4. Міжнародна економічна інтеграція.

14. Міжнародні товарні біржі.

24. Цілі та форми вивозу капіталу.

34. Форми міжнародної економічної інтеграції.

44. Спільні підприємства (СП) та їх систематизація.

Список використаної літератури.

4. Міжнародна економічна інтеграція

Одним із факторів, що визначають основні шляхи та напрямки розвитку світового господарства, є утворення міжнародних інтеграційних угрупувань, які забезпечують узгоджений розвиток і взаємодоповнення регіонів та держав, інтенсифікують процеси виробництва в окремих країнах, дають змогу ефективніше використовувати всі наявні резерви розподілу інвестицій та всі види капіталу.

Міжнародні економічні інтеграції — це високий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, за яких процес господарсько-політичного об'єднання країн відбувається на основі міжнародного по ділу праці та здійсненні узгодженої міждержавної торгівельно-економічної політики.

Основними факторами, які забезпечують динамічний розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції, є:

— економічний розвиток країн та регіонів в умовах нерівномірного розподілу природних умов та природних ресурсів;

— закономірності науково-технічного прогресу;

— тенденції демографічних факторів розвитку;

— необхідність розв'язання глобальних проблем людства (енергетична, продовольча, економічна, екологічна, безпеки, використання Світового океану і т.д.);

— розвиток транспортно-комунікаційних мереж.

Інтеграційні процеси в останні роки охопили практично всі континенти і субконтиненти та призвели до утворення багаточисельних регіональних і субрегіональних торгово-економічних блоків, більшість з яких проголошує своєю кінцевою метою вихід на інтеграційну стадію економічного співробітництва. Всього в світі нараховується близько 20 міжнародних економічних об'єднань інтеграційного типу, які охоплюють основні регіони і континенти земної кулі.

Як відомо, інтеграції, в як вищої і порівняно нової форми міждер жавної економічної взаємодії, історично й організаційно передують декілька етапів, які послідовно проходять держави, що вступають у процес тісної економічної взаємодії.

До основних теоретично обґрунтованих і практично апробованих форм міжнародної економічної інтеграції відносяться:

1. Зона вільної торгівлі — найпростіша форма інтеграції. У такій зоні діє особливий пільговий торговельний режим для країн — учасниць за рахунок відміни торгових обмежень, перш за все, внутрішнього мита. Держави-учасниці залишаються окремими митними територіями і не втрачають права самостійного визначення режиму економічних відносин з третіми країнами (права на відміну чи введення нових тарифів або інших обмежень, на підписання торгово-економічних договорів і угод). Саме тому між країнами — учасницями зони вільної торгівлі зберігаються митні кордони і пости, які контролюють походження товарів, що перетинають їх державний кордон і ніби відсікають від пільгового перевезення ту їх частину, яка завозиться із третіх країн.

Прикладом такої зони можуть бути: ПАУВТ (NAFTA — Noth American Free Trade Agreement) — Північноамериканська угода про вільну торгівлю між США та Канадою, ЄАВТ — Європейська Асоціація вільної торгівлі, утворена в 1960 році. З 1 січня 1995 року після вступу трьох із семи країн-членів ЄАВТ у ЄС в її складі залишаються чотири країни: Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія і Швейцарія. Всі вони на дають перевагу практиці укладання двосторонніх економічних договорів та угод з будь-якими державами світу й їх угрупуваннями, в тому числі і з Європейським Союзом (ЄС).

2. Митний союз — це угода двох або кількох держав, якою встановлюється режим вільної торгівлі та передбачається усунення внутрішніх тарифів і встановлення спільного зовнішнього тарифу. Митний союз, зберігаючи національні митні органи, передбачає єдність митної території, однаковий торговий режим у ставленні до третіх країн, включаючи загальні митні тарифи, єдині заходи нетарифного регулювання, уніфіковану систему прямих і непрямих податків та однотипність методів управління народним господарством. Угоди такого типу діяли в Європейському Економічному Співтоваристві у 1968 році. Нині таким прикладом можуть бути Андська група, КАРИ КОМ — Співтовариство та спільний ринок країн Карибського басейну.

3. Зона преференційної торгівлі — це зона з особливим пільговим торгівельним режимом, коли дві або кілька країн знижують взаємні тарифи на імпортні товари, зберігаючи рівень тарифів у торгівлі з іншими країнами, здійснюють пільгове кредитування і страхування зовнішньоторговельних операцій, надають фінансову та технічну допомогу. Наприклад, Японія в межах програми Всеохоплюючої системи преференцій надає пільговий режим країнам, що розвиваються.

4. Спільний ринок — складніша форма міждержавної інтеграційної взаємодії, яка включає умови вільної торгівлі, митного союзу та забезпечує вільне переміщення товарів, послуг, робочої сили, капіталів і формує дійсно спільний повноцінний ринковий простір (звідси і назва — "спільний ринок"). Прикладом створення спільного ринку є Європейський Союз.

5. Валютний союз — найскладніша форма інтеграції; передбачає проведення країнами єдиної валютно-фінансової політики: введення в обіг єдиної валюти, створення єдиного емісійного центру — банку. На стадії еволюції до повного економічного, політичного і валютного союзу знаходиться Європейська Спільнота.

6. Політичний союз — вищий ступінь регіональної інтеграції, який передбачає перетворення єдиного ринкового простору в цілісне економічне і політичне утворення. Фактично — це виникнення нового багатонаціонального суб'єкта світогосподарських і міжнародних політичних відносин, який виступає від імені всіх учасників цього союзу.

Основними напрямками розвитку інтеграційних процесів слід вважати:

— поступове усунення митних та фінансових бар'єрів;

— забезпечення країнам, які увійшли до інтеграційного угрупування "прозорості" кордонів;

— створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, робочої сили, капіталів.

Підкреслимо, що інтеграційні процеси відбуваються під контролем і за безпосередньою участю державних органів ряду країн.

Таким чином, економічна інтеграція означає злиття національних господарств кількох країн і утворення великих інтернаціональних економічних комплексів.

14. Міжнародні товарні біржі

Товарна біржа — це ринок масових, якісно рівноцінних товарів, на котрі укладаються угоди без їх наявності. Біржова торгівля дає можливість сконцентрувати попит і пропозицію на товари у певних географічних пунктах без обов'язкового завозу туди товарів. На товарних біржах продаються тільки так звані біржові товари, що у масі своїй однорідні. Партії товарів при цьому можуть бути легко замінені: бавовна, каучук, цукор, зернові, шовк, шерсть, кольорові метали, нафта, соєві, боби, олія, кава, жива худоба, апельсиновий сік тощо.

Зміна відносин власності, перехід від планово-директивних методів управління до ринкових і, як наслідок, реформування сфери товарообігу зумовили необхідність дослідження ряду теоретичних та практичних питань, які тривалий час не знаходили достатнього відображення у вітчизняній економічній науці. До них відносяться і проблеми діяльності товарних бірж.

Як свідчить світова практика, біржі займають одне з ключових місць в інфраструктурі розвинутої ринкової економіки. Вони виступають складним саморегулюючим механізмом залучення та перерозподілу матеріальних та грошових ресурсів, завдяки якому стає можливим здійснення багатьох виробничо-фінансових операцій. Товарні біржі є джерелом оперативної інформації про стан національних та міжнародних ринків, інструментом забезпечення відкритості процесу формування цін у конкурентному середовищі та прозорості руху товарно-грошових потоків. Завдяки ф’ючерсній та опціонній біржовій торгівлі виникає можливість суттєвого зменшення цінового ризику при здійсненні операцій хеджування, що в значній мірі виявляє стабілізуючий вплив на економічні процеси.

Проте на сучасному етапі біржова діяльність в Україні характеризується низькою ефективністю. Це зумовлено рядом факторів, до яких відносяться насамперед: економічна криза, яка проявляється в падінні обсягів виробництва та споживання вітчизняних біржових товарів; відставання законодавчо-нормативної бази від актуальних потреб сьогодення; відсутність умов для впровадження ф’ючерсного обігу тощо.

Технічних товарів на біржі немає, оскільки це якісно різнорідні товари, моделі яких швидко змінюються.

Товарна біржа є породженням капіталістичної вільної конкуренції. З розвитком державно-монополістичних тенденцій значення біржі дещо знизилося. Поступово багато колишніх біржових товарів, наприклад вугілля, чорні метали, перестали продаватися на біржах. Продаж хліба, кави, какао і деяких інших товарів став об'єктом сильного державного втручання, а також впливу міжнародних товарних угод. І все ж на сьогодні на біржу припадає від 15 до 20% загального обсягу товарного експорту західних країн. Характерно, що хоча велика кількість товарів продається поза біржею, ціни на них визначаються за котируванням відповідних товарних бірж, що публікуються в біржових бюлетенях і звичайній пресі, наприклад у "Нью-Йорк таймс". Проте з ряду біржових товарів діяльність бірж перебуває під фактичним контролем монополістичних об'єднань, тому ціни на них нерідко визначаються не в результаті вільної гри попиту і пропозиції, а диктуються монополіями. Найбільші світові біржі: "Чикаго Борд оф Трейд" концентрує 30 % загального обсягу біржової торгівлі США (оборот — близько 500 млрд дол. за рік), основні товари: золото, срібло, зернові, сік, боби. "Чикаго Меркенталь" зосереджує 20 % біржової торгівлі країни (оборот — понад 250 млрд дол. за рік), основні товари: жива худоба, картопля, яйця й ін.

"Нью-Йоркські біржі" охоплюють 20 % біржової торгівлі США (оборот — більш як 260 млрд дол. за рік), основні товари: кава, цукор, шерсть, дорогоцінні метали, картопля, бавовна, апельсиновий сік.

"Лондонська товарна біржа"охоплює 75 % усіх біржових угод країни (оборот — близько 100 млрд дол. за рік), основні товари: цукор, какао, кава, каучук, вовна.

На біржі США, Англії і Японії припадає 90% усіх біржових операцій.

У країнах, що розвиваються, через брак капіталу біржова торгівля не набула значного розвитку (за винятком Сінгапуру). Така ж ситуація (мається на увазі міжнародний характер бірж) і в країнах СНД, у тому числі й в Україні. Основні ознаки міжнародних бірж:

— на них установлюються ціни світового ринку;

— товари — активні об'єкти міжнародної торгівлі;

— як правило, вільний валютний і податковий режим торгівлі.

Характерним є і те, що країни, де функціонують міжнародні за статусом товарні біржі, можуть суттєво впливати на умови та процеси, які відбуваються на світових сировинних ринках.

На світовому товарному ринку міжнародні товарні біржі виконують наступні функції:

— обслуговують конкретний діючий світовий товарний ринок;

— залучають до біржових операцій контрагентів з різних країн світу;

— забезпечують вільний переказ прибутків, які одержують контрагенти по біржових операціях;

— здійснюють так звані арбітражні операції, тобто спекулятивні угоди для одержання прибутку від різниці котирувальних цін на біржах різних країн.

Практично весь біржовий оборот на світовому товарному ринку, а саме – 98%, забезпечується завдяки діяльності п’ятдесяти бірж, з яких 84% обороту припадає на біржі США, 8% — Великобританії, 6% — Японії і 2% — на товарні біржі інших країн. Обсяг світового біржового обороту щорічно оцінюється в 3,5-4 трлн. доларів.

Товари, які продаються на міжнародних товарних біржах, об’єднані в п’ять груп, що охоплюють понад 70 найменувань товарного асортименту на біржах реального товару і 148 – на ф’ючерсних біржах.

Залежно від асортименту товарів, що продаються на міжнародних товарних біржах, вони класифікуються як:

— універсальні або загального типу, де укладаються угоди широкого асортименту біржових товарів;

— спеціалізовані біржі, де укладаються угоди по окремих видах товарів, тобто мають потоварну спеціалізацію і тому класифікуються як біржі широкого профілю та вузькоспеціалізовані.

Міжнародній біржовій торгівлі на сучасному етапі притаманні такі основні тенденції:

1. Збільшення обсягів біржового обороту. Від середини 50-х до середини 80-х років обсяги біржового товарообороту зросли в 12 разів.

2. Зміни в структурі угод, що укладаються на міжнародних товарних біржах. В останні десятиліття характерним є суттєве зростання біржового обороту за рахунок збільшення обсягів ф’ючерсних операцій порівняно з угодами на реальний товар. Ця тенденція притаманна для великих міжнародних товарних бірж, більшість з яких фактично відмовилася від угод з реальним товаром.

3. Зміна структури біржової торгівлі на фоні зростання асортименту біржових товарів. Розширення асортименту біржових товарів відбувається в основному за рахунок виходу на товарний ринок нових промислових сировинних товарів.

4. Концентрація міжнародної біржової торгівлі на великих товарних біржах. Характерним є скорочення кількості таких бірж, товарооборот яких був незначним, і зосередження практично всього біржового товарообороту на кількох біржах того чи іншого ринку.

5. Переважаючі тенденції до функціонування на світовому ринку універсальних товарних бірж. Внаслідок злиття кількох товарних бірж, які спеціалізуються на торгівлі певними видами біржового товару, створюється одна, де продають декілька видів товару, нетоварних цінностей, однак потоварна спеціалізація об’єднаних бірж зберігається.

6. Тенденції до розміщення товарних бірж у місцях споживання основних біржових товарів. Більша частина товарних бірж територіально розміщена в зонах концентрації споживання біржового товару.

7. Міжнародні товарні біржі виступають як індикатор цін на світових товарних ринках. Незважаючи на те, що на товарних біржах обсяги угод, які закінчуються постачанням реального товару, порівняно зі світовим товарообігом, незначні, біржові ціни є оперативними, авторитетними і широко застосовуються при визначенні контрактних цін. На основі виключно біржових котирувань здійснюється більша частина світової торгівлі сільськогосподарською продукцією через позабіржовий ринок.

24. Цілі та форми вивозу капіталу

Найпершими формами вивозу капіталу були – підприємницька та позичкова, які зародились ще в середині 19 – на поч. 20 ст.

Вивіз приватного капіталу – це переміщення за кордон матеріальних та грошових цінностей, які належать приватним особам.

Вивіз державного капіталу – це переміщення за кордон матеріальних цінностей та грошей, які належать державі.

Вивіз підприємницького капіталу – це переміщення за кордон довгострокових інвестицій, з допомогою яких створюються за кордоном дочірні підприємства, філії, СП. Підприємці, які вивозять капітал, отримують два види доходів підприємницький доход і процент на вкладений капітал.

Вивіз позичкового капіталу – експорт капіталу, який дають під проценти.

До сучасних форм вивозу капіталу відносяться: прямі і портфельні інвестиції та міжнародний кредит.

Прямі інвестиції – капіталовкладення в підприємства за кордоном з метою отримання підприємницького доходу та контролю над ними з боку інвестора.

Портфельні інвестиції – це вкладання капіталу в іноземні цінні папери (акції) з метою отримання доходу (дивідендів) і встановлення можливого контролю за діяльністю підприємства, у яке вкладено капітал.

Міжнародні кредити – це позики в грошовій або товарній формах, які надаються кредиторами однієї країни позичальнику іншої країни. Міжнародний кредит бере участь у кругообігу капіталу на всіх його стадіях опосередковуючи перехід його з однієї форми в іншу(грошову у виробничу, виробничу у товарну, а товарну знову у грошову.

Світова практика доводить, що реалізація таких глобальних завдань значно прискорюється при залученні іноземного капіталу. Протягом останніх років суттєво зріс попит на іноземний капітал саме з боку країн із трансформаційною економікою.

Іноземні інвестиції класифікуються залежно від різних критеріїв: форми вивозу капіталу, джерел їх походження, об'єктів вкладення, обсягу, періоду інвестування. Наприклад, у міжнародній практиці інвестиції класифікуються як прямі, портфельні та неакціонерні форми участі іноземних інвесторів у інвестиційних проектах.

Залежно від походження капіталу або від суб'єкта, що здійснює інвестиції, розрізняють інвестиції іноземних держав, капіталовкладення міжнародних фінансових організацій, приватні інвестиції.

В українському законодавстві класифікація інвестицій подана в Законі України "Про оподаткування прибутку підприємств" в редакції від 22.05.1997 року. Згідно з цим законом розрізняють капітальну, фінансову та реінвестицію.

Під капітальною інвестицією слід розуміти господарську операцію, яка передбачає придбання будинків, споруд, інших об'єктів нерухомої власності, основних фондів і нематеріальних активів, які підлягають амортизації[11, c. 139-142].

Фінансова інвестиція — це така господарська операція, яка передбачає придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів. Фінансові інвестиції поділяються на прямі й портфельні.

Під реінвестицією слід розуміти господарську операцію, яка передбачає здійснення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок доходу (прибутку), отриманого від інвестиційних операцій. За часовим критерієм інвестиції поділяються на довгострокові, середньострокові й короткострокові.

Вивіз капіталу відбувається у позиковій та підприємницькій формі. Позиковий капітал може вивозитися у формі приватних і державних позик та кредитів міжнародних фінансових організацій. Підприємницький капітал експортується у формі прямих та портфельних інвестицій.

Кредити, які надходили в Україну, спрямовувалися головним чином на розв'язання нагальних першочергових проблем, включаючи і реалізацію інвестиційних проектів. Кредитні угоди останнім часом були підписані з Німеччиною, Канадою, США та іншими державами. Однак потреба у кредитах значно перевищує суму наданих. Одержані кредити спрямовувалися на реалізацію проектів у металургійній, целюлозно-паперовій, деревообробній, медичній промисловості, агропромисловому комплексі.

Велике значення для України має кредитна підтримка з боку Світового банку та МВФ. Економічні відносини цього інституту і України регулюються такими законодавчими актами: Законом України від 03.06.1992 р. № 2402—XII5 ("Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції і розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та багатостороннього агентства з гарантій інвестицій"), Законом України від 22.12.1993 р. "Про міжнародні договори України"6, Постановою Кабінету Міністрів України від 05.05.1997 р. № 414 "Про впорядкування залучення і використання іноземних кредитів, повернення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, вдосконалення системи залучення зовнішніх фінансових ресурсів та обслуговування зовнішнього державного боргу".

Україна скористалася так званим фондом запозичення при МВФ для країн, які переживають фінансові труднощі. Необхідний внесок оформили як борг, під який було надано безстроковий кредит.

Фонд ретельно стежить за цільовим використанням коштів, вимагаючи проведення твердого економічного курсу[8, c. 115-118].

Слід зазначити, що кредити, які надаються фінансовими організаціями системи ООН, передбачають відсотки, набагато нижчі за ринкові. Кредити Світового банку спрямовані на підтримку дефіциту бюджету, реалізацію довгострокових інвестиційних проектів у пріоритетних галузях економіки, на підтримку експорту, страхування імпорту. Україна одержує кредити СБ на строк до 20 років із пільговим періодом у 5 років. Ставка відсотка становить близько 6,5% річних.

Починаючи з 1993 року в Україні реалізуються 16 проектів, що фінансуються за рахунок позик СБ на загальну суму 2894,8 млн. дол. США та 15 млн. євро.

Україна тісно співпрацює з Європейським банком реконструкції і розвитку (ЄБРР). Кредитуючи приватні підприємства, банк зазвичай не вимагає гарантій від уряду. Кредити надаються під відсотки, набагато нижчі, ніж у комерційних банках.

Разом із прямим кредитуванням або інвестуванням (інвестиції здійснюються шляхом купівлі простих і привілейованих акцій без претензій на контрольний пакет акцій) ЄБРР залучає також фінансових посередників (місцеві або закордонні комерційні банки та інвестиційні фонди). Україна стала членом банку у 1992 році. її частка в ЄБРР становить 8000 акцій (80 млн. евро). Портфель українських проектів оцінюється в 1,6 млрд. евро. Співробітництво банку з Україною здійснюється у таких напрямах:

— розвиток фінансового сектору. Він передбачає підтримку національних банків, кредитоспроможність яких має наближатися до міжнародних стандартів, збільшення можливостей фінансування приватних підприємств через банки;

— підтримка приватизаційних проектів шляхом надання технічних послуг і фінансування найперспективніших приватизованих підприємств;

— структурні перетворення у сільському господарстві, які передбачають фінансування створення структур приватного сектору, і в підтримці розвитку сільськогосподарської інфраструктури, зокрема, формування оптових ринків аграрної продукції та розвиток приватних обробних підприємств;

— розвиток інфраструктури шляхом упровадження сучасної технології і сучасних засобів контролю;

— вибіркове фінансування приватного сектору.

ЄБРР надавав кредити кондитерській фабриці "Світоч"; на створення бездротового телефонного зв'язку у Львові і Львівській області; на модернізацію теплової електростанції у Старобешеві Донецької області; кредитами ЄБРР користується і пивзавод "Оболонь".

Нині на різних етапах підготовки перебувають одинадцять проектів із часткою фінансування ЄБРР понад 400 млн. євро. Серед них проекти, що мають бути затверджені у 2000 році. Зокрема, завершення будівництва ядерних блоків на Рівненській і Хмельницькій АЕС. Разом із ЄБРР буде реалізовано чотири проекти реформування галузі.

Розглянуті кредити міжнародних фінансових організацій надаються Україні під гарантію держави.

На сьогодні реально підприємство може одержати кредит практично у двох формах: шляхом лізингу й на компенсаційній основі. Розрізняють такі форми лізингу: оперативний, фінансовий, лізинг нового обладнання і такого, що було у користуванні, лізинг рухомого та нерухомого майна. Оперативний лізинг здійснюється на основі контрактів, які укладаються на короткий термін. Орендарю надається право при дотриманні певного терміну ліквідувати угоду. Після завершення строку дії угоди предмет угоди може повернутися до власника або знову здаватися в оренду.

Фінансовий лізинг застосовується за умов досить тривалого строку контракту (від 5 до 10 років) та амортизації усієї або більшої частини вартості обладнання. Після завершення терміну дії фінансового лізингового контракту орендар може повернути об'єкти оренди, продовжити угоду або укласти нову, купити об'єкт лізингу за залишковою вартістю.

Останнім часом значно поширилася практика укладання угод під назвою "допомога у продажу", які застосовуються для обладнання низької вартості — від 5 до 20 тис. дол. Згідно з цими угодами виробник пропонує клієнтам фінансування своєї продукції за допомогою лізингової компанії. Остання використовує при цьому торговельну мережу постачальника, а постачальник поліпшує і збільшує можливості збуту своєї продукції.

За умов тривалого співробітництва підприємств з лізинговими компаніями укладаються угоди з надання лізингової лінії. Ці угоди подібні банківським кредитним лініям і дають змогу орендареві брати додаткове обладнання у лізинг без укладання кожного разу нового контракту.

Лізинг-операція має досить складну структуру. Багато угод включають не менш як три контракти: між орендарем і орендодавцем; між постачальником та орендодавцем; між орендодавцем і банком. Щодо лізингу рухомого майна зауважимо, що він передбачає наявність стандартних типів контрактів. Лізинг нерухомості ґрунтується на контрактах, окремі пункти яких укладаються в індивідуальному порядку.

Поширилися останнім часом і великомасштабні операції на компенсаційній основі. Сутність таких операцій полягає у тому, що одна країна, використовуючи обладнання й технологію іншої країни, будує на своїй території промисловий об'єкт, продукцією котрого і буде розраховуватися за надане обладнання і технологію. Ці операції слід відрізняти від звичайних компенсаційних угод, коли відбувається обмін кількома товарами між державами.

Усі розглянуті форми експорту позикового капіталу необхідно застосовувати в умовах нашої держави, сподіваючись, що позитив від можливості активізації інвестиційної та інноваційної діяльності за рахунок іноземних кредитів переважить негативні наслідки цього процесу при розумному використанні таких кредитів[10, c. 157-159].

34. Форми міжнародної економічної інтеграції

Процес економічної інтеграції відбувається тоді, коли дві або більше країн об'єднуються разом для створення ширшого економічного простору. Країни укладають інтеграційні угоди, сподіваючись на економічний виграш, хоча можуть також переслідувати політичні та інші цілі. На макрорівні розглядають такі основні форми міжнародної регіональної економічної інтеграції: зона преференційної торгівлі; зона (асоціація) вільної торгівлі; митний союз, спільний ринок, економічний та політичний союзи (табл. 1).

Зона преференційної торгівлі – зона з пільговим торговельним режимом, коли дві або декілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів в торгівлі з іншими країнами. Найбільш показовим історичним прикладом такої форми інтеграції є преференційна система Британського співтовариства (з 1932 р.), що об'єднувала 48 держав.

У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами. Типовими прикладами є Європейська асоціація вільної торгівлі (1960 p.), зона вільної торгівлі «США—Канада» (1988 p.), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА).

Наступною сходинкою міжнародної економічної інтеграції є митний союз.

Митний союз — це угода двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Таким чином, митний союз передбачає заміну декількох митних територій однією при повній ліквідації митних податків в межах митного союзу і створенні єдиного зовнішнього митного тарифу.

Угоди про створення митного союзу діяли у Бенілюксі (з 1948 р.), В Європейському союзі (з 1968 p.).

Митний союз перетворюється у спільний ринок з усуненням будь-яких обмежень на переміщення товарів, послуг, а також виробничих факторів – капіталу і робочої сили.

У рамках спільного ринку забезпечується вільний рух не тільки товарів, а й послуг, капіталів та громадян (робочої сили). Такі умови економічних взаємовідносин у цілому характерні для Європейського союзу.

Передумови переходу до спільного ринку створює митний союз, оскільки він ліквідує митні податки між державами-учасницями і розробляє єдину торгівельну політику щодо третіх країн. Проте для створення спільного ринку лише цього недостатньо, оскільки потрібно вирішити ще декілька надзвичайно важливих завдань, а саме:

— розробити спільну політику розвитку окремих галузей і секторів економіки (вибір конкретної галузі чи сектора залежить від того, наскільки це важливо для майбутнього закріплення інтеграції. В Європейському Союзі при переході до спільного ринку пріоритетними сферами було визнано сільське господарство та транспорт);

— створити умови для вільного переміщення капіталу, робочої сили, послуг та інформації (що доповнить вільне переміщення товарів);

— сформувати спільні фонди сприяння соціальному та регіональному розвитку.

Ці економічні кроки обумовлюють необхідність проведення гармонізації та уніфікації національних законів, а тим самим потребують формування наднаціональних органів управління і контролю.

Побудова спільного ринку повинна завершитися створенням справді єдиного економічного, правового та інформаційного простору і дати імпульс для переходу до якісно нової сходинки економічної інтеграції – економічного союзу.

В економічному союзі вільний рух факторів і результатів виробництва доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної політики. В країнах-учасницях функціонує, як правило, єдина грошова одиниця.

Ознаками економічного союзу є:

1) ліквідація будь-яких торгівельних обмежень і проведення єдиної зовнішньоторговельної політики;

2) вільне переміщення товарів, послуг, капіталу та громадян;

3) жорстка координація (по суті – єдність) економічної, фінансової та соціальної політики.

Прикладом таких союзів є Бенілюкс (з 1960 p.), Сполучені Штати Америки, Радянський Союз (до 1991 р.). На стадіях практичної реалізації плани щодо створення економічного і валютного Європейського союзу.

На основі економічних створюються і політичні союзи, в яких поряд з економічною забезпечується й політична інтеграція.

Економічна природа інтеграційних угруповань та взаємовідносин між країнами, що їх утворюють, зумовлюють логіку і наступність у становленні та розвитку форм міжнародної регіональної економічної інтеграції.

При утворенні зон преференційної та вільної торгівлі, митних союзів міждержавні відносини стосуються лише сфери обміну, тобто розвивається торговельна інтеграція. Глибші форми міждержавної координації створюють умови для інтеграції і у сфері виробництва. Рівні, форми та типи міжнародної економічної інтеграції тісно взаємопов'язані (рис. 2).

44. Спільні підприємства (СП) та їх систематизація

Сучасний етап розвитку світової економіки характеризується інтенсивним розширенням міжнародної підприємницької діяльності, тобто діяльності, що здійснюється через науково-технічну, виробничу, торговельну, сервісну та іншу взаємокорисну співпрацю суб'єктів господарювання двох чи більше країн (міжнародних партнерів). Основним спонукальним мотивом активізації і розширення участі партнерів у міжнародному бізнесі є можливість збільшення масштабів та ефективності підприємництва за рахунок інтернаціоналізації певних сегментів ринку, використання нових додаткових джерел необхідних матеріальних (інвестиційних) ресурсів, диверсифікації виробничо-господарської діяльності.

Міжнародним спільним підприємством (МСП) вважається організаційно-правова форма поєднання зусиль різнонаціональних партнерів у сферах інвестування, управління, виробництва продукції чи надання послуг, торгівлі, використання доходів, розподілу підприємницьких ризиків тощо. Мотиваційний механізм заснування МСП створюється на макро- та мікрорівні національної системи господарювання. Мотивація формування і функціонування МСП як форми реалізації стратегії виходу на внутрішній та зовнішній ринки обумовлюється: 1) зниженням питомих інвестиційних ресурсів і підприємницького ризику; 2) розвитком підприємницького потенціалу конкретного суб'єкта господарювання; 3) реалізацією переваг меншої вартості основних чинників виробництва і насамперед можливістю активізації маркетингу та започаткування нових каналів збуту товарів, можливістю проникнення на новий територіальний сегмент вітчизняного і світового ринків. Мотивація безпосередніх партнерів базується на узгодженні їхніх виробничо-економічних, маркетингових, екологічних та іміджевих інтересів.

Попередні переговори щодо створення МСП, як правило, завершуються підписанням партнерами протоколу про наміри, в якому мають бути зазначені:

а) загальні обсяги виробництва і поставок продукції на внутрішній та зовнішній ринки;

б) розмір статутного фонду з виокремленням часток партнерів у ньому; співвідношення між власними й позиченими коштами; можливий банк-кредитор;

в) наявність місцевої кваліфікованої робочої сили та потреба в залученні іноземного персоналу;

г) організація продажу виробів, післяпродажного технічного обслуговування та тривалість останнього;

д) трансферт (репатріація) прибутку іноземного партнера[5, c. 47-49].

Домовленість партнерів про заснування МСП обов'язково деталізується в процесі складання техніко-економічного обґрунтування.

Основним установчим документом для створення МСП служить його статут, що має визначати: предмет і цілі діяльності, місцезнаходження, склад засновників; розмір статутного фонду і часток партнерів у ньому, порядок його формування; склад і компетенцію органів управління, порядок прийняття рішень; процедуру припинення діяльності (ліквідації).

Після завершення переговорів і підписання установчих документів здійснюється реєстрація МСП у відповідному органі загальнодержавного управління. Для реєстрації МСП подаються такі документи:

1) письмова заява встановленого зразка;

2) згода обласної (міської) держадміністрації і керівного органу вітчизняного учасника на створення МСП;

3) нотаріально засвідчені копії установчих документів;

4) обґрунтування ефективності й валютної окупності діяльності нового МСП;

5) документи, що підтверджують реєстрацію іноземного партнера як юридичної особи.

В Україні вже намітилися певні тенденції щодо розвитку МСП. Основними з них треба вважати:

· активізацію, що постійно зростає, кількісного розвитку різнопрофільних спільних підприємств з частковим чи повним іноземним капіталом;

· переважання партнерів із промислове розвинених країн, що пояснюється передовсім стратегічною орієнтацією таких держав, а також достатністю й мобільністю їхнього капіталу експортного спрямування;

· створення МСП переважно на двосторонній основі та для здійснення промислової діяльності;

· надто обережне ставлення іноземних партнерів до вкладання великих за обсягом інвестицій у спільне підприємництво за браком надійних гарантій їхнього правового захисту;

· відносно активніша участь у заснуванні МСП малих зарубіжних фірм (компаній), що віддають перевагу швидкій віддачі невеликих інвестицій або комерційному зиску від разових операцій;

· зосередження МСП передовсім у науково-технічних і виробничо-промислових центрах (регіонах) України[6, c. 48-50].

Регулювання міжнародної підприємницької діяльності. Регулювання міжнародного підприємництва, здійснюване переважно через належну організацію зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання, має таку множинну мету:

1) стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, зовнішньоекономічних зв'язків суб'єктів підприємницької діяльності;

2) створення сприятливих умов для інтеграції економіки України в систему світового поділу праці та її максимально можливе наближення до ринкових структур розвинутих країн;

3) здійснення захисту економічних інтересів України в цілому і конкретних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності зокрема;

4) надання однакових можливостей для ефективного господарювання всім суб'єктам підприємницької діяльності.

Окремі функції регулювання міжнародної підприємницької діяльності практично здійснюють державні органи законодавчої та виконавчої влади.

Верховна Рада України ухвалює закони стосовно зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання, затверджує законодавчо-нормативні акти щодо регулювання окремих напрямів зовнішньоекономічної діяльності, ратифікує міжнародні договори України.

Кабінет Міністрів України:

• координує зовнішньоекономічну діяльність відповідних міністерств і державних комітетів, узгоджує роботу торговельних представництв України за кордоном;

• проводить переговори й підписує міжурядові договори (угоди) з питань зовнішньоекономічної та спільної підприємницької діяльності, забезпечує їхнє виконання;

• організує реєстрацію міжнародних спільних підприємств, складання платіжного балансу та раціональне використання державного валютного фонду України.

Національний банк України має повноваження:

1) забезпечувати збереження та раціональне використання в міжнародній підприємницькій діяльності золотовалютного резерву України;

2) репрезентувати інтереси України у відносинах з центральними банками інших держав та укладати відповідні міжбанківські угоди;

3) провадити облік і розрахунки кредитних ресурсів, операції з валютними ресурсами, що надаються йому Державним валютним фондом України.

Міністерство з економіки України виконує функції щодо: проведення єдиної зовнішньоекономічної політики в процесі виходу суб'єктів господарювання на зовнішній ринок, координації їхньої діяльності у сфері міжнародного бізнесу; контролю виконання всіма суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності відповідних законів і міжнародних договорів України; нетарифного регулювання діяльності суб'єктів спільного підприємництва[3, c. 82-84].

Зазвичай на міжнародному рівні регулюються:

1) ідентифікація інвестицій та інвесторів (визначення не тільки усталених форм інвестицій, а й тих, що можуть з'явитися після укладання угоди або підписання договору; зазначення тих юридичних осіб, які вважаються національними суб'єктами господарювання країни-учасниці відповідної угоди);

2) умови імпорту й заохочення іноземного капіталу (політика «відкритих дверей» держав-партнерів у спільній підприємницькій діяльності; зобов'язання країни, що приймає, стосовно стимулювання іноземних інвестицій);

3) переказування коштів (фіксація країною базування достатніх гарантій щодо безперешкодного переказування коштів у встановлені терміни);

4) розв'язання суперечок господарського та фінансового характеру (дрібних — компетентним судовим чи адміністративним органом країни, що приймає; складніших — Міжнародним центром урегулювання інвестиційних суперечок);

5) норми поведінки іноземних партнерів (загальні поняття, принципи і норми, яких мають дотримувати іноземні підприємці та які сприяють створенню позитивного іміджу зарубіжного партнера).

На наднаціональному рівні в рамках інтеграційних утворень регулювання міжнародної підприємницької діяльності здійснюється відповідно до угод (договорів), що фіксують взаємовідносини між багатьма країнами. Таке поточне регулювання відбувається у тім разі, коли забезпечуються вільний рух капіталів і гармонізація економічної політики країн-учасниць[2, c. 83].

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

3. Школа І. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник для студ., що вивч. дисципліну "Міжнародна економіка". — Чернівці : Рута, 2006. — 204с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 2006. -256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.

10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.