня акредитації 236 знаходяться у державній та комунальній власності, а 114 – приватні. Усього в Україні навчається 2 млн. 635 тис. 395 осiб, з них за бюджетною формою навчання – 1 млн. 74 тис. 280 студентів. Нині в Україні понад 560 студентів припадає на 10 тис. населення. Це відповідає середньоєвропейським показникам і є передумовою входження нашої держави до кола цивілізованих країн з розвиненою, соціально орієнтованою, регульованою ринковою економікою.

Однак, поряд з позитивними кількісними показниками, статистичні дані свідчать про диспропорції у структурі вищих навчальних закладів. Так, наприклад, тоді, як кількість закладів освіти III–IV рівнів акредитації за період від 1990/91 до 2006/07 навчального року зросла на 134 %, а число їх студентів збільшилось на 163 %, кількість закладів освіти I–II рівнів акредитації зменшилась на 23 %, а число студентів, які в них навчаються, знизилось на 38 % [7].

У розрізі областей найбільші зміни відбулися в Автономній Республіці Крим, де кількість вищих закладів освіти III–IV рівнів акредитації за вказаний період зросла у 4,7 раза, в Закарпатській області – у 6 разів, у Волинській області – в 4 рази, в Хмельницькій області – 3,3 раза. Водночас кількість студентів у вказаних ВНЗ зросла відповідно у 3,8 раза, 2,6 раза, 2,7 та 2,5 раза. Це свідчить про те, що створюються, як правило, невеликі навчальні заклади, з незначним контингентом студентів та штатом викладачів, недостатньо потужною матеріальною базою. Поряд з тим, ця тенденція спостерігається не у всіх областях України. Так, наприклад, із збільшенням кількості ВНЗ у Сумській області в 1,25 раза, число студентів у них зросло в 3,9 раза, в Луганській області кількість ВНЗ зросла в 1,8 раза, а кількість студентів – у 3,1 раза, у Рівненській області – відповідно в 2 та 2,9 раза.

Загалом в Україні за вказаний період кількість вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації зросла у 2,3 раза, а число студентів збільшилось у 2,6 раза.

Що стосується вищих навчальних закладів I–II рівнів акредитації (технікуми, училища, коледжі та інші прирівняні до них заклади), то тут спостерігається цілком інша картина. В загальнодержавному масштабі за період від 1990/91 до 2006/07 навчального року кількість таких навчальних закладів зменшилась від 742 до 570, або на 23 %, а число студентів у них скоротилось з 757 тис. до 468 тис., або на 38 %. Зокрема в Автономній Республіці Крим скорочення кількості ВНЗ I–II рівнів акредитації за вказаний період відбулось на 16 %, а числа студентів – на 48 %, в Закарпатській області кількість навчальних закладів зменшилась на 7 %, а кількість студентів – на 36 %. У Волинській області скорочення відбулось на 14 % та 26 % відповідно, а в Хмельницькій – на 17 % та 34 % [2, c. 3-5].

На основі приведених даних можна зробити висновок, що сьогоднішня система вищої освіти в Україні (особливо III–IV рівень акредитації) зробила значний крок у своєму розвитку. Адже станом на початок 2007 року у вищих навчальних закладах нашої країни навчалося 2787 тис. осіб, і характерно те, що більшість з них (2319 тис. осіб) навчалось у вищих закладах освіти III–IV piвнiв акредитації.

Прогрес і динаміка розвитку суспільства потребують створення таких умов, за яких вища освіта повинна бути доступною людині протягом усього її життя, особливо в період підготовки та здійснення творчої і виробничої діяльності. Відомо, що з давніх часів освіта належить до важливої сфери людської життєдіяльності, яка забезпечує соціальний прогрес. Але вона протягом багатьох століть не була пов’язана безпосередньо з виробництвом і, за оцінкою ЮНЕСКО, в кінці ХIХ, на початку XX століття у всьому світі працівники освіти виконували насамперед педагогічні і культурологічні завдання. Cерединa XX століття характеризується різким стрибком у розвитку технологій, прискоренням темпів науково-технічного прогресу. Відповідно й перед освітою постали нові завдання. Вона дедалі більше набувала рис окремої галузі економіки, продукуючи знання як певний специфічний товар, що користується постійним попитом у постіндустріальному суспільстві. В освіті, зокрема у вищій, з’явилися нові напрями в електроніці, машинобудуванні, біоінженерії, освоєнні космосу тощо. Для підготовки фахівців у цих галузях відкривалися нові спеціальності та освітні напрями у вищих навчальних закладах, де навчалися майбутні інженерно-технічні працівники.

Відомо, що проблема забезпечення якісного рівня освіти, як і перспектива розвитку вищої школи в Україні, полягає насамперед в якісній практичній підготовці фахівців для потреб економіки, з одного боку, і якісній організації навчального процесу, з іншого, при формуванні високоосвічених, національно свідомих і патріотично налаштованих фахівців для розвитку національної економіки і розбудови суверенної, національно-демократичної Української держави. Щодо практичної підготовки у вищих навчальних закладах відповідно до потреб сучасної економіки, то Міністерство освіти і науки України пропонує об’єднати зусилля і разом з Міністерством праці і соціальної політики, Міністерством промислової політики, Союзом промисловців і підприємців та іншими структурами створити, а точніше, відновити діяльність Міжвідомчої ради з цього питання [5, c. 410-412].

2. Державне регулювання вищої школи в умовах активізації ринкових процесів

Система вищої освіти за роки незалежності «пережила» процеси трансформації (в політичному, суспільному і економічному напрямах), лібералізації, що сприяло формуванню ринку освітніх послуг (РОП). На сьогодні головним стратегічним напрямом освітньої політики визначено модернізацію вищої освіти, яка має поширюватись і на структуру вищої освіти, і на організацію навчального процесу, і на зміст навчальних програм, і на управління ВНЗ.

Нова освітня парадигма, яка відображає перенесення акцентів від процесу навчання на його кінцеві результати, має лягти в основу державної політики в сфері вищої освіти.

Важливим напрямом модернізації вищої освіти визначено оновлення її економічного механізму, стрижнем якого є визнання за ВНЗ підприємницької функції. Першим кроком до розвитку підприємництва в сфері вищої освіти визначено комерціалізацію, яка зумовлена скороченням обсягів державного фінансування і зростанням попиту на послуги вищої освіти.

Підприємництво, як ринковий феномен, на сьогодні поширюється на ті сфери, які традиційно перебували виключно під державною «опікою». Ринок все більше визначає цілі, завдання і організацію освіти. В останні десятиріччя ВНЗ отримали більше свободи і поступово стали набувати ознак, характерних для підприємницьких структур – диверсифікація і комерціалізація діяльності, орієнтація на ринковий попит. Це вимагає визначення місця підприємництва в науково-освітній діяльності ВНЗ, як фактора, що здатний помітно сприяти нарощуванню темпів економічного зростання країни. Процес впровадження ринкових відносин у ці сфери неминучий, але саме від держави залежить, щоб він був виваженим, прогнозованим, не мав деструктивного впливу і сприяв підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної системи вищої освіти.

На сучасному етапі розвитку вищої освіти, поряд з традиційними функціями університетів, з’являються принципово нові – інноваційна і підприємницька. Актуалізація підприємницької функції привела до виникнення концепції підприємницького університету, визначальною рисою якого є сполучення освітньої місії з підприємницьким менеджментом. Підприємницька функція є принципово новою для українських університетів, яким у цьому плані необхідно створити ефективну структуру внутрішнього управління, впровадити елементи стратегічного менеджменту, навчитись заробляти гроші без шкоди для університетської культури і гуманітарної місії ВНЗ.

Найпомітнішою зміною, яка відбулась в системі вищої освіти України за роки незалежності, є поява ринку освітніх послуг. Його характеризують лібералізація попиту, пропозиції, ціноутворення. Розширення споживчого попиту на РОП, яке пояснюється зростанням рівня інтелектуалізації праці і швидким старінням знань, вимагає, з одного боку, від ВНЗ вироблення механізмів реагування на поведінку споживачів і диверсифікації освітніх послуг, а, з другого, від держави – формування гнучкої і дієвої політики щодо забезпечення доступності вищої освіти, а також узгодження попиту населення на певні спеціальності з потребами ринку праці [1, c. 23-24].

Невід’ємним елементом як ринку освітніх послуг, який підсилює конкурентне середовище, так і громадянського суспільства, є ВНЗ приватної форми власності. Державні і приватні ВНЗ функціонують як досить різні моделі освіти і за формою власності, і за структурою організації та управління. Приватні ВНЗ відрізняються високим рівнем свободи і маневреності, що дає їм можливість диверсифіковувати свою діяльність.

До основних напрямів вдосконалення функціонування приватних ВНЗ в Україні відносимо:

· находження ніші на ринку освітніх послуг, на якій приватні ВНЗ можути бути більш ефективними і затребуваними;

· формування в суспільній свідомості позитивного образу приватних ВНЗ через систематичне інформування про їхні успіхи, про позитивні зміни в їхній діяльності;

· закріплення правових основ приватної освіти, підвищення їх правової захищеності, залучення приватних ВНЗ до законотворчого процесу;

· вироблення нової парадигми самоуправління всього недержавного сектора освіти.

Держава повинна підходити до регулювання приватних ВНЗ не за ознакою власності, а за ознакою якості послуг, які надаються. В економічно розвинених країнах усі ВНЗ, незалежно від форми власності, діють і фінансуються в межах єдиного освітнього простору країни, на однакових засадах претендують на державне замовлення щодо підготовки фахівців.

Освоєння ВНЗ ринкових механізмів передбачає вироблення науково обґрунтованої стратегії у сфері ціноутворення на освітні послуги. За ринкового підходу до визначення вартості навчання вирішальну роль відіграє не стільки «речова фондомісткість», скільки нематеріальні фактори (імідж ВНЗ, престижність диплому серед роботодавців, термін діяльності ВНЗ на ринку освітніх послуг і ін.), роль яких у визначенні ціни освітніх послуг має бути врахована. Ця проблема може бути вирішена через визначення і оприлюднення щорічних рейтингів ВНЗ [3, c. 24-25].

Ціноутворення на освітні послуги – це справа виключно ВНЗ і Міністерство освіти і науки України не чинить на нього прямого впливу, проте держава повинна опосередковано впливати на процес визначення ціни навчання, зокрема, через встановлення у вигляді рекомендацій верхньої і нижньої межі оплати навчання. Проблему ціноутворення на освітні послуги важливо розглядати не лише через призму забезпечення доступності вищої освіти, а й не допущення демпінгу, який автоматично означає низьку якість навчання. Висока ціна освітніх послуг повинна бути віддзеркаленням їхньої високої якості.

В умовах тенденції масовості вищої освіти і збільшення її платності активізується така функція держави як забезпечення доступу до вищої освіти. У цьому контексті у дисертації розглянуто проблеми і перспективи кредитування навчання. Мова має йти не стільки про збільшення бюджетних витрат на цільові кредити на навчання, скільки на вироблення регулятивних і стимулюючих важелів для комерційних банків, здатних перевести кредити на навчання з розряду ризикових у забезпечені й вигідні.

Реалізація державної політики у сприянні працевлаштуванню молодих спеціалістів має впроваджуватись системно та послідовно на всіх стадіях виходу молоді на ринок праці: при виборі професії (стимулювання профорієнтаційної роботи), професійної підготовки (підвищення ефективності проходження практики), професійної адаптації (стимулювання роботодавців надавати молоді перше місце праці). Держава повинна напрацювати соціально-економічні механізми, здатні включати студента в сферу інтересів підприємницьких структур (надання місць для проходження практики студентами, формування перспективного попиту на молодих спеціалістів тощо).

Приватні ВНЗ, які є невід’ємною складовою ринку освітніх послуг, розширюють доступ молоді до навчання і формують конкурентне середовище. Доведено, що вони володіють рядом ознак, які вигідно відрізняють їх від державних ВНЗ. За умови вмілого їх використання, а також дієвого правового забезпечення приватні ВНЗ сприятимуть зміцненню національної системи освіти. В найближче десятиліття сектор приватної вищої освіти збережеться як більш гнучка оболонка потужного ядра, якими є державні ВНЗ [6, c. 326-327].

Проблема збалансування ринку освітніх послуг і ринку праці не може бути вирішена без участі держави. На часі вироблення прогнозу потреби у висококваліфікованих робітниках та спеціалістах щонайменше на п’ять років як на державному, так і регіональному рівнях, формування бази даних про випускників ВНЗ, стимулювання профорієнтаційної роботи серед молоді. Держава повинна стимулювати різноманітні форми співпраці між ВНЗ і бізнесом. Орієнтуючи ВНЗ на врахування запитів роботодавців, важливим завданням держави є недопущення дефундаменталізації вищої освіти.

Стратегічним вектором оновлення економічного механізму розвитку вищої освіти має стати визнання за ВНЗ підприємницької функції. Позитивними наслідками реалізації підприємницької функції ВНЗ мають бути підвищення відповідальності ВНЗ за результати діяльності, більш раціональне і економне використання коштів з врахуванням нагальних потреб закладу, активізація пошуку шляхів поповнення позабюджетних коштів. Функціями держави у сфері регулювання підприємництва в освіті визначено регламентацію, прогнозування, стимулювання, регулювання, облік і контроль. В міру поглиблення ринкових відносин ВНЗ поступово мають трансформуватися в науково-освітні центри – організації підприємницького типу з такими основними видами діяльності, як наукові дослідження та надання освітніх послуг [2, c. 18].


Висновки

На шляху подальшого розвитку науково-освітньої галузі України актуальними будуть такі задачі:

1. Розвиток фундаментальної науки шляхом плекання національно свідомих науковців, надання їм достойного фінансування та матеріально-технічних умов для праці;

2. Проведення політики омолодження наукових кадрів, сприяння молоді у здобутті наукових ступенів і вчених звань;

3. Максимальне сприяння у розвитку української науково-технічної термінології, випуск україномовних підручників, посібників, наукової літератури, словників тощо для забезпечення наукового, навчального та виробничого процесів;

4. Відродження і розвиток літературно-гуманітарної, науково-технічної, науково-природничої української мови, національної духовності, культури, історичного фактажу українства.

При входженні національної системи освіти до Болонського процесу виникатимуть нові питання стосовно гуманітаризації освіти, підвищення її якісного рівня, впровадження системи незалежного оцінювання знань, удосконалення методів управління навчальним процесом, які потребуватимуть подальшого вирішення шляхом оптимізації управління інформаційними потоками в освіті. Ці та інші питання становитимуть предмет подальших досліджень.


Список використаної літератури

1. Болюбаш Я. Я. Організація навчального процесу у вищих закладах освіти: Навч. Посібник для слухачів закладів підвищення кваліфікації системи вищої освіти. – К.: ВВП «КОМПАС», 1997. – 64 c.

2. Вакарчук І. Вища освіта України - європейський вимір: стан, проблеми, перспективи //Вища школа. - 2008. - № 3. - C. 3-18:

3. Вакарчук І. Мета реформ у вищій школі - якість і доступність освіти/ І. Вакарчук //Вища школа. - 2009. - № 4. - C. 3-30:

4. Вища освіта України: Теоретичний та науково-методичний часопис. 2(29)’2008.

5. Пасінович І.І. Досвід реформування вищої освіти в зарубіжних країнах та його використання в Україні / І.І. Пасінович // Вісник Львівського університету. Серія економічна. Редкол.: Відп. ред. Панчишин С.М. – Львів, 2008. – Вип. 39(1). – С. 410-415

6. Пасінович І.І. Кредитування навчання як інструмент забезпечення доступності вищої освіти // Сучасні проблеми економіки та управління: Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції. – Львів, 2008. – С. 326-328.5.

7. Статистичний щорічник України за 2008 рік. – К.: Видавництво “Консультант”, 2009.

8. Степко М. Вища школа зорієнтована на фундаментальну підготовку і ми зробимо все, щоб її зберегти. – К.: Вища школа. – 2-3/2003 – С. 18.

загрузка...
Top