Система міжнародних економічних відносин

Вступ.

1. Суть міжнародних економічних відносин.

2. Світова торгівля, її види та структура.

3. Міжнародна валютна система.

4. Європейська валютна система.

5. Міжнародний валютний фонд і його функції.

6. Міжнародні економічні організації.

7. Валютні економічні зони та їх суть.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Внаслідок зростання взаємозалежності світогосподарські зв’язки поступово переходять до нового якісного стану, який характеризується тим, що світове економічне співтовариство з сукупності більш чи менш економічно об’єднаних країн перетворюється в цілісну економічну систему, в якій національні господарські системи виступають складовими елементами єдиного світового господарського організму, а їх доля визначається, насамперед, процесом розвитку цього організму в цілому.

Причина цього явища – інтернаціоналізація виробництва, тобто переростання сучасним виробництвом його національних кордонів, розвиток взаємозалежності між національними виробничими процесами.

Відмітимо, що міжнародні економічні відносини виникають і розвиваються в різноманітних конкретних формах, значення і співвідношення яких неоднакове на різних етапах для різних країн та регіонів світу, а саме: міжнародні валютні відносини; міжнародні фінансово-кредитні відносини; міжнародне виробниче співробітництво; міжнародне науково-технічне співробітництво; міжнародні трудові відносини; міжнародна торгівля товарами; міжнародна торгівля послугами; міжнародні транспортні відносини.

Чітких меж між цими формами провести неможливо, оскільки існує багато субформ, що знаходяться на перетині двох і більше форм, а тому їх можна віднести до тієї чи іншої форми із значною мірою умовності.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси міжнародних відносин та їх систему.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

  • визначити суть міжнародних економічних відносин;
  • охарактеризувати світову торгівлю, її види та структура;
  • дослідити міжнародну валютну система;
  • проаналізувати міжнародні економічні організації.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси системи міжнародних економічних відносин.

Предметом дослідженнявиступає особливості та складові системи міжнародних економічних відносин.


1. Суть міжнародних економічних відносин

Проблема дефініювання міжнародних відносин до цього часу є досить складною, про що свідчить гостра наукова полеміка. Водночас невирішеність цієї проблеми створює значні труднощі у подальшому розвитку теорії міжнародних відносин, особливо щодо формування єдиної методології їх дослідження. У сучасній теорії досі немає визначень, які були б у змозі прецизійно відбивати зміст цього складного та багатогранного суспільного явища яким є сучасні міжнародні відносин, та поєднували б найрізноманітніші його аспекти і прояви.

Поняття "міжнародні відносини" ввів у науковий обіг англійський учений Джеремі Бентам (1748—1832), який за його допомогою окреслював стосунки між урядами держав. Відтоді наукові уявлення про сутність міжнародних відносин постійно розширювались, що не могло не призвести до зіткнення ідей та думок їхніх дослідників.

Однією з принципових проблем, що суттєво утруднює дефініювання міжнародних відносин, є полеміка навколо питання про можливість чітко відмежувати їх від інших суспільних явищ і процесів. Наприклад, Р.Арон вважає, що міжнародні відносини "не мають чітко окреслених меж у реальності, вони матеріально невіддільні й не можуть бути відокремлені від інших суспільних явищ". На його думку, будь-які явища чи процеси вирізняються в міжнародних відносинах специфікою, але не сутністю. Виходячи з подібних міркувань та оцінок, Ф. Данн, X. Добросельскі та Р.Вукадінович стверджують, що не варто точно визначати міжнародні відносини, оскільки будь-яка спроба цього провадить до формулювання "схоластичних" тверджень, які не мають нічого спільного з реальністю. Міжнародні відносини настільки складні та взаємозв'язані з комплексом інших суспільних взаємин, що намагання лаконічно їх окреслити приречені на невдачу.

Із таким твердженням можна погодитись лише частково, оскільки у дефініціях міжнародних відносин, зрештою, зовсім не обов'язково шукати якоїсь лише їм притаманної сутності, але принципово потрібно виокремлювати їхні особливості. Будь-які суспільні відносини у міжнародному середовищі виявляються інакше, ніж у внутрішньодержавному, що й має становити науковий інтерес і закріплюватися у конкретних дефініціях, без яких розвиток науки неможливий.

Ще однією суттєвою проблемою, що заважає чіткому розумінню міжнародних відносин, є труднощі, пов'язані з їхнім сприйняттям як об'єктивної реальності. Якщо вони є реальністю, то, як і кожний вид реальності, мають виявлятися в часі та просторі, мати у цих вимірах своє місце і межі. Питання, пов'язані з їхнім окресленням, за всієї позірної легкості відповідей на них, призводять до аморфності уявлень про міжнародні відносини.

Часові межі міжнародних відносин визначити досить просто: вони починаються від моменту появи їхніх учасників і зникають услід за ними. Окреслити їх геопросторові межі значно важче, оскільки механістичне тлумачення поняття "міжнародний" призводить до виникнення твердження про те, що вони не відбуваються в реальному географічному просторі, позаяк цей простір розподілений між територіями окремих держав. Тоді міжнародні відносини є чимось ірреальним, позбавленим конкретності, тим, що існує лише в уяві дослідника чи політика, тобто чимсь, що є ілюзією розуму.

Навіть якщо виходити з такого розуміння географічного виміру реальності, то міжнародні відносини можна чітко простежити у потоках товарів, грошей, осіб, зонах воєнних конфліктів тощо. Виділяються і мають чітко окреслені межі, закріплені у міжнародному праві, міжнародні води, протоки та повітряні коридори[9, c. 41-43].

Загалом міжнародні відносини охоплюють весь географічний простір, оскільки їхні учасники розташовані практично всюди. Очевидно, що вони (міжнародні відносини) виявляються, з огляду на їхні масштаби, на кількох геопросторових рівнях. Серед них можна виокремити: глобальний, міжрегіональний, регіональний, субреґіональний та локальний.

Отже, міжнародні відносини є об'єктивним суспільним явищем, дефініювання якого полягає у виокремленні його специфічних рис. Визначення, сформульовані у сучасній теорії, переважно побудовані на інтерпретації міжнародних відносин як явища, яке визначається поліцентризмом.

Ніколас Спайкмен уперше вжив поняття "міждержавні відносини" та визначив їх як "відносини між особами (чи групами осіб), що представляють різні держави". Із його Дефініції випливає, що необхідною ознакою міжнародних відносин є те, що їхні учасники представляють різні держави світу. Цю ідею досить влучно сформулював також Ю.Кукулка, стверджуючи, що власне держави "матеріалізують можливість вважати...відносини міжнародними". Держави, у такому розумінні, є не лише політичними структурами влади, а й сприймаються як складні суспільні системи, що діють поміж такими як вони.

Р.Арон зауважив, що "у формулі "міжнародні відносини" нація дорівнює будь-якій політичній, територіально організованій спільноті". Ці спільноти не обов'язково мусять мати моноетнічну ідентичність, але їхніми особливими рисами завжди є легітимна політична організація та чітко встановлені у географічному середовищі кордони.

Відомий французький дослідник М.Мерль взагалі вважає, що міжнародні відносини є "сукупністю угод і потоків, що перетинають кордони або мають тенденцію до їх перетину". Це зауваження можна вважати слушним, оскільки держави взаємодіють між собою через кордони національних держав, послуговуючись доступними їм шляхами сполучення і каналами передавання інформації.

Міждержавний характер міжнародних відносин, очевидно, слід розуміти як стосунки не лише між політичними інституціями держав, а й між представниками територіально відмежованих і політично організованих спільнот людей. Міжнародні відносини можуть відбуватися лише між представниками різних держав світу, хоч вони й не обов'язково мусять мати політичний характер.

Точніші дефініювання маємо у межах окремих теоретичних концепцій, де вони є основою підходу до дослідження міжнародних відносин. Усі визначення, що використовуються у сучасній теорії, можна поділити на три групи, кожна з яких виділяється за критерієм спільності окреслення визначальних, з погляду їхніх авторів, особливостей міжнародних відносин.

Перша група об'єднує ті, що визначають міжнародні відносини як "сукупність фактичних стосунків між їх учасниками". Дефініювання досить популярне у сучасній науковій думці, оскільки дає змогу уникнути звуженого погляду на міжнародні відносини, прихильники якого традиційно схильні зводити їх до простої суми національних зовнішніх політик. Учені, що дефініюють міжнародні відносини з такої точки зору, виходять з того, що вони є інтегральним поєднанням стосунків політичного, економічного, ідеологічного, культурного, мілітарного та будь-якого іншого характеру.

Російський учений Г.Шахназаров пішов ще далі, визначаючи міжнародні відносини як "сукупність інтеграційних зв'язків, які формують людство". Таке визначення, однак, має вади, які, як справедливо зауважив П.Циганков, випливають зі спроби автора вийти за межі суто міждержавного трактування характеру відносин, ухиляючись від окреслення їх учасників. Крім цього, цілком очевидно, що міжнародні відносини не завжди мають інтеграційний характер і провадять до об'єднання людства у певну цілісність[12, c. 22-25].

Міжнародні відносини реально охоплюють надзвичайно широкий спектр стосунків, оскільки зачінають будь-яку сферу людської діяльності, яка відзначається участю в ній представників різних держав світу. Власне тому, як справедливо зауважує І.Кравченко, міжнародні відносини охоплюють "усі види обміну діяльністю, яка є предметом відносин між державами..., аж до індивідуального спілкування". Таке визначення, на наш погляд, найближче до реальності, позаяк, ґрунтується на констатації об'єктивних інтеракцій між державами та плюралізмі в окресленні учасників міжнародних відносин.

Друга група авторів визначає міжнародні відносини як силове з'ясування інтересів держав у міжнародному середовищі, що загалом характерно для традиції політичного реалізму. Такі дефініції випливають із твердження одного з класиків цієї теорії Ганса Морґентау про те, що державами в міжнародних відносинах керують "інтереси, виражені в термінах сили"38. Звідси випливає, що міжнародні відносини є сферою протиборства держав, кожна з яких за допомогою сили намагається реалізувати власні інтереси.

Ф.Данн, С.Хофман, Дж.Кенан, Г.Кісінджер, Р.Платіг та багато інших науковців визначають, що в глобальному масштабі відбувається диференціація сили, яка нерівномірно концентрується в окремих державах, що стають осередками міжнародних відносин і відіграють у них активну роль. Усі інші держави є пасивними і перебувають під впливом сильніших, до політики яких вони змушені достосовуватись.

Отже, міжнародні відносини здійснюються на двох рівнях. На одному з них відбуваються стосунки між сильнішими і слабшими учасниками міжнародних відносин, а на іншому — між "осередками" сили. Таке розуміння міжнародних відносин характерне не лише для реалістичної парадигми, а й для більшості парадигм сучасної теорії.

Третя група авторів визначає міжнародні відносини як стосунки між децидентами, тобто особами, що приймають зовнішньополітичні рішення, та структурами, які вони очолюють. Р.Шнайдер, Х.Брук та Б.Сапін висунули ідею про те, що міжнародні відносини слід розглядати через поведінку "тих осіб, дії яких стають діями держави"39, їх визначення безпосередньо пов'язане з тлумаченням міжнародних відносин як зовнішньої політики, а точніше низки прийнятих і впроваджених рішень у міжнародному середовищі. Оскільки така діяльність є причиною виникнення певних ситуацій у міжнародних відносинах, то їх слід розглядати як похідну від міжнародної політики.

Аналізуючи дефініції міжнародних відносин, П.Циганков дійшов висновку, що жодна з них "не в змозі повністю розкрити зміст об'єкта. її завдання — дати про нього лише первинне уявлення"40. Зазвичай первинне уявлення ґрунтується на тій особливості міжнародних відносин, через дослідження якої автор їх розглядає.

Проблемою сучасної теорії міжнародних відносин, на нашу думку, є не лише величезна кількість найрізноманітніших визначень, а брак їх синтетичних узагальнень. Усі різновиди дефініцій, запропоновані вище, практично є спробами точно окреслити міжнародні відносини, визначивши в них ті ознаки та особливості, через які можна зрозуміти їхню сутність і специфіку.

Справді роль держави в міжнародних відносинах визначається силою (могутністю), і зовнішня політика, спрямована на реалізацію її інтересів, здійснюється окремими особами (децидентами) та структурами, які вони очолюють. Однак могутність можна розглядати як джерело активності держав та інших учасників міжнародних відносин, а їхню діяльність у цій сфері, як спосіб їх функціонування. Взаємодії, які виникають між ними, мають характер об'єктивної реальності, що мусить бути чітко дефінійована та досліджена.

Міжнародні відносини мають комплементарний характер і тому неправильно звужувати їх лише до однієї сфери суспільної діяльності — політичної, військової, економічної чи будь-якої іншої. Вони охоплюють практично усі види людської діяльності — "від економічних обмінів до спортивних змагань", — що дає підстави розглядати їх як особливий тип суспільних стосунків.

Отже, міжнародні відносини — це система стосунків, що виникає та існує завдяки процесові взаємодій між державами, а також іншими учасниками (субнаціональними та наднаціональними)[6, c. 29-32].

2. Світова торгівля, її види та структура

Міжнародна торгівля - одна з найважливіших складових частин міжнародних відносин, показники якої відображають рівень економічного розвитку країн і характер відносин між ними.

Міжнародна торгівля — процес купівлі-продажу, який здійснюється між покупцями, продавцями і посередниками в різних країнах світу; вона включає експорт та імпорт товарів, співвідношення між якими називаються торговим балансом.

Зовнішня торгівля є важливим фактором підвищення ефективності суспільного виробництва. Ґрунтуючись на міжнародному поділі праці, вона дає можливість раціональніше використовувати капіталовкладення, з меншими витратами впроваджувати досягнення НТП, повніше задовольняти попит населення на товари народного споживання.

Система показників міжнародної торгівлі складається з таких елементів: загальний імпорт (експорт), прямий транзит, непрямий транзит, спеціальний імпорт, реекспорт, чистий експорт, чистий імпорт.

Загальний імпорт визначається сумою обсягів товарів, які ввозяться в країну за звітний період, а загальний експорт - сумою обсягів товарів, які вивозяться з країни за звітний період. Якщо ці товари потім вивозяться в іншу країну, то їх називають транзитними, а торгівлю ними — транзитною.

Прямий транзит здійснюється національним транспортом без зупинки у цій країні. Він не враховується в імпорті цієї країни і його називають неоплаченим транзитом. Непрямий (оплачений) транзит здійснюється через митні склади цієї країни, а потім вивозиться за кордон без будь-якої переробки. Ці товари не призначені для продажу на внутрішньому ринку.

Спеціальний імпорт розраховують відніманням від загального імпорту непрямого транзиту. Його визначають, як правило, в момент відвантаження товарів з митних складів для реалізації на внутрішньому ринку. У зв'язку з тим, що товари, які надходять на внутрішній ринок, не завжди реалізуються і не переробляються, а експортуються, у статистиці міжнародної торгівлі їх називають націоналізованими товарами. Ці товари включаються до спеціального експорту, але, по суті, вони є непрямим імпортом.

Загальний експорт поділяється на експорт національних товарів і реекспорт.

Реекспорт - сума націоналізованих та інших імпортованих товарів, які потім були продані за кордон протягом звітного періоду. Це непрямий імпорт, тобто перепродаж товарів, які імпортуються іншій країні. Отже, реекспорт дорівнює непрямому імпорту тоді, коли в його складі є націоналізовані товари.

Чистий експорт маємо тоді, коли різниця між експортом та імпортом у натуральному вираженні має позитивне значення. Чистий імпорт - це позитивна різниця між імпортом та експортом у натуральному вираженні.

Чистий експорт та імпорт, які вимірюються у вартісному вираженні називаються сальдо зовнішньої торгівлі.

Якщо експорт переважає над імпортом, то сальдо балансу позитивне і такий баланс називають активним, а якщо імпорт перевищує експорт, то сальдо балансу негативне і баланс - пасивний. Рівність експорту та імпорту зумовлює нульове сальдо балансу, який у таких випадках називають чистим чи нетто-балансом[4, c. 66-68].

У міжнародній торгово-економічній політиці довгі роки зберігаються дві взаємопов'язані тенденції: лібералізація міжнародної торгівлі та знищення торгових бар'єрів; одночасне посилення протекціонізму та обмеження проникнення "чужого" капіталу і товарів у "свою" країну.

Ці дві тенденції в торговій політиці індустріальних країн мають конкретні прояви: зменшення частки митних зборів як традиційних заходів захисту внутрішнього ринку; встановлення захисних бар'єрів проти експорту готових виробів із країн, що розвиваються; аграрний протекціонізм; розширення засобів захисту внутрішнього ринку від зовнішніх конкурентів за рахунок відмови від застосування прийнятих раніше правил і процедур.

Реальні інтеграційні процеси вимагають послаблення протекціонізму, але кризові явища змушують учасника відходити від загального курсу.

Міжнародна торгівля має великий ступінь залежності від динаміки світових показників ВВП. Причому, загальне економічне зростання позитивно впливає й на показники світової торгівлі та навпаки. Про це свідчать показники, наведені в таблиці 2.1.

За оцінками Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), світова економіка вийшла зі стагнації у 2007 році і тепер прискорюється.

За даними ОЕСР, у 2007 році основними локомотивами світової економіки були США (зростання ВВП — 2,9 %) і Китай (8,4 %), на як припадає 45 % приросту глобальної економіки в перерахунку за паритетом купівельної спроможності. ОЕСР аналізує прискоренні темпів росту в США (до 4,2 % у 2006 році) і ЄС (до 2,5 % у 2007 році).

У середньому по країнах — членах ОЕСР темпи економічного зростання прискорились з 2 % у 2006 році до 3,1 % у 2007-му. У той же час у Китаї і Росії, згідно з наведеним прогнозом, темпи росту дещо сповільняться.

На думку авторів, однією з головних загроз економічному одужанню сьогодні є дефіцит платіжного балансу США й послаблення долара. Ці фактори можуть викликати нестабільність валютних курсів, що створить дисбаланс у зовнішній торгівлі ключових економічних центрів — США, Єврозони, Японії і Китаю. Так, несподіване падіння курсу долара може похитнути економічне одужання, що розпочалося в Європі, оскільки це тільки ускладнить і без того хитке зростання, але і не буде сприяти скороченню дефіциту поточного бюджету і зниженню напруженості у світовій торговельній політиці.

За розрахунками для колишніх соціалістичних країн, стосовно Росії, прогноз ОЕСР у найближчі роки обіцяє досить високі темпи зростання, щоправда, нижчі, ніж у 2006 році. ВВП країни буде зростати на 5 % щорічно, інфляція до кінця 2008 року знизиться до 9 %, збережуться профіцити бюджету, платіжного і торговельного балансів.

За аналітичними матеріалами СОТ, обсяги світової торгівлі зростуть у 2008 р. на 7,5 % після зростання на 4,5 % у 2007 р. У грошовому вираженні обсяг торгівлі зріс на 16 % і склав 7,3 трлн дол. (обсяг наданих комерційних послуг — 1,8 трлн дол.). За оцінкою СОТ, поліпшення економічної ситуації в Азії і США надало значний поштовх світовій торгівлі. В 2008 р. зростання світового ВВП може скласти 3,7 %, а обсяги світової торгівлі - 7,5 %. Однак, якщо подивитися на світову картину, то темпи росту торгівлі залишаються нерівномірними і на шляху світової торгівлі зберігається багато бар'єрів.

У 2007 р. обсяги світової торгівлі виросли на 4,5 % за рахунок поліпшення економічної ситуації в Азії і США, а також зростання світового виробництва на 2,5 %. Хоча ці дані виявилися вище прогнозів, у реальному вирахуванні вони залишаються нижчими від середніх показників, зафіксованих з 1995 р. - дві третини вартісного росту в торгівлі, за оцінкою СОТ, зв'язані зі зміною валютних курсів.

Німеччина вирвалася в лідери світової торгівлі за обсягом експорту. Німецькі експортери збільшили обсяг угод до 748,4 млрд дол., потіснивши США з 724 млрд дол. Утім, це лідерство експерти СОТ пояснюють лише зростанням вартості товарів через зміцнення євро. Третє місце традиційно дісталося Японії (471,9 млрд дол.), а Китай (438,4 млрд дол.) обійшов Францію (384,7 млрд дол.) і зайняв четверте місце в рейтингу.

Російські експортери другий рік підряд займають 17-е місце, хоча частка країни у світовій торгівлі збільшилася з 1,7 % до 1,8 %, а загальна вартість експорту — з 106,9 млрд дол. до 135,2 млрд дол.

Найбільшим імпортером торік, які раніше, залишалися США (1,305 трлн дол.), друге місце традиційно зайняла Німеччина (601,7 млрд дол.). Свою позицію в списку основних імпортерів змінив лише Китай, що піднявся із шостого місця на третє (412,8 млр. дол.).

На думку економістів СОТ, основними ризиками для зростання обсягів світової торгівлі залишаються можливе уповільнення попиту в країнах Західної Європи і темпів зростання імпорту в США[3, c. 567-569].

Нині переважаючою є тенденція лібералізації міжнародної торгівлі індустріальних країн. Але це не виключає практику "селективного протекціонізму", коли країни досить твердо оберігають ті чи інші галузі від загрози переходу їх під контроль іноземного конкурента, або не допускають у країну товари їхніх конкурентів.

Нині в міжнародній торгівлі спостерігається зростання питомої ваги продукції обробної промисловості і скорочення частки сировинних товарів.

Майже 40 % вартості світового експорту припадає на технічно складну і диференційовану продукцію — на машини і транспортне обладнання. Зростає міжнародна торгівля компонентами, напівфабрикатами, комплектуючими виробами, що свідчить про вплив міжнародної виробничої кооперації на інтенсифікацію зовнішньоторгових зв'язків.

У міжнародній торгівлі намітилася тенденція до підвищення питомої ваги наукомістких, технічно складних виробів. Найбільшими імпортерами хімічних товарів є країни ЄС, США, Японія, країни Азії, що розвиваються, і Латинської Америки. Індустріальні країни на світовому ринку є нетто-експортерами хімічних товарів.

Міжнародна торгівля сировиною і мінеральним паливом у післявоєнний період характеризується скороченням питомої ваги у сукупній вартості світового експорту, в основному, за рахунок частки сировини. Серед світових імпортерів сировини виділяють країни ЄС, Японію, і США

Незважаючи на помітне підвищення ролі індустріальних країн як експортерів сировини, вони залишаються нетто-імпортерами, їхня частка становить більше половини всього світового імпорту сировини.

Провідними експортерами палива залишаються країни ОПЕК, Близького Сходу, Африки і Латинської Америки. В останні роки об'єм міжнародної торгівлі нафтою був майже рівний об'єму торгівлі всіма базовими ресурсами, разом узятими.

У цілому промислово розвинуті країни є нетто-імпортерами палива. Найбільшими імпортерами палива є країни ЄС, СІНА, Японія. Зростає імпорт палива в азіатські країни, в той самий час, як частка країн Латинської Америки, Африки в світовому імпорті палива залишається незначною.

Новим явищем є перетворення в крупних експортерів нафти таких промислово розвинутих країн, як Великобританія, Норвегія і Канада. Дві останніх держави разом з Нідерландами виділяються серед експортерів природного газу.

Загалом зберігається значна залежність промислово розвинутих країн від постачання сировини і палива (у першу чергу - нафти) з країн, що розвиваються.

Провідним світовим експортером продовольчих товарів є США, які займають особливо стійкі позиції в торгівлі пшеницею, кормовим зерном, рисом. До найбільших експортерів продовольства входять Франція, Нідерланди, Німеччина, Великобританія, Канада, Бельгія, Люксембург, Італія, Данія, а з країн, що розвиваються, - Бразилія.

Зниження питомої ваги продовольства у світовому експорті зумовлене такими факторами: падінням цін на світовому ринку; періодичним погіршенням платоспроможності і збільшенням зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються (деякі з них повинні скорочувати закупки на світовому ринку, незважаючи на зростаючі потреби в сільськогосподарському виробництві і загострення продовольчої проблеми).

Ситуація на ринку текстилю призвело до того, що питома вага останніх у світовому експорті майже зрівнялася з часткою промислово розвинутих країн.

Світовими експортерами текстилю стали країни Азії, Латинської Америки, Африки, країни перехідної економіки.

Таким чином, країни, що розвиваються, перетворюються в нетто-експортерів текстилю. В останні роки в економіці багатьох країн, що розвиваються, відбулися якісні зрушення, які дозволяють припустити, що міжнародний обмін товарами і послугами набуває все спокійнішого характеру і стає менш вразливим з боку цінових та інших шоків нециклічного характеру[2, c. 116-118].

Тому особливого значення набувають зрушення у товарній структурі світового товарообороту — зміщення центру тяжіння на обмін готовими виробами, який відрізняється більшою стабільністю. У цьому напрямку в останні десятиліття прямують не тільки індустріально розвинуті країни, а й країни, що розвиваються та постсоціалістичні країни Центрально-Східної Азії.

Помітно відстають у структурі світового експорту країни СНД. У цілому світова торгівля вже на 4/5 складається із готових виробів, і їх питома вага буде збільшуватися. Це дозволяє прогнозувати подальше досить-таки стійке зростання світового товарообороту приблизно такими ж темпами, що і в останні два десятиліття, тобто на рівні 5-6 % у рік. Очікується, що до 2009 р. об'єм світового експорту (у дол. ) складе від 7,4 до 7,9 трлн, у 2010 p. — від 9,5 до 10,6 трлн, а в 2015 p. — від 12 до 14 трлн.

Водночас, міжнародна торгівля — це не тільки рух товарів між країнами, але і система певних економічних відносин. Тому важливо виділити учасників міжнародних торгових відносин. На сьогодні основними суб'єктами міжнародної торгівлі є ТНК. Збереглась тенденція до підвищення ролі внутрішньофірменної торгівлі ТНК у системі міжнародних торгових відносин, особливо внутрішньокорпораційних поставок у міжнародній торгівлі високотехнологічною продукцією, технічно складними виробами (в електромашинобудуванні, транспортному машинобудуванні, хімічній промисловості).

Особливістю внутрікорпораційних операцій є застосування трансфертних цін у торгівлі між виробничими одиницями в рамках ТНК. Під трансфертними цінами розуміють внутрішні умовно-розрахункові ціни, які застосовуються у внутрікорпораційній торгівлі міжнародних монополій. Трансфертні ціни мають штучний характер, що відрізняє їх від цін світового ринку. Формуються вони не стихійно (під впливом попиту і пропозиції на світовому ринку), а на основі рішень фірм, спрямованих на забезпечення максимального прибутку ТНК у глобальному масштабі і мінімального ризику при проведенні внутрішньофірмових операцій. Тому трансфертні ціни можуть відхилятись від рівня світових цін як угору, так і вниз — залежно від мети застосування в конкурентних умовах. Основною метою застосування трансфертних цін у внутрішньофірменній торгівлі ТНК є: підтримання монопольної позиції на ринку, завоювання нових ринків збуту та мінімізація зборів і митних зборів; ухилення від валютного контролю, валютна спекуляція, переведення прибутку із "слабкої" валюти в "сильну"; послаблення дії контролю за цінами, використання відмінностей у темпах інфляції, вплив на фінансовий стан зарубіжного філіалу шляхом переказу прибутку тощо.

У загальному ТНК контролює не менше 2/3 світової торгівлі. Високим ступенем монополізації характеризується міжнародна торгівля сировинними товарами: більша їх частина (особливо торгівля сільськогосподарською сировиною) перебуває в руках приблизно 50 крупних торгових конгломератів промислово розвинутих країн[1, c. 78-81].

Зберігається значення державно-торгових операцій. Важливою складовою міжнародної торгівлі є державна торгівля, в т.ч. і з участю промислово розвинутих країн.

Конкурентоздатність країн у світовій торгівлі. Протягом останніх двох десятиліть посилення конкурентоздатності нових індустріальних країн (НІК) Південно-Східної Азії викликає все більше занепокоєння промислово розвинутих держав Заходу. Розширюється кількість країн, які відносяться до категорії азіатських НІК. В останні роки прискореними темпами нарощує промисловий експорт Китай, гігантський потенціал якого набагато посилює значення зрушень у світовій торгівлі, надаючи їй нового геополітичного виміру.

Головна перевага НІК Південно-Східної Азії - помірні ціни при допустимій якості продукції. В основі низьких цін на їхні товари лежать невисокі витрати виробництва, пов'язані в першу чергу з нижчим, у порівнянні із країнами Заходу, рівнем оплати праці. Хоча протягом кількох років оплата підвищується, але одночасно росте і продуктивність праці, дозволяючи експортерам цих країн зберігати свої конкурентні переваги.

При цьому країни Південно-Східної Азії послідовно переходять до випуску технічно складніших виробів. Особливо сильні їхні позиції на ринках електроніки, автомобілів і морських суден, виробів легкої промисловості (Корея, Малайзія, Сінгапур, Тайвань).

У боротьбі за місце на світовому ринку азіатським НІК доводиться долати не тільки конкуренцію з боку традиційних виробників, але й торгово-політичні бар'єри з боку країн Заходу.

Суттєві зрушення відбулися в структурі міжнародної торгівлі: збільшилася частка готових виробів і скоротилась питома вага продовольства та сировини, крім палива.

Зменшення частки сировини в міжнародній торгівлі пояснюється такими причинами: розширенням виробництва синтетичних матеріалів на базі розвитку хімічної промисловості (синтетичний каучук, пластмаси тощо), значним використанням вітчизняної сировини і переходом на ресурсозберігаючі технології. Водночас різко зросла торгівля мінеральним паливом — нафтою і природним газом внаслідок розвитку хімічної промисловості і змін у структурі паливно-енергетичного балансу.

Виникнення потужного виробничого апарату ТНК за кордоном, налагодження між окремими міжнародними ланками технологічних ланцюгів стійких коопераційних зв'язків призвело до того, що близько 1/3 всього імпорту і до 3/5 торгівлі машинами та обладнанням припадає на проміжну продукцію (комплектуючі вироби). Має місце інтелектуалізація світової торгівлі. В експорті промислово розвинутих країн збільшується частка високотехнологічної продукції, зокрема виробів електроніки.

Важливого значення в міжнародній торгівлі набуває експорт та імпорт послуг (так званий "невидимий експорт"). Сюди відносять усі види міжнародного та транзитного транспорту, іноземний туризм, послуги банківських і страхових компаній, платежі за патенти та ліцензії, авторські гонорари і права, доходи від реклами, навчання, послуги охорони закладів здоров'я, торгове посередництво, програмне забезпечення обчислювальної техніки, художні роботи. Разом із законною торговою практикою набирають силу (особливо це стосується багатьох країн Південно-Східної Азії) кримінальні форми торгівлі (контрабанда, торгівля товарами із фальсифікованими торговими знаками тощо)[11, c. 214-217].


3. Міжнародна валютна система

Міжнародні валютні відносини — сукупність суспільних відносин, які складаються при функціонуванні валюти у світовому господарстві, Що обслуговує взаємний обмін результатами діяльності національних господарств.

Окремі елементи валютних відносин появились ще в античному світі — Древній Греції і Древньому Римі — у вигляді вексельної і мінової справи.

Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин є валютна система — це форма організації і регулювання валютних відносин, закріплена національним законодавством чи міждержавними угодами. Розрізняють національну, світову, міжнародну (регіональну) валютні системи.

В історичному плані спочатку виникли національні валютні системи, закріплені національним законодавством, із врахуванням норм міжнародного права. Відомо, що національна валютна система є складовою частиною грошової системи країни, а її особливості визначаються ступенем розвитку, станом економіки і зовнішньоекономічних зв'язків країни.

Національна валютна є система нерозривно зв'язана із світовою валютною системою, тобто формою організації світових валютних відносин, закріплених міждержавними угодами. Світова валютна система склалася до середини XIX ст. Характер функціонування і стабільність світової валютної системи залежать від ступеня відповідності її принципів структурі світового господарства.

Світова валютна система складається із взаємодіючих національних валютних систем і міжнародних валютних інститутів та організацій. Основне завдання як національної валютної системи, так і міжнародної — створення сприятливих умов для розвитку виробництва і міжнародного поділу праці та ефективний розподіл платежів за експорт і імпорт товарів, капіталу та послуг, і інших видів діяльності у відносинах між окремими країнами.

Світова валютна система може сприяти розширенню, або навпаки, обмеженню інтенсивності міжнародних економічних відносин. Через світову валютну систему здійснюється перелив фінансових ресурсів із однієї країни в іншу чи блокується цей процес, розширюється чи обмежується ступінь національної економічної самостійності, переміщаються макроекономічні показники (наприклад, безробіття, інфляція) з одних країн в інші.

Світова валютна система використовується як знаряддя політичного й економічного тиску на окремі країни, особливо слабкі в індустріальному плані чи країни, що розвиваються.

Валютні (грошові) процеси не відрізняються плавністю і гармонією, вони протилежні і пробивають собі шлях через постійно виникаючі одиничні та загальні валютні кризи, які призводять до поступової заміни однієї валютної системи іншою, їх еволюції, що відображається яку національній, так і в міжнародній сферах.

Становлення світової валютної системи відбувалося в декілька етапів — від золотого стандарту з фіксованими валютними курсами в різних країнах до повного його скасування, що дало змогу окремим країнам здійснювати самостійну національну грошову політику. Невдала спроба повернення до твердого паритету валют на базі золотого стандарту стала поштовхом до об'єднання західноєвропейських країн у Європейську монетарну систему з механізмом фіксованих валютних курсів. Було створено європейську розрахункову одиницю - ЕКЮ.

Розширення міжнародного поділу праці призвело до формування міжнародної вартості та відповідної зміни природи світових грошей. Ці процеси зумовлюють розвиток валютних відносин та утворення механізмів регулювання економічного обміну, за рахунок яких замкнені економічні системи трансформуються у відкриті, що забезпечує їх взаємне зближення та інтегрування[8, c. 239-242].

4. Європейська валютна система

Міжнародна (регіональна) валютна система — договірно-правова форма організації валютних відносин між групою країн. Прикладом такої системи може бути Європейська валютна система, створена в 1979 році. її функціонування регламентується відповідними угодами між ними, тісно пов'язується з національними валютними системами, і є складовою частиною світової валютної системи.

Міжнародна валютна система пройшла чотири основні етапи розвитку:

Паризька валютна конференція відбулася 1867 року і сформувала першу світову валютну систему, так звану Систему золотого стандарту (золотого мономенталізму), а також визнала золото єдиною формою світових грошей. Ця система функціонувала до 20-30 pp. XX ст. й її визначальними ознаками були: а) функціонування золота як світових грошей; б) фіксація золотого змісту національних валют; в) їх безпосередня конвертованість у золото; г) наявність на цій основі фіксованих валютних курсів.

У період дії золотого стандарту золото оберталося у вигляді карбованих монет не лише на зовнішньому, а й поряд з розмінними паперовими грішми, на внутрішньому ринку. Це забезпечувало фактичну тотожність національної грошової та міжнародної валютної систем. Різниця між ними полягала в тому, що на світовому ринку золото, як засіб платежу приймалось на вагу.

Країни, що додержувалися золотого стандарту, мали забезпечувати жорстке співвідношення між наявними запасами золота та кількістю грошей в обігу, а також вільну міграцію золота — його експорт та імпорт. Лише за цієї умови забезпечувалася відповідна стабільність і збалансованість платіжних балансів окремих країн. Система валютного стандарту відіграла важливу роль у процесі розвитку міжнародних торговельних відносин. Вона забезпечувала повну конвертованість грошової одиниці, стабільність валютних курсів, світових цін, а також автоматичне (внаслідок міграції золота) врівноваження платіжних балансів окремих країн. Водночас система золотого стандарту мала істотні обмеження. Вона була занадто жорсткою, не досить гнучкою, еластичною, дорогою, залежною від рівня видобутку монетарного товару. Ці обмеження спричинили заміну після Першої світової війни золотого стандарту золотодевізним.

Європейська Валютна Система почала свою роботу у 1979 р. і замінила тогочасну "валютну змію". Її головною метою було забезпечення стабільності курсів валют держав-членів Співтовариства.

Європейська Валютна Система спиралася на три елементи:

  • Європейська валютна одиниця - ЕКЮ
  • Курсово-інтервенційний механізм
  • Кредитний механізм

Коридор коливань ринкових курсів між валютами країн Співтовариства був чітко визначений. Ці курси могли відхилятись до ±2,25% (або ±6% для слабих країн, наприклад, Іспанії та Португалії) від двосторонніх центральних курсів. Цей коридор в результаті численних криз та проблем, пов'язаних з утриманням коливань курсів валют у настільки вузьких межах був у 1993 році розширений до ±15%. Це мало запобігти відмові держав Співтовариства від участі у ЄВС.

Примусові інтервенції центральних банків на валютних ринках полягали в тому, що якщо курс однієї валюти по відношенню до другої занадто зростав або падав, то центральні банки зацікавлених держав були зобов'язані вжити відповідні заходи. До 1993 року примусових інтервенцій було небагато, оскільки банки втручались заздалегідь, ще перед тим, як курс досягав межі коридору допустимих коливань. Лише у разі, коли інтервенції не приносили бажаних результатів, можливою була зміна центральних курсів між ЕКЮ і валютами держав-членів, проте, лише шляхом вирівнювання паритетів за згоди усіх зацікавлених урядів.

Якщо досягалась нижня чи верхня межа коридору коливань курсів валют, центральні банки проводили інтервенції на валютних ринках. Якщо бракувало коштів на таку інтервенцію, то ці банки використовували взаємну кредитну допомогу. Європейський Фонд Валютної Співпраці виконував таку саму функцію, як і під час функціонування "валютної змії", тобто, надавав кредити центральним банкам країн, що належали до ЄВС[5, c. 246-248].

5. Міжнародний валютний фонд і його функції

Міжнародний валютний фонд було створено з метою регулювання валютних відносин між країнами-членами. МВФ повинен відігравати подвійну роль: з одного боку, стежити за виконанням своїми членами визначених правил поведінки в галузі валютно-фінансових відносин, а з іншого - надавати ресурси для фінансування дефіцитів платіжних балансів тим країнам, які цього потребують.

При наданні кредитів МВФ ставить перед країнами-боржниками деякі політичні та економічні умови, які втілюються у програмах перебудови економіки. Цей порядок називається принципом обумовленості. Як правило, вказані програми охоплюють заходи, що належать до сфери бюджетно-податкової, кредитно-грошової політики, цінового механізму, зовнішньої торгівлі, міжнародних кредитних та валютно-розрахункових відносин. Вони пов'язані зі зменшенням державних витрат, підвищенням податків і ставки позичкового процента, зміною валютного курсу та ін.

Кожна країна-учасниця, вступаючи у Фонд, робить відповідний внесок, який визначається встановленою квотою. Розмір такої квоти, що переглядається з періодичністю у п'ять років, розраховується на основі оцінки економічного потенціалу окремих країн у світовому господарстві. Відносно до розміру квот визначається "вага" голосу кожної країни в керівництві Фондом та обсяг її можливих запозичень.

Фінансові ресурси МВФ спрямовуються для надання допомоги країнам-членам, які намагаються подолати проблеми платіжного балансу, а також для сприяння у пом'якшенні наслідків реалізації стабілізаційних програм. МВФ надає фінансування як зі своїх загальних ресурсів, так і в межах механізмів пільгового фінансування, управління якими здійснюється окремо. Держави-члени, які користуються загальними ресурсами МВФ, "купують" (тобто позичають) валюту інших держав-членів або СДР в обмін на еквівалентну суму у своїй власній валюті. МВФ стягує плату за такі позики та вимагає, щоб держави-члени в межах визначеного терміну "викупили" свою валюту у МВФ (тобто погасили заборгованість), використовуючи для цього валюту інших держав-членів або СДР. Пільгове фінансування надається у вигляді кредитів під низькі проценти.

Згода МВФ на надання кредиту часто служить свого роду сигналом для приватних позикодавців, підтвердженням кредитоспроможності держави.

Кредити і гарантії. В межах МВФ створено Фонд розширеного фінансування, Програму компенсаційного фінансування, Фонд структурних змін[10, c. 213-215].

У рамках Фонду розширеного фінансування надаються кредити під зобов'язання країни-позичальника виконувати трирічну програму економічного розвитку, почати виплату боргів за кредити не пізніше як через чотири з половиною роки після його одержання і завершити виплату протягом шести років.

Програма компенсаційного фінансування існує для надання кредитів державам, що відчувають різке падіння цін на експортовані товари, викликане зовнішніми чинниками.

Фонд структурних змін дає можливість найменш розвинутим країнам одержувати кредити на пільгових умовах:

- 0,5 % річних, що значно нижче звичайної процентної ставки за кредитами МВФ;

- більш тривалі терміни виплати кредитів.

Кредити в межах цього фонду даються під зобов'язання держави-позичальника здійснити програму економічних реформ, у результаті якої має поліпшитися платіжний баланс і початися економічне зростання.

Мета:

• сприяння міжнародному валютному співробітництву шляхом консультацій і взаємодії по валютних проблемах;

• створення сприятливих умов для розширення і збалансованого росту міжнародної торгівлі, сприяння стабільності валютних курсів, підтримка упорядкованих валютних взаємин, запобігання девальвації валют, викликуваною конкуренцією;

• надання допомоги в створенні багатобічної системи платежів і в усуненні обмежень на обмін валюти, що перешкоджають розвитку світової торгівлі, надання на тимчасовій основі фінансових засобів країнам-членам для коректування їхніх платіжних балансів без застосування мір, деструктивних для процвітання на національних і міжнародних рівнях;

• скорочення тривалості і масштабів дефіциту міжнародних платіжних балансів держав-членів.

Функції:

• підтримка загальної системи розрахунків і системи розрахунків по спеціальних правах запозичення;

• спостереження за станом міжнародної валютної системи;

• сприяння стабільності обмінних курсів валют і упорядкування валютних взаємин;

• надання короткострокових і середньострокових кредитів;

• поповнення валютних резервів країн-членів шляхом розподілу спеціальних прав запозичення;

• надання консультацій і участь у співробітництві.

Зараз у МВФ входять більш 180 держав, у тому числі Росія (з 1.07.1992 р.). До складу МВФ можуть ввійти й інші країни в терміни і на умовах, обумовлених Фондом. Кожна держава, вступаючи в МВФ, вносить визначену суму грошей – передплатну квоту, що оцінюється і переглядається кожні п'ять років (більш багата країна – більш висока квота – більша кількість наявних у неї голосів)[7, c. 149-151].


6. Міжнародні економічні організації

Міжнародні організації грають усе більш помітну роль у світовій економіці. По-перше, їхня діяльність дозволяє внести необхідний регулюючий початок і визначену стабільність у функціонування валютно-розрахункових відносин. По-друге, вони покликані служити форумом для налагодження валютно-розрахункових відносин між країнами, причому ця їхня функція незмінно підсилюється. По-третє, зростає значення міжнародних валютно-фінансових і кредитних організацій у сфері вивчення, аналізу й узагальнення інформації про тенденції розвитку і вироблення рекомендацій з найважливіших проблем світового господарства.

Існує нечітке представлення про Міжнародний валютний фонд з однієї сторони і про Всесвітній банк з іншої, що найчастіше стає причиною непорозумінь через ряд зовнішніх подібностей цих організацій. МВФ і Всесвітній банк – юридично самостійні організації з різними цілями, хоча вони виникли в одне і теж час.

Перш ніж яка-небудь країна може звернутися з проханням про прийом у Всесвітній банк, вона повинна складатися в МВФ.

Головна задача Всесвітнього банку – сприяння стійкому економічному росту, що веде до скорочення убогості в країнах, що розвиваються, шляхом надання допомоги по збільшенню виробництва через довгострокове фінансування проектів і програм розвитку.

Міжнародний валютний фонд стежить, головним чином, за функціонуванням міжнародної валютної системи, валютною політикою і політикою валютних курсів його країн-членів, а також за дотриманням ними кодексу поводження в міжнародних валютних відносинах, включаючи надання допомоги країнам-членам шляхом надання короткострокових кредитів у випадку утруднень, зв'язаних із платіжним балансом.

У той же час як Всесвітній банк надає позики тільки бідним країнам, МВФ може робити це стосовно кожної зі своїх країн-членів, що випробує недостачу іноземної валюти для покриття короткострокових фінансових зобов'язань кредиторам в інших країнах.

Всесвітній банк, багатобічна кредитна установа, складається з 5 тісно зв'язаних між собою інститутів, загальна мета яких – підвищення рівня життя в країнах, що розвиваються, за рахунок фінансової допомоги розвитих країн:

1) Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) заснований у 1945 р. – надання кредитів відносно багатим країнам, що розвиваються. МБРР – головна складова групи Всесвітнього банку. Часто цей банк називають Всесвітнім.

2) Міжнародна асоціація розвитку (МАР) заснована в 1960 р. – надання особливо пільгових кредитів найбіднішим країнам, що розвиваються, що не в змозі брати кредити у Всесвітнього банку.

3) Міжнародна фінансова корпорація (МФК) заснована в 1956 р. – сприяння економічному росту в країнах, що розвиваються, шляхом надання підтримки приватному сектору.

4) Багатобічне агентство по інвестиційних гарантіях (МАІГ) засноване в 1988 р. – заохочення іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються, шляхом надання гарантій іноземним інвесторам від утрат, викликуваних некомерційними ризиками.

5) Міжнародний центр по врегулюванню інвестиційних суперечок (МЦУИС) заснований у 1966 р. – сприяння збільшенню потоків міжнародних інвестицій шляхом надання послуг по арбітражному розгляді і врегулюванню споровши між урядами й іноземними інвесторами; консультування, наукові дослідження, інформація про інвестиційне законодавство різних країн[2, c. 188-189].

Міжнародна асоціація розвитку була створена в 1960 р. як філія МБРР. Як спеціалізовану установу вона належить до системи Об'єднаних Націй. МАР у багатьох відносинах не відрізняється від МБРР. Обидві організації фінансують проекти розвитку, мають 1 і той же штат, а президент Банку є одночасно президентом МАР. Головні розходження між цими двома організаціями в тім, як вони здобувають фінансові засоби для кредитування й в умовах, на яких вони надають позики країнам, що розвиваються. МБРР велику частину своїх фінансових засобів одержує на світових фінансових ринках і надає позики країнам, що розвиваються, під більш низький відсоток і на більш тривалі терміни погашення, чим це роблять комерційні банки. На відміну від МБРР, МАР надає країнам, що розвиваються, безпроцентні кредити. Джерела її фінансування – внески країн-донорів.

Мета:

• сприяння економічному розвитку;

• підвищення продуктивності праці;

• підвищення рівня життя в країнах-членах МАР, що розвиваються.

Держави-члени розділені на 2 групи:

1. група I – економічно більш розвиті країни (більш 25 країн);

2. група II – менш розвиті країни (більш 130 країн).

Членство відкрите для всіх країн-членів МБРР у терміни і на умовах, що можуть установлюватися МАР.

МФК була створена з ініціативи США як філію МБРР у 1956 р. шляхом ратифікації статуту Міжнародної фінансової корпорації. МФК є самостійною юридичною особою і фінансовою організацією, що входить у Групу Всесвітнього банку і приналежної до системи Об'єднаних Націй як спеціалізовану установу. Місцеперебування – Вашингтон. До складу МФК входять більш 170 держав.

Ціль:

Сприяння економічному росту країн-членів шляхом заохочення підприємництва у виробничій сфері, тобто на мікрорівні, доповнюючи, таким чином, діяльність МБРР.

Багатобічне агентство по інвестиційних гарантіях було створено в 1988 р. як філія Всесвітнього банку, але у фінансовому відношенні воно є незалежним. Як спеціалізована установа, Агентство входить у систему ООН. До складу МАІГ входять більш 130 держав, включаючи РФ. Членство відкрите для всіх членів МБРР.

Ціль:

Заохочення інвестицій на виробничі цілі в державах-членах, особливо в країнах, що розвиваються, шляхом:

1) надання гарантій, що включають спільне перестрахування від некомерційних ризиків у формі розміщення капіталу в одних країнах-членах, що залучається в інші;

2) здійснення належних допоміжних заходів для сприяння потоку інвестицій у країни, що розвиваються, і між ними.

Функції:

• збільшення можливостей інших страховиків шляхом спільного чи страхування перестрахування;

• страхування інвестицій у країни, не підметів такому страхуванню іншими страховиками в силу політики останніх;

• обслуговування інвесторів, що не мають доступу до іншим офіційно визнаним страховикам;

• надання гарантій інвесторам різних національностей, що входять у який-небудь багатонаціональний синдикат, що створює сприятливі умови для висновку страхових контрактів і врегулювання претензій.

ЕБРР – III впливова кредитна організація. Він був створений у 1990 у результаті підписання Угоди про створення Європейського банку реконструкції і розвитку (приступив до операцій у квітні 1991 р.). Місцеперебування – Лондон.

Мета:

• підтримка переходу країн Центральної і Східної Європи і до орієнтованого на відкритий ринок економіці;

• сприяння розвитку приватного підприємництва в країнах, прихильних принципам багатопартійної демократії, плюралізму і ринкової економіки.

Функції:

― підтримка країн-членів – одержувачів допомоги в проведенні структурних і галузевих економічних реформ, включаючи демонополізацію і приватизацію з метою повної інтеграції їхніх економік у світову економіку шляхом сприяння:

• організації, модернізації і розширенню виробничої, конкурентноздатної і приватнопідприємницької діяльності, насамперед малих і середніх підприємств;

• мобілізації національного й іноземного капіталу й ефективному керуванню;

• інвестиціям у виробництво з метою створення конкурентного середовища і підвищення продуктивності, якості життя і поліпшення умов праці;

• наданню технічної допомоги в підготовці, фінансуванні і реалізації проектів;

• стимулюванню і заохоченню розвитку ринків капіталу;

• реалізації солідних і економічно обґрунтованих проектів, що включають більш ніж одну країну реципієнта;

• екологічно стійкому розвитку.

В ЕБРР входять близько 60 країн і інститути (Європейський Союз, Європейський інвестиційний банк).

Членами Банку можуть стати:

1. Європейські країни.

2. Неєвропейські країни, що є членами МВФ.

3. Європейське співтовариство (Європейський Союз).

4. Європейський інвестиційний банк[5, c. 356-359].


7. Валютні економічні зони та їх суть

Класичні моделі, застосовувані за рубежем, відповідають потребам країн колишнього СРСР лише частково. Вони концептуально потребують коригування та підпорядкування діяльності "зон" вирішенню не стільки зовнішньоекономічних, скільки загальногосподарських завдань цих країн.

Зберігаючи в доцільних межах експортну орієнтацію, "вільні економічні зони" для країн із перехідною економікою водночас покликані:

* працювати на внутрішній ринок країни, сприяючи насиченню його передовою технологією і високоякісними товарами;

* слугувати для країни центрами освоєння і поширення зарубіжного управлінського досвіду, полігоном для перевірки нових форм господарювання;

* такі зони повинні створюватися і функціонувати в економіці країни не анклавно, а як її невід'ємна складова, передбачати сприятливий режим не тільки для іноземних інвесторів, а й для національних підприємств.

Вільні економічні зони можуть розташовуватися не тільки в прикордонних, а й у глибинних районах країни, досягати значних територіальних розмірів.

Зони є господарськими, а не політичними утвореннями, їх конфігурація та межі визначаються економічною доцільністю, а територія залишається частиною суверенної території країни. У зоні діє національне законодавство, вилучення і корективи до нього можуть стосуватися тільки господарських і соціальних питань і фіксуються в постанові про створення зони.

Світова практика і місцеві потреби є чинниками, що визначають відмінності підходів до створення зон з урахуванням місцевих особливостей і пріоритетів. З огляду на економічні завдання і специфічні риси, зони можуть мати як комплексний (багатогалузевий), так і спеціалізований характер. До першого типу можна віднести проект зони Находки, де комбінуються функції перероблення на високому технічному рівні сировинних ресурсів (лісоматеріалів, металевих руд, риби і морепродуктів тощо) і зовнішніх транспортних перевезень. Виходячи з цих передумов, проект зони Новгорода передбачає розвиток виробництва побутових електроприладів і поліграфічного устаткування в поєднанні з туристичним сектором.

Спеціалізовані зони можуть створюватися як митні зони (складування й оброблення вантажів зовнішньої торгівлі), технополіси (для розроблення і впровадження нових технологій, транзитні зони тощо).

Зона має бути вільною в розподілі цього замовлення, тобто розподіляти його на свій розсуд між внутрішнім ринком та експортом. Вона повинна володіти такою самою свободою і в постачанні ресурсами додатково до виділених державою фондів і засобів. Нарешті, установлюються довгострокові ставки податкових і валютних відрахувань і розмір державного замовлення варіюється для кожної конкретної зони, а на стадії заснування зон до них застосовуватиметься пільговий режим. Крім того, обсяг і товарна номенклатура державного замовлення є предметом переговорів адміністрації зон і центральних економічних органів.

Сьогодні, коли зростає інтерес до проблем регіонального розвитку, зв'язки між зонами та регіонами, у яких вони розташовані, набувають істотного значення. Це логічно, якщо брати до уваги, що регіон, в основному, забезпечує постачання зон, а з іншого боку, він заінтересований в одержанні правдивої оцінки і можливих відрахувань для його соціально-економічного розвитку. Питання, очевидно, можна було б вирішити шляхом резервації для регіону частини коштів, що йдуть на сплату податків, і валютних відрахувань зони в бюджет, а також частини продукції, що випускається зоною за державним замовленням, включаючи споживчі товари. Можливим є також надання взаємних преференцій при укладенні економічних угод між регіоном і зоною. Крім того, представники регіону можуть увійти до складу органів управління зон[11, c. 329-331].

Питання про статус зон необхідно також розглядати тоді, коли регіон, на території якого вони розташовані, переходить на самофінансування. Через свою специфічність як елементів уніфікованої зовнішньоекономічної політики країни, вони краще вписуються в підпорядкованість національним органам управління. Тому платежі, які вони роблять у бюджет, повинні враховуватися при визначенні порядку розрахунків із відповідним регіоном, що самофінансується. Другий метод, тобто повне включення зон у систему господарства регіону, що самофінансується, є менш прийнятним, оскільки це збільшує розрив між зоною і національним ринком, знижує економічний ефект зон і перекладає вартість наданого зоні преференційного режиму на місцевий бюджет.

Преференції, що поширюються як на іноземні, так і на національні підприємства, що діють у зонах, можуть включати звільнення експортно-імпортних операцій у межах зон від сплати мита і зборів, а також від використання нетарифних засобів регулювання зовнішніх економічних зв'язків; застосування знижених ставок мита при Імпорті товарів, призначених для внутрішнього ринку; зниження ставок податків і орендних платежів; забезпечення таких підприємств фінансовими і матеріальними ресурсами в межах державного замовлення; можливість гарантованого забезпечення робочою силою за спрощеною (контрактною) схемою її наймання та звільнення; наявність необхідної інфраструктури; самостійне визначення термінів амортизації основного виробничого капіталу; різноманітність форм власності й управління господарством; застосування договірних цін при реалізації товару всередині зони і на експорт і право участі в управлінні зоною.

У свою чергу, спеціальними пільгами, наданими іноземним інвесторам, можуть бути звільнення від податку на переказ капіталу за кордон; додаткові заходи захисту їхніх інвестицій (наприклад, право на конверсію частини прибутку в іноземну валюту за ринковим обмінним курсом через банки зон); спрощена процедура в'їзду і виїзду, оформлення проживання і приймання на роботу для їхнього персоналу; право виходу через зону на оптовий ринок країни; наявність державного замовлення; свобода вибору джерел фінансування операцій. Можливо, також варто було б подумати про прийнятні шляхи створення в межах зон ринків нерухомого майна і цінних паперів, що, крім усього іншого, могло б бути гарантією або депозитивами при проведенні кредитних і інвестиційних операцій.

Водночас слід пам'ятати, що податкові пільги в будь-якій їх формі в ситуації, коли зберігається неконвертованість національної валюти, мають подвійний ефект. Збільшуючи нетто-прибуток іноземних інвесторів, ці пільги одночасно змушують їх прагнути заробляти насамперед вільно конвертовану валюту, щоб забезпечити переказ прибутку з країни, і спонукають іноземних інвесторів іти з національного ринку, хоча вони можуть бути заінтересовані залишитися там. Таким чином, податкові пільги можуть стримувати іноземних інвесторів, замість того, щоб заохочувати їх.

Що стосується національних підприємств, то спеціальні пільги для них можуть включати самостійний вибір (у межах господарського розрахунку, самоокупності та фінансування) організаційних форм і напрямків діяльності, а також право здійснення бартерних операцій на власний розсуд.

Валюта, що перебуває в обігу в зонах, має бути національною валютою. Інші варіанти (паралельне використання національної й іноземної валют, спеціальна валюта зони тощо) можуть лише призвести до відриву зон від національного ринку і підірвати купівельну спроможність національної валюти. Крім того, економічний потенціал зон зовсім недостатній для створення своєї власної валюти.

Водночас цілком можливим є наявність в обігу в зонах й іноземних валют, крім звичайних платежів за зовнішньоекономічними угодами, що відповідає інтересам місцевих бюджетів. Наприклад, вільна валюта може використовуватися для оплати оренди, реєстраційних платежів і податків на користь адміністрації зон, а також при розрахунках з окремими комерційними і сервісними підприємствами[12, c. 176-178].


Висновки

Коріння сучасних міжнародних економічних відносин сягають у глибоку давнину. Вони почалися з елементарних форм, міжнародної торгівлі на базі натурального обміну між окремими особами, сім’ями і племенами. Об’єктами обміну були, як правило, надлишки окремих товарів та знаряддя виробництва. Міжнародна торгівля як торгівля між країнами виникла в епоху рабовласницького ладу. Для обміну призначалися переважно предмети розкоші та окремі види сировини.

Значно більшого розвитку набула міжнародна торгівля х виникненням капіталізму, тобто з переходом від натурального господарства до товарно-грошових відносин. Поява великого машинного виробництва, поліпшення умов транспортування, всебічний розвиток ринкових відносин утворили можливість і необхідність поширення зовнішньої торгівлі. У торгівлю були залучені практично всі країни світу. Виник світовий ринок, а з переходом в кінці ХІХ ст. до монополістичного капіталізму утворилася світова система господарства.

Об’єктом міжнародних відносин стала не лише торгівля, а й фактори виробництва. Великий монополістичний капітал в погоні за надприбутками все частіше почав перетинати кордони країн, розширюючи міжнародний обмін. Почалася інтернаціоналізація господарський відносин, що разом з інтернаціональним капіталом сприяло виникненню монополій. Між ними зав’язалася гостра боротьба за ринки збуту, джерела сировини, галузі вкладання капіталу. Результатом цієї боротьби став економічний поділ світу. Національне виробництво стало інтернаціональним і набуло багатьох міжнаціональних і міжнародних ознак. Характерною для нього є активізація спільної підприємницької діяльності з широким залученням до країни іноземного капіталу, формування міжнародних господарських комплексів та виникнення міжнародної власності. Економічні відносини між країнами набули глобального характеру, стали міжнародними.

У другій половині ХХ ст. міжнародні економічні відносини у світовому господарстві набули надзвичайного значення. Цьому сприяло розширення і поглиблення економічних відносин між країнами, групами країн, окремими фірмами та організаціями. Посилюється міжнародний поділ праці, інтернаціоналізація господарського життя, збільшується відкритість національних економік, розвиваються та украплюються регіональні міжнародні структури. Міжнародні зв’язки пронизують більшість національних економік, сприяючи значний вплив на світову економіку. Базуючись на економіці окремих держав та світовій економіці, міжнародні економічні відносини залежать від них. Але вони є самостійним явищем, формою існування і розвитку світового господарства, його внутрішнім механізмом.

МЕВ – відображають господарські зв’язки між державами, регіональними об’єднаннями, підприємствами, фірмами, установами, юридичними та фізичними особами для виробництва та обміну кадрів і послуг, матеріальних і фінансових ресурсів. Основою їх є ринкові системи і механізми.


Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2007. -263 с.

2. Козик В., Панкова Л. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник. — 7-ме вид., стер. — К. : Знання, 2008. — 406с.

3. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2007. -406 с.

4. Макагон Ю. В., Орєхова Т. В., Гохберг Ю. О., Бударіна Н. О., Власова Т. В. Світове господарство і міжнародні економічні відносини: збірник задач, тестів та ділових ситуацій: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Ю.В. Макогон (ред.). — Донецьк : Альфа-пресс, 2007. — 208с.

5. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2007. -447 с.

6. Попович В., Білоус В., Бутенко Л., Куліш А. В., Мироненко В. П. Міжнародні економічні відносини: кримінологічний аспект: Навч.-практ. посібник / Національна академія ВС України; Український фінансово- економічний ін- т — К. : Правові джерела, 2007. — 167с.

7. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2007. -273 с.

8. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2007. -495 с.

9. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2007. -231 с.

10. Стратегія міжнародного бізнесу: Укоопспілка ; Львівська комерційна академія / І.М. Шиндировський (уклав). — Л. : Видавництво Львівської комерційної академії, 2007. — 123 с.

11. Філіпенко А. Міжнародні економічні відносини: історія: Підруч. для студ. екон. спец. вищ. навч. закл.. — К. : Либідь, 2007. — 390с.

12. Школа І., Козменко В., Бабінська О. Міжнародні економічні відносини: підручник для студ. вищих навч. закл. / Чернівецький торговельно-економічний ін-т Київського національного торговельно-економічного ун-ту. — Вид. 2., переробл. і доп. — Чернівці : Книги-ХХІ, 2007. — 544с.

загрузка...
Top