Вашингтонська конференція та договір дев´ятьох держав

Вступ.

Розділ 1. Створення Вашингтонської системи договорів (1918–1922).

Розділ 2. Основні етапи проведення Вашингтонської конференції.

2.1. Вашингтонська конференція 1921-1922 рр. та її рішення.

2.2. Зміст і значення договорів 4-х, 5-ти, 9-х держав.

2.3. Проблема скорочення важких морських озброєнь і встановлення нового співвідношення морських сил.

Розділ 3. Версальсько-вашингтонська система: позитивне значення і недоліки.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Міжнародні відносини є складною цілісністю елементів, що взаємозв'язані між собою та взаємообумовлюють функціонування один одного. Т.Лось-Новак підкреслює, що "міжнародні системи існують об'єктивно, маючи в собі потенційну динаміку перетворень, що випливає з поведінки акторів, їх можливостей та ролі, яку вони відіграють". Тобто система - макроявище міжнародних відносин, складовими якого є елементарні явища нижчого ієрархічного порядку: учасники та відносини між ними.

Системність, як одну з найістотніших особливостей міжнародних відносин, більшість сучасних дослідників приймають a priori. Системний підхід, основи якого розроблені у працях Л.фон Берталанфі, А. Рапопорта, Д.Істона, виявився надзвичайно доречним як у питаннях розуміння сутності об'єкта дослідження, так і в методології його дослідження. Соціолог С. Хоффман[19]у статті "Теорія міжнародних відносин" у 1961 p. з цього приводу писав: "Ідея систем безумовно має найгрунтовнішу концептуальну основу. Вона дозволяє здійснити чітке розмежування між теорією міжнародних відносин і теорією зовнішньої політики, а також сприяє успішному розвитку як однієї, так і іншої". Основоположником системної теорії вважається американський учений австрійського походження Людвіг фон Берталанфі. Якщо ж говорити про застосування до соціально-політичних наук, то системний підхід у цьому сенсі отримав розвиток насамперед у працях американського соціолога Толкота Парсонса[20]й американсько-канадського політолога Девіда Істона. Основні положення системної теорії були викладені ними в дослідженнях "Головна системна теорія" (Л. фон Берталанфі), "Соціальна система" (Т. Парсонс)[20], "Політична система" і "Системний аналіз політичного життя" (Д. Істон).

Також значний внесок у розробку питання міжнародних систем було зроблено О.Коппель[5-12], Пархомчук О.[7-9], Петюр Р.[10], А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко[17, 18], Цимбалістий В. [25] та ін.

Вихідним для системного підходу є поняття "система" - за Л. фон Берталанфі, "сукупність елементів, які перебувають у взаємодіє один з одним". Більш поширене визначення дав Т. Парсонс[20]: "Система -- це поняття, яке розкриває взаємозалежність між складовими частинами, елементами та процесами таким способом, що може бути встановлена правильність у відносинах. І водночас воно вказує на взаємозалежність між таким комплексом і його оточенням". При цьому кожен із елементів є найпростішою складовою частиною системи й одночасно може виступати як "підсистема" із своєю сукупністю елементів.

Справді, важко уявити міжнародні відносини як сукупність хаотичних зв'язків, а їх учасників чимось аморфним, де вони функціонують відірвано один від одного. Системний підхід ґрунтується на припущенні про міжнародні відносини як про єдиний організм, що розвивається та вдосконалюється за певними законами. Переваги такого підходу очевидні, оскільки він дає змогу застосовувати у дослідженнях науковий аналіз і синтез, моделювати й прогнозувати майбутні явища та процеси. Інакше дослідникам залишається лише функція констатації реальності, а експланаційні та прогностичні можливості науки стають украй обмеженими.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси Вашингтонської конференції, її етапи та наслідки.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити етапи створення Вашингтонської системи договорів (1918–1922);

· охарактеризувати формування Вашингтонсько-Версальської міжнародної системи;

· дослідити зміст і значення договорів 4-х, 5-ти, 9-х держав;

· проаналізувати проблему скорочення важких морських озброєнь і встановлення нового співвідношення морських сил;

· виявити позитивне значення і недоліки Версальсько-вашингтонської системи.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси міжнародних систем, основні етапи розвитку.

Предметом дослідженнявиступає Вашингтонська конференція та договір дев'ятьох держав.

Методи дослідженнявизначені специфікою змісту та структури роботи. Широке застосування у роботі одержали такі загальнотеоретичні методи, як аналіз, синтез та дедукція, за допомогою яких вдалося дослідити ключові концепції, факти і явища, що становлять теоретико-методологічну основу роботи, та зробити належні висновки. Для адекватного вивчення відмінної природи міжнародних систем в міжнародних відносинах використано порівняльний метод. Розгляд систем на основі компаративного аналізу деяких націй передбачається як самою логікою теоретичного дослідження у галузі міжнародних відносин, так і концепцією роботи. Разом з тим, у дослідженні було збережено системний підхід і використано структурно-функціональний аналіз.

Інформаційна база. До джерел використаної інформації належать як зарубіжні, так і вітчизняні публікації науковців з даного кола проблем: документи міжнародних економічних та статистичних організацій, а також наукові монографії та праці дослідників питання міжнародних систем.


Розділ 1. Створення Вашингтонської системи договорів (1918–1922)

Для США Перша світова війна означала кардинальну зміну її становища у світі. Із боржника США перетворились у кредитора. Економічна могутність в роки війни зросла (національне багатство у 1914 р. складало - 192 млрд. дол., а в 1920 р. - 489 млрд. дол.), країна обзавелась могутньою армією і флотом. Але в середині країни точилась гостра дискусія стосовно мети американської зовнішньої політики між прихильниками ізоляціонізму і прихильниками активної зовнішньої політики.

Президент країни Вільсон вважав, що зміна ролі США в світі дає їм шанс стати рятівниками світу і принести у міждержавні стосунки нові принципи. Своє бачення цих принципів він висловив у "14 пунктах", які були оприлюднені 8 січня 1918 р. Ними передбачалося:

1) відкриті мирні договори;

2) свобода судноплавства;

3) усунення економічних бар'єрів у торгівлі;

4) встановлення гарантій, що могли б забезпечити скорочення озброєнь;

5) справедливе врегулювання колоніальних питань;

6) визволення від німецької окупації російських територій, а також надання Росії безперешкодної можливості визначати свій політичний розвиток і національну політику, вступ у "співтовариство вільних націй";

7) визволення і відновлення Бельгії;

8) повернення Франції Ельзасу й Лотарингії, відновлення окупованих районів Франції;

9) уточнення кордонів Італії у відповідності з національними ознаками;

10) надання автономії народам Австро-Угорщини;

11) визволення від німецької окупації території Румунії, Сербії та Чорногорії, надання Сербії виходу до моря;

12) самостійне існування турецьких і автономія інонаціональних частин Османської імперії;

13) створення польської держави;

14) утворення Ліги націй.

Пропозиції Вільсона були близькими тим, хто хотів створити більш справедливий і демократичний порядок, який виключав би повторення світової війни. Але авторитет Вільсона всередині країни був сильно підірваний, коли більшовики оприлюднили таємні угоди країн Антанти, про існування яких Вільсон нічого не знав. В очах американців виходило так, що їх солдати воювали за корисливі інтереси європейських держав. Це відразу призвело до зміни в настроях американців і на виборах до конгресу 1918 р. республіканці, дотримуючись ізоляціоністського напряму зовнішньої політики, здобули перемогу. А це означало, що конгрес не ратифікує жоден з мирних договорів, укладених президентом[8, c. 28-29].

Азіатсько-Тихоокеанський регіон був серйозним центром міждержавних протиріч. Основними суперниками в цьому регіоні виступали США, Великобританія та Японія.

Основними питаннями, які викликали протиріччя між вказаними державами, були:

- контроль над Китаєм;

- недоторканість колоніальних володінь;

- баланс морських озброєнь.

Так, під час Першої світової війни Японія, яка не брала активної участі у війні, скористалась тим, що європейські держави і США були зайняті на європейському театрі бойових дій, посилила свої позиції на Далекому Сході, Тихому океані, а особливо в Китаї. Також зросла і морська могутність Японії, яка спиралась на англо-японську угоду 1902 р.

Загострення протиріч між США та Англією. Особливо гострими були протиріччя між Сполученими Штатами й Англією, недавніми близькими союзниками в роки світової війни. Вони посилювались на ґрунті боротьби за ринки збуту, сфери залучення капіталів, сфери отримання сировини.

а) Боротьба за сфери впливу в Китаї. У центрі їхнього суперництва була боротьба за сфери впливу в Китаї. Американці, домагаючи спанування на всій території країни під гаслом впровадження своєї політики «відкритих дверей», вимагали обмеження одностороннього впливу інших держав і, перш за все, Англії.

Фундаментом такої політики було усвідомлення своєї безсумнівної економічної переваги в післявоєнному світі. Зокрема, американський капітал намагався проникнути в басейн ріки Янцзи та Південний Китай, де панували англійці. Інтереси Англії та США зіштовхувались також в інших країнах Південно-Східної Азії.

Найгострішими політичними проблемами англо-американських відносин були в цей час питання про морські озброєння та англо-японський союз.

б) Питання про морські озброєння. У 1919р. Конгрес США підтвердив прийняту ще в роки війни програму військово-морського будівництва, згідно з якою американський флот на 1924 р. мав стати найбільшим у світі. Це означало прямий виклик англійській першостіна морі. Вести суперництво в умовах тривалої гонки морських озброєнь Англія через відносну слабкість своєї економіки вже не могла. До того ж, ускладнення у внутрішній і зовнішній політиці не дозволяли їй загострювати відносини із Сполученими Штатами.

в) Проблеми англо-японських відносин та США. Англії довелось піти назустріч американським вимогам і в питанні щодо англо-японського союзу. Маючи на початку сторіччя антиросійську, потім антинімецьку, і лише почасти антиамериканську спрямованість, цей союз після Першої світової війни був націлений переважно проти Сполучених Штатів

Дипломатія США уперто вимагала ліквідації англо-японського союзу. Цей союз викликав суперечності навіть у самій Британській імперії. Представники Канади та Південно-Африканського Союзу неодноразово заявляли, що добрі відносини з США - це основа їхньої зовнішньої політики, а союз із Японією псує ці відносини. Виступаючи на конференції країн Британської імперії в 1921 р., канадський прем'єр Майєн запропонував замість англо-японського союзу укласти договір чотирьох держав - США, Англії, Японії і Франції. У результаті імперська конференція ухвалила винести остаточне вирішення цього питання на обговорення спеціальної конференції за участю Сполучених Штатів.

Фактично це означало, що англо-японський союз не буде відновлений [3, c. 41].

Основними противниками Японії виступили США. Вони були проти поділу Китаю на зони впливу і вимагали проведення політики стосовно Китаю під гаслами "відкритих дверей" і "рівних можливостей". Сполучені Штати непокоїло зростання морської! могутності Японії. У Вашингтоні і Токіо не виключали можливої! сті воєнного зіткнення.

Великобританія у свою чергу наполягала на збереженні принципу поділу Китаю на "сфери впливу". Така позиція Великобританії, а також вимога США сплатити всі борги загострили і англо-американські стосунки.

Для вирішення цих питань було скликано Вашингтонську конференцію.

Вашингтонська конференція — конференція по обмеженню озброєнь та вирішенню проблем Далекого Сходу та басейну Тихого океану, що склались після Першої світової війни. Відбувалась з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. у конгрес-холі Constitution Hall, Вашингтон.

У роботі конференції взяли участь США, Великобританія, Китай, Японія, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія та Португалія. Також були присутні делегати від британських Домініон і делегат, що виступав від імені Індії.

Вашингтонська конференція була скликана за ініціативою США, які розраховували домогтися сприятливого для себе вирішення питання про морські озброєння та закріплення нового співвідношення сил в Китаї та в басейні Тихого океану. Конференція також була спрямована проти національно-визвольного руху народів колоніальних і залежних країн. Радянський уряд, який не одержав запрошення на конференцію, заявив 19 липня і 2 листопада 1921 р. протести проти усунення РСФСР — однієї з головних тихоокеанських держав — від участі в роботі конференції, а 8 грудня 1921 направив протест проти обговорення на ній питання про Китайсько-східну залізницю. У грудні 1921 до Вашингтона прибула делегація Далекосхідної республіки, але вона не була допущена на конференцію.

Вашингтонська конференція не внесла змін до існуючого на той час становища на Далекому Сході. Рішення, досягнуті на конференції, завершили переділ колоніальних володінь і сфер впливу, що відбувались після Першої світової війни імперіалістичних держав на Тихому океані та Далекому Сході. США ж домоглись ряду важливих поступок з боку Великобританії та Японії. Разом з тим рівновага була нестійкою. Вже в ході переговорів США заявили про недостатність японських поступок у Китаї, у свою чергу Японія відразу ж після конференції встала на шлях перегляду рішень конференції [7, c. 65-66].

У 1921 р. президентом Сполучених Штатів став республіканець Воррен Дж.Гардінг, який призначив державним секретарем дуже цікаву людину — колишнього суперника Вільсона з боку республіканців на виборах 1916 р. Чарльза Еванса Х'юза. Вибори проходили переважно під гаслом «повернення до нормального стану», яке підносилось Гардінгом. У зовнішньому плані «нормальний стан» означав підтримання традиційної ізоляції, несумісної з обов'язками, що їх накладала Ліга Націй. До свого обрання Гардінг не висловлювався офіційно проти вступу до неї Америки. Але, отримавши владу, він витлумачив результати голосування як відмову від вступу до Ліги Націй. 24 серпня 1921 р. США підписали сепаратний мирний договір з Німеччиною. На початку 1923 р. американські окупаційні війська почали виводитися з Німеччини.

За кілька днів до підписання договору, 11 серпня 1921 p., президент запросив до Вашінгтона представників Франції, Великобританії, Італії, Нідерландів, Бельгії, Португалії, Японії та Китаю. Офіційно цілями конференції були: 1) роззброєння взагалі й, зокрема, розброєння військово-морських сил; 2) вирішення проблем Далекого Сходу й Тихоокеанського регіону. Конференція відбувалась у Вашінгтоні з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. До 24 листопада Францію на ній представляв Бріан.

В тому, що стосувалось роззброєння, Бріан домігся відхилення англійської пропозиції про обговорення роззброєння не тільки морських, але й сухопутних сил. Франція вважала за необхідне мати великі сили, щоб підтримувати свою безпеку від Німеччини, загрозу з боку якої вона постійно відчувала. Одразу після відкриття конференції Х'юз запропонував широкий план, яким передбачалося, крім припинення спорудження деяких об'єктів, установлення «квоти» для головних морських держав. Насправді Англія вже згодилася з принципом військово-морського паритету. Всупереч своїм сподіванням Франція наштовхнулася на справжню англо-американську коаліцію. Вона розробила була велику програму збільшення свого флоту, аби надолужити втрати, заподіяні війною, — як від знищення певного числа своїх кораблів, так і від скорочення будівництва нових. На відміну від Англії та Америки, Франція докладала фінансових і промислових зусиль переважно для ведення сухопутної війни. Щодо Сполучених Штатів, які на конференції представляли Х'юз, колишній державний секретар Еліху Рут, Генрі Кебот Лодж, що очолював сенатську комісію у закордонних справах аж до своєї смерті в 1924 p., і демократ Оскар В.Андервуд, то вони вважали, що головне — це зупинити гонитву морських озброєнь, яка була занадто дорогою. Безперечно, вони були впевнені, що зможуть її виграти. Але японська загроза в Тихому океані могла стати серйозною, якби Японія виконала свою велику військово-морську програму. Англія ж, виходячи з обставин, була згодна відмовитися від правила «норми двох сил», якого вона завжди дотримувалася аж до самої війни 1914 p., а саме: мати флот, що принаймні дорівнював би двом іншим найсильнішим флотам світу, разом узятим. Це означало, що вона ладна була дозволити США взяти під свій морський контроль зони, над якими вона колись домінувала сама, наприклад, Мексиканську затоку й Карибське море, а також передасть їм частину відповідальності за захист Канади. Щодо Японії, яку представляв Като, то вона переживала особливо тяжко наслідки світової економічної кризи 1920—1921 pp. В країні проявлялися сильні настрої громадськості проти військових та морських витрат. У червні 1921 р. конгрес торговельних палат висловився за скорочення військових кредитів. Англія не захотіла відновлення англо-японського військового союзу 1902 p., термін якого закінчився в липні 1921 р. Вона бажала в такий спосіб задовольнити США й Канаду й зовсім не хотіла сприяти країні, яка ставала їхнім суперником на Далекому Сході [13, c. 25-27].


Розділ 2. Основні етапи проведення Вашингтонської конференції

2.1. Вашингтонська конференція 1921-1922 рр. та її рішення

Щодо проблем Далекого Сходу, Бріан насилу спромігся включити Францію до числа переговорників, які висували той привід, що французьким островам у Тихому океані ніщо не загрожувало. Опір чинила переважно Англія, яка прагнула замінити англо-японський договір ширшою угодою, що гарантувала б статус-кво в Тихому океані. З цією метою вона намагалася схилити Америку на приєднання до англо-японського альянсу. Саме цей план Бальфур переказав Х'юзові ще 11 листопада 1921 р. Х'юз відмовився, але 26 листопада Японія схвалила пропозицію Бальфура. Х'юз, врешті, згодився на компромісний розв'язок, за яким Франція включалася в договір по гарантуванню володінь у Тихому океані. Це був дієвий засіб примусити її прийняти морські умови, що їх вона досі відкидала. Нарешті, 13 грудня підписано «договір чотирьох держав».

Термін дії договору було визначено в десять років. Ним ставилася крапка на англо-японському альянсі (ст. 4). Учасники домовилися «поважати їхні права, стосовні їхніх острівних володінь... у зоні Тихого океану». В разі суперечки між ними з цього приводу буде скликана нова конференція. Якщо виникне загроза цим володінням з боку третьої держави, четверо учасників договору консультуватимуться з метою вжиття необхідних заходів. Домініони Австралія та Нова Зеландія, а також Японський архіпелаг спочатку були віднесені до «острівних володінь». Пізніше (6 лютого) Японія домоглася того, що Японський архіпелаг як територію метрополії було виключено з цієї категорії. В цілому це був договір про ненапад для зони Тихого океану.

Не менш важливі були й дискусії з приводу Китаю. Китайська делегація складалася виключно з представників пекінського уряду — Альфреда Це, посла Китаю в США, Веллінгтона Ку, посла в Лондоні, Чін Хуавана. Обраний 7 травня 1921 р. в Кантоні президентом Китайської Республіки, Сунь Ятсен відмовився прислати свого представника разом із пекінськими. Китайська делегація мала три головні мети: домогтися, щоб суверенітету Китаю не зачіпали ніякі нові обмеження; позбутися чужоземного проникнення, коли воно не спирається на відповідний договір; досягти перегляду вже наявних договорів. Цю позицію загалом підтримували Х'юз і американська делегація, які схвально ставилися до принципу «відкритих дверей» у Китаї і не хотіли розширення японського впливу після «договору 21 вимоги» 1915 р.1. Англія також приєдналася до принципу «відкритих дверей». Вона згодна була відмовитися від своїх прав екстериторіальності на Вейхай (Бальфур ясно заявив про це 3 лютого 1922 p.), але не згоджувалася на таке саме щодо орендної зони Цзюлуна та «нових територій», також орендних, які захищали Гонконг з боку континенту. Французи, зокрема колишній генерал-губернатор Індокитаю Альбер Сарро, який був заступником голови делегації Вівіані після від'їзду Бріана, згоджувалися не більш як на можливий вихід з орендної території Куангчеуван. Японія, бажаючи зберегти досягнуті переваги, готова була захищати кожен пункт своєї позиції. Але, незважаючи на те, що їх інколи підтримувала Франція, японці почувалися загалом в ізоляції. їхнім головним аргументом було безладдя, що панувало в Китаї, де пекінський уряд стояв на порозі краху. 17 грудня кабінет Су Чуцзена пішов у відставку після приходу до влади маньчжурського диктатора Чжан Цзоліня. Створений ним уряд одразу став непопулярним через те, що деяких міністрів підозрювали в запроданстві японцям. Голова кабінету Лянь Шіньї змушений був подати у відставку. На всій території Китаю точилася громадянська війна, буяв бандитизм [16, c. 52-53].

Тому після запальних дискусій на пленарних засіданнях, а також у «комітеті по Далекому Сходу» китайці отримали лише часткове задоволення своїх вимог.

Повністю була прийнята єдина й перша з них: відмова від нових чужоземних зазіхань на Китай. Був прийнятий документ, запропонований 21 листопада 1921 р. членом американської делегації Еліху Рутом. Вісім держав, що брали участь у вашінгтонських дебатах із Китаєм, зобов'язувалися «поважати суверенітет, незалежність і територіальну та адміністративну

цілісність Китаю», сприяти створенню стабільного уряду в Китаї, додержуватися принципу відкритих дверей для торгівлі й підприємництва для всіх країн на всій китайській території, не використовувати ситуацію, що склалася в Китаї, для здобуття переваг на шкоду громадянам інших країн. Але цей документ, який мав бути включений у вигляді статей 1—4 до «договору дев'яти держав», підписаного 6 лютого 1922 р., не мав зворотної сили.

Щодо фактичних переваг, одержаних чужоземцями без будь-яких договорів, Китай задовольнили в обмеженій кількості пунктів: держави згоджувалися ліквідувати свої спеціальні поштові служби й використовувати їхні особисті радіо- й телеграфні служби тільки для урядових, некомерційних цілей. Держави відмовилися вивести свої війська. Американці хотіли замінити союзницький контроль, установлений 1921 р. над Китайською Східною залізницею в Маньчжурії, яка була під російським впливом до 1917 p., міжнародним фінансовим комітетом з такими самими повноваженнями. Безпека в зоні залізниці мала підтримуватись міжнародними поліційними силами, складеними з китайців. Китай домігся, що управління залізницею і право поліційного нагляду були передані правлінню, до складу якого входили 5 китайців і 5 «білих» росіян, що представляли Російсько-Азіатський банк. Відтак, радянська Росія була усунена від цієї справи.

Спеціальною конвенцією уніфіковано мито на сухопутних і морських кордонах, а його розмір установлено у 5% від вартості товару. Китай не зміг отримати митну незалежність і хоча б підвищення мита до 12,5%.

Ще однією домовленістю передбачалося скасування екстериторіальності, як тільки китайська судова система зможе надати достатні гарантії. Це означало нескінченну затримку з ліквідацією цього привілею, особливо нестерпного для китайських націоналістів. Китай зобов'язувався не чинити дискримінації щодо користування його залізницями.

Китай хотів, щоб конференція розглянула проблему статей Версальського договору, що віддавали Японії права Німеччини на Шаньдун, і вимагав, щоб Японія відмовилася від «договору 21 вимоги» від травня 1915 р. Японія погодилася розглянути ці питання на двосторонніх китайсько-японських переговорах. США вчинили тиск на Японію, щоб примусити її поступитися. Вони пригрозили, що відновлять гонку морських озброєнь, в якій Японія не мала шансів на виграш. Японія не згодилася відмовитись від «договору 21 вимоги», тому що, як указував її представник барон Сідехара, Китай підписав його як суверенна держава. Однак вона погодилася на фактичну відмову від більшості привілеїв, що були їй надані цим договором. За китайсько-японською угодою від 4 лютого 1922 р. Японія зобов'язувалася повернути Китаю в шестимісячний строк орендну територію К'яочеу, колишнє німецьке майно на цій території, а також колишню німецьку залізницю в Шаньдуні за 66 мільйонів франків золотом. Японський гарнізон мав бути виведений з Ціндао в тридцятиденний строк [18, c. 36-37].

Паралельно з Вашінгтонською конференцією під тиском Х'юза Японія сповістила про залишення морської провінції «найближчим часом». Після безрезультатних переговорів із «Далекосхідною республікою», яка відмовила їй у наданні торгових пільг, Японія вимушена була в серпні—жовтні 1922 р. вивести свої війська. Так, незважаючи на те, що далеко не всі вимоги Китаю були задоволені, Вашінгтонська конференція стала — за словами П'єра Ренувена — справжнім «стоп-сигналом» для Японії. Єдиними серйозними перевагами, яких вона домоглася, було обмеження американського флоту й зобов'язання США не укріпляти деякі свої острови в Тихому океані.

2.2. Зміст і значення договорів 4-х, 5-ти, 9-х держав

На Вашингтонській конференції були вироблені і підписані наступні основні документи:

Договір чотирьох держав (США, Великобританії, Франції та Японії) про спільний захист договірними державами їх територіальних «прав» у Тихому океані. Підписаний 13 грудня 1921. Договір мав на меті об'єднати сили союзників проти національно-визвольного руху народів басейну Тихого океану і Далекого Сходу. Договір передбачав також (під тиском американської дипломатії) ліквідацію Англо-японського союзу 1902 р., спрямованого в той період проти планів США на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. Проти англо-японського союзу висловлювалися і деякі британські домініони (в першу чергу Канада), що побоювались посилення Японії за рахунок Китаю та інших країн Далекого Сходу.

Договір п'яти держав (США, Великобританії, Японії, Франції та Італії) про обмеження морських озброєнь, що змінили співвідношення останніх на користь США. Підписаний 6 лютого 1922 р. Підписуючи цей договір, Великобританія підтверджувала свою вимушене згоду на відмову від безумовного переважання на морі. Договір встановлював певну пропорцію граничного тоннажу лінійного флоту його учасників: США — 5, Великобританія — 5, Японія — 3, Франція — 1,75, Італія — 1,75. Загальний тоннаж лінкорів, що підлягають заміні, не повинен був перевищувати: для США і Великобританії з 525 тис. т, для Японії 315 тис. т, для Італії та Франції по 175 тис. т. Встановлювався також тоннаж авіаносців: 135 тис. т для США і Великобританії, 81 тис. т для Японії і по 60 тис. т для Італії та Франції. Однак загальний тоннаж військово-морського флоту держав не обмежувався, і фактична перевага флоту Великобританії, таким чином, зберігалася. Японія домоглася зобов'язання американського та англійського урядів не споруджувати нових баз на островах Тихого океану на схід від 110-го меридіана східної довготи (за винятком островів поблизу узбережжя США, Канади, Аляски, зони Панамського каналу, Австралії, Нової Зеландії та Гавайскіх островів). Таким чином Японія забезпечила собі серйозні стратегічні переваги в цьому районі [19].

Договір дев'яти держав (США, Великобританії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Нідерландів, Португалії та Китаю). Підписаний 6 лютого 1922 р. Договір надавав країнам, які його підписали, «рівні можливості» у Китаї в області торговельної та підприємницької діяльності та зобов'язував не вдаватися до використання внутрішньої обстановки в Китаї з метою отримання спеціальних прав і привілеїв, які можуть завдати шкоди правам та інтересам інних держав — учасників договору. Китай розглядався учасниками договору як загальний об'єкт експлуатації. Цей договір був спрямований проти домагань Японії на монопольне панування в Китаї. Ще раніше, 4 лютого 1922 р., Японія змушена була підписати так звану Вашингтонську угоду — китайсько-японську угоду про евакуацію японських військ з китайської провінції Шаньдун, а також про повернення Китаю залізниці Циндао — Цзинань і території Цзяочжоу. Глава японської делегації дав зобов'язання, що японський уряд не буде вимагати від китайського уряду виконання п'ятої групи «двадцяти однієї вимоги» Японії про призначення японських радників при китайському уряді та ін. Однак вимога Китаю про виведення японських військ з Південної Маньчжуріі Японія відхилила. Одночасно з Договором дев'яти держав 6 лютого 1922 було підписано Трактат про китайський митний тариф, де закріплювались митні нерівноправності Китаю.

Період після Вашінгтонської конференції характеризується для Далекого Сходу тимчасовою відмовою Японії від претензій на Китай, поміркованою позицією японського міністра закордонних справ Сідехари, який займав цю посаду в 1924—1927 і 1929—1931 pp. Щодо Китаю, то він зазнавав великих труднощів у внутрішньому житті, про які ми згадуватимемо лише тією мірою, якою вони позначалися на міжнародній ситуації.

Відомо, що Китай був поділений між двома урядами: пекінським — єдиним, який визнавали держави, та південним, у якому провідну роль відігравав аж до самої смерті (12 березня 1925 р.) Сунь Ятсен, а також Гоміньдан, або націоналістична партія. Обидва уряди, і особливо пекінський, хиталися від нескінченних переворотів. Самого Сунь Ятсена кілька разів усували від влади. І той, і інший уряди правили лише кількома провінціями. За решту боролись між собою численні генерали. Проблема, що ставала перед державами, полягала в тому, з котрим урядом вести переговори [21, c. 50-51].

В кінці 1922 — січні 1923 р. до Пекіна виїхала радянська місія на чолі з Адольфом Йоффе, але для СРСР справжнім китайським урядом був південний. 26 січня 1923 р. Йоффе, який прибув на південь Китаю, підписав із Сунь Ятсеном, що тимчасово переховувався в Шанхаї, угоду, де визнавалося, що Китай ще не дозрів до встановлення комуністичного ладу. Сунь Ятсен погоджувався з тимчасовою окупацією Зовнішньої Монголії радянськими військами. Після смерті кутухту в 1924 р. цей край перетворено в Народну Республіку Зовнішньої Монголії. СРСР зобов'язувався сприяти об'єднанню Китаю та забезпеченню його незалежності від великих держав, що нав'язали йому «нерівноправні» договори. Після цього Йоффе вирядився до Токіо на переговори щодо передачі Північного Сахаліну. Через хворобу Йоффе надовго затримався в Японії. У жовтні 1923 р. до Кантона прибула інша російська місія на чолі з Олександром Бородіним. Працюючи в тісному контакті з Сунь Ятсеном, вона запровадила реформу Гоміньдану, до якого увійшли члени китайської компартії. Російські військові інструктори посилили південну армію та встановили свій вплив на військову академію Вампоа. їхній вплив тривав аж до 1926—1927 pp. Після смерті Сунь Ятсена головний військовий керівник Гоміньдану Чан Кайші віддалився від Радянського Союзу. 20 березня 1926 р. він вислав з Кантона російських комуністів. Вони перебрались до Ханькоу й утворили там новий уряд. Та в грудні 1927 р. Чан Кайші придушив виступи комуністів у Кантоні й наказав закрити російські торговельні контори в Китаї. Ханькоуський уряд упав, і Бородін виїхав з країни. Російське керівництво, яке в 1925 р. вірило, що Китай стоїть на порозі комуністичної революції, змушене було визнати, що революція провалилася. 14 грудня 1927 р. СРСР розірвав дипломатичні відносини з націоналістичним урядом Гоміньдану.

Водночас СРСР вів переговори з пекінським урядом. 14 серпня 1923 р. інший радянський представник — Карахан — прибув до Харбіна й 2 вересня виїхав у Пекін. Після кількох місяців переговорів 14 березня 1924 р. парафовано підготовчу угоду, незважаючи на мовчазний опір інших держав. 31 травня Карахан і китайський міністр закордонних справ Веллінгтон Ку підписали остаточний текст угоди. її ст. 1 обумовлювала визнання Китаєм радянського уряду. Статтею 3 анулювалися всі договори, укладені між Китаєм і царським урядом, і оголошувалося, що вони будуть замінені договорами, укладеними на засадах рівноправності. Ст. 5 стосувалася Зовнішньої Монголії, що розглядалась як «невід'ємна частина Китайської Республіки». Отож, ця стаття була для росіян відступом, принаймні зовні, з огляду на радянсько-монгольський договір, який визнавав повну незалежність Зовнішньої Монголії. Обидві сторони зобов'язувалися «не дозволяти існування й діяльність на їхніх територіях груп і організацій», які ставлять за мету «боротися насильницькими засобами» проти уряду іншої сторони, не вести пропаганди, «спрямованої проти політичного та суспільного устрою іншої сторони». Щодо Китайської Східної залізниці (ст. 9) було заявлено, що вона є чисто комерційним об'єктом. Китай міг викупити її «за китайські капітали» без утручання будь-якої третьої держави. Росія не буде більше утримувати війська в зоні залізниці. На період аж до її викупу Китаєм Росія й далі управлятиме нею, але в правління будуть введені члени від Китаю. Росія відмовлялася від «боксерського відшкодування», сума якого буде внесена в фонд, призначений для поліпшення системи освіти в Китаї. Вона відмовлялася також від прав на екстериторіальність, від консульських привілеїв. Мито між обома країнами мало встановлюватися вільно «згідно з принципами рівноправності і взаємності». Цей договір — перший, що його Китай уклав з іншою державою на засадах рівноправності, — набирав чинності від дня його підписання. Китайська громадськість зустріла його з ентузіазмом [5, c. 17-18].

На ділі дія договору про Китайську Східну залізницю була обмежена, бо Маньчжурія перебувала під контролем маршала Чжан Цзоліня, який не визнавав пекінського уряду. Тільки після прямих переговорів і підписання 20 вересня 1924 р. в Мукдені спеціальної угоди між Чжан Цзолінем і СРСР принципи договору 31 травня були визнані Маньчжурією. Зрозуміло, що пекінський уряд надіслав Москві протест проти підписання Мукденської угоди, але стався черговий переворот, і Ку довелось тікати в Цзянсі, а Чжан Цзолінь підтримав новий кабінет. Потім, щоб мати змогу діяти прямо, в квітні 1926 р. Чжан Цзолінь захопив Пекін, посварився з Росією й зажадав відкликання Карахана. В 1927 р. він перестав дотримуватися договору і звелів заарештувати російського директора залізниці. Після загибелі Чжан Цзоліня в результаті замаху 4 червня 1928 р. його син замирився з Росією.

Але ця злагода тривала недовго. В цей час Чан Кайші намагався підкорити Китай і об'єднати його під проводом Гоміньдану. В 1926 р. він захопив провінцію Ханькоу, а потім Шанхай. В 1927 p., захопивши Нанкін, він зробив його столицею китайського «національного» уряду. В січні 1929 р. він розпочав боротьбу проти пекінського уряду за допомогою «християнського генерала» Фон Юсяня, що контролював деякі північно-західні провінції. Він захопив Шаньдун у лютому — червні 1928 р. і вступив у Пекін 8 червня — через чотири дні після смерті Чжан Цзоліня. Син Чжан Цзоліня — Чжан Сюелян змушений був визнати владу Чан Кайші. 10 липня 1929 р. Чан Кайші вислав із Харбіна російського директора Китайської Східної залізниці, замінивши його китайцем. На вимогу СРСР відновити на посаді російського директора Чан Кайші відповів відмовою.

18 листопада Росія вторглась у Північну Маньчжурію й завдала поразки китайцям. 22 грудня 1929 р. у Хабаровську підписано перемир'я. Домовилися, що російські й китайські війська буде виведено з Північної Маньчжурії, а питання залізниці буде врегульоване на російсько-китайській конференції. На ділі цього результату не було досягнуто ще й у 1931 p., і, коли Японія почала окупацію Маньчжурії, залізницею ще керував китайський директор.

У питанні про розмір мита, який мав становити 5%, в Шанхаї з 31 березня 1922 р. почала засідати комісія. На ній легко досягнуто згоди, незважаючи на короткочасний опір Італії, й нове мито було запроваджене з 17 січня 1923 р. Так само були реалізовані угоди щодо чужоземної пошти в Китаї та виведення японських військ із Шаньдуна. Японія, однак, відмовилася денонсувати угоду 1915 p., за якою оренда Порт-Артура й Дальнього подовжувалася з двадцяти п'яти до дев'яноста дев'яти років. Крім того, незважаючи на тривалі переговори, Китай не зміг домовитися з Англією про порядок передачі Вейхая Китаєві, і в листопаді 1924 р. британський уряд вирішив перервати переговори на невизначений строк.

Щодо консульських юрисдикцій, то вони мали бути скасовані, коли спеціальна комісія дійде висновку, що чужоземцям на китайській території забезпечено необхідні гарантії. Пекінський уряд запевняв, що ця умова виконана, але стан постійної громадянської війни не дозволяв чужоземним спостерігачам поділяти це оптимістичне твердження. Так, наприклад, 5 травня 1923 р. на експрес Пекін — Тяньцзінь напали бандити, захопили багатьох чужоземців і утримували їх протягом п'яти тижнів, поки китайський уряд домовлявся з бандитами... щоб включити їх у регулярну армію. Крім того, Франція, невдоволена тим, що китайці не хочуть сплачувати «боксерське відшкодування» у золотих франках, відмовлялася співпрацювати з комісією, доки ця проблема не буде врегульована, що сталося аж 12 квітня 1925 р.

Але невдовзі — 30 травня — в шанхайському міжнародному сетльменті стався націоналістичний бешкет. Британський поліційний комісар наказав відкрити вогонь по натовпу, і було вбито дев'ять китайців. Одразу ж у Шанхаї оголошено загальний страйк, який тривав усе літо. Виступи проти чужоземців поширилися на весь Китай. Після того, як 23 червня в Кантоні було вбито французького підданого, французькі кораблі обстріляли місто. На думку чужоземців, це були заходи самооборони. Але китайські патріоти вбачали в цьому наслідки «нерівноправних» договорів і наполягали на їхньому негайному перегляді. Пекінський уряд виступив з протестом проти шанхайських подій, і одразу його популярність зросла в усьому Китаї. 24 червня він надіслав ноту державам з вимогою переглянути договори, зокрема стосовно прав екстериторіальності, чужоземних сетльментів, орендних територій та митних тарифів. Уряд висловив надію на встановлення нового статусу «на справедливій основі, здатній задовольнити законні національні прагнення китайського народу». Ці вимоги виходили далеко за рамки Вашінгтонських угод. Держави, що їх підписали, відповіли 4 вересня китайському урядові, що вони ще не схильні відкинути Вашінгтонську програму [9, c. 36-37].

26 жовтня 1925 р. в Пекіні відкрилася конференція з проблеми митних тарифів, яка висловилася за право Китаю на митну самостійність з 1 січня 1929 р. Але конференція на змогла продовжити свою роботу через посилення громадянської війни.

Щодо комісії з екстериторіальності, то вона зібралася, нарешті, 12 січня 1926 р. На ній були представлені тринадцять держав. У травні розпочато вивчення стану справ у провінціях. В звіті комісії відзначався позитивний характер судових принципів, прийнятих китайським урядом, але критикувалося їхнє практичне застосування (зловживання військових судів, поганий стан в'язниць тощо) і пропонувалася ціла низка реформ.

Ці переговори були розпочаті з пекінським урядом. Але, починаючи з 1925 p., уряд цей чимраз більше втрачав свій авторитет. У 1926—1927 pp., як уже зазначалося, Чан Кайші здобував перемогу за перемогою. А Гоміньдан ставився до «нерівноправних» договорів ще непримиренніше, ніж уряд Північного Китаю. Ксенофобські виступи, спрямовані переважно проти англійців, були дуже гострі на півдні. Зважаючи на це, Англія надіслала 18 грудня 1926 р. меморандум усім державам, які підписали Вашінгтонські угоди. В меморандумі вказувалося на поступову втрату авторитету пекінським урядом, на посилення націоналістичного керівництва на півдні Китаю. Пропонувалося визнати місцеві уряди та опублікувати заяву держав про їхню готовність «розпочати переговори про перегляд договорів і про всі інші невирішені питання, як тільки в Китаї буде створено уряд, що матиме повноваження для переговорів...»

Після заворушень у Ханькоу британський уряд, бажаючи уникнути подій, аналогічних тим, що сталися в 1925 p., вирішив відвести свої військові кораблі, потім вивезти жінок і дітей з британських сетльментів у Ханькоу й Цзінцзяні (січень 1927 p.). Міністри закордонних справ Японії (Сідехара) і США (Келлог) схвально поставилися до британського меморандуму та ідеї про митну самостійність Китаю.

Проте цей примирливий настрій було зірвано новими виступами проти чужоземців у Нанкіні. 24 березня 1927 p., невдовзі після захоплення міста військами Гоміньдану, сталися напади на чужоземців, які тут жили, — американців, британців, французів, італійців, японців. З них знущалися, їх били та вбивали. Були сплюндровані американське, британське і японське консульства, спалено багато будинків. Бешкети припинилися лише тоді, коли англійські та американські кораблі вдалися до артилерійського обстрілу міста. 11 квітня США, Великобританія, Японія, Франція та Італія надіслали ноту націоналістичному урядові, вимагаючи покарання винних, письмових перепросин та зобов'язання придушувати будь-яке насильство, повного відшкодування заподіяних збитків; у разі відмови п'ятеро держав залишали за собою право на відповідні заходи. Міністр закордонних справ націоналістів заявив, що ці виступи «спровоковані агентами Півночі», а також звинуватив у цих подіях «нерівноправні» договори. П'ять держав визнали таку відповідь незадовільною, але відмовились від будь-яких примусових заходів, аби не завдавати зайвих труднощів Чан Кайші, який саме створив у Нанкіні уряд, ворожий ханькоуському.

Договорами з Італією, Данією та Португалією визнавалася відмова від привілеїв екстериторіальності, але тільки після того, як інші держави, що підписали Вашінгтонські договори, укладуть аналогічні угоди. Визнаючи прогрес китайської судової системи, головні зацікавлені держави — США, Англія, Франція тощо — висували різні умови й вимагали, зокрема, доповнення й удосконалення китайських кодексів. 28 грудня 1929 р. китайський уряд оприлюднив маніфест, у якому заявлялося: «Доти, доки не буде скасовано екстериторіальність, Китай не зможе здійснити повний суверенітет». Виходячи з цього, уряд постановив, що з 1 січня 1930 р. всі чужоземці, які перебувають на китайській території, підкорятимуться китайським законам. Цією односторонньою заявою китайський уряд сподівався присилувати держави. Проте очікуваного ефекту не було досягнуто.

І все ж у 1927—1930 pp. Англія відмовилася від своїх сетльментів у Ханькоу, Цзінцзяні, Чженьцзяні та Амої. Статус шанхайського міжнародного сетльменту було переглянуто з тим, щоб увести в його правління китайське представництво. Нарешті, угодою від 18 квітня 1930 р. Китаю було повернуто Вейхай, переговори з приводу якого провалилися у 1922 і 1924 pp.[13, c. 69-70]

2.3. Проблема скорочення важких морських озброєнь і встановлення нового співвідношення морських сил

Договір про обмеження морських озброєнь, або «договір п'яти держав», підписано 6 лютого 1922 р. США, Великобританією, Японією, Францією та Італією строком на п'ятнадцять років. Договір визначав пропорційну кількість лінкорів, що їх могли мати п'ять держав, які підписали його: 5 для США, 5 для Англії, З для Японії, 1,75 для Франції та Італії. Крім того, було вирішено заморозити будівництво лінкорів на десять років. Англійський представник Бальфур досяг, відтак, реального успіху на шкоду Франції, якій було залишено флот на рівні італійського, в той час як їй треба було розподілити свої кораблі між Атлантикою й Середземним морем і вона мала захищати більшу імперію. Зате Бріан, а потім Сарро домоглися того, що не було встановлено обмежень на будівництво підводних човнів (хоча Бальфур і заперечував), а також малих та середніх кораблів. Щоб одержати згоду Японії, яка прагнула до паритету зі США й Англією, було визначено, що зберігатиметься статус-кво на укріплення острівних володінь США, Британської імперії та Японії в Тихому океані (крім власне Японського архіпелагу та сусідніх островів, Нової Зеландії та Гавайських островів). Ця умова була на користь Японії, яка щойно завершила укріплення островів Бонін, в той час як Сполученим Штатам заборонялося створювати військово-морські бази на острові Гуам чи в Тихому океані взагалі.

Це була перша стратегічна зустріч глав урядів країн Великобританії і США після того як Сполучені Штати приєдналися до Другої світової війни. Делегації очолили прем'єр-міністр Великобританії Вінстон Черчілль і американський президент Франклін Рузвельт.

Хоча Рузвельт мав певний внутрішній тиск із метою зосередити військові операцій США на Японії через напад на Перл-Харбор два тижні тому 7 грудня, уряд Сполучених Штатів погодився, що головною метою для виграшу війни була поразка нацистської Німеччини. Оголошенням Гітлером війни Сполученим Штатам 11 грудня 1941 зробило це рішення прийнятнішим для громадської думки в Сполучених Штатах.

Було також вирішено об'єднати військові ресурси в рамках єдиного командування в Європейському театрі військових дій [15, c. 17-18].


Розділ 3. Версальсько-вашингтонська система: позитивне значення і недоліки

Версальсько-Вашингтонська система являла собою визначену форму політичної організації міжнародних відносин після війни 1914 — 1918 р. і була закріплена в договорах і угодах 1919 — 1922р. Як звичайно, основою системи міжнародних відносин, найважливішим внутрішнім фактором її розвитку був баланс сил, що розуміється як конкретно-історичне співвідношення питомої ваги і впливу вхідних у систему держав, і в першу чергу великих держав, що по суті були основними системоутворюючими елементами. Звичайно, середні і малі держави також впливали на загальний баланс сил у системі міжнародних відносин, але переважно на регіональному рівні. Існування кожної, у тому числі і Версальсько-Вашингтонської, системи продовжується доти, поки закріплене в ній співвідношення (баланс) сил між окремими країнами відповідає реаліям процесу історичного розвитку держав. Визначена стійкість, властивій системі міжнародних відносин, залежить від ступеня її рівноваги, що є часткою случаємо балансу сил, при якому він відповідає як мінімум балансу головних інтересів великих держав.

Однак у силу внутрішнього розвитку великих держав інтереси однієї чи декількох країн починають виходити за рамки сформованого балансу сил, у результаті чого стабільність системи порушується. У випадку, якщо не вдається модифікувати систему і прийти до нового консенсусу, система руйнується. Перехід від однієї системи до іншої, як правило, супроводжується війнами. Взаємини держав усередині системи міжнародних відносин визначаються в першу чергу їхнім відношенням до існуючого балансу. Деякі прагнуть до його закріплення, інші до трансформації, треті — до руйнування. У залежності від цієї держави і будують свої відносини один з одним як союзники, чи партнери ж як супротивники. Країни, що прагнуть до підтримки рівноваги системи, називають державами-балансирами. Вони виступають гарантами збереження системи міжнародних відносин, її адаптації до нових історичних реалій".

Оформлення нового світового порядку в Європі після Першої світової війни було ускладнено революцією в Росії і хаосом у Східній Європі. Виробленням Версальського договору займалися тільки переможці, що найчастіше переслідували різні цілі. Для Франції основне значення мало максимальне ослаблення Німеччини, що дозволяло закріпити французьку гегемонію в Європі й убезпечити її східні границі. Англія і США були більш зацікавлені в збереженні європейської рівноваги. Для цього було потрібно в більшому ступені враховувати інтереси Німеччини, що в умовах розпаду Австро-Угорщини, революції в Росії, загального національно-революційного підйому і діючої більшовицької пропаганди можна було використовувати як стабілізуючий фактор у Центральній і Східній Європі. У підсумку версальські домовленості були компромісом між цими крайніми позиціями за рахунок переможених, що визначило революційний підйом в Угорщині, становлення масових комуністичних партій і реваншистський вектор зовнішньої політики Німеччини. Англія і Франція намагалися використовувати нові держави, що виникли в Європі, як проти більшовицької революції, так і проти німецького реваншизму. Однак роль союзників Лондона і Парижа ніколи не була занадто висока і мала тенденцію до зниження[13, c. 114-117].

Гарантією міцності Версальської системи могла б стати погоджена позиція Англії, Франції і США. Однак США з ряду причин самоусунулися від політичних проблем Європи, а Англія і Франція по-різному бачили перспективу європейської рівноваги. Німеччина, що стала об'єктом Версальського договору, і СРСР, що взагалі знаходився поза рамками нової системи міжнародних відносин, цілком природно стали її супротивниками. Тим самим Версальська система залишалася неврівноваженою і не універсальною, а її відносно високий ступінь конфліктності, незважаючи на широку пропаганду пацифізму, визначалася збереженням розподілу політичної карти Європи на переможців і переможених.

Врегулювання міжнародних відносин в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні проходило в більш спокійній обстановці. У ході конференції у Вашингтоні (12 листопада 1921 р. — 6 лютого 1922 р.) було встановлено нове співвідношення сил на Далекому Сході, в основі якого лежало партнерство великих держав на базі консенсусу по військово-морських проблемах, взаємних гарантій регіональних інтересів і загальних принципів політики в Китаї. Рівновага системи закріплювалася новою роллю Японії, що хоча і була змушена відмовитися від союзу з Англією й обмежити свої домагання в Китаї і Росії, але одержала гарантії військово-морської безпеки. Таким чином, Японія виявилася в ролі основного гаранта Вашингтонської системи міжнародних відносин. Однак гарантами від японського експансіонізму могли бути тільки далекосхідні держави в співробітництві зі США й Англією, але вони (СРСР і Китай) минулого або виключені із системи міжнародних відносин, або були її об'єктом. Тому, будучи більш рівноважною системою, ніж Версальська, вона залишалася неуніверсальної, оскільки виключила зі своїх суб'єктів СРСР і Китай.

Рішення Паризької і Вашингтонської конференцій заклали основу Версальсько-Вашингтонської системи післявоєнних міжнародних відносин. її створення забезпечило вихід із війни, дало можливість розрядити післявоєнну напругу і заклало основу для відносної стабільності у міжнародних відносинах у двадцяті роки.

Ці рішення включали в себе низку положень, які засвідчували розуміння державами необхідності змін у системі міжнародних відносин, - визнання права на самовизначення народів, відмова від війни як засобу вирішення конфліктів і т.д. Важливим прецедентом стало створення Ліги націй. Було визнано незалежність ряду європейських держав, за що довго боролися їхні народи.

Незважаючи на ці досягнення, сама система виявилась нетривкою і її розпад привів у кінцевому результаті до нової світової війни.

Недоліки Версальсько-Вашингтонської системи. Слабкість системи була обумовлена тим, що її творці поставили занадто багато держав і народів у таке становище, що вони не могли не боротися проти такої системи. Країни Антанти не виявились милосердними переможцями. Весь тягар післявоєнних змін був покладений на переможені народи. Не було враховано, що ці народи вже скинули режими, які брали участь у розв'язанні війни. Умови миру здавались ще більш несправедливими для цих народів, тому що їх країни не капітулювали перед державами Антанти. Війна закінчилась, коли ні один солдат Антанти так і не ступив на територію Німеччини.

Встановлені репарації не враховували реальні можливості переможених країн.

Таким чином, хвиля шовінізму і націоналізму, піднята Першою світовою війною, не вщухла, тепер її силу підтримувало почуття національного приниження. Не сприяло послабленню націоналізму і рішення відносно кордонів. Проголосивши принцип самовизначення народів, як основу для національно-державного розмежування, переможці неодноразово порушували його самі і заплющували очі, коли порушували інші. У результаті при такому переділі кордонів у багатьох державах виникли райони з компактним проживанням національних меншин, які потрапили туди у більшості випадків не з своєї волі. Німці - в Чехословаччині, Франції, Бельгії та Польщі; угорці - в Чехословаччині, Югославії та Румунії; українці - у Польщі, Румунії, Чехословаччині і т.д.

Розраховувати на підтримку Версальсько-Вашингтонської системи цих народів навряд чи можна було.

Поза Версальською системою залишилась Росія, що було значним дестабілізуючим чинником. Для держав Антанти Росія була насамперед зрадницею, яка уклала сепаратний мир з ворогом (Брестський мир 3 березня 1918 р.). До того ж більшовизм викликав у країнах Антанти ворожість, що призвело до інтервенції в Росію (1918-1922), а після її провалу до ізоляції Росії на міжнародній арені.

У рамках Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин усі великі держави переслідували власні цілі, що коливаються в діапазоні від повної зміни світового порядку до його значної трансформації.

Говорячи про розвиток Версальсько-Вашингтонській системи в міжвоєнне двадцятиліття, слід зазначити наявність глобальних протиріч, що зробили першорядний вплив на політику великих держав. Формування післявоєнної системи міжнародних відносин проходило без врахування інтересів Німеччини і СРСР, що зробило їх її супротивниками, і в Європі склався політичний трикутник (Англія і Франція — Німеччина - СРСР), учасники якого прагнули досягти своїх зовнішньополітичних цілей, граючи на протиріччях суперників. Побоюючись радянсько-німецького зближення, Англія і Франція в середині 20-х рр. пішли на поступки Німеччини, що привело до деякого згладжування протиріч у Європі. Однак проблема СРСР, що прагнув повернути собі роль великої держави, так і залишилася невирішеної, і в 20-х рр. основним світовим протиріччям було зовнішнє стосовно системи міжнародних відносин протиріччя між СРСР і світовим порядком, що в основному улаштовував всі інші великі держави.

У 30-і рр. зміна балансу сил великих держав привело до того, що ряд держав зробили відверту ставку на насильницьку трансформацію Версальсько-Вашингтонської системи, принципи якої перестали відповідати їх інтересам. Периферійне положення цих країн у системі міжнародних відносин дозволяло їм використовувати основне протиріччя для поліпшення своїх позицій. До цього варто додати загальний ріст регіоналізма, прагнення усіх великих держав використовувати складності суперників для поліпшення власних позицій. Тим самим позначилася внутрішня криза системи міжнародних відносин, що неможливо бути усунути без досягнення нового балансу сил і інтересів. Однак досить переконливі стимули його досягнення були відсутні. Криза світової економіки збіглася з кризою Версальсько-Вашингтонської системи, і усі великі держави в тім чи іншому ступені стали на шлях гонки озброєнь, готуючись до нової боротьби за переділ світу. Просто одні робили ставку на грубу силу, а інші — на використання ситуації у своїх інтересах. Таким чином, у 30-х рр. зовнішнє протиріччя (СРСР — Версальсько-Вашингтонська система) було доповнено внутрісистемним, наслідком чого з'явилася криза і крах системи міжнародних відносин[5, c. 94-98].


Висновки

Конференція, що зафіксувала нове співвідношення сил між великими державами на Далекому Сході, тривала у Вашингтоні з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. У ній брали участь США, Велика Британія, Китай, Франція.

Ініціаторами дипломатичної зустрічі у Вашингтоні виступили США, які розраховували домогтися на конференції сприятливого для себе вирішення питання щодо морських озброєнь та закріплення нового співвідношення сил у Китаї і басейні Тихого океану. Делегації РРФСР і Далекосхідної республіки не були допущені на конференцію.

Провідна роль на конференції належала Сполученим Штатам. Своїм першочерговим завданням вони вважали ліквідацію англо-японського союзу. Переговори про це велись суворо таємно між главами американської, англійської та японської делегацій - Юзом, Бальфуром і Като.

Угода "дев'яти держав" (США, Великої Британії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Нідерландів, Португалії та Китаю) була присвячена дотриманню принципу відчинених дверей у Китаї та скерована проти домагань Японії на монопольне панування на морі, її було укладено 6 лютого 1922 р. Угода констатувала тимчасовий баланс американо-японського суперництва у Китаї. Напередодні Вашингтонської конференції та в період її діяльності японське керівництво зробило спробу зміцнити своє становище в Китаї; його агентура у Пекіні в грудні 1921 р. змусила піти у відставку китайський уряд, що перебував під англо-американським впливом. Новий уряд Китаю зайняв на конференції прояпонську позицію. Натомість китайська делегація відмовилася коритися інструкціям свого уряду. Японія була змушена евакуювати війська з кількох територій Китаю, однак у Токіо і далі наполягали на "спеціальних інтересах" у Китаї та відхилили вимоги Китаю про виведення японських військ з Південної Маньчжурії. "Угода дев'яти", крім того, проголошувала суверенітет та цілісність Китаю. Великі держави взяли на себе зобов'язання не домагатися поділу Китаю на сфери впливу й дотримуватись принципів "відчинених дверей" та "рівності можливостей".

Вашингтонська конференція продемонструвала зростання впливу США у міжнародних відносинах та у Тихоокеанському регіоні зокрема. Водночас рівновага,, що склалася внаслідок зустрічі у столиці США, була нестійкою. Вже в ході самої конференції США зробили заяву про недостатність японських поступок у Китаї. Японія відразу ж після закінчення конференції стала на шлях перегляду рішень, що створювало новий, небезпечний осередок майбутньої конфронтації на Далекому Сході.

Великі держави виявили зневагу до можливих економічних наслідків договорів, що обтяжували світове господарство непомірними репараційними сплатами та штучним припиненням міжнародних зв'язків, які складалися впродовж століть. Версальсько-Вашингтонська система заклала основи повоєнних міжнародних відносин. Її створення забезпечило вихід з війни, дало змогу зменшити повоєнну напруженість та закласти основу для відносно стабільних міжнародних відносин у 20-ті роки. Рішення Паризької та Вашингтонської конференцій містили принципово нові положення в міждержавних відносинах — визнання права на самовизначення народів та відмову від війни як засобу вирішення конфліктів. Важливою подією стало створення Ліги Націй першої міжнародної організації для координації відносин між державами. Було прийнято позитивні рішення про Китай, що дозволили зберегти цілісність цієї країни. Деякі європейські країни отримали незалежність і суверенітет.

Разом з тим Версальсько-Вашингтонська система повоєнних відносин виявилася нестійкою та суперечливою.


Список використаної літератури

1. Бэттлер А. Контуры мира в первой половине ХХІ века и чуть далее // Мировая экономика и международные отношения. - №1. - 2002. - с. 73-80

2. Гуцал І.А. Глобалізація як провідна тенденція трансформації сучасної системи міжнародних відносин. // Нова парадигма: Журнал наукових праць/ Гол. Ред.. В.П.Бех. – Вип. 47. – К.: Видавництво НПУ імені М.П. Драгоманова, 2005. (13 с.)

3. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бовтрук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

4. Єфремов В. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник / Ніжинський держ. ун-т ім. Миколи Гоголя. — Ніжин : Видавництво НДУ ім. М.Гоголя, 2006. — 80с.

5. Коппель О.А. Основні парадигми дослідження глобальних політичних процесів. // Вісник КНУ ІМВ, 2005.

6. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Концептуально-теоретичні засади дослідження міжнародних систем та глобального розвитку в Україні. // Наукові записки Т.Х. Інститут міжнародних відносин КНУ КПВД «Педагогіка». Вип.. 29-30. – К., 2004.

7. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні відносини ХХ століття. – К.: Віта, 2005.

8. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи та глобальний розвиток. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2004.

9. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика: Навч.пос.- К.: ФВТВ ЛТД, 2001.

10. Коппель О.А., Петюр Р. Близькосхідний регіон в контексті зовнішньополітичних пріоритетів України. // Історичний журнал, 2005

11. Коппель О.А. Цивілізаційні комплекси в сучасних міжнародних відносинах. // Вісник КНУ ІМВ, 2005

12. Коппель О.А., Петюр Р.В. Сучасний стан і перспективи співробітництва України з державами близькосхідного регіону. // Вісник КНУ ІМВ, 2005.

13. Мальський М. Теорія міжнародних відносин: Підручник/ Маркіян Мальський, Михайло Мацях,; М-во освіти і науки України, Львівський націон. ун-т ім. І.Франка . - 3-е вид., перероб. і доп.. - К.: Знання, 2007. – 461 с.

14. Мартиненко А. Міжнародні відносини 1945 -1975 років: Навчальний посібник/ Анатолій Мартиненко, Богдан Мартиненко,. - К.: Ліра, 2007. - 359 с.

15. Міжнародні відносини та зовнішня політика, 1945-70-ті роки. Підручник. /За ред. В.А.Манжоли. – К.: Либідь, 2003.

16. Міжнародні відносини та зовнішня політика: Навчальний підручник/ Автори: В.АМанжола, М.М.Білоусов та ін.. - К.: Либідь, 1999. - 557 с.

17. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.

18. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.

19. Моделі міжнародних систем С. Хоффмана. - www.kimo.univ.kiev.ua/TMO/26.htm

20. Парсонс Т. Система современных обществ=The System of Modern Societies/ T.Parsons / Л.А. Седова (пер.с англ.), А.Д. Ковалева (пер.с англ.). — М. : Аспект Пресс, 1998. — 270с.

21. Пешко А., Назаренко А. Міжнародні економічні відносини: структура, моделі розвитку та сучасні тенденції. // Актуальні проблеми державного управління: зб. наук. пр. ОРІДУ. - О., 2006. - Вип. 3 (27). - С. 50-55

22. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

23. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.

24. Цвєтков Г.М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Навч. посібник для студ. вищ. закладів освіти. — К. : Либідь, 1997. — 232с.

25. Цимбалістий В. Теорія міжнародних відносин: Навчальний посібник/ Василь Цимбалістий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. - 3-е вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 320 с.

26. Школа І. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник для студ., що вивч. дисципліну "Міжнародна економіка". — Чернівці : Рута, 1996. — 204с.

загрузка...
Top