Технопарки Росії

Вступ.

1. Технопарки на базі наукових організацій.

2. Технопарки на базі промислових підприємств.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Технопарк - це комплекс інфраструктурних об'єктів, основна мета якого - мотивувати компанії й людей створювати інноваційні технології, а також допомагати й тим і іншим реалізовувати ці інновації в успішних продуктах.

Технологічний парк - це організація, керована фахівцями, головною метою яких є збільшення добробуту місцевого співтовариства за допомогою просування інноваційної культури, а також змагальності інноваційного бізнесу й наукових організацій. Для досягнення цих цілей технопарк стимулює й управляє потоками знань і технологій між університетами, науково-дослідними інститутами, компаніями й ринками, тому основними компонентами технопарку є - компанії, фірми, підприємства, що створюють інновації; вузи, що поставляють технічні кадри; і управлінські кадри - це професійні менеджери.

Як правило, парки користуються фінансовою підтримкою державної або місцевої влади, наукових фондів, промислових палат, але все-таки основну частину фінансування такі проекти в більшості випадків одержують безпосередньо від держави (при тім, що технопарки за участю державних структур становлять не більше 5%): в Англії частка державного фінансування становить 62%, у Німеччині - 78%, у Франції - 50%, у Бельгії - практично 100%. У багатьох країнах при створенні технопарків крім прямого фінансування застосовується велика система пільг, наприклад на надання землі, нерухомості, устаткування, систему прискореної амортизації встаткування, пільги при оренді основних засобів і митних операцій, по оподаткуванню прибутку. Сфера діяльності більшості створюваних підприємств - біотехнології й ІT.


1. Технопарки на базі наукових організацій

У Росії формування першої хвилі технопарків почалося наприкінці 1980-х — початку 1990-х рр. Більша їхня частина була організована у вищій школі. Ці технопарки не мали розвинутої інфраструктури, нерухомості, підготовлених команд менеджерів. Вони, як правило, створювалися як структурний підрозділ вузу й не були реально діючими організаціями, які ініціюють, створюють і підтримують малі інноваційні підприємства. В одиничних випадках технопарки були утворені у формі ЗАТ, що дає можливість здійснювати гнучке керування при відносній незалежності від базової організації. Російські технопарки, за рідкісними винятками, не виконують функцій інкубатора, а служать у першу чергу своєрідними «площадками безпеки», що обгороджують підприємства, що перебувають у них, від агресивного зовнішнього середовища. Строки перебування малих фірм у технопарку не обмежені й становлять на сьогоднішній день у середньому близько 10 років (при міжнародному стандарті в 2-3 року).

Перший технопарк у Російській Федерації був створений в 1990 р. - «Томський науково-технологічний парк». Потім їхнє утворення різко прискорилося: 1990 р. - 2 технопарки, 1991 р. - 8, 1992 р. - 24, 1993 р. - 43. На сьогоднішній день створено близько 80 технопарків, переважно при вузах.

Однак реально діючих технопарків значно менше: так, в 2000 р. була проведена акредитація, що зуміли пройти близько 30 технопарків. І тільки ледве більше десяти з них були визнані відповідаючими міжнародним стандартам. Оцінка технопарків проводилася за такими критеріями, як ступінь зв'язку технопарку й університету, рівень захопленості студентів, число створених і реалізованих на промислових підприємствах технологій, ступінь зацікавленості регіону, промисловості й населення в роботі технопарку, і по ряду інших. Найвищі агрегатні показники були в 10 технопарків (див. табл. 1). Один з найбільших - Науковий парк МДУ - виявився на одинадцятому місці.

Настільки невелике число реально працюючих технопарків, виявлене за підсумками акредитації, пояснюється тим, що при створенні технопарків не використовувалися ринкові підходи. Більшість із них організовувалося з єдиною метою - одержати додаткові бюджетні кошти під нову структуру. У той же час і з боку держави не проводилося якої-небудь первісної селективної політики за заданими критеріями: зокрема, не робилося приблизного розрахунку окупності проектів[2, c. 51-53].

Характерно, що проведена акредитація не змінила положення речей. Вона була тільки способом, що дозволив виявити реальний рівень розвитку інноваційної інфраструктури, однак не спричиняла ніяких наслідків - ні податкових пільг, ні диференційованого, залежно від результатів роботи технопарків, фінансування. Бюджетні кошти, у випадку їхнього виділення, продовжували розподілятися рівномірно по всіх діючих технопарках, що входить в Асоціацію технопарків.

Цікавий порівняльний аналіз і особливості діяльності технопарків, робота яких за результатами акредитації була визнана успішної (див. табл. 2).

З таблиці бачимо, що із представлених даних, менеджери успішних технопарків проходили спеціальну підготовку, нерідко за рубежем, вивчали західний досвід. У цих технопарках відбувається ріст малих фірм, ведеться робота зі студентами й аспірантами, і в цілому зв'язок з базовим університетом досить тісна. Більше того, нерідко університет є не стільки донором, скільки реципієнтом технопарку.

Особливий випадок являє собою технопарк МІЕТ, оскільки на його базі поступово формувалися всі види інфраструктури, що зложилася на сьогоднішньої день у країні. Ріст компаній у технопарку й наступний їхній вихід в «вільну економіку», особливо в середині 1990-х рр., міг привести до їхнього значного ослаблення. Тому поряд з технопарком в 1998 р. був створений інноваційно-технологічний центр (ІТЦ), куди й переходили зростаючі компанії. В 1999 р. був утворений інноваційно-промисловий комплекс (ІПК) МІЕТ, що об'єднав учасників інноваційної діяльності університету з поруч перспективних наукомістких компаній Зеленограда. Нарешті, для розширення зв'язків з регіональною промисловістю в 2002 р. у Зеленограді почалося створення першої в Росії технологічного села. Технологічне село повинна зайняти площа близько 18 тис. кв. м, де буде розташовано близько 60 наукомістких компаній Зеленограда. Це дозволить здійснювати запуск великомасштабних інноваційних проектів в області електроніки, мікроелектроніки й інформаційно-комунікаційних технологій - областях спеціалізації промисловості м. Зеленограда. Складений елемент технологічного села - мережа центрів колективного користування встаткуванням. Передбачається, що саме технологічне село стане тією інфраструктурою, що об'єднає університетське середовище, малий наукомісткий бізнес і промисловість у єдиний територіально-галузевий кластер. З однієї сторони, це повинне збільшити випуск наукомісткої продукції на підприємствах Зеленограда, а з іншого боку - дати імпульс розвитку перспективних дисциплін у МІЕТ, нових навчальних практикумів і базових курсів підготовки фахівців в області електроніки.

Уже зараз у МІЭТ створені спільні із закордонними фірмами навчально-наукові центри – такі, наприклад, як Центр підготовки фахівців в області обробки інформації разом з Texas Instruments, Центр підготовки фахівців в області розробки ПО САПР БІС разом з фірмою «Моторола», Центр приборно-технологічного моделювання напівпровідникових структуру разом з фірмою ISE AG (Швейцарія).

Що стосується основних проблем технопарків, те, як треба з даних табл. 2, вони нерідко пов'язані з майновими аспектами й можливостями розширення технопарків[6, c. 75-77].

Перший інноваційно-технологічний центр був офіційно відкритий 18 березня 1996 р. Він був створений на базі АТВТ «Світлана» (одного із провідних підприємств електронного приладобудування колишнього СРСР). У рамках Угоди між Міннауки Росії й адміністрації Санкт-Петербурга АТВТ «Світлана» передало Регіональному фонду науково-технічному розвитку Санкт-Петербурга, у власність виробничий корпус загальною площею 7 тис. кв. м під ІТЦ. Проект даного ІТЦ розглядався як модель для наступного тиражування. Ідея полягала в тому, що ІТЦ будуть відкриватися на базі промислових підприємств для того, щоб забезпечувати зв'язок малого бізнесу й промисловості. Дійсно, модель даного ІТЦ лягла надалі в основу «Міжвідомчої програми активізації інноваційної діяльності в науково-технічній сфері Росії», початої в 1997 р. об'єднаними зусиллями Міннауки Росії, Міносвіти Росії, РФТР і Фонду сприяння розвитку малих форм підприємств у науково-технічній сфері. Було визначено, що ІТЦ – це конгломерати з безлічі малих підприємств, розміщених під одним дахом. Для їхнього формування були виділені істотні фінансові ресурси4, які інвестувалися переважно в ремонт і встаткування приміщень, де повинні були розміщатися малі підприємства.

Головна особливість ІТЦ полягає в тому, що він по суті своєї є структурою підтримки малих інноваційних підприємств, що сформувалися, що вже пройшли найбільш важкий етап створення, становлення й виживання в початковий період своєї діяльності, коли гине до 90% малих інноваційних фірм. У цьому концептуальну відмінність ІТЦ від технопарку. Тому в ідеалі технопарки повинні були створюватися при вузах і виконувати завдання інкубування малих фірм, а ІТЦ були покликані забезпечувати більше стійкі зв'язки малого бізнесу із промисловістю, а тому створюватися при підприємствах або науково-виробничих комплексах.

Однак на практиці близько 45% ІТЦ було створено при вузах, нерідко - на базі вже, що діяли технопарків, так що два ці види інфраструктури в значній мірі переплелися й виявилися якоюсь мірою дублюючими. У деяких випадках сформувалися конгломерати, що поєднують відразу кілька видів інфраструктури, як у вже згадуваному вище комплексі МІЕТ. Науковий парк МДУ, навпаки, трансформувався з однієї форми в іншу й став ІТЦ, а назва «Науковий парк МДУ» перетворилося у власне ім'я[4, c. 21].

На сьогоднішній день у Росії діє 52 ІТЦ, у яких працюють більше 1000 малих фірм. Цього явно недостатньо для російських масштабів, оскільки, наприклад, на території Німеччини діє понад 300 структур, аналогічних за своїми функціями вітчизняним ІТЦ.

ІТЦ роблять комплекс послуг малим підприємствам, що перебуває в них: крім здачі приміщень в оренду, вони надають технічне, інформаційне й консультаційне забезпечення, а також формальні й неформальні гарантії при пошуку малими підприємствами коштів для свого розвитку.

Перелік послуг, надаваних інноваційно-технологічними центрами (перераховані в порядку зменшення частоти їхнього надання)

1) Надання виробничих і офісних приміщень у пільгову оренду

2) Інформаційні послуги малим підприємствам

3) Консультаційні послуги в області бізнес-планування

4) Сприяння виконанню НИОКР і реалізації їхніх результатів

5) Підготовка й перепідготовка кадрів для науково-технологічного підприємництва

6) Організація семінарів, виставок, конференцій і інших заходів

7) Оцінка й правовий захист інтелектуальної власності

8) Розробка й реалізація програм пріоритетного розвитку регіонів

9) Допомога в пошуку інвестицій і одержанні кредитів

10) Сприяння зовнішньоекономічної діяльності

11) Надання стипендій студентам, що працюють на малих фірмах

12) Створення центрів колективного користування встаткуванням

13) Створення нових підприємств по конкретних напрямках діяльності

Аналіз діяльності ІТЦ, проведений в 2001 р. за замовленням Фонду сприяння розвитку малих форм підприємств у науково-технічній сфері, показав, що джерела фінансування ІТЦ істотно різняться й варіюються від 100%-ний державної підтримки до існування практично винятково за рахунок орендної плати, що збирається. Так, орендні платежі є єдиним джерелом фінансування для Наукового парку МДУ (поряд з невеликими надходженнями від консультаційних послуг), ІТЦ Центра фотохімії РАН, Інноваційного ділового центра «Нові технології».

Усереднені дані по ІТЦ дають наступну картину структури джерел фінансування: 15-55% - орендні платежі, 15-50% - надходження з бюджетних джерел, 10-40% - плата за надання консалтингових, інформаційних і інших послуг.

В останні роки процес створення ІТЦ сповільнився, оскільки держава стала менше вкладати коштів на ці мети, а регіональні влади вважають розвиток інноваційної діяльності як пріоритет поки більше на рівні декларацій.

Оцінка діяльності ІТЦ проводилася й за такими показниками, як обсяг додатково притягнутого фінансування, кількість створених і захищених об'єктів інтелектуальної власності, кількість угод по трансфері технологій, число створених робочих місць. Такі дані надало менш чверті від загального числа обстежених ІТЦ, що унеможливило зіставлення й узагальнення. Однак сам факт ненадання такої інформації є показовим і свідчить про те, що керівництво ІТЦ далеко не завжди інформоване про роботу малих фірм, що перебувають у них. Не виключено також, що малі підприємства не залучають ІТЦ до рішення питань, пов'язаних з розподілом прав на ИС і трансфером технологій, і не інформують ІТЦ про такі угоди. Таким чином, поки ІТЦ розглядаються малими підприємствами переважно як джерело вигідної оренди й налагодженої інфраструктури, а не як посередник і консультант у процесі комерціалізації й розширення виробництва[3, c. 105-108].

У цей час число малих підприємств, що перебувають в ІТЦ і технопарках, практично не міняється. Попит на високотехнологічні продукти залишається усередині країни низьким, і, отже, немає потенціалу «припливу». Промислові підприємства, зацікавлені в здійсненні інноваційної діяльності, воліють купувати нові технології за рубежем, де продається не тільки новий продукт, але й забезпечується його післяпродажне обслуговування. Більшість вітчизняних малих фірм запропонувати аналогічні сервісні послуги не в змозі.

З іншого боку, ріст малих підприємств у складі ІТЦ і технопарків і перетворення їх у середні підприємства також іде дуже повільно. Малі підприємства задовольняються відносно комфортними умовами, створеними для них у технопарках і ІТЦ, і не прагнуть до росту й виходу зі складу останніх. Більше того, у прагненні стимулювати вихід зі структури «фірми, що засиділися» там, ряд ІТЦ установив для таких середніх фірм більше високі ставки орендної плати, однак, як правило, фірми погоджуються платити більше, але залишатися на колишнім місці, оскільки інфраструктура й сервісні служби перебувають в ІТЦ на високому рівні. Така ситуація характерна для успішних ІТЦ і технопарків. У менш успішних структурах 100%-ний завантаження площ нерідко ні, і тому фірми до виходу там не підштовхують .

Розвиток інноваційно-технологічних центрів підійшло в 2001 р. до певного рубежу: оскільки стало очевидним, що не всі фірми, що ввійшли в їхній склад, виявилися ефективними, поряд із проблемою залучення в ІТЦ малих фірм виникла проблема виведення зі складу ІТЦ неефективно діючих підприємств. Однак успішні малі фірми в складі ІТЦ практично компенсували початкові витрати держави на створення інфраструктури й на фінансування через державні фонди. Крім того, малі фірми в ІТЦ мали в середньому більше високі економічні показники, чим по малому інноваційному бізнесі в цілому. Обсяг товарів і послуг, реалізований малими підприємствами, що входять до складу ІТЦ, розраховуючи на одне підприємство, більш ніж у три рази перевищив аналогічний показник для малих підприємств, що не входять до складу ІТЦ, а податки, виплачені фірмами, що розвиваються, протягом трьох років компенсували державні вкладення в створення інфраструктури[7, c. 2].

В ідеалі всі ІТЦ повинні стати сполучною ланкою між розташованими в них малими підприємствами й науково-освітніми структурами, з одного боку, і промисловістю – з іншої. Не випадково тому логіка їхнього розвитку привела до утворення на базі найбільш потужних ІТЦ інноваційно-промислових комплексів. ИПК повинні сприяти росту обсягу продажів малих фірм, розташованих в ІТЦ, і, таким чином, різниця між ІТЦ і ИПК складається в масштабах виробництва продукції. В ИПК підприємства, що раніше входили в ІТЦ, повинні провадити продукції як мінімум на 10 млн. дол. у рік5. ИПК - це наступний крок у розвитку інноваційної інфраструктури, оскільки інституціональне об'єднання організацій, «інноваційного циклу, що відповідають за різні стадії», повинне скоротити строки створення, промислового освоєння й просування на ринок конкурентоспроможної продукції.

Перші чотири інноваційно-промислових комплекси були створені в 1999 р. на базі найбільш сильних ІТЦ (у Москві, Зеленограді й Санкт-Петербурзі). На першому етапі фінансування виділялося з боку Мінпромнауки РФ, РФТР і Фонду сприяння.

Таким чином, функціонування створеної вичитано інфраструктури показало, що при налагодженій роботі ІТЦ і технопарки є прибутковими структурами, і тому можливо фінансування їхнього формування за рахунок приватних і позикових коштів. Однак при діючих ставках кредитування об'єктів нерухомості орендна плата, що сплачується компаніями – орендарями площ ІТЦ, забезпечує повернення первісних інвестицій і відсотків по них не раніше чим через 8–10 років, а це занадто довгий строк.

У той же час динаміка розвитку малих фірм у рамках технопарків і ІТЦ є не дуже високою. Випадки переходу підприємств із малих у середні не сталі масовими. Один раз зайнявши своє місце й нішу в рамках певної інфраструктури, малі фірми продовжують у ній існувати тривалий час, навіть перетворившись у середні підприємства. Ніяких лімітів перебування, які, як правило, установлені в західних технопарках, немає. Для підвищення ефективності роботи інфраструктури й підтримки середовища для виникнення й розвитку малого бізнесу доцільно ввести систему термінових контрактів, які укладалися б керівництвом технопарків і ІТЦ із малими фірмами. За умовами таких контрактів можуть обмовлятися строки знаходження фірм у складі ІТЦ (технопарків) і зобов'язання сторін[1, c. 68-71].


2. Технопарки на базі промислових підприємств

Більше успішний досвід створення технопарків не при освітніх установах, а при промислових підприємствах. У процесі реструктуризації виробництв великий бізнес створює цілі кластери малих і середніх компаній, які використовують інфраструктуру основного підприємства й співіснують із ним у рамках симбіозу, виступаючи як постачальники й підрядники. Крім цього, вони починають поставляти продукцію на інші підприємства. Тим самим створюються стійкі індустріальні мережі. Найбільших успіхів у кластеризації домоглася галузь машинобудування (ОМЗ, Мотовилихинські заводи, КАМАЗ, Автоваз).

На Уралмашзаводі (ОМЗ) розвитком технопарку займається Територіальна компанія. У роботі з підприємствами технопарку діє два принципи: принцип «одного вікна» і гнучкий підхід до визначення умов договору. Перший означає, що підприємства в Територіальній компанії можуть не тільки узяти під оренду землю, будинки й спорудження, але й домовитися про користування послугами інфраструктурних компаній: енерго- і водопостачанням, охороною й благоустроєм територій, транспортними перевезеннями. Тепло й електроенергія, питна вода й користування каналізацією обходиться мешканцям технопарку «Уралмашевський» значно дешевше, ніж багатьом підприємствам за його межами.

Представники підприємств, розташованих на території технопарку, відзначили невисокий розмір тарифів на енергопостачання, а також привітали гнучкий підхід Територіальної компанії до визначення умов договору. Територіальна компанія знижує орендну плату для підприємств, що інвестують у ремонт орендованих будинків і споруджень. Сьогодні в технопарку «Уралмашевський» розташовані 27 підприємств малого й середнього бізнесу, що не входять в «ОМЗ». Переважно це промислові підприємства, що займаються виробництвом, наданням послуг по механообрабці й ремонтом промислового встаткування.

По стопах ОМЗ пішов і КАМАЗ. Наприкінці липня завершилася офіційна реєстрація ВАТ "Камський індустріальний парк "Майстер", створеного на базі площ, що пустують, дочірнього камазовського ЗАТ "Ремдизель". Остаточно проект повинен бути запущений до початку 2005 року. СТОСІВ дасть площадку для нових робочих місць і економічно ефективного виробництва комплектуючих для Камаза.

Виготовлення дрібних автомобільних компонентів в умовах великого підприємства не завжди ефективно. Тому КАМАЗ вирішив винести їхнє виробництво у власний індустріальний парк. КІП також може стати рішенням проблем кадрової політики самого підприємства. Майновий комплекс "Майстра" включає виробничий корпус площею 101,7 тис. кв. метрів і адміністративно-побутові приміщення (на 36,2 тис. кв. метрів), виробнича зона індустріального парку може охопити ще й площі заводу запасних частин, виробничого корпуса "Турбодизеля" і колишнього здавального корпуса Камаза. КАМАЗ взяв на себе зобов'язання за висновком рамкових угод з учасниками КІП "Майстер" на строк не менш 5 років. На думку гендиректора ВАТ "КАМАЗ" Сергія Когогіна, вигода для його компанії "очевидна й виражається насамперед у постійній підтримці процесів гнучкого виробництва, можливості концентрації інвестиційних ресурсів на ключових продуктах, апробації технічних рішень при освоєнні нової продукції, зниженні собівартості компонентної бази автомобіля й контролі над якістю комплектуючих. А учасники КІП одержать великі довгострокові замовлення, обладнані площі, гнучкі умови оренди й кредитування, можливість покупки встаткування за пільговою ціною. Загалом, це зниження витрат по виробництву й продажам готової продукції".


Висновки

Головна мета створення технопарку - прискорений інноваційний розвиток високотехнологічних галузей, виробництво нових видів наукомісткої продукції на основі наукового, освітнього й виробничого потенціалу.

У Росії на даний момент досвід по організації наукових парків уже накопичений. Перший російський технопарк - "Томський науково-технологічний парк" - був створений ще в 1990 році. Незабаром аналогічні структури стали активно виникати під крилом різних вищих навчальних закладів.

Тільки в останні роки в Росії нарешті стали з'являтися технопарки в класичному розумінні цього слова. Поки обсяг випускається продукції, що, і послуг, надаваних населенню малими фірмами технопарків, - досить скромний. 22 технопарку, що ставляться до числа успішних, забезпечують річний обсяг продукції, рівний 5,2 мільярди рублів. При цьому левова частина доводиться на п'ять із них: технопарк МДУ (1,5 мільярда рублів), Зеленоградський Науково-технологічний парк МІЕТ (1,3 мільярди рублів), Технопарк МЕІ (0,98 мільярда рублів), Технопарк у Москворіччі МІФІ (0,3 мільярди рублів) і Технопарк ЛЭТИ (0,203 мільярда рублів). У середньому річний обсяг продукції, що випускається малими фірмами одного технопарку, що входить у названу п'ятірку, становить 800 мільйонів рублів. У той же час 17 технопарків у сукупності випускають обсяг продукції, рівним 900 мільйонам рублів у рік. При цьому 92 відсотка технопарків у Росії створені на базі або при університетах і тільки чотири відсотки на базі галузевих і академічних НДІ, а чотири відсотки - на базі промислових підприємств.

Реальною базою для організації технопарку в Росії може стати промислові підприємства, що володіють надлишком інфраструктури й одночасно привабливою власною науковою базою, а також потужним кадровим потенціалом. У першу чергу до них ставляться машинобудівні й нафтогазопереробні підприємства. Тому найбільш перспективними регіонами з погляду розвитку технопарків стануть найбільші центри машинобудування й нафтогазопереробки, такі як, наприклад, Уральський регіон і Ханти-мансійський АТ, мають всю необхідну інфраструктуру для створення технопарків. Мова йде не тільки про наявність великих промислових підприємств, які успішно провели реструктуризацію свого бізнесу, але й про інноваційну інфраструктуру.

Технопарки повинні допомогти Росії конкурувати в сфері високих технологій і офшорного програмування з Індією, Китаєм, Бразилією й іншими країнами, що успішно розвивають сектор передових технологій. Зараз у сімох російських регіонах запущена програма створення пілотних технопарків. Зокрема, вони з'являться в Московських, Новосибірських, Нижегородських, Калузьких, Тюменської областях, Республіці Татарстан і Санкт-Петербурзі.

Учені й бізнесмени затверджують, що технопарк необхідний не як абстрактна ідея, а як засіб комерціалізації наукових розробок. З науково-дослідних інститутів і бізнесу дасть можливість випускати конкурентоспроможні продукти, принесе додаткові засоби для фінансування фундаментальних досліджень.


Список використаної літератури

1. Будкін В. Зони високих технологій: світовий досвід і реалії України/ В. Будкін, З. Петренко, Нгуєн Тхі Хань //Економіка України. - 2005. - № 10. - С.68-74

2. Дежина И. Г., Салтыков Б. Г. Механизмы стимулирования коммерциализации исследований и разработок. – М.: ИЭПП, 2004.

3. Морозов Т. Наукоемкие технологии и технопарки - высший этап реформирования экономики государства и регионов //Підприємництво, господарство і право. - 2001. - № 11. - C. 105-108

4. Развитие инновационной системы территорий на примере Московского государственного института электронной техники (МИЭТ, г. Зеленоград) и возможные меры поддержки инфраструктуры инновационного комплекса // Инновации. 2004. № 1. С. 21.

5. Рожен А. Бизнес-инкубаторы, технопарки или что-то еще ?: (Инновационная политика в Украине //Зеркало недели. - 2002. - 14 декабря. - C. 14

6. Симсон О. Створення та діяльність технологічних парків в Україні та за її межами: порівняльно-правовий аналіз //Підприємництво, господарство і право. - 2005. - № 12. - C. 74-78.

7. Фазуллина Г. Технопарки – всей стране // Российская газета. 2007.

загрузка...
Top