Суть та етапи розвитку, тенденції світового господарства

Вступ.

1. Основні тенденції і етапи розвитку світового господарства.

2. Світове господарство: тенденції розвитку структури на межі тисячоліть.

3. Сучасні тенденції розвитку міжгалузевих систем господарства світу.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Для сучасного періоду міжнародного економічного розвитку характерне широке залучення країн у міжнародні взаємозв'язки. Це пов'язане з тим, що масштаби сучасного виробництва переросли національні рамки. У міжнародних масштабах переміщуються не лише товари, а й фактори виробництва, насамперед капітал та робоча сила. Охопленою сферою стала не лише сфера обігу, а й сфера виробництва. Для нормального підтримання і розвитку національного виробництва стає необхідною взаємодія з іншими країнами, участь у міжнародному поділі праці та обміні. Посилюється інтернаціоналізація виробництва й усього господарського життя, що стало основою формування світового господарства.

Наведені вище міркування відображені у понятті світове господарство:

• світове (всесвітнє) господарство — це сукупність національних господарств, взаємозв'язаних міжнародним поділом праці, міжнародними економічними відносинами [1, с 7];

• світове господарство — сукупність національних економік країн світу, поєднаних мобільними факторами виробництва [8, с. 33];

• сучасне світове господарство — це сукупність національних економік, що перебувають у тісній взаємодії і взаємозалежності, глобальний економічний організм, підпорядкований об'єктивним законам ринкової економіки [3, с. 6];

• світове господарство — це сукупність міжнародних економічних відносин у взаємозв'язку з продуктивними силами та відповідним механізмом регулювання й управління [6, с 15].

Ці формулювання дещо відрізняються за змістом, що відображає різні підходи до визначення структурних елементів світового господарства. У перших трьох визначеннях головними елементами є національні економіки (господарства). Згідно з четвертим визначенням міжнародна економічна система розглядається як результат взаємодії усієї сукупності світогосподарських зв'язків та продуктивних сил із задіянням механізму регулювання та управління, як система якісно вищого рівня, ніж проста сукупність національних економік різних держав. Кожне з наведених визначень більшою чи меншою мірою відображає суть світового господарства. Найповнішим можна вважати таке визначення: світове господарство — це сукупність національних господарств, взаємопов'язаних міжнародними економічними відносинами з відповідним механізмом регулювання та управління.

1. Основні тенденції і етапи розвитку світового господарства

Однією з визначальних особливостей світового господарства починаючи з другої половини XX століття є інтенсивний розвиток міжнародних економічних відносин (МЕВ). В основі цих процесів - міжнародний поділ праці, його поглиблення і розширення. Суть його полягає в спеціалізації країн на випуску певних виробів з метою задоволення своїх потреб та потреб краї-партнерів. Міжнародний поділ праці - це найвищий ступінь розвитку суспільного поділу праці, раціональна сфера його використання в рамках національних господарств. Функціональна структура міжнародного поділу праці вказана на приведеній схемі.

Паралельно й у взаємозв'язку із міжнародним поділом праці відбуваються такі процеси:

♦ інтернаціоналізація виробництва;

♦ збільшення відкритості національних економік;

♦ розвиток інтеграційних процесів;

♦ розвиток і зміцнення регіональних міжнародних структур.

Вказані процеси носять суперечливий, діалектичний характер. В аналізі міжнародних економічних відносин ці проблеми займають винятково важливе методологічне значення. Діалектика міжнародних економічних відносин полягає, по-перше, в тому, що тенденція до економічної самостійності, зміцнення національних господарств окремих країн призводять в підсумку до зростаючої інтернаціоналізації світового господарства, відкритості національних економік, поглиблення міжнародного поділу праці. По-друге, посилення необхідності в інтеграційній направленості в розвитку продуктивних сил вступає в суперечність з обмеженими можливостями реалізації цієї тенденції, в тому числі фактором відмінностей в рівні розвитку окремих країн і регіонів. Вказані дві взаємообумовлені тенденції формують суперечливий комплекс економічних відносин між окремими країнами, регіональними об'єднаннями та окремими підприємствами та корпораціями.

Все це і обумовлює той факт, що розвиток світового господарства відбувається стрибкоподібно. В одному випадку переважає тенденція до розділу єдиного світогосподарського механізму під впливом розподілу і перерозподілу ресурсів крупними монополістичними угрупуваннями. Цей етап припадає на період кінця XIX століття і кінця 50-х років XX століття. В іншому випадку домінувала тенденція до об'єднання в торговій, виробничій, кредитно-фінансовій і інших сферах, що є характерним для другої половини XX-го і початку ХХІ-го століття. І як загальний висновок можна констатувати наступне: світове господарство ввійшло в XXI століття незрівнянно більш цілісним, інтегрованим, динамічним і передбачуваним в порівнянні навіть з серединою XX століття.

Вивчаючи теорію і практику МЕВ, об'єктивно виходимо на категорію «світове господарство», якому історично передував світовий ринок, характерною рисою якого є міжнародне переміщення товарів. Період товарного виробництва від стадії світового ринку до стадії світового господарства характеризується сутнісною трансформацією безпосередньо в сфері виробництва і на поверхні проявляється головним чином у переході від переміщенні товарів до переміщення факторів виробництва (робочої сили, капіталу, тощо).

Світове господарство - це глобальний економічний організм, структурними елементами якого є національні економіки, які знаходяться в мобільних взаємозв'язках і взаємозалежності та підпорядковані об'єктивним ринковим законам безпосередньо у сфері виробництва.

Становлення світового господарства пройшло декілька історичних етапів, протягом яких економічні зв'язки між різними організаційними формами людської спільноти (плем'я, рід, нація, держава тощо) еволюціонізувалися і вдосконалювалися, спочатку маючи форму одиничних (випадкових) варіантів домовленостей, ці зв'язки за рахунок постійного збільшення їх кількості, підключення нових суб'єктів, розширення кола об'єктів, які поступово перетворилися в складну сукупність відносин, що так чи інакше торкаються інтересів всіх країн світу.

В науковій, науково-методичній літературі можна зустріти ряд підходів до етапізації розвитку світового господарства. Одні дослідники його виникнення відносять до часів Римської імперії інші - до періоду великих відкриттів XV-XVII століть. На нашу думку світове господарство як соціально-економічний суб'єкт зароджувалося ще за часів первісних суспільств і пройшло на своєму шляху ряд етапів, головні з яких наступні.

Перший етап - міжнародні відносини як зародок май-бутніх міждержавних відносин у первісних суспільствах. Сюди включається період палеоліту, неоліту. Цей етап характеризується переходом від кочової системи життя до стійкої осілості з відтворюючою системою господарства, якій притаманні елементи «міжплемінної інтеграції». Для цього етапу домінуючим видом виробництва було аграрне.

Другий етап - зовнішньоекономічні відносини у стародавньому світі. Для нього характерним є:

♦ поява ранньокласових утворень;

♦ зовнішня торгівля - основна, часто єдина, форма економічних відносин між країнами стародавнього світу;

♦ насильницьке вирішення зовнішньоекономічних проблем;

♦ колонізація земель і розвиток ремісництва (І тис. до н.е.) Це зокрема, період фінікійської та грецької колонізації, римської імперії її розквіту і занепаду.

Притаманним для цього етапу було поєднання аграрного і ремісницького виробництва з розвитком торгівлі та грошової форми обігу.

Третій етап - зовнішньоекономічні відносини за часів феодалізму.

Четвертий етап - міжнародні економічні відносини епохи відкриттів XI-XVII століття.

П'ятий етап - міжнародні економічні відносини періоду промислової революції (XVIII-XIX століття).

Шостий етап - міжнародні економічні відносини епохи комп'ютерів, Інтернету (друга половина XX століття початок XXI століття).

Як цілісна система світове господарство сформувалося в кінці XIX століття. Цьому передував ряд умов:

♦ завершення епохи географічних відкриттів, коли практично всі «білі плями» зникли з карти Землі;

♦ відбулося закріплення всіх територій землі за одним з національно-державних утворень;

♦ визнання цього утворення (всіма або майже всіма) державами.

Лише після завершення процесу формування світового господарства, яке можна характеризувати, як сукупність національних економік, пов'язаних між собою системою мобільних факторів виробництва, став можливим розгляд міжнародних економічних відносин, як визначального елементу надзвичайно складної і динамічної системи, якою є світове господарство, як єдиної взаємозв'язаної системи.

На розвиток світового господарства в новітній час суттєвий вплив має науково-технічна революція, яка змусила переглянути методи і, власне, механізм організації і регулювання виробництва, торгівлі, валютної і грошово-кредитної сфери.

В умовах інтенсивного розвитку науково-технічного прогресу практика організації замкнутих національних анклавів або навіть у межах певної групи країн виявилася надто неефективною. В світовому господарстві це і обумовило інтенсифікацію інтеграційних процесів, формування транснаціональних корпорацій, міжнародних кредитно-фінансових інститутів тощо. Усе це дало можливість підвищити загальну ефективність національних економік, зміцнити матеріально-технічну базу ринкового господарства, підвищити ефективність практично всіх форм реалізації МЕВ.

Сучасне світове господарство характеризується інтенсивним рухом товарів, капіталів і послуг, робочої сили. До початку 90-х років воно базувалося на двох суспільно-економічних системах - капіталістичній і соціалістичній, які формували специфіку МЕВ в кожній із вказаних груп країн. У результаті трансформацій, які відбулися в країнах Центрально-Східної Європи, переходу їх до ринкової економіки паралельно і у взаємозв'язку реалізуються об'єктивні процеси їх інтеграції в світове господарство.

Останні три етапи світового господарства в економічній літературі (і не тільки в економічній) характеризується як період розвитку глобалізаційних процесів суть яких з економічної точки зору полягає в лібералізації і інтеграції ринків товарів, капіталів і робочої сили в єдиний світовий ринок.

Глобалізація сьогодні є однією з найбільш впливових сил, які визначають майбутнє планети. В той же час як і кожне соціально-економічне явище це суперечливий процес. Зокрема, з однієї сторони, завдяки глобалізації все більш чіткіше проявляються всеохоплюючі переваги міжнародного поділу праці, нарощується економічний потенціал, підвищується рівень виробництва, покращується якість життя. З другої, глобалізація не тільки приносить вигоди, але і створює проблеми, причому часто досить серйозні. По-перше, більша частина виграшу дістається багатим країнам, збільшуючи нерівність і породжуючи конфлікти. По-друге, в результаті збільшення взаємозалежності національних економік підвищується рівень регіональної і глобальної нестабільності. По-третє, поступово контроль над національними економіками переходить від суверенних урядів до більш впливових держав транснаціональних корпорацій і міжнародних організаціях. Перераховане тільки видима частина айсбергу тих негативних наслідків які породжує глобалізація.

Враховуючи плюси і мінуси які несе з собою глобалізаційний процес важко, а то і неможливо підрахувати її сумарний результат. В той же час цілком очевидно, що він залежить від стану справ, порядку у світовому співтоваристві і якщо світ роздирають суперечності очевидно, що домінує тенденція до конфронтації. Зрозуміло, що в цій ситуації буде переважати негативний ефект глобалізації. І навпаки, якщо переважає тенденція до співпраці формується середовище при якому збільшується можливість мінімізації, а то і виключення негативних проявів глобалізації і стимулювання її переваг, таким чином зростає вірогідність сукупного позитивного ефекту.


2. Світове господарство: тенденції розвитку структури на межі тисячоліть

При розгляді структури світового господарства та його виробничих систем маємо враховувати як вплив на його формування різних суспільно-економічних процесів, так і умови в середовищах, що динамічно змінюються. З одного боку, слід брати до уваги, що системоутворюючу роль у світогосподарських процесах відіграють динамічні географічне, суспільно-економічне та інформаційне середовища. З другого - вплив на формування структурних характеристик справляють перебіг процесів розвитку світової цивілізації, циклічність розвитку світової економіки, динаміка, географія та масштаби інвестиційних процесів, динаміка балансу порівняльних переваг на світових ринках. Загальні закономірності галузевої структури господарства світу

Наприкінці XX ст. світове господарство має такі середні структурні характеристики (за даними світового банку). Чисельність населення становить 6 млрд. осіб, економічно активного населення - 2,7 млрд. осіб, з них 20% зайняті в промисловості, 49% - у сільському господарстві. В середньому на душу населення в світі продукується близько 4тис. доларів ВВП на рік. З них 8% ВВП дає сільське господарство, 37% - промисловість, понад 50% - обслуговуючі галузі. Проте ці загальні дані мало що говорять про структуру господарства світу.

Суть у тому, що економіка країн і регіонів світу різко диференційована {таблиця 1), що є проявом різностадійності їх розвитку. В економічно розвинутих країнах, частина яких досягла постіндустріальної стадії розвитку, тенденції діяльності промисловості і господарства в цілому складаються під впливом динамічних процесів науково-технічної та інформаційної революції. З іншого боку, в найменш розвинутих країнах ще чекають свого вирішення проблеми (які часто розростаються до глобальних), породжені історичною спадщиною економічної залежності та структурної відсталості, неосвоєністю економічних ресурсів, тягарем демографічної ситуації тощо. І, водночас, в країнах суспільне життя і господарство яких перебуває у стані змін, а рівень прибутків все ще низький (в країнах нової індустріалізації, або постсоціалістичних країнах) набувають розвитку структурні зміни, пов'язані загалом із вирішенням проблем економіки завершальних циклів індустріальної епохи.

Група економічно розвинутих країн з рисами постіндустріального розвитку охоплює лише півтора-два десятки держав, в яких проживає 1/6-1/7 населення планети, але виробляється 3/5 промислової продукції світового господарства, в т.ч. 2/3 продукції машинобудування. Потужний виробничий потенціал накопичений нині не тільки в країнах Північної Америки, особливо в СІЛА, але й Західної Європи та в Японії. Економіка цих країн досягла високого ступеню насичення засобами і предметами праці, в них зосереджені величезні фінансові ресурси і до інвестиційного процесу тут залучаються не тільки власні ресурси, а й 9/10 прямих іноземних інвестицій світового ринку капіталу. Приблизно в тих же масштабах залучають ці країни до свого інноваційного процесу інтелектуальний капітал планети. Процес створення сучасної господарської структури кінця індустріальної - початку постіндустріальної стадії розвитку відбувається в напрямку створення в межах країни, або в межах інтеграційних угруповань всеохоплюючого універсального набору галузей, підгалузей і виробництв, зорієнтованих не тільки на забезпечення потреб внутрішніх ринків, але й світового ринку (таблиця 2).

У постіндустріальний період розвитку господарства обслуговуючі галузі посідають домінуюче положення в структурі зайнятості та структурі ВВП. Але це зовсім не означає зменшення ролі виробничої сфери. Особливого значення набуває діяльність у фінансах та банківській справі, консалтингу, наукових дослідженнях, масових комунікаціях.

Всі економічно розвинуті країни в міжнародній спеціалізації промислової діяльності продовжують виступати як постачальники продукції автомобілебудування, електроніки та ЕОМ, засобів телекомунікації та інформатики, авіакосмічної промисловості, хімічної промисловості. Вони ж залишаються основними продуцентами продукції АПК, особливо зерна, м'яса і м'ясопродуктів, молока і молокопродуктів, різноманітних напоїв тощо. У групі середньорозвинутих країн перехідної економіки теж сформувався доволі високий технічний потенціал і сучасні механізми ринкової економіки, але економічні показники господарства поки що нижчі порівняно з економічно розвинутими країнами. Серед них можна виділити такі підгрупи.

Перша - країни, в яких із запізненням відбувалися процеси індустріальних перетворень. Це Іспанія, Португалія, Туреччина, Греція тощо. Розвиток їх економіки деякий час стримувався пережитками суспільних відносин попередніх формацій. Проте протягом останніх десятиліть саме тут відбувалися динамічні процеси економічної перебудови. Спостерігається також прискорений ріст невиробничої сфери, стабільно працює будівельна індустрія та транспорт. Сільське господарство, при відносному скороченні його частки в структурі економіки, демонструє ефективне функціонування в рамках агропромислового комплексу. В обробній промисловості зростає роль машинобудівних галузей. Винятково велику роль відіграє індустрія туризму. Друга підгрупа - країни нової індустріалізації. На сході Азії це так звані далекосхідні "тигри" (або "дракони") - Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур, в перспективі - інші держави; в Латинській Америці - Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі, Уругвай та інші.

В цих країнах відбувалися особливо динамічні процеси перебудови економіки. Поштовх прискоренню економічного розвитку дали залучення значних інвестицій іноземного капіталу (в Східній Азії - американських і японських, в Латинській Америці - американських і міжнародних фінансових організацій) та залучення передових технологій із промислово розвинутих країн. Подальше просування структурних перетворень пов’язано із вдало проведеними економічними реформами, в процесі яких створені сучасна організаційно-управлінська та функціонально-галузева структура господарства. Найважливішим є те, що в цих країнах ключові позиції в структурі господарства займають експортно-орієнтовані комплекси. В Східній Азії - це виробництва, які постачають на світові ринки продукцію автомобільної, суднобудівної промисловості, побутової електроніки, швейної та легкої промисловості тощо. В Латинській Америці - експортно-орієнтовані системи гірничо-металургійної (мідь, поліметали, залізна руда і сталь і т.п.), лісової, нафтодобувної промисловості, агропромислового комплексу (яловичина, цукор, банани, кава, какао і т.п.), індустрії туризму.

Постсоціалістичні країни перехідної економіки, економіка яких теж спирається як на потужну індустріальну базу так і на розгалужений агропромисловий комплекс, стали на шлях побудови ринкового господарства. Враховуючи особливості становлення суверенітету молодих незалежних держав, особливості динаміки і рівні завершеності економічних реформ, а також економіко-географічного положення, виділяють постсоціалістичні країни Євразії і незалежні країни - колишні республіки СРСР. До постсоціалістичних країн Євразії в Східній Європі належать Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія (у складі республік Сербія і Чорногорія), Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Албанія; в Азії-Монголія.

Молодими незалежними державами на терені колишнього Радянського Союзу стали Росія, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан. Головні особливості структури господарства цих двох підгруп країн такі: високий рівень суспільного і територіального (географічного) поділу праці, розгалужені і цілком сформовані функціональні і територіальні господарські системи, які за своїми ознаками мало відрізняються від відповідних структур економічно розвинутих країн. Але на сучасному етапі країнам бракує капіталу, і більшість галузей (особливо сільське господарство, легка промисловість, торгівля) використовують застарілі техніку і технологію. В країнах тільки формуються сучасні організаційно-управлінські структури ринкового господарства. Країни, що розвиваються. Такими є понад 120 держав Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії, в яких проживає більша частина населення Землі. Багато з них стали незалежними лише з середини XX ст. (або з 60-70 років XX ст.), частина має досить тривалий досвід самостійного розвитку, зокрема, це країни Латинської Америки, де в основному незалежність здобуто протягом XIX ст.

У другій половині XX ст. у країнах, що розвиваються, відбулися значні зміни: помітно зріс національний доход, формується сучасне господарство, стабілізується їх місце в міжнародному поділі праці. Ці країни - важливий постачальник сировини на світовий ринок. Проте на шляху самостійного розвитку молоді держави натрапляють на значні труднощі. В багатьох з них все ще не розв'язана продовольча проблема. Гостро стоять проблеми зайнятості. Все це відбувається в умовах багатоукладності господарства, залежного економічного розвитку, хронічного відставання від світового рівня технології та продуктивності праці. Країни, що розвиваються, відрізняються одна від одної не тільки розмірами територій, кількістю населення, природними умовами, історичними особливостями розвитку, ай структурою господарства, можливостями наукового і технічного потенціалу.


3. Сучасні тенденції розвитку міжгалузевих систем господарства світу

Галузева структура господарства світу віддзеркалює сучасний стан розвитку суспільного та міжнародного поділу праці в перебігу структурних перетворень господарства. На сьогодні при аналізі стану господарства не лише економічно розвинутих країн, але й країн, що розвиваються, вже не достатньо обмежитися розглядом тільки галузевих пропорцій, практично скрізь іде процес формування міжгалузевих функціонально-господарських систем, зумовлений закономірностями світових технологічних зв'язків, особливостями інвестиційних процесів та вимогами сучасного менеджменту і маркетингу. Наприкінці XX ст. практично скрізь сформувалися міжгалузеві системи, діяльність яких набуває глобальних масштабів:

- комплекси енергетики, де зусиллями практично одного кола транснаціональних фірм контролюються всі галузі паливної промисловості;

- комплекси виробництва матеріалів, де поєднуються зусилля міжнародного капіталу в координації роботи металургії, хімії та виробництва силікатних матеріалів;

- система машинобудування, позаяк його переважна частка зосереджена в обмеженій групі країн, складається як єдина світова система;

- агропромислові комплекси, що стали основною формою організації виробництва і переробки сільськогосподарської продукції у всіх типах країн світу, а збут продукції помітно залежить від роботи систем світового агропромислового маркетингу;

- системи транспорту, що з огляду на єдині системи бронювання квитків та комерційного фрахту, стали всесвітніми.

В економічно розвинутих країнах, крім вищезазначених утворень із всесвітнім охопленням діяльності, як правило, сформувалися такі національні міжгалузеві системи:

- воєнно-промислові комплекси (особливо в США, ФРН, Франції, Росії);

- комплекси наукових досліджень і конструктивних робіт (або науково-виробничі), що найбільш розвинуті в СІЛА, Японії, ФРН, Великобританії, Франції (серед інших країн зазначимо Росію, Україну та Китай);

- атомно-енергетичні комплекси (у всіх економічно розвинених країнах та найбільших постсоціалістичних країнах);

- аерокосмічні комплекси (особливо в США, Росії, Японії, Франції, Китаї, формується такий комплекс і в Україні);

- будівельно-індустріальні комплекси та ін.

Формуються й інші міжгалузеві системи: на світовому рівні це, наприклад, міжнародна індустрія туризму, в якій поєднується взаємодія великих туроператорів та "готельних ланцюгів" з роботою глобальних інформаційних систем та сучасного авіаційного транспорту.

Сутність сучасних світогосподарських процесів полягає в тому, що саме при реалізації функціональних зв'язків згаданих світових або регіональних міжгалузевих систем господарства (технологічних, інноваційних, інвестиційних і т.п.) забезпечується взаємозв'язок і взаємодія різнотипових і різнорівневих національних економік країн, які перебувають нарізних стадіях розвитку. При цьому в кожній із систем об'єктивно формуються свої зразки як функціональної так і просторової самоорганізації господарства, в основі яких, вірогідно, лежать закономірності галузевих і територіальних пропорцій глобальної економіки. Додамо до цього деякі уточнення.

По-перше, як відомо, взаємодія національних економік відбувається через реалізацію зв'язків конкретних суб'єктів економічної діяльності: юридичних (надто - великих корпорацій) і навіть фізичних осіб.

По-друге - дедалі більшої ваги в цій економічній активності набувають транснаціональні корпорації (ТИК), діяльність яких розширюється до глобальних масштабів.

І, нарешті, внутрішній обмін ТНК в світових міжгалузевих системах поступово складає дедалі більшу частку діяльності на світових ринках. Якщо стосовно товарних ринків та ринків сировини можна говорити про більшу чи меншу частку участі в них продукції ТНК, то на ринках капіталу, наукових знань чи масової інформації їхня діяльність є визначальною. Наведемо приклади того, яку структуру мають світові міжгалузеві системи, відмінні за різними ознаками.

Система світової енергетики. Це система галузей, до якої входять паливна промисловість та електроенергетика з їх підприємствами, комунікаціями, системами управління, науково-дослідною базою. Підприємства енергетики ведуть розвідку, освоєння, переробку та транспортування енергоносіїв, виробництво і передачу електроенергії та тепла.

Взаємопов'язаність цієї системи визначається, з одного боку, можливістю взаємозаміни енергоносіїв, з другого - тим, що більшість виробничих об'єктів перебуває під контролем одних і тих же угруповань капіталу. До того ж забезпечення діяльності світової енергетики постійно вимагає узгодження політичних рішень в міжнародних відносинах. Це дозволяє розглядати сукупність виробництв енергетики в світовому господарстві як паливно-енергетичний комплекс. Система галузей з виробництва матеріалів. Об'єднує галузі з випуску традиційних (метали, цемент тощо) та нових матеріалів із заздалегідь заданими властивостями (сталі, сплави, композити та ін.). Галузевий склад цієї системи включає, в свою чергу, ряд галузевих комплексів: металургійний, хімічний, лісовий, з виробництва будівельних матеріалів.

Єдність вищезгаданої системи галузей, крім функціонального фактора, визначає також єдина науково-технологічна база їх розвитку, яка ґрунтується на методах фізико-хімічних досліджень у матеріалознавстві; значній можливості взаємозаміни матеріалів у процесі організації виробництва; на великих можливостях комбінування при організації самого виробництва матеріалів. У результаті реалізації вищезазначеного є можливості створювати складні енерго-нафто-хімічні, хіміко-металурго-машинобудівні, енерго-хіміко-текстильні та інші комплекси. А все це веде до необхідності поєднання зусиль "великого капіталу" заради створення складних і дорогих за вартістю основних фондів.

У структурі виробництва матеріалів і на сьогодні домінуючими є чорні метали, насамперед сталь та її сплави (від 70-75% за об'ємом і 80-85% за вагою), до 15% об'єму матеріалів становлять пластмаси, важлива роль належить алюмінію. Дедалі більшого значення набувають композитні матеріали, які особливо активно використовуються в авіакосмічній та автомобільній промисловості, а також силікатні матеріали так званої "тонкої кераміки", без якої неможлива сучасна електронна промисловість.

Світова система машинобудування. Машино-будування - система взаємопов'язаних галузей, які, виготовляючи машини і устаткування, забезпечують технічне переозброєння всього господарства, задовольняють споживчий попит населення на різноманітні апарати та прилади побутового призначення, забезпечують створення економічного та оборонного потенціалу окремих країн. Особливо важливим є внесок машинобудування в прискорення темпів НТР та інформаційної революції, інтенсифікацію економічного розвитку та підвищення продуктивності праці як за рахунок постійного технічного прогресу в самій галузі, так і за рахунок забезпечення всіх галузей господарства найновішими знаряддями праці. Серед промислових систем машинобудування відзначається особливо великою складністю та розгалуженістю внутрішньогалузевої структури, широким асортиментом продукції, активною участю в територіальному та міжнародному поділі праці.

У промисловості економічно розвинутих країн на машинобудування, як правило, припадає 25-40% вартості виробленої промислової продукції. Недостатній розвиток машинобудування навіть при високих показниках розвитку інших промислових виробництв - суттєва структурна вада економіки країн.

Машинобудівні виробництва групують у кілька галузевих поєднань. Основним серед них є так зване "загальне машинобудування" (промислове устаткування, верстати, сільськогосподарські машини та ін.), транспортне машинобудування (автомобілі, літаки, кораблі, рухомий склад залізниць тощо) та електротехнічне й електронне машинобудування (всі види електроустаткування, різноманітна електронна апаратура). Дещо поступається їм машинобудування з точної механіки та оптики. Особливий сектор становить військове машинобудування. До цієї ж системи відносяться металообробна промисловість (метало-конструкції, металічні побутові вироби, металічний посуд тощо) та різноманітні машиноремонтні підприємства. Як уже зазначалося вище, сучасні тенденції розвитку полягають у значному збільшенні обсягів наукових досліджень та зростанні виробництва в наукоємних галузях, особливо в таких галузях, як електроніка, виробництво ЕОМ, офісного устаткування, сучасних засобів зв'язку, приладобудування, виробництво роботів, аерокосмічне виробництво. У світовому машинобудуванні лише десяток країн спроможні виробляти всю номенклатуру машинобудівної продукції. Це США, Японія, Росія, ФРН, Великобританія та Франція а також, певною мірою, Китай, Канада, Італія та Україна. їх сумарна частка у випуску продукції становить близько 3/4 світового показника, машинобудівні фірми саме цих країн - основні лідери світового науково-технічного прогресу. Велика група малих промислово розвинутих країн Європи (особливо Нідерланди, Бельгія, Швеція, Швейцарія, Чехія та ін.), нових індустріальних країн (особливо Південна Корея, Сінгапур, Бразилія, Мексика) та деякі економічно сильніші країни Азії (наприклад, Індія, Туреччина) спеціалізуються на випуску окремих видів машинобудівної продукції, з якими вони виходять на світовий ринок. У багатьох країнах, що розвиваються, теж уже з'явилися окремі підприємства машинобудування, спроможні зменшити імпортну залежність у цій продукції.

Сільське господарство та агровиробнича сфера світу. Практично в усьому світі діяльність, пов'язана із забезпеченням населення продуктами харчування і продуктами споживання, виготовленими з сільськогосподарської сировини, вийшла за межі власне сільського господарства і являє собою нині систему взаємопов'язаних галузей.

Розвиток сільського господарства економічно розвинутих країн, країн нової індустріалізації, країн перехідної постсоціалістичної економіки відзначається переходом до індустріальних методів виробництва, формування агропромислових комплексів, посиленням участі цих країн у міжнародному обміні продукцією АПК. У багатьох країнах, що розвиваються, теж розпочалися аналогічні процеси: впроваджується нова сільськогосподарська техніка, виникають міжгалузеві зв'язки між сільським господарством та переробною промисловістю, молоді незалежні країни починають проводити власну політику на світових ринках продовольства та сільськогосподарської сировини.

Ядро агропромислового комплексу складають великі монополії агробізнесу - інтегрована частина господарства тієї чи іншої країни з виробництва і збуту продовольства та продуктів з сільськогосподарської сировини. А сам комплекс складається з трьох підсистем: власне сільського господарства, комплексу галузей по забезпеченню сільського господарства засобами виробництва та комплексу переробних галузей. Отже для глобальної системи світового господарства, об'єкти якого взаємодіють в умовах географічного, суспільно-економічного та інформаційного середовищ, характерна різностадійність розвитку. Економіка країн і регіонів світу різко диференційована, виділяється кілька типів країн за їх рівнем і характером розвитку. Водночас іде процес формування глобальних міжгалузевих функціонально-господарських систем, у яких при реалізації функціональних і технологічних зв'язків відбувається взаємодія різнотипових і різнорівневих економік окремих країн.

Кінець XX і початок XXI ст. є періодом формування нової системи світового господарства з властивою їй ієрархією національних економік у міжнародному поділі праці та на міжнародному ринку факторів виробництва. Основною її рисою все більше стає не суперечність, а тенденція до співробітництва і взаєморозуміння. Нівелюються, зближуються економічні рівні розвитку різних країн.

Інтернаціоналізація виробництва під дією НТР створює таку ситуацію, коли країнам вже невигідно мати виключно все "своє виробництво". Інтегруючись у світове господарство, країни прагнуть знайти і знаходять там свою комірку. Дослідження закономірностей формування міждержавних зв'язків, їх розвитку дає змогу зробити висновок про те, що прагнення до створення єдиного планетарного ринку капіталів, товарів та послуг, економічне зближення й об'єднання окремих країн у єдиний господарський комплекс є генеральною тенденцією розвитку світового господарства.

Провідною тенденцією світогосподарського розвитку останніх десятиліть (особливо останнього) є поступовий перехід багатьох країн до економіки відкритого типу. Він передбачає ліквідацію державної монополії зовнішньої торгівлі, використання різних форм спільного підприємництва, організацію зон вільного підприємництва, інтеграцію господарського комплексу в світове господарство та світовий ринок. Одним з найважливіших критеріїв цього переходу є сприятливий інвестиційний клімат країн, що стимулює приплив капіталовкладень, технологій, товарів. Проте водночас відкрита економіка не допускає безконтрольності у зовнішньоекономічних зв'язках. Вона вимагає активного державного регулювання структури експорту та імпорту, руху капіталу, митної, валютної, податкової, кредитної та інвестиційної політики тощо, щоб не допустити одностороннього переважання економічно розвиненіших країн.


Висновки

Світове господарство є складною комплексною системою з досить чіткими межами, якісними і кількісними параметрами. Його не треба ототожнювати зі світовою економікою, яка стосується здебільшого продуктивних сил, їхніх національних та регіональних особливостей. Не потрібно його ототожнювати і зі світовим ринком. Відмінність світового господарства від світового ринку полягає в тому, що воно проявляється насамперед через міжнародний рух факторів виробництва та товарів (меншою мірою). Для світового ринку переважно характерне міжнародне переміщення товару, міжнародна торгівля. Світове господарство поєднує усі основні параметри світового ринку і доповнює його новими суттєвими рисами, пов'язаними з міжнародною мобільністю факторів виробництва.

Характерними рисами сучасного світового господарства є [1,с.33]:

• розвиток міжнародного переміщення факторів виробництва, передовсім у формах ввезення — вивезення капіталу, робочої сили і технології;

• зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих у декількох країнах, насамперед у рамках ТНК;

• економічна політика держав у підтримці міжнародного руху товарів і факторів виробництва на двосторонній і багатосторонній основах;

• виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждержавних об'єднань.

Регулюють світове господарство заходами національної та міждержавної економічної політики. У межах світового господарства економіка окремих країн стає все більш відкритою й орієнтованою на міжнародне економічне співробітництво.

Список використаної літератури

  1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения: Учебное пособие. - М., 1996.
  2. Економіка зарубіжних країн / За ред. А.С. Філіпенка. -К.: Либідь, 1996.
  3. Киреев А. Международная экономика.- М.: Международные отношения, 1997.
  4. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.В. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. - Київ: Знання - Прес, 2002.
  5. Кудров В.М. Мировая экономика: Учебник. - Москва: Изд. БЕК, 2000.
  6. Мировая экономика / Под ред. И.П. Николаевой. 2-е изд., перераб. и доп. - М.: ЮНИТИ, 2000.
  7. Мировая экономика, экономика зарубежных стран: Учебник/ Под ред. проф. В.П. Колесова и проф. М.Н. Осьмовой. -М.: Изд. Флинта, 2000.
  8. Міжнародні економічні відносини. - К.: Либідь, 1992.
  9. Міжнародні економічні відносини. Історія міжнародних економічних відносин. - К.: Либідь, 1992.
  10. Нухович Э.С., Смитиенко Б.М., Эскиндаров М.А. Мировая экономика на рубеже ХХ-ХХІ веков. - М.: Финансовая академия при Правительстве РФ, 1995.
  11. Основы внешнеэкономических знаний / Под ред. И.П.Фаминского. - М.: Международные отношения, 1994.
  12. Пузакова Е. П. Международные экономические отношения. - Ростов-на-Дону: Изд. центр «МарТ», 2000.
  13. Світова економіка:/ Керівник авторів А.С. Філіпенко. -Підручник для вищих навчальних закладів. - Київ: Либідь, 2000.
  14. Сергеев П.В. Мировая экономика: Учебное пособие.-М.: -Юриспруденция, 1999.
загрузка...
Top