Система освіти у Середньовіччі

1. Система освіти козацької держави.

2. Система освіти зарубіжної культури.

3. Середньовічні університети.

Список використаної літератури.


1. Система освіти козацької держави

Козацька педагогіка — феноменальне явище і складова української етнопедагогіки: в усній формі вона зберегла, передаючи з покоління до покоління найкращі духовні цінності народу, досвід виховання, формування і навчання особистості, не зафіксовані письмово прогресивні й результативні форми допологового виховання, батьківського опікування немовлят і дітей дошкільного віку, роботи з отроками, підлітками і юнаками та побудови взаємин між дорослими. Так виникли неписані закони кодексу лицарської честі, що передбачали:

— любов до батьків, рідної мови, вірність у коханні, дружбі, побратимстві, ставленні до Батьківщини-України;

— готовність захищати слабших, молодших, зокрема дітей;

— шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі;

— непохитна відданість ідеям, принципам народної моралі, духовності (правдивість і справедливість, скромність і працьовитість тощо);

— відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу, держави;

— турбота про розвиток національних традицій, звичаїв і обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі;

— прагнення робити пожертви на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів;

— цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму;

— уміння скрізь і всюди чинити шляхетно, виявляти інші чесноти.

Козацька педагогіка як невід'ємна складова української етнопедагогіки акумулювала в собі вироблені віками та апробовані часом традиції тіловиховання молоді.

Система освіти і виховання у школах Запорозької Січі (козацькі, січові, полкові, паланкові, парафіяльні та інші школи) передбачала формування у молоді, крім якостей лицарської честі, певної системи доблесті та звитяги, а саме:

— готовності боротися до загину за волю, честь і славу України;

— нехтування небезпекою, коли справа стосується нещастя рідних, друзів, побратимів;

— ненависть до ворогів, прагнення визволити рідний край від чужих зайд-завойовників;

— здатність відстоювати рідну мову, культуру, право бути господарем на власній землі;

— героїзм, подвижництво у праці та в бою в ім'я свободи і незалежності України.

У козацькому середовищі виникло, закріпилося, а потім і поширилося в слов'янському стилі кілька специфічних систем фізичних і психофізичних вправ, спрямованих на тіловиховання, самовдосконалення особистості. Це перш за все система фізичного виховання і військового вишколу учнів різних типів шкіл (володіння луком, списом, шаблею і арканом, майстерність їзди на бойовому коні, управління і догляд за ним тощо)[3, c. 56-58].

Система ведення наступальних і захисних боїв з позиції духовності, створення "кругової неприступної оборони" (між іншим, і свої військові табори вони зводили за такими ж принципами), системи козацького єдиноборства: все підпорядковувалося основній меті — вихованню незборимого воїна-захисника, богатиря, красивого тілом і духом, інтелектуально багатого.

Козацька служба вимагала високого рівня духовності й за-гартованості, витривалості до голоду і спеки, дощу і снігу, до відсутності харчів і питної води, що зумовлювало побудову единоборств у поєднанні з високим рівнем моральності, лицарської честі.

"Як і бувале козацтво, молодь на свята народного календаря, у процесі народних ігор, змагалася на силу, спритність, винахідливість, точність. Традиційними були змагання на конях (перегони та ін.).

А в непрохідних дніпровських плавнях козацька молодь під наглядом найбільш досвідчених запорожців у постійній праці загартовувала своє здоров'я, силу і спритність. Цьому сприяло полювання, плавання, рибальство та постійні змагання з веслування.

Найбільш відповідальним випробуванням для молоді було подолання дніпровських порогів, і тільки тоді вони отримували звання "істинного" запорозького козака".

Серед запорозьких козаків значного поширення набули різно-манітні системи единоборств. Найвідоміша лягла в основу козацького танцю гопак, що формує інтелектуальне, духовне, фізичне та естетичне багатство юності.

Окремі козаки спеціальними вправами досягали неймовірного ефекту, коли "тіло грає" (у такому разі больові удари противника не відчувалися). Такі козаки миттєво концентрували внутрішню енергію в ту частину свого тіла, куди спрямовувався удар нападника. Подібні явища притаманні й східним системам боротьби, наприклад, мистецтву тибетських ченців катода і "школі залізної сорочки" в кунг-фу та карате.

Отже, високий рівень розвитку психофізичної і духовної культури козацтва, досягнення української етнопедагогіки з питань тіловиховання молоді, інтелектуального розвитку визнані й апробовані у світі, мають природне право на відновлення кращих своїх здобутків у практиці тіловиховання і духовності сучасної молоді. Успіх буде гарантовано за умови творчого підходу до практичної реалізації теоретичних узагальнень потреби відновлення на високому рівні козацького гарту, тіловиховання і гармонійного розвитку молоді в процесі відновлення національної системи освіти[7, c. 85-87].

Найголовнішими вимогами до такої діяльності можуть бути відомі козацькі заповіді:

— не шкодь своїми діями іншим;

— візьми все найкраще, що зробить тобі добро, зміцнить силу, загартує волю, збудить думку, уяву, сформує почуття і переконання;

— без потреби не зазіхай на сусідські звички, не переймай чужих молитов, а бери лише те, що продовжить життя, зробить його незборимим, загартованим, помножить майстерність, вправність, а здібності перетворить на невичерпні.

Ці та інші настанови тяжіють за своєю сутністю до Заповідей Господніх.

Відомо, що запорожці були глибоковіруючими людьми, і відсіч усім ворогам давали за заповідями Божими.

Виховання в козацьких школах і літніх юнацьких таборах проводилося у ході різноманітних ігор, засобами спортивних, рухливих ігор, розваг та змагань, що гартували волю і характер юних, розвивали духовність і інтелект, множили витримку, наполегливість, уміння доводити справу до кінця, до перемоги. Спортивно-фізичні ігри прямо та опосередковано впливали на формування інтелектуального рівня юного українця, на розумовий і фізичний розвиток особистості.

В умовах боротьби за збереження українського етносу і виживання в екстремальних обставинах козаки гартували своє тіло і дух, доводячи особистість майже до ідеальності.

Козацтво — високоінтелектуальний і суспільнотворчий унікум державотворення, громадського дива Європи, в якому кожен козак — це мудрець.

У Запорозькій Січі, як і у Стародавній Греції, існував культ фізичного розвитку особистості. Фізично недосконала людина відчувала свою нерівність і тому щиро прагнула підвищити свій фізичний вишкіл. Як свідчать літописи, слабку людину січове товариство ніколи не обирало в старшини[3, c. 72-74].

Населення України проводило виховання підростаючого покоління на прикладах визначних козаків, козацьких традиціях і законах, тому вся педагогіка носила назву козацької, її дійовими засобами ставали народні козацькі думи й історичні пісні, легенди і народні перекази, сміховини та величезна кількість влучних афористичних творів, які потім одержать назву приказок та прислів'їв.

Історію переробити і відродити не можна, перенести старовину в сьогодення без творчого підходу теж практично не можливо, бо з'явились нові умови, обставини, нарешті, люди стали іншими, не такими, якими були в період формування традицій, обрядів, ритуалів, звичок, основ культурних характеристик епохи. Навіть унікальний випадок відродження в державі Ізраїль давньоєврейської мови івриту як державної уже несе зовсім інші функції, ніж тоді, коли іврит обслуговував давньоєвропейське суспільство.

Аналогічно і зі здобутками козацької педагогіки у формуванні інтелектуальної козацької духовності й тіловиховання молоді, що теж потребують творчого підходу при практичному перенесенні досягнень минувшини на ґрунт сьогодення. Тільки в конкретних справах, активній інтелектуальній і практичній діяльності учні зможуть успішно розвивати в собі козацьку кмітливість, винахідливість, підприємливість, творчу ініціативність, — зазначають провідні теоретики козацької педагогіки[1, c. 65-66].


2. Система освіти зарубіжної культури

У другій половині 60—80-х років продовжувала розвиватися науково-технічна революція, яка мала дедалі більший вплив не лише на науку, техніку, виробництво, а й на всі сторони життя, матеріальної і духовної Діяльності людини. Важливою ланкою, через яку НТР впливає на всі сфери людської діяльності, виступає культура, що відбиває аксиологічний аспект будь-якої людської діяльності та її результатів. НТР має культурно-цивілізаторську функцію саме тому, що наукове знання є одним із істотних компонентів духовної культури, а його матеріалізація й новій, більш удосконаленій техніці — цінність матеріальної культури.

Завдяки досягненням науково-технічної революції народжуються нові види і жанри мистецтва, нові засоби відображення й вираження, які впливають на характер образного сприйняття світу. Так, нові матеріали в архітектурі, монументальному живопису, нові технічні можливості в музиці, кіно істотно змінили їх характер. Внаслідок цього культурні процеси стали більш досконалими, доступними народним масам, посилилась їх гуманістична спрямованість.

Науково-технічний прогрес значно підвищує вимоги до культури виробництва, спеціальної і загальноосвітньої підготовки людей, їх культурно-технічного рівня. Він не тільки якісно змінює працю в галузі виробництва, а й участь особистості в управлінні суспільством, вихованні, науково-технічній творчості, художній самодіяльності.

На основі широкого використання новітніх досягнень НТР значного розвитку набула наука, яка дедалі більше інтегрується з виробництвом, перетворюючись у безпосередньо продуктивну силу. Її видатними досягненнями стали дослідження космосу, створення нових прогресивних технологій, синтетичних матеріалів із заздалегідь заданими властивостями тощо. Зарубіжні вчені чимало зробили для розвитку атомної електроенергетики, кібернетики, генної інженерії, таких нових наукових напрямів, як кваліметрія, радіоелектроніка, біохімія, математична лінгвістика, космічна медицина.

Вимогам НТР підпорядковується і система освіти, з якої виходять і ті, хто рухає науку, і ті, що на різних рівнях праці й управління реалізують її досягнення заради поступу цивілізації. У другій половині 60—80-х років в США, Японії та в країнах Західної Європи суттєво змінюється організація освіти в напрямі зближення її з наукою і виробництвом. Розроблено концепції безперервної освіти, що дає можливість змінювати професію і фах упродовж всього життя. Інтенсивний обмін досвідом зблизив системи вищої освіти і виробив світовий стандарт якості підготовки студентів. Сфера освіти у цих країнах пріоритетна і для неї виділяються значні кошти. Так, витрати на вищу освіту в США за останні 30 років зросли в 20 разів, тоді як в колишньому Союзі всього в 4,3 раза[5, c. 241-244].

Вища школа у розвинених країнах пріоритет надає не вузькоспеціальній, а загальнонауковій і загальногуманітарній підготовці фахівців, здатних не тільки до виконавчих функцій, а й насамперед до організації та управління, вміння охопити весь процес виробництва, вивчити всі його аспекти. Така підготовка сприяє також вихованню індивіда як активного і вольового суб'єкта, здатного до самостійних зусиль у навчанні. Вона більше відповідає майбутньому розвиткові, ніж просто підготовка висококваліфікованих фахівців. Гуманітарне орієнтована освіта навчає студентів мислити творчо, мати свою думку, а не запам'ятовувати і відтворювати інформацію. В ряді зарубіжних країн студентам не читають лекцій так, як у наших вузах; лекції проводять у формі запитань-відповідей, розігрування конфліктних ситуацій. Найпрестижніші університети Японії — Токійський і Кіотський — відомі власне фундаментальністю й універсальністю, широкою загальноосвітньою підготовкою випускників. Саме такі університети і формують інтелектуальну еліту. Тому не випадково, що в наш час у Японії на одну людину, яка працює руками, припадає понад десять осіб розумової праці.

Науково-технічна революція створює додаткові можливості не лише для підготовки високоосвічених фахівців, а й вдосконалення самої людини. Однак у суспільстві можуть існувати чинники як об'єктивні, так і суб'єктивні, що стримують процес перетворення цієї можливості в дійсність. Для такого перетворення великого значення набувають такі чинники, як історична доля народу, панівний політичний режим, геополітичне становище, наявність свободи і державного суверенітету.

Згадаємо муссолінівську Італію, гітлерівську Німеччину, колишній СРСР, деякі країни Азії й Африки, де в першій половині XX ст. виникли тоталітарні режими. Панування у них диктатури призвело до відчуження людини від власності, влади, духовно-культурних цінностей, супроводилось трагедією зламаних доль, нездійсненних задумів, спустошених душ. Трагічною стала і доля культури, яка перетворилася в засіб ідеологічно-духовного маніпулювання людиною.

Намаганню тоталітарних режимів нівелювати своїх громадян, перетворити їх на «масу», «натовп» підпорядковується система масової пропаганди, яка спрямовується на тотальну морально-психологічну обробку всієї нації. Саме бурхливий розвиток засобів масової комунікації (газети, журнали, радіо, грамзапису, кіно), якому значною мірою сприяло використання новітніх досягнень науково-технічної революції, зумовив значне поширення у другій половині 60—80-х років у ряді зарубіжних країн «масової культури»[3, c. 215-216].

На відміну від офіційної культури, підпорядкованої державі, «масова культура» свідомо і вільно пропагує нейтральність, розважальність, натуральне насильство, секс, вивільняючи при цьому людину від витрат розумової енергії, почуттів та волі. Важливим для неї є створення Іміджу, ілюзій, вимислів, міфів, які не потребують зусиль для свого сприйняття і компенсують їх світом вигаданих мрій і фантазій. Тому міфологічними героями ряду зарубіжних детективних романів, вестерну, мюзиклу, фільмів-жахів стали супермен, Кінг-Конг, вампір, Спайдермен — людина-паук, Бетмен — людина-кажан та ін.

У другій половині 60—80-х років «масова культура» значно поширила свій вплив на всю зарубіжну культуру. І в тому, що вона відкрила широкій аудиторії доступ до культурних надбань, культивує видовищність і розважальність, немає нічого поганого, адже впродовж останніх десятиріч змінилася соціальна мораль людини. Переживши найжорстокішу світову війну, масові терори фашистських і комуністичних режимів, вона не дуже бажає сприймати ті важкі життєві проблеми, які ставило колись справжнє мистецтво, не хоче вже нести відповідальності навіть у переживанні. Чим легше, бездумніше, нарешті — примітивніше мистецтво (тільки не народне), тим краще глядачеві, слухачеві. А якщо ще й врахувати доступність, дешевизну і досконалість, які дають можливість з мистецтва робити шоу, тоді цілком зрозуміло, чому воно викликає тотальне захоплення передусім найбідніших і середніх верств населення.

Значний вплив на культуру, особливо на літературу і мистецтво, в ці роки продовжував справляти модернізм, зокрема його різновидність екзистенціалізм (від лат. — існування, філософія існування). Характерними його рисами є суб'єктивне тлумачення свободи, утвердження інтуїтивного сприйняття реальності. Одним з основних тверджень екзистенціалізму є теза про існування «дійсного» і «недійсного». «Дійсне» існування людини може бути лише тоді, коли вона не скута стандартами виробництва, державними правилами і розпорядженнями, коли має змогу виявити свою індивідуальність. Екзистенціалізм сприяє і таким явищам, як противага особи суспільству, розуміння свободи як зосередження на своєму «Я». Найбільш відомими його представниками, як уже зазначалося, були французькі письменники і філософи А. Камо та Ж.П.Сартр[9, c. 328-329].

Модернізм у мистецтві, особливо в образотворчому, пропагує «нетряний стиль», монтажні «відеоефекти», «фотоарт», гіперреалізм. В архітектурі він утверджує так званий «міжнародний стиль», поп-архітектуру, декоративні гаражі, а в музиці — панків і нову хвилю року. У 60—80-ті роки з'явилося чимало музикальних митців, які тяжіють до індивідуалізму. Для їх творів характерним є розрив з класичною музикою, надмірне захоплення технічними новинами, що часто руйнує норми і гармонії в музиці.

Згодом на зміну модернізмові прийшов постмодернізм, який орієнтується більше на комерцію, бізнес. Масова комерційна кінопродукція (вестерни, детективи, фільми-жахи з кривавими сценами) дедалі більше завойовує позиції в зарубіжному кіно. На кіно- і телеекрани виходять фільми «Джеймс Бонд .», «Клас — 1984», «Знищення по-техаськи» тощо, в яких пропагуються насильство, вбивство, жорстокість. Значного поширення набули фільми про космічні пригоди та інопланетян, різні катастрофи («Пожежа», «Щелепи», «Землетрус»).

У зарубіжній літературі поширився і такий напрям, як детектив. Не маючи художньої цінності, він значно впливав на масового читача. Тому поряд з кращими зразками зарубіжного детективу англійської письменниці А. Крісті і французького письменника Ж. Сіменона поширилась і примітивна серія романів англійського письменника І. Флемінга про «Агента 007».

У мистецтві країн Заходу одним з провідних різновидів модернізму став неоавангардизм, який поєднує в собі і абстрактний живопис, і сучасний сюрреалізм, і структуралізм[6, c. 185].


3. Середньовічні університети

Університет - це давня (перші університети виникли у XI столітті) і водночас сучасна форма навчального закладу вищої якості, що дає людині високий рівень освіти, практичних вмінь і навичок з опанованого фаху Разом з тим університет - це творчий дух, дух гуманізму, освіченості і культури, це новаторство, об'єднання педагогіки з науковими досягненнями сучасного рівня.

Перші університети Середньовіччя виникли самі собою як співтовариства відомих викладачів та їхніх учнів. Почувши, що в якомусь місті читає лекції славетний учений, «спудеї», котрі втомилися від гнітючої дисципліни церковних шкіл, юрбами вирушали туди. Цікаво, що в ті часи, як і нині, юнаки «рятувалися» в університетах від служби у війську.

На початку своєї історії практично всі університети мали релігійне спрямування. В Західній Європі засновниками їх були релігійні ордени. Університети тоді зосереджувалися в монастирях, де навчання поєднувалося з молитвою.

У XII столітті були засновані Болонський університет (1088), Оксфорд, Тулуза. У всіх цих навчальних закладах вивчали богослов'я, право та медицину.

Середньовічні університети розвивалися під прямим впливом Церкви, яка шукала нові філософські джерела для розуміння Божого слова.

У 1200 р. у Франції засновано Паризький університет. В Англії були такі відомі школи, як Болонська юридична та Солериська медична. У ХІІ ст. з’явилися й інші університети: Оксфордський, Кембріджський в Англії, Соломонський в Японії, на медичному факультеті університету мало займається не більше 50 осіб. Головним центром освіченості стала академія в Ахені. Сюди були запрошені найбільш освічені люди тої Європи. Найбільшим діячем Керомичського відродження став Алкуїн. Він призивав не нехтувати “людськими науками”, обучувати дітей грамоті і філософії, щоб вони мали дібратися до вершини науки (мудрості). З ХІV ст. географія університетів розширюється. Набувають розвитку колегії (звідси-коледж). Спочатку так називалися гуртожитки студентів, але поступово колегії ставали центром знань, лекцій, диспутів. Заснована у 1257р. духовником французького короля Габеротом де Сорбон колегія, яка названа Сорбоною, помалу розрослося та так закріпила свій авторитет, що за її ім’ям став називатися весь Паризький університет. При церкві Св. Апостолів було створено вищу медичну школу. З розвитком шкіл та університетів розширився попит на книгу. У ранньому середньовіччі книга була предметом розкоші. Книги писали на пергаменті. Листки пергаменту зшивалися за допомогою тонких міцних шнурів і розташовувалися у переплет з дошок, обтягувалися шкірою, деколи були прикрашені коштовними каміннями та металами. Написаний переписчиками текст прикрашався намальованими великими літерами-ініціалами, заставками, а пізніше – чудовими мініатюрами. З ХІІ ст. книга стала більш дешевою, відкриваються міські майстерні по переписуванні книг, над якими працюють не монахи, а ремісники[4, c. 104-106].

На початку свого існування університети не були прив’язані до міста. Опальні професори просто переїжджали до іншого місця разом із учнями, позбавляючи місто престижу й потужного джерела фінансування. Не дивно, що врешті-решт влада каялася і благала вчених повернутися, обіцяючи різноманітні гаразди й поступки!

З часом справа набула розмаху. Міста переманювали одне в одного відомих професорів. Церковники, які на всі заставки лаяли вчених і забороняли їхні книги, звернули на університети щонайпильнішу увагу і спробували встановити власну монополію на них. Повністю це зробити не вдалося, однак існування і статут середньовічних вузів санкціонувала папська булла. Королі й імператори дарували їм різноманітні привілеї, підтверджені спеціальним дипломом, а часом і особисто брали участь у їх заснуванні (приміром, Карл IV заснував Празький університет). Конфлікти у вищих школах нерідко розглядалися на найвищому державному рівні.

Найдавнішими університетами вважаються Болонський, відомий своєю юридичною школою (започаткований 1088 р.) і Паризький, де гарною була підготовка богословів (започаткований близько 1150 р.). Саме в Паризькому університеті вперше відбувся розподіл на факультети, які очолили декани. До початку XIII ст. з’явилися університети в Оксфорді та Кембриджі. Найкращою кузнею молодих лікарів вважалася Салернська школа медицини. У XV ст. в Європі діяло більш як 60 університетів, із них до 25 — в Італії, більш як 20 у Франції, решта — в Німеччині, Англії, Іспанії, Богемії (Чехії), Польщі.

Єдиний освітній простір, про який так мріють активісти Болонського процесу, зародився у Європі вже у ті часи. Острівці ученості — університети — об’єднувалися між собою нерозривними зв’язками. Юнак із далекої Швабії міг провчитися рік-два у Празі, потім вирушити до Парижа, одержати там диплом і влаштуватися викладачем у будь-якій вищій школі західного християнства…

Утім, коли Фрідріх II заснував університет у Неаполі, місцева молодь уже не могла вільно подорожувати світом науки. Монарх заборонив жителям міста відвідувати інші вищі школи, а всім молодикам наказав з’явитися восени на лекції… погрожуючи покарати їхніх батьків у разі непокори. Щоправда, інакше свіжоспечений університет просто не набрав би собі студентів. З історичного погляду ідея університетської автономії не є новою і невідомою. Навпаки. Словом “universita” в середні віки називали товариства, купецькі гільдії, торгово-промислові цехи та деякі інші корпоративні об’єднання. Відповідно до цього навчальні заклади -“вільні школи”, - що тоді виникли, стали називати “universitas magistrorum et sholarium” (корпорація викладачів та студентів). Цікавим є те, що перші університети були самоврядувальними організаціями, які мали повну незалежність від міських та інших магістратів і церкви [4. С.221-222].

Навчальна програма зазвичай розписувалася на цілий рік. Семестри вперше з’явилися в Німеччині наприкінці XV ст. Щоправда, умовно існували два навчальних періоди: великий — від середини вересня — жовтня до Великодня і малий — від великодніх канікул до середини липня.

Навчальних курсів як таких не існувало. Студенти слухали не курс, а певну книгу. Лекції поділялися на ординарні (важливі, обов’язкові) та екстраординарні (додаткові). Перші читалися вранці, коли голова у молоді працює краще, другі — після обіду й на свята. Обстановка на ординарних лекціях була суворою, наче на месі: заборонялося переривати лекцію запитаннями, лектор мав носити формене вбрання. До речі, за запізнення або пропуск занять стягувався штраф, причому не лише з лінивого школяра, а й із несумлінного викладача! За два тижні пропусків без поважної причини студента могли не допустити до іспиту.

Читання лекцій «із папірця» не схвалювалося. Вимагалося, аби мова викладачів була живою і вільною, наче у проповідника. За диктування ж могли позбавити права викладання на рік. Проте не все було так просто. Нагадаємо: на книги, особливо до розвитку друку, існував великий дефіцит. Приватне зібрання у 200 томів вважалося небаченою розкішшю. Тому, хоча теоретично школярі мали приходити на заняття з книгами, вже орієнтуючись у матеріалі, фактично більшість бачила підручник лише в руках заможних однокурсників. Університети намагалися вжити заходів, для бідних студентів відводилися окремі години диктанту, але повністю уникнути диктування все-таки не виходило.

Незважаючи на зусилля окремих учених, університети переважно не пробуджували у студентах інтересу до вивчення реальної історії та світобудови. Схоластична традиція церковних шкіл перекочувала і до школи вищої. «Підпорядкування» всіх наук богослов’ю, консервація традицій сильно гальмували науковий прогрес. Власна думка, нові ідеї у ті часи цікавили небагатьох, а тлумачення, що відрізнялося від загальноприйнятого, могло здатися небезпечною єрессю.

Про більш-менш систематичне подання навчального матеріалу говорити не доводиться. Богословські науки складалися переважно з мертвого тягаря непов’язаних фактів, окремих положень. Історія являла собою або сонмище легенд, або ж сухий перелік імен і дат. Фізика, анатомія викладалися умоглядно, без лабораторних дослідів і наочних демонстрацій. Відомо, що перший скелет був придбаний Гейдельберзьким університетом лише 1559 р. — як велика рідкість. Залишається тільки здогадуватися, якими були результати перших операцій молодих хірургів…

Головне достоїнство середньовічного школяра — гарна пам’ять. Адже він мав умістити в голові величезну кількість текстів «авторитетних» давніх мислителів, а також їхніх коментаторів. Не всі, звісно, були настільки старанними, щоб опрацьовувати першоджерела. Навіть Біблію читав геть не кожен молодий богослов, багато хто задовольнявся коментарями. Справжнім лихом стали так звані «суми» — стислі виклади «програмних» книг, що користувалися шаленим попитом у лінивих студентів. Традиція полегшувати собі життя побутує й нині: так, у США виходять друком стислі перекази літературної класики, а в нас — збірки готових творів[7, c. 49-50].

Жодних письмових робіт у Середньовіччі не існувало. Практичні заняття відбувалися у формі репетицій і диспутацій. На репетиціях школярі повторювали пройдений матеріал, відповідали на запитання, пов’язані з текстом. А на диспутаціях вони мали навчитися оперувати логічними поняттями і вдосконалити свою красномовність під час ученого спору. У цих спорах істина народжувалася рідко. Головне — довести будь-яке твердження будь-яким способом, потренуватися у нанизуванні слів. Нерідко спори виливалися у беззмістовне теоретизування або навіть вишукано-цинічне богохульство.

Передбачалося, що диспути мають проходити культурно, з повагою до співрозмовника. Проте збуджені школярі частенько переходили від логічних доказів до особистих образ, погроз, ляпасів і стусанів, а звідти вже недалеко й до бійки.

Мовою ученого західнохристиянського світу була латина. Говорити і писати школярам дозволялося лише нею. З одного боку, латина допомагала студентам із різних країн зрозуміти один одного. З іншого — невпізнанно спотворювалася словечками з національних діалектів, перетворюючись на «кухонну».

До того як посаду професора почало оплачувати місто, викладачі жили на гроші, одержані за читання лекцій. Студенти відігравали роль наймачів, укладаючи з ученим договір про оплату освітніх послуг та приміщення для занять. До речі, загальні аудиторії з’явилися в університетах далеко не відразу. Болонські професори, наприклад, збирали студентів у себе вдома. Пізніше зали для проведення лекцій почали орендувати у городян.

Гонорар за лекції міг обумовлюватися окремо для кожного слухача або ж бути однаковим для всіх. Він мав назву pastus — «пожива».

Не всім лекторам вдавалося «живитися» досхочу. Якщо до уславлених професорів учні йшли з охотою, то менш відомих просто ігнорували. Тому останнім доводилося «піарити» себе всіма доступними способами. Вони приходили до студентів додому, вербували їх на лекції у шинках, щедро пригощаючи випивкою, розпускали славословні плітки про себе через торгівців, лихварів і навіть повій. Крім того, підкупали більш уславлених професорів, аби ті віддавали їм частину своїх годин.

Не були святими середньовічні викладачі. Хоча за одержання хабара могли звільнити з посади, гроші й подарунки на іспитах бралися охоче. У XV ст. у Лейпцигу факультет артистів, аби збільшити свої доходи, роздавав учені ступені недостойним особам. А в Кельні професори так розлінилися ходити на лекції, що посилали замість себе представників… Щоправда, перед смертю грішники щиро каялися у злі, заподіяному студентам[2, c. 143-144].


Список використаної літератури

1. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 579 с.

2. Ляшенко О. Зарубіжна та українська культура епохи просвітництва: Конспект лекцій/ Ольга Ляшен-ко,; Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Вин-ниченка, 2003. - 59 с.

3. Мєднікова Г. Українська та зарубіжна культура ХХ століття: Навч. посіб./ Галина Мєднікова,. - К.: Знання, 2002. - 214 с.

4. Олійник Т.С. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для студ. з англ. мовою вик-ладання/ Т.С. Олійник, Н.В. Джугла; М-во освіти і науки України, Тернопіль. держ. пед. ун-т ім.В.Гнатюка, М-во охорони здоров'я України, Тернопіль. держ. мед. академія ім. І.Я.Горбачесвського. - Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. - 100 с.

5. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник/ Іван Зязюн, Олександр Се-машко та ін.; Ред. М.М. Закович. - 3-є вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2002. - 557 с.

6. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Донецький держ. ме-дичний ун-т; Донецький держ. технічн. ун-т ; Донецька державна академія управління; Ред. К.В.Заблоцька. - Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. - 368 с.

7. Українська та зарубіжна культура: Підручник/ Л. В. Анучина, Н. Є. Гребенюк, О. А. Лисенко та ін. ; Ред. В. О. Лозовий; Міністерство освіти і науки України (Київ), Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (Київ). - Харків: Одіссей, 2006. - 374 с.

8. Українська та зарубіжна культура: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Роман Вечірко, Олександр Семашко, Володимир Олефіренко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. - Київ, 2003. - 367 с.

9. Шевнюк О. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. - 2-ге вид., випр.. - К.: Знання-Прес, 2003. - 277 с

загрузка...
Top