Зміни у розстановці сил в світовому господарстві після другої світової війни

Вступ.

1. Інтеграційні процеси у післявоєнний період.

2. Вибір економічної стратегії розвитку СРСР у період 40—50-х років.

3. Основи економічного зростання США в післявоєнний період.

4. Особливості економічної моделі Європейського континенту.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Після другої світової війни в розвитку індустріальної цивілізації відбулися зміни, пов'язані з збільшенням території та населення так званої світової соціалістичної системи, розпадом колоніальної системи та утворенням незалежних держав.

Світове господарство охоплювало три підсистеми: господарства економічно розвинених, соціалістичних держав та країн, що розвиваються. Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація. Економічно розвинені країни світу вступили у фазу інтенсивного розвитку. Змінювалася структура національних господарств. Важливими чинниками розвитку світового господарства були науково-технічний прогрес, подальше поглиблення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізація виробництва. Сформувалася світова інфраструктура — комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо). Розширилися і набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин. Для господарського розвитку характерним було посилення взаємозв'язків між усіма країнами та їхніми групами. Набули розвитку міждержавні інтеграційні процеси. Економічне зростання національних господарств залежало від ступеня входження їх до всесвітнього господарства. Посилилося державне регулювання господарських процесів.

В системі сучасних міжнародних відносин якщо не провідне, то, принаймні, одне з головних місць займають США. Висування на лідируючі позиції для цієї країни відбувалося під впливом ряду факторів і на протязі декількох періодів. Один із них припадає на перші десятиліття після Другої світової війни. Саме комплексне та неупереджене вивчення еволюції зовнішньополітичного курсу Сполучених Штатів на протязі ХХ ст. дає можливість зрозуміти її сучасні пріоритети та оцінити арсенал як військових так і дипломатичних засобів цієї країни, а також дослідити зміну розстановки політичних сил на міжнародній арені у післявоєнні роки.


1. Інтеграційні процеси у післявоєнний період

Важливим фактором розвитку економіки у післявоєнний період стала інтеграція в різних формах. Країни-сусіди з інтенсивним торговим обміном і приблизно зіставним рівнем господарського розвитку утворювали зонивільної торгівлі. Наприклад, з 1 січня 1948 р. за рішенням ще 1944 р. урядів Бельгії, Нідерландів і Люксембургу, які перебували у вигнанні у Лондоні, утворено митний союз(відомий під назвою Бенілюкс). У рамках союзу вже у 1949—1950 pp. було введено обмеження на імпорт промислової продукції, а до середини 50-х років у межах Бенілюксу зняті перепони для вільного руху капіталів і міграції робочої сили. За прикладом Бенілюксу у тому ж 1948 р. створено митний союз Франсітал (Франція, Італія). Створення таких союзів вийшло за межі Європи. США і Великобританія у тому ж році ухвалили рішення про міжнародний контроль важкої промисловості Німеччини, створили міжнародну адміністрацію, куди ввійшли крім названих ще й представники Франції, Німеччини і країн Бенілюксу. Такі ж економічні союзи виникають і на інших континентах: 1945 р. створено Лігу арабських держав (ЛАД), яка охопила 20 країн; 1948 р. — Організацію американських держав (ОАД), до якої увійшли 31 латиноамериканська держава, США і Канада та ін. Таким чином, у світі у другій половині XXст. міждержавні зв’язки починають переростати в міжнародну економічну інтеграцію.

Міжнародна економічна інтеграція — це процес господарсько-політичного об'єднання країн на основі розвитку глибоких стійких взаємозв'язків і поділу праці між національними господарствами, взаємодія їх відтворювальних структур на різних рівнях і в різних формах. Вона має такі характерні ознаки.

1. Планомірна зміна структури окремих країн, координація співпраці держав, узгоджена ув'язка асортименту продукції у країнах співдружності, а також спільне використання науково-дослідного потенціалу на основі міжнародного поділу праці.

Створення та удосконалення міжнародної співпраці, що поглиблює міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва.

3. Активізація ролі внутрішньої економічної політики у створенні умов для поглиблення ефективності господарських зв'язків з іншими країнами.

Прикладом найбільш досконалої інтеграції може слугувати поступальний рух розвитку Європейського Союзу, на порядку денному якого стоїть не лише зняття всіх обмежень на торгівлю, а й створення єдиного парламенту і уряду. Відносно країн, що не входять до союзу, всі члени союзу проводять як правило єдину митну політику, створюючи їм менш сприятливі умови.

Промислова продукція ЄС становить 90 % від загальноєвропейського виробництва. З 1 січня 1999 р. 11 країн ЄС перейшли до єдиної валюти — евро (крім Великобританії, Бельгії, Швеції і Греції). В ЄС 11 офіційних мов. Провідну роль у цій організації відіграють Німеччина, Франція, Великобританія.

Таким же шляхом іде розвиток міжнародної інтеграції Північноамериканської асоціації вільної торгівлі (НАФТА), заснованої у 1992 р. на основі угоди між США, Канадою і Мексикою про створення загального північноамериканського ринку. Між цими країнами демонтуються не тільки митні бар'єри, НАФТА відкриває шлях до створення єдиного континентального ринку для вільного руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили. У 1994 р. 34 американські держави (всі, за винятком Куби) вирішили створити до 2006 р. загальну зону вільної торгівлі. Відбувається процес "вирощування" взаємопроникнення великого капіталу на всій території Північноамериканського континенту, що дасть можливість домінувати над іншими економічними центрами світу (Західною Європою і Японією).

В сучасний період у цьому напрямі активізували свою діяльність Організації Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва, проглядається курс Японії на створення свого роду Азіатського ринку, йдуть переговори про створення Східно-азіатського економічного співтовариства.

Поглиблення економічної інтеграції веде до необхідності створення наднаціональних органів, здатних координувати зусилля різних країн і формувати механізм для цивілізованого вирішення спірних питань, що дещо обмежує дію національних урядів.

Їхнє завдання — уніфікація правового простору різних країн (правил гри) і координація економічної політики. Завершенням цього процесу має стати створення єдиного уряду і єдиного парламенту.

В ідеалі поки що жоден економічний блок не досяг такого розвитку (найближчий до цього Європейський Союз), тому важливу роль продовжують відігравати міжнародні організації. Серед них уже згадані МВФ і МБРР, які намагаються вирішувати і міжнародні економічні проблеми. Крім того, специфічну роль на міжнародній арені відіграють регулярні наради глав високо-розвинутих країн.

Ці країни утворюють кілька "клубів", серед яких найбільш відомий G-7 (або "Велика сімка"). Метою цього об'єднання (США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада) є щорічні зустрічі глав держав для обговорення світових валютних проблем, проблем рівноваги платіжних балансів і питань взаємної торгівлі.

У сучасний період розвитку інтеграції спектр міжнародних економічних організації надзвичайно широкий. Кожна з них вирішує своє коло питань, які стосуються світового ринку, але її рішення має світовий характер. Якщо одна організація вирішує своє коло питань, це є сигналом для початку введення переговорів решти. Класичним прикладом є послідовність у вирішенні питань з міжнародної заборгованості. Спочатку та чи інша країна домовляється з МВФ, і тільки після цього з нею можуть мати справу країни Паризького, Лондонського клубів, Світовий банк і т. ін. Сам МВФ залежить у прийнятті рішень і у своїх діях від високорозвинутих країн із клубів G-7 або G-10.

2. Вибір економічної стратегії розвитку СРСР у період 40—50-х років

Друга світова війна завдала колосальних збитків народному господарству СРСР. У 1945 р. промисловість визволених від фашистської окупації районів виробляла лише 30 % довоєнної продукції (в Україні 26 % довоєнного рівня), сільське господарство — 60 %. На окупованих територіях було втрачено 2/3 національного майна СРСР (в Україні залишились неушкодженими лише 19 % довоєнної кількості промислових підприємств). Якщо вартість всього зруйнованого в європейських країнах становила 260 млрд. дол., то майже половина (128 млрд. дол.) із них припадала на СРСР (на Німеччину — 48 млрд. дол.). Витрати СРСР на війну становили 357 млрд. дол., тоді як витрати США — 275 млрд. дол. До величезних воєнних витрат слід додати людські втрати — більше 27 млн. осіб, майже половина з яких були українці (людські втрати України, за різними даними, — 7—15 млн. осіб).

Водночас загальний рівень промислового виробництва у 1945 р. за офіційною радянською статистикою знизився лише на 8 % порівняно з 1940 р. Цьому сприяла небачена за своїми масштабами евакуація. До східних районів РРФСР, Казахстану, Узбекистану, Таджикистану, Туркменистану і Киргизії було евакуйовано до 2,6 тис. підприємств (з України вивезено 1 тис. підприємств, понад 4 млн. осіб для забезпечення їхньої роботи), перегнано близько 10 млн. голів худоби, з них 1,5 млн. голів великої. Це сприяло прискореному розвиткові східних районів. За період війни тут було введено в дію 3,5 тис. великих підприємств, особливо швидкими темпами збільшувалось військове виробництво. В результаті індустріальна могутність Уралу виросла у 3,6 раза, Західного Сибіру — у 2,8, Поволжя — у 2,4 раза. Частка України, наприклад, в обсязі загальносоюзного виробництва впала з 18 % у довоєнний період до 7 % у 1945 р. Надалі, незважаючи на бурхливий розвиток української промисловості, вона вже не змогла повернути собі місця одноосібного лідера, оскільки нові індустріальні центри, що виникли за Уралом, розвивалися значно швидшими темпами.

При загальному падінні промислового потенціалу важка промисловість країни на 12 % перевищила довоєнний рівень, її частка у загальному обсязі промислового виробництва зросла у 1945 р. до 74,9 %. Це відбулося, зокрема, за рахунок різкого падіння виробництва і без того слаборозвинених легкої і харчової промисловості. У 1945 р. випуск бавовняних тканин становив лише 41 % від рівня 1940 p., шкіряного взуття — ЗО, цукру — 21 % і т. ін. Таким чином, війна завдала не тільки колосальних збитків промисловості, а й змінила її географію, і особливо галузеву структуру. Тому в специфічному розумінні Велику Вітчизняну війну можна розглядати як черговий, надто особливий етап у подальшій індустріалізації СРСР.

У зв'язку зі втратою значної частиниекономічного потенціалу на західних територіях (напередодні війни частка тільки України (УРСР) у Радянському Союзі становила у видобутку вугілля 50,5 %, залізної руди — 67,6, у виплавці чавуну — 64,7, сталі — 48,9 %) і переміщенням істотної його частини на схід, необхідністю переходу економіки на воєнні рейки національний дохід СРСР у 1941 р. знизився на 1/3. З 1943 р. національний дохід поступово збільшується, у 1944 р. він зріс уже на ЗО % , хоча його обсяг і до кінця війни не досяг довоєнного рівня.

Це відбилося на формуванні державного бюджету, який у 1942 р. зменшився до 50 млрд. рублів (у масштабі цін, які діяли у той період). Для наповнення бюджету і покриття витрат залучались такі додаткові доходи, в основному з внутрішніх джерел.

1. Надходження від державних підприємств, які внаслідок організаційно-технічних заходів, спрямованих на зростання продуктивності праці, зниження витрат виробництва і собівартості продукції суттєво поліпшили економічні показники своєї діяльності. З 1942 по 1945 pp. вони зросли на 60 млрд рублів.

2. Надходження від населення. Після введення на початку війни деяких нових податків (воєнного та ін.) їхня частка у бюджеті збільшилася з 5,2 % (1941) до 13,2 % (1945). У цілому з 1942 по 1945 pp. загальні надходження від населення у бюджет зросли на 36 млрд. рублів.

Значну фінансову допомогу державі населення надало у вигляді підписки на державну позику. За роки війни випущено чотири державні позики, в результаті яких зібрано додаткових 67 млрд. рублів надходжень у державний бюджет. Сюди слід додати добровільні внески громадян. Всього протягом війни від населення надійшли у вигляді добровільних внесків 94,5 млрд. рублів, 130,7 кг золота, 13 кг платини, 9,5 т срібла, значна кількість дорогоцінних виробів, облігацій та іноземної валюти.

3.За рахунок зміни структури витрат державного бюджету. У найбільш напружений момент війни близько 60 % фінансових ресурсів бюджету було направлено на фінансування оборони. У 1944 р. їх частка знизилась до 52,3 %, а у 1945 р. — до 42,9 %.

4.Зростання промислового потенціалу на сході країни і

його подальший розвиток розширяли можливості для збільшення засобів зміцнення народного господарства. Зростала частка надходжень до державного бюджету з цього регіону. Якщо у 1942—1943 pp. бюджетні витрати переважали надходження відповідно на 17,3 і 15,8 %, то у 1944—1945 pp. ситуація змінилася — 20,3 і 24,9 %.

5. Допомога з боку держав антигітлерівської коаліції (заленд-лізом). За угодою між СІЛА, Великобританією і Канадою Радянському Союзові у період війни у вигляді допомоги було поставлено озброєння, продовольства, оснащення на суму 9,8 млрд. дол. Однак весь імпорт у воєнні роки становив лише близько4% промислового виробництва СРСР за цей період.

До цих економічних джерел слід додати величезний ентузіазм і патріотизм людей. Головною продуктивною силою стали жінки, частка яких у народному господарстві з 1940 по 1945 р. зросла з 39 до 56 %, у тому числі в промисловості — до 52 %. У 1942 р. Наркомату важкого машинобудування не вистачало

5тис. робітників, Наркомату танкової промисловості — 45 тис,Наркомату озброєння — 64 тис, Наркомату авіаційної промисловості — 215 тис, Наркомату боєзапасів — 35 тис, Наркомату чорної металургії — 9 тис, Наркомату кольорової металургії —8 тис. осіб. На окупованій території залишилось 45 % довоєнного населення країни. їх замінили діти, пенсіонери, сільські жителі.

Як і раніше, вибір економічної стратегіїСРСР визначався політичним курсом,який залежав перш за все від волі Сталіна, від співвідношення сил правлячої еліти. Він був важливим фактором можливих зарубіжних позик й інвестицій. Ступінь конверсії і обсяг ресурсів, що йшли на розвиток ВПК, рівень економічного співробітництва із західними державами великою мірою визначали масштаби нагромаджень, їх структуру (зокрема, частку внутрішніх нагромаджень у ВВП) і ступінь закритості (автаркії) радянської економіки.

Війна зблизила СРСР зі світовим товариством, а його відносини із західними державами набули партнерського, здавалось, навіть дружнього характеру. Перемога у війні змінила задушливу суспільну атмосферу кінця 30-х років і дала імпульс демократичному оновленню радянської системи, надіям на зміни на краще. У суспільній свідомості став потроху зникати страх. Війна навчила людей критично мислити. Для багатьох із них вона стала "відкриттям" Заходу (за кордоном побувало більше 6 млн. осіб у складі діючої армії і ще 5,5 млн. репатріантів), похитнулаідеологічні стереотипи і викликала зацікавленість і симпатію до західної цивілізації.

Реформаторські настрої проникли і в більшовицьку еліту, суттєво оновлену в роки війни. Війна привчила управлінський корпус до ініціативи і відкинула на другий план виявлення "шкідників" і "ворогів народу". У роки війни на відміну від інших країн зменшився ступінь централізованого державного регулювання деяких секторів радянської економіки. Як наслідок, у районах, які не були окуповані, дещо зросли доходи сільського населення. Турбота про виживання населення і виконання державних завдань спонукала місцеву владу заохочувати дрібнотоварне виробництво. Повернення до мирного життя вимагало або узаконення, інституціоналізації цих новацій, суттєвої корекції довоєнної економічної політики, або повернення до попередньої централізованої моделі економіки з гіпертрофованим військовим сектором (навіть цивільні підприємства мали одночасно і військовий профіль, мобілізаційні потужності на випадок війни), суворим адміністративно-політичним контролем за діяльністю господарської адміністрації, підприємств і всіх робітників.

Прийнятий у травні 1946 р. Закон про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР на 1946—1950 pp. містив напружені завдання, основним з яких було забезпечити першочергову відбудову і розвиток важкої промисловості та залізничного транспорту. Це стало першим кроком на шляху повернення до довоєнної моделі розвитку народного господарства. Але багато аспектів економічної стратегії ще не зовсім визначились. Завдання четвертої п'ятирічки не виключали деяких варіантів розвитку в межах централізованої системи планування та управління народним господарством СРСР.

Проте розпад антигітлерівської коаліції, боротьба із західними державами за поділ Європи і початок холодної війни сприяли кінцевій перемозі прихильників централізації і розвитку ВПК, за спиною яких стояв Й. Сталін. Цьому ж сприяли і деякі внутрішні фактори: голод 1946 p., який сприяв різкому посиленню контролю держави над селом; загострення соціально-економічної ситуації у містах (у тому числі зі скасуванням карткової системи і грошовою реформою 1947 p.).

Радянський уряд відмовився у 1947 р.від участі у плані Маршалла, спрямованому на економічне відродження Європи, розпочав насадження у Східній Європі відверто комуністичних урядів і вдався до "соціалістичних перетворень", що ще більше загострило відносини зі США. Країна не тільки повернулась до попередньої моделі економіки, а й жила буквально у передвоєнному режимі, що визначило особливості відбудовного періоду в СРСР.

По-перше, це не лише опора на внутрішні ресурси і сили, а й різноманітна допомога іншим країнам "соціалістичного табору".

По-друге, на відміну від Заходу, де відбудова розпочалася зі стабілізації національної валюти, відбудови інфраструктури (доріг, засобів зв’язку та ін.), розвитку сільського господарства та легкої промисловості, потім реконструкції і технічного переозброєння важкої індустрії, в СРСР ставка робилась насамперед на відновлення роботи важкої індустрії, на економію та накопичення фінансів і ресурсів за рахунок сільського господарства, легкої промисловості та соціальної сфери. У 1946—1950 pp. на потреби важкої промисловості як основи ВПК було спрямовано 80 % капіталовкладень. Це, безумовно, давало ефект у галузях, орієнтованих на ВПК (електроенергетика, металургія, машинобудування тощо), але водночас гальмувало та деформувало процес виробництва споживчих товарів і розвитку сільського господарства. Повоєнне село фінансувалося за залишковим принципом (не більше 7 % загального обсягу асигнувань). Воно було змушене виконувати щонайменше три завдання: забезпечувати потреби промисловості у сировині, вирішувати проблему постачання міст продовольством, виробляти достатню кількість сільськогосподарської продукції для експорту до країн Східної Європи. Намагаючись виконати ці широкомасштабні завдання в умовах хронічної нестачі коштів, офіційна влада практикувала традиційні командні методи: посилення тиску на село, наведення жорсткого порядку — кампанія у справі ліквідації і порушення колгоспного статуту (1946); прямі репресії — депортації до Сибіру осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві (з 1948); спроби структурної перебудови організаціїсільськогосподарського виробництва — політика укрупнення колгоспів (1950).

По-третє, форсування розвитку важкої промисловості й ВПК, як і перед війною, супроводжувалося могутніми мобілізаційно-пропагандистськими заходами — рухами передовиків і новаторів, соціалістичним змаганням тощо. Рухом за дострокове виконання п'ятирічного плану та за підвищення продуктивності праці було охоплено у 1946 р. 80 % робітників і службовців, наприкінці 1948 р. — вже 90 %.

По-четверте, надмірно колосальне, небачене у XXcm. використання позаекономічного примусу. Репресії не припинялись у період війни, а після її закінчення стали наростати. За 1945—1953 pp. кількість в'язнів тільки у таборах і колоніях ГУЛАГу зросла з 1,5 млн. до 2,5 млн. осіб. За деякими оцінками, внаслідок післявоєнної хвилі репресій у тюрмах, таборах, колоніях і на засланні опинилися 5,5—6,5 млн. осіб. Сфера тюремно-табірної, по суті, рабської праці, була важливою невід'ємною частиною радянської економіки. Міністерство внутрішніх справ стало величезним господарським відомством. Руками в'язнів споруджувались численні великі об'єкти четвертої і п'ятої п'ятирічок в атомній, металургійній, енергетичній промисловості, на транспорті.

По-п'яте, надзвичайне одержавлення економіки. Це, зокрема, давало можливість за короткий час мобілізувати значні матеріальні та людські ресурси, швидко перекидати їх з одного місця в інше та концентрувати на відбудові чи побудові необхідного об'єкта.

Згідно з офіційними даними, уже в 1948 р. обсяг промислового виробництва в СРСР досяг довоєнного рівня.

Успіхам у розвитку індустрії, капітальному будівництві сприяли не тільки внутрішні фактори (важка праця людей, концентрація ресурсів за рахунок "економії" на життєвому рівні народу, сільському господарстві, легкій промисловості та соціальній сфері), а й репарації Німеччини. В цілому вони становили 4,3 млрд. дол., що забезпечило майже половину устаткування для об'єктів промисловості, підштовхнуло НТП. Проте за всього свого значеннярепарації і воєнні трофеї не могли компенсувати відсутності великих іноземних інвестицій, масштабну допомогу СРСР східноєвропейським країнам радянського блоку, Китаю і Кореї.

Значні промислові потужності вивільнила конверсія. У1946р. частка воєнних витрат знизилась до 24 % (проти 32 % у 1940 p.); чисельність збройних сил у 1945—1948 pp. скоротилась більш ніж у 3,9 раза: з 11,4 млн. до 2,9 млн. осіб. Проте в1946р. спад у деяких військових галузях знову змінився підйомом. Але навіть за офіційними даними радянської статистики у четвертій п'ятирічці на зміцнення обороноздатності було виділено 19,8 % держбюджету (у першій п'ятирічці— 5,4 %, у другій — 12,7 % і за три роки третьої — 26,4 %). Завдяки цьому до середини 50-х років у СРСР було закладено основи військово-промислового комплексу, який став важливою, пріоритетною частиною економіки.

Село залишалось основним "донором" сталінської економіки і одночасно "пасинком" щодо виділення державних ресурсів. Не випадково на початку 50-х років воно тільки наблизилось до довоєнного рівня, хоч за планом четвертої п'ятирічки обсяги його продукції мали перевищувати на 27 %. Середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва 1950—1953 pp. за офіційними даними становили лише 1,6 %.

Незважаючи на поступове збільшення номінальної, а частково і реальної, заробітної плати, навіть у містах рівня життя 1940 р. досягнуто тільки у 1951 p., а рівня 1928 p., який у свою чергу наближався до рівня 1913 р., досягли лише у 1954 р. Вкрай загострилася житлова проблема.

Таким чином, політичне і господарське керівництво СРСР у післявоєнні роки обрало найбільш складний і ресурсномісткий варіант відбудови та розвитку радянської економіки. Він передбачав не тільки авторитарний розвиток з опорою на власні сили, а й був обмежений курсом на максимальне форсування важкої промисловості і ВПК за рахунок безпрецедентного пограбування села, стримання життєвого рівня населення, гальмування розвитку соціальної сфери, легкої і харчової промисловості. Реалізація такого курсу вимагала не просто масштабного позаекономічного примусу, а й масових репресій і одночасно формального ухвалення його (курсу) населенням країни. У цей період у СРСР завершилось формування повоєнної командно-адміністративної системи.

3. Основи економічного зростання США в післявоєнний період

Воєнні замовлення під час Другої світової війни, які становили з червня 1940 р. по вересень 1944 р. 175 млрд. дол., були могутнім стимулом до зростання американської промисловості. Це єдина країна світу, чия економіка вийшла з війни значно міцнішою (національний дохід країни зріс у 2 рази). Цьому сприяло і державне інвестування галузей промисловості. Так, із 25,8 млрд. дол., вкладених за роки війни у переобладнання промисловості США, 17,2 млрд. припадало на державні інвестиції. Після війни на СІЛА припадало 60 % промислової продукції, 2/3 золотого запасу і 1/3 експорту капіталістичного світу. Наявність такого потенціалу дала можливість США до середини 1947 р. швидко й успішно перебудувати свою економіку на випуск мирної продукції.

Основою цієї швидкої перебудови була американська модель економічного розвитку суспільства, в якій значне місце зайняло державне регулювання суспільного виробництва. У післявоєнні роки роль держави в економічному житті США ще більше зросла. Проте регулювання економіки мало характер впливу на деякі види економічної активності або навіть контролю за ними, але не змінювало основного устрою економіки. З одного боку, держава все більше втручалась у процес економічного розвитку, брала на себе відповідальність за вирішення багатьох економічних проблем, пов'язаних з виробництвом, розподілом продукції, а з іншого — не тільки збереглись, а й дістали подальший розвиток ринкові відносини. Посилення регулювальних функцій держави виявилося у збільшенні урядових закупівель, наданні субсидій приватним фірмам, проведенні сприятливої податкової політики. Відбувалось подальше зростання державного підприємництва. Держава ставала великим власником і все більшою мірою починала займатися виробництвом товарів і послуг.

Одним з перших кроків у галузі державного регулювання в післявоєнний період був виданий американським урядом у 1946 р. "Акт про зайнятість". Він передбачав шляхом економічного регулювання досягти у країні максимальної зайнятості не тільки людей, а й виробничих ресурсів. У документі підкреслювалось, що федеральний уряд бере на себе відповідальність за "застосування всіх практично можливих засобів з координації і використання всіх його планів" з тим, щоб забезпечити "максимум зайнятості й продукції". "Акт" передбачав заходи щодо організації громадських робіт і стимулювання бюджетної політики, націленої на досягнення зайнятості.

Виданий у тому ж році "Акт про реорганізацію законодавства" запровадив подання на початку кожної регулярної сесії Конгресу доповіді президента про економічний стан країни і про заходи економічного регулювання. Доповідь на основі вивчення стану і тенденцій розвитку господарства мав готувати Комітет економічних радників при президентові.

У ній мали знайти відображення чотири напрямки:

1) наявний рівень зайнятості, виробництва і купівельної спроможності; необхідний рівень для досягнення максимуму зайнятості, виробництва і купівельної спроможності;

2) тенденції, що виникли і передбачалися, у цих трьох сферах;

3) економічна програма федерального уряду, умови її виконання;

4) рекомендації щодо нового законодавства.

З часів першого виступу перед Конгресом у січні 1947 р. Г. Трумена і до сьогодні доповіді є програмою дій урядів США. їх реалізація уже в 50—60-ті роки створила передумови і механізми для практичного переходу до повного інформаційного етапу розвитку.

До середини 50-х років зайнятість у сфері послуг перевищила зайнятість в індустріальній сфері. Різко скоротилось число робочих місць, які вимагали низької кваліфікації, а отже, зросли вимоги до освітнього рівня робочої сили.

Інші проблеми виникали і в ході переходу (кінець 50-х — початок 60-х років) від ринку продавця до ринку покупця. Заполонивши ринок своїми відносно однотипними товарами і створивши могутню промислову базу, яка становила трохи менше половини світової, американські корпорації розгорнули боротьбу за покупця. Центр ваги зміщувався від виробника до споживача, що змусило компанії зайнятись вивченням споживацьких звичок і закономірностей їх зміни. Економіка США швидко адаптувалась до так званого суспільства масового споживання.

Під тиском країн-конкурентів, які відносно швидко скорочували розрив зі США, у 60-ті роки не лише розцвів маркетинг, а й у межах американської системи цінностей було розвинуто нові підходи до управління персоналом і роботи із суміжниками.

З кінця 60-х років стали активно вводитись різні схеми участі працівників у прибутках компаній, на основі концепції народного капіталізму було розроблено програми викупу працівниками акцій своїх підприємств. Новий підхід до системи внутрішньо-корпоративних взаємовідносин виявився у розробці концепції фірми-команди, у результаті чого великі фірми стали ламати колишні перегородки між вищими менеджерами і працівниками. Система управління великими компаніями ставала більш "плоскою", апарати управління скорочувались, активно втілювалась матрична управлінська структура. Багато компаній реалізували і нову систему поставок — "точно в строк" — американського зразка японської системи "Канбан".

У США з 70-х років стали інтенсивно розвиватись інноваційні технології у фінансовій сфері. Акціонери, різні інвестиційні фонди та інші фінансові інститути контрактного типу стають основними інвесторами економіки країни, потіснивши комерційні банки. Це привело до зміни пріоритетів у фінансовій системі — зростає роль торгівлі цінними паперами і похідними фінансовими інструментами на біржах і позабіржових торгових майданчиках. Зростання невизначеності у 70-ті роки викликало необхідність розробки теорії фінансових ризиків і відпрацювання механізмів ринкового страхування. У результаті стало різко зростати коло фінансових інструментів, з якими б могли працювати провідні торгові майданчики. Якщо до 1972 р. у світі існували тільки товарні ф'ючерси, то з цього часу з'явилися валютні, у 1976 р. — процентні ф'ючерси на короткострокові облігації Федерального казначейства, у 1978 р. — процентні ф'ючерси на довгострокові облігації, а у 1982 р. — індексні ф'ючерси.

США перетворились у світовий центр обробки фінансової інформації і генератор інноваційних технологій у цій сфері. Важливою статтею доходу американських компаній стали фінансові, консультативні й аудиторні послуги.

4. Особливості економічної моделі Європейського континенту

Економічна модель країн Європейського континенту суттєво відрізнялась від американської.

1. Країни цього регіону були орієнтовані на соціальне ринкове господарство з більшою, ніж у США участю в економіці корпоративних структур і держави.

2. Значно більша соціальна захищеність робітників і службовців. У Європі значного поширення набули колективні договори між робітником і фірмою без вимоги про індексацію. США активно втілювали нові, більш ефективні технології, звільняючи робітників. Проте економічне зростання, яке забезпечувалося цими технологіями, давало змогу створювати більше робочих місць. Тому наприкінці 90-х років рівень безробіття у США був навіть нижче рівня так званої "ефективної зайнятості", який відповідно до кривої Філліпса становить 5 % (у березні 1999 р. він становив 4,2 %, що було найменшим показником за останні 29 років). У Європі в той самий час рівень безробіття досяг 15 % .

3. Для Європи досі характерна олігархічна структура розподілу власності (невелика група багатих сімейств), тоді як у США корпорації в основному належать великій групі зовнішніх акціонерів. Жоден індивідуальний акціонер не володіє таким пакетом акцій, який би дозволяв мати скільки-небудь значний ступінь контролю. Навіть п'ять найбільших акціонерів "Дженерал моторс", що представляють інститути, які акумулюють у свою чергу акції численних індивідуальних акціонерів, разом володіють менше 6 % акцій корпорації. Акціонери орієнтуються на прибутковість і високі дивіденди. Значна частина прибутку американських корпорацій після сплати податку йшла на виплату дивідендів. У 1990 р. на це було спрямовано 34,1 % прибутку, у 1993 р. — 34,2, у 1994 р. — 47,5, у 1995 р. — 51,5, у 1996 р. — 42,2, у 1997 р. — 43,6 і в 1998 р. — 41,6 %. У випадку неефективного керівництва компаніями з боку менеджерів акціонери корпорацій просто продають акції і вкладають гроші у більш перспективні проекти.

4. Значно менш ефективне використання наукового потенціалу, оскільки кожна країна намагається сама виробляти наукомістку продукцію. Тому масштаби європейських компаній менші за американські. У США після поглинання компаній "Крайслера" німецьким концерном "Даймлер Бенц" залишилось тільки два національних виробники автомобілів, але вони обидва входять до десяти найбільших компаній світу. Телевізорів американці не випускають після того, як корейська "Ел-джі електронікс" купила останнього виробника телевізорів у США.

5. Значно менш, ефективні, порівняно з американськими, наукові дослідження, бо вони часто дублюються у сусідніх країнах. Крім того, кошти в основному витрачаються на фундаментальні дослідження, прикладні ж значною мірою стосуються розробок у традиційних галузях. Тому економіка Європи в основному виробляє традиційні товари та послуги індустріальної епохи. У передових наукомістких галузях європейські країни не можуть скласти конкуренцію США.

6. Висока частка держави в економіці. Державні витрати становлять близько 50 % ВВП у західноєвропейських країнах, що свідчить про обмеженість конкуренції, особливо у країнах ЄЄ.

7. Більшість розташованих у Західній Європі країн має незначні масштаби і порівняно вузький внутрішній ринок, що

визначило експортну орієнтацію їхньої економіки. Спочатку вони будували відносно відкриту економіку, що відповідало етапу відкритого, а не замкнутого постіндустріального суспільства.

Загальні відмінності економічного розвитку провідних європейських країн порівняно зі США у кожній з них поєднувались ще й зі своїми особливостями економіки.

Великобританія: політика За роки Другої світової війни країна державного регулювання втратила 25 % національного багатства,

зменшився обсяг промислової продукції, який у 1946 р. становив 90 % від рівня 1937 р. У результаті війни посилилась залежність Великобританії від США, було втрачено значну частину ринку, куди все більше проникав американський капітал. Частка Великобританії у світовому капіталістичному експорті знизилася з 11,3 % у 1937 р. до 9,8 % у 1947 р.

Лейбористський уряд Клемента Річарда Еттлі намагався відродити економіку країни шляхом поступового підвищення частки державної власності за умови збереження мішаної економіки. Націоналізація значної частини промислових підприємств, на їхню думку, мала створити умови для планування економічного розвитку. Тому вже наприкінці 40-х років було здійснено націоналізацію Англійського банку, вугільної і газової промисловості, кількох електростанцій, частини підприємств сталеливарної промисловості, всього внутрішнього транспорту, телеграфу і радіозв'язку. Держава здійснювала націоналізацію шляхом викупу підприємств за значно завищеними цінами і гарантувала щорічний дохід, який сплачувався від частини прибутку націоналізованих підприємств.

Для здійснення контролю і регулювання капітальних вкладень у націоналізовані галузі промисловості, контролю за сплатою компенсації колишнім власникам підприємств було створено Раду національних інвестицій. Контроль за випуском цінних паперів і зобов'язань, регулювання надання позик приватним підприємцям, планування діяльності приватнокапіталістичних підприємств, стимулювання інвестицій у ті чи інші га-лузі виконував Комітет емісії капіталів. Для погодження діяльності економічних міністерств було введено посаду головного плановика, а для розробки інвестиційного плану — Планове економічне управління. Саме воно розробило річні плани, які являли собою кон'юнктурні прогнози, і чотирирічний план на 1949—1952 pp., який мав забезпечити безкризовий розвиток англійської економіки.

З метою стабілізації післявоєнної економіки Великобританія вжила низку заходів. У 1947 р. було оголошено про проведення режиму економії, який зводився до заморожування заробітної плати, доходів, обмеження споживання громадян. Спрямування великих капіталовкладень у промисловість сприяло загальному зростанню народного господарства країни, зокрема підвищенню продуктивності праці. Уже в 1948 р. промисловість Англії перевищила довоєнний рівень випуску продукції. Результатом виконання прийнятої у 1947 р. чотирирічної програми розвитку сільськогосподарського виробництва стало збільшення випуску продукції. До початку 50-х років в основному вдалося відновити економічний потенціал країни.

Прискореному розвитку економіки Англії у 50-ті роки сприяли науково-технічна революція, удосконалення методів управління, великі капіталовкладення держави у виробництво, структурні зміни у промисловості. Поліпшенню економічного стану країни також сприяли поставки воєнно-стратегічної сировини і виконання військових замовлень США у зв'язку з війною в Кореї. Нагромадження золота і валюти дало змогу урядові лейбористів наприкінці 1950 р. відмовитись від американської допомоги за планом Маршалла.

За темпами розвитку в 50-ті роки Великобританія відставала від решти розвинутих європейських країн. До початку 70-х років від Британської імперії залишились тільки кілька островів у Світовому океані, а сама вона перетворилась у Британську співдружність — міжурядову організацію країн, які раніше до неї входили і визнавали зв'язки з колишньою метрополією. Здобуття незалежності колоніями поставило перед країною питання участі в європейській інтеграції.

Друга половина 60—70-х років в економіці країни позначена кризовими явищами. Вони тісно пов'язані зі світовою енергетичною кризою 1973 p., циклічною кризою 1975 p., і великими витратами лейбористів на соціальні програми. Темпи інфляції досягли до кінця 70-х років 15 % на рік — небаченого до того часу в країні рівня.

Війна і чотирирічна окупація завдали значних збитків економіці країни. Промислове виробництво скоротилось на 70 %, а продукція сільського господарства порівняно з довоєнним періодом зменшилась вдвічі. Під час війни загинуло 1100 тис. осіб. У 1944 р. було сформовано тимчасовий уряд на чолі з Шарлем де Голлем (1890—1970), який діяв до 1946 р. і ставив завдання ліквідації економічної розрухи та відбудови промислового і сільськогосподарського виробництва. До складу уряду ввійшли представники різних партій, які відображали інтереси окремих прошарків населення.

Протягом 1945—1947 pp. було націоналізовано 1/5 французької промисловості: електроенергетику, вугільну промисловість, газові підприємства, значну частину авіаційної промисловості, автомобільні заводи фірми "Рено", морське судоплавство, повітряний транспорт. Як і в інших розвинутих країнах Заходу, націоналізація не зачепила основних і прибуткових галузей промисловості. Для управління націоналізованими підприємствами створювались адміністративні ради за участю представників робітничого класу, розширювались права фабрично-заводських профспілкових комітетів. Ухваленим законом відновлювались 40-годинний робочий тиждень, двотижневі оплачувані відпустки для робітників і тритижневі — для службовців. Особи, що працювали за наймом, отримували право на пенсії у зв'язку зі старістю з 65 років і у зв'язку з інвалідністю. Введено систему виплат для стимулювання народжуваності та ін.

Внаслідок Другої світової війни Німеччина опинилась у надзвичайно тяжкому стані. Країна у 1946 р. виробляла менше половини продукції від рівня 1936 р. До того ж Німеччина мала виплатити репарації союзникам у розмірі 20 млрд. дол. Державний борг зріс із 27,2 млрд. марок наприкінці 1938 р. до 377,2 млрд. марок у травні 1945 р. Інфляція досягла 600 % довоєнного рівня. Все це вело до натуралізації господарства і продуктообміну. Елементи натуроплати вводилися навіть на транспорті, у сфері обслуговування тощо.

На тяжкий стан економіки Німеччини, крім воєнної розрухи, впливав демонтаж оснащення промислових підприємств як компенсація втрат згідно з рішенням Потсдамської конференції глав урядів держав — переможниць у війні 2 серпня 1945 p., aтакож поділ країни. Існування двох систем — центрального управління і планування окупаційної влади і німецьких органів самоврядування — дезорганізувало господарське життя країни. Обидві виявились неспроможними забезпечити раціональне ведення господарства.

У Німеччині протягом 60-х років уповільнювались темпи економічного зростання, а у 1966—1967 pp. настала перша післявоєнна циклічна криза. У зв'язку з цим було прийнято "Закон про підтримку стабільності й економічного зростання", відомий як стабілізаційний закон. Згідно з ним, уряд мав здійснювати активну кон'юнктурну і структурну економічну політику з метою протидії кризовим явищам і прискорення економічного зростання. Закон передбачав планування державного бюджету, державних інвестицій, а також створення спеціального "Фонду вирівнювання кон'юнктури". Уряд повинен був проводити антициклічну бюджетну політику, яка передбачала збільшення державних витрат для пожвавлення попиту при погіршенні кон'юнктури, і, навпаки, зменшення цих витрат в умовах економічного зростання. Можна зазначити, що цей закон поклав початок переходу в Західній Німеччині від ідеї "вільного ринкового господарства" через теорію "соціального ринкового господарства" до концепції "ринкового господарства з глобальним регулюванням", яка, по суті, являла собою своєрідний синтез ідей В. Ойкена і Дж.М. Кейнса.


Висновки

В результаті війни всі форми прояву МЕВ були порушені або взагалі розвиток їх припинився (скажімо, торгівля здійснювалася переважно продуктами ВПК або підпорядковано воєнним потребам).

В повоєнний період США пропонують Європі і всьому світові свій план виходу із кризового повоєнного становища. Цей план як механізм відновлення і регулювання МЕВ було запропоновано у вигляді плану Маршалла (запропновано 5 червня 1947 року). Не дивлячись на те, що економіка переважної більшості країн-учасниць війни знаходилась у стані занепаду, ні західноєвропейським державам, ні США непотрібна була роль США як постачальника сировини і товарів першої необхідності в ці країни.

Пропонуючи план Маршалла, США дотримувалися таких критеріїв:

- забезпечення найбільш повної самоокупності економічних підрозділів;

- підвищення віддачі від допомоги США;

- відповідність черговому оновленню технологічної бази економіки США, яке почалося там вже на початку 40-х років.

До плану Маршалла приєдналися: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Турція, Франція, Швейцарія і Швеція, США. Через 1,5 – 2 роки до цих 16 приєдналася Німеччина. Відмовилися від участі в плані Маршалла (не без впливу СРСР) Албанія, Болгарія, Польща, Румунія, Угорщина, СРСР, Чехословаччина, Югославія і Фінляндія.

Характерна особливість: головні розділи плану Маршалла були погоджені з головними компаніями переважно США.

В середині липня 1947 року на Паризькій конференції 16 країн приєдналися до нього, створено комітет Європейського економічного співробітництва. Головна функція цього комітету – складання зведеної заявки на обсяги американської допомоги. Заявка формувалася на основі досить детальних звітів про стан економіки, про валютні резерви, про розміри воєнних руйнувань, про масштаби відновлювальних робіт. Зведена заявка (16 країн) виразилася в обсязі 29 млрд. доларів.

В дію план Маршалла вступив лише після того, як в квітні 1948 року Конгрес США прийняв закон "Про допомогу іноземним державам". Допомога надавалася на основі двосторонніх угод з кожною із країн. До кожної країни висувалися такі вимоги:

- відмова від націоналізації промисловості (запобігання тоталітарним формам управління);

- надання повної свободи приватному підприємництву;

- однобічне зменшення митних тарифів на імпорт американських товарів;

- обмеження торгівлі з соціалістичними країнами.

Важлива деталь: в США після прийняття згаданого закону була створена Адміністрація економічного співробітництва, завдання якої полягало у здійсненні нагляду за реалізацією нагляду.


Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бовтрук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Борис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.

10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.

12. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.

13. Цимбалістий В. Теорія міжнародних відносин: Навчальний посібник/ Василь Цимбалістий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. - 3-е вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 320 с.

14. Школа І. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник для студ., що вивч. дисципліну "Міжнародна економіка". — Чернівці : Рута, 1996. — 204с.

загрузка...
Top