Міжнародні економічні відносини

1. Класичні теорії міжнародної торгівлі.

2. Міжнародні товарні аукціони.

3. Міжнародні валютно-фінансові інститути.

4. Форми міжнародної економічної інтеграції.

5. Спільні підприємства (СП) — суб'єкт МЕВ.

Список використаної літератури.


1. Класичні теорії міжнародної торгівлі

Очевидно, першою систематизованою теорією міжнародної торгівлі можна вважати меркантилізм, хоча вона не має конкретного автора. Однак у цієї теорії є багато підтверджень, що свідчать про її панування в період з XVI до XVIII ст. включно. Вона базувалася на двох положеннях:

- багатство країни визначається володінням певними цінностями, як правило, золотом;

- для зростання добробуту свого населення держава повинна більше експортувати, ніж імпортувати, і в цьому випадку вона Одержить вартість активного сальдо торгового балансу у вигляді золота, що надходить із країн, які мають дефіцит торгового балансу. Для цього необхідна державна монополія на торгівлю, введення обмежень на велику частину імпорту і надання субсидій більшій частині експортних виробництв.

Теорія відносної переваги Д. Рікардо - Р. Торренса. Р. Торренс у "Нарисах про зовнішню торгівлю зерном" (1815 p.), а також Д. Рікардо в дослідженні "Початок політичної економії й оподаткування" (1817 р.) виводять класичну теорію з безвиході. Вони показують, у яких межах можливий та бажаний обмін між двома країнами, виділяючи критерії міжнародної спеціалізації. В інтересах кожної країни - спеціалізуватися на виробництві, в якому вона має найбільшу перевагу або найменшу слабкість і для якого відносна вигода є найбільшою, їхні міркування знайшли своє відображення в так званому принципі, або теорії, порівняльних переваг.

Д. Рікардо показав, що міжнародний обмін можливий і бажаний в інтересах усіх країн. Він визначив ту цінову зону, всередині якої обмін вигідний для кожного. За допомогою хрестоматійного прикладу торгівлі сукном і вином між Англією і Португалією Д. Рікардо запропонував три варіанти міжнародної торгівлі:

а) рівне співвідношення витрат на виробництво двох видів товарів між двома країнами - у торгівлі немає стимулу;

б) співвідношення витрат, при якому одна з країн має абсолютну перевагу у виробництві одного з видів товарів - тут торгівля можлива з урахуванням абсолютних переваг;

в) співвідношення витрат, при якому кожна з країн має відносну перевагу у виробництві одного з видів товарів - у цьому випадку обидві сторони зацікавлені торгувати внаслідок порівняльних переваг.

Теорія міжнародної вартості Дж. Cm. Мілля. Джон Стюарт Мілль у своїй роботі "Основи політичної економії" (1844 р.) показав, за якою ціною здійснюється обмін. За Міллем, ціна обміну встановлюється за законом попиту і пропозиції на такому рівні, що сукупність експорту кожної країни дає змогу оплачувати сукупність її імпорту. Цей закон міжнародної вартості, або "теорія міжнародної вартості", - важлива заслуга Дж. Ст. Мілля. Теорія міжнародної вартості доводить, що існує ціна, яка оптимізує обмін товарів між країнами. Ця ринкова ціна залежить від попиту і пропозиції. На думку сучасного американського економіста Д. Чіпмена, цей закон - "одне з найбільших досягнень людського інтелекту". Той факт, що робота одержала визнання лише через 100 років, Д. Чіпмен пояснював тим, що "цей закон був занадто великим відкриттям для свого часу".

Запропоновані Дж. Ст. Міллем закони міжнародної конкуренції зводяться, в основному, до двох найважливіших положень. Перше: природне прагнення до міжнародної виробничої спеціалізації веде до встановлення рівноваги у вигодах, одержуваних від цієї спеціалізації. Друге: умови повної або часткової спеціалізації визначаються нерівністю в прибутках, одержуваних від виробництва. Можливості ж повної виробничої спеціалізації залежать від еластичності заміни в споживанні, що існує між виробленими товарами і тенденцією до відносного вирівнювання абсолютних вигод держав, що беруть участь у міжнародному обміні.


2. Міжнародні товарні аукціони

За своєю сутністю аукціон є публічним торгом, що споріднює його з товарною біржею. Але від біржі його відрізняють такі особливості: на аукціоні торгівля ведеться тільки наявним товаром; аукціонні товари відрізняються тим, "що часто не підлягають стандартизації, в т. ч. за параметрами якості; правила всіх аукціонів передбачають попереднє ознайомлення покупців або їх представників з виставленими на торг партіями приблизно однакових за якістю товарів (лотів).

Міжнародні товарні аукціони є спеціально організованими, періодично діючими у певних місцях ринками, на яких шляхом публічних торгів у заздалегідь обумовлений час і в спеціально призначеному місці проводиться продаж попередньо оглянутих покупцем товарів, які переходять в його власність за умов пропозиції найвищої ціни.

Таким чином, поняття аукціон у міжнародній торгівлі має три значення:

- як спеціально організований товарний ринок, на якому здійснюється процес продажу-купівлі товару, що складається з певних етапів - підготовки, огляду товару, аукціону (торгу), оформлення контракту;

- як безпосередній торг за товар, який відбувається між аукціоністом (особою, що проводить торг і представляє інтереси організаторів і продавців) та покупцями;

- як комерційна структура, що організовує, готовить і провадить продаж товарів за допомогою торгу.

Аукціони як комерційні організації можна класифікувати за такими критеріями: джерела отримання прибутку, функціональна спрямованість, форма організації торгівлі.

Аукціони, джерелами отримання прибутку яких є різниця в цінах, скуповують за свій рахунок у виробників товари, диктуючи, як правило, закупівельні ціни, і перепродають їх оптовим посередникам або безпосередньо споживачам. Інший тип аукціонів здійснює перепродаж товарів незалежних від них виробників на комісійних засадах. Наприклад, всесвітньо відомий американський аукціон «СОТБІС» працює на комісійних, розмір яких залежить від суми угоди та типу товару. Так, для коштовностей склалась приблизно така залежність: якщо сума угоди коливається в межах від 120 тис. до 1,2 млн.. швейцарських франків, то аукціон отримує 6 % плюс компенсація витрат, а якщо річ продана більше ніж за 20 млн.., то 2 % суми угоди та компенсація половини витрат. При реалізації творів живопису та раритетних меблів комісійні збільшуються до 12 %. При цьому доставка товару на аукціон та мито сплачуються володарем. Поширеною в міжнародній практиці є змішана модель діяльності, коли аукціонна фірма виконує одночасно як операції з перепродажу, так і комісійні.

За функціональною спрямованістю переважаюча більшість аукціонів є суто торговими фірмами, які мають відповідні приміщення, обладнання, кваліфікований персонал. У той же час деякі великі аукціони мають власне виробництво, на якому завершується процес підготовки товару до продажу (наприклад, вичинка сирих шкурок, що скуповуються у заготівельників, або сортування та пакування овочів, фруктів, квітів). Такі аукціони можна класифікувати як торговельно-виробничі.

Залежно від форми організації торгівлі аукціони поділяються на відкриті, з безпосередньою участю самих покупців, та закриті, в яких самі продавці і покупці не беруть участі, а їх доручення в межах визначених повноважень виконують брокери.

Організація аукціонної торгівлі має певні особливості залежно від товару і практики, яка склалася в торгівлі конкретними аукціонними товарами. Залежно від характеру діяльності всі фірми, що здійснюють аукціонну торгівлю, умовно можна поділити на три групи:

- спеціалізовані;

- брокерсько-комісійні;

- аукціонні, які належать кооперативам або спілкам виробників.

Спеціалізовані фірми займаються організацією аукціонів і продажем на них аукціонних товарів як за свій рахунок, так і на комісійних засадах. Такі фірми беруть на себе виконання всіх Функцій з підготовки й проведення аукціонів. Частіше за все вони видають продавцям позички під їх товари, передані аукціонній фірмі для продажу. Прикладом таких фірм є спеціалізовані фірми, що є торговими монополіями.

Брокерсько-комісійні фірми дістали поширення у торгівлі хутряними виробами, вовною, чаєм, тютюном. Вони організують аукціони і продають на них на комісійних засадах товари за дорученням своїх клієнтів. Брокерська фірма, що проводить аукціони, як правило, може виступати одночасно представником як покупця, так і продавця, отримуючи від них комісійну винагороду. В її обов'язок входить продаж визначеної кількості товарів у межах повноважень комітента (власника товару), переданих комісіонеру (посереднику) і встановлених у договорі комісії. Всі взаємні права і обов'язки виникають далі між покупцем і брокерською компанією. Власник товару не отримує безпосередньо жодних прав і не несе жодних зобов'язань стосовно покупця.

Аукціонні фірми, які належать кооперативам або спілкам (асоціаціям) виробників, набули поширення в Скандинавських країнах. Так, у кожній з них (Данії, Норвегії, Швеції, Фінляндії) є по одній фірмі, що посідає монопольне положення в аукціонній торгівлі хутром у своїй країні.

Міжнародні аукціони належать до добровільних і регулярних форм організації торгівлі на зовнішньому ринку, що мають публічний характер, тобто надають можливість усім заінтересованим експортерам та імпортерам брати участь у торгових операціях.

Переваги міжнародних аукціонів полягають у тому, що вони дозволяють створювати відкриту конкуренцію, виявляти ціну товару та швидко його реалізовувати у великих обсягах. З урахуванням цього на міжнародних товарних аукціонах частіше за все превалює пропозиція товарів з боку великої кількості продуцентів, переважно потужних представників індустріально розвинутих держав. Великі торгові фірми виступають як брокери з продажу. Покупцями ж є обмежена кількість компаній, в основному роздрібної та оптової торгівлі і переробної промисловості, що використовують надмірну пропозицію в своїх інтересах і зацікавлені в заниженні цін.

Основними предметами торгу на міжнародних аукціонах хутряні товари (у вигляді сировини та вже перероблених товарів), немита вовна, щетина, чай, тютюн, овочі, фрукти, квіти, риба, тропічні породи лісу, худоба, прянощі, антикваріат, витвори мистецтва та інші. Для таких товарів, як хутро, немита вовна, чай, тютюн, аукціон є найважливішою формою реалізації на міжнародному ринку. Наприклад, через міжнародні аукціони в США і Канаді реалізується понад 70 % усього хутра, що продається цими країнами, в Данії - 90 %, у Швеції і Норвегії - приблизно 95 %. Через міжнародні аукціони реалізується близько 70 % чаю, що продається на світовому ринку, 90-95 % немитої вовни, що експортується Австралією і Новою Зеландією.

3. Міжнародні валютно-фінансові інститути

Міжнародні фінансові інститути створюються на світовому і регіональному рівнях для сприяння економічному розвиткові країн — засновників цих організацій. Вони започатковуються на основі багатосторонніх угод між державами, їхнім основним завданням є мобілізація коштів і надання допомоги на кредитних засадах для здійснення важливих економічних проектів. До числа світових фінансових інститутів належать Світовий банк (СБ), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Крім того, існують такі фінансові структури, як Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР) та деякі інші.

Майже всі міжнародні фінансові інститути були створені в 1944 році з метою об'єднання зусиль для післявоєнної відбудови економіки багатьох країн. В цілому це мало досить позитивне значення для тодішнього періоду світового економічного розвитку. Міжнародний валютний фонд, зокрема, одержав статус спеціалізованої представницької установи Організації Об'єднаних Націй. МВФ у своїй діяльності сприяє стабілізації національних валют країн — членів фонду, підтриманню рівноваги платіжних балансів та покриття їхнього дефіциту, наданню консультативної допомоги з фінансових та валютних питань.

МВФ є організацією акціонерного типу, його ресурси складаються із внесків країн-членів, для кожної з яких встановлюється вступна квота залежно від частки країни в світовій торгівлі. Відповідно й право на одержання коштів залежить від обсягу вступного внеску. Квоти переглядаються кожних п'ять років.

На сьогодні членами МВФ є 181 країна, а його пасиви становлять понад 300 млн. дол. США. Україна вступила до МВФ у 1992 році, її квота становить 0,70 відсотка від загального капіталу фонду. За час свого існування МВФ виявив свою життєздатність, уміння враховувати тенденції розвитку світової економіки, сприяти поліпшенню фінансових умов розвитку економіки окремих країн та фінансовій стабілізації у світовому господарстві в цілому.

Останніми роками МВФ прийняв низку рішень, спрямованих на створення механізму термінової фінансової допомоги окремим країнам у разі фінансової кризи. Ця допомога надається за допомогою політики траншів і механізму розширеного фінансування. Діяльність МВФ справедливо піддається критиці за негнучкість у взаємовідносинах із деякими країнами, надмірну бюрократизацію та заангажованість.

Однією з найпотужніших фінансових установ світового рівня є створений у 1944 р. Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Його не слід розглядати як лише банківську установу. У МБРР мало що спільного з типовими комерційними банками, бо він надає довгострокові кредити на державні програми лише урядам і центральним банкам країн-членів, якими є лише члени МВФ.

При створенні МБРР був покликаний згідно з його статусом надавати фінансову допомогу країнам, що потерпіли від війни, у формі довгострокових кредитів для відбудови їхньої економіки, а також гарантувати приватні інвестиції. Нині банк надає технічну та фінансову допомогу понад 100 країнам світу, які є членами МВФ.

Позики МБРР надаються під гарантії уряду країни-пози-чальника, як правило, терміном на 15—20 років і мають п'ятирічний пільговий період. Поточна відсоткова ставка за кредитами становить 7,5%. Вступ України до МВФ забезпечив її членство в МБРР із квотою майже 5 млрд. дол. США, що дає змогу залучати кошти іноземних інвесторів для розв'язання питань стабілізації економіки, структурної перебудови, інтеграції України в світове господарство.

Світовий банк є фінансовою установою, яка покликана сприяти сталому економічному розвиткові та забезпеченню суспільного добробуту в країнах, що мають низький рівень економічних показників і перебувають на стадії реформування економіки. Банк надає фінансові ресурси в формі довгострокових кредитів на розвиток виробництва на 15—20 років на пільгових умовах. Умови надання кредиту пов'язані з розвитком приватного сектора економіки, здійсненням ринкових реформ у певних галузях економіки. Так, для України, яка за класифікацією банку належить до країн із середнім рівнем доходу, позики надаються на структурну перебудову в сільському господарстві, вугільній галузі, на розвиток насінництва, теплопостачання в м. Києві тощо.

Позики Світового банку є одними з неінфляційних джерел зовнішнього фінансування розвитку економіки України. Проте позики, спрямовані на фінансування дефіциту бюджету, мають негативний вплив на нинішнє і подальше фінансове становище.

До числа міжнародних фінансових інститутів належить значна кількість регіональних фінансових установ Європи, Латинської Америки, Африки, Азії та інших регіонів. Серед них на найбільшу увагу заслуговує Європейський банк реконструкції та розвитку. Він був створений у 1991 році для сприяння економічним реформам у країнах Східної Європи.

У порівнянні з іншими міжнародними фінансовими установами, перевагою цього банку є те, що він працює як з державним, так і з приватним секторами економіки і має в своєму розпорядженні широкий вибір методів мобілізації коштів і фінансування. Банк, як правило, сприяє розвитку приватного сектора економіки.

4. Форми міжнародної економічної інтеграції

Міжнародну економічну інтеграцію можна визначити як якісно новий етап розвитку і форму прояву інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування, переплетення всіх структур національних господарств.

Зона преференційної торгівлі — зона з пільговим торговельним режимом, коли дві або декілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів в торгівлі з іншими країнами. Найбільш показовим історичним прикладом такої форми інтеграції є преференційна система Британського співтовариства (з 1932 p.), що об'єднувала 48 держав.

У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами. Типовими прикладами є Європейська асоціація вільної торгівлі (1960 p.), зона вільної торгівлі «США—Канада» (1988 p.), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА).

Митний союз — це угода двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Таким чином, митний союз передбачає заміну декількох митних територій однією при повній ліквідації митних податків в межах митного союзу і створенні єдиного зовнішнього митного тарифу.

Угоди про створення митного союзу діяли у Бенілюксі (з 1948 р.), В Європейському союзі (з 1968 p.).

У рамках спільного ринку забезпечується вільний рух не тільки товарів, а й послуг, капіталів та громадян (робочої сили). Такі умови економічних взаємовідносин у цілому характерні для Європейського союзу.

В економічному союзі вільний рух факторів і результатів виробництва доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної політики. В країнах-учасницях функціонує, як правило, єдина грошова одиниця.

Ознаками економічного союзу є:

• ліквідація будь-яких торгівельних обмежень і проведення єдиної зовнішньоторговельної політики;

• вільне переміщення товарів, послуг, капіталу та громадян;

• жорстка координація (по суті — єдність) економічної, фінансової та соціальної політики.

На основі економічних створюються і політичні союзи, в яких поряд з економічною забезпечується й політична інтеграція.

Економічна природа інтеграційних угруповань та взаємовідносин між країнами, що їх утворюють, зумовлюють логіку і наступність у становленні та розвитку форм міжнародної регіональної економічної інтеграції.

При утворенні зон преференційної та вільної торгівлі, митних союзів міждержавні відносини стосуються лише сфери обміну, тобто розвивається торговельна інтеграція. Глибші форми міждержавної координації створюють умови для інтеграції і у сфері виробництва. Рівні, форми та типи міжнародної економічної інтеграції тісно взаємопов'язані.

5. Спільні підприємства (СП) — суб'єкт МЕВ

Спільні підприємства, які створюються компаніями двох або більше країн, дають можливість поєднати ресурси, досвід, зв’язки. Створення спільних підприємств в Україні на сьогодні є актуальним та позитивним, оскільки спільні підприємства дають значні інвестиції та нові технології управління, стимулюють процес виробництва в Україні конкурентоспроможної продукції, полегшують її вихід на міжнародні ринки.

Чинне законодавство України виділяє спільні підприємства в окрему групу підприємств, для яких передбачено певні особливості створення і діяльності. Зокрема, у випадках створення спільних підприємств на основі об’єктів державної та комунальної власності обов’язковим є проведення екологічного аудиту (стаття 12 Закону України „Про екологічний аудит”). Законодавством про приватизацію встановлено особливий порядок приватизації державної частки у спільних підприємствах: приватизація акцій (часток, паїв), що перебувають у державній власності, у майні спільних підприємств з іноземними інвестиціями, проводиться відповідно до установчих документів спільних підприємств. Для спільних підприємств, заснованих за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, встановлено особливий порядок набуття права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення (стаття 82 Земельного кодексу України).

На сьогодні поняття і статус спільного підприємства визначається Законом України „Про зовнішньоекономічну діяльність”. Так, стаття 3 цього Закону визначає, що суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:

· фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України;

· юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об’єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об’єднання, організації та інші), в тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності;

· об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;

· структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення, тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України;

· спільні підприємства за участю суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;

· інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

Враховуючи викладене, спільні підприємства є самостійними учасниками зовнішньоекономічних відносин і відповідно до статті 1 цього Закону визначаються як підприємства, які базуються на спільному капіталі суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, на спільному управлінні та на спільному розподілі результатів та ризиків.

Таким чином, зміст поняття „спільне підприємств” в законодавстві України зазнав змін і на сьогодні спільними визначаються лише ті підприємства, які засновані за участю іноземних суб’єктів. Підприємства, які створені на основі поєднання майна, яке є власністю різних українських суб’єктів права власності, належать до категорії підприємств, заснованих на змішаній формі власності. Враховуючи класифікацію, надану Господарським кодексом, спільні підприємства можуть бути віднесені до виду підприємств, заснованих на змішаній формі власності, оскільки вони також створюються шляхом поєднання майна різних форм власності. Однак ці поняття не слід ототожнювати, оскільки спільні підприємства становлять особливу групу таких підприємств – серед їх засновників обов’язково має бути іноземний суб’єкт.

При цьому, також слід звернути увагу на те, що законодавство розмежовує спільні підприємства і залежно від розміру участі іноземного капіталу у його статутному фонді. Так, відповідно до статті 116 Господарського кодексу підприємство, в статутному фонді якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція, визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки. Для спільних підприємств, у статутному фонді яких частка іноземного інвестора становить менше 10 відсотків, таких обмежень не передбачено.

Проте, слід зазначити, що поняття „спільне підприємство” не завжди використовується законодавцем у вищенаведеному розумінні, що приводить до його неоднозначного розуміння та використання на практиці. Так, у Законі України „Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків” спільне підприємство визначається як підприємство, створене для виконання проектів технологічного парку, одним із засновників якого є технологічний парк або учасник технологічного парку, а іншими – резиденти чи нерезиденти, сумарний внесок яких до статутного фонду становить суму в національній валюті, еквівалентну не менше 50000 доларів США. Враховуючи, що таке розуміння терміну „спільне підприємство” є спеціальним, оскільки використовується лише для цілей вказаного Закону, вважаємо, що наведене положення не впливає на загальне визначення поняття спільного підприємства.

На сьогодні спірним питанням також є визначення спільного підприємства як самостійної організаційно-правової форми підприємств. Загальні положення про види та організаційні форми підприємств визначаються статтею 63 Господарського кодексу України. Так, залежно від форми власності підприємства поділяються на види. А відповідно до частини 3 вказаної статті залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для цього майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Корпоративне підприємство, згідно з Кодексом, утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Враховуючи викладене, спільні підприємства можуть бути утворені виключно у формі корпоративного підприємства, оскільки його створення передбачає наявність не менше двох учасників (національного та іноземного).


Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

3. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.

5. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.

6. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.

7. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

8. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.

9. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посіб. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.

10. Цимбалістий В. Теорія міжнародних відносин: Навчальний посібник. - 3-е вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 320 с.

11. Школа І. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник для студ., що вивч. дисципліну "Міжнародна економіка". — Чернівці : Рута, 1996. — 204с.

загрузка...
Top