Міжнародні економічні відносини. Економічні проблеми

1. Зовнішня торгівельна політика держави.

2. Інжиніринг та його форми. Поняття реінжирингу.

3. Світовий ринок робочої сили.

4. Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ)

5. Економічні проблеми світо господарської інтеграції України.

Список використаної літератури.

1. Зовнішня торгівельна політика держави

Зовнішньоторговельна політика являє собою цілеспрямований вплив держави на торговельні відносини з іншими країнами.

Основні цілі зовнішньоторговельної політики:

  • зміна ступеня і способу включення даної країни в МПП;
  • зміна обсягу експорту й імпорту;
  • зміна структури зовнішньої торгівлі;
  • забезпечення країни необхідними ресурсами (сировиною, енергією тощо);
  • зміна співвідношення експортних і імпортних цін.

Існують два основні напрямки зовнішньоторговельної політики – політика вільної торгівлі (лібералізація) і протекціонізм.

Політика вільної торгівлі в чистому виді означає, що держава утримується від безпосереднього впливу на зовнішню торгівлю, залишаючи за ринком роль основного регулятора. Однак, це не означає, що держава взагалі усувається від впливу на цей напрямок господарської діяльності. Воно укладає договори з іншими країнами, щоб надати максимальної свободи своїм суб'єктам, що хазяюють.

Проведення політики вільної торгівлі дозволяє одержати найбільшу вигоду від міжнародного економічного обміну в основному країнам економічно більш розвинутим, хоча в чистому вигляді вона ніколи і ніде не застосовувалася.

Протекціонізм – політика, спрямована на захист вітчизняної економіки від іноземної конкуренції. На відміну від політики вільної торгівлі при протекціонізмі виключається дія ринкових сил, оскільки передбачається, що економічний потенціал і конкурентоспроможність на світовому ринку окремих країн різні і тому вільна дія ринкових сил може бути невигідною для менш розвинутих країн. Необмежена конкуренція з боку більш сильних держав може привести в менш розвинутих країнах до економічного застою і до формування неефективної для даної країни економічної структури.

Протекціонізм сприяє розвиткові в країні певних галузей виробництва. В аграрних країнах він часто є необхідною умовою індустріалізації. При протекціонізмі скорочується безробіття. Однак занадто тривале застосування цієї політики може призвести і призводить до економічного застою, оскільки, якщо усунути іноземну конкуренцію, то послабляється зацікавленість вітчизняних підприємців у підвищенні технічного рівня й ефективності виробництва.

Можна виділити кілька форм протекціонізму:

  • селективний – спрямований проти окремих країн або товарів;
  • галузевий – захищає визначені галузі, насамперед сільське господарство;
  • колективний – проводиться об'єднаннями країн відносно країн, що до них не входять;
  • прихований – здійснюється методами внутрішньої економічної політики[1, c. 127-128].

Для різних стадій історичного розвитку суспільства характерні різні системи зовнішньоторговельної політики.

У період первісного нагромадження капіталу типовою системою зовнішньоторговельної політики був протекціонізм. Високими ввізними митами на промислові товари вітчизняна промисловість відгороджувалася від іноземної конкуренції. У цей період протекціонізм відігравав прогресивну роль, сприяючи швидкому зростанню промисловості і розвиткові економіки в цілому.

У сучасній політиці регулювання зовнішньоторговельного обміну виявляється об'єктивна потреба в полегшенні міжнародного спілкування. В області МЕВ це виражається в послабленні обмежень зовнішньоторговельного обміну, прагненні до усунення перешкод на його шляху. Такому курсові відповідає політика лібералізації торгівлі, під якою мається на увазі весь комплекс державних заходів щодо регулювання внутрішньої економіки і зовнішніх зв'язків для сприяння зовнішньоторговельному оборотові і зниженню митних та інших бар'єрів.

Елементи лібералізації зовнішньої торгівлі існували і до Другої світової війни у вигляді політики вільної торгівлі. Однак сучасна лібералізація володіє рядом істотних відмінностей:

  • розширено сферу регулюючих заходів, що вийшли за межі тарифної політики й охоплюють усі галузі господарського життя.
  • зросла роль погоджених міжнародних дій, координованих зусиль різних країн з багатобічної лібералізації зовнішньоторговельного обміну.
  • удалося домогтися довгострокового зниження загального «рівня перешкод» розвитку зовнішньої торгівлі.

Особливо зацікавлені в безперешкодному пересуванні товарів між країнами ТНК, для яких лібералізація зовнішньої торгівлі є засобом полегшення внутрішньокорпораційних постачань у межах їхніх промислових комплексів.

Держави, що проводять протекціоністську політику, використовують інструменти зовнішньоторговельної політики, вибір яких залежить від її конкретних цілей. Держава може давати рекомендації і заохочувати суб'єкти, що хазяюють, до тих чи інших дій. До інструментів зовнішньоторговельної політики відноситься система двосторонніх і багатосторонніх договорів. Однак найчастіше в умовах розвинутих ринкових відносин застосовуються тарифи і нетарифні бар'єри. Класичним і основним інструментом зовнішньоторговельної політики є митні тарифи.

Митний тариф – це систематизований перелік ставок мита.

Мито – це податок на імпорт або експорт товарів у момент перетинання ними митного кордону держави.

Мита класифікуються за наступними напрямками.

1. За напрямком руху товару мита бувають:

  • імпортні – зустрічаються найчастіше, застосовуються для захисту національного виробництва, рівня внутрішніх цін, а також для фіскальних і політичних цілей;
  • експортні – перешкоджають проникненню вітчизняних товарів на закордонні ринки, застосовуються значно рідше, зазвичай коли спостерігається недостача тієї чи іншої продукції усередині країни, а також у фіскальних цілях;
  • транзитні – застосовуються дуже рідко.

2. За способом встановлення мита бувають:

  • адвалорні – найбільш розповсюджені, встановлюються у відсотках від ціни товару. Оцінка вартості імпортних товарів робиться відповідно до Угоди про оцінку товарів у митних цілях, укладеної у рамках ГАТТ. Середній рівень ставок адвалорних мит відносно невисокий (близько 6%);
  • специфічні – встановлюються в абсолютному виразі від одиниці виміру;
  • комбіновані (змішані) – установлюються двома способами, відзначеними вище.

Нетарифні бар'єри підрозділяються на три групи.

1. Міри, спрямовані на пряме обмеження імпорту з метою захисту визначених галузей національного виробництва: квоти (контингенти), ліцензії, компенсаційні збори, імпортні депозити, а також антидемпінгові і компенсаційні мита й ін.

2. Міри адміністративного характеру, що безпосередньо не спрямовані на обмеження зовнішньої торгівлі, але приводять до аналогічного результату: митні формальності, технічні і санітарні стандарти і норми, вимоги до упакування і маркірування і т. п[4, c. 219-221].

2. Інжиніринг та його форми. Поняття реінжирингу

Послуги типу "інжиніринг" з'явились в розвинених країнах в 60-ті роки і до теперішнього часу одержали достатньо широкий розвиток. Міжнародний інжиніринг - діяльність по наданню комплексу послуг виробничого, комерційного і науково-технічного характеру, здійснених як спеціалізованими фірмами, так і промисловими, будівельними та іншими компаніями.

Інжиніринг — надання технологічних знань, необхідних для придбання, монтажу і використання куплених або орендованих машин і устаткування. Вони включають широкий комплекс заходів з підготовки техніко-економічного обґрунтування проектів, здійснення консультацій, нагляду, проектування, іспитів, гарантійного і післягарантійного обслуговування.

У рамках інжинірингу можуть надаватися послуги, насамперед, по підготовці нового виробництва. У їхнє число входять упорядкування техніко-економічного обґрунтування проекту, розробка генеральних планів і креслень, керівництво і нагляд за будівництвом, приймально-здавальні роботи. Після закінчення будівництва нового об'єкта і остаточного запуску його в експлуатацію, інжиніринг зводиться до надання послуг по організації процесу виробництва і керуванню підприємством. Іноді він поширюється на сферу збуту продукції, що випускається.

Форми оплати послуг інжинірингу можуть бути різноманітними. Це може бути погодинна оплата праці інженерів-консультантів, відшкодування фактично понесених витрат плюс відома винагорода, оплата в процентах від вартості будівництва об'єкта.

Таким чином, інжиніринг виступає як важливий засіб підвищення ефективності вкладеного в об'єкт капіталу. Його завданням являється одержання замовниками найкращих (оптимальних) результатів від вкладень капіталу та інших витрат за рахунок:

1) системного підходу до здійснення проектів;

2) багатоваріантності технічних й економічних розробок, їх фінансової оцінки і вибору оптимального варіанту;

3) розробки проекту з урахуванням можливості застосування прогресивних будівельних і виробничих технологій, обладнання і матеріалів;

4) застосування сучасних методів організації й управління всіма стадіями виконання проектів[2, c. 67-68].

Як самостійний вид міжнародних комерційних операцій, інжиніринг передбачає надання на основі договору на інжиніринг одною стороною (названої консультантом) другій стороні (названій замовником) комплексу чи. окремих видів інженерно-технічних послуг, пов'язаних з проектуванням, будівництвом і введенням об'єкта в експлуатацію, з розробкою нових технологічних процесів на підприємстві замовника, із вдосконаленням наявних виробничих процесів аж до введення виробу .у виробництво.

Отже, інжиніринг є лише непрямою формою передачі технології[9, c. 294-296].

Інжинірингові послуги можна підрозділити на три групи:

1) послуги по підготовці виробництва:

  • передпроектні послуги (соціально-економічні дослідження, вивчення ринку, польові дослідження, топографічна зйомка, дослідження ґрунтів, розвідка корисних копалин, підготовка техніко-економічних обґрунтувань і т.п., а також консультації і нагляд за проведенням зазначених робіт);
  • проектні послуги (складання генеральних планів і схем, робочих креслень, технічних специфікацій і т.п., а також консультації і нагляд);
  • післяпроектні послуги (підготовка контрактної документації, ведення проекту, нагляд і інспекція за здійсненням робіт, керування будівництвом, приймально-здавальні роботи і т.п.);

2) послуги по організації процесу виробництва і керуванню підприємством;

3) послуги по забезпеченню реалізації продукції. Існує три основних методи будівництва, відповідно до яких розрізняється зміст контрактів на надання інжинірингових послуг.

При першому методі велика частина робіт здійснюється персоналом замовника або місцевих фірм. У цьому випадку закордонна інжинірингова фірма виступає звичайно лише як консультанта і не несе відповідальності за здійснення проекту.

Другий метод припускає виконання іноземною інжиніринговою фірмою більшої частини або всіх інжинірингових послуг і, відповідно, її відповідальність за виконання проекту.

Третій метод застосовується при будівництві об'єктів «під ключ», коли інжинірингові послуги надаються генеральним підрядчиком як складену частину всього комплексу послуг. Спеціалізовані інжинірингові фірми можуть залучатися як субпідрядні організації.

Міжнародний контракт на надання інжинірингових послуг включає ряд обов'язкових пунктів, що регулюють основні умови участі інжинірингової фірми в будівництві об'єктів за рубежем. До них відносяться:

  • зобов'язання інжинірингової фірми і замовника з додатком переліку підлягаючому виконанню робіт;
  • терміни і графіки виконання робіт;
  • чисельність і склад персоналу інжинірингової фірми, що приймає участь у роботах за контрактом;
  • ступінь відповідальності сторін за порушення ними договірних зобов'язань;
  • умови і ставки оплати;
  • умови висновку субпідрядних контрактів і ін.

Висновок контракту на надання інжинірингових послуг найчастіше відбувається в результаті проведення торгів. При оплаті інжинірингових послуг використовуються три основних методи.

1. Погодинна оплата на базі ставок заробітної плати інженерів-консультантів.

Цей метод застосовується для оплати таких видів персональних послуг, як консультування, навчання фахівців, і інших робіт незмінного характеру, обсяг яких найчастіше неможливо визначити. Розцінки по даному методі встановлюються на основі ринкових погодинних або денних ставок заробітної плати персоналу інжинірингової фірми, включаючи різні доплати, витрати на соціальне забезпечення, нарахування на зарплату і т.п.

2. Оплата фактичних витрат плюс фіксована винагорода.

Цей метод застосовується при проведенні інжинірингових робіт з не визначеними заздалегідь обсягом і структурою. При даному методі оплати замовник відшкодовує інжиніринговій фірмі усі фактичні витрати, як прямі, так і накладні, і відповідно до умов контракту виплачує фіксовану суму або процентну надбавку, установлену з урахуванням загального обсягу роботи, кон'юнктури й інших факторів. Частка такої надбавки в сукупних витратах інжинірингової фірми коливається від 10% для особливо великих проектів до 25% для невеликих проектів.

3. Оплата у відсотках від вартості будівництва.

Цей метод застосовується при наданні всього комплексу інжинірингових послуг (повний інжиніринг). На міжнародному ринку даний тип контрактів займає ведуче місце, тому цей метод оплати найбільше часто використовується при визначенні ціни інжинірингових послуг в експортних угодах.

Ціни на експортовані інжинірингові послуги звичайно вище внутрішніх на 40—50% для імпортерів у промислово розвитих країнах і в два рази для імпортерів у країнах, що розвиваються. Така цінова політика порозумівається, з одного боку, підвищеним попитом на інжинірингові послуги в країнах, що розвиваються, а з іншого боку — фактичною монополією на надання цих послуг з боку промислово розвитих країн.

Серед експортерів інжинірингових послуг домінуюче положення займають американські компанії, їх основними суперниками є фірми Великобританії, Німеччини, Японії, Франції і деяких інших промислово розвитих країн. В останній час на світовому ринку інжинірингових послуг з'явився новий вид послуг - послуги реінжинірингу, які надають іноземні інжинірингові фірми.

Реінжиніринг являє собою інженерно-консультаційні послуги по перебудові систем організації та управління виробничо-торговими й інвестиційними процесами господарського об'єкта з метою підвищення його конкурентноздатності і фінансової стійкості. Реінжиніринг поділяється на два види: кризовий і реінжиніринг розвитку.

Перший спрямований на вирішення кризисних проблем підприємства. Він використовується тоді, коли результат фінансово-комерційної діяльності підприємства постійно знижується, конкурентноздатність його різко падає, з'являються тенденції до банкрутства й потрібен комплекс заходів по подоланню кризової ситуації. Сьогодні в кризовому реінжинірингу відчувають потребу багато підприємств Донецької області та України.

Другий вид реінжинірингу використовується у тих випадках, коли динаміка розвитку знижується і діюча структура організації й управління підприємством вже досягла межі в одержанні прибутку. В процесі реорганізації системи управління господарського суб'єкта на основі реінжинірингу здійснюється перехід від бізнес-процесу до бізнес - процес-реінжинірингу. Бізнес-процес являє собою дію персоналу управління в господарському процесі. Бізнес-процес-реінжиніринг - це оптимізація системи управління господарськими процесами, враховуючи зовнішньоекономічну діяльність[6, c. 142-144].

3. Світовий ринок робочої сили

Світовий ринок трудових ресурсів – це система відносин, що виникає з приводу постійного балансування попиту та пропозиції щодо світових трудових ресурсів, яка склалася у зв’язку з нерівномірністю кількісного та якісного розміщення робочої сили по світу. Іншими словами:

Світовий ринок робочої сили – це сукупність трудових ресурсів світу, які пропонуються і купуються на міжнародній діловій арені.

Трудові ресурси розміщені по світу нерівномірно, а тому в одних країнах відзначається недостача робочої сили, в той же час, як в інших країнах населення набагато перевищує потреби в робочих руках. Найбільші проблеми з безробіттям виникають у густонаселених регіонах світу і малорозвинених країнах, що часто співпадає.

Густонаселеними вважаються в основному Південна і Південно-Східна Азія, Північна і центральна Африка, північна частина Латинської Америки.

Світовий ринок трудових ресурсів знаходиться постійно в русі, тобто переживає тенденційні зміни.

Основні особливості динаміки професійної структури і форм зайнятості активного населення світу:

  • збільшується потреба в освічених висококваліфікованих працівниках в галузі електронної техніки, а відповідно збільшується кількість людей, потреба в професії яких відмирає.
  • в розвинених країнах настає насиченість економіки “білими комірцями”, а тому вони стають безробітними.

Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалежності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі набирають постійного, систематичного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємодоповненнях.

Формування міжнародного ринку праці відбувається двома шляхами: по-перше, через міграцію трудових ресурсів і капіталу; по-друге, шляхом поступового злиття національних ринків праці, внаслідок чого усуваються юридичні, національно-етнічні, культурні та інші перегородки між ними. Це приводить до утворення так званого «спільного ринку праці». Становлення міжнародного ринку праці є свідченням того, що процеси світової інтеграції відбуваються не тільки в економічній та технологічній галузях, а й дедалі ширше охоплюють сфери соціальних та трудових відносин, які стають нині глобальними. Це дістає відображення в координації, погодженні й зближенні соціальної політики різних країн, які мають неоднаковий досвід та законодавство в соціальній сфері. Таке регулювання різнонаціональних соціальних структур відбувається у багатьох напрямах. Головні серед них:

• умови праці, способи найму і звільнення працівників;

• оплата праці, зокрема системи додаткових виплат;

• надання відпусток, вільних від роботи днів, тривалість робочого дня;

• соціальне страхування;

• надання різних пільг, у тому числі матеріального постачання, відпочинку і т. д[8, c. 314-315].

Виникнення і розвиток міжнародного ринку робочої сили є результатом зростання міжнародної мобільності двох головних факторів виробництва — капіталу і праці. Підвищення міжнародної мобільності капіталу в соціальному плані означає, що він пред'являє тепер попит не тільки на робочу силу країни свого базування, а й на іноземну робочу силу, яка нерідко має певні переваги порівняно з національною (більш дисциплінована, менш вибаглива щодо оплати праці і т. д.). Попит на іноземну робочу силу почав помітно зростати тоді, коли виник масований експорт приватного виробничого капіталу й почалося створення у всіх країнах підприємств з використанням місцевої робочої сили.

Капітал, як правило, рушав у ті місця концентрації робочої сили, де вона значно дешевша від робочої сили в країні-експортері. Навіть у «нових індустріальних країнах» ставки заробітної плати промислових робітників у 80-х роках були в 5—10 разів нижчі, ніжу розвинутих країнах Заходу. Практична необмеженість на периферії світового господарства дешевих трудових ресурсів сприяє їх широкому включенню в орбіту функціонування продуктивного капіталу економічно розвинутих країн, насамперед на основі розвитку мануфактурних форм організації праці.

Об'єктивні можливості для залучення приватним капіталом робочої сили різної національної належності пов'язані з розвитком ТНК, котрі розгорнули великомасштабне міжнародне виробництво з ієрархічним поділом праці різних груп зайнятих, які, живучи й працюючи в різних країнах, інтегрувалися в єдину виробничо-технологічну систему приватної корпорації. В межах ТНК із часом виник свій внутрішній ринок праці, який характеризувався частими переміщеннями різних категорій працівників (особливо керівної ланки) з однієї країни в іншу.

За всіма ознаками міжнародний ринок робочої сили, що формується, має явно сегментований характер. У межах цього ринку створюються кілька окремих, відносно автономних ринків робочої сили зі специфічними закономірностями її руху. Така сегментація міжнародного ринку робочої сили віддзеркалює як міжнародний поділ праці, що склався, так і особливості у кваліфікації робочої сили й попиті на неї. Сегментування міжнародного ринку праці урізноманітнює склад робочої сили, що пропонується на цьому ринку. Водночас у його суб'єктів формуються специфічні риси й особливості, що відрізняють їх у цілому від зайнятих тільки на національних ринках праці. Достатньо сказати, що в суб'єктів міжнародного ринку праці помітно послаблюються національні уподобання, вони мобільніші і більш пристосовуванні до вимог наймачів.

У структурі міжнародного ринку праці вирізняються два найзначніші сегменти. Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується відносно постійною зайнятістю, стабільністю трудових навичок, високим рівнем кваліфікації й зарплати, а також доволі чіткою ієрархією кваліфікації. Це загалом привілейований шар працівників з розвинутих країн, а також країн о середнім рівнем розвитку (Сінгапур, Тайвань, Гонконг). Слід згадати й інший, щоправда нечисленний, шар зайнятих у різних міжнародних організаціях (ООН, спеціалізованих органах ООН, Міжнародному валютному фонді, ВТО, ЮНЕСКО та ін.). Наймання працівників у такі організації відбувається на чисто міжнародній основі і, як правило, з урахуванням лише професійної придатності. Цей ринок праці має певну тенденцію до розширення з огляду на зростання міжнародних зв'язків та загострення глобальних проблем.

Другий доволі великий сегмент міжнародного ринку праці — робоча сила, яка походить з районів світу з відносно низьким рівнем економічного розвитку. Серед цих працівників треба вирізнити специфічний загін так званої нелегальної робочої сили, чималі потоки якої спрямовуються в індустріальні країни, зокрема США. До цієї категорії працівників можна приєднати також «екологічних біженців», котрі через катастрофічні природні умови (наприклад, посуха) змушені покидати свої насиджені місця, шукати роботу в інших країнах та регіонах[10, c. 142-144].

4. Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ)

Економічна інтеграція в Латинській Америці у 80—90-ті роки отримала нові стимули і дещо змінила свій зміст після переходу від політики державного протекціонізму до лібералізації економіки і зовнішньої торгівлі. Особливо різко активізувалися інтеграційні процеси в 90-ті роки. Основною тенденцією стало приєднання регіону до єдиного світового господарського комплексу, який формувався.

Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ) – торговельно-економічна організація, створена в 1981 р. за «Договором Монтевідео-80» замість Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (ЛАВТ), що діяла з 1961 р. Учасниками ЛАІ є: Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі, Еквадор. У рамках ЛАІ зберігається розподіл на три субрегіональні угруповання:

  • договір басейну Ла-Плати;
  • Андський пакт;
  • Амазонський пакт.

Деякі країни є одночасно і членами інших регіональних угруповань.

Система керування ЛАІ представлена вищим органом – Радою міністрів (штаб-квартира в Монтевідео, Уругвай).

Внутрішньозональна торгівля і регіональна інтеграція ЛАІ здійснюються шляхом укладання регіональних і субрегіональних, а також функціональних (двосторонніх і багатосторонніх) угод, що передбачають конкретні заходи для торгівлі і з митних питань. Договірні відносини можуть поширюватися не тільки на питання торгівлі, але і на співробітництво в сфері промисловості і сільськогосподарського виробництва, транспорту, валютно-фінансових відносин і т. п.

З історичних та географічних причин економіка Південної Америки розвивалась переважно на узбережжі. Відсутність розвинутого транспортного сполучення між країнами (несприятливий рельєф) створили ускладнення для інтеграції, на відміну від компактної території Західної Європи.

Більшість латиноамериканських країн у 80-ті роки проводили політику «відкритої економіки», але це не принесло їм відчутних результатів, оскільки знижувались ціни на сировину і необхідно було обслуговувати зовнішній борг.

Нова концепція інтеграції як основа для розвитку зв’язків Латинської Америки з іншими регіонами світу, отримала назву концепції «відкритого регіоналізму», тобто інтеграції, що ґрунтується на низьких митних бар’єрах та більш відкрита для світового ринку.

Причини прискорення інтеграції в регіоні:

1) конкуренція в торгівлі, з одного боку, та зростання доходів від використання нових технологій та інвестицій, з іншого боку, стимулювали створення більш крупних і відкритих ринків.

2) лібералізація зовнішньої торгівлі в 80-х роках.

3) радикальний перегляд механізмів інтеграції в регіоні.

Мета ЛАІ — створити латиноамериканський Спільний ринок, сприяти співробітництву у промисловості, сільському господарстві, валютно-фінансовій сфері.

Торгівля та інтеграція стимулюються шляхом укладення регіональних і субрегіональних багато- та двосторонніх угод з торговельних і митних питань.

Вищим органом ЛАІ є Рада міністрів. Штаб-квартира розташована в Монтевідео — столиці Уругваю[5, c. 267-269].

В межах ЛАІ зберігається поділ на три групи: група країн басейну Ла-Плати, група країн Андського пакту і група країн Амазонського пакту. Членство відкрите для будь-якої латиноамериканської країни за умови схвалення Радою міністрів - найвищим органом ЛАІ. В сучасних умовах 15 країн є спостерігачами. Причому серед них - країни різних континентів, в тому числі Росія, Китай, Італія, Іспанія, Швейцарія. Метою створення ЛАІ є:

  • сприяння і регулювання взаємної торгівлі між країнами регіону;
  • розвиток і активізація економічного співробітництва;
  • створення латиноамериканського спільного ринку шляхом утворення зони економічних преференцій. Окремі країни-учасниці ЛАІ є водночас членами інших регіональних організацій.

В склад ЛАІ входить: Рада міністрів закордонних справ (збирається раз у рік); Комітет представників, що діє на постійній основі на рівні експертів; Генеральний секретаріат, очолюваний Генеральним секретарем організації.

Латинська Америка посідає залежне, підпорядковане місце у системі міжнародного поділу праці, відповідно до якого вона все ще часто є постачальником продовольчо-сировинних товарів для промислово розвинутих держав, ринком збуту готової продукції останніми, сферою прибуткового розміщення капіталів.

Про це свідчить той факт, що за століття надій і сподівань, сповнених боротьбою за утвердження політичної та економічної незалежності, країнам Латинської Америки не вдалося позбутися таких рис, як загальна відносна відсталість у розвитку продуктивних сил; слабкість науково-технічного потенціалу та глибока залежність від імпорту досягнень НТР; економічна й технологічна залежність; нерівноправність у МПП; втрата капіталів у результаті нееквівалентного обміну, нерівноправної торгівлі, вивозу прибутків і відсотків тощо; перманентне зростаюча фінансова заборгованість та ін. За рівнем розвитку суспільного виробництва, рівнем продуктивності праці, обсягом валового національного продукту на душу населення латиноамериканські країни й досі значно поступаються перед економічно розвинутими країнами.

Країни Латинської Америки - а це 33 суверенні держави та деякі залежні території - характеризуються певною спільною історичною долею, близькістю мов і культури, що не може не впливати на спільність багатьох рис їхнього сучасного соціально-економічного розвитку. І все-таки країни регіону істотно різняться за рівнем економічного розвитку, економічним і технічним потенціалом. Крім того, вони помітно відрізняються одна від одної природничо-географічними умовами, чисельністю населення, особливостями розвитку, що історично складалися, а також особливостями включення в МПП та низкою інших факторів.

Економіка Латинської Америки характеризується нерівномірним розміщенням продуктивних сил, значною строкатістю у рівнях і темпах зростання, величезною концентрацією господарської діяльності в небагатьох промислових центрах. Приблизно третина промислового потенціалу регіону сконцентрована у зонах трьох міст-гігантів: Мехіко, Сан-Паулу, Буенос-Айреса. Ще вищий рівень такої концентрації в окремих країнах: 65% промислової продукції Аргентини виробляється в районі Великого Буенос-Айреса та Росаріо; 80% промислової продукції Бразилії припадає на трикутник Сан-Паулу - Белу-Орізонті - Ріо-де-Жанейро; 75% промислового виробництва Уругваю зосереджено у Монтевідео. Величезні диспропорції існують у розподілі між територіями країн енергопостачання, шосейних доріг і залізниць, засобів зв'язку тощо.

Нова концепція інтеграції як основа для розвитку зв’язків Латинської Америки з іншими регіонами світу, отримала назву концепції «відкритого регіоналізму», тобто інтеграції, що ґрунтується на низьких митних бар’єрах та більш відкрита для світового ринку.

Причини прискорення інтеграції в регіоні:

1) конкуренція в торгівлі, з одного боку, та зростання доходів від використання нових технологій та інвестицій, з іншого боку, стимулювали створення більш крупних і відкритих ринків.

2) лібералізація зовнішньої торгівлі в 80-х роках.

3) радикальний перегляд механізмів інтеграції в регіоні.

Основні напрямки роботи ЛАІ полягають в:

  • розширенні й регулюванні двосторонньої торгівлі;
  • сприянні взаємодоповнюваності національних економік;
  • повномасштабному розвитку економічного співробітництва й створенні загального ринку латиноамериканських країн[2, c. 151-152].

5. Економічні проблеми світогосподарської інтеграції України

Україна і ЄС. Європейський Союз у свій час визнав проголошення незалежності України, запропонував реальну підтримку шляхом передачі ноу-хау в рамках своєї програми ТАСІС та оцінив глобальність завдання економічної та соціальної перебудови.

З 1991 року Європейський Союз виступає найбільшим надавачем двосторонньої підтримки України, а загальна допомога від ЄС та його країн-членів склала понад 3 млрд. ЕКЮ на кінець 1996 року, з яких близько 1/3 становлять гранти.

Програма ТАСІС (Technical Assistance Section) Європейського Союзу передбачає надання ноу-хау для підтримки політики реорганізації і перетворень у країнах-партнерах.

Діяльність ТАСІС зосереджується на чотирьох основних сферах:

1. Інституційна реформа та розвиток.

2. Підтримка економічних реформ та розвиток приватного сектора.

3. Енергетика та навколишнє середовище.

4. Ядерна безпека.

1. Заходи, що здійснюються в сфері інституційної реформи і розвитку, зосереджуються на адаптації інституційної структури, яка сприяє розвитку суспільства на базі демократичних принципів та ринкової економіки. Розвиток здійснюється в контексті Угоди про Партнерство та Співробітництво, якою визначено структуру політичного, економічного та культурного співробітництва між Україною та ЄС.

Суть таких заходів полягає в наступних положеннях:

- сприяння адаптації українського законодавства до вимог світового ринку;

- забезпечення підтримки процесу реформ шляхом підготовки державних службовців на центральному та місцевому рівнях;

- сприяння розробці всебічної політики зайнятості і вирішенню питань безпеки праці, а також перепідготовки та перекваліфікації працівників;

- забезпечення підтримки в посиленні соціального захисту населення;

- сприяння розвитку системи кваліфікованого навчання менеджменту для підтримки підприємництва в Україні.

2. Заходи в сфері розвитку приватного сектора зосереджені на сприянні реструктуризації підприємств, забезпеченні довготермінового фінансування приватних підприємств та підтримці розвитку підприємництва.

3. У ряді пріоритетних секторів ТАСІС розробляє проекти з урахуванням екологічних чинників і фінансує велику кількість центрів з проблем енергетики у нових незалежних державах, розробляючи стратегію енергозабезпечення, налагоджуючи діалог між фахівцями різних країн з питань енергетики.

Потрібно відмітити, що в рамках проектів частково вирішуються проблеми нерентабельної вугільної промисловості.

Охорона навколишнього природного середовища розглядається в Міждержавній програмі прикордонного співробітництва.

4. З метою надійного забезпечення ядерної безпеки в рамках ЄС була розроблена багатостороння програма ТАСІС з ядерної безпеки з урахуванням стану АЕС, механізмів управління, експлуатації та обслуговування атомних станцій[11, c. 156-157].

У 1994 році Європейська Рада на о. Корфу (Греція) та саміт Великої Сімки в Неаполі запропонували Україні всебічний план дій з ядерної безпеки та енергетики, спрямований на закриття ЧАЕС до 2000 року в контексті ринкової реформи в енергетичному секторі.

Європейська Рада виділила значну фінансову допомогу для підтримки втілення плану дій - 100 млн ЕКЮ в грантах від Програми ТАСІС на три бюджетні роки (1994-1996 pp.).

Цікавим є той факт, що у вересні 1996 року було підписано нову Індикативну програму ТАСІС, яка охоплює 4 роки (1996-1999 pp.). Внаслідок цього фінансова допомога становила близько 540 млн ЕКЮ в грантах для проектів з модернізації державного управління та політики, сприяння розвитку приватних підприємств, відновлення енергетичного сектора та захисту навколишнього середовища.

Сфера співробітництва між ЄС та Україною дуже різноманітна: наука і технологія, вища освіта, промисловість, сільське господарство, енергетика, транспорт і телекомунікації.

ЄС надає гранти, економічну, технічну та фінансову допомогу у формі позик для підтримки платіжного балансу, а також виступає найбільшим торговельним партнером за межами СНД і найбільшим інвестором в Україні.

У червні 1994 року між ЄС та Україною підписана Угода про Партнерство і Співробітництво, яка набрала чинності в березні 1998 року, її мета — сприяння розвитку політичних, торговельних, економічних та культурних відносин. Цією ж Угодою передбачена допомога Співтовариства у справі поступового зближення валютної політики України з політикою Європейської валютної системи. Інтеграція у світові валютні системи має стати для України стратегічно важливим напрямом, оскільки для економічних та соціальних зрушень потрібні доступ до міжнародного капіталу та валютна стабільність. Однак вирішальну роль тут має відіграти ефективна координація нефінансованих стратегій держав[1, c. 179-180].

Нині ЄС є другим найбільшим торговельним партнером України після Росії, в торгівлі з якою, як відомо, переважає імпорт енергоносіїв.

Україна підписала Угоду про торгівлю з країнами ЄС, але вона має тимчасовий характер і для її реалізації потрібно укласти цілу низку домовленостей, зокрема у сфері стандартизації і сертифікації товарів.

Зрушення у Західній Європі свідчать, що критерії щодо бюджету, визначені Маастрихтською угодою, змусили всі країни, які є потенційними членами ЄВС, зосередитися на консолідації бюджету і проведенні структурних та інституційних реформ. Україна ще не досягла такого рівня конвергенції з економікою країн Західної Європи і не може відповідати висунутим критеріям (обмеження щодо темпів інфляції, банківських процентних ставок, процентів за державними цінними паперами, обмінних курсів валют, основних параметрів податкової політики), необхідним для майбутньої валютної інтеграції в найближчому майбутньому. В Україні потрібно прискорити, перш за все, структурну, інституційну та податкову реформи.

Звичайно кінцевою стратегічною метою України є її приєднання до Європейського Союзу, тобто повна інтеграція України у світову економіку, що і підтвердив уряд, підписавши угоду про співробітництво з ЄС та подавши ще у 1993 році заяву про приєднання до ГАТТ/СОТ.

З 1996 до 2003 р. частка зовнішньоторговельного обороту України та країн ЄС зросла з 12,9 % до 22,5 % від загальної суми, а в абсолютних показниках відповідно з 4,9 млрд. дол. до 10,4 млрд. дол. США. Згідно з прогнозами Міністерства економіки у 2004 р., після вступу до ЄС країн-кандидатів Україна може збільшити зовнішньоторговельний оборот з ЄС приблизно у 1,5 рази - до 12,5-13,0 млрд. дол. США на рік.

Найбільшими торговельними партнерами України серед країн-членів ЄС традиційно залишаються Німеччина, Італія та Великобританія. Найбільшими торговельними партнерами України серед десяти країн-кандидатів до ЄС є Польща, Угорщина та Словаччина.

В економічних відносинах України з країнами ЄС активізується секторальне співробітництво. У 2000-2003 pp. активізувався діалог між Україною та ЄС в енергетичній сфері, реалізуються угоди між урядом України та ЄС щодо адаптації енергетичного законодавства України до законодавства ЄС, ратифіковано угоди про співробітництво з ЄС з питань атомної енергії та ядерної безпеки та в галузі керованого термоядерного синтезу. Задовільно розвиваються стосунки України з ЄС і в інших напрямах, зокрема в питаннях, що стосуються захисту навколишнього середовища, транспорту, юстиції та внутрішніх справ. Нових імпульсів набуває міжрегіональне та транскордонне співробітництво, зокрема в рамках діючих єврорегіонів та нових транскордонних об'єднань. Підписано угоду між Україною та ЄС про наукове і технологічне співробітництво, а також співробітництво у сфері дослідження космосу.

Перспективним напрямом інтегрування України в економіку світового господарства є створення українських транснаціональних корпорацій, банків, торгівля об'єктами інтелектуальної власності. Поки що Україна через відсталість технологічного способу виробництва, низьку конкурентоспроможність продукції, слабке втягування в міжнародний поділ праці є периферією світового господарства.

Процес інтеграції України у світову економіку відбувається за умов реформування власної економіки при одночасній трансформації зовнішньоекономічних зв'язків, зокрема з країнами СНД [5, c. 173-175].

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бовтрук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горо-бець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ.екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.

10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.

загрузка...
Top