Привілеї та імунітети постійних представництв держав при міжнародних організаціях

Вступ.

1. Постійні представництва держав при міжнародних організаціях.

2. Особливості користування дипломатичними привілеями та імунітетами.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Головним міжнародно-правовим документом, який регламентує діяльність постійних представників та постійних представництв держав при міжнародних організаціях, делегацій та спостерігачів в органах та на конференціях, які скликаються міжнародною організацією чи під її егідою, є Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р. До міжнародно-правових документів, які врегульовують окремі протокольні питання в діяльності міжнародних організацій, можна віднести Конвенцію про привілеї та імунітети ООН (1946 p.), Генеральну угоду про привілеї та імунітети Ради Європи (1949 р.), Протокол про привілеї та імунітети Європейських співтовариств (1965 р.) тощо.

Іншим джерелом, що формує протокольні норми, є міжнародний звичай. Прикладом протокольних норм, які спираються на міжнародний звичай, є форми та правила складання дипломатичної кореспонденції, порядок проведення дипломатичних прийомів, дипломатичних візитів, використання візитних карток, титулування, привітання вищих керівників держави з національним святом тощо.

Джерелом норм і правил офіційного протоколу окремих держав є державно-правові документи: конституція, закони, укази, положення, постанови, кодекси тощо. Державно-правові акти встановлюють порядок проведення офіційних заходів за участю вищих керівників держави; норми, правила й церемоніал візитів на вищому рівні; порядок проведення заходів за участю дипломатичного корпусу. Вони також урегульовують питання акредитації дипломатичних представників та церемоніалу вручення вірчих грамот; державного службового й протокольного старшинства; дипломатичних рангів та старшинства своїх дипломатів; питання, пов'язані з використанням державної символіки тощо.

1. Постійні представництва держав при міжнародних організаціях

Однією з характерних рис сучасних міжнародних відносин є ріст числа та значення міжнародних організацій у забезпеченні миру і різнобічного співробітництва суб'єктів міжнародного права. Найбільш вагома роль у справі створення і функціонування міжнародних організацій належить державам. Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним представництвом і місією спостерігачів.

Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тільки держави — члени таких організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими документами організацій.

Іншим джерелом, яке формує протокол окремих країн, є національні традиції та особливості. До комплексу норм і правил, які базуються на національних традиціях та особливостях, належить етикет вітань, у деяких країнах - одяг під час офіційних та протокольних заходів, протокольні подарунки, особливості меню або виголошення тостів під час прийомів тощо.

Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов'язком. Тому що таке право випливає з об'єктивного права на представництво в міжнародних відносинах.

У міжнародній доктрині існує декілька принципових підходів до обґрунтування надання дипломатичних привілеїв та імунітетів:

— принцип взаємності — у його основі лежить розуміння того, що надання дипломатичних привілеїв та імунітету здійснюється на взаємній основі;

— принцип альтернативності — у його основі лежить твердження про те, що надання привілеїв та імунітетів є правом, а не обов'язком держави;

— принцип функціональної необхідності — у його основі лежить визнання того, що в державі перебування дипломатичному представництву іноземної держави повинні бути створені належні умови для ефективної діяльності. Слід зазначити, що саме на такому підході базується Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року.

Під дипломатичними привілеями розуміються особливі переваги і пільги, надані представництвам і їхнім співробітникам, у порівнянні з громадянами держави перебування.

Під дипломатичними імунітетами розуміють вилучення представництва і його співробітників із юрисдикції і примусових дій із боку держави перебування.

У міжнародному праві розрізняють привілеї та імунітети дипломатичних представництв і привілеї та імунітети їхніх співробітників (особисті привілеї та імунітети)[4, c. 117-118].

До привілеїв та імунітетів дипломатичних представництв належать такі:

— недоторканність помешкань представництва —вона означає, що власті держави перебування не можуть ступати в це помешкання без згоди глави представництва. Більш того, на країні перебування лежить спеціальний обов'язок приймати всіх належних заходів для захисту помешкань представництва від усякого нанесення шкоди і вторгнення та запобігання всякого порушення спокою або образи його гідності. Помешкання представництв, предмети їхньої обстановки й інше майно, що знаходиться в них, а також засоби пересування користуються імунітетом від обшуків, арешту, реквізицій і виконавчих дій. При цьому термін «помешкання» тлумачиться розширювально й охоплює будинки або частини будинків, використовувані для представництва, включаючи резиденцію глави представництва, кому б не належало право власності на них, включаючи обслуговуючу даний будинок або частину будинку земельну ділянку. Але це ні в якій мірі не означає, що помешкання дипломатичного представництва є суверенною частиною території держави, що акредитує. Територія дипломатичного представництва знаходиться під суверенітетом держави перебування, але їй, відповідно до міжнародного права, наданий особливий правовий режим (режим екстериторіальності) із метою успішного виконання функцій, покладених на представництво;

— фіскальний імунітет (від латин, fiscalis — казенний) означає звільнення дипломатичних представництв від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, крім зборів за конкретні види обслуговування. Збори, стягнуті представництвом при виконанні своїх обов'язків (наприклад, за видачу віз), звільняються від усіх податків і мит держави перебування;

— недоторканність архівів і документів представництва — ці об'єкти недоторканні у будь-який час і незалежно від їхнього місцезнаходження, тобто де б вони теоретично не знаходилися. Офіційна кореспонденція представництва недоторканна. Дипломатична пошта не підлягає ні розпечатуванню, ні затримці;

— свобода зносин представництва — означає, що дипломатичне представництво має свободу зносин із своїм урядом, іншими представниками і консульствами акредитованої держави, де б вони не знаходилися. Для здійснення цих зносин дипломатичні представництва вправі користуватися всіма засобами, які підходять, включаючи дипломатичних кур'єрів, закодованими або шифрованими депешами. Дипломатичні кур'єри користуються особистою недоторканністю і підлягають особливому захисту з боку держави перебування. Державою, що акредитує, або представництвом може бути призначений дипломатичний кур'єр ad hoc (наприклад, командир цивільного повітряного або морського судна, що несе прапор держави, що акредитує). У цьому випадку імунітети припиняються в момент доставки дипломатичної пошти за призначенням. Дипломатичні представництва вправі за згодою країни перебування встановити радіостанцію і використовувати її, а також володіють позачерговим правом користування засобами цивільного електрозв'язку. У свою чергу, держава перебування для належного й ефективного виконання функцій дипломатичних представництв зобов'язана сприяти полегшенню їхньої роботи, забезпечити свободу пересувань і повідомлень, надати всі можливості для виконання функцій дипломатичних представництв;

— право користування прапором і емблемою держави, що акредитує, — це право належить як самому представництву, так і його главі. Ці символи держави, що акредитує, розміщуються на помешканнях представництва, включаючи резиденцію глави представництва, а також на його засобах пересування[2, c. 86-88].

До особистих привілеїв та імунітетів належать:

— недоторканість особи дипломата — особа дипломатичного агента недоторканна, він не підлягає арешту або затримці в будь-якій іншій формі. Держава перебування зобов'язана ставитися до нього з належною повагою і приймати належних заходів для запобігання яких-небудь зазіхань на його особу, свободу, гідність.

— недоторканність житла — приватна резиденція дипломатичного агента користується тією ж недоторканністю і захистом, що і помешкання дипломатичного представництва (приватна резиденція дипломатичного агента містить у собі будь-яке помешкання, у якому може мешкати дипломат: квартиру, номер у готелі, будинок). Папери дипломатичного агента, його кореспонденція, крім ряду випадків, пов'язаних із цивільною юрисдикцією держави перебування, є недоторканними;

— імунітет від юрисдикції — дипломатичний агент користується імунітетом від карної, цивільної й адміністративної юрисдикції держави перебування. Він має абсолютний імунітет від карної юрисдикції.

За загальним правилом дипломат не повинен порушувати законів держави перебування, проте у випадку вчинення ним кримінально караного діяння кримінальна справа стосовно нього не порушується в силу даного імунітету. Така особа оголошується persona non grata і їй пропонується залишити територію держави перебування.

Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях зафіксовані в статті 6 зазначеної Віденської конвенції 1975 року. До них, зокрема, належать:

а) забезпечення представництва держави, що посилає, при організації;

б) підтримка зв'язку між державою, що посилає, і організацією;

в) ведення переговорів з організацією й у її рамках;

г) з'ясовування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про неї уряду держави, що посилає;

ґ) забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;

д) захист інтересів держави, що посилає, у відношенні організації;

є) сприяння здійсненню цілей і принципів організації шляхом співробітництва з організацією й у її рамках.

У статті 7 цієї ж Конвенції визначені функції постійної місії наглядачів при міжнародній організації. Слід зазначити, що в порівнянні з функціями постійного представництва вони носять більш обмежений характер. Зокрема, вони полягають в:

а) забезпеченні представництва держави, що посилає, і охороні її інтересів стосовно організації, а також підтримці зв'язків із нею;

б) з'ясовуванні здійснюваної в організації діяльності і повідомленні про неї уряду держави, що посилає;

в) сприянні співробітництву з організацією і веденні з нею переговорів.

Слід вказати на те, що частина функцій постійних представництв держав при міжнародних організаціях практично збігається з функціями дипломатичних представництв. Але тут є і розрізнення, що пов'язані зі специфікою діяльності міжнародних організацій і наявністю тристоронніх зв'язків (держава, що посилає,— оргалізація — держава, що приймає) у процесі здійснення такої діяльності.

Зазначені обставини визначають і особливості процедури призначення і припинення функцій членів персоналу постійних представництв і його кількісний склад. Так, наприклад, стаття 9 Конвенції 1975 року закріплює принцип свободи призначення співробітників постійних представництв. При цьому чисельність персоналу представництва не повинна виходити за межі, що є розумними і нормальними з урахуванням функцій організації, потреб даного представництва, а також обставин і умов, що існують у державі перебування (стаття 14).

Представництво держав у міжнародній організації зазвичай містить у собі таких осіб: главу представництва, членів дипломатичного, адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналів.

Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ або іншого компетентного органу. Особливістю призначення глави постійного представництва є те, що для нього не потрібно одержання агремана. Глава представництва вручає генеральному секретарю організації свої повноваження, що дають правову підставу для виконання ним своїх функцій.

Держава, що акредитує, повідомляє організацію про призначення, посаду, звання співробітників представництва, про прибуття і вибуття персоналу і членів їхніх родин; про місцезнаходження помешкань представництва і приватних резиденцій співробітників і т.п.[7, c. 261-263]


2. Особливості користування дипломатичними привілеями та імунітетами

Дипломатичні привілеї та імунітети - це особливі права та переваги, які країна перебування надає дипломатичним представництвам, спеціальним місіям, представництвам держав при міжнародних міжурядових організаціях, делегаціям на міжнародних міжурядових конференціях, їхнім главам та співробітникам.

До середини XX ст. дипломатичні привілеї та імунітети регулювались переважно нормами міжнародної ввічливості та певною мірою Віденським регламентом 1815 р. (із доповненнями, внесеними на Аахенському конгресі 1818 p.)- Сучасні дипломатичні привілеї та імунітети знайшли своє закріплення в низці багатосторонніх договорів: Конвенції про привілеї та імунітети ООН 1946 p., Конвенції про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 p., Угоді між ООН та США про місцезнаходження центральних установ ООН 1947 p., Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., Віденській конвенції про консульські зносини 1963 p., Конвенції про спеціальні місії 1969 p., Конвенції про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 р., Віденській конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. Окремі аспекти правового положення та статусу дипломатичних представництв та їхнього персоналу регулюються також двосторонніми угодами, підписання яких передбачено пунктом "б" ст. 47 Віденської конвенції 1961 р. Цей пункт надає можливість державам як обмежувати, так і розширювати дипломатичні привілеї та імунітети у стосунках між собою на основі принципу взаємності.

Дипломатичні привілеї та імунітети складають єдине поняття, однак між його основними складовими існують суттєві відмінності. Під імунітетом слід розуміти вилучення з-під юрисдикції держави перебування офіційних представництв іноземної держави, їхнього персоналу та інших осіб, які користуються міжнародним захистом, і дотримання стосовно них принципу недоторканності. Імунітет, таким чином, виступає як інструмент, потрібний для безперешкодного виконання органами зовнішніх зносин держави та їх співробітниками покладених на них функцій.

На відміну від імунітетів, привілеї - це певні пільги та переваги, які надаються державою перебування органам зовнішніх зносин інших держав і співробітникам цих органів з метою створення найсприятливіших умов для їхнього функціонування. Дипломатичні привілеї діють у більш вузькій сфері існуючого правопорядку країни перебування, а не всього правопорядку, як це стосується імунітетів[8, c. 59-61].

Дипломатичні привілеї та імунітети підрозділяються на дві основні групи: привілеї та імунітети дипломатичного представництва як органу держави й особисті привілеї та імунітети членів дипломатичного персоналу представництва. Перша група норм включає такі привілеї та імунітети: недоторканність приміщень дипломатичних представництв; недоторканність його архівів, кореспонденції; фіскальний імунітет (звільнення від оподаткування в країні перебування); митні привілеї; право на використання на будинку представництва прапора й герба своєї держави. До особистих привілеїв та імунітетів належать: особиста недоторканність; недоторканність приватної резиденції, кореспонденції, паперів і, за деякими винятками, майна, імунітет від юрисдикції та можливого притягнення дипломата до кримінальної відповідальності; пільги при проходженні митного та прикордонного контролю; податкові привілеї.

Одним із найважливіших дипломатичних імунітетів є, безперечно, імунітет, який забезпечує недоторканність дипломатичного представництва. Відповідно до Віденської конвенції 1961 р. "приміщення представництва" - це будинок (або ж його частина), у якому розміщується представництво. Це стосується й резиденції глави представництва, незалежно від того, хто володіє правом власності на неї, а також земельної ділянки, що обслуговує цей будинок чи його частину. У поняття "земельна ділянка", згідно з коментарем Комісії міжнародного права ООН, входять також сад і автостоянка, що належать представництву. Загалом цей дипломатичний імунітет регламентується ст. 22 згаданої Конвенції. У ній роз'яснюється, що приміщення представництва є недоторканними. Власті держави перебування не можуть проникнути в ці приміщення інакше, як з дозволу глави представництва. Заборона вступати в приміщення представництва без дозволу його глави має абсолютний характер. Це правило не має ніяких винятків, і його потрібно дотримуватись навіть у випадку пожежі в дипломатичному представництві або захоплення останнього терористами. Неприпустимість доступу місцевої влади у приміщення дипломатичного представництва без згоди його глави виключає тим самим можливість здійснення таких примусових заходів, як обшук, арешт, реквізиція, та виконавчих дій. Забезпечуючи недоторканність приміщень дипломатичного представництва, держава перебування зобов'язана попереджувати дії місцевої влади, які можуть завдати шкоди, порушити спокій або принизити гідність дипломатичного представництва. Йдеться про попередження свідомих ворожих акцій з боку місцевої влади. Дії, які в тій чи іншій мірі зачіпають інтереси дипломатичного представництва, проте не направлені спеціально проти нього і є результатом звичайної функціональної діяльності (громадські роботи в безпосередній близькості від приміщень представництва, тимчасове відключення з технічних причин електроенергії, телефонного зв'язку тощо), не можуть розцінюватися як порушення недоторканності приміщень[6, c. 106-108].

Ще одним аспектом поняття "недоторканність приміщень" є спеціальне зобов'язання держави перебування забезпечити захист дипломатичних представництв від посягань приватних осіб. Це зобов'язання включає в себе два компоненти: по-перше, організацію місцевими органами влади у випадку необхідності фізичної охорони дипломатичного представництва та убезпечення його від будь-яких нападів, вторгнень та інших посягань з боку приватних осіб і, по-друге, у разі здійснення посягань, - проведення розслідування та покарання винних, а також забезпечення компенсації заподіяної шкоди. Охорона приміщень дипломатичних представництв здійснюється державами перебування, як правило, шляхом використання спеціальних поліцейських або військових підрозділів.

Особливе місце серед дипломатичних привілеїв та імунітетів посідає особиста недоторканність. Загальновизнаним є положення, що це основоположний дипломатичний імунітет, від якого походять усі інші імунітети та привілеї дипломата. Цей дипломатичний імунітет регламентується ст. 29 Віденської конвенції 1961 р. і передбачає захист від арешту або затримання дипломата.

Ще одним аспектом цього дипломатичного імунітету є забезпечення посиленого захисту дипломата від посягань із боку приватних осіб. Як у теорії міжнародного права, так і на практиці дотримання зазначених зобов'язань забезпечення нормальної діяльності дипломатів у країні перебування завжди розглядалося як найголовніша умова. Проте за останні два десятиріччя у зв'язку з різкою активізацією міжнародного тероризму виникла стійка тенденція до зростання різного роду посягань на життя, честь і гідність дипломатів.

Особливе місце в питанні особистої недоторканності дипломата посідає його непідсудність законам країни перебування. Згідно зі ст. 31 Віденської конвенції 1961 р. імунітет від кримінальної відповідальності є повним і абсолютним, а щодо цивільної та адміністративної юрисдикції є винятки, коли дипломат не може посилатися на свій імунітет: майнові позови, що стосуються приватного нерухомого майна; позови, що стосуються успадкування; позови, що стосуються будь-якої професійної або комерційної діяльності, яка здійснюється дипломатом у країні перебування за межами своїх офіційних повноважень. Зауважимо, що закріплені в Конвенції обмеження імунітету щодо цивільної юрисдикції майже не відповідають сучасній дипломатичній практиці, оскільки в наш час переважна більшість держав забороняє своїм дипломатам володіти приватною нерухомістю в країні перебування, а також займатися приватною професійною або комерційною діяльністю[3, c. 95-97].

Звільнення дипломата від кримінальної, адміністративної та цивільної юрисдикції в країні перебування не приводить до його повної безкарності у випадку здійснення ним правопорушень. Існує дві можливості реального покарання дипломата. Перша з них полягає в тому, що імунітет дипломатичного агента від юрисдикції країни перебування не звільняє його від юрисдикції акредитуючої держави. Друга можливість полягає в тому, що від імунітету юрисдикції дипломатичного агента може відмовитися акредитуюча держава. Це робиться без його згоди, і дипломат зобов'язаний підкоритися прийнятому рішенню. Така практика мала місце після трагічного випадку у Вашингтоні наприкінці 1996 р., коли в результаті автомобільної аварії з вини грузинського дипломата загинула 16-річна громадянка США. Дипломат, як було доведено, перебував за кермом свого авто в стані алкогольного сп'яніння, і на вимогу Держдепартаменту США МЗС Грузії змушене було позбавити свого дипломата імунітету. Йому довелося нести кримінальну відповідальність за американськими законами.

До імунітету особистої недоторканності дипломата належить також митний імунітет, який складається з трьох основних компонентів: безперешкодного ввезення та вивезення предметів особистого користування; звільнення вказаних предметів від митного оподаткування; звільнення, у вигляді загального правила, особистого багажу дипломата від митного огляду. У поняття імунітету особистої недоторканності дипломата входять також недоторканність приватної резиденції дипломатичного агента (ст. ЗО Віденської конвенції). Ідеться, насамперед, про житлові приміщення, у яких мешкають дипломат та його родина, дачу, а також номер у готелі, купе в поїзді, каюту на судні під час пересування дипломата територією країни перебування у зв'язку з виконанням ним дипломатичної місії. Віденська конвенція (ст. 30) передбачає також недоторканність паперів та кореспонденції дипломата в тій мірі, в якій забезпечуються недоторканність архівів, документів та офіційної кореспонденції дипломатичного представництва. Це означає на практиці, що папери та кореспонденція дипломата не підлягають затриманню, розпечатуванню, використанню місцевою владою в офіційних цілях і мають забезпечуватися захистом від посягань з боку приватних осіб.

Засоби пересування дипломатичних представництв та їхнього персоналу користуються в країнах перебування правом недоторканності. Це означає, що дипломатичний засіб пересування не підлягає обшуку, реквізиції, арешту та виконавчим діям. Цей імунітет поширюється також на засоби пересування співробітників адміністративно-технічного персоналу та членів їхніх сімей (ст. 37 Віденської конвенції). Поширення імунітетів на засоби пересування, що належать співробітникам обслуговуючого персоналу, Конвенцією не передбачено. Необхідним атрибутом засобів пересування дипломатичних представництв та їхнього персоналу є номерні знаки спеціальних серій, які надаються в країнах акредитації.

Надзвичайно важливим дипломатичним імунітетом є свобода зносин дипломатичного представництва та дипломатичних агентів з акредитуючою країною. У дипломатичній практиці склалося правило, згідно з яким держава перебування зобов'язана створити іноземному дипломатичному представництву всі необхідні умови для безперешкодного зв'язку зі своїм урядом. Важливим аспектом таких зносин є можливість здійснення дипломатичним представництвом таємного зв'язку з Центром. Таке ж зобов'язання дозволяти та забезпечувати вільні зносини покладається й на треті країни, через територію яких офіційна кореспонденція дипломатичного представництва перевозиться транзитом (ст. 40 Віденської конвенції 1961 p.). Відповідно до зазначеної статті та ст. 27 звільнення дипломатичної пошти від розпечатування та затримання має абсолютний характер. Однак, в дипломатичній практиці більшості держав з'являється тенденція до обмеження імунітетів дипломатичної пошти. Позиція цих держав зводиться до того, що за наявності серйозних підозр щодо використання дипломатичної пошти в злочинних цілях держава перебування має право вимагати її розпечатування, а в разі відмови - повернути її відправникові[5, c. 56-58]. Одним із привілеїв дипломатичних співробітників посольства є можливість вільного пересування територією країни перебування, за винятком зон, закритих для іноземців з міркувань безпеки. Дипломатам, адміністративно-технічному й обслуговуючому персоналу і членам їхніх родин надають привілеї та імунітети й ті держави, територією яких вони прямують до місця призначення і назад.

Дипломатичні привілеї та імунітети надаються в повному обсязі главам держав і урядів, міністрам закордонних справ, представникам міжнародних організацій, які мають дипломатичний статус, іншим громадянам, які мають дипломатичні паспорти, видані їм на законних підставах.

Дипломатичними привілеями та імунітетами в повному обсязі користуються глави й члени дипломатичного персоналу представництв, члени їхніх родин, якщо останні проживають разом із дипломатом та не є громадянами країни перебування. Адміністративно-технічний персонал дипломатичного представництва та члени їхніх родин, якщо вони проживають разом із співробітником представництва та не є громадянами країни перебування, користуються дипломатичними привілеями та імунітетами за тим винятком, що імунітет від адміністративної та цивільної юрисдикції держави перебування не поширюється на дії, які виходять за межі їхніх службових обов'язків, а їхній особистий багаж не звільняється від митного огляду. Обслуговуючий персонал (за умови, що його члени не є громадянами країни перебування й не проживають у ній постійно) користується імунітетом лише в межах виконання посадових обов'язків та звільняється від податків, зборів і нарахувань на заробіток. Держави можуть укладати між собою угоди про розширення обсягів дипломатичних привілеїв та імунітетів для адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу на основі взаємності[1, c. 114-116].


Висновки

Для того щоб міжнародна організація могла нормально функціонувати, вона повинна користатися визначеними привілеями і імунітетами. Представники держав — членів міжнародної організації і її посадових осіб також повинні користатися привілеями і імунітетами, необхідними для виконання ними своїх функцій.

Ці положення, що знайшли відображення в ст. 104 і 105 Статуту Організації Об'єднаних Націй і в статутних документах ряду інших міжнародних організацій, є в даний час загальновизнаними.

У розвиток положень ст. 105 Статуту Генеральна Асамблея ООН 13 лютого 1946 р. прийняла Конвенцію про привілеї і імунітетах Об'єднаних Націй, у якій дані питання регламентуються більш конкретно. 21 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН затвердила Конвенцію про привілеї і імунітетах спеціалізованих установ. Дана Конвенція застосовна до всіх спеціалізованих установ системи ООН з урахуванням деяких змін, передбачених в особливих додатках, що розробляються цими установами з метою відображення їхньої специфіки.

Необхідно підкреслити, що імунітет представників держав у міжнародних організаціях значно ширше, повніше, ніж імунітет посадових осіб. Власне кажучи він аналогічний дипломатичному, що має під собою серйозні підстави. Головним тут є те, що, як і у випадку з дипломатичними представниками, в основі імунітетів і привілеїв представників держав у міжнародних організаціях і в органах цих організацій лежить насамперед право держав на міжнародне представництво. Звідси необхідність володіння цією категорією представників максимально можливими привілеями і імунітетами, що наближаються до дипломатичного чи аналогічними їм.


Список використаної літератури

1. Гуменюк Б. І. Сучасна дипломатична служба: навч. посібник / Б.І. Гуменюк, О.В. Щерба. - К. : Либідь, 2001. - 255 с.

2. Гуменюк Б. Основи дипломатичної та консульської служби: Навч. посіб. для студ. вуз. / Борис Іванович Гуменюк,; Борис Гуменюк. - К. : Либідь, 1998. - 247 с.

3. Калашник Г. Вступ до дипломатичного протоколу та ділового етикету: навч. посіб.. — К. : Знання, 2007. — 143с.

4. Репецький В. Дипломатичне і консульське право: Підручник для студ. вузів / Василь Репецький,; Ред. Леся Дячишин,. - Львів : Бібльос, 2002. - 344 с.

5. Ріяка В. Дипломатичний протокол: Навч. посібник / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х. : Нац. юрид. акад. України, 2006. — 134с.

6. Руденко Г. М. Основи дипломатичного протоколу. — К. : Бліц- Інформ, 1996. — 184с.

7. Сагайдак О. Дипломатичний протокол та етикет: Навч. посібник / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. Факультет міжнародних відносин. — К. : Знання, 2006. — 380с.

8. Сардачук П. Дипломатичне представництво: організація і форми роботи: навчальний посібник / Петро Сардачук, Олександра Кулик,. - К. : Україна, 2001. – 174 с.

загрузка...
Top