Міжнародні економічні відносини

1. Головні тенденції формування світового господарства, рівні і цикли його розвитку.

2. Головні організаційно-економічні форми втілення міжнародного поділу праці.

3. Міждержавні галузеві організації.

4. Соціально-економічні наслідки міжнародної трудової міграції.

5. Банк міжнародних розрахунків (БМР), група десяти (“Паризький клуб”). Лондонський клуб.

6. Регулювання міжнародних торговельних відносин, світова організація торгівлі (СОТ).

Список використаної літератури.


1. Головні тенденції формування світового господарства, рівні і цикли його розвитку

Сучасний світовий суспільний розвиток характеризується посиленням зв'язків і взаємодією між країнами. Ні одна країна світу не може претендувати на повноцінний розвиток, якщо не втягнута в орбіту світогосподарських зв'язків. Міжнародне співтовариство об'єднує держави, які мають свою національну і економічну самобутність. Отже, світове господарство - це сукупність національних економік, пов'язаних міжнародним поділом праці, торговельно-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв'язками.

Характерною рисою сучасного світового господарства є швидке зростання зовнішньоекономічних зв'язків між країнами, поглиблення міжнародного поділу праці, інтернаціоналізація господарського життя, та міжнародна конкуренція.

Світове господарство як сукупність національних економік та їхніх господарських відносин (тобто міжнародних економічних відносин) склалося на початок ХХ ст. Історія його становлення невіддільна від історії промислової революції. Якщо до машинної стадії міжнародний поділ праці базувався на своїй природній основі (відмінності у природнокліматичних умовах країн, географічне положення, ресурси й енергія), то, починаючи з машинної стадії, центр ваги світогосподарських зв'язків став переміщатися із сфери обігу до сфери виробництва, і на перший план виходять процеси міжнародної спеціалізації та кооперування, структурний і технологічний фактори. В результаті нині важко знайти велику галузь національного господарства, яка б не залежала від міжнародних форм поділу праці.

Отже, світове господарство як економічна категорія виражає сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівнях. У наш час під впливом ряду об'єктивних факторів світове господарство стає дедалі ціліснішим.

Найважливішими факторами, що сприяють формуванню цілісного організму світового господарства, можна назвати: прискорений процес інтеграції, тобто зближення економічних структур країн. Інтеграція повинна здійснюватися на основі принципів поваги державного суверенітету, незалежності і забезпечення національних інтересів, невтручання у внутрішні справи країн, повної рівноправності та взаємної вигоди. Вона охоплює багато форм у сфері виробництва (прямі зв'язки між підприємствами, поглиблення процесів спеціалізації і кооперування, створення міжнародних господарських організацій, спільних підприємств тощо), широкий спектр напрямів спільних наукових досліджень і розробок нової техніки й технології в сільськогосподарській, транспортній, зовнішньоторговельній та природоохоронній сферах.

Сучасному етапу розвитку світового господарства характерні такі особливості:

- зміна структури світового господарства;

- посилення інтеграційних процесів;

- ринкова уніфікація економічного розвитку країни;

- зростаючий динамізм зміни продуктивних сил та виробничих відносин;

- посилення диференціації країн, що розвиваються та зміна їх економічної політики.

Слід також зауважити, що у світовому господарстві відбулися серйозні структурні зрушення. Зокрема:

- збільшення обсягів виробництва у матеріальній сфері (особливо в промисловості) та питомої ваги цієї сфери в усьому виробництві;

- зменшення питомої ваги сільського господарства у світовому виробництві;

- високі темпи зростання сфери послуг та чисельності зайнятих у сфері обслуговування (особливо у високорозвинутих країнах);

- стрімкий технічний прогрес транспортної системи світу (особливо морського і повітряного транспорту) та інформаційно-комукаційної системи;

- відносне зниження частки звичайної комерційної торгівлі порівняно з товарооборотом, що обслуговує усталені виробничі зв'язки;

- зростаюча тенденція до зниження аграрно-сировинної спрямованості виробництва та експорту країн, що розвиваються;

- скорочення частки сировинних товарів (крім палива) та збільшення товарообігу машин і устаткування на світовому ринку.

2. Головні організаційно-економічні форми втілення міжнародного поділу праці

Поняття МПП відображає явища та процеси поділу праці між суб'єктами з різних країн на всіх рівнях. МПП є формою суспільного поділу праці, тому необхідно з'ясувати суть цього процесу.

Суспільний поділ праці — це процес відособлення різних видів трудової діяльності, які взаємодіють між собою і взаємодоповнюють один одного, складаючи цілісний системний механізм суспільного відтворення.

Суспільний поділ праці має дві взаємодоповнюючі форми: спеціалізацію і кооперацію діяльності. Якщо спеціалізація — це безпосереднє розчленування виконання виробничого процесу на окремі операції між різними економічними суб'єктами, які зосереджують зусилля на виконанні тільки своїх обов'язків, то кооперування об'єднує ці оперативні дії в один загальний процес.

За родом діяльності розглядають три типи суспільного поділу праці: загальний, частковий та одиничний.

Загальний поділ праці здійснюється між великими сферами діяльності людини - промисловість, сільське господарство, транспорт, зв'язок, будівництво, сфера послуг, охорона здоров'я, освіта, культура, наука тощо.

Частковий поділ праці відбувається всередині великих сфер на міжгалузевому та підгалузевому рівнях - машинобудування, переробні галузі, рослинництво, тваринництво, громадський транспорт, образотворче мистецтво, естрада і т.ін.

Одиничний поділ праці притаманний процесам, що відбуваються всередині фірм, залежно від технологічного процесу та організації управління, від функціональних завдань окремих служб.

За просторовим критерієм виділяють: міжрегіональний поділ всередині країни; поділ між країнами; поділ праці між групами країн. Останніх два складають поняття міжнародного поділу праці.

Міжнародний поділ праці (МПП) є вищим ступенем розвитку суспільного поділу праці, який виходить за межі національних економік країн світу, а тому наведені форми суспільного поділу праці притаманні і йому.

Більш конкретизоване визначення вказує, що МПП є поділом (диференціацією) праці між країнами та між їхніми суб'єктами в певних якісних і кількісних співвідношеннях, опосередкованим обміном між ними товарами, послугами та іншими результатами суспільно корисної діяльності.

У літературі зустрічаються визначення міжнародного поділу праці через поняття міжнародної спеціалізації країн, національних господарств чи інших суб'єктів. Напевно, це хибний підхід, оскільки МПП є первинним процесом відносно міжнародної спеціалізації та міжнародної кооперації, які представляються тільки його формами. Іншими словами, міжнародний поділ праці є родовим поняттям, а спеціалізація - видовим, і визначається вона (за законами формальної логіки) через МПП.

Відштовхуючись від розуміння суспільного поділу праці, пропонуємо таке узагальнене визначення: міжнародний поділ праці - це процес відособлення на міжнародному рівні різних видів трудової діяльності, які взаємодіють один з одним і взаємодоповнюють один одного, складаючи об'єктивну основу міжнародного обміну товарами, послугами та результатами інших видів діяльності.

Основні умови МПП розділяються на три групи й наведемо їхній перелік.

До першої групи відносять умови, які мають природно-географічне походження:

♦ наявність або відсутність тих чи інших природних ресурсів;

♦ нерівномірність кліматичних умов;

♦ географічне розташування;

♦ різниця у величині території;

♦ наявність моря чи виходу до моря;

♦ наявність великих річок чи озер;

♦ різниця в чисельності населення.

До другої групи можна було б віднести решту факторів, але умови, пов'язані, з науково-технічним прогресом (НТП), надто мобільні й виділяються в окрему групу. Отож до другої групи належать соціально-економічні умови:

♦ особливості історичного розвитку тієї чи іншої країни;

♦ переважаючі відносини власності;

♦ соціальна природа і механізм організації національних господарств;

♦ спільність і різниця в національних традиціях, інших культурних цінностях;

♦ виробничі та зовнішньоекономічні традиції;

♦ соціально-економічний розвиток сусідніх народів (країн);

♦ політичні інтереси;

♦ ідеологія.

Фактори, що цілком пов'язані з НТП:

- розвиток науки;

- рівень розвитку науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок;

- технологічна диверсифікація;

- рівень морального зношення основних засобів виробництва;

- оптимальність розмірів підприємств.

Наведені умови розвитку міжнародного поділу праці, як бачимо, можна звести до продуктивних сил і соціальних відносин, а тому це дозволяє стверджувати, що МПП є функцією продуктивних сил і соціальних відносин. Воднораз слід нагадати, що міжнародний поділ праці є основою розвитку світового господарства.

Також варто зазначити, що змінилася сила впливу на МПП деяких груп факторів. Якщо на початку XIX століття важливу роль відігравали природно-географічні фактори (різниця між країнами щодо наявності в надрах мінералів, добрих ґрунтів, водних та лісних ресурсів), то в нинішніх умовах МПП залежить від різниці в наявності капіталу, кваліфікованих трудових ресурсів, підприємницького захисту знань.

3. Міждержавні галузеві організації

Співробітництво у сфері енергетики привело, як і в інших сферах виробництва, до створення міжнародних організацій та об'єднань. А такі, як Європейське Об'єднання Вугілля і сталі та Європейське Співтовариство з Атомної Енергії (Євратом), послужили основою для створення Європейського Союзу. Найпомітнішими у світі є Міжнародне Агентство з Атомної Енергії (МАГATE) та Організація Країн-Експортерів Нафти (ОПЕК).

Організація країн-експортерів нафти - ОКЕН (Organization of the Petroleum Exporting Countries - OPEC) заснована в 1960 році і є глобальною організацією, тобто охоплює країни з різних частин світу.

До ОПЕК входять такі країни: Алжир, Венесуела, Габон, Еквадор, Індонезія, Ірак, Іран, Катар, Кувейт, Лівія, Нігерія, Об'єднані Арабські Емірати. Саудівська Аравія. Мета створення:

- захист інтересів основних нафтодобувних країн Азії, Африки і Латинської Америки в конкурентних змаганнях з нафтовими монополіями;

- координація добування та експорту нафти, а також узгодження цін. Відомі запаси нафти в цих країнах складають приблизно 69% від усіх розвіданих запасів світу. Найбільше запасів нафти належить трьом країнам: Саудівській Аравії, Кувейту й Ірану, де знаходиться близько 43% від світових запасів, або 62,6% від запасів усієї ОПЕК.

ОПЕК за багатьма ознаками відповідає картелю, а тому в західній літературі цю організацію називають "нафтовим картелем". Саме певна згуртованість країн ОПЕК дозволила їм виграти у 1973 році двобій із нафтовими транснаціональними компаніями (насамперед -американськими) і помітно потрясти економіку розвинених країн (зокрема, економіку США).

Але ОПЕК не є картелем класичного типу, який мав би бути групою фірм із різних країн. Це об'єднання країн, а отже, тут об'єднані політики, а не бізнесмени. Щоправда, ОПЕК встановлює спільну й оптимально використовувану цінову структуру, а також встановлює офіційні правила про кількість продукції, яку повинна виробляти і продавати кожна країна-член цієї організації.

Та все ж країни ОПЕК настільки розкидані по світу та різні за соціально-економічною будовою національних економічних систем, що їм ніяк не вдається однаково вдало домовлятися щодо узгодженої політики в усіх напрямках своєї діяльності. До того ж вони, навіть домовившись, порушують узгоджені та встановлені правила. Між деякими з цих країн у різний час відбувалися тривалі військові конфлікти (наприклад, Іран-Ірак, Ірак-Кувейт).

Вищим органом ОПЕК є конференція країн-учасниць, яка скликається двічі на рік. При цьому рішення там приймаються на основі консенсусу. Виконавчий орган ОПЕК - Рада директорів. Кожна країна-учасниця назначає на два роки директора, який затверджується конференцією. Безпосередньо виконавчим органом ОПЕК є Секретаріат. Штаб-квартира знаходиться у Відні (Австрія).

Найпомітнішою організацію в царині світового енергетичного ринку є Міжнародне Агентство з Атомної Енергії - МАГ ATE (International Atomic Energy Agency - IAEA). Це міжнародна міжурядова організація, яка входить у систему ООН на правах автономного органу. Створено МАГ ATE в 1957 році. її членами вже стали понад 130 країн.

Основні цілі та завдання МАГATE:

- розвиток міжнародного співробітництва у сфері мирного використання атомної енергії;

- запобігання розповсюдженню ядерної зброї;

- обмеження гонки ядерних озброєнь;

- контроль за виконанням Договору про нерозповсюдження ядерної зброї;

- обмін і розповсюдження науково-технічної інформації;

- допомога в дослідженнях в області атомної енергії та її застосуванні;

- підготовка національних кадрів для країн, що розвиваються;

- розробка норм і правил забезпечення радіаційної безпеки;

- підвищення безпеки ядерного устаткування;

- підвищення безпеки ядерної енергетики;

- створення системи оперативного оголошення й надання допомоги у випадку аварії чи неполадок на атомній електростанції;

- забезпечення найшвидшого надання взаємодопомоги при виникненні небезпечних ситуацій.

На регіональному рівні найвагомішими були Європейське Об'єднання Вугілля і Сталі (ЄОВС), створене у 1951 році з метою сприяння й модернізації добування вугілля, руди, виробництва металу в країнах Західної Європи, та Європейське Співтовариство з Атомної Енергії (Євратом), засноване в 1957 році тими ж країнами задля об'єднання ресурсів атомної енергії, атомної промисловості і науково-технічного потенціалу в області ядерної фізики та енергетики/. Одною з найважливіших цілей створення Євратому була координація національних програм із розвитку ядерної енергетики. Саме ЄОВС і Євратом послужили основою створення Європейського Союзу.

Якщо ОПЕК у нафтовій промисловості відіграє роль "нафтового картелю", то в інших сферах добування й торгівлі первинною сировиною також створювалися і функціонували міжнародні асоціації чи картелі. Більшість таких об'єднань існували недовго, але серед них були і конкурентоспроможні. Наприклад, усе те ж Європейське Об'єднання Вугілля і Сталі. Мав непогані успіхи Міжнародний Урановий Картель, досить вдало функціонує з 1974 року Міжнародна Бокситова Асоціація, яка об'єднує такі країни, як Австралія , Гвінея, Гайаня, Ямайка, Сьєрра-Леоне, Суринам, Сербія і Чорногорія.

Некартельовані країни стараються використовувати всякі способи, щоб побороти подібні картелі. З картелями борються як ті, що конкурують із ними, так і ті, що споживають сировину.

У сфері міжнародного співробітництва щодо переробного виробництва, як і у сфері міжнародного виробничого співробітництва загалом, активно діють різного роду міжнародні інститути (особливо їх багато в регіонах). Найважливішою серед таких міжнародних організацій є Організація Об'єднаних Націй з Промислового Розвитку - ООНПР (United Nations Industrial Development Organization - UNIDO).

ЮНІДО створена в 1967 році з метою:

- виконання центральної координуючої ролі в царині промислового розвитку в межах системи ООН;

- сприяння промисловому розвитку і співробітництву на глобальному, регіональному, національному і галузевому рівнях.

Основні завдання ЮНІДО:

- вироблення рекомендацій і надання конкретної допомоги країнам у підготовці програм індустріалізації з урахуванням політичних, економічних, соціальних, фінансових і технічних факторів;

- посередництво у встановленні контактів між фінансовими, промисловими та урядовими органами промислово розвинених країн та їхніми партнерами в країнах, що розвиваються;

- організація і проведення науково-дослідної, пошукової роботи з обґрунтуванням промислових проектів, насамперед, у переробних галузях;

- надання інформації з різних напрямків розвитку технологій виробництва й організація обміну досвідом управління промисловими підприємствами;

- надання допомоги в підготовці національних технічних кадрів;

- здійснення прогресивних соціально-економічних перетворень на глобальному на національному рівнях.

До складу ЮНІДО входять понад 170 країн. Штаб-квартира розміщена у Відні (Австрія).

ЮНІДО пропонує інформацію з питань промисловості, бізнесу і технологій через:

- мережу ІНТІБНЕТ (INTIBNET), поєднану з Банком промислової та технологічної інформації;

- систему обміну технологічною інформацією;

- бази даних;

- публікації ("UN1DO Newsletter", "UNIDO Update");

- довідники, статистичні матеріали, щорічні звіти.

При ООН діє спеціалізований заклад з питань аграрного співробітництва Продовольча та Сільськогосподарська Організація -ПСО (Food and Agricultural Organization - FAO). Засновано ФАО у 1945 році.

Основні завдання і види діяльності ФАО:

- координація роботи міжурядових організацій із питань розвитку сільського господарства;

- координація індивідуальних і колективних дій із метою поліпшення забезпеченості населення продовольчими товарами;

- надання допомоги країнам, що розвиваються, в галузях аграрного виробництва, лісного і рибного господарства;

- пряме постачання продовольства з розвинених країн у ті, яким воно потрібне;

- сприяння в організації та здійсненні наукових досліджень і розробок, у підготовці кадрів для сільського господарства;

- направлення експертів;

- участь у заходах міжнародного та національного масштабів, вироблення рекомендацій, які сприяють прискореному розвитку сільського господарства;

- проведення науково-технічних, соціально-економічних досліджень із проблем удосконалення структури аграрного виробництва, забезпечення продовольством, поліпшення харчування й умов життя сільського населення;

- вивчення та забезпечення умов для розповсюдження передового досвіду у сфері виробництва, переробки і збуту агропродукції.

До складу ФАО входить понад 170 країн і одна організація -Європейський Союз. Штаб-квартира знаходиться в Римі.

Отже, міжнародне співробітництво в аграрній сфері здійснюється одночасно з вирішенням проблем голоду в найбідніших країнах, що розвиваються. Проблема голоду - це одна з глобальних проблем і розглядатиметься окремо. Тут тільки слід підкреслити, що продовольчої продукції, яка виробляється у світі, цілком достатньо, щоб добре годувати все населення нашої планети, але найскладнішою при цьому є проблема перерозподілу продовольства від тих, у кого надлишки, до тих, кому його не вистачає. Цю проблему можна розв'язати тільки шляхом міжнародного співробітництва.

4. Соціально-економічні наслідки міжнародної трудової міграції

Міграція робочої сили крім економічного ефекту супроводжується низкою наслідків, що знаходяться за рамками традиційного економічного аналізу. Вона може принести виграш або викликати витрати, що не піддаються звичайній ринковій оцінці. Деякі з них уже згадувалися в попередньому поділі даної теми.

Прикладом одержання виграшу від міжнародного переміщення робочої сили можуть служити перенос знань із країни в країну, їхнє поширення по усьому світі. Термін «знання» тут використовується в розширеному змісті. Це можуть бути талант видатного артиста або художника, спроможності значного ученого, знання сучасних технологій, маленькі секрети ремесла перукаря або кулінара. Від такої передачі знання виграють усі: і самий мігрант, і країни як еміграції, так і імміграції, а також світове співтовариство в цілому.

Проте міграція робочої сили нерідко породжує негативні зовнішні ефекти, що приймають форму витрат, що важко, а іноді і неможливо, оцінити в грошах.

Наприклад, нерівномірна імміграція може створити зайву щільність населення в окремих містах і регіонах країни, а це, у свою чергу, породжує труднощі з наявністю вільних робочих місць для корінного населення, призводить до переповнювання дитячих садків і суспільних шкіл, сприяє посиленню криміногенної обстановки і т.д. Часто сама національність іммігрантів викликає ворожість у представників корінного населення країни, що приймає не дуже бажаних гостей. Відомо, наприклад, негативне відношення до арабів у Франції, турків у Німеччині, російських євреїв в Ізраїлі.

Особливо великі негативні зовнішні ефекти міграції в тих випадках, коли розвинута країна граничить із країною, що розвивається, наприклад США і Мексика, або менш розвинуті держави знаходяться неподалік від країни тяжіння мігрантів. Прикладом останнього можуть служити Туреччина і Німеччина або країна Магріба і Франція. Легальна міграція в таких випадках супроводжується масштабним потоком нелегальних іммігрантів.

Тому під тиском суспільної думки і профспілок країни, що приймають, змушені проводити державну політику регулювання міграції. Спорадичні спроби окремих країн обмежити в'їзд небажаних осіб або перешкодити від'їзду окремих категорій робітників, так само як і висновки двосторонніх конвенцій по регулюванню міграції спостерігалися в Європі з кінця XVIII сторіччя. Кінець же широкомасштабної вільної міграції населення був призначений у 20-х роках теперішнього сторіччя обмеженнями в імміграційному законодавстві більшості країн, а так само міжнародними угодами, що регулюють переміщення населення. З тих пір правові акти, що регулюють міграцію населення, пройшли тривалий еволюційний шлях розвитку в напрямку створення усе більш жорстких і витончених обмежень для міжнародного переміщення робочої сили. При цьому, хоча імміграційне законодавство окремих країн не уніфіковано, у ньому можна виявити деякі загальні риси.

Розглянемо проблеми еміграції українських громадян. Переважну частину українських емігрантів поглинають три країни - Німеччина, Ізраїль і США. Сюди направляються люди переважно в ранньому працездатному віці, що одержали на батьківщині необхідну освіту і кваліфікацію. Більш ніж п‘яту частину всіх емігрантів складають науковці, лікарі і викладачі. «Відплив умів», який збагачує людський капітал розвинутих країн, негативно відбивається на економічному стані України, загострює і без того складну демографічну ситуацію в країні.

Що ж штовхає людей до еміграції? Якщо не брати до уваги кримінальні елементи, що легалізують накрадені в Україні гроші, то головними причинами від'їзду за рубіж є, очевидно, найглибша економічна криза, нестабільність політичної ситуації. Непевність у завтрашньому дні для себе і своїх дітей, складність застосування спроможностей і талантів, неможливість реалізувати свій потенціал в умовах сьогоднішньої України – ось в чому мотивація сучасної міграції. Найбільшою мірою схильні до теперішньої міграції особи з числа біженців і змушених переселенців. Не маючи роботи і житла, будучи позбавленими елементарних прав, ці люди найчастіше поповнюють ряди нелегальних мігрантів.

Поряд з еміграцією Україна в останні роки зіткнулася з проблемою іммігрантів із країн колишнього СРСР, а також дальнього зарубіжжя. Мова йде про найчастіше безконтрольний в'їзд на територію України громадяни з Китаю, Африки, арабських країн й інших частин світу.

Значну частину цього потоку людей утворять іммігранти, транзитні мігранти й особи, що клопочуться про надання політичного захистку. Число тільки офіційних мігрантів із країн із нерозвиненою економікою оцінюється приблизно в 100 тис. чол. щорічно. Доля цих людей схожа зі становищем вітчизняних біженців і змушених переселенців з країн СНД і Балтії, що утворюють другу частину зовнішньої міграції до України.

Таким чином, хоча пріоритети міграційної політики в Україні визначені, її практичне здійснення утруднене, насамперед, через хронічну недостачу бюджетних засобів. Першочерговими задачами є скорочення масштабів еміграції, перетворення безповоротної еміграції в поворотну, забезпечення гідних умов прийому іммігрантів і політичних біженців, усунення причин, що штовхають людей до нелегальної міграції.

Вирішення цих задач, у свою чергу, крім економічних передумов, припускає наявність відповідної нормативно-правової бази. У цьому напрямку має бути зробити дуже багато. У нас немає законів про міграцію населення, притягнення і використання іноземної робочої сили, не укладені міждержавні договори й угоди з питань трудової міграції. Без належної нормативно-правової бази не припадає говорити про цивілізоване входження України в міжнародний ринок праці.

5. Банк міжнародних розрахунків (БМР), група десяти (“Паризький клуб”). Лондонський клуб

Найстарішою кредитною інституцією регіонального типу є Банк міжнародних розрахунків (БМР). Банк було засновано у ході реалізації плану Юнга після Першої світової війни 20 січня 1930 р. відповідно до міжурядових угод. Основна мета його створення полягала у врегулюванні проблем платежів Німеччини. Засновниками БМР стали група із шести центральних банків (Бельгії, Великобританії, Німеччини, Італії, Франції та Японії) і група банків США на чолі з Банкірським домом Моргана. За згодою сторін Банк був розташований у Швейцарії, яка надала йому Установчу хартію, але його діяльність регулюється міжнародним правом.

За правовим статусом БМР є компанією з обмеженою відповідальністю, що має випущений акціонерний капітал. Статутний акціонерний капітал банку міжнародних розрахунків становить 1500 млн золотих франків у вигляді 600 000 акцій з рівною номінальною вартістю (2500 золотих франків за акцію). Відповідно до статті 7 Статуту БМР, акції, що випущені (517 125 акцій), повністю оплачені з розрахунку 25% їх номінальної вартості (625 золотих франків за акцію). За станом на 31 березня 1997 р. оплачена частина акціонерного капіталу БМР становила 323,2 млн золотих франків.

На капітал Банку кожна країна-учасниця в межах свого пато-вого внеску може здійснити або пряму підписку на акції або продаж їх на відкритому валютному ринку. Перший шлях передбачає, що центральні банки самі підписуються на акції, а другий - що вони можуть організувати публічну підписку на акції у своїх країнах. Відповідно до другого підходу частина випуску акцій у Бельгії, Франції і повний випуск у США належить приватним акціонерам. Частка цих держателів у капіталі Банку становить 14%, і близько 86% випущеного акціонерного капіталу зареєстровано на ім'я центральних банків. Усі акції мають рівні права на отримання щорічних дивідендів, разом з тим право голосу (присутності) належить виключно центральним банкам тієї країни, у якій відбувалась первісна підписка на національний випуск акцій.

БМР своєю діяльністю сприяє виконанню міжнародних фінансових угод, надаючи з цією метою посередницькі і довірчі послуги. При цьому він діє як фіскальний агент або банк-депозитарій з міжнародних угод про позики. Так, БМР виконував роль агента приватної системи клірингових платежів і розрахунків в екю при Банківській асоціації екю (БАЕ). Нині він є агентом щодо клірингових платежів у євро. Крім того, Банк може виконувати інші різноманітні функції, наприклад агента з гарантування повернення боргу.

Україна не є учасником БМР. Але Національний банк України розглядає можливості щодо організації співробітництва з БМР. Адже Банк міжнародних розрахунків є великою світовою організацією, яка сприяє міжнародному валютно-кредитному співробітництву, є банком центральних банків.

Паризький клуб (ПК) Paris Club (PC) - це неформальне об'єднання держав—кредиторів, ядром якого була Група десяти країн, які уклали в 1962 р. у Парижі з Міжнародним валютним фондом Генеральну угоду про позики. До Групи десяти входили Бельгія, Великобританія, Італія, Канада, Нідерланди, США, Німеччина, Франція, Швеція, Швейцарія. Наприкінці XX ст. до групи входило вже 19 держав-учасниць.

Паризький клуб розглядає питання, пов'язані з регулюванням і відстроченням платежів за державною заборгованістю країн, що розвиваються. У засіданнях Паризького клубу беруть участь як спостерігачі представники Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції і розвитку (Світового банку), Організації економічного співробітництва і розвитку, Організації ООН з промислового розвитку.

Проблемами приватної зовнішньої заборгованості країн-боржників (тобто заборгованості, що виникла за кредитами, одержаними не під урядові гарантії) займається Лондонський клуб. Він є об'єднанням понад 400 великих комерційних банків-кредиторів. Створився на початку 80-х років з огляду на загострення проблеми міжнародної заборгованості.

Лондонський клуб (London Club) є організацією найбільших банків-кредиторів. На відміну від Паризького клубу, який займається питаннями державних боргів, Лондонський клуб регулює питання реструктуризації приватної заборгованості.

6. Регулювання міжнародних торговельних відносин, світова організація торгівлі (СОТ)

Регулювання міжнародних торговельних відносин здійснюється на трьох узагальнених рівнях:

- на рівні підприємств;

- на рівні держав;

- на рівні міжнародних організацій.

Для підприємства при цьому важливим стратегічним завданням є вибір оптимальної організаційної структури зовнішньоекономічного збуту. Оптимальність структури залежить від таких параметрів:

- характеру виробничої спеціалізації фірми;

- розміру фірми;

- принципової схеми організаційної будови і форми управління;

- сукупності зовнішніх умов (зовнішнього середовища) функціонування;

- рівня розвитку експорту.

Останній параметр містить інформацію про характер (випадковий чи систематичний) збутових організацій на іноземних ринках, про їхні чистоту і масштаби, про географічну і продуктову диверсифікацію.

Для організації експорту фірми-виробники утримують власний зовнішньоторговельний апарат, під яким слід розуміти систему органів і служб, об'єднаних функцією управління процесом реалізації та закупівлі товарів за кордоном. Зовнішньоторговельний апарат фірми, в залежності від можливостей фірми, може мати вигляд:

- вбудованого експортного відділу (має повну організаційну залежність від відділу збуту);

- спеціального експортного відділу (займається забезпеченням регулярних експортних операцій, планово-аналітичною роботою, рекламно-інформаційною, кредитно-розрахунковою, транспортно-комунікаційною діяльністю і має самостійність по відношенню до відділу збуту);

- експортних дочірніх компаній (здійснюють цілий комплекс заходів, спрямованих на реалізацію товару промислової фірми за узгодженими з нею цінами, зберігають юридичну самостійність і тому самостійно відповідають перед покупцями за свої зобов'язання).

Значна роль у зміцненні позицій національних компаній на світовому ринку належить державі, державним методам регулювання зовнішньої торгівлі, експортній політиці держави. Експортна політика держав полягає в тому, що, з одного боку, держава безпосередньо здійснює процеси фінансування, організації, інформаційного забезпечення та заохочення національного експорту, а з іншого - постійно відбувається вдосконалення систем заходів непрямого впливу держави на рівень конкурентоспроможності національних товарів шляхом:

- зміцнення науково-технічної та виробничої бази;

- регламентації в області стандартів і якості;

- допомоги в кадровому забезпеченні тощо.

Типові для різних держав форми стимулювання експорту:

- державне кредитування експорту;

- змішане кредитування (приватне+державне);

- надання коштів каналами допомоги (для фірм, які експортують свою продукцію у країни, що розвиваються);

- державне страхування експортних кредитів;

- податкові пільги для експортерів;

- виділення субсидій на експорт (це дозволяє експортеру значно знизити ціну на товар, часто навіть нижче, що створює необґрунтовані переваги експортерам субсидованих товарів, і тому розглядається в міжнародній практиці торгівлі як один з недобросовісних методів проведення конкурентних змагань; і при Світовій Торговельній Організації навіть існує Угода про субсидії та компенсаційні мита, в якій це питання регулюється);

- організаційне та інформаційне сприяння з боку держави в експорті.

Загалом інструменти державної політики ділять на тарифні й нетарифні. Тарифні заходи зовнішньоекономічної політики держави безпосередньо пов'язані з митними зборами. Мито - це збір коштів, що виконує функцію податку, який стягується при перетині товаром митниці і при цьому підвищує ціну імпортованих (чи експортованих) товарів, впливаючи цим на обсяг і структуру зовнішньоторговельного обороту.

Митний тариф - це систематизований перелік митних зборів, які накладаються на товари при імпорті чи експорті. Митні тарифи мають кілька колонок ставок збору:

- колонка максимальних (або генеральних) мит (для товарів з країн, з якими немає торговельного договору);

- колонка мінімальних мит (для товарів із країн, з якими підписано торговельний договір);

- колонка преференційних мит.

Мита бувають трьох видів:

а) адвалерні (стягуються в процентах від ціни товару);

б) специфічні (стягуються у визначеній грошовій сумі з маси, обсягу або штуки товару);

в) змішані. Нетарифні заходи регулювання зовнішньої торгівлі поділяються на кілька категорій.

Перша категорія. Це найчисленніша категорія, оскільки до неї належить більше половини заходів нетарифного регулювання, безпосередньо спрямованих на обмеження експортно-імпортних операцій із метою захисту певних галузей національного виробництва. З цих заходів слід виділити:

1) Ліцензування зовнішньоторговельної діяльності.

Ліцензійна система передбачає, що держава через спеціально уповноважене відомство видає дозвіл на зовнішньоторговельні операції з певними товарами, які внесено до списків як такі, що ліцензуються за імпортом чи експортом.

Основні види ліцензій зводять до двох типів:

а) автоматична (або генеральна) ліцензія (дозволяє безперешкодні ввезення товару, внесеного до списку, протягом зазначеного терміну);

б) неавтоматична (або разова індивідуальна) ліцензія (дозволяє імпорт чи експорт товару певного виду конкретному імпортеру чи експортеру зі вказівкою кількості товару, його вартості, країни його походження або призначення, а інколи - й митного пункту, через який повинно здійснюватися ввезення чи вивезення товару).

Основним регулювальником процесу використання ліцензування зовнішньоторговельних операцій на наддержавному рівні є WTO.

2) Контингентування зовнішньоторговельної діяльності.

Контингенти (або квоти) - це кількісні обмеження у вартісному або фізичному виразі, які вводяться на імпорт і експорт окремих товарів на визначений термін. Кількісне регулювання здійснюється через індивідуальні неавтоматичні ліцензії.

Ліцензування й контингентування являють собою прямі адміністративні форми державного регулювання зовнішньої торгівлі, що обмежують самостійність підприємств по відношенню до виходу на зовнішній ринок, звужують коло країн, з якими можуть бути укладені угоди щодо певних товарів, регламентують кількість і номенклатуру, товарів, які дозволено вивозити чи ввозити. І все ж, незважаючи на те що система ліцензування й контингентування імпорту та експорту встановлює досить жорсткий контроль над зовнішньою торгівлею деякими товарами, вона в багатьох випадках виявляється гнучкішою й ефективнішою, ніж економічні важелі зовнішньоторговельного регулювання, чим значною мірою пояснюється те, що ця адміністративна система міцно тримається в арсеналі засобів зовнішньоторговельного регулювання більшості країн світу.

3) Антидемпінгове мито (застосовується у випадках імпорту товарів за цінами, нижчими за їхні передбачувані витрати виробництва).

4) Компенсаційні мита (застосовуються у випадках виявлення факту отримання експортером державної субсидії з метою підвищення його конкурентоспроможності на світовому ринку).

Особливості застосування антидемпінгових і компенсаційних мит:

а) необхідність проведення попереднього дослідження з метою встановлення факту демпінгу чи застосування експортної субсидії, а також визначення завданних збитків чи загрози їхнього виникнення;

б) ці заходи застосовуються на дискримінаційній основі супроти певних постачальників визначених товарів.

5) Імпортні депозити - це форма застави, яку імпортер повинен внести у свій банк у національній чи іноземній валюті перед закупівлею іноземного товару. Сума імпортного депозиту встановлюється за допомогою визначеного відношення до вартості імпортованого товару.

6) Імпортні податки. До цього роду стягнень відносять:

- податок, який у деяких країнах стягується тільки за перетин кордону;

- різного роду збори пов'язані з оформленням документів на митниці, митним оглядом товару, перевіркою його якості;

- портові, статистичні, фітосанітарні та інші подібні збори.

7) Угоди про "добровільне" обмеження експорту. Це нав'язане експортеру під загрозою санкцій зобов'язання з обмеження експорту певних товарів у країну, що імпортує.

8) Угоди про встановлення мінімальних імпортних цін. Експортуючі фірми повинні суворо дотримуватися мінімальних цін на товари при укладанні контрактів із фірмами країни, з якою така угода діє. У випадку зниження експортної ціни нижче мінімального рівня країна-імпортер вводить антидемпінгове мито, застосування якого може виштовхнути цих експортерів за межі її ринку.

Останні два заходи відносно нові серед торговельних обмежень, їхня специфіка полягає в нетрадиційній техніці встановлення, а саме в тому, що вони є бар'єром, який захищає країну-експортера.

Друга категорія. Це заходи, які безпосередньо не спрямовані на обмеження зовнішньої торгівлі й більше стосуються суто адміністративних формальностей. До таких заходів належать:

1) формальні заходи на митниці;

2) встановлення технічних стандартів і норм;

3) встановлення санітарних норм;

4) вимоги до упакування й маркування;

5) вимоги до розливу.

Третя категорія. Це заходи, які, на перший погляд, зовсім не мають нічого спільного з політикою обмеження імпорту чи стимулювання експорту, та дії яких у кінцевому результаті помітно впливають на експорт чи імпорт. З поміж них виділяють:

1) валютні обмеження. Це регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями. У деяких країнах, наприклад, імпортер змушений отримати ліцензію на використання валюти для імпорту товарів;

2) регулювання ввозу і вивозу капіталів, тобто регулювання іноземних та закордонних інвестицій.

Система Світова Торговельна Організація - СТО (World Trade Organization - WTO).

Отже, WTO - це міжнародна багатостороння угода, яка регулює режим взаємної торгівлі й торговельну політику країн-учасниць. Вона виконує роль інструмента лібералізму в міжнародній торгівлі, спрямованого на зниження різноманітних митних перепон. Діяла угода ГАТТ з 1948 року, її принципи перейшли у спадок WTO.

Основні принципи WTO:

1) Недискримінація (режим найбільшого сприяння). Такий стан (режим) зобов'язую кожну країну-учасницю розповсюдити на всіх постачальників якого-небудь товару пільги, які вона надала б якомусь одному з них. Щоправда, тут передбачено два відступи від правил:

- запроваджено тарифні переваги на користь країн, що розвиваються;

- дозволяється створення митних союзів між країнами, якщо рівень протекціонізму, що з них випливає, не перевищує середнього, яким раніше користувались країни, які беруть участь у цих союзах.

2) Однакові фіскальні правила та інші регламентації для товарів національного виробництва або імпортованих товарів.

3) Заборона демпінгу і дозвіл на запровадження антидемпінгових мит на випадок недотримання цієї заборони.

4) Можливість нейтралізації експортних премій або субсидій через компенсаційні збори.

5) Гармонізація методів розрахунку митної вартості товарів.

6) Недискримінаційність щодо постачальників при державних закупівлях, незалежно від їхньої національності.

7) Неконтингентування імпорту, тобто усунення кількісних обмежень на імпорт. При всякому відхиленні від цього принципу повинно додержуватися правило недискримінації, і таке відхилення можливе тільки у випадку гострого дефіциту платіжного балансу або ж для країн, що розвиваються.

8) Можливість для країн-учасниць здійснення зворотних (адекватних) заходів стосовно держави, яка б порушила встановлені правила.

WTO проводить щорічні конференції, на яких обговорюються проблеми уніфікації правил регулювання зовнішньої торгівлі та взаємозв'язаних із нею економічних відносин.


Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бовтрук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

3. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.

5. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.

6. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Борис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.

7. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

8. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.

9. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посіб. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.

10. Цимбалістий В. Теорія міжнародних відносин: Навчальний посібник. - 3-е вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 320 с.

11. Школа І. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник для студ., що вивч. дисципліну "Міжнародна економіка". — Чернівці : Рута, 2006. — 504с.

загрузка...
Top