Міжнародні економічні відносини: теоретичні питання

1. Міжнародний поділ праці.

2. Міжнародна торгівля послугами.

3. Міжнародний рух капіталу як форма МЕВ.

4. Валютне регулювання зовнішньоекономічною діяльністю.

5. Сутність і види міжнародного бізнесу.

Список використаної літератури.


1. Міжнародний поділ праці

Міжнародний поділ праці – це спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг. За цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

Як попередні передумови реалізації порівняльної переваги треба враховувати, що країна, яка виходить зі своєю продукцією на світовий ринок, повинна мати переваги бодай над частиною інших виробників цієї продукції (наприклад, мати дешеву сировину, володіти секретами технології виробництва тощо); водночас на світовому ринку повинен бути попит на цю продукцію; нарешті затрати на транспортування мають бути обопільно вигідними для виробника і споживача.

Під час подальшого визначення спеціалізації важливим є те, як складається загальна ситуація на світовому ринку. Закон порівняльних переваг стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка мас абсолютні переваги з виробництва будь-яких товарів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у виробництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє.

Важливою формою суспільного поділу праці є географічний, або територіальний, поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих територій на виробництві певних товарів і послуг й виникненні товарного обміну між ними такими товарами та послугами, які в районах спеціалізації продукуються з порівняно меншими витратами. При цьому, формування спеціалізації території може бути зумовлений як природно-ресурсними чинниками (можливість вирощування певних сільськогосподарських культур, наявність тієї чи іншої мінеральної сировини тощо), так і економічними та соціальними передумовами (наявність кваліфікованих трудових ресурсів, капіталу та ін.), історичними та національними особливостями. Звичайно, чим більший вибір взаємодіючих чинників і передумов може використати та чи інша територія або країна, тим більші її можливості участі в географічному поділі праці. У тому й особливість географічного поділу праці, що він дає змогу нівелювати або й зовсім зняти проблеми, викликані, наприклад, нестачею ресурсів в будь-якому районі країни. Географічний поділ праці виникає між територіями незалежно від того, мають вони державний суверенітет, чи ні[4, c. 154-156].

Найвища форма суспільного поділу праці - міжнародний поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг, за цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

На основі внутрішньогалузевого поділу праці розвиваються тісні зв’язки між підприємствами різних країн. Про зростаючу динаміку цих процесів свідчать такі дані: у США на 1970 р. зросла від 16,6% до 37,4%, в Японії з 25% до 53,7%, у Нідерландах – з 29% до 52,3%, у Швеції – з 30%-53,7%.

На сучасному етапі значно посилилась тенденція до поглиблення міжнародного поділу праці. Як попередні передумови реалізації порівняльної переваги треба враховувати, що країна, яка виходить зі своєю продукцією на світовий ринок, повинна мати переваги бодай над частиною інших виробників цієї продукції (наприклад, мати дешеву сировину, володіти секретами технології виробництва тощо); водночас на світовому ринку повинен бути попит на цю продукцію; нарешті затрати на транспортування мають бути обопільне вигідними для виробника і споживача.

Під час подальшого визначення спеціалізації важливим є те, як складається загальна ситуація на світовому ринку. Закон порівняльних переваг стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка має абсолютні переваги з виробництва будь-яких товарів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у виробництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє. Наприклад, підприємцям країни, що спеціалізується в світовому господарстві на виробництві наукоємної продукції (роботи, ЕОМ, системи електронного зв'язку тощо) недоцільно відволікати економічні ресурси на виготовлення простої та дешевої продукції. Трапляється й так, що країні, яка не може налагодити ефективної системи господарювання, часто-густо нічого запропонувати на світовий ринок, окрім сировини, наприклад, нафти, газу чи лісу. Але, зрештою, міжнародний поділ праці та участь у зовнішньоторгових відносинах вигідні всім.

Для реалізації можливостей, що виникають у процесі розвитку міжнародного поділу праці та забезпечення руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили, на світових ринках потрібна взаємодія правових, адміністративних, валютних систем, ефективна організація виробництва і зовнішньої торгівлі. Отже, є необхідність у постійній підтримці міжнародних двосторонніх та багатосторонніх економічних відносин, укладанні зовнішньополітичних та зовнішньоторгових угод як між окремими фірмами, так і між урядами країн[8, c. 197-199].

2. Міжнародна торгівля послугами

До міжнародної торгівлі послугами належать транспортні послуги, фрахт, міжнародний туризм, банківські, біржові та посередницькі послуги, страхові операції, рекламні заходи, ярмарки, обмін в галузі культури, інформації та інші "невидимі" блага.

В ролі продавців і покупців виступають держави, державні та недержавні організації, окремі особи, приватні, акціонерні та кооперативні підприємства й фірми.

Послуги — товар специфічний. їх особливість як товару полягає в:

— невидимості;

— нерозривності процесу виробництва і реалізації;

— розриві у часі між фактом купівлі-продажу та фактом її споживання;

— як правило, неможливості накопичення, зберігання і транспортування;

— невідчутності на дотик;

— високому ступені індивідуалізації залежно від вимог споживача;

— територіальній розрізненості їх виробника та споживача;

— отриманні мультиплікаційного ефекту.

У зв'язку з цим, міжнародна торгівля послугами порівняно з торгівлею товарами має такі особливості:

— торгівля переважно здійснюється на прямих контактах між виробниками послуг і їх споживачами;

— її регулювання здійснюється не на кордоні, а всередині країни відповідними положеннями внутрішнього законодавства;

— велика залежність обсягу послуг і їх вартості від складності та наукомісткості товарів;

— значно більша захищеність державою виробництва і реалізації послуг, ніж сфери матеріального виробництва і торгівлі;

— послуги, що надходять в особисте споживання (туризм, освіта, культура тощо), не можуть бути задіяні у господарському обороті.

Специфічність послуг як товару та загальні особливості торгівлі послугами обумовлюють особливості торгівлі окремими послугами.

Угоди купівлі-продажу послуг туризму здійснюються на туристичному ринку. Причому угода може бути складена без прямого залучення продавця і покупця послуги туризму, а з допомогою телефонного дзвінка, телеграми, факсу тощо. Тобто туристичний ринок не обмежений специфічним місцем чи географічною зоною. На туристичному ринку зустрічається попит послуг туризму з боку туристів та пропозиція на послуги туризму з боку туристичної фірми[1, c. 114-116].


3. Міжнародний рух капіталу як форма МЕВ

Міжнародний рух капіталу — це переміщення капіталу між країнами у пошуку більш вигідної сфери застосування.

Капітал, як і робоча сила, здатний рухатися не тільки в межах національного господарства, айв межах світового господарства. Причому йому властивий більш високий рівень мобільності в порівнянні з робочою силою. На шляху міжнародного руху капіталу стоїть менше перешкод та обмежень, ніж на шляху міграційних потоків робочої сили. Інакше кажучи, міжнародний рух капіталу має певні.

Однією із форм міжнародних економічних відносин є вивіз капіталу, тобто його експорт в інші країни приватними фірмами і державою з метою одержання прибутку. Міжнародна міграція капіталу зародилася ще в епоху капіталізму вільної конкуренції, коли капітали в пошуках більш високого прибутку не тільки переливалися з галузі в галузь, сприяючи утворенню середньої норми прибутку, а й перетинали національні межі, проникаючи в економіку інших країн.

Можливість та необхідність міжнародного руху капіталу зумовлена цілою низкою факторів, серед яких найважливішими є такі:

інтернаціоналізація господарського житія і втягнення більшості країн у систему світових економічних зв'язків;

утворення відносного надлишку капіталу на національному ринку і відсутність умов його ефективного застосування;

можливість більш прибуткового застосування капіталу за кордоном в результаті наявності там дешевої сировини, енергії, кваліфікованої робочої сили та виробничої і соціальної інфраструктури;

прагнення забезпечити чистоту навколишнього середовища в країнах-експортерах капіталу.

Форми міжнародного руху капіталу розрізняють за джерелами походження капіталу, характером використання, строками вкладання.

За джерелами походження капіталу на міжнародному ринку розрізняють вивіз офіційного капіталу і вивіз приватного капіталу. Офіційний (державний) капітал становить собою грошові кошти з державного бюджету та матеріальні цінності держави, що деремішуються за кордон або надходять із-за кордону за рішенням урядів чи міжурядових організацій. Сюди відносяться всі позики, кредити, дарування (гранти), допомоги, що надаються однією країною іншій на основі міжурядової угоди. Офіційним вважається і той капітал, яким розпоряджаються міжнародні міжурядові організації (кредити МВФ, Світового банку, витрати ООН на реалізацію якихось програм тощо). Джерелом офіційного капіталу є кошти державного бюджету, а тому його переміщення за кордон здійснюється на основі рішення органів виконавчої та представницької влади. Приватний (недержавний) капітал становить собою грошові кошти і матеріальні цінності приватних фірм, банків та інших недержавних організацій, що переміщуються за кордон або надходять із-за кордону за рішенням їх керівних органів і їх об'єднань. До цієї категорії руху капіталу відносяться капіталовкладення приватних фірм, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування. Хоча джерелом походження приватного капіталу є кошти недержавних фірм та організацій, вивіз його за кордон, як правило, регулюється і контролюється державними органами[9, c. 185-187].

За характером використання капіталу на міжнародному ринку розрізняють вивіз позичкового капіталу і вивіз підприємницького капіталу. Позичковий капітал становить собою засоби, що даються в позику з метою одержання прибутку у вигляді процента. Вивіз позичкового капіталу здійснюється у вигляді приватних і державних позик через систему міжнародного кредитування. Докладніше про міжнародний кредит мова йтиме нижче.

Підприємницький капітал становить собою довгострокові зарубіжні інвестиції, що ведуть до створення за кордоном філіалів Дочірніх підприємств, компаній, спільних підприємств. Вивіз підприємницького капіталу здійснюється кількома шляхами: шляхом будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств, шляхом придбання контрольного пакету або просто частини акцій діючих підприємств; шляхом відкриття за кордоном власних філіалів або Дочірніх компаній.

Капіталовкладення у зарубіжні підприємства залежно від контролю за останніми поділяються на прямі і портфельні. Прямі інвестиції здійснюються шляхом будівництва за кордоном власних Промислових, торгових та інших підприємств і дають право контролю над ними. Це право обумовлюється володінням контрольним пакетом акцій. У міжнародній статистиці до прямих інвестицій відносяться такі, Коли в іноземного інвестора зосереджено" не менше 25% акціонерного Капіталу компанії. В кінці 90-х років XX століття щорічний обсяг прямих іноземних інвестицій складав 250-260 млрд. доларів.

З вивозом капіталу відбулося становлення і зміцнення ролі транснаціональних корпорацій (ТНК). Згідно з документами ООН до транснаціональних корпорацій відносяться такі, які мають дочірні фірми у двох або більше країнах незалежно від юридичної форми або сфери діяльності їх зарубіжних фірм. В кінці 90-х років XX століття у світі було майже 38 тисяч транснаціональних корпорацій, яким належало понад 210 тисяч філіалів у зарубіжних країнах.

З метою забезпечення співставлення обліку у міжнародній практиці здійснюється класифікація підприємств в залежності від частки прямого інвестора в капіталі іноземного підприємства. Прямий інвестор - це державні або приватні організації, фізичні та юридичні особи і їх об'єднання, що володіють підприємством з прямими інвестиціями. Підприємство з іноземними інвестиціями - це акціонерне чи неакціонерне підприємство, в якому прямому інвестору-резиденту іншої країни належить не менше 10% звичайних акцій і голосів (в акціонерному підприємстві) або їх еквівалент (в неакционерному підприємстві).

Підприємства з іноземними інвестиціями поділяють на дочірні компанії, асоційовані компанії та філіали. Дочірні компанії становлять собою підприємства, в яких прямий інвестор-нерезидент володіє більш ніж 50% капіталу. Асоційовані компанії - це підприємства, в яких прямий інвестор-нерезидент володіє менше ніж 50% капіталу. Філіали - це підприємства, що повністю належать прямому інвестору[10, c. 113-115].

Головними причинами прямих зарубіжних інвестицій є і технологічне лідерство, переваги в кваліфікації робочої сили, розміри корпорації, рівень концентрації виробництва, необхідність доступу дощ природних ресурсів тощо.

Прямі зарубіжні інвестиції вигідні для країн-експортерів капіталу і країн-позичальників. Країни-імпортери в результаті прямих зарубіжних інвестицій одержують більш високі прибутки і мають можливість впливати на внутрішню та зовнішню політику країн-імпортерів капіталу. Країни експортери в результаті прямих зарубіжних інвестицій мають можливість більш швидко розвивати своє господарство, долучатися дат новітніх технологій, створювати додаткові робочі місця, вирішувати соціальні проблеми.

Враховуючи економічне і соціально-політичне значення прямих інвестицій, уряди країн-експортерів та країн-імпортерів розробляють, здійснюють заходи щодо стимулювання прямих інвестицій. Серед пил заходів найбільш поширені такі:

надання державних гарантій прямим інвесторам. їх можуть надавати країни-експортери і країни-імпортери капітал Уряди, зацікавлені в експорті капіталу, можуть давати національним компаніям гарантії повернення повної суми інвестованого капіталу або його частки за рахунок державних джерел у випадку націоналізації, стихійного лиха, неможливості переведення прибутку, неконвертованості місцевої валюти і інших непередбачених обставин. Гарантії інвестиції закріплюються в двосторонніх чи регіональних угодах про захист інвестицій;

страхування зарубіжних інвестицій, яке здійснюють відповідні приватні та державні структури країн-експортерів капіталу;

врегулювання інвестиційних спорів, яке може здійснюватися на базі національного законодавства країн-експортерів та країн-імпортерів капіталу або міжнародного арбітражу;

недопущення подвійного оподаткування, яке забезпечується шляхом двосторонньої угоди про те, що корпорація платить в чужій країні тільки ту частину податку з прибутку, яку вона не заплатила в своїй країні;

адміністративна і дипломатична підтримка з боку урядових інститутів своєї країни, яка найчастіше проявляється у формі домовленостей з країною-імпортером про створення найбільш сприятливих умов для прямих інвесторів.

4. Валютне регулювання зовнішньоекономічною діяльністю

Складовою частиною грошової системи країни є національна валютна система як форма організації валютних відносин. її формування в Україні ще остаточно не закінчено. Основою національної валютної системи є встановлена законом грошова одиниця держави, яка у міжнародних економічних відносинах стає валютою.

Валюта як економічна категорія — це основний елемент, що забезпечує функціонування валютно-фінансового механізму.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності повинно забезпечити:

  • захист економічних інтересів України і законних інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності;
  • створення однакових можливостей для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності з ціллю розвитку всіх видів підприємницької діяльності, незалежно від форм власності, використання доходів і здійснення інвестицій;
  • розвиток конкуренції і ліквідацію монополізму.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється виходячи з наступних цілей:

  • забезпечення збалансованості економіки і рівноваги внутрішнього ринку України;
  • стимулювання прогресивних структурних змін в економіці;
  • створення найбільш сприятливих умов для введення економіки України в систему міжнародного поділу праці.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється:

  • Україною як державою в лиці її органів в межах їх компетенції;
  • недержавними органами управління економікою (товарними, фондовими, валютними біржами, торгівельними палатами і ін.), які діють на основі своїх установчих документів;
  • самими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності на основі відповідних угод, які заключаються між ними.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється за допомогою:

  • законів України;
  • передбачених в законах України актів тарифного і нетарифного регулювання, які видаються державними органами України в межах їх компетенції;
  • економічних методів оперативного регулювання (валютних, фінансово-кредитних операцій та ін.) в рамках законів України;
  • рішень недержавних органів управління економікою, які приймаються згідно їх установчих документів в рамках законів України;
  • договорів, які заключаються суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності і не суперечать законам України[8, c. 224-226].

Отже, яку політику має обирати держава щодо проблем валютного регулювання?

Передусім необхідно справді узгоджувати економічну політику держави з валютною політикою НБУ. Як уже зазначалося, сьогодні всі дії щодо валютного регулювання спрямовані або на ліквідацію наслідків фінансової кризи (яка, до речі, має тенденцію розвиватись у другій половині року, спостерігається майже чотири зазначених періоди підряд і відрізняється лише за глибиною), або на адміністративне регулювання утримання курсу гривні щодо валютного коридору. І немає жодної програми або дії, що були б спрямовані на ліквідацію причин нестабільності національної валюти, яка сьогодні очевидна, — вона не має потужності насамперед тому, що не підтверджена підвищенням макроекономічних показників.

Щодо проблеми високого ступеня залежності валютного ринку від руху іноземних інвестицій та одночасної їх потреби для розвитку української економіки, то НБУ необхідно визначити оптимальні обсяги іноземного інвестування у такому розмірі, який би не мав значного впливу на тенденції валютного ринку. А якщо говорити про потреби в іноземному інвестуванні, то уряд має знайти внутрішні резерви для розміщення коштів в економіку країни.

Функції агента валютного контролю — обов'язки уповноваженого банку щодо здійснення контролю за валютними операціями, що проводяться резидентами і нерезидентами через ці банки. Змістом зазначеного контролю є запобігання уповноваженими банками проведенню резидентами і нерезидентами через ці банки незаконних валютних операцій та/або інформування уповноваженими банками у випадках та в порядку, встановленому законодавством, відповідних державних органів про порушення резидентами і нерезидентами законодавства, пов'язаного з проведенням ними валютних операцій.

Відсутність в уповноважених банках протягом трьох років документів, що підтверджують правомірність проведених цими банками валютних операцій своїх клієнтів, кваліфікується як нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю.

Відповідальність за порушення валютного законодавства

1. Здійснення комерційними банками або фінансово-кредитними установами операцій з валютними цінностями, що передбачені пунктом 2 статті 5 Декрету, без одержання генеральної ліцензії НБУ тягне за собою накладення штрафу в сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій, з виключенням банку з Реєстру банків, їх філій та представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ або без такого виключення.

2. Здійснення резидентами і нерезидентами операцій з валютними цінностями, що потребують одержання ліцензії НБУ згідно з пунктом 4 статті 5 Декрету, без одержання індивідуальної ліцензії НБУ тягне за собою накладення штрафу в сумі, еквівалентній сумі зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій, за винятком:

— вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами — резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;

— вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами — резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;

— платежів в іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов'язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей;

— платежів в іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій;

— вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності;

— відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками за межами України;

— відкриття в закордонних банках рахунків в іноземній валюті дипломатичними, консульськими, торговельними та іншими офіційними представництвами України за кордоном, які мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також філіями та представництвами підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності.

3. Торгівля іноземною валютою банками та іншими фінансово-кредитними установами без одержання ліцензії НБУ та (або) з порушенням порядку й умов торгівлі валютними цінностями на міжбанківському валютному ринку України, встановлених НБУ, тягне за собою накладення штрафу в сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій, з виключенням банку з Реєстру банків, їх філій та представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ або без такого виключення[1, c. 215-217].


5. Сутність і види міжнародного бізнесу

Міжнародний бізнес – це частина загальної системи МЕВ, що відповідає стосункам, пов’язаним з діловою діяльністю промислового, комерційного, валютно-фінансового, перевізного типів. Кожна форма МЕВ відображена в міжнародному бізнесі, і виходячи з них можна говорити про такі види міжнародного бізнесу, як валютний, промисловий, фінансово-кредитний, торговий, аграрний,- кожен з яких, має свої підвиди. Найпоказовішим проявом міжнародного бізнесу є спільне підприємництво та транснаціональний бізнес.

Ведення міжнародного бізнесу має значні відмінності в порівнянні з веденням бізнесу в рамках країни. Велике значення для успішної діяльності фірми набувають речі, про які національним компаніям не доводиться навіть думати. У зв'язку з цим стає очевидним необхідність ретельного вивчення особливостей ведення і управління міжнародним бізнесом, чим саме і займається міжнародний менеджмент.

Міжнародний бізнес можна визначити як ділову взаємодію фірм різних форм власності або їхніх підрозділів, що знаходяться в різних країнах, що має головною метою одержання прибутку за рахунок отримання вигод із переваг ділових міжнародних операцій. Міжнародний бізнес - це підприємницька діяльність, пов'язана з використанням капіталу в різноманітних формах і переваг підвищеної ділової активності; здійснюється з метою отримання прибутку і поширюється на міжнародну економічну сферу. Міжнародний бізнес включає будь-які господарські операції, що здійснюються двома і більше країнами. Такі ділові взаємовідносини можуть виникати на рівні як приватних, так і державних організацій. У випадку участі приватних компаній у міжнародному бізнесі господарські операції, як правило, проводяться з метою одержання прибутку. Діяльність фірм, що мають державну форму власності, не завжди орієнтована на прибуток.

Основні причини здійснення міжнародного бізнесу:

1) Вихід до нових джерел корисних копалин і сировини;

2) Доступ до нових ринків робочої сили;

3) Прагнення до нових ринків збуту.

Характерні риси міжнародного бізнесу:

1) Отримання прибутку відбувається за рахунок використання переваг виходу за межі національних ринків.

2) Підприємства отримують додаткові економічні можливості, що витікають із:

a. Ресурсних особливостей міжнародних ринків;

b. Місткості зарубіжних ринків;

c. Правових особливостей зарубіжних країн;

d. Специфіки міждержавних політичних та економічних взаємовідносин.

3) Внаслідок інтернаціоналізації кожному бізнесу стає максимально доступним глобальний бізнес-сервіс, незалежний від національної належності, орієнтований лише на економічну ефективність.

4) Визначна роль культурного фактора в діяльності міжнародних компаній.

5) Міжнародний бізнес – це система постійно оновлюваних і складно взаємодіючих професійних знань принципово вищого рівня, ніж наявна в будь-якому національному бізнесі.

6) Міжнародний бізнес вбирає в себе найкращі національні зразки, все найкраще у світовій практиці. Принципова відмінність міжнародного бізнесу полягає в оберненій оцінці внутрішньої державної ситуації: негативні тенденції в економіці можуть відкрити додаткові можливості для розвитку міжнародних компаній.

8) На відміну від національної конкуренції, міжнародний бізнес може відчувати підтримку своєї держави у боротьбі з конкурентами в багатьох формах. Інформація – головний стратегічний ресурс міжнародного бізнесу, адаптація – його головна стратегічна зброя.


Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горо-бець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.

6. Міжнародна економіка: навчальний посібник / Нац. академія управління ; ред. : В. Є. Сахаров. - К. : Б. в., 2007. - 431 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ.екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.

10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.

12. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.

загрузка...
Top