Мова – душа і гордість нації

Вступ.

1. Мова –душа і гордість нації.

2. Культура і мова як духовні вартості.

Висновки.

Список використаних джерел.


Вступ

Мова — "найважливіша частина нашої особистості, нашої поведінки, нашої думки, вона — тіло цієї думки, визначає ступінь нашої свідомості, є своєрідним її мірилом, — наголошує мовознавець О.Сербенська. — Мова якнайтісніше пов'язана з духовним світом, сферою почуттєвого, з "розумом серця" - і усвідомлення того, що таке мова, як і за якими ознаками вона живе, що зберігає, а що руйнує її організм, яка її роль у житті людини і народу, виробляє здатність не піддаватися впливам середовища, якщо воно затягує. І насамперед за мовною ознакою людина шукає собі подібних, або, як кажемо, ідентифікує себе".

Українська мова – національне надбання українського суспільства, вона повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії. Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни.

Мова - духовний скарб нації. Це не просто засіб людського існування, це те, що живе в наших серцях, - наша сутність, первозміст нашого буття. Саме мова формує і визначає свідомість, творить людину, культуру, історію.


1. Мова –душа і гордість нації

Мова створена людиною для потреб спілкування і для утворення в пам’яті людства банку даних колективного досвіду у пізнанні світу. Та зрештою й сама людина є продуктом своєї діяльності, адже як справедливо зазначав Ф.Енгельс, “спочатку праця; а потім і разом з нею членоподільна мова стали двома найголовнішими стимулами, під впливом яких мозок мавпи поступово перетворився в людський мозок. Оскільки в основі культури лежить спільне прагнення людства до перетворення навколишнього середовища в сферу життєдіяльності, у засіб розвитку людського суспільства, то слід визнати, що немає і не може бути природної мови, первинною функцією якої не було б обслуговування процесу творення культури. Отже, мова – один з видів культури, покликаний разом із працею творити всі інші види культури. Більше того, мова є не тільки засобом творення культури, але й, що треба підкреслити, одним із її складових компонентів. На думку Є.М.Верещагіна і В.Г.Костомарова, “національна мова входить у поняття національної, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція суспільної думки, науки, мистецтва – всі великі й малі особливості життя народу знаходять відбиття у мові цього народу”.

Незаперечною аксіомою є те, що мова є своєрідним генетичним кодом нації, складовою частиною і засобом творення національної культури. Світова наука має аргументовані докази того, що українська мова є одна з найстаріших і найяскравіших мов за своєю мелодійністю та виразністю.

Говорити про мову протиукраїнських племен можна лише гіпотетично. Адже писемних пам’яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індо-європейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених: Павел Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський та ін. Ще у 1879 р. польський вчений-лінгвіст Михайло Красуський у своїй праці "Давність української мови" наголошував, що українська мова не тільки старіша від усіх слов’янських, а й від санскритської, грецької, латинської та інших арійських.

Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні. Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка "А ми просо сіяли" існувала в Україні вже у І тисячолітті до н.е. Невже вона співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про сотворіння світу птахами (тобто ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:

"Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову – і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?"

Отже, будучи творінням людини, мова весь час перебуває під її впливом. Традиції нормування мови існують, мабуть, стільки, скільки існує людство. Кожна мова засвідчує в своєму складі слова, які “оцінюють” характер мовлення: промовляти “говорити чітко, урочисто”, мовити “користуватися мовою”, ректи “урочисто виголошувати істини”, говорити “здійснювати акт говоріння”, белькотати “говорити плутано, невиразно”, лебедіти “говорити з почуттям любові до співбесідника” і т.д. В розвинутому в кожній мові синонімічному гнізді дієслів мовлення криється уявлення людини про мову вироблену й невироблену, “високу” й “низьку”.

Але ось поряд з мовою близьких і далеких сусідів з’являється ще одне мовне явище – літературна мова. Визнання чи невизнання її масами народу – не така проста річ, як може здатися на перший погляд. Здебільшого мова народна і мова літературна розуміються як “буденне, звичне” і “високе, носій освіти”. Але не завжди. Нова українська літературна мова, наприклад, при її зародженні сприймалася як щось екзотичне. Чому? Тому що народ – переважно селянство – розмовляв своєю “буденною, звичною” мовою, а інтелігенція – переважно панство – російською та ще, за звичаєм російського дворянства французькою. Тому твори Котляревського, Г.Квітка-Основ’яненко, А.Межлинського, Л.Боровиковського, Є.Гребінки, писані українською мовою, викликали до себе інтерес, будили національні почуття, але не сприймалися як провісники нової літератури, а якщо й сприймалися, то лише як зародок провінційної літератури народною (як пісні, думи, легенди), а не літературною мовою. Розбити стіну “провінційності” української літератури вдалось тільки геніальному Шевченкові, в творчості якого пізнали себе і народ і інтелігенція. Але шлях до того, щоб українську літературну мову визнали за єдиного репрезентанта творчого потенціалу нації носії народної мови, був довгий і тернистий.

Тільки суспільно-політичними заходами можна піднести престиж мови, сприяти дальшому процесові прилучення української нації до своєї літературної мови.

Кожна мова невіддільна від національної культури, саме вона лежить в основі її змістової сторони. Але в процесі розвитку людського суспільства в кожній культурі дедалі виразніше виступають її інтернаціональні риси. Отже, і мова, яка бере незмінну участь в інтернаціоналізації національної культури дістає можливість передавати будь-які досягнення світової цивілізації. Таким чином, можливість адекватного перекладу з мови на мову стає дійсністю в тих випадках, коли культура кожного з цих двох народів, по-перше, однаковою мірою взаємно пізнана, а по-друге, стає інтернаціональною за своїм основним змістом, зберігаючи при цьому національну самобутність.

Кожна мова є дорогоцінним надбанням людства й потребує всебічного вивчення. На особливу увагу заслуговують ті мови, що, з одного боку, відбивають багатовіковий досвід народів, які їх витворили, а з іншого, — мають сповнену трагізму історію свого розвитку. До таких мов, глибоко закорінених у традицію, але не повною мірою реалізованих у своїх можливостях, належить і українська мова.

Усвідомлюймо, що збагнути сутність мови, її природу не так-то легко. Чи не варто задуматись над тим, що ми надто довго спрощено трактували це надзвичайно складне явище? Сьогодні вже не виникає сумнівів у тому, що мова — явище суспільне, бо народжується вона саме у певній групі, в соціумі, і є своєрідним його свічадом. Вона належить до так званих вторинних систем і існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова — один із чинників самоорганізації суспільства, це невід’ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, нація. У мові закодовано історію нації, що в свою чергу є носієм цієї мови. Мова нації та її культура становлять органічне ціле. Смерть мови означає загибель культури.

Будь-який набір знаків вже несе у собі певну інформацію про частину цього світу, виражає наше ставлення до дійсності; кожне слово — це вже велика, незбагнена таїна... Як приклад, можна навести словосполуку, речення, текст. Ці синтаксеми вже мають відповідні функції... Та чи є це мовою? Мовою, яка створює Людину!? Мовою, яка має ствердити українську націю в ХХІ столітті! І серед тварин є свої системи “мови”, які виконують принаймні такі ж функції. У “тваринній мові” ми вирізняємо комунікативну функцію: тварини “розповідають” одне одному про те, що їх оточує, чи становить це небезпеку, де можна знайти їжу чи воду тощо.

Та чи можна назвати це мовою? На жаль, ні, бо немає у тварин, ну, хоча б другої сигнальної системи... І все ж таки: а чим тоді відрізняється людська мова? Сьогодні в роботах багатьох мовознавців ми знаходимо: мова — явище біологічно-психологічно-соціальне. Проте соціальний компонент ставлять на першому місці, знаючи при тому, що тільки у людини є ген, який відповідає за можливість навчитися мові, тобто мова — це те надбання, “без якого людина перетворюється на біологічний об’єкт, а не на біологічно-соціальну систему, яка й має назву Homo sapiens”.

На якому ж етапі вивчення мови ми можемо вважати себе Людиною? У Вольтера є прекрасна думка з цього приводу: “Всі європейські мови ми можемо вивчити за сім років, а свою мову ми вивчаємо все життя...” Отже, із цього виникає ще одна аксіома: ми все своє життя залишаємося такими собі semper tiro... Мова — явище безмежне, явище космічне, тож не варто шукати нульового етапу зародження мови.

Мова нас оточує, наче силове магнітне поле, яке ми можемо ідентифікувати, але до якого ми не можемо доторкнутися; і тільки тоді, коли ми здатні індукувати мову, — ми стаємо Homo sapiens, “тільки тоді мова перетворює нас на людей” . І неабияке значення в розвитку етносу має ступінь володіння мовою на індивідуальному рівні. Все залежить від того, наскільки кожен представник соціуму усвідомлює значення рідного слова, кожного звуку, який він вимовляє. Це в свою чергу свідчить про розвиток нації. А через те, що мова — явище безмежне, то й кінцевої точки розвитку нації, соціуму немає. Українська мова доби незалежності — це мова наших батьків і дідів, яку ми маємо повернути з історичних глибин нашої пам’яті. “Будь-який народ хоче бути не тільки ситим, але й вічним... Безсмертя народу — в його мові” (Айтматов). Напевно, так і має бути, бо Слово — це Бог, а ми — люди — не маємо права зазирати в ті площини, що для нас є забороненими. Мову даровано нам Богом! Незаперечною є необхідність вивчати рідну мову, бо, отримавши ключ до глибинних джерел духовного буття нації, ми повинні заглибитися у розумінні кожного слова, бо саме слово є оселею духу...

Отже, українська мова доби незалежності — це людинотворча мова. Це той абсолют, який через свою екзистенційність може підносити людину на якісно новий рівень світосприйняття. Ми маємо усвідомити, що провідною функцією мови в новий час має стати людинотворча функція, саме тоді мова може здійснити свою історичну місію, стати засобом пізнання світу і людини у світі. Мова і свідомість мають становити єдину енергетичну монаду. Мова — це атрибут свідомості, а свідомість потребує однієї, “рідної” мови. Отже, українська мова має стати складовою мовомислення українського народу.

"Мова народу — це його дух, i дух народу — це його мова," — писав В. фон Гумбольдт.


2. Культура і мова як духовні вартості

Серед багатьох визначень мови - і строгих науково - термінологічних, і художньо - образних, емоційних - проступає спільна ідея : нерозривна єдність людини і мови.

Схилилась над колискою мати, і перші звуки колискової пісні, музика рідної мови переливаються в її кровинку. Психологи досліджують, від якого моменту починається спілкування людини з навколишнім світом, коли дитина починає сприймати, розрізняти звуки людської мови. Одне не викликає сумніву: пестливі, ніжні руки матері, її лагідний голос - то вже і є спілкування, що дає імпульс повному розкриттю всіх можливостей людини, закладених у її генетичному коді. Через це спілкування створюється неповторний емоційний світ єднання поколінь, світ, у якому живе рідне слово. Дитина ще не скоро вимовить його, але дитячу пам"ять уже влилися звуки рідної мови.

Мова - "безпосередня дійсність думки" ( Маркс ), мова - " жива схованка людського духу" ( Панас Мирний), мова - " коштовний скарб народу " ( Франко ), мова - " життя духовного основа " ( Рильський ), "мова - генофонд культури " ( Гончар ) - цей список афористичних висловів можна продовжувати. Мислителі, письменники в усі часи намагалися розкрити таємниці людської мови, її роль не тільки як засобу спілкування, а й як знаряддя формування і вираження думки, як основу духовності народу, як міцну і надійну опору самоусвідомлення особистості, бачення себе в соціальному і культурному контексті, як імпульс до творчого самовираження людини не тільки в національній культурі, а й у світовій цивілізації.

Завжди ідуть у парі мова й думка. Не випадково О.О.Потебня наголошував : " мова е засіб не виражати готову думку, а створювати її ... вона не відображення світогляду, який вже склався , а діяльність, що його складає"

.Навчаючи дитину мови, вчимо її мислити, почувати, сприймати світ у всій різноманітності звуків, барв. Видатні педагоги усвідомлювали значення рідної мови для виховання дитини. Основоположник вітчизняної народної педагогіки й народної школи в Росії К.Д.Ушинський в умовах царської політики , коли на Україні заборонялися школи рідною мовою навчання, відстоював думку про те, що рідна мова - органічний витвір народної думки і почуття, в якому виявляються результати духовного життя народу". Добре розумів, який тонкий різець в руках педагога слово, В.О.Сухомлинський. Саме мова зовні непомітно здатна розкрити, збудити талант мислення і талант діяння - праці. Він зазначив , що школа стає справжнім осередком культури лише тоді, коли в ній панують чотири культури : культ Батьківщини, культ людини, культ книжки і культ рідного слова.

Освіта, наука, мистецтво, театр, побутова культура пов'язані з мовним вихованням. Усі сфери життя суспільного охоплює мова. Поняття матеріальної і духовної культури формуються в національній мові, причому людина виступає не тільки суб'єктом, що створює ці поняття , а й об'єктом на якому позначається дія мовного мислення, в широкому розумінні - мовної культури. Досліджуючи співвідношення мови і культури, вчені детально зупиняються на функціях, які виконує мова в суспільстві. Обмеження сфер, де використовується національна мова, приводить до знекровлення культури. Адже " мова для культури - те саме, що центральна нервова система для людини ". Мову називають акумулятором, інтегратором культури. її живий складний організм реагує не лише на стан мовної освіти в суспільстві, а й на функціонування таких, здавалося б, формальних чинників, як інформативна реклама, вивіски, оголошення. В них на перший план виступає умовність знаків, їхня застандартизованість, стереотипність.

З культурою мови насамперед пов’язують уміння правильно говорити і писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети і обставин спілкування.

З часу виникнення науки про мову можна говорити і про складову частину правознавства - культуру мови. Адже при створенні словників , граматик, тлумачень текстів, завжди доводилось вибирати, оцінювати, класифікувати мовні факти. А узагальнені в лінгвістичних працях , вони сприяли усталенню, поширенню тих чи тих норм, їх кодифікацій. Відоме визначення - мова особливий продукт людського роду, який "в свій час індивіди візьмуть цілком під свій контроль".

Культура мови - це ще й загально прийнятий мовний етикет : типові формули вітання, прощання, побажання, запрошення тощо. Вони змінюються залежно від ситуацій спілкування, від соціального стану, освітнього , вікового рівня тих, хто спілкується. Соціолінгвістичні, етнопсихологічні моменти донедавна не залучалися до сфери культури мови, котра розглядалася як рекомендації щодо правильності - неправильності, нормативності - не нормативності висловів.

Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується і розвивається там де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов'язана з соціологією і психологією не тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й що до формування мовної свідомості.

У зв'язку з потребою виховання культури міжнаціональних відносин великої ваги набувають соціолінгвістичні й психолінгвістичні аспекти культури мови. Уважне, дбайливе ставлення до мови кожного народу, виховання взаємоповаги передбачає розширення гак званої фонової, мовокраїнознавчої інформації, що обов'язково входить в умовне виховання, а от же, і в культуру мови.

Часто ми стаємо свідками поширеного мовного нігілізму, вираженого в типовій формулі : " Яка різниця, як говориш ! " Виявляється, що люди, які недбало ставляться до своєї мови, позбавлені і почуття власної гідності. Виховані в атмосфері стереотипів, бездумної масової культури, вони не можуть бути творцями оригінальних, непересічних ідей. Ставлення до культури своєї мови індивідуума, а також суспільства в цілому, віддзеркалює загальний рівень культури - або її пасивний , споживацький, або творчий характер.

Культура мови покликана оцінювати доречність, доцільність або недоречність, недоцільність використання різних засобів мовного вираження. Вона виступає тим чутливим інструментом, що першим помічає нові явища в лексиці, фразеології, граматиці, підказує мовцям стилістичне забарвлення мовних форм, попереджає про втрату словом його інформативного і емоційного заряду.

Мова не тільки засіб спілкування, а й природний резервуар інформації про світ, насамперед про свій народ. Повіривши в те, що всі мови в нашому спільному домі "активно розвиваються", ми довго не помічали, що цей розвиток, започаткований першим десятиріччям XX століття, у 30-70-ті роки був спочатку загальмований, а потім повернутий у зворотному напрямку. Треба виправляти становище: повернути всім мовам їхній природний престиж і справжню, а не декларовану рівноправність. Необхідно виховувати культуру мови як запоруку піднесення культури суспільної думки і суспільно-корисної праці.

Суспільство завжди дбає про те, щоб його члени користувалися мовою не лише спонтанно, не тільки як даним від природи даром, в свідомо, як знаряддям найактивнішого розкриття своєї особистості. Мовний досвід індивідуума невіддільний від опори на літературну мову як акумулятор людських знань.

Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності...

Мовна неграмотність, невміння писати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську і навпаки чомусь перестали сприйматись як плями на службовому мундирі.

Культура мовлення - це система вимог, регламентацій щодо вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній і писемній).

Належна культура мовлення - це свідчення розвинутого інтелекту і високої загальної культури особистості. Одним із завдань культури мовлення є подолання мовних стереотипів: стереотипи мовлення - це стереотипи мислення.

Тільки через високу культуру мовлення проявляються невичерпні потенції мови, гармонія її функцій.

Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, ефективне здійснення всіх функцій мови, ошляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства в цілому. Через культуру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.

Проблема культури мовлення проявляється в таких основних аспектах: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення.

Нормативність - це дотримання правил усного і писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту тощо. Нормативність - це, так би мовити, "технічна" сторона мовлення, дотримання загальноприйнятих стандартів. Мова наша багата, їй властива розвинена синоніміка та варіантність на фонетичному, лексичному і граматичному рівнях. Наше завдання - розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови, співробітника, мовленнєвої ситуації.

Умій слухати себе та інших з погляду нормативності. Будь вдячний тому, хто виправляє твої мовленнєві помилки. Свої ж зауваження, поради та рекомендації іншим роби тактовно, делікатно.

Естетичність мовлення - це реалізація естетичних уподобань мовця шляхом використання естетичних потенцій мови. Оптимально дібраний темп і звучність мовлення, уникнення нагромадження приголосних чи голосних, різноманітність синтаксичних конструкцій, доречність цитати чи фразеологізму, прислів'я чи приказки, тропів чи фігур, взагалі нестандартність мовлення - усі ці та інші резерви мови засоби неструктурно!' естетики роблять мовлення естетично привабливим. І навпаки.

Культура мовлення суспільства - це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм, вульгарщина - тривожні симптоми духовного нездоров'я народу.

Експериментальне доведено, що грубе слово як негативний подразник діє кілька секунд, але реакція на нього триває декілька годин і навіть днів. Як наслідок - порушення нервової та серцево-судинної діяльності людини, її хвороба, а іноді й смерть.

Тому висока культура мовлення - це не інтелігентська забаганка, а життєва необхідність для народу.

Поліфункціональність мовлення - це забезпечення застосування мови в усіх перелічених аспектах, у кожній сфері спілкування. Коли ж людина поставлена через необхідністю вживати слова іншої мови, то є підстави говорити хіба що про культуру повторного суржику. А саме в такій ситуації опиняються зараз мовці в технічній, виробничій, діловій та деяких інших сферах.


Висновки

Важливу роль у державі відіграє мова корінного населення. Зрештою, з мови починається сама держава. У мові - важлива суть існування держави, її сила і могутність. Без рідної мови не має народу як нації. Поетично і влучно сказав про це відомий письменник Панас Мирний, який назвав мову найдорожчим скарбом народу. Він писав: "Мова - така ж жива істота, як народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то вже буде смерть задля його душі, смерть задля всього того, чим він відрізняється від других людей.

Треба сказати, що з усіх сфер суспільного життя, в яких побутує національна мова, найважливішою для її існування і розвитку є родинно-побутова сфера. Побутова мова спілкування – це та перша мова, яку дитина засвоює в родинному колі і за допомогою якої вона пізнає світ. Вона формує елементарні структури мислення і світосприйняття.

Незважаючи на те, що ця мова проста і конкретна, вона посідає центральне місце в системі мовних стилів. Якою б розвиненою не була мова, якщо вона виходить з ужитку в родинно-побутовій сфері, то поступово відмирає.

Мовна культура - це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованості діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника.


Список використаних джерел

1. Левченко Т. Мова і духовність нації// Українська мова і література в школі. - 2003. - № 5. - C. 67-69

2. Ляхоцька Л. "Хочеш добра своїй нації-не нехтуй рідною мовою..."(І.Огієнко і мова)// Початкова школа. - 1997. - № 12. - C. 1-5

3. Невгодовський А. У мові - пам'ять народу. Мова - код і паспорт нації : Українознавча робота в школах-родинах // Початкова школа. - 2000. - № 6. - C. 29-32

4. Сідько Н. Українська мова : джерело нації і державності // Вісник Книжкової палати. - 2005. - № 10. - C. 55

5. Скільський Д. Українська мова-духовна основа української нації // Визвольний шлях. - 2001. - № 9. - C. 38-43

6. Степанишин Б. Генетичний код нації, або Мова про мову // Вітчизна. - 2002. - № 5-6 . - C. 123-130

7. Усик Н. Рідна мова — найбільший скарб нації // Українська мова і література в школі. - 2005. - № 8. - C. 61-64

загрузка...
Top