Розвиток пізнавальної активності учнів четвертого класу на уроках читання

ВСТУП.

РОЗДІЛ 1. ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ТА ДИДАКТИЧНІ ОСНОВИ ПІЗНАВАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ УЧНІВ.

1.1. Структура пізнавальної активності учнів.

1.2. Методи формування пізнавальної активності учнів.

1.3. Розвиток пізнавальної самостійності та інтересу до знань.

1.4. Поняття „інтерес” та „пізнавальний інтерес”.

1.5. Природа навчального інтересу і його структура.

1.6. Передумови виникнення потреби до самоосвіти.

РОЗДІЛ 2. ЕСПЕРИМЕНТАЛЬНО-ДОСЛІДНА РОБОТА З РОЗВИТКУ ПІЗНАВАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ УЧНІВ 4-Х КЛАСІВ НА УРОКАХ ЧИТАННЯ.

2.1. Застосування інтерактивних методів на уроках читання.

2.2. Методологічні засади експериментального дослідження.

2.3. Методи, методики і процедури дослідження.

2.4. Результати дослідження.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..

ВСТУП

Шляхи розвитку освіти в Україні на найближчі роки та на перспективу, що визначені в Державній національній програмі “Освіта”, передбачають її грунтовне реформування в напрямку впровадження в освітню практику особистісного орієнтованого підходу який би перетворював навчально-виховний процес в плані створення соціально-психологічних і педагогічних умов для фізичного, соціального, інтелектуального, духовного і культурного розвитку учня.

Розв’язати цю проблему можна за умови, якщо навчально-виховний процес в школі буде направлено на розвиток пізнавальної активності школярів, їх самостійності, творчих можливостей тощо.

Ця проблема вимагає постійної уваги, при її розгляді необхідно враховувати ті соціальні, психологічні і педагогічні вимоги, що виникають на шляху формування та розвитку особистості. Пізнавальна активність особи започатковується під впливом пізнавальних потреб, мотивів, інтересів в процесі безпосередньої пізнавальної діяльності, вона характеризується відношенням школярів до процесу пізнання, що відображається на якості, характері і результатах пізнавальної діяльності у досягненні поставленої мети. Проблема формування пізнавальної активності безпосередньо пов`язана з рішенням питання підвищення якості навчального процесу в школі.

Слід відзначити, що пізнавальна активність школярів є складовою мотиваційного компоненту навчання та однією з головних умов, як вважають вчені, розумового розвитку дітей, тому що інтелектуальна сфера дитини успішно розвивається лише за умови присутності і розвитку пізнавальних потреб. Вченими засвідчено на скільки важливо враховувати в ході навчально-виховного процесу власну активність дитини, і стимулювати її розвиток, для чого намічено ряд шляхів.

Існують різні підходи до визначення типів, рівнів, структурних елементів і основних форм прояву пізнавальної активності учнів середніх класів у відповідності з їх індивідуальними особливостями. Сам термін "пізнавальна активність" має різні тлумачення в педагогічній літературі. Так Т.І.Шамова говорить про взаємозв’язок активності як діяльності та активності як риси характеру [16, с. 28]. В.І.Лозова називає пізнавальну активність умовою духовного розвитку особистості, засобом поліпшення і в той же час показником навчально-виховного процесу [16, с. 28].

Дослідження вчених переконують, що без активності школярів середніх класів у навчально-виховному процесі не може бути успішним засвоєння знань, не може бути повноцінним виховання. Тому актуальною залишається проблема оптимізації уроку посилення його пізнавального і виховного потенціалу, проблема стимулювання навчально-пізнавальної активності і самостійності учнів в навчально-виховному процесі.

Актуальність. Без відповідного рівня пізнавальної активності школярів у навчально-виховному процесі не може бути належним засвоєння ними знань, умінь та навичок інтелектуальної пізнавальної діяльності, не може бути повноцінним соціальне, духовне та культурне становлення особистості. З цього приводу актуальною залишається проблема стимулювання пізнавальної активності і самостійності учня під час навчання, що може знайти своє розв’язання за умови наукової розробки і застосування педагогічних інноваційних технологій в школі як під час уроків, так і в позаурочний час.

Тема:„Розвиток пізнавальної активності учнів четвертого класу на уроках читання”.

Мета дослідження: показати розвиток пізнавальної активності учнів четвертого класу на уроках читання.

Виходячи з поставленої мети нашого дослідження, визначимо наступні завдання:

- дослідити психолого-педагогічні та дидактичні основи пізнавальної активності учнів;

- провести експериментально-дослідну роботу на визначення розвитку пізнавальної активності учнів 4 класу.

Об`єктом дослідження є пізнавальна активність учнів четвертого класу на уроках читання.

Предметом дослідження є теоретичні аспекти розвитку пізнавальної активності учнів.

Для розв'язання цих завдань дослідження застосовувалися такі методи:

1. Теоретичний аналіз наукової літератури вітчизняних та зарубіжних дослідників з названої теми у сферах педагогіки, психології з метою відбору і систематизації фактичного матеріалу.

2. Спостереження, анкетування, індивідуальні бесіди з учнями.

3. Систематизація, порівняння, співставлення здобутих фактів, узагальнення результатів дослідження.

Структура роботи: робота складається з вступу, двох розділів – теоретичного та експериментально-дослідного, висновків, списку використаних джерел (26), висновків, додатків та має загальний обсяг 69 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ТА ДИДАКТИЧНІ ОСНОВИ ПІЗНАВАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ УЧНІВ

1.1. Структура пізнавальної активності учнів

Активність - предмет дослідження різних наук: психолого-педагогічних, природничих, суспільних і ін. В психолого-педагогічних науках активність учнів в процесі навчання складає загальну основу в розробці і реалізації активних методів навчання і виховання. Активізація навчання сприяє виробленню характеру людини, формує всі сторони її психічного життя, тобто зумовлює розвиток всіх трьох сфер особистості: інтелектуальної, емоційної і вольової. Але не завжди активізація приводить до творчості. Навіть тоді, коли учні беруть активну участь в роботі класу - відповідають на запитання, відтворюють на щойно повідомлені учителем факти, то не можна вважати, що вчитель активізував пізнавальну діяльність учнів. Потрібно, щоб учні на основі аналізу сприйнятого матеріалу робили висновки, узагальнення, приходили до чогось нового, раніше їм невідомого, тобто, щоб вони засвоювали не тільки знання, а й способи їх набуття, мислити творчо.

За основними функціями всі види активності ми поділили на два типи: адаптивний і продуктивний. Адаптивні види активності забезпечують пристосування, продуктивні складають основу виникнення і становлення різних психічних новоутворень. Найбільш загальні структурні елементи цих двох типів: потреби і мотиви, які викликають той чи інший вид активності; структура психічної регуляції активності; закономірності розвитку активності [22, с. 63].

В продуктивній пізнавальній активності ці рівні виражаються як: активність уваги, яка викликана новизною стимулу і розгортається в систему орієнтовно-дослідницької діяльності; як дослідницька пізнавальна активність, яка викликається в проблемній ситуації в умовах навчання, в спілкуванні, професійній діяльності; особиста активність, яка виражається в формі “інтелектуальної ініціативи” [22, с. 64].

Виникнення адаптивної активності пов’язане з появою певної потреби, а завершення - з її задоволенням. Психологічна структура регуляції адаптивних процесів здійснюється за принципом зв’язків (підкріплень), які забезпечують оцінку ефективності досягнутої цілі, знання правильності виконаної дії, вирішення завдання. Крім того адаптивні види активності і відповідні їм процеси забезпечують формування багаточисленних стереотипів поведінки, навичок, звичок, які становлять основу стандартних форм поведінки індивідуальності. Розвиток адаптивних форм активності і адекватних їм форм поведінки, діяльності, мислення відбувається за загальними законами тренування, які включають насамперед повторення і контроль (оцінку) як необхідні способи дидактичного управління формування навичок [22, с. 64].

Продуктивні форми активності і відповідні їм психічні процеси становлять істотно відмінний тип активності, базою якого є наукова пошукова пізнавальна активність суб’єкта. Мотиваційну основу продуктивних пізнавальних процесів складають пізнавальні потреби, “предметом” задоволення яких є новизна об’єкту (стимулу), невідоме в проблемній ситуації [22, с. 65]. Процес задоволення пізнавальної потреби здійснюється як пошукова пізнавальна активність направлена на відкриття невідомого і його засвоєння. Продуктивні види активності забезпечують породження образів, узагальнень, змісту, здібностей, мотивів і інтересів. Розвиток пізнавальної продуктивної активності не підкоряється законам тренування. Основу її розвитку становлять ті принципи виховання особистості і розвитку мислення, які включають стимулювання і заохочення самих актів пізнавальної активності зі сторони вчителя, ровесника.

Спеціальні дослідження проблеми активізації пізнавальної діяльності учнів у процесі навчання показують, що вона значною мірою залежить від наявності внутрішніх спонукальних сил до навчання, що такими силами є мотиви, потреби, інтереси. Саме вони зумовлюють цілеспрямовану діяльність людини.

Відомо, що генетично першоосновою мотивації діяльності є потреби, що являють собою матеріальні або ідеальні об’єкти, яких людині бракує. Людина завжди прагне задовольнити свою потребу і тому об’єкт, що відповідає потребі, не лише стимулює діяльність людини, а й надає їй певної спрямованості. Задоволення чи незадоволення потреб - людина завжди переживає, виникають позитивні або негативні емоції, які виступають спонукальною силою дії людини, або активізують (позитивні) або загальмовують дію (негативні) [22, с. 67].

Одним із основних компонентів активності учнів є інтерес до пізнання. Як свідчить аналіз результатів дослідження інтереси учнів до історії визначаються такими факторами: змістом історичних курсів, методикою викладання, якістю викладу матеріалу в підручнику, віковими та індивідуальними особливостями учнів різних класів. Так учнів 6-х класів, що вивчають курс стародавньої історії, найбільше цікавлять питання культури: міфологія, література, мистецтво, а також діяльність окремих історичних осіб.

Учитися - означає виявляти активність, спрямовану на засвоєння певних знань, вироблення вмінь, навичок. Керування учінням вимагає певної системи методів, які забезпечують повноцінну учбову діяльність, її освітню й виховну результативність. Метод навчання як засіб керування навчальною діяльністю можна представити як вектор деяких прийомів, частина яких стосується змістовної сторони керування, а інша частина - формальної. Остання показує як формуються в учнів операції і знання, а змістовна - які властивості і відношення в навчальному матеріалі учні засвоюють активно.

Результати дослідження показують, що така активність стихійно сама собою виникнути не може. Вона є наслідком цілеспрямованого виховного і навчального впливу на особистість. Найбільш ефективним в цьому плані є активне навчання. Учень - активний учасник навчального процесу. Активність його проявляється в самостійних пошуках засобів і способів розв’язання поставленої проблеми у набутті знань, необхідних для виконання практичних завдань. Все це дозволяє йому відійти від стандартів мислення, стереотипу дій, розвиває прагнення до знань.

Першим вихідним положенням теорії активного навчання послужила концепція “предметного змісту діяльності” [9, с. 18], розроблена академіком О.М. Леонтьєвим. Суть її зводиться до наступного. Пізнання - це діяльність, яка спрямована на засвоєння предметного світу. Отже, вона є предметною діяльністю. Вступаючи в контакти з предметами зовнішнього світу, людина пізнає їх і збагачується практичним досвідом як пізнання світом, так і впливом на нього. Друге вихідне положення активного навчання: людина по своїй природі - дослідник. Її пошукова діяльність полягає у виявленні особливостей, властивостей і характеристик явищ і об’єктів зовнішнього середовища, у визначенні їх сутності і змісту, в оцінці ролей, значень. На основі отриманої інформації людина, ставить для себе цілі і розробляє програму своїх дій. Пізнавальна діяльність людини відбувається в умовах активно-випереджаючого сприймання і відображення оточуючого світу, розв’язання різного роду проблемних ситуацій без чого поставлена мета не може бути досягнута [9, с. 18].

1.2. Методи формування пізнавальної активності учнів

Із сказаного випливає, що навчально-виховний процес повинен: бути імітацією того середовища, в якому перебувають учні; містити в собі конкретні цілі, завдання і проблеми громадської і трудової діяльності людини; забезпечити формування здібностей, розв’язувати практичні завдання, змінювати і покращувати той предметний світ, у якому живуть діти зараз і будуть жити в майбутньому. Активне навчання повністю відповідає цим вимогам. В його основі лежить принцип безпосередньої участі, який зобов’язує вчителя зробити учасником навчально-виховного процесу, що вміє діяти, вести пошук шляхів і способів розв’язання тих проблем, які вивчаються у навчальному курсі. Цьому сприяють активні методи навчання, які дозволяють формувати знання, уміння і навички шляхом залучення тих, хто навчається, до активної навчально-пізнавальної діяльності.

Серед активних методів навчання ми виділили наступні три основні блоки:

а) дискусійні методи (групова дискусія, розбір казусів із практики, аналіз ситуації морального вибору тощо);

б) ігрові методи: дидактичні і творчі ігри, в тому числі ділові (управлінські) ігри, рольові ігри (научіння поведінці, ігрова психотерапія, психодраматична корекція); контрігра (метод усвідомлення комунікативної поведінки);

в) сензитивний тренінг (тренування міжособистої чутливості і сприймання себе як психофізичної єдності) [9, с. 19].

Якщо характеризувати дискусійні методи, то початок інтересу психологів до дискусії відноситься ще до 30-х років XX століття і пов’язаний з роботами швейцарського психолога Ж.Піаже. Він показав, що завдяки механізму дискусії з ровесниками, а також старшими і молодшими, дитина відходить від егоцентричного мислення і вчиться ставати на точку зору іншого. К.Левін досліджував проблеми групової дискусії і дослідження показало, що групова дискусія підвищує мотивацію і залучає учасників до розв’язання проблем, які обговорюються [9, с. 19].

Предметом дискусії можуть бути і міжособисті стосунки самих учасників групи. В цьому випадку сітка групових взаємовідносин виступає як реальна навчальна модель з допомогою якої ті, що навчаються засвоюють особливості груподинамічних процесів на особистому досвіді, розширюючи свої можливості самовизначення і розуміння інших.

Метод групового обговорення сприяє розумінню кожним учасником свого власного погляду, розвитку ініціативи, а також розвиває комунікативні якості і уміння користуватися своїм інтелектом. Навчає учасників аналізу реальних ситуацій, а також виробляє звичку відокремлювати важливе від другорядного, формувати проблеми; прищеплювати уміння слухати і взаємодіяти з іншими учасниками; моделювати особливо складні ситуації, коли самий здібний спеціаліст не в змозі охопити всі аспекти проблеми і саме колектив є основою прийняття більшості рішень; продемонструвати характерну для більшості проблем багатозначність можливих рішень [9, с. 20].

В старших класах при вирішенні певних проблемних завдань ми використали такі методи, як метод “круглого столу” та метод “мозкової атаки”. В основі таких навчальних занять лежить принцип колективного обговорення проблем. У процесі колективної роботи за круглим столом відбувається обмін інформацією, засвоєння нових знань; його учасники вчаться переконувати, аналізувати, слухати, вести полеміку. Методи “круглого столу” ми об’єднали в такі групи:

1. Навчальні семінари.

Розгляд теми в різних аспектах. Обговорення проблем (проблемний семінар) - дозволяє виявити рівень знань по темі і сформувати стійкий інтерес до того розділу навчального курсу, який вивчається. Тематичні семінари проводили з метою акцентування уваги на будь-якій актуальній темі. Це дало можливість поглибити знання учнів, орієнтувати їх на активний пошук шляхів і засобів розв’язання поставлених проблем.

2. Навчальні дискусії.

Проводилися по матеріалах лекції, наслідках практичних занять, проблемах, які цікавлять самих учнів, публікаціях у пресі. Навчальні дискусії сприяли покращенню і закріпленню знань учнів, збільшенню обсягу нової інформації, виробленню уміння полемізувати, доводити, захищати і відстоювати свою думку, прислуховуватись до думки інших.

3. Навчальні зустрічі за “круглим столом”.

Зустрічі з спеціалістами - вченими, економістами, діячами мистецтва, представниками громадських організацій, державних установ [9, с. 20].

У сучасній зарубіжній та вітчизняній школах все більшого значення набуває застосування методу “мозкової атаки”, і знову ж таки значний інтерес і підтримку він знаходить серед старшокласників. Ми виділили наступні його етапи:

1) формування проблеми, яку необхідно розв’язати;

2) тренувальна розминка: вправляння в швидкому пошуку відповідей на питання, звільнення від впливу психологічних бар’єрів (соромливості, ніяковості, замкнутості, скованості);

3) мозкова атака - “штурм” висунутої проблеми; всі пропозиції фіксуються;

4) оцінка і відбір кращих ідей;

5) повідомлення про результати “мозкової атаки” і обговорення кращих ідей, їх захист; прийняття колективного рішення [9, с. 20].

Інтерактивні технології (ІТ) можна представити як різновид активних методів навчання. Але ми виділяємо їх в окремий розділ, щоб підкреслити важливу роль цих технологій у сучасній освіті.

Суть інтерактивних технологій полягає в тому, що навчання відбувається шляхом взаємодії всіх, хто навчається. Це співнавчання (колективне, кооперативне навчання, навчання у співпраці), в якому і вчитель, і учні є суб'єктами. Учитель виступає лише в ролі організатора процесу навчання, лідера групи учнів. ІТ найбільше відповідають особистісно зорієнтованому підходу до навчання. В процесі застосування інтерактивних технологій, як правило, моделюються реальні життєві ситуації, пропонуються проблеми для спільного вирішення, застосовуються рольові ігри. Тому ІТ найбільше сприяють формуванню в учнів умінь і навичок, виробленню особистих цінностей, створюють атмосферу співробітництва, творчої взаємодії в навчанні.

- Інтерактивні технології дають можливість забезпечити глибину вивчення змісту. Учні освоюють усі рівні пізнання (знання, розуміння, застосування, аналіз, синтез, оцінку). При цьому відсоток учнів, які засвоїли знання, досить високий (понад 50).

- Змінюється роль учнів. Вона активна: учні приймають важливі рішення щодо процесу навчання.

- Змінюється основне джерело мотивації навчання. Воно стає внутрішнім, це інтерес самого учня.

- Значно підвищується роль особистості педагога. Педагог більше розкривається перед учнями, виступає як лідер, організатор.

- Засвоєння незначного обсягу інформації потребує значного часу.

- Кожна інтерактивна технологія потребує попереднього розгляду і навчання учнів процедури. Викладач має менший контроль над обсягом і глибиною вивчення, часом і ходом навчання. Результати роботи учнів менш передбачувані. Дисципліна учнів на інтерактивному уроці може бути проблемою для вчителя.

- Практично відсутні методичні розробки та література з інтерактивних технологій.

Як правило, сучасна система навчання вимагає від учителя охоплення великого обсягу інформації, вона орієнтована на рівні «знання» й «розуміння». Це підштовхує педагога на використання в основному пасивних методів навчання. В середньовіччі використання пасивних методик було виправдане. Учитель мав можливість передати весь обсяг відомої на той час інформації з будь-якого предмета своєму учневі.

У сучасному світі ситуація кардинально змінилася. Неможливо одній людині знати все, навіть у якійсь вузькій царині знання. До того ж численні факти містяться в пам'яті комп'ютера. Учні ж повинні мати цілком інші навички: думати, розуміти суть речей, осмислювати ідеї та концепції і вже на основі цього вміти шукати потрібну інформацію, трактувати її та застосовувати в конкретних умовах, формулювати й відстоювати особисту думку. Саме цьому сприяють інтерактивні технології.

Інтерактивні технології потребують певної зміни життя класу, а також значної кількості часу для підготовки як учням, так і педагогові. Починайте з поступового застосування цих технологій, якщо ви або учні з ними не достатньо ознайомлені. Як педагогові, так і учням треба звикнути до них. Можна навіть скласти план їх впровадження. Краще старанно підготувати декілька занять у навчальному році, ніж часто проводити наспіх підготовлені «ігри».

Можна провести з учнями особливе «організаційне заняття», створити разом з ними «правила роботи в класі». Налаштуйте учнів на старанну підготовку до навчальних семінарів. Використовуйте спочатку прості інтерактивні технології – робота в парах, малих групах, мозковий штурм тощо. Коли у вас і в учнів з’явиться досвід подібної роботи, такі заняття проходитимуть набагато легше, а підготовка не потребуватиме багато часу.

Використання інтерактивних технологій – не самоціль. Це лише засіб для досягнення такої атмосфери в класі, яка найкраще сприяє співробітництву, порозумінню й доброзичливості, дає можливість дійсно реалізувати особистісно орієнтоване навчання.

Якщо застосування вами інтерактивних технологій у конкретному класі веде до протилежних результатів – треба переглянути вашу стратегію й обережно підходити до використання подібних технологій. Можливо, варто обговорити цю ситуацію з учнями (чи правильно ви розумієте й використовуєте ІТ, чи готові ви й учні до їх використання?).

Деяким викладачам буває складно розкривати себе перед школярами, висловлювати особисту думку щодо матеріалу, показувати некомпетентність у деяких питаннях. Безумовно, не всі викладачі «створені» для інтерактивних технологій. Проте їх використання дає можливість для фахового зростання, для зміни себе, для навчання разом з учнями. Зробити перший крок допоможе сам новий підхід до навчання та його мети, за якого викладач відверто може визнати себе не спеціалістом і отримати «право» не знати відповіді на ті або інші запитання (до того ж багато запитань з будь-якого предмета не мають однозначної або єдино правильної відповіді). З іншого боку, після декількох старанно підготовлених уроків викладач зможе відчути, як змінилося ставлення до нього учнів, а також сама атмосфера в класі - і це послужить додатковим стимулом до роботи з інтерактивними технологіями.

Для ефективного застосування інтерактивних технологій, зокрема щоб охопити весь необхідний обсяг матеріалу і глибоко його вивчити (а не перетворити технології на безглузді «ігри заради самих ігор»), педагог повинен старанно планувати свою роботу, щоб:

- дати завдання учням для попереднього підготування: прочитати, продумати, виконати самостійні підготовчі завдання;

- відібрати для уроку або заняття такі інтерактивні вправи, які дали б учням «ключ» до освоєння теми;

- під час самих інтерактивних вправ дати учням час подумати над завданням, щоб вони сприйняли його серйозно, а не механічно або «граючись» виконали його;

- на одному занятті можна використовувати одну (максимум — дві) інтерактивних вправи, а не їх калейдоскоп;

- дуже важливо провести спокійне глибоке обговорення за підсумками інтерактивної вправи, зокрема акцентуючи увагу й на іншому матеріалі теми, прямо не порушеному в інтерактивній вправі;

- проводити швидкі опитування, самостійні домашні роботи з різноманітних матеріалів теми, які не були пов’язані з інтерактивними завданнями.

Для зміцнення контролю над ходом процесу навчання за умов використання інтерактивних технологій викладач повинен попередньо добре підготуватися:

- глибоко вивчити та продумати матеріал, у тому числі додатковий, наприклад, різноманітні тексти, зразки документів, приклади, ситуації, завдання для груп тощо;

- старанно планувати і розробити заняття: визначити хронометраж, ролі учасників, підготувати запитання й можливі відповіді, виробити критерії оцінки ефективності заняття (докладно описуючи хід занять, автори намагалися максимально полегшити підготовку викладача до проведення заняття);

- мотивувати учнів до вивчення шляхом добору найбільш цікавих для учнів випадків, проблем; оголошувати очікувані результати (мети) заняття й критерії оцінки роботи учнів;

- передбачити різноманітні методи для привернення уваги учнів, підтримання дисципліни, необхідної для нормальної роботи аудиторії; цьому, зокрема, можуть сприяти різноманітні вправи-розминки, письмовий розподіл ролей у групах тощо.

Передбачається, що оцінювання навчальних досягнень учнів за умов застосування інтерактивних технологій відбуватиметься у формі схвалювання будь-яких, навіть щонайменших успіхів та зусиль учнів. Коментарі щодо учнівських дій, навіть такі, що містять критику, мають починатися з позитивних зауважень. Коригування неточних, неправильних відповідей та дій можливе лише у формі пропозицій діяти інакше: «Можлива інша відповідь»… , «Існує інша точка зору»…, «Можна сказати (написати, зробити) інакше»…. Передусім необхідно дати право самому учневі переглянути свій початковий варіант дій.

Методика перевірки навчальних досягнень учнів має відповідати меті та методиці викладання предмета. Якщо для перевірки знань існують традиційні способи оцінювання, то перевірка навичок потребує набагато більше часу, а переконатися у виховному ефекті навчання безпосередньо на уроці взагалі майже неможливо. Цінності, особисте ставлення проявлятимуться в реальному житті; завдання ж учителя – дати учням можливість висловлювати й захищати особисту думку в будь-яких навчальних ситуаціях у класі та поза школою.

Оцінюючи результати інтерактивного навчання, необхідно враховувати такі умови:

- підтримувати баланс перевірки знань, навичок;

- використовувати традиційні та інтерактивні технології оцінювання;

- застосовувати групове, змагальне та індивідуальне оцінювання, самооцінку та взаємооцінку учнів;

- обговорювати з учнями критерії оцінювання;

- враховувати досягнення класу та індивідуальний прогрес учнів.

1.3. Розвиток пізнавальної самостійності та інтересу до знань

Розвиток пізнавальної самостійності, інтересу до знань і потреби до самоосвіти - важливі проблеми педагогічної теорії і практики

Пильна увага до проблеми активності і пізнавальної самостійності школярів у процесі навчання, інтересу до знань характерна для сучасного періоду розвитку школи.

Пропагуючи активізацію, самостійність, інтерес до знань сучасна дидактика водночас критично переосмислювала і уточнювала теоретичні положення з цього питання видатних педагогів минулого - Яна Амоса Коменського, Йогана Фрідріха Герберта, Адольфа Дістервега, Костянтина Дмитровича Ушинського. У період розбудови української національної школи висунуто ряд принципових положень, які свідчать, що педагогічна теорія і практика підходять до загальної ідеї необхідності активізації учня не з вузькодидактичних позицій, а з погляду можливостей системи шкільної освіти для всебічного розвитку особистості, подолання суперечностей між інтересами дитини і цілями суспільства. Пошуки теоретиків і практиків спрямовані на створення сприятливих умов для навчання, мають на меті викликати в дітей бажання до активної розумової і практичної діяльності[4, с. 71].

Помітним явищем в теорії розвитку самостійності учнів були роботи Є. Я. Голанта, у яких учений визначив три види самостійності школярів: організаційно-технічну самостійність, самостійність у практичній діяльності, самостійність у процесі пізнавальної діяльності. Є. Я. Голант розглядає самостійність як першорядну умову всебічного розвитку особистості учня[4, с. 71].

Один з перших дослідників розвитку пізнавальної самостійності, відомий дидакт М. О. Данилов зазначав, що її суть виявляється в потребі й умінні учнів самостійно мислити, у здатності орієнтуватися в новій ситуації, самому бачити питання, задачу і знайти підхід до її розв'язання. пізнавальна самостійність виявляється, наприклад, в умінні самостійно аналізувати складні навчальні задачі і виконувати їх без сторонньої допомоги і характеризується певною критичністю розуму школяра, здатністю висловлювати свою думку незалежно від суджень інших[4, с. 75].

Всебічного розгляду питання самостійної діяльності школярів здобули у працях П. І. Підкасистого. У результаті тривалого теоретико-експериментального дослідження вчений обгрунтував модель самостійної діяльності учня, розкрив у зв'язку з цим такі вихідні поняття, як дидактична задача, пізнавальна задача, визначив специфічні особливості формування самостійних дій, розробив класифікацію самостійних робіт [4, с. 75].

Внаслідок проведеної роботи вчені дійшли висновку, що пізнавальна активність є передумовою і результатом розвитку дитини. Вона може виявлятися в різних видах діяльності: грі, навчанні, праці, громадській роботі, спорті тощо. Залежно від змісту діяльності і рівня розвитку дитини пізнавальна активність виявляється по-різному. У психолого-педагогічних дослідженнях визначені різні рівні розвитку активності в школярів:

1. Репродуктивно-наслідувальна активність, за допомогою якої досвід діяльності однієї особи нагромаджується через досвід іншої. Засвоєння зразків людиною відбувається протягом усього життя, але рівень особистої активності недостатній.

2. Пошуково-виконавчій активності властивий більший ступінь самостійності. На цьому рівні треба сприйняти задачу і самостійно відшукати її розв'язування.

3. Творча активність є вищим рівнем, бо й саму задачу можна ставити школярам, а способи її розв'язування обирати нові, нешаблонні, оригінальні.

Активність і самостійність школяра в навчальній роботі - поняття взаємозв'язані, але не тотожні. О. В. Скрипченко зауважує з цього приводу: “Активність може і не включати самостійності” [4, с. 76]. Можна навести чимало прикладів, коли учень, виявляючи активність у роботі, не виявляє самостійності, наприклад, копіювання виробу на уроках ручної праці тощо.

У навчальній роботі самостійність виявляється в активності, спрямованій на набування, вдосконалення знань, оволодіння прийомами роботи. Останнє пов'язане з формуванням пізнавальних інтересів та інших мотивів, які стимулюють і зміцнюють вольові зусилля для виконування тих чи інших завдань.

Отже, пізнавальна активність і самостійність є якісними характеристиками пізнавальної діяльності, вони взаємозумовлені, взаємозв'язані, але не тотожні. Активність - означає свідоме, вольове, цілеспрямоване виконання розумової чи фізичної роботи, необхідної для оволодіння знаннями, вміннями, навичками, включаючи користування ними у подальшій навчальній роботі і практичній діяльності. Вона виявляється у характері сприймання, реакції на нові знання, кількості пізнавальних питань тощо. Пізнавальна активність супроводжує будь-яку самостійну дію, це, по суті, готовність (здатність і прагнення) до енергійного, ініціативного оволодіння знаннями, докладання вольових зусиль. Пізнавальна самостійність завжди спрямована на засвоєння нових знань, передбачає готовність учня до пошукової роботи, а пізнавальна активність має місце і під час засвоєння знань і під час їх відтворення, закріплення. Пізнавальна самостійність співвідноситься з творчими здібностями як родове і видове поняття, але формування обох цих якостей можливе лише в процесі активної інтелектуальної діяльності. Пізнавальна активність і пізнавальна самостійність взаємно посилюють одна одну: в умовах мислительної активності виявляється самостійність учня, яка є необхідним внутрішнім стимулом розвитку мислення. Але хоч ці сторони навчальної діяльності тісно пов'язані, кожна з них через специфічність виявів і формування є окремим предметом дослідження [4, с. 77].

Об'єктивна можливість розвитку пізнавальної самостійності учнів зумовлена діалектичним характером навчального процесу, який, як відомо, характеризується двома протилежними тенденціями і цілеспрямованістю і суворою послідовністю викладання, з одного боку і безперервним збудженням активності учнів і створення простору для творчої діяльності класу і кожного учня, з другого боку. Саме з цих джерел виникає потреба розвитку пізнавальної активності і самостійності учнів.

Самостійність особистості характеризується двома факторами: по-перше, знаннями, вміннями і навичками, по-друге, ставленням до процесу діяльності, результатів і умов її здійснення, а також зв'язками, які створюються під час діяльності з іншими людьми. Самостійність - це насамперед свідоме мотивування дій та їх обгрунтованість, непіддавання чужим впливам, прагнення і здатність чинити відповідно до своїх особистих переконань[4, с. 77]. Вона виявляється нерівномірно і специфічно в різних видах діяльності. Так, побутова практична і пізнавальна форми самостійності, хоч і мають певну спільність, виявляються в кожному виді діяльності неоднаково. Найвищий рівень самостійності в її загальному значенні передбачає не просто відтворення зразка розумової чи фізичної дії, а внесенням суб'єктом у працю свого суб'єктивного нового розуміння, створення власного способу мислення і дії."

"Загальне поняття "самостійність", - підкреслює М. І. Махмутов, - не розкриває, однак, специфіки самостійності людини в процесі учіння, коли мають виявитися особливі риси самостійності школяра, пов'язані з специфікою його навчальної праці, керованої вчителем. Ця самостійність і визначається терміном "пізнавальна самостійність" [4, с. 78].

У більшості досліджень пізнавальна самостійність учня визнається як сформованість прагнення і уміння пізнавати в процесі цілеспрямованого пошуку. Дослідники розрізняють в даній якості два аспекти: мотиваційний і процесуальний. Мотиваційний зумовлює потребу і прагнення особистості до пізнання. Це виявляється в активному сприйманні, допитливості, пізнавальних інтересах, самостійному ставленню до результатів праці, у потребі в самоконтролі. Проте мотиваційна сторона пізнавальної самостійності не забезпечує і не формує саме по собі технологічної, процесуальної сторони пізнавання, тобто не забезпечує оволодіння засобами і способами пізнавання, тими практичними і інтелектуальними можливостями особистості, які зумовлюють виконання самого механізму пізнання, інакше кажучи, вміння пізнавати в процесі цілеспрямованого пошуку.

Обидві сторони пізнавальної самостійності впливають одне на одну і є структурно неподільними. Водночас кожна з них досліджується як особливий об'єкт впливу, як риса особистості, яка може існувати незалежно від іншої. Наприклад, учень прагне бути допитливим, тягнеться до пізнавання нового, але йому бракує знань і пізнавальних умінь. Іноді ж буває навпаки: учень знає і вміє, але не виявляє пізнавальних інтересів, допитливості чи активності. Тому цілком справедливою є думка дослідників про те, що пізнавальну самостійність не можна зводити тільки до розвитку інтелектуальних сил школяра. На будь-якому рівні навчання мова йде не про звичайну допитливість і прагнення до самостійності, а про глибокий вплив на пізнавальну діяльність школяра, спонукання його до активного й осмисленого засвоєння знань і способів дій. Самостійна дія людини, як зазначають психологи, починається з виникнення потреби, прагнення до діяльності. Отже, найістотніше знання має зв'язок пізнавальної самостійності з розвитком особистості в цілому, її мотивацією і особливо світоглядом, який є методологічною основою пізнавальної діяльності.

У навчанні обов'язковим є етап, коли учень цілком самостійно застосовує міцно засвоєні знання добре відомим способом, не вносячи в цей процес нічого нового.

У сучасній дидактиці вважається, що пізнавальна самостійність виявляється в потребі й умінні школяра самостійно мислити, у здатності орієнтуватися в новій ситуації, самому бачити питання, задачі і знайти підхід до їх розв'язання. самостійність школяра характеризується певною критичністю його розуму, здатністю висловлювати свою думку незалежно від суджень інших. Пізнавальна самостійність пов'язана з багатьма факторами навчального процесу, тому її взаємозв'язки різноманітні. Найвиразніше вони виявляються в аналізі структури пізнавальної самостійності.

Пізнавальна самостійність нерозривно пов'язана з розумовим розвитком і є одним з критеріїв його сформованості. Як і розумовий розвиток, вона грунтується на знаннях і способах засвоєння. Пізнавальна самостійність пов'язана з різними важливими сторонами навчального процесу, тому взаємозв'язки їх різноманітні. В навчанні вона виявляється одночасно в різних планах. У процесі формування всебічно розвиненої особистості - як мета навчання; у процесі засвоєння знань, умінь і навичок - як засіб підвищення усвідомленості та дійовості засвоєного матеріалу. Дидактика розглядає пізнавальну самостійність учня як результат ефективно організованого навчального процесу.

Психологією і педагогікою встановлено, що є тільки один шлях здобуття знань - це розумова і фізична діяльність самих учнів, якою керує педагог. Від того, як вона організована і якими засобами здійснюється, залежить обсяг і якість знань, умінь і навичок, яких учні набувають у процесі цієї діяльності. З цього випливає, що досвід пізнавальної самостійності не можна передати словами, розповідями, прикладами. Лише безпосереднє залучення учнів у процес, який вимагає застосування самостійних зусиль думки, волі, почуттів, забезпечує оволодіння досвідом пізнавальної самостійності. А саме через досвід відбувається засвоєння.

Відомо, що не все, зроблене учнем самостійно, формує його пізнавальну самостійність, її розвиток є складним, довготривалим процесом і залежить від багатьох умов, серед яких найважливіша - застосування розвиваючих методів навчання. "Помилково вважати, - підкреслює В. П. Стрезикозін, - що для розвитку пізнавальної самостійності школярів достатньо лише збільшити обсяг їхньої самостійної роботи на уроках і під час виконання домашніх завдань. Вирішальне значення тут має характер навчальної діяльності: успіх прийде тоді, коли учень, спираючись на здобуті знання, самостійно виконує навчальні і трудові завдання, які постають перед ним у найрізноманітніших ситуаціях, коли нагромаджені знання стають ніби "самозростаючою вартістю, інструментом нового пізнання" [4, с. 80].

Пізнавальна самостійність формується в процесі пошукової діяльності. Стосовно молодшого шкільного віку, вживаючи поняття "пошукова діяльність", ми маємо на увазі як процес відбору учнем потрібних знань і способів розв'язання серед уже відомих, так і самостійний пошук, метод якого є пізнання нових знань і способів дій, певний рівень готовності школяра до навчання. У це поняття дидакти включають досить широкий зміст: сформованість вікових та індивідуальних особливостей уваги, уяви, пам'яті, мислення, мови, волі, розвиток пізнавальних здібностей, інтересів, потреб, мотивів, набуття навчальних умінь і навичок, уміння вчитися тощо.

Як виявилося в процесі узагальнення передового педагогічного досвіду та проведених досліджень, для успішного формування усіх компонентів готовності молодших учнів до пошукової діяльності в організації навчально-виховного процесу потрібно:

1. Формувати в учнів пізнавальні потреби, сприяти розвитку наполегливості у виконанні самостійних завдань.

2. Добиватися раціонального поєднання репродуктивної і продуктивної діяльності учнів, доцільно збільшуючи питому вагу частково-пошукових методів, які сприяють активному, перетворюючому характеру засвоєння знань і способів переробки.

3. Запровадити в зміст початкового навчання спеціальну систему пізнавальних завдань (з різних предметів), яка оптимально забезпечує пізнавальну, розвиваючу й виховну функції навчання.

4. Використовувати ефективні засоби керування пошуковою діяльністю молодших школярів через поступове ускладнення і варіювання змісту пізнавальних завдань, а також в результаті операційного формування наукових умінь.

5. Озброювати молодших учнів системою інтелектуальних умінь, загальних та спеціальних прийомів навчальної роботи.

Отже, пізнавальна самостійність школяра формується не внаслідок дії якогось одного ефективного засобу, а є закономірним результатом досконалої системи навчання і виховання учнів на уроці, спрямованої на всебічний розвиток самостійності думки і самостійності як риси характеру дитини [4, с. 81].

1.4. Поняття „інтерес” та „пізнавальний інтерес”

Важлива роль інтересу в становленні особистості молодшого школяра. Дитина реалізує свій інтерес у процесі основної діяльності, тому що найсильнішим мотивом у навчанні є саме пізнавальний інтерес, який активно взаємодіє із системою ціннісних орієнтацій, цілями, результатами діяльності, відображає всі складові особистості: інтелект, волю, почуття. За певних умов інтерес є засобом живого, захоплюючого навчання, визначає інтенсивний і зосереджений розвиток пізнавальної діяльності, переростає в стійку рису характеру.

В умовах спонтанного розвитку пізнавального інтересу для більшості школярів характерна неусвідомленість і нестійкість інтересів, схильність до репродуктивної діяльності, обмеженість знань програмного змісту, відсутність ініціативи і прагнення до самовизначення. Це негативно впливає на особисті досягнення в навчанні.

Завжди є постійною увага дослідників (Л.Виготський, О.Дусавицький, О.Киричук, Н.Морозова, Г.Щукіна та ін.) до різноманітних аспектів формування пізнавальних інтересів. Встановлено, що пізнавальний інтерес активізує всі психічні процеси людини, на високому рівні розвитку збуджує до постійного пошуку. Вчені відзначають, що пізнавальні інтереси активізують розумову діяльність, впливають на зміни у способах її здійснення тощо.

Сучасні психологи розглядають "інтерес", як позитивне емоційне ставлення до об'єкта, зосередження уваги на ньому. При цьому вони розрізняють "інтерес ситуативний", що виникає в процесі виконання певної дії і згасає з її завершенням, та "інтерес стійкий", що є відносно постійною рисою особистості і важливою умовою творчого ставлення людини до роботи, що виконується, та сприяє розширенню її кругозору, збагаченню знань.

Відомий дослідник проблеми інтересу М. Ф. Бєляєв казав, що поняття "інтерес" охоплює велику кількість процесів, які мають крім деяких загальних характерних рис і багато специфічних. Сюди відносять і інтерес дитини до ігор, інтерес до нового, інтерес до футболу, шахів, інтерес до романів і повстей. Цим самим поняттям "інтерес" визначається інтерес школяра до навчальних предметів, інтерес художника до мистецтва, вченого - до науки, робітника - до своєї праці [5, с. 109].

Існують такі поняття як "інтерес" і "пізнавальний інтерес". Яка різниця між цими поняттями? Будь-який інтерес пізнавальний, в ньому обов'язково присутня радість пізнання. Без пізнавального компоненту інтересу немає. Пізнавальним інтересом ми будемо називати інтерес до навчальної діяльності, до одержання знань, до науки.

Пізнавальний інтерес - це емоційно усвідомлена, вибіркова спрямованість особистості, яка звернена до предмета й діяльності, пов'язаної з ним, що супроводжується внутрішнім задоволенням від результатів цієї діяльності. Цей інтерес має пошуковий характер, підвищує можливості розумового розвитку учня (В.Ф.Паламарчук), сприяє усвідомленій самостійності (О.Я.Савченко), викликає продуктивну роботу (В.І.Лозова), змінює способи розумової діяльності(Г.І.Щукіна), є умовою розвитку творчої особистості (М.І.Алєксєєва).

Характерними особливостями інтересу є його усвідомленість, емоційність, особлива вольова спрямованість до пізнання. Наявність взаємозв'язку між інтересом і різноманітними психологічними функціями призводить до такого висновку: якщо ми бажаємо сформувати пізнавальний інтерес, організовуючи пізнавальну активність учнів, необхідно сформувати в них ті психологічні функції, які пов'язані з інтересом.

Пізнавальний інтерес у навчальній діяльності виступає як результат взаємодії об'єктивної і суб'єктивної сторін інтересу. Він виражає прагнення учнів до знань і самостійної творчої роботи, тому вважається педагогами одним із найбільш значущих і надійних факторів, які інтенсифікують пізнавальну діяльність школярів.

Будучи предметом педагогічного дослідження, як і всі педагогічні явища, пізнавальний інтерес виступає у всій своїй складності: як мета виховання, як засіб формування особистості, як умова ефективності навчального і виховного процесів, як значущий мотив учіння, як елемент структури особистості [5, с. 110].

Пізнавальний інтерес виступає перш за все як мета виховання. Оскільки пізнавальний інтерес лежить в основі творчих здібностей особистості, то виникає не тільки оволодіння, але й виникнення нових духовних цінностей. Словом, пізнавальний інтерес - важливий компонент всестороннього розвитку особистості [5, с. 110].

Пізнавальний інтерес часто виступає як засіб навчання, засіб активізації пізнавальної діяльності, як ефективний інструмент, який дозволяє педагогу здійснювати процес навчання привабливим. Також пізнавальний інтерес виступає як важливий мотив учіння.

Навчання спирається на інтереси дітей, воно ж і формує їх, тому інтерес є передумовою навчання і його результатом. Пізнавальний інтерес може виступати і як засіб навчання, і як мета педагогічної роботи в плані розвитку загальної пізнавальної активності. Така потрійність прояву інтересу як мети, засобу і результату навчання та виховання складає головну особливість педагогічного аспекту проблеми формування пізнавальних інтересів учнів.

Перша необхідність, що виникає в учителя, який прагне виховати в учнів пізнавальний інтерес, - створення матеріальних умов для успішного навчання. Це добре оснащені майстерні, кабінети, організація життя класу, відсутність здатності поспішати і одночасно згуба дорогоцінного часу, щільність уроку, напруженість роботи, але без надмірної втоми.

Для формування пізнавального інтересу потрібно придбати деякі знання, а для придбання повноцінних знань необхідний пізнавальний інтерес. Але якщо у дітей нема інтересу навіть до початкових знань, то як вони можуть придбати ці знання? Тут і потрібна попередниця інтересу - зацікавленість. Вона може хоча б деякий час привернути увагу дітей до знань, відкрити їх серця до навчання.

В початкових класах таку зацікавленість можуть створити дидактичні ігри, яскравий наочний матеріал. Все це допоможе на перших порах заохотити дітей до навчання і утворити у них хоча б елементарний запас знань.

На самому початку виховання інтересу на заняттях дуже важлива не розважальність, а привабливість. На цьому етапі потрібно перевірити ті уявлення, з якими діти приходять до школи або на урок, ті первинні знання і інтереси, той особистий досвід, за який можна "зачепитися", щоб нові уміння і знання стали "своїми". Знання дітей важливо не тільки "прощупати", але й доповнити, уточнити, внести потрібні корективи, аж тоді можна на них опиратися. Досвідчений вчитель опирається також на інтереси дітей, які виникли раніше (до тварин, рослин, до малювання, конструювання і т. д.), щоб використати їх в навчальній діяльності і заохотити дітей до навчання. При цьому важливо врахувати рівень знань і розумових навиків учнів кожного класу, кожного даного віку і рівень можливостей їх осмислення, підготовлюючи учнів до сприйняття того нового, що несе з собою кожний щабель навчання.

Не менш важливим для зацікавлення дітей до накопичення знань і розширення кола уявлень є здатність збагатити учнів новими яскравими враженнями, створити необхідний новий досвід, який би полегшив сприйняття знань з даного предмету чи розділу. Для цього необхідні відвідування музеїв, заводів, лабораторій, зустрічі з цікавими людьми. Але і всього цього ще повністю недостатньо. Паралельно має йти підготовка "гуманістичного грунту", тобто створення в учнів позитивного відношення до навчання в школі [23, с. 61].

Якщо заняття в школі одноманітні, не несуть нового змісту, не цікаві за формою, а особистість учителя не яскрава, подача матеріалу не емоційна, то інтерес до навчання втрачається.

Ряд сучасних дослідників вважає, що причини, які пояснюють, чому в одних дітей є пізнавальний інтерес, а в інших немає, слід слухати передусім у перших місяцях навчання. Саме там допускаються недоліки, наслідком яких є слабкий розвиток пізнавальної мотивації.

Пізнавальний інтерес формується і розвивається в діяльності. Сильним стимулом пізнання є подив. Дивуючись людина як би прагне заглянути в перед. Вона знаходиться в стані чеканні чогось нового. Але пізнавальний інтерес до навчального матеріалу не може підтримуватися увесь час тільки яскравими фактами, а його привабливість неможливо зводити до чогось що дивує й вражає уяву.

Це швидко може наскучити учневі, необхідно змінювати форми і методи роботи на уроці, намагатися вести його, залучаючи до творчої розумової діяльності.

Після пояснення матеріалу для перевірки і закріплення знань добре використовувати тестові завдання. Тести заміняють фронтальне опитування вчителя, тому що діти, відповідаючи на питання, самостійно оцінюють свої знання.

1.5. Природа навчального інтересу і його структура

Психологічною і педагогічною наукою встановлено, що важливим мотивом діяльності людини є інтерес - вибіркова спрямованість особи на ті чи інші об'єкти, яка виявляється у прагненні пізнати їх, займатися саме цією діяльністю[23, с. 67]. Отже, інтереси виступають стимулом активності особистості. Все, за що бореться людина, випливає з її інтересу. Тому перш ніж шукати шляхи активізації пізнавальної діяльності учнів на уроках, слід дізнатися, що дітей особливо цікавить. Інтерес є тією іскоркою, з якої згодом розгоряється жадоба до знань. Він - основа розвитку нахилів учнів, а отже, і їх професійного спрямування. Інтерес являє собою важливу спонукальну силу до учіння, до оволодіння основами наук, важливий засіб навчання.

Особливої уваги заслуговують думки І. П. Павлова стосовно суті спонукальної функції рефлексу мети, що являють собою природничо-наукове обгрунтування пізнавальної діяльності людини, її інтересів. Тут, зокрема, мається на увазі його думка про існування найважливішого компонента рефлексу мети - орієнтувального рефлексу (рефлекс "що таке?"). "У нас, - підкреслював І. П. Павлов, - цей рефлекс іде надзвичайно далеко, проявляючись, нарешті, у вигляді тієї допитливості, яка створює науку"[23, с. 68].

Багато вітчизняних і зарубіжних вчених великого значення надавали і надають вивченню природи інтересу, його структури. Так, видатний психолог С. Л. Рубінштейн, розкриваючи суть інтересу, писав: "Інтерес - це зосередження на певному предметі думок, помислів особи, що викликає прагнення ближче ознайомитись з предметом, не випускаючи його з поля зору" [23, с. 70].

На думку інших дослідників, відомих психологів Т. Г. Єгорова, Е. Ш. Натанзона, П. А. Рудіко, О. Г. Ковальова, головною ознакою інтересу може бути тільки стійке емоційне ставлення особи до певного об'єкта[23, с. 70]. Ці вчені вказують на емоції як на рушійну силу, що може активізувати або гальмувати процес пізнання, впливати на працездатність людини.

Кожний акт психічної діяльності особи тією чи іншою мірою насичений почуттями, емоціями. Однак особливо вагоме місце займають емоційні мотиви в інтересах, які виражають найінтимніше, найважливіше для людини.

Не заглиблюючись у сутність суперечок з цієї проблеми, спробуємо викласти основні міркування, відповідно до яких поняття "інтерес" вживається у нашій праці.

Інтерес розглядатиметься нами як вибіркове емоційно-пізнавальне ставлення особи до предметів, явищ, подій навколишньої дійсності, а також до певних видів діяльності, які мають важливе значення для людини. Це складне ставлення, за висловом С. Л. Рубінштейна, має двобічний характер. У ньому в органічній єдності виступають суб'єкт інтересу і об'єкт.

Суб'єктом інтересу може бути конкретна людина, певна соціальна група (сім'я, виробничий або шкільний колектив). Те, що має важливе значення для суб'єкта, ми називаємо об'єктом або носієм інтересу [23, с. 71]. Ним може бути природа, певний вид діяльності, суспільно-історичне явище або інша людина та ін.

Далеко не все однаковою мірою захоплює людину. Тому ставлення її до предметів і явищ навколишнього світу має вибіркову спрямованість. Її інтерес передусім пов'язаний з тим, у чому вона відчуває потребу, що для самої особи відіграє істотну роль. Лише тоді, коли той чи інший предмет, явище, подія, вид діяльності уявляються людині як щось важливе, значне, вона з особливим захопленням пізнає або займається цим.

Фізіологічним механізмом інтересу як вибіркової спрямованості є певна система нервових зв'язків, що утворюються під впливом різних умов і залежать від психічного стану людини і її індивідуальності, від безпосередніх важень особи та її колишнього досвіду.

Інтерес має складну психологічну структуру, чим і зумовлюється сила його впливу на розвиток особистості людини. Він не являє собою окремого конкретного процесу, якими є, наприклад, мислення, сприймання, пам'ять. Інтерес, будучи ставленням, є певною формою зв'язку між потребами особи і засобами їх задоволення. В цьому складному ставленні людини до предметного світу тісно взаємодіють емоційні, інтелектуальні і вольові компоненти. Це і є основою значного спонукального впливу інтересу на розвиток різних психічних процесів (пам'яті, уяви, уваги та ін.).

Характерною особливістю інтересу, як уже зазначалося, є його зв'язок з емоційною сферою людини. Почуття особи являють собою основу, серцевину інтересу. Здивування, захоплення, задоволення, породженого пізнанням нового або одержаною хорошою оцінкою, радісні переживання в результаті подолання навчальних труднощів, почуття гордості, зумовлене відмінною відповіддю товариша, - все це різні за своєю значущістю і глибиною вияву почуття учнів, але всі вони викликані інтересом.

Таким чином, формування навчальних інтересів учнів має надзвичайно важливе значення для ефективного оволодіння ними знаннями, сприяє виробленню у них самостійності мислення, активності й ініціативи.

1.6. Передумови виникнення потреби до самоосвіти

Завдання сучасної національної школи - розвивати кожну дитину як неповторну індивідуальність. З огляду на це велике значення має формування в учнів творчого потенціалу прагнення до самостійної пізнавальної діяльності, вміння ставити і вирішувати нові проблеми. Розв'язувати ці завдання належить педагогічній науці, призначення якої створити нові, ефективніші технології навчання школярів.

Пріоритетними є дослідження, спрямовані на впровадження в навчальний процес:

- комп'ютерної техніки;

- різноманітних систем розвивального, індивідуального і диференційованого навчання;

- нових технологій навчання обдарованих дітей;

- гуманізація навчального процесу.

Вони сприяють створенню таких умов, за яких учень займає позицію суб'єкта навчально-виховної діяльності; внаслідок цього у нього розвиваються якості творчої особистості: ініціативність, прагнення до самоосвіти, самонавчання.

Жодна технологія не буде ефективною, якщо учня не навчити вміння вчитися. Це завдання особливо актуальне для вчителів початкових класів, бо в цьому віці в дитини формується навчальна діяльність і вміння вчитися.

Вміння вчитися - це складне синтетичне поняття, до якого входять загально-навчальні та спеціальні вміння. Зокрема: поставити мету своєї діяльності, усвідомити навчальне завдання, визначити спосіб його розв'язання, вміти контролювати і давати оцінку правильності рішення. Це і є компоненти навчальної діяльності. Тому формувати їх у школярів - означає навчити їх учитися.

Є три рівні формування вміння вчитися: низький, середній, високий (творчий). На першому розвиваються репродуктивні вміння, на другому - репродуктивні з елементами продуктивності, на третьому - продуктивні, творчі [23, с. 85]. Останні набувають в пошуковій діяльності, у процесі проблемного навчання, що є цілісною системою роботи і характеризується такими особливостями:

- нові знання не подаються в готовому вигляді, учні оволодівають ними під час активної самостійної діяльності;

- школярі вчаться використовувати набуті знання в різноманітних ситуаціях, оволодівають способами розумової практичної діяльності;

- від них вимагається творча самостійність;

- велике значення надається створенню в учнів емоційного стану;

- формуються комунікативні вміння: спілкуватися з учителями та дітьми.

Важливо аби кожен учитель початкових класів мав на увазі:

- ефективність навчання істотно зростає, коли вчитель не тільки викладає готові істини, а й керує процесом їх відкриття і засвоєння учнями, формує в них потрібні для цього розумові дії, навчає самостійно поповнювати свої знання. Активізації і розвитку мислення сприяє таке керування учінням, коли учні поступово переходять від простих до складних пізнавальних, проблемних завдань, з допомогою вчителя оволодівають способами самостійного розв'язування, узагальнюють їх, переносять у нові ситуації;

- проблемна ситуація в реальному навчальному процесі є не тільки умовою виникнення мислення, а й засобом його функціонування та розвитку. Вона фактично є показником сформованості, вміння вчитися, активності учня в проблемній ситуації - критерієм його розвитку як творчої особистості;

- формувати вміння вчитися на базі певного програмового матеріалу з урахуванням специфіки;

- здійснювати його на доступному рівні;

- формувати вміння не на спеціальних заняттях, а на звичайних уроках, щоб ця робота природно впліталася в їхню структуру [23, с. 88].

Важливим завданням сучасної школи є також розвиток пізнавальної активності учнів. Для того, щоб успішно розв'язати це завдання, необхідно всебічно стимулювати самостійну роботу учнів, розбудити в них свідоме бажання постійно займатися самоосвітою, яка є одним з важливих структурних елементів безперервної системи освіти, що прийнята в Україні.

Слід нагадати, що в умовах тоталітарної держави самоосвіта носила досить обмежений характер, вірніше - могла здійснюватися лише у напрямі дозволеного пануючою ідеологічною системою. Самостійність і незалежність мислення не влаштовували систему, тому що були для неї потенційно небезпечними.

Підкреслимо, що кінцева мета розвитку навичок самоосвіти - це самостійне, незалежне мислення індивіда, а воно є вкрай необхідною рисою і ознакою сучасної людини взагалі й громадянина незалежної держави зокрема.

Сьогодні необхідно насамперед озброїти учнів формами і методами самостійного поповнення знань, умінням "економічно" вчитися. Важливим шляхом дослідження цієї мети є формування загально навчальних умінь і навичок. На думку В. Сухомлинського, саме своєчасно і міцно сформоване вміння вчитися дає можливість розвинути пізнавальну активність учня, стає основою культури інтелектуальної праці.

Зараз сучасний стан роботи по виробленню в учнів умінь і навичок навчання є однією з основних причин незацікавленості дітей у здобутті знань; він не сприяє розвитку пізнавальної активності школярів, їхній самоосвіті, якоюсь мірою навіть гальмує задоволення дитячих інтересів, нахилів, зацікавлень та здібностей. Тим самим не створюється необхідної грунтовної основи постійного самовдосконалення особистості.

Не випадково сучасні дослідники, кращі вчителі-практики шукають шляхи, які б сприяли міцному формуванню загально навчальних умінь і навичок, що у кінцевому результаті привело б до підвищення ефективності навчання і, що особливо важливо, активізації самостійної роботи учнів.

Нагадаємо, що питання формування загально навчальних умінь і навичок виникло не сьогодні. Воно й раніше постійно турбувало науковців різних країн. Особливого значення ця проблема набула в міжвоєнну добу. Педагогіка 20-50-х років, як зазначав Г. Терлецький, "взяла на себе розв'язку цієї пекучої проблеми: не тільки завдавати, але передовсім навчити, як вчитися " [23, с. 90].

Увага до цього питання пояснювалась динамічним характером виховання, необхідністю нової організації самостійної праці учнів у школі, що було викликано зміною взаємовідносин учителя й учня в процесі навчання, коли учень почав займати активну, діяльну позицію. Тому тогочасна дидактика почала звертати більше уваги, ніж раніше, на підготовку учні до раціонального самонавчання, самоосвіти та самовиховання. Основним постулатом розв'язання цієї проблеми у тогочасній педагогіці стало гасло: "навчити учня, як він має вчитися".

Об'єктивна самооцінка - провідна внутріособистісна детермінанта формування прагнення до самопізнання, самовиховання, самоосвіти, самовдосконалення особистості [23, с. 91].

Навчально-виховний процес у початковій школі складається із ряду навчальних дисциплін, програмами яких передбачено не тільки засвоєння специфічних знань, а й становлення школяра як особистості. Завдання вчителя, працюючи в колективі і з колективом школярів, сприяти формуванню адекватної самооцінки, яка, в свою чергу, має стимулювати розвиток пізнавальної самостійності молодших школярів.

Існує певна залежність між формуванням адекватної самооцінки молодшого школяра і змістом та формами організації навчально-виховного процесу в початкових класах загальноосвітньої школи. Формування оціночних і самооціночних суджень молодших школярів залежить від інтенсивності залучення дитини до активної колективно-групової навчальної діяльності, від стимулювання в процесі її організації і самооціночних суджень.

На початкових етапах організації педагогічно-оціночної діяльності самооцінка молодшого школяра безпосередньо впливає на процес і результати навчання і спілкування. Занижена або завищена самооцінка дитини шкодить інтенсивному залученню її у навчальний процес і негативно впливає на взаємовідносини між однолітками.

На подальших етапах оціночної діяльності в міру розвитку рефлексії разом з підвищенням інтенсивності навчання і міжособистісного спілкування з'являється тенденція зворотного впливу - навчального процесу і міжособистісного спілкування на характер самооцінки.

Соціально-педагогічними умовами формування адекватної самооцінки є:

а) організація колективно-групових форм навчальної і поза навчальної діяльності з обговоренням її результатів;

б) поетапне формування самооцінки, яке передбачає перехід від оцінки учителем окремих актів поведінки і вчинків дітей до оцінки їх мотивів і внутріособистісних детермінант;

в) забезпечення сприятливого місця дитини у підсистемі міжособистісних стосунків класного колективу;

г) утвердження гуманістичного стилю взаємовідносин між вчителем і учнями з завищеною і заниженою самооцінкою;

д) усунення негативних впливів зовнішніх оцінок;

е) наявність в класі атмосфери загальної доброзичливості і творчого пошуку [23, с. 94].

У комплексі проблем формування соціально активної особистості суттєва роль належить проблемі самосвідомості у взаємозв'язку з її внутрішніми процесами - самопізнанням, емоційно-цілісним відношенням до себе і саморегуляцією.

У процесі життєдіяльності особистість розвивається і удосконалюється, в результаті цього вона змінює своє ставлення до самої себе.

Самооцінка, як і інші особистісні утворення, формується в діяльності. Через усвідомлення результатів діяльності особистість приходить до усвідомлення себе як суб'єкта діяльності, до оцінки своїх можливостей і якостей. Для дітей молодшого шкільного віку вирішальним фактором формування самооцінки виступає навчальна діяльність і міжособистісні стосунки.

Самооцінка молодшого школяра потребує поетапного формування. Характер самооцінки дитини безпосередньо впливає на його ставлення до навчання, однолітків, до шкільного класу як до колективу. В даному разі занижена або завищена самооцінка шкодить інтенсивному залученню молодшого школяра в навчальний процес і негативно впливає на його взаємостосунки з однолітками. Відзначено стійкий зв'язок між позитивним ставленням учнів до навчальної діяльності і формуванням адекватної самооцінки. Негативне ж ставлення до навчання формує неадекватну самооцінку. зв'язок в обох випадках зростає від класу до класу.

Фактором формування адекватної самооцінки учнів молодших класів є конкретна соціальна ситуація, яка, з одного боку, визначається навчально-виховною роботою учителя з учнями, а з іншого боку - місцем учня в системі неофіційних стосунків шкільного класу як колективу.

При організації оціночної діяльності в процесі навчання перш за все повинні бути передбачені методичні прийоми, що сприятимуть усвідомленню кожним учнем, що і як він робить на уроці на тлі емоційної насиченості навчального процесу і стимулювання самостійності, які також би сприяли усвідомленню, як позитивних, так і негативних особистісних якостей школярів, що сприяють або перешкоджають успішності кожного, і, нарешті, стимулюють узагальнений самоаналіз власної навчальної діяльності.

На стані проектування процесу міжособистісного спілкування головну увагу слід приділити забезпеченню суспільно значущої мотивації вибору однолітка для спільної діяльності; це стимулює кожного школяра для об'єктивної оцінки тих, хто поруч з ним, разом з тим створює сприятливі умови для організації педагогом емоційного передбачення дітьми результатів їхньої діяльності для однолітків і власне себе.

Удосконалення педагогічних взаємодій, глибоке знання вчителем вікових, індивідуальних особливостей учнів, розуміння мотивів їх поведінки і діяльності, об'єктивність педагогічної оцінки, удосконалення стилю педагогічного керівництва виховним процесом - необхідні умови формування адекватної самооцінки, самосвідомості, а, значить, особистості в цілому кожного школяра.

РОЗДІЛ 2. ЕСПЕРИМЕНТАЛЬНО-ДОСЛІДНА РОБОТА З РОЗВИТКУ ПІЗНАВАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ УЧНІВ 4-Х КЛАСІВ НА УРОКАХ ЧИТАННЯ

2.1. Застосування інтерактивних методів на уроках читання

Пізнавальний інтерес починається з елементарної допитливості. Потім він може перерости в зацікавленість, а на вищому рівні розвитку – у звичку до систематичної розумової праці. Ця звичка формується системою різноманітних засобів впливу на учня в школі, у позашкільних закладах і в сім'ї.

Ефективним засобом розвитку пізнавальної активності учнів є багатогранна система пізнавальних завдань, спрямованих на формування основних компонентів повноцінної навчальної діяльності.

Багатогранна система пізнавальних завдань повинна включати їх типології, побудовані на основі:

а) узагальнених методів і прийомів пошукової діяльності;

б) освітніх цілей вивчення предмета і критеріїв , що визначають рівень мотиваційного потенціалу пізнавальних завдань;

в) рівнів пізнавальної активності школярів. У цьому випадку вона забезпечує цілеспрямований розвиток основних компонентів діяльності навчання і поетапність формування пізнавальної активності учнів.

Керівництво пошуковою діяльністю школярів повинно бути органічною частиною діяльності викладання і забезпечувати варіативне включення пізнавальних завдань у навчальний процес.

Розглянемо застосування інтерактивних методів на уроках читання на прикладі малих груп учнів.

Робота в малих групах дає змогу учням набути навичок, необхідних для спілкування та співпраці. Вона стимулює роботу в команді. Ідеї, вироблені в групі, допомагають учасникам бути корисним одне одному. Висловлювання думок допомагає їм відчути особисті можливості та зміцнити їх.

Учитель об'єднує учнів у малі групи, розподіляє завдання між групами. Вони мають за короткий час (як правило, 3-10 хв) виконати це завдання та представити результати роботи своєї групи.

Більшість завдань слід опрацьовувати саме в малих групах або парах, тому що учням краще висловитися в невеличкій групі. Робота в малих групах дає змогу заощадити час уроку, бо зникає потреба вислуховувати кожну людину у великій групі.

Коли ви починаєте роботу з малими групами:

1. Об'єднайте учнів у малі групи (4-6 осіб).

2. Ознайомте їх із ролями, які вони можуть виконувати.

- Спікер(керівник групи):

зачитує завдання групи;

організовує порядок виконання;

пропонує учасникам групи висловитися по черзі;

заохочує групу до роботи;

підбиває підсумки роботи;

визначає доповідача.

- Секретар:

веде записи результатів роботи своєї групи;

записи веде стисло й розбірливо;

як член групи, має бути готовим висловити думку групи під

час підбиття підсумків або допомогти доповідачеві.

- Посередник:

стежить за часом; заохочує групу до роботи.

• Доповідач:

чітко висловлює думку групи; доповідає про результати роботи групи.

3. Дайте кожній групі конкретне завдання та інструкцію щодо організації групової роботи:

- можна починати висловлюватися спочатку за бажанням, а потім по черзі;

- необхідно дотримуватись одного з правил активного слухання, коли хтось говорить, усі слухають і не перебивають. Намагатися обговорювати ідею, а не особи учнів, які висловили цю ідею;

- утримуватися від оцінок та образ учасників групи;

- намагатися в групі дійти спільної думки, хоча в деяких випадках у групі може бути особлива думка і вона має право на існування.

4. Виділіть час на виконання групової роботи. Під час групової роботи надайте кожній групі потрібну допомогу.

5. Запропонуйте групам представити результати роботи.

6. Прокоментуйте роботу груп.

РОБОТА В ПАРАХ

Однією з форм роботи в малих групах є робота в парах. Один із варіантів проведення:

- поставте учням питання для дискусії або гіпотетичної ситуації. Після пояснення питання або фактів, наведених у ситуації, дайте учням небагато часу для того, щоб продумати можливі відповіді або рішення самостійно;

- об'єднайте учнів у пари, визначте, хто з пари починатиме висловлюватись, і попросіть їх обговорити свої ідеї одне з одним. Краще зразу визначити час на висловлювання кожного з учасників пари і спільне обговорення. Це допоможе учням від початку звикнути до чіткої організації роботи в парах. Вони мають досягти згоди щодо відповіді або рішення.

Кожна пара обмінюється своїми ідеями та аргументами з усім класом, що допомагає провести дискусію.

«МОЗКОВИЙ ШТУРМ»

«Мозковий штурм»- це ефективний та добре відомий інтерактивний метод колективного обговорення, що широко використовується. Він спонукає виявляти свою уяву та творчість шляхом вираження думок усіх учасників, допомагає знаходити декілька рішень щодо конкретної проблеми.

Порядок проведення:

1. Запропонуйте учням сісти так, щоб вони почувалися зручно та -невимушено.

2. Визначте основні правила (див. далі).

3. Повідомте їм проблему, яку треба вирішити.

4. Запропонуйте учасникам висловити свої ідеї.

5. Запитуйте їх по черзі надходження. Не вносьте в ідеї ніяких коректив.

6. Спонукайте учасників до висування нових ідей, додаючи при цьому свої особисті.

7. Намагайтеся не допустити глузування, коментарів або висміювання яких-небудь ідей.

8. Продовжуйте доти, доки будуть надходити нові ідеї.

9. На закінчення обговоріть та оцініть запропоноваі ідеї. Правила проведення «мозкового штурму», які можна запропонувати учням:

1. Під час «висування ідей» не пропускайте жодної. Якщо ви будете судити про ідеї та оцінювати їх під час висловлювань, учасники зосередять більше уваги на захисті своїх ідей, ніж на спробах запропонувати нові та більш досконалі.

2. Необхідно заохочувати всіх до висловлення якомога більшої кількості ідей. Варто заохочувати навіть фантастичні ідеї. (Якщо під час «мозкового штурму» не вдається отримати багато ідей, це можна пояснити тим, що учасники піддають свої ідеї самоцензурі - двічі подумають перед тим, як висловити.)

3. Кількість ідей слід заохочувати. Врешті-решт, кількість породжує якість. В умовах висування великої кількості ідей учасники мають змогу дати політ уяві.

4. Спонукайте всіх учасників розвивати або змінювати ідеї інших. Об'єднання або зміна раніше висунутих ідей часто спричинює висунення нових, що перевершують попередні.

5. У класі можна повісити такий плакат:

- Кажіть усе, що спаде вам на думку.

- Не обговорюйте і не критикуйте висловлювань інших.

- Можна повторювати ідеї, запропоновані кимось іншим.

- Розширення запропонованої ідеї заохочується.

РОЗВ'ЯЗАННЯ ПРОБЛЕМ

Більшість дилем (тобто суперечливих питань) можна вирішувати, застосовуючи метод розв'язання проблем, що складається з кількох етапів:

Аналіз проблеми. Що трапилося ? Чому? Хто в ній задіяний ? Хто може бути зацікавлений у її розв'язанні? Якої інформації мені бракує й де її можна отримати?

Пошук розв 'язання проблеми. Які способи її розв'язання? У чому їх переваги й недоліки? Які шанси і загрози вони несуть?

Вибір розв'язання. Яке розв'язання найкраще з точки зору загальноприйнятих цінностей, наприклад справедливості, а також інших критеріїв, наприклад низьких коштів або простоти? Які труднощі можуть з'явитися в процесі його реалізації? Якими будуть наступні кроки під час запровадження його в життя? Хто може ускладнити або унеможливити його? На кого можна розраховувати як на союзників?

СИМУЛЯЦІЙНІ ІГРИ (СИМУЛЯЦІЇ)

Це створення вчителем ситуацій, під час яких учні копіюють у спрощеному вигляді процеси, які відбуваються в справжньому суспільному, економічному та політичному житті. Отже, симуляції є «мініатюрною» версією реальності. Цей метод наближений до рольової гри, але він істотно відрізняється від неї, бо його мета - не представлення поведінки конкретних особистостей, а ілюстрування певних явищ і механізмів (наприклад, дії закону попиту і пропозиції, процедури ухвалення рішень в органах місцевого самоврядування чи механізм господарського росту).

Отже, в симуляції не йдеться про демонстрування акторських здібностей, а про вміле і за можливості безособове відтворення даного процесу. Звичайно, треба пам'ятати, що кожна симуляція спрощує дійсність, бо інакше неможливо було б провести її на уроці.

ЗАЙМИ ОСОБИСТУ ПОЗИЦІЮ

Цей метод корисний під час проведення в класі дискусії на суперечливу тему. Як проблеми слід використовувати дві протилежні думки, які не мають правильної відповіді.

Мета: це корисна вступна вправа для демонстрації різних думок із досліджуваної теми; дає учням можливість висловити свою точку зору і наприкінці уроку оцінити засвоєння цієї теми.

Порядок проведення:

1. Розмістіть плакати в протилежних кінцях кабінету. На одному з них написано «згоден», на іншому - «не згоден». (Варіанти: на плакатах можуть бути викладені полярні позиції щодо проблеми: наприклад, «пробувати наркотики заборонено» і «пробувати наркотики дозволено всім»).

2. Вивісьте правила проведення вправи й обговоріть їх (викладені нижче).

3. Попросіть учасників стати біля відповідного плаката залежно від їхньої думки щодо обговорюваної проблеми.

4. Довільно виберіть кілька учасників і попросіть їх обгрунтувати свою позицію.

5. Після викладу різних точок зору запитайте, чи не змінив хто-небудь з учасників своєї думки і чи не хоче перейти до іншого плаката. Вони мають обґрунтувати причини свого переходу.

6. Запропонуйте учасникам назвати найбільш переконливу причину протилежної сторони.

Правила проведення вправи:

1. Говоріть по черзі. Не перебивайте один одного.

2. Не сперечайтесь одне з одним. Наводьте нові причини або ідеї.

3. Перейти від одного плаката до іншого можна в будь-який час. Будьте готові висловити причини зміни своєї позиції.

4. Вислухайте причини та ідеї інших. Якщо вас запитають, будьте готові відповісти, які інші причини або ідеї вам найбільше сподобалися.

ПРЕС-МЕТОД

ПРЕС-методслід використовувати тоді, коли виникають суперечливі питання та під час проведення вправ, у яких треба зайняти визначену позицію з обговорюваної проблеми.

Мета: цей метод дає учням змогу під час уроків вибирати аргументи або висловлювати свою думку з дискусійного питання. Метод допомагає учням пояснити свої думки та сформулювати їх у виразній і стислій формі.

Порядок проведення:

Роздайте матеріали, в яких зазначено чотири етапи ПРЕС-методу:

ПОЗИЦІЯ

Я вважаю, що_____________

(висловіть свою думку, поясніть, у чому полягає ваша точка зору)

ОБҐРУНТУВАННЯ

_________ тому, що________

(наведіть причину появи цієї думки, тобто на чому ґрунтуються докази на підтримку вашої позиції)

ПРИКЛАД

наприклад ________________

(наведіть факти, які демонструють

ваші докази, вони зміцнять вашу позицію)

ВИСНОВКИ

__________тому____________

(узагальніть свою думку, зробіть висновок про те, що необхідно робити; тобто, це заклик прийняти вашу позицію).

Поясніть механізм етапів ПРЕС-методу і дайте відповідь на можливі запитання учнів. Наведіть приклад до кожного з етапів.

Запропонуйте бажаючим спробувати цей метод до будь-якої проблеми на вибір.

Перевірте, чи розуміють учні механізм застосування методу.

Етапи можна адаптувати, пропонуючи учням наводити декілька варіантів своїх думок або прикладів.

Коли формулу зрозуміють усі учні, починайте вправу.

«МІКРОФОН»

Метод «Мікрофон» дає змогу кожному сказати щось швидко, по черзі, відповідаючи на запитання або висловлюючи свою думку чи позицію.

Уявіть, що у вас в руках мікрофон і саме вам потрібно висловити думку. Тому інші учні не можуть говорити, кричати з місця, оскільки право говорити має тільки той, у кого «символічний» мікрофон.

РОЗІГРУВАННЯ СИТУАЦІЇ ЗА РОЛЯМИ (ПРОГРАВАННЯ СЦЕНКИ)

Мета: розігрування ситуації за ролями - визначити ставлення до конкретної ситуації або проблеми, набути досвіду шляхом гри.

Рольова гра імітує реальність призначення ролей, які вам дісталися, та дає змогу діяти «як насправді». Ви можете розігрувати свої ситуації, в яких ви вже побували. Вона допомагає навчитися через досвід та почуття.

В ході рольової гри учасники «розігрують у ролях» певну проблему або ситуацію.

Імітація: учні реагують на конкретну проблему в рамках заданої програми. Хоча ці два підходи мають різноманітні характеристики, вони доповнюють один одного і мають на меті: подальший розвиток уяви і навиків критичного мислення; сприяння висловленню суджень та думок; виховання в учнів спроможності знаходити і розглядати альтернативні можливості дій; виховання співчуття до інших людей.

Порядок проведення:

1. Якщо рольову гру використовують у навчальному процесі, то така драматична вправа потребує ретельної підготовки. Початкові вправи мають бути простими з наступним ускладненням.

2. Не чекайте відшліфованої гри з самого початку. Дайте учням можливість провести рольову гру та імітувати історичні й сучасні ситуації. Змінюйте види діяльності.

2.2. Методологічні засади експериментального дослідження

Дані методики дослідження, тобто "Піктограма", "Асоціації", "Запам‘ятання слів", широко використовуються психологами на практиці при дослідженні пам‘яті, абстрактного мислення. І тому досліджуючи розвиток пізнавального інтересу учнів до читання я вибрала саме ці методики. Кожна з методик має свої особливості їх легко можна застосувати на уроках української мови, читання. Використовують дані методики для розвитку пам‘яті, збільшення обсягу короткочасної та опосередкованої пам‘яті для розвитку розумового абстрактного мислення, конкретно-образного. "Піктограми" у своїй психологічній практиці застосував А.Р. Лурія.

2.3. Методи, методики і процедури дослідження

Мета: Дослідження особливостей опосередкованого запам’ятання і його продуктивності, а також характеру мислительної діяльності учнів.

Необхідний матеріал: Чисті аркуші паперу, прості та кольорові олівці, секундомір.

Хід проведення:Учням роздаються чисті аркуші паперу, олівці. Інструкцією є слова: “Зараз ми перевіримо вашу пам’ять. Я назву вам слова і словосполучення, а ви до кожного слова намалюєте картинку, по якій ви зможете згадати потім це слово“.

Для запам’ятання було дано такі слова:

велике свято;

тяжка робота;

смачна вечеря;

хвороба;

печаль;

щастя;

розлука;

дружба;

ворожість;

подвиг;

перемога.

Через 40 хв. учні відтворювали матеріал, підписуючи малюнки. Проводилася методика на уроці читання (4 В клас).

Методика № 2 "Асоціації"

Мета: Досліджують опосередковане запам’ятання та особливості мислення.

Необхідний матеріал: Набори з 30 карток з зображенням предметів та 15 карток зі словами, чисті аркуші паперу.

Хід проведення: Кожному досліджуваному дають набір із 30 карток, на яких зображено різні предмети і набір карток із 15 слів. На столі потрібно розкласти картки в будь – якому порядку і дати таку інструкцію: “Зараз ми перевіримо вашу пам’ять. Я буду називати слова, а ви до кожного слова виберіть і відложіть таку картку, яка допоможе згодом тобі його відгадати”.

Таким чином, досліджувані підбирають до кожного слова якусь картку. Через 40 хвилин учні запишуть слова до яких вибирали картки.

На картках було зображено такі предмети: умивальник, стіл, міст, гривня, ліс, дуб, рій, годинник, гвіздок, олівець, корова, ключ, ліжко, зошити, дерева, поле, кішка, географічна карта, хліб, телеграфний стовп, квітка, гра, пташка, кінь, дорога, ніч, вікна, лійка.

Слова давались такі: вода, обід, річка, копійка, ведмідь, жолудь, бджола, час, долина, папір, молоко, двері, простирадло, учень, гілка.

Дослідження проводилось у 4-А класі на уроці читання.

Методика № 3 "Запам‘ятання геометричних фігур"

Мета: Визначення об’єму короткочасної зорової пам’яті.

Необхідний матеріал: Чисті аркуші паперу, 9 карток із зображенням геометричних фігур.

Хід проведення:Учням роздають чисті аркуші паперу і дається така інструкція: “Зараз я вам буду показувати фігури і ви за ці 20 секунд повинні їх запам’ятати, а тоді записати якомога більше і точніше”.

Після проведення дослідження було визначено продуктивність пам‘яті (В) та об‘єм короткочасної пам‘яті (А) за такими формулами:

Дослідження проводилось в 4-Б та 4-В класах на уроках читання.

Методика № 4 "Запам‘ятання слів"

Мета: Визначення об’єму короткочасної зорової пам’яті.

Необхідний матеріал: Чисті аркуші паперу, 10 карток з різними словами.

Хід проведення: Кожному учню даються чисті аркуші паперу і така інструкція: “Зараз я вам буду показувати слова і ви за ці 20 секунд повинні їх запам’ятати, а тоді записати якомога більше і точніше”.

Дослідження проводилось в 4-Б та 4-В класах на уроках читання.

2.4. Результати дослідження

За методикою "Піктограма" досліджувались 4 класи (26 учнів).

В учнів 4 – го класу також високо розвинене конкретно–образне мислення і тому можна сказати, що малюнки в основному сюжетні та конкретні. Але в основному діти малювали людей, тобто в них також на першому місці стоїть спілкування.

Кількість відтворених слів учнями 4 – го класу подано у таблиці 2.1.

З даної таблиці видно, що учні в більшості могли підібрати до карток відповідні слова, але всі відтворити змогли лише 4учні з 16.

Отже, опосередкована пам‘ять у учнів цього класу за даною методикою має середній рівень.

Слід визначити, що за даними методиками видно, що опосередковане запам‘ятовування має середній рівень. В учнів в більшості розвинене конкретно-образне мислення і досить легко встановлюють зв‘язки між абстрактними поняттями і зображеннями в процесі малювання та відтворення слів. В учнів висока комунікабельність.

При дослідженні короткочасної пам’яті використано методику “Запам’ятання геометричних фігур”, а також методику “Запам’ятання слів”. Дослідження з використанням цих методик проводились в 4 – “В” класі (22 учні) і в 4 – “Б” класі (24 учні).

Потім було визначено продуктивність пам’яті (В) та об’єм короткочасної пам’яті (А) за такими формулами:

Аналогічно було складено протокол по методиці "Запам‘ятання геометричних фігур. І було проведено розрахунки для визначення продуктивності пам’яті та об’єму короткочасної пам’яті учнів 4 – “Б” класу за тими ж формулами.

Інтерпретуючи результат даного дослідження можна сказати, що в обох класах учні мають середній рівень розвитку короткочасного зорового запам‘ятання. В час при відтворенні фігур вкладається менша половина учнів з обох класів.

З даних обчислень видно, що у учнів 3 – х класів продуктивність короткочасної пам’яті займає в середньому 66,6 %, тобто має середній рівень, а з цього – об’єм короткочасної пам'яті також стоїть на середньому рівні.

З цих двох класів ні один учень не відтворив усі дев’ять фігур. Найбільша кількість відтворених фігур – 7. А з 12 слів найбільша кількість відтворених – 9.

Порівнюючи ці два класи можна сказати, що у учнів 4– “В” класу вищі показники розвитку короткочасної пам’яті ніж в учнів 4 – “Б”. Це видно з даних у таблицях обчислень. В учнів 4 – “В” класу короткочасна пам’ять має 66,6% в середньому, а в 4 – “Б” класі – 55,5 %.

Провівши методику "Запам‘ятання слів" можна також зробити висновок, що в обох класах учні мають середній рівень короткочасного запам‘ятання. Але як і в першому дослідженні даного виду пам‘яті за методикою " запам‘ятання геометричних фігур" так і за цією ж методикою видно, що у учнів 4-В класу рівень короткочасного запам‘ятання вищий ніж у учнів 4-Б класу. При відтворенні слів в час вклалось лише 21 чоловік з обох класів, враховуючи те, що в 3-В класі 22 учні, а в 4-Б – 24 учні. Результати відтворення можна розглянути в протоколах дослідження.

Досліджуючи короткочасну пам'ять було також проведено методику “Запам’ятання чисел” у 4 – “Б” класі (24 учні).

Щоб обговорити дане дослідження слід записати дане дослідження до таблиці 2.3.

Максимальна кількість інформації, яка може зберігатися в короткочасній пам'яті, - 10 одиниць матеріалу. Середній рівень 6 – 7 одиниць.

Тоді можна зробити такий висновок щодо даного 4-го класу учнів – у них короткочасна зорова пам’ять має нижчий від середнього рівень. Найбільша кількість запам’ятовуваних учнями чисел – 7, а найменша – 2. Лише один учень відтворив правильно 7 чисел. Більшість учнів відтворило числа не правильно, або не всі. Чотири учні з класу відтворили числа правильно, але їх кількість не перевищує 6 одиниць матеріалу.


ВИСНОВКИ

Пізнавальний інтерес починається з елементарної допитливості. Потім він може перерости в зацікавленість, а на вищому рівні розвитку – у звичку до систематичної розумової праці. Ця звичка формується системою різноманітних засобів впливу на учня в школі, у позашкільних закладах і в сім'ї.

Пізнавальна активність і самостійність є якісними характеристиками пізнавальної діяльності, вони взаємозумовлені, взаємозв'язані, але не тотожні. Активність - означає свідоме, вольове, цілеспрямоване виконання розумової чи фізичної роботи, необхідної для оволодіння знаннями, вміннями, навичками, включаючи користування ними у подальшій навчальній роботі і практичній діяльності. Вона виявляється у характері сприймання, реакції на нові знання, кількості пізнавальних питань тощо. Пізнавальна активність супроводжує будь-яку самостійну дію, це, по суті, готовність (здатність і прагнення) до енергійного, ініціативного оволодіння знаннями, докладання вольових зусиль. Пізнавальна самостійність завжди спрямована на засвоєння нових знань, передбачає готовність учня до пошукової роботи, а пізнавальна активність має місце і під час засвоєння знань і під час їх відтворення, закріплення.

Серед активних методів навчання ми виділили наступні три основні блоки:

а) дискусійні методи (групова дискусія, розбір казусів із практики, аналіз ситуації морального вибору тощо);

б) ігрові методи: дидактичні і творчі ігри, в тому числі ділові (управлінські) ігри, рольові ігри (научіння поведінці, ігрова психотерапія, психодраматична корекція); контрігра (метод усвідомлення комунікативної поведінки);

в) сензитивний тренінг (тренування міжособистої чутливості і сприймання себе як психофізичної єдності) [9, с. 19].

Важлива роль інтересу в становленні особистості молодшого школяра. Дитина реалізує свій інтерес у процесі основної діяльності, тому що найсильнішим мотивом у навчанні є саме пізнавальний інтерес, який активно взаємодіє із системою ціннісних орієнтацій, цілями, результатами діяльності, відображає всі складові особистості: інтелект, волю, почуття. За певних умов інтерес є засобом живого, захоплюючого навчання, визначає інтенсивний і зосереджений розвиток пізнавальної діяльності, переростає в стійку рису характеру.

Спеціальні дослідження проблеми активізації пізнавальної діяльності учнів у процесі навчання показують, що вона значною мірою залежить від наявності внутрішніх спонукальних сил до навчання, що такими силами є мотиви, потреби, інтереси. Саме вони зумовлюють цілеспрямовану діяльність людини.

Пізнавальний інтерес може виступати і як засіб навчання, і як мета педагогічної роботи в плані розвитку загальної пізнавальної активності. Така потрійність прояву інтересу як мети, засобу і результату навчання та виховання складає головну особливість педагогічного аспекту проблеми формування пізнавальних інтересів учнів.

Важливим завданням сучасної школи є також розвиток пізнавальної активності учнів. Для того, щоб успішно розв'язати це завдання, необхідно всебічно стимулювати самостійну роботу учнів, розбудити в них свідоме бажання постійно займатися самоосвітою, яка є одним з важливих структурних елементів безперервної системи освіти, що прийнята в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Балаев А.А. Активные методы обучения. М., 1986

2. Бобровна В. А. Урок читання в 4 класі //Початкове навчання та виховання. - 2008. - № 5-6. - С. 3-31

3. Бодалев А.А. Восприятие и понимание человека человеком. М.,1982. - С. 46-52

4. Буряк В. К. Активность учащихся в познавательной деятельности // Педагогика. - 2007. - № 8. - С. 71-82

5. Варій М. Й. Основи психології і педагогіки: Навчальний посібник для студ. вищ. навч. закладів. - К. : Центр учбової літератури, 2007. - 375, с.

6. Волкова Н. П. Педагогіка: Посібник. - К.: Академія, - 2002. - 575, с.

7. Головаха. Е.И., Панина Н.В. Психология человеческого взаимопонимания. К., 1989

8. Губенко О.В. Стимулювання пізнавальної та творчої інтелектуальної активності школярів за допомогою оцінки // Практична психологія та соціальна робота. - 2005. - № 11. - С. 6-11

9. Данилова Л. Розвивати пізнавальну активність учнів // Рідна школа. - 2002. - № 6. - С. 18-20

10. Демиденко В.К. Психологічні основи засвоєння історії учнями. К., 1970. - С.123

11. Долбенко Т. Пізнавальна активність підлітків як предмет вивчення педагогіки і психології // Вісник Книжкової палати. - 2005. - № 10. - С. 22 – 25

12. Емельянов Ю.Н. Активное социально-психологическое обучение. Л., 1985. - С.54-88

13. Зайченко І. В. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних навчальних закладів. - Чернігів : Б. в., 2003. - 526, с.

14. Кан-Калик В.А. Педагогическая деятельность как творческий процес. М., 1977. - С.46

15. Ковалёв Г.А., Коряк Н.М., Петровская Л.А. Проблеми активного социального обучения. // Вопросы психологии. - 1982, № 5

16. Ковынева М. В. Методика активного обучения и воспитания: (Современный подход к гражданскому образованию и воспитанию). - Ростов-на-Дону : Феникс, 2005. - 316 с.

17. Колісніченко О. Г. Урок читання в 4 класі // Початкове навчання та виховання. - 2008. - № 5-6. - С. 12-16

18. Кучерук В. Учебные игры на уроках истории. // Преподавание истории в школе. 1989. - № 4

19. Лернер И.Я. Развитие мышления учащихся в процессе обучения истории. М., 1982

20. Малаховська О. Роль інтегрованих уроків у розвитку пізнавальних інтересів учнів // Краєзнавство. Географія. Туризм. - 2006. - № 8. - С. 6-7

21. Марусинець М. Розвиток пізнавальної активності: психологічні умови та дидактичні засоби // Дошкільне виховання. - 1999. - № 12. - С. 7-9

22. Матюшкин А.М. Психологическая структура, динамика развития познавательной активности. // Вопросы психологии. - 1982, № 4

23. Развитие творческой активности школьников: збірка. - М. : Педагогика, 1991. - 155, с.

24. Сыроежин И.Н., Вербицкий А.А. Методика разработки и использования деловых игр как форма активного обучения студентов. М., 1981

25. Фіцула М. М.Педагогіка: Посібник. - К. : Академія, 2000. - 542 с.

26. Цикл уроків позакласного читання в 4 класі (добірка статей) // Початкове навчання та виховання. - 2008. - № 7: Вкладка. - С. 1-16

загрузка...
Top