Львівсько-Варшавська школа

Вступ.

1. Основні погляди діячів Львівсько-Варшавської школи.

2. Психологічні надбання представників Львівсько-варшавської школи (В. Вітвіцький, М. Кройц).

3. Внесок Львівсько-Варшавської школи в логіку.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Ця робота присвячена історії школи, що проіснувала неповних півстоліття - з 1895 по 1939 рік. Її народження, розквіт і загибель охоплюють час життя одного покоління і, разом з тим, майже співпадають з тимчасовими рамками (1891-1938) творчого життя її творця - Казимира Твардовського (1866-1938). Всі без виключення дослідження, присвячені цій інтелектуальній співдружності, роль засновника наукової школи одностайно відводять тільки Твардовському. Разом з тим ще недавно ім'я цього філософа було відоме головно історикам філософії, тоді як широким колам філософів, і особливо логікам, школа була відома більш іменами А.Тарського, Я.Лукасевича, С.Лесьнєвського, Т.Котарбінського, В.Татаркевича, К.Айдукевича.

Іноді до школи залічують і тих філософів, котрі не є прямими учнями Твардовського, але колись слухали його лекції, користувалися його порадами, були університетськими колегами, або ж признавалися в ідейній спорідненості з культивованими в школі методами дослідження. Тому в більш-менш тісному зв'язку з Львівсько-Варшавською школою часто згадують не тільки імена Р.Інгардена, якого Твардовський благословив на від'їзд у Геттінген до Е.Гуссерля, або ж Ю.Бохенського, котрий підтримував зі школою тісний контакт в особі Лукасевича, але і математика С.Банаха, а навіть Л.Хвістека, котрий прибув вже зрілим ученим з Кракова до Львова з тим, щоб зайняти у 1930 р. кафедру математичної логіки.

Можна навіть сказати, що з часом Львівсько-Варшавська школа стала обростати легендами, в чомусь симпатичними дослідникам і історикам цієї наукової співдружності, особливо вітчизняним. Не в останню чергу цьому сприяла особа Твардовського, про харизматичність натури котрого часто згадували його учні. І це не дивлячись на те, що головною вимогою життя і діяльності цієї людини було неухильне дотримання прийнятих правил, як і ясна, виразна їх пропаганда.

Вже з перших років свого існування Львівське філософське товариство багато уваги приділяло видавничій діяльності, вбачаючи в ній один з найважливіших засобів поширення філософських знань і піднесення рівня філософської освіти. Побачило світ 11 томів видань Львівського філософського товариства. З 1912 року починають виходити окремими зошитами «Odczyty filozoficzne».


1. Основні погляди діячів Львівсько-Варшавської школи

Львівська-Варшавська школа - одна із шкіл аналітичної філософії, представлена такими мислителями, як К.Айдукевич( 1890-1963). Я.Лукасєвич (1878-1956), А. Тарський (1902- 1984),

Т. Котарбіньський (1886- 1981) та ін. Для цієї школи характерне різко негативне ставлення до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і наукових досліджень, надання філософським міркуванням логічно точного статусу.

Коло учнів Твардовського, Лукасевича і Вітвіцкого стало швидко розширюватися.[3] У львівському періоді університет закінчили Казимир Айдукевич, Херш Бад, Степан Балей, Броніслав Бандровський, Стефан Блаховський, Мар'ян Боровський, Тадеуш Чежовський, Ришард Ганшинец, Мечислав Гембарович, Соломон Ігель, Людвік Якса-Биковський, Станіслав Качоровський, Юліуш Кляйнер, Тадеуш Котарбінський, Мечислав Кройтц, Манфред Крідль, Єжи Курилович, Станіслав Лемпіцкий, Зігмунт Лемпіцкий, Богдан Наврочинський, Остап Ортвін, Францішек Смолька, Казимир Сосніцкий, Владислав Шумовський, Даніеля Теннерувна (пізніше Громська), Мечислав Третер, Зігмунт Завірський. Розпочав навчання на філософському відділенні Роман Інгарден, але незабаром виїхав в Геттінген до Гуссерля. В 1911 р. до учнів Твардовського приєднався Станіслав Леснєвський, що раніше вчився в Німеччині, і тоді ж, в 1911 р., перед габілітацією контакт зі школою встановив Владислав Татаркевич.

Не всі названі вчені вибрали своєю долею філософію. Балей, Блаховський, Якса-Биковський і Кройтц присвятили себе психології, Наврочинський і Сосніцький - педагогіці, Ганшинец - класичній філології, Кляйнер, Крідль і Станіслав Лемпіцкий - полоністиці, Курилович - мовознавству, Зігмунт Лемпіцкий - германістиці, Ортвін - літературній критиці, Гембарович, Третер - теорії і історії мистецтва.

Шумовський і Балей окрім філософської мали також медичну освіту і були якийсь час практикуючими лікарями. Особливо слід відзначити Шумовського, котрий читав у Львові лекції з історії медицини, а пізніше отримав кафедру історії медицини в Ягеллонському університеті і написав підручник "Логіка для медиків" [1939]. Інші з названих вище працювали професійними філософами.

Твардовський не обмежував своїх учнів у виборі предмету дослідження і тому такі різноманітні теми докторських дисертацій, що належать різним філософським дисциплінам: логіці, психології, історії філософії, етиці. Так Леснєвський свою роботу присвятив екзистенціальним реченням, Котарбінський писав про етику Мілля і Спенсера, Чежовський про теорію класів, Айдукевич про апріорність простору і часу у Канта, Завірський про модальність суджень. Проте незабаром почали виявлятися схильності видатних учнів Твардовського. Чежовський, Леснєвський, Котарбінський, Айдукевич і Завірський почали працювати головно в області логіки і методології наук, причому у випадку з Котарбінським зацікавленість логікою і методологією наук із самого початку йшла в парі з дослідженнями практичних дій - етикою і теорією пізнання; цей паралелізм зберігався протягом всього творчого шляху філософа, а теорія діяльності стала початком праксеології. Татаркевич залишився вірний історії філософії, додавши до неї спеціалізацію в області естетики і її історії.

Шляхи в науці названих вище філософів, як правило, не були легкими. Наукова кар'єра багато кого з них проходила зовні стін університету. Тільки Вітвіцкий і Лукасевич з самого початку були пов'язані з університетом. Інші ж, за винятком Татаркевича, який порівняно недовго чекав університетської посади, якийсь час працювали викладачами в гімназіях. Багато учнів Твардовського - історик філософії Бад, логік Качоровський, послідовник Твардовського в ділянці дескриптивної психології Ігель, - всі вони в своїй науковій кар'єрі так ніколи і не піднялися вище сходинки вчителя гімназії, хоча і залишили виразний слід в польській філософії. Історик школи Я.Воленський [1985] справедливо відзначає той факт, що присутність компетентних філософів не тільки як знавців філософії, але також як оригінальних дослідників у якості вчителів середніх шкіл була елементом програми Твардовського, спрямованої на реформу філософії в Польщі.

Лукасєвич вважав, що метою логічних досліджень має бути розробка точних методів аналізу філософських міркувань. Він висунув ідею логічного плюралізму, суть якого полягає в тому. що різноманітні логічні системи здатні експлікувати різноманітні онтологічні теорії. Лукасєвич, Айдукевич та інші представники Львівсько-варшавської школи були прибічниками раціоналіаму, специфічною рисою якого став логіко-семантичний аналіз мови науки і філософії. Це. на думку прибічників даної течії, сприяло усуненню неточностей та двозначностей. Якими живляться ірраціоналістичні філософські концепції. Але водночас їхні філософські погляди не були однорідними й послідовними, а іноді навіть і суперечили неопозитивізму.

Окремі представники розвивали філософію матеріалістичного номіналізму (Т.Котарбиньський), феноменологічну теорію пізнання (Р.Інгарден), конвенціоналістську концепцію наукових теорій (К.Айдукевич). В цілому Львівсько-варшавська школа зробила значний внесок до теорії множин, логічної семантики, до розробки неокласичних систем математичної логіки.

Творчість учених Львівсько-варшавської школи класифікують як філософію аналітичну, або, характеризуєму більш широко, як наукову. У середині ХХ ст. широко розповсюдженим поданням про наукову філософію була думка, нібито найбільш характерним її представником був Віденський кружок. Сьогодні, тобто наприкінці ХХ ст. джерела наукової філософії в Центральній Європі вбачають в австрійській філософії XІ ст., центральною фігурою якої був Франц Брентано. Б.Сміт висловлює навіть наступну теза: центральноєвропейську традицію логічного позитивізму, зокрема , а наукової філософії в загальному варто розуміти як частина спадщини точної й аналітичної філософії Франца Брентано.

Дев'ятнадцяте сторіччя буяло різними філософськими напрямками, плинами, інтелектуальними орієнтаціями, угрупованнями, що сповідають різні методологічні установки в рішенні вартих у той час проблем. Філософські погляди проголошувалися вустами матеріалістів, емпіриків, еволюціоністів, конвенціоналістів, неосхоластів або ж мессіоністів і спіритуалістів. Філософія культивувалася на філософських кафедрах і поза стінами університетів. Філософські концепції висувалися й розвивалися не тільки професійними філософами, але й натуралістами, лікарями, гуманістами. Як правило, спроби створення всеосяжних філософських систем не вживали, тому що непрофесійні філософи не мали ні відповідної підготовки, ні намірів подібного синтезу.

Викладацька діяльність Твардовського проходила не тільки в стінах університету. Він вельми активно займається популяризацією філософії, психології і педагогіки, читаючи лекції як у Львові - столиці тодішньої Галичини, так і в невеликих містах і містечках провінції. Його виступи проходять з успіхом і збирають на ті часи велике число слухачів.

Не дивлячись на те, що Твардовський був свідком зародження і розвитку логіки в Польщі, а його учні сталі визнаними в світі майстрами в цій дисципліні, сам він ніколи не піддався впливові логістики і його лекції з логіки, що проводились ще в двадцяті роки, були цілком традиційні. Йому було відоме прагнення Лукасевича і Лесьнєвського до ототожнення ясності стилю викладу з вживанням символічної мови. Засновник філософської школи не опирався "новій логіці" як науці, але застерігав від заняття певних позицій, які за його переконанням можуть бути генетично пов'язані з символічною логікою. Ці позиції Твардовський визначав як символоманію і прагматофобію.

2. Психологічні надбання представників Львівсько-варшавської школи (В. Вітвіцький, М. Кройц)

Видатними представниками школи Твардовського, які плідно працювали в царині психології, були такі вчені, як Владислав Вітвіцький та Мечислав Кройц.

В. Вітвіцький (1878—1948 pp.) був надзвичайно обдарованою людиною. Йому вдалося свій талант виявити як у психології, філософії, так і в мистецтві. Дитинство, шкільні та юнацькі роки В. Вітвіцького пройшли у Львові. У Львівському університеті одночасно з природничими науками Вітвіцький вивчає основи малярства. Під впливом К. Твардовського зосереджується також на філософії. Ступінь доктора Вітвіцький здобув у 1900 році за працю «Психологічний аналіз амбіцій». На підставі роботи «Психологічний аналіз проявів волі» Владислав Вітвіцький почав викладати психологію у Львівському університеті. В 1919—1948 роках керував кафедрою загальної психології у Варшавському університеті.

Вітвіцький залишив після себе значний науковий доробок, написав багато праць, статей у галузі філософії, психології, етики, історії й теорії мистецтва, декілька праць з перспективи і художньої анатомії.

Науковим досягненням Вітвіцького стала теорія кратизму (від гр. κράτος — сила), яка в багатьох пунктах збігалася з поглядами Альфреда Адлера. В основі цієї теорії лежала думка про те, що в людини існує інстинктивне прагнення до міцності, яке розвиває чотири основні емоційні положення й форми компенсації: схильність до підвищення чи пониження, яка спрямована на інших або на самого себе. З цих основних схильностей Вітвіцький виводить різноманітні емоційні стосунки між людьми, які формуються на основі почуття спільності (повага, честь, захоплення, любов, дружба) чи навпаки — боротьби (зневага, ненависть, гордування, заздрість). Теорію кратизму Вітвіцький застосував також під час вивчення питань художньої творчості й реакції на твори мистецтва.

Великий вплив на світогляд В. Вітвіцького мав феноменалізм, який у свою чергу приводив до тієї чи іншої форми агностицизму. Вітвіцький, відстоюючи принципи емпіризму у психології, так характеризував свої розуміння чуттєво даного. Безпосередньо даним, за В. Вітвіцьким, є не зовнішній світ, а суб'єктивний, внутрішній світ, у якому конструюється внутрішній предмет сприйняття. Існування зовнішнього ми сприймаємо як допоміжну конструкцію, тобто як гіпотетичне твердження. Звідси випливають висновки, які стосуються характеру наукового пізнання. На думку Вітвіцького, фізика будує об'єктивний світ, виходячи із властивостей, відомих нам із суб'єктивного досвіду, зокрема насолоди, болю. Тому поняття, що виражають геометрично-механічні властивості і явища, він трактує як засоби, які полегшують розрахунки, пов'язують зовні несхожі факти, полегшують роботу розуму та уяви, але не як відображення реальних, дійсних елементів світу.

В. Вітвіцький, будучи прихильником позитивістської емпіричної психології, визнає існування душі як суб'єкта психічної діяльності. Але питання безсмертя й вічності існування душі він вважає неможливим для наукового вирішення, оскільки цього не може ствердити емпіричне спостереження. Тому «справа безсмертя душі не належить взагалі до науки про психічні факти й диспозиції; буде завжди тільки предметом віри»1.

До галузей, які викликали науковий інтерес у Вітвіцького, належала також релігія. Програму занять зі слухачами вчений доповнював психологічним аналізом Старого й Нового Заповіту.

Інший представник школи Твардовського — Мечислав Кройц (1893—1971 pp.) заглиблювався переважно в проблеми методології, аналіз інтроспективних методів і психологічних тестів. Професором психології Львівського університету М. Кройц став у 1934 році, з 1946 — він працює у Вроцлавському університеті, а з 1952 року — в університеті Варшави. Мечиславу Кройцу належать такі праці, як «Про схожість вражень» (1931), «Техніка інтроспективних методів» (1935), «Мінливість результатів тестів» (т. 1 — 1927, т. 2 — 1935), «Нарис загальної теорії волі» (1935), «Головні напрями сучасної психології» (1946), «Формування характеру» (1946), «Основи психології» (1949), «Методи сучасної психології» (1962).

Приступаючи до класифікації психологічних методів, Кройц дає визначення терміна «метод». «Метод — це спосіб досягнення певної мети».


3. Внесок Львівсько-Варшавської школи в логіку

Львівсько-варшавська школа - одна зі шкіл європейської аналітичної філософії, утворена групою логіків і філософів, що працювали в період між двома світовими війнами у Варшаві й Львові. Засновник школи - Твардовський, учень Брентано. Головні представники: Лукасевич, Лесьневский, Котарбиньский, Айдукевич, Тарський, Т. Чежовський, 3. Завирский, В. Вітвицький, В. Татаркевич, С. і М. Оссовские, Б. Собоцинський, X. Мельберг, С. Леевский, М. Кокошиньська, И.Домбська, К. Куратовський, Е. Слупецький і ін. Для школи було характерно різко негативне відношення до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і наукових досліджень, до додання філософським міркуванням доказового й логічно строгого статусу. Найважливішим засобом досягнення цих цілей уважався логічний аналіз мови науки й філософії, що сприяє усуненню неточностей і двозначностей, якими, як думали представники школи, харчуються спекулятивні філософські концепції. Школа внесла значний вклад у теорію множин, логічну семантику й семіотику, модальну й багатозначну логіку, у розробку "неокласичних" систем математичної логіки.

Представникам школи належать цінні металогічні й методологічні дослідження (теорія індукції, будови й функції наукової теорії, розробка аксіоматичного методу, дослідження з теорії ймовірностей, принципи побудови ієрархії формалізованих мов), ряд важливих робіт із психології, соціології, наукознавству, історії філософії й логіки. Філософські погляди представників школи не були однорідними й цілком послідовними; їхня еволюція відбувалася убік розмежування реалістичних, матеріалістичних і ідеалістичних тенденцій. Орієнтування на логіко-аналітичні методи, скептицизм стосовно традиційного ("доаналитической") філософії, ідеї "демаркационизма" ("очищення" мови науки й філософії від "псевдопонятий" і пов'язаних з ними "псевдопроблем" світоглядного плану), прагнення до емпіричного обґрунтування наукового знання зближали Львівсько-варшавську школу з логічним емпіризмом. Але поряд з неопозитивистською в школі були й інші, іноді протилежні неопозитивізму тенденції. Окремі її представники розвивали філософію матеріалістичного номіналізму (Котарбиньский, Лесьневский, З. Завирский, Л. Хвистек, С. Балей), теорію пізнання в дусі феноменології (Ингарден, Б. Блаустейн), неотомистскую концепцію істини (Й. Саламуха, Ф. Климке), конвенционалистскую концепцію наукових теорій (Айдукевич). У боротьбі з ірраціоналізмом і суб'єктивним ідеалізмом Л.-в.ш. намагалася знайти тверду опору в науці, її методах і результатах. Школа зіграла значну роль у польській науці й культурі першої половини XX в., висунула польських логіків і математиків на видне місце у світовій науці. Вона створила стійку традицію філософських досліджень, утворення й комунікації у філософському співтоваристві, сприяла підвищенню престижу й ролі філософії в польській культурі. Школа розпалася в 1939 послу окупації Польщі. Деякі її представники загинули, інші емігрували. Після другої світової війни частина представників школи брала участь у процесах культурного відродження країни, у розвитку польської вищої школи й академічних філософських досліджень.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. на теренах Галичини існувала ЛьвівськоВаршавська філософська школа. У її стінах виникла й інтенсивно розвивалася експериментальна психологія. Серед відомих психологівдослідників цієї школи – Мечислав Кройц (1893-1971). Зазначимо, що навчався він на філософському факультеті Львівського університету імені Яна Казимира, студіював філософські науки під керівництвом таких професорів, як К. Твардовський, М. Вантерберг.

Феномен появи Львівсько-варшавської школи на початку ХХ сторіччя, відзначеного бурхливим ростом природничих наук, залишається й наприкінці цього століття загадкою. У той час, коли процес спеціалізації філософського знання, що враховує досягнення окремих наук, заглиблювався, а філософія розпадалася на окремі дисципліни - етику, естетику, методологію, логіку й навіть відокремлювала деякі з них для загального використання, наприклад, психологію або логіку (математичну), у той час, коли філософська співдружність усе більш виразно розпадалося по плинах, напрямках, угрупованнях і кухлях, у Львові виникла школа, з якої своя творчість ідентифікували учені всіляких спеціальностей, а не тільки професійні філософи. Із приналежності до Школи медиків, юристів, філологів, математиків, фізиків, інженерів і просто утворених людей із всіх шарів суспільства можна привести не один десяток. У певній мері ефект настільки численної й різноманітної присутності вчених у Школі пояснюється педагогічними установками її творця - К.Твардовського, одна з яких, успадкована Т.Котарбинським, у вустах останнього одержала назву «мінімалістської філософії», а її реалізація полягала в тому, що адепт філософії не був обмежений у виборі предмета дослідження, зате до методів вивчення пред'являлися надзвичайно високі вимоги. У цій установці зразками служили схоластична наука й, звичайно, Органон Аристотеля..


Висновки

Останнім часом намітилася тенденція повернення до витоків школи, до її початкового, львівського періоду, який, звичайно, знаменує народження польської наукової філософії, але який не тільки формально, але і стилем своєї організації продовжував австрійську філософію з родоводом, що бере початок від Франца Брентано. Відома сентенція - Учень не вище за вчителя - дозволяє, з одного боку, упорядкувати в тимчасових рамках творчість учасників школи і організаційно локалізувати її народження в австрійській філософії, з другого боку, змістовно порівняти отримані в школі результати, що вельми скрутно зробити, зважаючи на їх приналежність до різних філософських дисциплін. Можна, звичайно, скористатися іншою, не менше відомою сентенцією: По плодах їх пізнаєте їх - і згідно з цим критерієм школа повстане як школа логічна, або більш широко - аналітична. Досягнення багато що скажуть фахівцю в тій або іншій філософській дисципліні, але ніяк не пояснять шляхів, мотивів і атмосфери, в якій були отримані результати, що належать окремим філософським наукам, а тому не багато скажуть про школу як цілісний феномен. Отже для історика наукової школи важливі також процеси, що відбувалися в цій науковій співдружності. Тому протягом всього викладу психологічним, педагогічним, етичним, організаційним процесам, що відбувалися в науковому середовищі, разом з результатами буде приділено багато уваги. Проте вже зараз необхідно вказати як вихідну позицію, так і метафілософський апарат, за допомогою якого побудована книга. Коротше кажучи, автор займає позицію, наскільки це можливо, засновника школи К.Твардовського, використовуючи у якості основного метафілософського апарату категорії процесу і результату.


Список використаної літератури

  1. Верников М. М. До історії вивчення Львівсько – варшавської філософської школи в Україні // Український освітній журнал. – 1995. - № 2.
  2. Верников М. М. Львівсько-варшавська школа // УРЕ. Вид. 2. – К., 1981.- Т. 6. – с. 279 – 280.
  3. Верников М. Н. К истории Львовско-варшавской школі // Философские науки, 1969.- № 4.
  4. Воленьский Ян. Львовско-Варшавская философская школа. – Москва: Росспэн, 2004. – 471 с.
  5. Вєрніков М.М. Львівсько-варшавська філософська школа. Хрестоматія. Частина ІІ. Одесса-Львів, 2006. – 164 С.
  6. Котарбиньский Т. Три идеи // Вестник АН СССР. – 1959. - №10.- с. 55-56.
  7. Лукасевич Я. Аристотелевская силлогистика с точки зрения современной формальной логики. – М.: ИЛ, 1959.
  8. Тарский А. Введение в логику и методологию дедуктивных наук. – М.: ИЛ,1948.

загрузка...
Top