Сучасна валютна система

Вступ

1. Поняття світової валютної системи

2. Суть та особливості міжнародної валютної системи у сучасних умовах

3. Перспективи подальшого розвитку міжнародного валютного співробітництва на сучасному етапі

Висновки

Список використаної літератури


Вступ

Актуальність теми. Сучасні міжнародні валютно-фінансові відносини відрізняються надзвичайно швидким розвитком та постійними змінами, що перетворює світову валютно-фінансову систему у найбільш мобільне і динамічне утворення в структурі світового господарства. Місце, яке займає кожна країна у світовій валютно-фінансовій системі, значною мірою залежить від національної валютної політики. Її характер та спрямованість визначають як внутрішній стан національної економіки, так і зовнішньоекономічні позиції країни, можливості її інтеграції у систему світового господарства.

Теоретичним питанням та практичним аспектам валютної системи країн світу присвячені дослідження провідних вітчизняних та зарубіжних науковців: Я.Белінської, О.Береславської, С.Боринця, А.Гальчинського, Л.Красавіної, Ю.Макогона, Є.Савельєва, А.Семенова, В.Стельмаха, А.Філіпенка, Р.Дорнбуша, Г.Кальво, Т.Леттера, Р.Маккінона, Р.Мандела, К.Рейнхарта, С.Фішера, Дж.Флемінга, М.Фрідмана, К.Шулера та інших. Серед досліджень в сфері особливостей розвитку країн з валютними системами та їх ролі у світовому господарстві необхідно виділити роботи С.Богачова, С.Борисова, А.Булатова, О.Булатової, В.Козика, П.Кругмана, В.Рибалкіна, Г.Савіної та інших.

Метою дослідженняє удосконалення методологічних та розробка науково-практичних підходів щодо формування світової валютної системи світу в сучасних умовах.

Для досягнення поставленої мети було поставлено і вирішено наступні задачі:

  • проаналізувати теоретико-методологічні засади світової валютної системи;
  • визначити напрями впливу валютної політики і зміни валютного курсу на розвиток національних економік;
  • визначити особливості функціонування валютних ринків у світі;
  • визначити напрями удосконалення валютної політики країн, запропонувати механізм забезпечення стабільності національної валютної системи як важливу складову національної валютної політики країн в умовах підвищення ступеню нестабільності світового фінансового середовища;
  • розробити модель міжнародного валютного співробітництва на сучасному етапі розвитку світового господарства;
  • розробити напрямки удосконалення стратегії національної валютної політики в Україні.

Об’єктом дослідження є процес формування і реалізації валютної системи світу.

Предметомдослідження є організаційно-економічні засади, методичні й практичні аспекти формування світової валютної системи у сучасних умовах.


1. Поняття світової валютної системи

Найбільш простим визначенням валюти є визнання як такої банкнот, чеків, монет іноземних держав, між тим як вітчизняні гроші можуть стати валютою на зовнішніх ринках.

Історія грошей наповнена парадоксами. З'явившись на світ у вигляді посередника в товарному обміні, еквівалента, що протистоїть всьому товарному світові, гроші з плином часу самі перетворюються на товар, одержуючи власну ціну.

Отже, валюта, в широкому розумінні цього поняття, означає грошову одиницю будь-якої країни (долар, фунт стерлінгів, марка, франк тощо).

Поняття валюта використовується в таких значеннях:

• національна валюта — грошова одиниця певної країни або той чи інший її тип (золота, срібна, паперова);

• іноземна валюта — грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, які виражені в іноземних грошових одиницях і які використовуються в міжнародних розрахунках;

• міжнародна {регіональна) валюта — міжнародна або регіональна грошова розрахункова одиниця, засіб платежу: СДР (міжнародні платіжні засоби, які використовуються Міжнародним валютним фондом для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом записів на спеціальних рахунках та як розрахункова одиниця МВФ) (спеціальні права запозичення), ЕКЮ(регіональна міжнародна розрахункова одиниця, яка була введена в 1979 р. у межах Європейської валютної системи і пізніше стала розрахунковою одиницею Валютного союзу країн ЄС (сьогодні це євро)[8, c. 347-348].

Різні форми світогосподарських зв'язків — торгівля товарами та послугами, виробниче та науково-технічне співробітництво, міграція робочої сили та розвиток світового туризму, рух позичкового капіталу та інвестицій формують міжнародний попит і відповідні пропозиції відносно тієї чи іншої національної валюти.

Міжнародні валютні відносини — це сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних зв'язків у світогосподарській сфері, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств.

Міжнародні валютні відносини складаються і розвиваються на основі експорту товарів, капіталів, робочої сили та новітньої технології, спільного підприємництва. Основною цільовою функцією цих відносин, зрештою, є забезпечення необхідних умов для процесу відтворення у межах світового господарства та обслуговування світогосподарських зв'язків. Сам процес міжнародних валютних розрахунків належить до сфери розподілу та обміну, але разом із тим тісно пов'язаний з процесом відтворення у сфері матеріального виробництва. Причому між процесом відтворення і валютними відносинами існує як прямий, так і зворотний зв'язок. Адже, з одного боку, розвиток процесу відтворення виступає об'єктивною основою валютних відносин, оскільки породжує експорт капіталу, міжнародний обмін товарами та послугами, передачу технології і т. ін. та відповідно визначає весь комплекс валютних відносин, що пов'язані з міжнародним оборотом останніх. З іншого боку, хоча валютна сфера — вторинна щодо сфери матеріального виробництва, вона не лише пасивно відбиває хід виробничих процесів, а й активно на неї впливає.

Отже, міжнародні валютні відносини — одна з головних складових міжнародних економічних відносин. Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система. Розрізняють національну та світову валютні системи. Остання розвивається на регіональному та глобально-світовому рівнях. У свою чергу регіональні, світові та національні валютні системи активно взаємодіють між собою, утворюючи єдину цілісну систему міжнародних валютних відносин[4, c. 211-213].

Функціональні особливості валютних відносин втілюються в історично-конкретних валютних системах, які є формою правової та інституційної організації валютних відносин.

Валютні відносини тісно пов'язані з внутрішніми грошовими відносинами. Тому еволюція міжнародних валютних відносин у специфічному вигляді повторює, як ми побачимо нижче, розвиток внутрішнього грошового обігу країн. Разом із тим валютні відносини не виключають національного характеру грошового механізму окремих країн. У процесі поглиблення міжнародного поділу праці та розвитку економічних зв'язків відбувається інтеграція систем національних грошових відносин та світових валютних відносин, і функціональні відмінності між ними практично нівелюються.

Історично спочатку виникли національні валютні системи, які були закріплені національним законодавством з урахуванням норм міжнародного права. Національна валютна система є складовою грошової системи країни, хоч і відносно самостійною, оскільки виходить за національні рамки. її особливості визначаються ступенем розвитку і станом економіки та зовнішньоекономічних зв'язків країни.

Національна валютна система — це форма організації економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави. Основні елементи національної валютної системи визначаються національним законодавством.

Її структурними елементами є: національна валюта — грошова одиниця держави; валютний паритет як основа валютного курсу; режим курсу національної валюти; організація валютного ринку; національні органи, що обслуговують та регулюють валютні відносини країни; умови обміну національної валюти на золото та інші валюти — конвертованість валюти.

Національна валютна система є органічною частиною системи грошових відносин окремих держав. її функціонування регулюється національним законодавством кожної країни. На основі такого законодавства встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, рейтингу та регулювання валютних курсів, формування та використання міжнародної ліквідності, золотовалютного запасу, кредитних ресурсів та ін. До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктурні ланки — банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватні інститути.

Світова валютна система — це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий оборот у межах світового господарства[7, c. 85-87].

Світова валютна система включає ряд конструктивних елементів: світовий грошовий товар, валютний курс, валютні ринки та міжнародні валютно-фінансові організації.

Світовий грошовий товар виступає носієм міжнародних валютно-грошових відносин і приймається кожною країною як еквівалент вивезеного з неї багатства. Історично першим міжнародним грошовим товаром було золото, пізніше в міжнародних розрахунках стали використовувати кредитні гроші (векселі, банкноти, чеки та депозити). У 70-х роках з'являються спеціальні міжнародні та регіональні платіжні одиниці — СДР та ЕКЮ.

Сукупність всіх платіжних інструментів, які можуть бути використані в міжнародних розрахунках, називають міжнародною ліквідністю. Це золото, вільнооборотні валютні запаси держав та міжнародні гроші[9, c. 268-270].

Другим елементом світової валютної системи є валютний курс. Це мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн. Валютні курси можуть бути фіксованими (твердими) і плаваючими (гнучкими). В основі фіксованого валютного курсу лежить монетний паритет (ваговий вміст золота в національних грошових одиницях), плаваючі валютні курси не зв'язані з монетними паритетами, а визначаються шляхом зіставлення паритетів купівельної сили валют, тобто оцінки в національних грошах вартості однакового "кошика" товарів.

Третім елементом світової валютної системи виступають валютні ринки. Першим таким ринком був ринок золота як грошового товару, де золото продавалось на основі офіційної ціни, що була закріплена міжнародним договором. Офіційна ціна золота за одну тройську унцію (31,1035 г) становила в 1837—1934 рр. — 20, 67 дол. США, 1934—1968 рр. — 35 дол., у 1968 р. вона була підвищена до 38 дол. Остання офіційна ціна золота становила 42,22 дол. Цей ринок проіснував до серпня 1971 р., коли офіційна ціна на золото була ліквідована. Нині ціна на золото складається під впливом попиту і пропозиції, а ринок золота функціонує як звичайний товарний ринок.

Розширення кредитних відносин привело до необхідності формування власне валютних ринків, які існують на основі розгалуженої системи банківських взаємозв'язків провідних країн розвинутої ринкової економіки та міжнародних і регіональних валютно-фінансових установ. У своїх функціях продавця та покупця іноземної валюти, з одного боку, та органів, які здійснюють розрахунки із закордонними контрагентами, з іншого, банки та інші валютно-фінансові установи у своїй сукупності утворюють міжнародний валютний ринок. Поряд із ним функціонує євровалютний ринок, який виник на основі транснаціоналізації спеціальних рахунків приватних банків провідних країн світу.

Четвертий елемент світової валютної системи — це міжнародні валютно-фінансові організації: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який разом зі своїми філіями — Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК), Міжнародною асоціацією розвитку (МАР), Багатостороннім агентством з гарантій інвестицій (БАГІ) та Міжнародним центром із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС) — утворює групу Світового банку, банк міжнародних розрахунків у Базелі, регіональні банки розвитку та ін.

Світова валютна система базується на функціональних формах світових грошей. Світовими називаються гроші, які обслуговують міжнародні економічні, політичні та культурні відносини, а грошова операція, завдяки якій у певній країні можна придбати платіжні засоби, що є дійсними і можуть бути використані за кордоном, є вже операцією валютною.

Еволюція функціональних форм світових грошей повторює з певним відставанням шлях розвитку національних грошей — від золотих до кредитних грошей. Підтвердженням цього є той факт, що в умовах, коли золото виконувало всі функції грошей, грошова і валютна системи — національна і світова — були тотожні, з тою лише різницею, що монети, виходячи на світовий ринок, скидали, за висловом К. Маркса, "національні мундири" і приймались до оплати на вагу. Іншим прикладом дії вказаної закономірності є базування світової валютної системи у XX ст. на одній або декількох валютах провідних країн світу[3, c. 158-160]. Головне завдання світової валютної системи полягає в ефективному опосередкуванні платежів за експорт й імпорт товарів, капіталу, послуг та інших видів міждержавної господарської діяльності, створенні сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці, забезпеченні безперебійного функціонування економічної системи вільного підприємництва. Через світову валютну систему здійснюється перелив економічних ресурсів з однієї країни в іншу або ж цей процес блокується, розширюється чи звужується ступінь національної самостійності країни, а також переміщуються економічні труднощі (інфляція, безробіття) з одних країн до інших.

Отже, світова валютна система виступає однією з головних рушійних сил, які можуть або сприяти розширенню міжнародних економічних відносин, або навпаки — обмежувати їх інтенсивність. Тому розвиток міжнародних економічних відносин значною мірою залежить від характеру світової валютної системи і дієвості функціонування її інститутів[6, c. 314-315].


2. Суть та особливості міжнародної валютної системиу сучасних умовах

Як уже зазначалося, процес розвитку міжнародних економічних зв'язків, що відбувається на основі постійного поглиблення міжнародного поділу праці, міжнародної кооперації і торгівлі, вимагає організації системи розрахунків за поставки товарів і послуг з однієї країни в іншу. За часів золотовалютного стандарту розрахунки між країнами здійснювалися на основі валютного курсу, який визначався на підставі валютного паритету, У світі була єдина і зіставна основа загального еквівалента, і потреби в якійсь особливій, спеціально створеній міжнародній валютній системі не було. Це, однак, не означає, що система розрахунків між країнами не вимагала певної правової регламентації. Прикладом можуть бути домовленості, яких було досягнуто ще в 1867 р. в Парижі, що торкалися системи золотого стандарту, або рішення міжнародної Генуезької конференції 1922 р.

Але з крахом золотого стандарту ситуація докорінно змінилася. З переходом до паперово-грошових систем зникла і єдина база, яка дозволяла без особливих труднощів із високою точністю прирівнювати різні національні валюти одну до одної. З'явилась об'єктивна необхідність створення міжнародної валютної системи.

Міжнародна валютна система — це закріплена угодами організація міжнародних валютних відносин. Ця система формувалася історично, і метою її створення стало забезпечення розрахункових операцій між країнами та функціонування міжнародних валютних інструментів.

Створення міжнародних валютних систем має свою історію. її початком слід уважати утворення валютних блоків, що стало певною реакцією країн на крах золотомонетного стандарту. Утворення валютних блоків відбулось на початку 30-х рр. XX ст. і мало певні особливості. Вони полягали в тому, що блоки зазвичай не набували форми утворень, які б закріплювались конкретними угодами. Найчастіше це були певні угруповання країн, які формувались на базі співвідношення сил між ними. Як правило, країни блоку домовлялись між собою про проведення певної узгодженої політики у сфері валютних відносин. У цих блоках домінувала та чи інша країна, яка спиралася на своє економічне і політичне становище серед інших країн[2, c. 152-153].

Одним із перших (у 1931 р.) виник стерлінговий блок, який очолила Великобританія. Він охопив країни Британської імперії, за винятком Канади і Ньюфаундленду. У 1933 р. виник доларовий блок, до складу якого ввійшли США, Канада і країни Латинської Америки.

Для цих блоків характерною стала прив'язка валютних курсів країн-учасниць до валюти країни-гегемона і встановлення на її основі їх курсу стосовно до валюти третіх країн. Фунт стерлінгів у першому випадку і американський долар у другому виконували функції резервного і платіжного засобу у відповідних групах країн.

Дещо особливе місце займав валютний блок, який отримав назву «золотого блоку». Він виник у 1933 р. в складі Франції, Бельгії, Нідерландів, Швейцарії і приєднаних до них дещо пізніше Італії та Польщі. Особливістю цього блоку було те, що в його межах було зроблено спробу зберегти золотомонетний стандарт. Валютні відносини між цими країнами будувались на основі валютного паритету. Але в умовах, коли інші країни вже відмовились від золотого стандарту, «золотий блок» опинився у важкій ситуації, став зазнавати певних труднощів у валютних відносинах з третіми країнами і в 1936 р. розпався.

На базі цих блоків у кінці 1930-х рр. склались валютні зони. Найвідоміші і найстійкіші з них — це стерлінгова зона, зона долара і зона франка. Дещо меншу роль відігравали такі зони, як зона португальського ескудо, іспанської песети, голландського гульдена.

Зони формувались як валютні союзи країн, які в минулому знаходилися в колоніальній або напівколоніальній залежності від відповідної метрополії, але в ці союзи входили й інші країни. Ці союзи об'єднували значно більшу кількість країн, ніж аналогічні блоки, і відрізнялися ширшою й чіткішою системою регламентації валютних відносин між країнами-учасницями конкретної зони. Як правило, між усіма країнами-учасницями встановлювався твердий курс щодо валюти країни, яка очолювала зону. Між країнами-учасницями мав місце більший обмін валютою, а розрахунки між ними здійснювались через банки країни-гегемона, де, як правило, зберігалась і більша частина валютних резервів усієї зони.

Валютні зони, безсумнівно, давали певні переваги країні-гегемону. Прикладом може бути зона франка, яка ще в 30-ті рр. минулого століття, до отримання колоніями Франції незалежності, охоплювала Алжир, Марокко, Туніс, Того, Камерун та інші[5, c. 307-309].

Поряд із загальносвітовою валютною системою в Європі сформувалась Європейська валютна система. Ця система була створена за рішенням Європейської Ради у 1978 р. і почала діяти з 13 березня 1979 р. Певним стимулом до організації цієї системи стало те, що країни ЄЕС не були задоволені функціонуванням системи СДР і її тісним зв'язком з американським доларом. Ці країни були незадоволені також уведенням у зв'язку з рішенням Ямайської конференції (1976—1978 рр.) плаваючих курсів, що через механізм зовнішньої торгівлі негативно позначалось на їх інтересах і завдавало шкоди розвитку інтеграційних процесів, які мали місце в рамках ЄЕС і були досить потужними. Організатори європейської валютної системи пов'язували її створення з досягненням таких цілей:

— забезпечення валютної стабілізації в межах Європейського співтовариства;

— створення за допомогою цієї валютної системи умов для економічного зростання країн-учасниць;

— посилення інтернаціоналізації виробництва та інтеграції країн співтовариства;

— формування стабілізуючого впливу цієї системи на всю систему міжнародних економічних і валютних відносин.

Спочатку учасниками цієї системи були 8 країн-членів Європейського економічного співтовариства (Німеччина, Франція, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Італія, Ірландія і Данія), Механізм Європейської валютної системи складався з трьох основних елементів: європейської валютної одиниці, яка отримала назву ЕКЮ; режиму спільного коливання валютних курсів — це так звана «суперзмія», та Європейського фонду валютної співпраці. Вирішальною умовою для досягнення цілей, пов'язаних зі створенням Європейської валютної системи, стало створення європейської валютної одиниці (екю) і спільних резервів для забезпечення її стабільності.

Курс екю визначався на основі кошика валют країн-членів співтовариства з урахуванням частки валового національного продукту й зовнішньоторгового обороту кожної країни. Питома вага кожної країни переглядалася один раз на п'ять років. Найбільшу вагу в цьому кошику мала німецька марка (більше ЗО %), французький франк (близько 20 %), англійський фунт стерлінгів (близько 12 %).

Особливістю Європейської валютної системи стало встановлення фіксованого курсу валют країн, які входили до цієї системи. Валюти країн-учасниць могли коливатись стосовно до європейської валютної одиниці (ЕКЮ) в межах ±2,5 %. Лише для Італії відхилення було встановлено в межах ±6 %, а з приєднанням до Європейської валютної системи Португалії та Іспанії їм також установили цю межу коливань. Після валютної кризи 1983 р. було прийнято рішення про допустимі коливання курсів валют у межах до 15 %. Курс кожної валюти в екю визначався щоденно, щоб виявити реальну розбіжність (якщо вона мала місце) між ринковим і центральним курсами кожної валюти. Якщо відхилення переходили встановлену межу, то включався механізм підтримки курсу.

Підтримка курсу національної валюти у встановлених межах коливань здійснювалась на основі надання кредитів. їх отриманню передувало визначення рівня коливання валюти. Рівень установлювався за двома напрямками.

Перший пов'язаний з відхиленням ринкового курсу конкретної валюти стосовно до курсу валют, виражених в екю. Це так званий перший рівень, який виступав своєрідним індикатором, що свідчив про загальну спрямованість змін у курсі валют.

Другий напрямок був пов'язаний з визначенням коливань між окремими парами валют країн-учасниць. Усі національні валюти були пов'язані попарно й утворювали валютну сітку. Наприклад, на якийсь момент 1 марка = 3 франкам. Якщо курс франка падав до нижньої межі, то країни повинні були вдатись до певних дій, здійснюючи валютну інтервенцію. Французький банк починав продаж марки, а Німеччина здійснювала операції щодо купівлі франка.

Здійснення таких операцій, як правило, вимагало значних коштів і вони могли бути надані у формі кредиту. Якщо зміни в курсі здійснювалися в межах допустимих коливань (±2,5 %), то країна могла отримати короткостроковий кредит для так званого «внутрішньомежового втручання». Цей кредит надавався центральному банку тієї країни, чия валюта виявляла тенденцію до падіння. Кредити надавали центральні банки інших країн співтовариства на термін до 3 місяців, і цей кредит можна було повторити двічі, а загальна сума позики визначалася залежно від квоти, яка встановлювалась для кожної країни радою керуючих Європейського фонду валютної співпраці. Цей кредит давав змогу подолати негативні явища, що виникали у зв'язку з тимчасовим дефіцитом платіжного балансу країни.

Якщо країна зазнавала серйозних труднощів, то вона мала змогу отримати допомогу у вигляді кредиту на термін від двох до п'яти років за рахунок спільних коштів співтовариства. Але такий кредит супроводжувався певними умовами стосовно до економічної політики країни-позичальниці.

Екю частково базувалась на золоті. Це забезпечувалось тим, що країни-учасниці перераховували в спільний фонд 20 % своїх офіційно оголошених золотих резервів. Право власності на це золото з боку країни, яка його внесла, фіксувалось відповідною сумою в екю, яка зараховувалась в офіційні резерви. У спільному фонді країн Європейського союзу було зосереджено більше 2,5 тис. т золота[1, c. 92-94].

Екю використовувалась як резервний засіб у валютних відносинах між країнами Європейського союзу, а також для розрахунків в операціях центральних банків у внутрішній і зовнішній торгівлі. За допомогою ЕКЮ в цих країнах надавались кредити, а з 1986 р. в екю здійснювався взаємний залік вимог через Банк міжнародних розрахунків у Базелі. Одночасно екю виконувала роль резервного активу і нагромаджувалась центральними банками країн Союзу. За депозитами в екю нараховувались відсотки, які розраховувались на базі ставок внутрішнього валютного ринку конкретної країни. Але екю не змогла повністю виконувати функції наднаціональної валюти, оскільки вона не існувала у вигляді банкнот, а це означало, що вона не була звичайним засобом розрахунків за межами центральних банків Європейського союзу.

Подальший розвиток Європейської валютної системи почався з 1989 р. Роботу над проектом удосконалення цієї системи вела комісія, яку очолював Ж. Делор, і тому цей проект отримав назву «План Делора». Суть проекту полягала у введенні в країнах Європейського союзу єдиної для цих країн валюти. Його реалізація передбачала три етапи. Перший повинен був початися з 1990 р. і мав на меті досягнення більш тісної економічної інтеграції країн та вирівнювання коливань курсів валют для всіх країн у межах ±2,5 %. Це означало, що більш високу межу відхилень для італійської ліри, португальського ескудо, грецької драхми і англійського фунта треба було відмінити, а коливання їх курсу мали бути теж у межах ±2,5 %.

Другий етап передбачав створення системи європейських центральних банків, що означало координацію та регулювання курсів національних валют і посилення інтеграції країн-учасниць в усій валютно-кредитній діяльності. З цією метою пропонувалося створити Європейський валютний інститут у Франкфурті-на-Майні (Німеччина), на базі якого пізніше планувалося створення Європейського центрального банку. Він повинен був здійснювати різні заходи, спрямовані на зменшення дефіциту бюджетів, боротьбу з інфляцією тощо. При цьому всі дії Європейського центрального банку повинні стати незалежними від національних урядів країн Європейського союзу. Початковий капітал цього банку планувався у розмірі 5 млрд. екю.

Третій етап передбачав заміну національних валют єдиною європейською валютою. Емісію цієї валюти мав здійснювати Європейський центральний банк.

Слід зауважити, що терміни не встановлювались, але експерти вважали, що перший етап буде потребувати 6—7 років, а другий етап швидко трансформується в третій.

Як показав історичний досвід, процес розвитку даної системи хоч і відбувався досить важко, але в цілому успішно. Вже в 1991 р. європейські країни підписали в м. Маастрихті (Нідерланди) «Угоду про Європейський союз», яка стала чинною після її ратифікації в 1993 р., і передбачала посилення інтеграції країн-членів Європейського союзу з подальшим розвитком валютного союзу на основі введення єдиної грошової одиниці. З початку 1990-х рр. почав діяти перший етап плану Делора. Його успішна реалізація сприяла початку другого етапу і його трансформації в третій. Останній почався з 1997 р. після наради в Амстердамі країн-учасниць Європейського союзу. Країни підтвердили рішення про введення з 1999 р. єдиної європейської валюти (ЄВРО).

Цей досить складний і, головне, піонерний процес, який не мав (принаймні в таких масштабах) аналогів у попередній історії людства, вимагав певної підготовчої роботи. Вона полягала в тому, що ті країни, які бажали ввести єдину валюту, мали виконати певні умови. Вони досить жорсткі й вимагають значних зусиль з боку кожної держави. Найважливіші з цих умов:

• країни повинні тримати дефіцит державного бюджету на рівні не більше 3 % від ВВП в ринкових цінах;

• державний борг не може перевищувати 60 % ВВП, який підраховано на базі ринкових цін;

• рівень інфляції не повинен бути вищим 1,5 % від рівня інфляції в трьох країнах-членах Європейського союзу з найменшими показниками інфляції;

• середня номінальна ставка відсотка за довгостроковими (на 10 років) кредитами не може бути більшою 2 % від середнього рівня такої ставки в трьох країнах Союзу з найменшими ставками за такими кредитами.

Перелічені умови були досить жорсткими і спочатку тільки одна країна Європейського союзу (Люксембург) укладалась у «прокрустове ліжко» цих вимог. Але незважаючи на певні труднощі у виконанні цих вимог для більшості країн Союзу, процес реалізації плану введення єдиної європейської валюти поступово йшов до свого завершення. 1 січня 1999 р. було зафіксовано курс національних валют до євро, і на його основі почався перерахунок усіх фінансових та інших активів як у країнах-членах союзу, так і за його межами.

Початку цього процесу передувала велика підготовча робота, яка включала й експеримент. У 1999 р. за півроку було здійснено таке. В Італії за згодою Європейського центрального банку та Європейської комісії надрукували 1 млрд. євро і завезли у поштові відділення двох маленьких міст біля Флоренції — Понтассьєве і Ф'єзоле. Громадяни цих міст могли поміняти свої ліри на євро за курсом 1 євро за 2000 лір і розрахуватись ними в усіх установах цих містечок. Експеримент викликав жвавий інтерес, особливо серед європейських нумізматів.

Підготовча робота полягала і в тому, що треба було накарбувати велику кількість монет. Тому з травня 1998 р. у французькому містечку Пессак (біля Бордо) почали карбувати монети євро. До кінця 2001 р. було викарбовано 7,5 млрд. монет загальною вагою 30 тис. т, що в чотири рази більше ваги Ейфелевої вежі. А в цілому на початку існування євро було випущено 12 млрд. банкнот номіналом 500, 200, 100. 50, 20, 10, 5 євро, а також 70 млрд. монет номіналом 1, 2 євро і в 50, 20, 5, 2 і 1 цент.

Вже на початку 1999 р. 11 країн Європи (Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, Нідерланди, Австрія, Бельгія, Португалія, Фінляндія, Ірландія та Люксембург) ввели як паралельну валюту (поруч з національною) євро. Але до 1 січня 2002 р. ця валюта використовувалася в безготівкових розрахунках. Що стосується таких країн, як Великобританія, Швеція і Данія, то вони поки що займають очікувальну позицію і за бажанням можуть приєднатись до системи євро. Таке саме право має і Греція, але за умови, що вона досягне необхідних для такого вступу економічних показників.

Процес уведення євро йшов з успіхом і до початку 2002 р. в цих країнах євро було введено в готівковий обіг. Спочатку (у першій половині 2002 р.) євро ходив паралельно з національними валютами, а з 1 липня 2002 р. єдиним платіжним засобом став тільки євро. Що ж стосується остаточних сум у національній валюті, то протягом декількох років їх можна буде поміняти на євро.

Введення євро має і суто економічне значення, бо, за розрахунками спеціалістів, з уведенням євро країни будуть економити приблизно 15—20 млрд. дол. на рік, або в межах 0,5—1% від ВВП кожної країни. При цьому в більшому виграші будуть малі країни Європейського союзу. Це важливий фактор, який сприяв уведенню єдиної валюти. Певною причиною введення євро є і те, ідо європейські країни завжди суперничали з США. Це суперництво пролягає і в площині валют. Зрозуміло, що екю не могло стати повноцінним конкурентом для долара хоча б через те, що ця грошова одиниця не використовувалася в готівковому варіанті. Більші перспективи у євро. Достатньо сказати, що економічна база євро досить широка і за рівнем розвитку економіки 11 країн Європейського союзу, які ввели євро, зіставна з економікою США. Так у 2000 р. населення цих країн становило 291 млн чоловік (США — 268 млн.), їх ВВП дорівнював 6,3 трлн дол. (США — 7,8 трлн дол.), загальний зовнішньоторговельний оборот цих країн становив 1,6 трлн дол. (США — 1,6 трлн дол.), а обсяг фінансових ринків (це капіталізація акцій, облігацій і банківських активів) становила 21,1 трлн дол. (США — 22,9 трлн дол.)

Проте глибинною причиною цього важливого процесу є інтернаціоналізація господарського життя. Шлях, яким іде об'єднана Європа, має міжнародне значення, а тому варто звернути увагу на складні проблеми, які ще необхідно вирішити країнам Європейського союзу в процесі використання єдиної валюти.

До числа найважливіших і водночас важких проблем слід зарахувати проблему наявності різних темпів інфляції, а також проблему дефіциту державних бюджетів, що за своїми показниками дуже відрізняється в різних країнах, які ввели євро. Зменшення темпів інфляції та зменшення бюджетного дефіциту — це один з головних напрямків подальшого вдосконалення сучасної Європейської валютної системи. Саме це повинно стати визначальним чинником забезпечення її стабільності принаймні на даному етапі.

З метою підтримки стабільності євро в умовах загрозливих темпів інфляції або суттєвого збільшення дефіциту державного бюджету передбачається застосовувати до країн-учасниць санкції у вигляді різноманітних штрафів, обмежень на отримання кредитів у європейському інвестиційному банку тощо до тих пір, поки не буде здійснено відповідне коригування дефіциту державного бюджету або доки не буде вгамовано інфляцію до прийнятних рівнів. Але поряд з цими каральними методами розробляються і заходи щодо надання допомоги країнам-партнерам, для котрих названі вище проблеми загострюються до масштабів, які становлять певну загрозу євро.

Уведення євро виводить цю валюту на світові фінансові ринки, що надає їй статусу значно більшого ніж статус власне регіональної валюти. Ураховуючи ці обставини і не маючи можливості найближчим часом приєднатись до цього валютного союзу, Україна вводить операції з євро на валютний ринок нашої держави. Вже на початку 1999 р. Національний банк України дозволив комерційним банкам здійснювати конверсію євровалют у євро і здійснювати купівлю-продаж євро на міжбанківських валютних біржах нашої держави[8, c. 337-339].

3. Перспективи подальшого розвитку міжнародного валютного співробітництва на сучасному етапі

Важливою умовою ефективної реалізації валютної політики країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою є їх приєднання до процесів поляризації режимів курсоутворення. Обрання країною одного з чистих режимів валютного курсу повинно ґрунтуватися на оцінці її внутрішньоекономічного стану, зовнішньоекономічних позицій та цілей соціально-економічного розвитку і враховувати критерії оптимальних валютних зон. При переході до плаваючого курсу, впровадження якого є більш складним, але й більш доцільним, в країнах пропонується сформувати наступні основні умови: розвинений та ліквідний валютний ринок; послідовна політика валютних інтервенцій центрального банку; наявність альтернативного номінального орієнтира монетарної політики; ефективний механізм моніторингу та управління валютними ризиками.

У зв’язку зі значною схильністю країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою до валютних потрясінь, невід’ємним елементом валютних політик країн світу повинен стати механізм забезпечення стабільності національної валютної системи, до складу якого пропонується включити систему раннього попередження валютних криз, а також набір превентивних, коригуючих та антикризових інструментів валютної політики. Для підвищення можливостей ідентифікації валютних криз ця система повинна ґрунтуватися на постійному моніторингу й оцінці комплексу економічних, політичних та соціальних показників розвитку національної економіки і світового господарства[2, c. 237-238].

В результаті розвитку процесів глобалізації у країн виникають спільні проблеми валютного характеру, які неможливо вирішити на рівні однієї країни. З метою досягнення внутрішньої та міжнародної валютної стабільності розроблено багаторівневу модель міжнародного валютного співробітництва, яка складається з наступних рівнів: міждержавного, регіонального, наднаціонального та глобального. Найбільш ефективно розвивається валютна співпраця на міждержавному та регіональному рівнях. Наднаціональний рівень узгодження валютної політики потребує суттєвого удосконалення через перегляд головних засад діяльності міжнародних організацій, передусім, МВФ. Розробка глобальних механізмів валютного регулювання повинна однаковою мірою сприяти вирішенню валютних проблем в усіх країнах незалежно від типу економічних систем. Цей рівень міжнародного узгодження валютної політики може бути реалізований через обмеження коливань курсових співвідношень ключових валют за рахунок координації валютної політики провідних розвинутих країн.

В основі реформування української національної валютної політики має знаходитись завдання поступової валютної лібералізації, перш за все, за рахунок підвищення гнучкості обмінного курсу. Процес переходу до системи гнучкого курсоутворення повинен відбуватися у два етапи: у короткостроковому періоді основна увага має приділятись посиленню ринкових засад формування обмінного курсу; у довгострокову періоді за умов створення необхідних елементів системи гнучкого курсоутворення можливим є впровадження вільно плаваючого курсу.

Стратегія валютної політики в Україні має бути спрямована на поетапний перехід до фактичного застосування режиму плаваючого курсу з паралельним введенням таргетування інфляції як основного орієнтиру монетарної політики; поступову лібералізацію валютного регулювання зі збереженням окремих економічних важелів валютного контролю; орієнтацію НБУ на реальний рівноважний обмінний курс з одночасною відмовою від активного застосування девальвацій та ревальвацій; зниження рівня доларизації; включення до інструментарію валютної політики комплексу заходів щодо зменшення очікувань валютної нестабільності, антикризових важелів та методів зменшення негативних наслідків валютних криз. Основним завданням валютної політики всіх країн світу, крім досягнення цілей внутрішнього економічного розвитку, має стати забезпечення максимальної відкритості національної економіки з одночасним збереженням необхідного рівня економічної безпеки і сприяння стабілізації світового валютно-фінансового середовища[6, c. 169-170].


Висновки

Міжнародна валютна система охоплює усю світову економіку. ЇЇ розвиток пов’язаний з формуванням світового ринку, єдиної системи світового господарства внаслідок поглиблення і диверсифікації міжнародного поділу прації, інтернаціоналізацією економічного життя та глобалізацією усіх аспектів господарської діяльності.

Міжнародна валютна система складається з двох головних грошових блоків: резервні національні валюти; наднаціональні валюти.

Міжнародна валютна система розвивається в даний час двома взаємопов’язаними суперечливими шляхами. З одного боку, посилюються роль і значення глобальних валютно-фінансових структур (МВФ, Група Світового банку), що відповідає потребам транс націоналізації та глобалізації економічного розвитку. З іншого боку, відбуваються процеси регіоналізації валютно-кредитних відносин, формування валютних блоків (зон), основою яких є долар США, євро та ієна. Яка з двох тенденцій стане домінуючою, покажуть події у міжнародній валютній сфері в найближчі десятиліття.

Скоріше за все в найближчі 30 років, в наслідок процесів глобалізації, буде сформована п’ята міжнародна валютна система основою якої стануть євро, долар США, золотий динар і можливо золото.

Суть пропозиції щодо реформування існуючих структур міжнародної валютної системи зводиться, по-перше, до більш повної і всебічної політики провідних країн світу на кшталт маастрихтських критеріїв валютно-фінансової конвергенції країн ЄС; по-друге, до формування центральної системи координації та регулювання валютних курсів, менш жорсткої, ніж фіксовані режими Бреттон-Вудської системи чи європейського механізму валютних курсів, але, водночас, і менш мінливої, ніж сучасний режим вільного плавання, по-третє, до вирішення проблем валютної ліквідності.


Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.

10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.

12. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.

13. Цимбалістий В. Теорія міжнародних відносин: Навчальний посібник/ Василь Цимбалістий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. - 3-е вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 320 с.

14. Школа І. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник для студ., що вивч. дисципліну "Міжнародна економіка". — Чернівці : Рута, 1996. — 204с.

загрузка...
Top