Основні тенденції розвитку вищої школи в Україні на початку з тисячоліття

Вступ.

1. Забезпечення відповідності мережі вищих навчальних закладів потребам економіки і суспільства.

2. Сучасний стан та проблеми вищої освіти в Україні.

3. Забезпечення рівного доступу до вищої освіти.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Потреби змін у системі освіти зумовлюються низкою факторів міжнародного характеру. Процеси глобалізації визначають формування єдиного ринку праці. Це, в свою чергу, вимагає активізації процесу універсалізації освіти, основними напрямами реалізації якої є:

1) максимальне наближення змісту навчання;

2) створення єдиної системи виміру засвоєних знань;

3) досягнення співмірності етапів навчання (бакалавр, магістр, доктор);

4) спрощення процедури визнання дипломів та наукових ступенів.

Україна робить послідовні кроки у реформуванні системи вищої освіти в руслі цих вимог відповідно до зазначених вище основних напрямів Болонського процесу.

За період з 1993 по 2003 роки вищі навчальні заклади України разом з провідними університетами Європи у рамках програми Європейського Союзу TEMPUS [Trans-European Mobility Programme for University Studies — програма транс’європейської (академічної) мобільності для університетського навчання] реалізували 126 проектів із загальним бюджетом понад 27 мільйонів євро. Зараз вищі навчальні заклади України здійснюють ще 14 подібних проектів [2]. Це дало змогу запровадити спільні навчальні програми, нові принципи управління вузами, підготувати сучасні підручники, напрацювати підходи до взаємного визнання документів про освіту.


1. Забезпечення відповідності мережі вищих навчальних закладів потребам економіки і суспільства

Сучасна архітектура вищої освіти складна і потребує за умов динамічних змін зовнішнього і внутрішнього середовища радикальних, рекомбінаційних та модифікаційних інновацій, спрямованих на здобуття або утримання вищими навчальними закладами позицій лідера, досягнення конкурентоспроможності на ринку освітніх послуг, ефективності управління, задоволення потреб споживачів освітніх послуг. Але малочисельність контингенту студентів у більшості вищих навчальних закладів призвела до неефективного управління системою вищої освіти та її економічного функціонування. Усе це негативно позначається на якості підготовки фахівців і забезпеченні їх конкурентоспроможності на вітчизняному та європейському ринках праці. При цьому Україна — університетська держава, і університетський сектор вищої освіти динамічно розвивається.

Сьогодні мережа вищих навчальних закладів налічує 904 заклади усіх рівнів акредитації та форм власності, зокрема 351 вищий навчальний заклад III—IV рівнів акредитації та 553 — І—II рівнів акредитації. До державної і комунальної форми власності належить 236 навчальних закладів III—IV рівнів акредитації та 466 навчальних закладів І—II рівнів акредитації; приватної форми власності — 115 навчальних закладів III—IV рівнів акредитації та 87 — І—II рівнів акредитації (рис. 1).

Інтенсивні процеси формування мережі ВНЗ відбулися за роки незалежності України. Кількість ВНЗ III—IV рівнів акредитації зросла з 156 до 351, вищих навчальних закладів І—II рівнів акредитації зменшилася з 754 до 553. Постійно зростала кількість вищих навчальних закладів недержавної форми власності (з 25 до 202) як ознака часу і переходу до ринкових відносин. Нині в Україні склалася певна суперечність між вимогами сучасного суспільства до фахівця і реальним рівнем його підготовки у вищих навчальних закладах. Нинішня система ВНЗ, їх структура, діяльність не повною мірою забезпечують сучасний рівень надання освітніх послуг. Нас уже не розуміють у світі щодо наявності в державі 351 університету, академії, інституту за чисельності населення 46,8 млн осіб, тоді, як Велика Британія з населенням 59,6 млн осіб таких навчальних закладів має 96, Франція, населення якої становить 56,6 млн осіб, — 78, Італія з населенням 57,7 млн — 65, Іспанія, за чисельності населення 40 млн, — 56, Польща з населенням 38,6 млн — лише 11. Проблемою мережі ВНЗ III—IV рівнів акредитації України є і те, що середній контингент студентів становить 6,6 тис. осіб, половина з них має контингент менший від середнього по Україні. В комунальних і приватних вищих навчальних закладах цей показник значно нижчий[5, c. 76-78].

Структура та потужність ВНЗ суттєво залежить від їхньої форми влас-ності. Середній контингент студентів ВНЗ усіх типів державної власності становить 4,4 тисячі осіб, приватної — 2,1 тисячі осіб та комунальної — лише 0,7 тисячі студентів. Серйозною проблемою мережі ВНЗ є дублювання підготовки з деяких напрямів і спеціальностей у межах певного регіону. Так, в АР Крим у трьох державних ВНЗ одночасно проводиться підготовка з напряму "економіка іпідприємництво" та "менеджмент і адміністрування" з загальними обсягами державного замовлення відповідно 233 та 146 осіб. У Дніпропетровській області з напряму "право" готують три вищих навчальних заклади (106 осіб); з напряму "економіка і підприємництво" — 8 ВНЗ (державне замовлення 666 осіб); з "менеджменту" — 8 вищих навчальних закладів (державне замовлення 207 осіб). Таких прикладів багато. І це тільки вищі навчальні заклади МОН. Якщо зіставити ці показники з даними по кількості безробітних з відповідною вищою освітою, то ні про яке "освічене суспільство" або "суспільні потреби" не може бути й мови. Тим більше, що всім відома тенденція до скорочення чисельності 15-річної та 17-річної вікових груп населення — потенційних абітурієнтів вищих навчальних закладів І—II та III—IV рівнів акредитації. У динаміці на період з 2005 по 2010 рік у цілому по Україні прогнозується перспективне зменшення: 15-річної вікової групи населення — на 26 відсотків; 17-річної вікової групи населення — на 23. Найбільше ця проблема торкнеться 15-річної вікової групи населення — м. Севастополя (на 41 відсоток), м. Києва (на 35), Автономної Республіки Крим (на 34 відсотки); 17-річної вікової групи населення — м. Севастополя (на 41 відсоток), м. Києва (на 39), Харківської області (на 37 відсотків).

Ефективність функціонування системи вищої освіти ускладнюється й тим, що ВНЗ державної форми власності підпорядковані 26 міністерствам і відомствам. Подрібнення та автономізація мережі за підпорядкуванням негативно позначається на ефективності управління вищими навчальними закладами та якості підготовки фахівців з вищою освітою, породжує дублювання підготовки фахівців, створює певні труднощі у формуванні й розміщенні державного замовлення та здійсненні контролю за якістю вищої освіти, обмежує можливості громадян продовжувати навчання за програмами більш високого рівня, призводить до значних витрат на утримання вищих навчальних закладів тощо. Наслідком цього є і те, що сьогодні реальні наукові дослідження проводяться лише у 164 з 351 ВНЗ. Вражаюча картина, чи не так?[2, c. 88-91]

Прийшов час кардинально переглянути мережу ВНЗ, стрижневим критерієм структурування яких має стати наукова складова. Попри всі протести галузевих міністерств, переконливим є те, що першим кроком на шляху до утвердження університетів у європейському розумінні цього поняття має стати їх об'єднання на регіональному рівні. А цьому має передувати процес підпорядкування всіх ВНЗ єдиному органу центральної влади — Міністерству освіти і науки. Це шлях об'єктивний і йому немає альтернативи. Вивчення цього питання показало, що тільки ВНЗ силових міністерств, таких як Міністерство оборони, Міністерство внутрішніх справ тощо, у зв'язку зі специфікою підготовки фахівців не доцільно передавати до сфери управління МОН, зберігши за ними лише підготовку фахівців відповідного профілю. Але незацікавленість відповідних міністерств і відомств у вирішенні цього питання свідчить передусім про їхні корпоративні інтереси й унеможливлює концентрацію науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів на наукомістких розробках та ускладнює управління системою вищої освіти на державному рівні. Так, проти передачі відомчих вищих навчальних закладів висловилися Мінагрополітики, Мінпаливенерго, Мінкультури, Мінпраці, ДПА, Держкомстат, Укрбуд, Держпідприємництво. І якщо можна зрозуміти Мінагрополітики, яке має у підпорядкуванні 19 ВНЗ III—IV рівнів акредитації та 34 ВНЗ І—II рівнів акредитації, то позиція міністерств і відомств, які мають у підпорядкуванні один-два навчальні заклади, абсолютно неконструктивна. Щоб привести мережу вищих навчальних закладів у відповідність до сучасних потреб держави та європейських вимог, забезпечити високу якість підготовки фахівців з вищою освітою, поліпшити систему управління ними, необхідно: провести поетапну передачу вищих навчальних закладів, які підпорядковані міністерствам і відомствам, до сфери управління Міністерства освіти і науки; оптимізувати впродовж 2009—2010 років мережу ВНЗ шляхом їх об'єднання і створення регіональних, корпоративних, дослідницьких університетів з урахуванням регіональних і загальнодержавних потреб у фахівцях з вищою освітою.

Це дасть можливість: створити потужні регіональні, корпоративні, дослідницькі університети, в яких буде зосереджено високий науковий, педагогічний, методичний і виховний потенціал; розв'язати проблеми якісного кадрового забезпечення навчального процесу, оптимізації керівного та управлінського складу ВНЗ; забезпечити проведення якісного моніторингу вищої освіти в державі; вжити заходи для уникнення дублювання та "перевиробництва" фахівців з деяких напрямів підготовки і спеціальностей; забезпечити належну якість організації навчального процесу, наукової діяльності та якості вищої освіти, відповідність регіональним потребам ринку праці, ринку освітніх послуг, запобігання міграції молоді у зв'язку з освітнім фактором.

Що це дасть науці? Насамперед, завдяки збільшенню чисельності штатів стануть потужними кафедри, більш раціонально працюватимуть викладачі, оскільки збільшиться обсяг державного замовлення на підготовку кадрів, а отже — вивільниться час для наукової діяльності. По-друге, відбудеться об'єднання однакових і споріднених наукових напрямів, що значно посилить науковий потенціал кафедр та їх науково-технічну базу. По-третє, завдяки об'єднанню різнопрофільних ВНЗ посиляться міждисциплінарні та міжгалузеві зв'язки, що позитивно позначиться на ефективності наукових досліджень, предметом яких стануть проблеми, що виникають на стику наук. І останнє, четверте: зросте довіра до таких університетів і громадськості, і різних галузей економіки — замовників наукових розробок.

Прикладом такого інноваційного підходу є виконання Пілотного проекту "Дослідний університет" Національного технічного університету України "КПІ", мета якого — створення в Україні нової моделі ВНЗ дослідного типу. В цьому навчальному закладі мають бути відпрацьовані механізми функціонування сучасних форм інтеграції науки, освіти та інновацій, підготовки нового покоління дослідників і висококваліфікованих фахівців для наукомістких галузей вітчизняної економіки, здійснення інноваційної діяльності в ринкових умовах розвитку економіки, побудованої на професійних знаннях. У межах цього проекту передбачено організацію навчального процесу з метою поглибленої підготовки магістрів для наукової та науково-педагогічної роботи на основі поєднання наукової та інноваційної діяльності з навчальним процесом, якісного відбору до магістратури найбільш підготовлених студентів, залучення всіх магістрів і бакалаврів до наукових груп, які розробляють та впроваджують складні наукомісткі науково-технічні системи на базі наукового парку "Київська політехніка". Передбачено також інтеграцію освіти з наукою і виробництвом шляхом створення навчально-науково-виробничих об'єднань (зокрема і міждисциплінарних), базових кафедр, їхніх філій і центрів у інститутах НАН України та інших наукових закладах для проведення навчально-наукової роботи. В університеті впроваджено комплексну систему контролю якості підготовки фахівців, систему рейтингової оцінки діяльності науково-педагогічних працівників. При цьому інноваційна діяльність університету є важливою складовою підготовки висококваліфікованих кадрів і ефективного виконання наукових досліджень. Модернізація вищої освіти в Україні повинна передбачати її реформу, зокрема створення нової структури мережі вищих навчальних закладів[9, c. 19-21].

Глобальною проблемою вищої освіти України стало й безсистемне, невмотивоване створення великої кількості відокремлених структурних підрозділів ВНЗ усіх форм власності й підпорядкування. Нерівномірне географічне розташування вищих навчальних закладів на території України є причиною того, що потенціал регіональних систем дуже різний. Це спричиняє міжрегіональну міграцію громадян за освітнім фактором. Водночас низький науково-освітній потенціал у деяких регіонах створює умови для відкриття на їх території відокремлених структурних підрозділів, які через обмежені ресурси (фінансові, матеріальні, кадрові, організаційні, інформаційні) не спроможні забезпечити якісну освітню діяльність та якісну вищу освіту відповідно до сучасних вимог. Так, за даними Державного реєстру вищих навчальних закладів, сьогодні в Україні діє 1005 відокремлених структурних підрозділів (враховуючи технікуми, коледжі та інститути, приєднані до ВНЗ III—IV рівнів акредитації, які не мають статусу юридичної особи), з них державних — 732, приватних — 272. Відокремлених структурних підрозділів ВНЗ І—II рівнів акредитації — 30, з них державних — 12, приватних — 18. Вищі навчальні заклади III—IV рівнів акредитації мають 975 відокремлених структурних підрозділів, з них державних — 721, приватних — 254.

Значною проблемою є те, що чинне законодавство повноцінно не врегульовує діяльність відокремлених структурних підрозділів (філій) ні на етапі їх створення, ні на етапі функціонування і часто має суперечливий характер. Це дало змогу вищим навчальним закладам, особливо приватної форми власності, відкрити мережу філій поза "межами Закону України "Про вищу освіту", який передбачає їх створення урядовим рішенням. Так, законом визначено, що серед усіх типів відокремлених структурних підрозділів лише факультет поза місцем розташування вищого навчального закладу державної форми власності створюється рішенням Міністерства освіти і науки, іншими центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади. Однак є практика прийняття рішень про створення всіх відокремлених структурних підрозділів незалежно від того, чи це факультет, чи технікум, чи навчально-консультаційний центр. Очевидно, що таку практику необхідно припинити і приймати всі рішення відповідно до норм чинного законодавства або ж привести законодавство у відповідність до існуючої практики, якщо вона більш ефективна, ніж закон[12, c. 5-8].


2. Сучасний стан та проблеми вищої освіти в Україні

Сучасний етап розвитку ВНЗ І—II рівнів акредитації (училища, коледжі й технікуми) характеризується значною зміною профільної структури підготовки кадрів. Зокрема, зменшилася частка прийому на економічні і юридичні спеціальності за рахунок збільшення частки прийому на технічні й сільськогосподарські спеціальності. Важливим напрямом зміни профільної структури є зростання підготовки фахівців у галузі побутового обслуговування населення, транспортної інфраструктури й харчової промисловості. Навчальні заклади розширюють спектр освітніх послуг і стають багатопрофільними й багатофункціональними, що найбільшою мірою проявляється в діяльності коледжів. Тому подальше вдосконалення мережі ВНЗ І—II рівнів акредитації має здійснюватися з урахуванням поточної та перспективної потреби регіонів у кадрах, матеріально-технічного та кадрового забезпечення навчальних закладів. Таке вдосконалення може відбутися й шляхом укрупнення навчальних закладів, що усуне проблему дублювання спеціальностей і скоротить бюджетні витрати на їх утримання, створення на їх базі багатопрофільних та багаторівневих вищих навчальних закладів. Актуальним є приведення назв вищих навчальних закладів І—II рівнів акредитації відповідно до назви "професійний коледж", який здійснює підготовку фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста.

Сьогодні стало глобальним явищем визначення рейтингів вищих навчальних закладів і навчальних програм. Воно слугує кільком цілям: задовольняє потреби споживачів в отриманні ясної та об'єктивної інформації щодо рівня підготовки фахівців у тих чи тих вищих навчальних закладах; сприяє здоровій конкуренції між ними; надає певне обґрунтування для виділення державних коштів на їх утримання та розвиток; допомагає диференціювати різні типи вищих навчальних закладів та навчальні програми і дисципліни. Крім того, добре зрозумілі й інтерпретовані системи визначення рейтингів вищих навчальних закладів сприяють визначенню "якості" вищої освіти в конкретній країні, доповнюючи ретельну роботу з оцінювання якості, яку проводять громадські й незалежні агенції, що займаються акредитацією в різних країнах світу. Саме тому рейтинги ВНЗ стали частиною системи національної звітності та оцінки якості, і дедалі більше країн, імовірно, долучатимуться до розвитку своїх систем визначення рейтингів у майбутньому. Цілі та завдання системи визначення рейтингів ВНЗ мають полягати в поєднанні різноманітних підходів до оцінки вкладу вищого навчального закладу у вищу освіту, наданні ринкових перспектив його діяльності, використанні об'єктивних інформаційних джерел та даних. При проведенні моніторингу основним показником, за яким має оцінюватись ефективність діяльності ВНЗ, є якість підготовки фахівців з вищою освітою за такими критеріями: працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, які навчались за державним замовленням; оцінка роботодавців рівня підготовки випускників ВНЗ; якісний склад науково-педагогічних кадрів; фінансування та результативність наукової діяльності у ВНЗ.

Порівняльний аналіз за результатами ранжування вищих навчальних закладів може використовуватися при формуванні загальнодержавної та регіональної соціально-економічної політики, зокрема при визначенні: проблемних університетів на галузевому й регіональному рівнях; слабких і сильних сторін університетів; пріоритетних напрямів розвитку окремих університетів; обсягів і напрямів фінансових потоків з державного та місцевих бюджетів на розвиток регіональних систем вищої освіти[3, c. 92-94].


3. Забезпечення рівного доступу до вищої освіти

Вступ до вищого навчального закладу — одна з найважливіших подій у житті молодої людини. Щороку близько півмільйона школярів України, їхні батьки та рідні стурбовані проблемою вступу до ВНЗ. Деякі школярі самотужки наполегливо готуються, щоб добре скласти вступні випробування і витримати конкурс. Іншим батьки наймають репетиторів, які впродовж року влаштовують інтенсивний тренінг їхнім дітям. Ще інші, знаючи справжній рівень знань своїх дітей і усвідомлюючи, що вони не здатні витримати жодного конкурсу ні самі, ні з допомогою репетиторів, шукають різноманітні шляхи "тунелювання до вищого навчального закладу. На жаль, третя складова нього процесу створює атмосферу тривоги у батьків тих учнів, які мають достатній рівень підготовки, що їхня дитина не зможе вступити без хабара. При цьому в суспільстві формується стійкий стереотип щодо всеохоплюючої корупції і хабарництва в системі вищої освіти, який часто супроводжує студента впродовж його навчання у ВНЗ, а іноді і все життя. Подолання цих процесів можливе у трьох напрямах: розширення доступу молоді до здобуття вищої освіти; забезпечення об'єктивності, відкритості, прозорості, демократичності при проведенні вступних випробувань та зарахуванні абітурієнтів, зокрема за рахунок масового запровадження незалежного оцінювання знань вступників, активної участі громадськості у реалізації контрольних функцій процесу вступу; формування у громадян і держави особистої і суспільної мотивації до здобуття вищої освіти. При цьому останній напрям найскладніший, оскільки пов'язаний з формуванням у людини свідомого прагнення до здобуття вищої освіти, а в суспільства — свідомого визначення потреби у кількості відповідних фахівців з вищою освітою.

У 2007 році Міністерство освіти і науки як центральний орган виконавчої влади у галузі освіти і науки здійснило комплекс заходів щодо розширення доступу молоді до здобуття вищої освіти (рис. 2)[4, c. 73-74].

Студентами перших курсів вищих навчальних закладів І—IV рівнів акредитації стали понад 633,7 тис. осіб (у 2006 році — 658,9 тис. осіб), зокрема за кошти державного та місцевого бюджетів — 263,5 тис. осіб. За освітньо-кваліфікаційними рівнями:

— молодший спеціаліст — усього 204,3 тис. осіб, у т.ч. за кошти державного та місцевого бюджетів — 109,3 тис. осіб (54 відсотки), за кошти фізичних та юридичних осіб — 95,0 тис. осіб (46 відсотків);

— бакалавр — усього — 413,1 тис. осіб, у т.ч. за кошти державного та місцевого бюджетів — 148,1 тис. осіб (36 відсотків), за кошти фізичних та юридичних осіб — 265,1 тис. осіб (64 відсотки);

— спеціаліст — усього — 272,4 тис. осіб, у т. ч. за кошти державного та місцевого бюджетів — 90,6 тис. осіб (33,3 відсотка), за кошти фізичних та юридичних осіб — 181,8 тис. осіб (66,7 відсотка);

— спеціаліст (на базі повної загальної середньої освіти за напрямами підготовки "Медицина", "Фармація", "Ветеринарна медицина") — всього — 13,7 тис. осіб, у т. ч. за кошти державного бюджету — 5,5 тис. осіб (40,2 відсотка), за кошти фізичних та юридичних осіб — 8,2 тис. осіб (59,8 відсотка);

— магістр — всього — 78,5 тис. осіб, у т. ч. за кошти державного та місцевого бюджетів — 32 тис. осіб (40,8 відсотка), за кошти фізичних та юридичних осіб — 46,5 тис. осіб (59,2 відсотка) (рис. 3).

На навчання до державних вищих навчальних закладів було зараховано майже 30 тис. осіб пільгових категорій населення (у 2006 році — 21 тис. осіб). Із них:

— на умовах цільового прийому згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 р. № 1159 "Про підготовку фахівців для роботи в сільській місцевості" — 16,7 тис. осіб (у 2006 році — 22,3 тис. осіб);

— дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, — 3,8 тис. осіб (у 2006 році — 3,9 тис. осіб);

— інвалідів І і II груп, дітей-інвалідів — 3,7 тис. осіб (у 2006 році — 3,1 тис. осіб);

— осіб, яким Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту" надане право позаконкурсного вступу — 181;

— дітей, батьки яких загинули або стали інвалідами на вуглевидобувних підприємствах, — 85 осіб;

— дітей військовослужбовців Збройних Сил України, інших військових формувань, працівників правоохоронних органів, які загинули під час виконання службових обов'язків, — 207 осіб;

— осіб, яким згідно з п. 6 статті 22 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" надане право пільгового зарахування,

— 4,1 тис. осіб (у 2006 році — 7,9 тис. осіб)[11, c. 5].

Серед вступників 2007 року: випускники загальноосвітньої середньої школи, нагороджені золотою (срібною) медаллю, — 28 тис. осіб (у 2006 році — 32,2 тис. осіб); учасники міжнародних конкурсів та олімпіад, переможці Всеукраїнських учнівських олімпіад з базових дисциплін — 1,2 тис. осіб (у 2006 році — 2,2 тис. осіб); випускники вищих навчальних закладів І—II рівнів акредитації, які отримали диплом з відзнакою, — 8,7 тис. осіб (у 2006 році — 10,8 тис. осіб). На умовах пільгового державного кредитування до вищих навчальних закладів зараховано 209 осіб (у 2006 році — 88 осіб). Відповідно до міжнародних зобов'язань України в галузі освіти у 2007 році МОН виділило для іноземних громадян з 39 країн світу 483 державні стипендії на перший курс у 80 вищих навчальних закладах. Фактично зараховано 462 іноземних громадян.

Зважаючи на проблему виконання вищими навчальними закладами доведених квот на прийом різних категорій абітурієнтів, МОН у 2007 році разом із державним замовленням на підготовку фахівців доводилися квоти на: прийом сільської молоді згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 р. № 1159 "Про підготовку фахівців для роботи в сільській місцевості"; прийом іноземних громадян відповідно до міжурядових угод України у галузі освіти; цільову підготовку за Регіональною довготривалою програмою "Взаємодії вищих навчальних закладів освіти західних областей з закладами освіти Автономної Республіки Крим та Військово-Морськими Силами Збройних Сил України"; цільову підготовку осіб із суміжних прикордонних областей з Російською Федерацією[1, c. 3].


Висновки

Модернізація вищої освіти в державі є об'єктивною необхідністю. Адже на порозі XXI століття ми стали очевидцями безпрецедентного зростання уваги до вищої освіти, розширення її функцій і ролі в суспільстві. Сьогодні вона розглядається у цивілізованому суспільстві не тільки як інституція задоволення фахових потреб особистості, але й як духовна необхідність.

Вища школа в Україні насамперед зорієнтована на задоволення освітніх потреб особистості, відновлення національних освітніх традицій і примноження досвіду, відтворення інтелектуального духовного потенціалу нації, вихід вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, становлення державності та демократії в суспільстві, забезпечення ринку праці висококваліфікованими фахівцями.

Основною метою подальшого розвитку вищої освіти є переростання кількісних показників у якісні, яке базується на таких засадах:

По-перше - це національна ідея вищої освіти, зміст якої полягає у збереженні і примноженні національних освітніх традицій. Вища освіта покликана виховувати справжнього громадянина України, для якої є потреба у фундаментальних знаннях та у підвищенні загальноосвітньою і професійного рівня асоціюється зі зміцненням своєї держави;

По-друге, розвиток вищої освіти повинен підпорядковуватись законам ринкової економіки. Вищій школі необхідно орієнтуватись не лише на ринкові спеціальності, але й наповнити зміст освіти новітніми матеріалами, запровадити сучасні технології навчання з високим рівнем інформатизації навчального процесу, вийти на творчі, ділові зв'язки з замовниками фахівця;

По-третє, розвиток вищої освіти слід розглядати у контексті тенденцій розвитку світових освітніх систем, у т.ч. європейських. Зокрема, привести законодавчу і нормативно-правову базу вищої освіти України до світових вимог, відповідно структурувати систему вищої освіти та їх складові, упорядкувати перелік спеціальностей, переглянути зміст вищої освіти, забезпечити інформатизацію навчального процесу та доступ до міжнародних інформаційних систем.

Реформування вищої освіти передбачає:

· перехід до динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, що дасть змогу задовольняти можливість особистості в здобутті певного освітнього та кваліфікаційного рівня за бажаним напрямком відповідно до її здібностей;

· формування мережі вищих навчальних закладів, яка за освітніми та кваліфікаційними рівнями, типом навчальних закладів, формами і термінами навчання, джерелами фінансування задовольняла б інтереси особи та потреби кожної людини і держави в цілому;

· підвищення освітнього і культурного рівня суспільства;

· піднесення вищої освіти України до рівня вищої освіти в розвинених країнах світу та її інтеграцію у міжнародне науково-освітнє співтовариство.

Структура вищої освіти України розбудована у відповідності до структури освіти розвинених країн світу, яка визначена ЮНЕСКО, ООН та іншими міжнародними організаціями.


Список використаної літератури

1. Вакарчук І. Вища освіта України - європейський вимір: стан, проблеми, перспективи/ Іван Вакарчук //Вища школа. - 2008. - № 3. - C. 3-18

2. Вища освіта України - європейський вимір: стан, проблеми, перспективи //Вища школа. - 2008. - № 7. - C. 78-125: табл. (Продовження. Початок див.: Вища школа. - 2008. - № 4. - С. 91; № 5. - С. 88; № 6. - С. 92.)

3. Вища освіта України - європейський вимір: стан, проблеми, перспективи //Вища школа. - 2008. - № 4. - C. 91-110; Вища школа. - 2008. - № 5. - C. 88-110; Вища школа. - 2008. - № 6. - C. 92-125

4. Зеленько А. Перспективи вищої освіти в Україні: листи в редакцію/ Анатолій Зеленько //Вища школа. - 2008. - № 7. - C. 73-77

5. Зеленько А. Про необхідність реформування освітньої системи в Україні/ Анатолій Зеленько //Вища школа. - 2008. - № 6. - C. 76-84

6. Матвіїв М. Стратегічні пріоритети розвитку освіти в Україні// Вісник ТАНГ.- 2003.- №5/1.- С.196-200.

7. Пріоритети вищої освіти України в умовах глобалізації процесів соціально-економічного розвитку// Освіта України.- 2003.- №64-65.- С. 8.

8. Смирнов И.П. ХХI веку - открытое образование// Высшее образование сегодня.- 2003.- №8.- С.5-11.

9. Старовойт І. Політика і стратегія оновлення вищої освіти в Україні //Вища школа. - 2008. - № 3. - C. 19-23

10. Степко М. Вища школа зорієнтована на фундаментальну підготовку, і ми робимо все, щоб її зберегти// Вища школа.- 2003.- №2-3.- С.18-38.

11. Степко М. Вища освіта стане доступнішою// Освіта України.- 2003.- №38.- С.5.

12. Шинкарук В. Основні напрями модернізації структури вищої освіти України //Вища школа. - 2007. - № 5. - C. 3-161

загрузка...
Top