Міжнародна економіка: теоритичні питання до екзамену

1. Валютні режими: види, переваги та недоліки, критерії обрання

Еволюція валютних режимів в світовій практиці свідчить про наявність тенденції поступового переходу країн від режимів фіксації валютно- обмінного курсу до гнучкіших валютних режимів. У основі механізму утворення курсу валют при гнучких валютних режимах лежить реальний попит і пропозиція на національну валюту на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Сучасні типи режимів валютних курсів у світовій валютній системі включають фіксований та плаваючий режими. При фіксованому режимі (fixed rate) валютний курс фіксується до однієї валюти або "кошика" валют. Плаваючі курси (floating rate) змінюються залежно від попиту та пропозиції на валютному ринку.

У сучасних умовах за фіксованого курсу центральний банк підтримує валютний курс у визначених межах до однієї валюти або до "кошика" валют. Зміни співвідношення попиту та пропозиції іноземної валюти впливають на обсяг золотовалютних резервів країни, та відповідно й на грошову базу (корекція платіжного балансу здійснюється шляхом змін у рівні золотовалютних резервів). Режим вільного плавання передбачає встановлення валютних курсів тільки на підставі співвідношення попиту та пропозиції на іноземну валюту. У міру зміни цього співвідношення змінюється валютний курс, що сприяє автоматичному вирівнюванню платіжного балансу, і немає потреби витрачати золотовалютні резерви.

Плаваючий курс дає змогу нівелювати (певний час) зовнішній вплив та оперативно досягти рівноваги платіжного балансу, забезпечити автономність монетарної політики, але не обмежує інфляцію. Режим "плавання" знімає з уряду відповідальність за регулювання валютного курсу, але водночас не залишає можливості підтримання окремих галузей національної економіки.

Між вказаними режимами валютних курсів є й інші відмінності. Зокрема, дестабілізуюча спекуляція валютою ймовірніша у випадку плаваючих, а не фіксованих валютних курсів. Плаваючі валютні курси послабляють "дисципліну" цін і посилюють інфляцію, а фіксований курс позбавлений цих вад. Водночас при дефіциті платіжного балансу найбільша свобода маневру зберігається за плаваючого курсу.

2. Види, форми та методи міжнародної торгівлі

Для сучасної міжнародної торгівлі характерна різноманітність її видів, які можна систематизувати за наступними ознаками:

1. За специфікою об’єкту:

- торгівля товарами:

· сировинними;

· паливними;

· продовольчими;

· напівфабрикатами;

· готовими виробами:

а) виробничого призначення;

б) невиробничого призначення;

- торгівля послугами:

· виробничими;

· транспортними;

· експедиторськими;

· консультаційними;

· консигнаційними;

· посередницькими;

· туристичними;

· маркетинговими;

· обліковими;

· орендними;

· ліцензійними;

· іншими послугами.

2. За специфікою взаємодії суб’єктів:

- традиційна (проста) торгівля – експортні та імпортні операції товарів і послуг, які не зумовлені коопераційними зв’язками та зобов’язаннями щодо збалансованого обміну товарів;

- торгівля кооперованою та спеціалізованою продукцією, яка здійснюється на основі довготермінових угод;

- зустрічна (компенсаційна) торгівля – торгівля, що ґрунтується на зустрічних зобов’язаннях експортерів по закупівлі у імпортерів частини чи повністю експортованих товарів.

3. За специфікою регулювання:

- звичайна торгівля і відповідний торговельний режим виникають в умовах відсутності торговельних, торговельно-економічних угод і домовленостей між країнами. Крім підвищеної ставки митного оподаткування, у торговельних відносинах за умовами звичайної торгівлі застосовуються і жорсткіші інструменти регулювання товарних потоків — кількісні обмеження, адміністративні формальності, звичайна (непільгова) система оподаткування імпортних товарів тощо;

- торгівля за режимом найбільшого сприяння передбачає, що держави, які домовляються, на взаємній основі надають одна одній привілеї та пільги щодо ставок мита і митних зборів, а також інших правил і механізмів здійснення зовнішньоторговельних операцій. Режим найбільшого сприяння є одним з головних принципів діяльності країн, що приєдналися до ГАТТ-СОТ.

- дискримінаційна торгівля виникає у результаті застосування в торговельно-економічних відносинах жорстких обмежувальних заходів (ембарго, торговельний бойкот, торговельна блокада) або інших інструментів, що дискримінують права торговельного партнера;

- преференційна торгівля передбачає надання однією державою іншій на взаємній основі або в односторонньому порядку пільг у торговельному режимі. Особливу групу утворюють преференції, які застосовуються стосовно країн, що розвиваються.

Метод торгівлі – це засіб здійснення торговельного обміну (торговельної операції чи торговельної угоди). В міжнародній торговельній практиці використовується два основні методи торгівлі:

1) торгівля напряму (здійснення операції безпосередньо між виробником і споживачем)

2) через посередників.

При торгівлі напряму виникає визначена фінансова користь, оскільки скорочуються витрати на суму комісійної винагороди посереднику, знижується ризик і залежність результату комерційної діяльності від можливої недбалості чи недостатньої компетенції посередницької організації. Цей метод також дозволяє постійно знаходитись на ринку, враховувати його зміни і своєчасно на них реагувати. В той же час використання торгівлі напряму передбачає наявність комерційної кваліфікації і торгового досвіду. В протилежному випадку фінансові витрати не тільки не скоротяться, але можуть сильно зрости. Крім того, міжнародна торгівля в порівнянні з внутрішньою є більш ризикованою, що обумовлено економічними, політичними, правовими та соціальними умовами в різних країнах, їхніми традиціями та звичаями, а також великими відстанями між партнерами. В результаті часто буває доцільним, а іноді просто необхідно використовувати посередників для проведення міжнародних торговельних операцій.

3. Дати характеристику ТНК як суб'єкту міжнародного інвестування

Транснаціональний характер діяльності ТНК давно перейшов економічні кордони і пов'язаний з вирішенням багатьох соціальних і політичних проблем, однак переважна більшість визначень ТНК досі має головним чином економічний характер.

Узагальнення суто економічних критеріїв ТНК дає можливість виділити параметри їх вимірювання, критерії оцінки. ТНК можна об'єднати у дві групи: 1) група кількісних характеристик; 2) група якісних характеристик. Групу кількісних характеристик утворюють три підгрупи.

Перша з них дає загальну кількісну характеристику діяльності компанії за кордоном. Вона містить такі показники:

1) число іноземних держав, у яких діють ТНК;

2) відсоток грошової маси, що виплачується за кордоном;

3) відсоток іноземних капіталовкладень;

4) число зайнятих за кордоном;

5) відсоток прибутку, який компанія отримує з інших країн;

6) відсоткове співвідношення продукції та отримуваного прибутку в країнах базування і за кордоном;

7) загальний рівень продажу за кордоном.

Друга група - розрахункові коефіцієнти, які дають змогу уточнити висновок про транснаціональний характер компанії. Вони розраховуються, по-перше, як співвідношення (1) зарубіжного і всього продажу, (2) зарубіжного і всього прибутку, (3) зайнятих за рубежем і всіх зайнятих; по-друге, як дані про (1) збільшення і скорочення майна і внесків за рубежем, (2) збільшення і скорочення прибутку за рубежем; по-третє, як співвідношення вищеназваних даних з аналогічними показниками країни, в якій розміщені ТНК.

Третя група показників, хоч і належить до кількісних, має змішаний кількісно-якісний характер, її утворюють такі критерії:

- досить великий розмір фірми, що дає змогу використати весь арсенал коштів ефективної міжнародної діяльності;

- елементи монопольного становища на ринку;

- інтернаціональна виробнича структура з розвинутим внутріфірмовим поділом праці;

- значна частка зарубіжних операцій у загальній діяльності, транснаціональний характер операцій;

- верховенство центру при прийнятті стратегічних рішень і контроль всіх ланок;

- єдина глобальна стратегія.

Таким чином, ТНК - це міжнародні фірми, що мають свої господарські підрозділи у двох або більше країнах, управління якими здійснюється з одного або декількох центрів. В основі такого управління - механізм прийняття рішень, який дає змогу здійснювати узгоджену політику і загальну стратегію, розподіляючи ресурси, технології та відповідальність для досягнення результату - отримання прибутку. ТНК - це мережа взаємопов'язаних підприємств, які походять з однієї країни і мають складові частини та філії в інших країнах.

4. Економічна рівновага в умовах відкритості національних ринків. Графічна інтерпретація

У макроекономічній науці немає єдиної думки стосовно форми зв’язку між ціною і сукупною пропозицією. В залежності від того, як ціни впливають на сукупну пропозицію, існують дві моделі: класична і кейнсіанська. Розбіжності між цими моделями випливають із різних уявлень прихильників стосовно гнучкості цін і зарплати.

Економічна рівновага — одне з ключових понять, що розкриває закономірності розвитку господарства на макрорівні і в національному, й у світовому масштабі.

Сутність економічної рівноваги полягає в дотриманні відповідності між матеріально-речовою і вартісною частинами суспільного продукту, між попитом і пропозицією на ринку (товарному, інвестиційному, фінансовому, ринку праці, послуг, технологічному тощо). Економічна рівновага — це стан господарської системи, якого вона прагне, момент, поодинокий випадок її існування. Глобалізація сучасного економічного розвитку загострює проблеми збереження екологічної рівноваги у природі, рівноваги між головними економічними регіонами світу: Північ — Південь, Схід — Захід тощо. Світова економічна рівновага — багатомірна і багатофакторна система, що формується під впливом сукупності різноспрямованих сил і складається з низки елементів. Вона зазнає дії природно-географічних сил, соціально-політичних, економічних, національних, етнічних, історичних та інших факторів. Світова економічна рівновага має різні форми прояву: матеріально-речову і вартісну, глобальну і регіональну, макро- і мікроекономічну та ін.

Матеріально-речова економічна рівновага — продукт індустріальної цивілізації, її найвищого, сучасного етапу. Вона передбачає дотримання певних пропорцій у світовому масштабі між головними галузями сучасного виробництва: промисловістю і сільським господарством, видобувними й обробними галузями промислового виробництва, між різними видами транспорту, між сферою виробництва та інфраструктурою тощо. На постійні зміни, що відбуваються у сфері матеріального виробництва, спроможний реагувати лише ринок, який своїми зворотними сигналами сприяє дотриманню динамічної матеріально-речової рівноваги світу. Водночас поступове і зростаюче вичерпання головних природних ресурсів індустріального розвитку надзвичайно ускладнює і загострює проблему матеріально-речової економічної рівноваги на початку XXI ст.

Вартісна економічна рівновага характеризується зовнішніми та внутрішніми аспектами. Її зовнішнім проявом є матеріально-речовий склад суспільного продукту чи світового товарообігу. Кореляційний зв'язок між вартісною і матеріально-речовою частинами будь-яких структур забезпечується за допомогою цін, валютних курсів. Внутрішня будова вартісної рівноваги ґрунтується на співвідношенні між головними ліквідними засобами: золотом, міжнародними валютними ресурсами, національними вільно конвертованими валютами. І зовнішні, і внутрішні аспекти вартісної економічної рівноваги взаємодіють і відтворюються на світових грошовому, фінансовому, валютному, фондовому ринках. Кількісні та якісні параметри вказаних ринків є своєрідними індикаторами, що фіксують стан і головні тенденції розвитку вартісної економічної рівноваги світу. На сучасному етапі її характер зумовлюють такі важливі процеси, як демонетизація золота, зміцнення міжнародних валют (СПЗ, євро), національних валют розвинутих країн.

Глобальна економічна рівновага визначається як такий стан, коли чисельність населення та обсяг капіталу залишаються незмінними, а між силами, що впливають на їхні збільшення або зменшення, підтримується стійкий баланс. Е. Пестель називає такі три головні умови глобальної рівноваги:

• обсяг капіталу і чисельність населення залишаються постійними; темпи народжуваності та смертності однакові, так само як і попит на капітальні вкладення (інвестиції) та амортизація;

• усі початкові й кінцеві значення — народжуваності, смертності, інвестицій та амортизації капіталу — мінімальні;

• рівні, на яких стабілізується капітал та чисельність населення, і співвідношення між цими рівнями встановлює суспільство згідно зі своїми потребами.

5. Економічні ефекти міжнародної трудової міграції для країн--донорів та країн-реципієнтів

Наслідки для країн імміграції

1.Країни імміграції мають суттєві вигоди від підготовки спеціалістів іншими країнами. Так, за сучасними оцінками, чиста вигода для країни, що приймає, від залучення одного "середнього" вченого-гуманітарія становить 230 тис. дол. США, вченого у галузі суспільних наук — 235 тис. дол., інженера — 253 тис. дол., лікаря — 646 тис. дол.

2.Фірми країн імміграції мають економію як за рахунок нижчої оплати праці іммігрантів, так і за рахунок того, що праця іноземних робітників дає змогу знизити загальний рівень заробітної плати.

3.Робітники-емігранти сприяють омолодженню структури трудових ресурсів країн імміграції.

4.Грошові перекази емігрантів на батьківщину сприяють розширенню реалізації товарів країн імміграції за кордоном.

Разом з тим наплив робітників з-за кордону ускладнює проблему зайнятості в країні, негативно впливає на економічне становище місцевих працівників. Поряд з економічними, виникають соціальні, культурні, правові та інші проблеми.

Для країн еміграції повернення досвідчених кваліфікованих робітників після роботи за кордоном сприяє розвитку національної економіки. Для деяких з цих країн грошові перекази емігрантів є основним джерелом валютних надходжень, яке перевищує надходження валюти від експорту товарів.

Водночас еміграція завдає шкоди країнам, оскільки національна економіка втрачає наймобільнішу і, як правило, найкращу частину трудових ресурсів. Це веде до старіння структури трудових ресурсів.

Серйозною є проблема реадаптації робітників, які повертаються після роботи за кордоном і відвикли від місцевих умов праці та життя.

Особливо негативні наслідки для країн еміграції має відплив висококваліфікованих спеціалістів та вчених. Тому уряди цих країн намагаються проводити політику гальмування такого процесу.

6. Етапи та форми міжнародної економічної інтеграції

У своєму розвитку міжнародна економічна інтеграція проходить ряд етапів:

1)зона вільної торгівлі;

2)митний союз;

3)спільний ринок;

4)економічний союз;

5)повна інтеграція.

Кожний із наступних етапів передбачає ширшу інтеграцію і має свої особливості.

Найпростішими видами міжнародної економічної інтеграції є зона вільної торгівлі та митний союз.

Угода про вільну торгівлю ґрунтується на міждержавній угоді між країнами-учасницями. Кожен член зони вільної торгівлі (ЗВТ) залишає за собою право на ведення самостійної економічної політики. Сфери співробітництва визначаються угодою про ЗВТ. Для координації діяльності і розгляду розбіжностей у ході вирішення питань технічного характеру, як правило, створюється Секретаріат ЗВТ. Можливе також створення окремого органу (Ради) з наданням йому права прийняття обов´язкових рішень, що стосуються питань технічного характеру. Єдиний митний тариф не встановлюється. Кожний член визначає митний збір відповідно до економічних потреб третьої сторони. Необхідною умовою є використання країнами — учасницями ЗВТ єдиної номенклатури опису і кодування товарів.

Митний союз (МС) має єдиний митний кордон. Митниці зберігаються, але діють тільки на зовнішніх кордонах союзу. На території МС діють єдині митні закони і правила щодо ввезення усіх видів товарів у будь-яку з країн-учасниць. В рамках Митного союзу провадиться єдина торгова політика, яка формується усіма країнами-учасницями. Для розробки законів ведення торгівлі усередині союзу та з третіми країнами створюється наддержавний орган. Між країнами — учасницями МС є вільний доступ до товарів, зроблених у цих країнах, здійснюється вільне просування товарів з однієї країни в іншу, немає митних зборів з товарів. Товари, імпортовані з третіх країн на територію МС будь-якою з країн-учасниць, проходять митний контроль у першій країні, куди вони потрапляють. Як правило, країнами-учасницями встановлюється єдиний митний тариф.

7. Класифікація форм вивозу капіталу

Однією з основних форм міжнародних економічних відносин є міжнародний рух капіталу. Капітал є тим ресурсом, без якого неможливе виробництво будь-якого товару, створення матеріальних благ. Переміщення його за кордон у виробничій, грошовій чи товарній формі веде до утворення іноземної власності чи іншої форми зобов´язань, які дають право на систематичне отримання прибутків. Країна може приймати та інвестувати за кордон підприємницький капітал, давати і отримувати міжнародні позики. Приплив капіталу з-за кордону є одним з джерел фінансування імпорту.

Згідно з цим основними формами вивезення капіталу є такі.

а) вивезення підприємницького капіталу;

б) вивезення позикового капіталу.

Підприємницький капітал — це засоби, які вкладаються у виробництво для отримання доходу. Вивезення підприємницького капіталу означає створення власниками капіталу підприємств на території іншої країни.

Залежно від ступеня реально здійснюваного контролю за діяльністю створених підприємств розрізняють прямі та портфельні інвестиції.

За фінансовим визначенням інвестиції — це всі види активів (засобів), вкладених в господарську діяльність для отримання доходу. За економічним визначенням інвестиції — це витрати на створення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу та зв´язані з цим зміни оборотного капіталу. Іноземні інвестиції — це капітали, експортовані з однієї країни і вкладені в справу або підприємство на території іншої.

Портфельні інвестиції утворюються вкладенням капіталу в цінні папери підприємств у розмірах, які не забезпечують права власності або контролю над ними. Такими цінними паперами можуть бути:

а) акціонерні цінні папери;

б) боргові цінні папери: облігації; прості векселі; боргові зобов´язання; інструменти грошового ринку — казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, фінансові деривативи — опціони, варанти, ф´ючерси, свопи тощо. Портфельні інвестиції характерніші для приватного підприємницького капіталу. Вони мають високу ліквідність, тобто цінні папери швидко можуть бути перетворені в готівку.

Позиковий капітал вивозиться за межі країн у вигляді надання позик на короткий чи довгий строк для отримання відсотка.

Кредиторами можуть бути приватні фірми або банки, державні органи і міжнародні фінансові організації, а одержувачами — приватні особи, компанії, підприємства, уряди країн.

8. Критерії ТНК, організаційні форми присутності на зарубіжних ринках

За структурним критерієм ТНК — це фірма, що має власні філії у двох і більше країнах, або це фірма, власники чи вищий управлінський персонал якої є громадянами різних країн (при цьому діяльність ТНК контролюється штаб-квартирою, що міститься в одній країні. Саме тому розрізняють американські, англійські та інші ТНК).

За критерієм результативності фірми визначаються як ТНК на основі абсолютних або відносних показників: ринкова вартість капіталу, обсяг продажу, прибуток, активи. Характерним для транснаціональних корпорацій є те, що вони генерують значну частину прибутків і продажу від своїх зарубіжних операцій. Загальні зарубіжні активи американських промислових ТНК становлять понад 1500 млрд дол., валова балансова вартість фондів їхніх філій за кордоном — понад 500 млрд дол.

Згідно з критерієм поведінки фірма може бути названа транснаціональною, якщо її вищий менеджмент «мислить інтернаціонально». Оскільки транснаціональна корпорація діє більш ніж в одній країні, то її керівництво має розглядати весь світ як сферу своїх потенційних інтересів.

Таким чином, ТНК — група підприємств, що функціонують у різних країнах, але управляються штаб-квартирою, що міститься в одній конкретній країні.

9. Макроекономічні ефекти міжнародної трудової міграції

Основними причинами цього процесу в більшості країн є:

· постійне зниження соціального статусу вченого та спеціаліста;

· те, що результати роботи вчених та спеціалістів часто не знаходять своєї остаточної реалізації;

· бажання покращити своє матеріальне становище;

· більша можливість за кордоном реалізувати свої знання та досвід;

· національна та релігійна нетерпимість;

· зростання безробіття в країні, навіть серед висококваліфікованих спеціалістів.

Нестабільна економічна ситуація в країні, а також вигідні умови найму висококваліфікованих спеціалістів за кордоном сприяють збільшенню масштабів еміграції.

Для країн еміграції повернення досвідчених кваліфікованих робітників після роботи за кордоном сприяє розвитку національної економіки. Для деяких з цих країн грошові перекази емігрантів є основним джерелом валютних надходжень, яке перевищує надходження валюти від експорту товарів.

Водночас еміграція завдає шкоди країнам, оскільки національна економіка втрачає наймобільнішу і, як правило, найкращу частину трудових ресурсів. Це веде до старіння структури трудових ресурсів.

Країни імміграції мають суттєві вигоди від підготовки спеціалістів іншими країнами. Так, за сучасними оцінками, чиста вигода для країни, що приймає, від залучення одного "середнього" вченого-гуманітарія становить 230 тис. дол. США, вченого у галузі суспільних наук — 235 тис. дол., інженера — 253 тис. дол., лікаря — 646 тис. дол.

Фірми країн імміграції мають економію як за рахунок нижчої оплати праці іммігрантів, так і за рахунок того, що праця іноземних робітників дає змогу знизити загальний рівень заробітної плати.

10. Міжнародна міграція робочої сили: суть, чинники, види

Міжнародна (зовнішня) міграція існує в різних формах: трудової, сімейної, туристичної тощо. Провідна роль у МЕВ належить трудовій міграції, так званій міжнародній міграції робочої сили.

Міжнародна міграція робочої сили посилюється в умовах формування економічних зв´язків у світовому господарстві. Під цим поняттям розуміють переміщення найманих працівників через кордони в пошуках роботи. Це стихійний процес розподілу трудових ресурсів між національними ланками світового господарства. Економічною основою його є відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, взаємозв´язаність країн та нерівномірність їх соціально-економічного розвитку.

В результаті міграції робочої сили сформувався світовий ринок праці, пропозиція робочої сили на якому залежить від ситуації на внутрішніх ринках праці країн — експортерів і країн — імпортерів робочої сили.

Ринок робочої сили виконує такі функції:

а) здійснює остаточне визначення вартості робочої сили, впливає на відхилення ціни на цей специфічний товар від вартості (залежно від співвідношення попиту і пропозиції);

б) регулює попит і пропозицію робочої сили;

в) зводить продавців робочої сили з її покупцями;

г) забезпечує конкуренцію між найманими працівниками, спонукаючи їх до підвищення свого загальноосвітнього і кваліфікаційно-професійного рівня, одночасно знижуючи ціну робочої сили;

д) забезпечує конкуренцію між підприємцями, спонукаючи їх підвищувати якість умов праці та рівень часткової оплати праці;

є) сприяє зростанню збалансованості між трудовими ресурсами і робочими місцями, досягненню елективної зайнятості;

є) прискорює міграційні процеси в національному та інтернаціональному масштабах, вирівнює умови відтворення робочої сили;

ж) сприяє виявленню шляхів та розробці заходів соціального захисту робочої сили.

Сучасний світовий ринок праці, що є складовою ринку робочої сили, характеризують три основні моделі трудових відносин: європейська, англосаксонська і китайська. Вони відображають характер соціально-трудових відносин у різних країнах світу.

11. Міжнародні валютно-фінансові відносини: сутність та структура

Валютні відносини — сфера грошових відносин, які складаються між суб'єктами міжнародної економіки з приводу передачі купівельної спроможності грошей, виконання платіжних зобов'язань і страхування валютних ризиків.

Валютна система — форма організації та функціонування валютних відносин, яка історично сформувалася внаслідок процесів інтернаціоналізації економічних зв'язків і закріплена нормами національного законодавства та міжнародними угодами.

Основні елементи валютної системи:

• валюта — носій купівельної спроможності;

• спосіб конвертованості валют;

• режим валютного курсу;

• механізми здійснення міжнародних розрахунків;

• режим функціонування валютного ринку;

• організації та система регулювання валютних відносин.

Провідним елементом сучасної валютної системи є система валютного регулювання через упровадження відповідної валютної політики. Регулювання валютних відносин відбувається на міжнародному, регіональному та національному рівнях.

12. Нетарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі

У наш час нетарифне регулювання застосовується лише з такими цілями:

— захист національної економіки;

— дотримання міжнародної безпеки;

— охорона життя та здоров´я людей;

— виконання міжнародних зобов´язань;

— підтримка стабільності міжнародної торговельної системи тощо.

Класифікація, розроблена в рамках ГАТТ/ВТО, розподіляє всі інструменти, що існують в наш час, у 5 груп:

— заходи втручання держави в економіку;

— особливості митних та адміністративних процедур;

— стандарти та інші спеціальні вимоги до товарів;

— специфічні торгові бар´єри;

— імпортні податки та збори;

Ця класифікація має бути доповнена ще однією значною групою нетарифних інструментів: заходи валютно-фінансової політики.

Розрізняють такі кількісні інструменти нетарифних обмежень:

— ембарго;

— квотування (контингентування);

— ліцензування;

— "добровільні" обмеження.

Ембарго — це заборони імпорту та/або експорту. Ці заходи є вимушеними, вони визнаються міжнародною практикою, виступають у відкритій та завуальованій формі.

Квотування — це кількісне лімітування розміру імпорту/експорту за допомогою глобальних (нерозподілених), індивідуальних (розподілених), групових, сезонних, тарифних та інших видів процентних або вартісних обмежень (квот).

Ліцензування експорту та імпорту передбачає видання державою імпортеру або експортеру через спеціально уповноважений державний орган дозволу (ліцензії) на ввезення або вивезення певного включеного у списки товару протягом встановленого терміну. В ліцензії можуть також встановлюватися порядок ввезення або вивезення товарів.

13. Новітні тенденції розвитку міжнародної торгівлі

Міжнародна торгівля посідає особливе місце в складній системі світогосподарських зв'язків Хоча в сучасних умовах головною формою міжнародних економічних відносин є не вивіз товарів, а зарубіжне інвестування, все ж міжнародна торгівля за своїми масштабами й функціями в загальному комплексі МЕВ зберігає винятково важливе значення. Вона опосередковує практично всі види міжнародного співробітництва, включаючи спільну виробничу діяльність різнонаціональних суб'єктів, міжнародний трансфер технологій і т.п.

Поглиблення спеціалізації спричинюється також прискоренням морального старіння і швидким оновленням асортименту, що веде до спеціалізації наукових досліджень. У передових сучасних галузях (напівпровідники, ЕОМ) цикл «життя» продукції становить 3— 5 років, в усіх галузях обробної промисловості він фактично не перевищує 8— 9 років порівняно з 20 роками в середньому на початку сторіччя. Згідно з оцінками, в минулому десятиріччі на світовому ринку було оновлено близько 80 % товарів. На світових ринках з'являється велика кількість принципово нових товарів, здебільшого продукції наукоємних галузей, сфери високих технологій (лазерна техніка, швидкодіючі ЕОМ, обладнання для АЕС і т. д.).

Отже, відбувається інтелектуалізація світової торгівлі. В експорті промислове розвинутих країн зростає частка високотехнологічної продукції (США, Швейцарія та Японія — понад 20 %, Німеччина та Франція — близько 15 %).

У зв'язку з нерівномірним розвитком НТП у світовому господарстві з'являються нові виробники, що створюють собі нові «ніші» або тіснять конкурентів. Цей процес приводить не тільки до поглиблення спеціалізації, а й до змін у соціальній структурі господарства.

14. Особливості руху капіталу на сучасному етапі

Характерними рисами сучасного стану міжнародного руху капіталів є:

а) збільшення кількості країн — членів іноземного інвестування. До традиційних міжнародних інвесторів, додались Південна Корея, Тайвань, Китай та ін. Частка країн Східної Європи та колишнього СРСР в русі іноземних інвестицій невелика. Так, загальний обсяг прямих іноземних інвестицій Чехословаччини, Угорщини, Польщі та СРСР в кінці 1990 р. становив 4,85 млрд. дол. США (1,5-2 %), в той час як лише Японія в цьому ж році вивозила 48,0 млрд. дол.;

б) розширення потоку іноземних інвестицій. Спонукальними мотивами для них є отримання доступу до найновіших технологій, наближення виробництва до ринків збуту, обхід протекціоністських бар’єрів, економія на податках, зниження витрат на охорону довкілля тощо;

в) зміна характеру, форм та напрямків міжнародної міграції капіталу останнім часом. Зросла роль держави у вивезенні капіталу. Держава сама стає інвестором за кордоном, підтримує і стимулює приватні інвестиції, контролює міграцію капіталів, через міжнародні організації створює сприятливі умови для діяльності своїх інвесторів за кордоном. Посилюється міграція приватного капіталу. На міжнародному ринку капіталів значно переважають портфельні інвестиції;

г) зміна розміщення інвестицій у регіонах світового господарства. Якщо до Другої світової війни більша частина експортних капіталів спрямовувалась у колонії та інші відсталі країни, то сьогодні близько 3/4 закордонних інвестицій припадає на розвинуті країни. Викликано це значною мірою бурхливим розвитком НТП в цих країнах, що вимагає вкладання великих капіталів, а також розпадом колоніальної системи та боротьбою молодих держав за свою економічну незалежність;

д) активне використання кредитних відносин між постсоціалістичними і слаборозвиненими країнами. Причому, з одного боку, постсоціалістичні країни стали кредиторами слаборозвинутих країн, а з іншого боку, - позиковцями країн Заходу. В останні роки екссоціалістичні країни почали заохочувати прямі іноземні інвестиції на власних територіях.

Для залучення іноземного капіталу до розвитку національної економіки країни використовують різні методи, серед яких:

· позикові стимули — встановлення прямих позикових пільг або зниження податку тощо;

· фінансові методи — надання кредитів, субсидій, позик;

· нефінансові методи — надання інформаційної допомоги, допомога в управлінні, створення спеціальних економічних зон тощо;

є) велика роль транснаціональних банків (ТНБ) і транснаціональних корпорацій (ТНК) в міжнародному русі капіталів.

15. Параметри відкритої економіки

Процес інтернаціоналізації постає як результат насамперед міжнародної кооперації виробництва, розвитку міжнародного розподілу праці, як розвиток суспільного характеру виробництва в міжнародному масштабі. Інтернаціоналізація може здійснюватися в рамках декількох країн або ж між більшістю країн світу. Інтернаціоналізація виробництва та капіталу – це поняття більшою мірою кількості, ніж якості. Процес глобалізації у світовій економіці являє собою закономірний результат інтернаціоналізації виробництва та капіталу. Це якісний процес. Макрорівень глобалізації – спільне прагнення країн та окремих регіонів до економічної активності поза своїми кордонами.

Мікрорівень глобалізації – розширення діяльності підприємства за межі внутрішнього ринку. Відкрита економіка – це:- інтернаціоналізація;- інтеграція;- збільшення мобільності населення;- встановлення відкритої економіки – це об'єктивна тенденція світового розвитку. Визнання стандартів світового ринку, дії відповідно до його законів;- активне використання різних форм спільного підприємництва, організація зон вільного підприємництва;- міжнародний рух капіталів, - міжнародний обмін технологіями;-міжнародний обмін валютно-кредитними фондами. Відкрита економіка взаємопов'язана з економічним зростанням. Наприкінці 90-х років у світовій економіці проявився ряд сталих тенденцій, до яких відносяться насамперед стабільні темпи економічного зростання. Середні темпи росту усіх країн піднялися з менш ніж 1% на початку 90-х до 3% на рік наприкінці 90-х.

16. Переваги та недоліки міжнародного руху капіталу для країн-донорів та країн-реціпієнтів

В основі міжнародної міграції капіталу лежить бажання отримати більший прибуток, ніж у країні походження капіталу, або забезпечити високоефективну роботу національних підприємств. Тому основними причинами міжнародного руху капіталу можна вважати:

· відносний надлишок капіталу на національних ринках, що перешкоджає високоприбутковому його використанню;

· попит на капітал, який не збігається з його пропозицією в різних ланках світового господарства, що зумовлено нерівномірністю економічного розвитку держав;

· різницю у витратах виробництва в різних країнах внаслідок різниці у вартості сировини, енергії, заробітної плати тощо;

· інтернаціоналізацію виробництва;

· зацікавленість у природних ресурсах інших країн для забезпечення сировиною своїх підприємств;

· відмінності в екологічних нормативах і стандартах різних країн, що сприяє вивезенню або створенню екологічно шкідливих виробництв у інших країнах для забезпечення своїх потреб;

· бажання обійти тарифні та нетарифні бар´єри, які є у звичайному комерційному експорті;

· захист грошей від інфляції;

· технологічне лідерство, що сприяє поширенню найновіших технологій;

· необхідність технічного переозброєння та модернізації національних підприємств.

Переважна більшість країн використовують зарубіжні інвестиції для індустріалізації, підвищення наукомісткості виробництва та зайнятості населення. Країни — експортери капіталу за рахунок цього збільшують свою економічну могутність.

Показники вивезення капіталу характеризують рівень економічного розвитку країни. До них належать:

а) обсяг зарубіжних інвестицій даної країни та його співвідношення з національним багатством країни;

б) співвідношення обсягу зарубіжних прямих інвестицій даної країни з обсягом іноземних прямих інвестицій на її території;

в) зовнішній борг країни і його співвідношення з її ВВП/ВНП.

17. Передумови та цілі міжнародної економічної інтеграції

Міжнародна економічна інтеграція є вищою формою інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування всіх структур національних господарств.

Економічна інтеграція суттєво відрізняється від економічного співробітництва країн. На етапі економічної інтеграції:

а) формується міжнародний господарський комплекс зі своєю структурою та органами управління. Спільні умови господарської діяльності визначаються і погоджуються всередині кожної країни, на міждержавному та наддержавному рівнях;

б) зростає можливість об´єднання різноманітних ресурсів для спільного вирішення соціально-економічних проблем;

в) основою інтеграційної діяльності є не зовнішньоторговельний обмін, а взаємодія в галузі виробництва, науки, причому на пільгових порівняно з іншими країнами умовах;

г) інтеграційне співробітництво має комплексний і довготривалий характер.

Інтеграція має декілька рівнів:

а) взаємодія на рівні підприємств та організацій (створення ТНК, МНК);

б) взаємодія на рівні держав;

в) взаємодія на рівні партій та організацій, соціальних груп, окремих громадян різних країн;

г) інтеграційне угруповання як результат міжнародного об´єднання.

Для розвитку інтеграційних процесів необхідна наявність низки об´єктивних та суб´єктивних передумов, головними з яких є:

а) сучасна НТР, яка об´єктивно зумовлює формування міждержавного господарського простору з оптимальним поєднанням можливостей і потреб національних економік;

б) соціально-економічна однорідність національних господарств, що підлягають об´єднанню;

в) близькі рівні економічного розвитку країн, що інтегруються;

г) досить тривалий період і досвід взаємного економічного співробітництва групи країн;

д) цілеспрямована діяльність державних органів країн, партій, соціальних груп і класів щодо інтеграційних процесів.

Важливе значення для розвитку міжнародної економічної інтеграції має наявність спільних кордонів, спільних історичних, культурних та інших умов існування.

18. Підходи до класифікації країн-суб'єктів МЕ

Класифікація за станом соціально-економічного розвитку, прийнята ООН

1. Промислово розвинені, або індустріальні, країни (ПРК, industrial countries) — це 24 високорозвинені країни, питома вага яких у світовому ВНП — 54,6 % (табл. 14). Найпотужнішу групу серед цих країн складають країни "Великої сімки" (Group of Seven): США, Японія, Великобританія, Німеччина, Франція, Італія, Канада. Ці держави виробляють 47 % світового ВНП і зосереджують у своїх руках 51 % міжнародної торгівлі. Сюди ж входять усі 15 країн-членів Європейського Союзу, а також країни — члени ЄАВТ.

2. Країни з перехідною ринковою економікою (economies/countries in transition) — 28 країн Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР, що переходять від адміністративно-командної системи до ринкової економіки.

3. Країни, що розвиваються (developing countries), — це 132 держави Азії, Африки, Латинської Америки. Через їхню велику кількість і різноманітність національних економік ці країни звичайно класифікують з врахуванням їх географічного розташування. Але з метою аналізу використовуються й інші ознаки.

Найчастіше окремо виділяють країни з активним платіжним балансом і країни — імпортери капіталу. Останні поділяються на країни-експортери та країни-імпортери енергоресурсів. Країну вважають експортером енергоносіїв, якщо вона одночасно відповідає таким двом критеріям:

а) виробництво нею первинних енергоресурсів (включаючи кам´яне вугілля, лігніт, сиру нафту, природний газ, гідроенергію та атомну енергію) перевищує власне споживання як мінімум на 20 %;

б) експорт енергоносіїв становить не менше ніж 20 % від загального обсягу експорту.

Найпотужнішу підгрупу країн у цій групі утворюють країни-експортери нафти, країни, для яких експорт нафти та газу включно з реекспортом становить щонайменше 50 % експорту товарів і послуг. Це Народна Республіка Конго, Іран, Ірак, Лівія, Нігерія, Оман, Саудівська Аравія, Трінідад і Тобаго, Об’єднані Арабські Емірати та Венесуела. Зазначеним критеріям відповідає також Росія, проте через обмеженість даних вона практично не фігурує у відповідних економічних довідниках, які систематично друкують міжнародні економічні організації.

Серед країн, що розвиваються, імпортерів енергоносіїв, особливе місце посідають держави з нещодавно сформованим активним сальдо платіжного балансу, досягнутим завдяки успішному експорту готових виробів. Ці держави — Республіка Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань.

Загалом країни, що розвиваються, у сучасних умовах переживають подальшу економічну диференціацію. Сьогодні серед них можна виділити принаймні три рівні економічного розвитку. Найрозвиненіші з країн, що розвиваються, об´єднують у групу "нових індустріальних країн". Сюди включають найчастіше Аргентину, Бразилію, Мексику, Республіку Корею, Сінгапур, Гонконг, Тайвань, Туреччину. Інколи тут згадують Індію і Китай. Критеріями зарахування країн до НІК є такі: питома вага промислової продукції у ВВП повинна становити 30% і більше; готові вироби в експорті — не менше ніж 50 %; дохід на душу населення має становити, як мінімум, 1000 дол. США.

Друга, проміжна, група складається з країн, що мають дещо гірші показники стосовно загального обсягу виробництва та його значення на душу населення. Ці країни, зокрема держави Близького Сходу, характеризуються значною диференціацією галузевих структур, соціальних верств населення та їх становища у суспільстві.

До групи "найменш розвинених" належать приблизно 50 країн, що розвиваються. Переважно вони мають вузьку, часто монокультурну структуру господарства, високий ступінь залежності від зовнішніх джерел фінансування заходів у соціально-економічній сфері. А для деяких з найбідніших країн цієї групи зовнішні фінансові надходження визначають міру їх виживання у надзвичайно складних економічних і природно-кліматичних умовах.

19. Платіжний баланс країни: сутність, принципи формування, методи управління

Платіжний баланс (ПБ, balance of payments) являє собою кількісне та якісне відображення масштабів структури та характеру взаємовідносин країни із зовнішнім світом. Він підсумовує і, отже, дає змогу аналізувати результати міжнародних економічних операцій між вітчизняними резидентами та резидентами інших країн світу.

Платіжний баланс — це статистичний систематизований запис усіх економічних угод чи зобов´язань між резидентами даної країни та резидентами інших країн світу, які здійснюються протягом певного періоду (року, кварталу, місяця).

Резидентом (resident) даної країни вважається будь-яка фізична чи юридична особа (незалежно від юридичного громадянства), яка перебуває у цій країні понад рік та має в ній центр свого економічного інтересу.

Право володіння власністю (землею, спорудами) дає підстави вважати, що ця особа має центр економічного інтересу у даній країні. Резидентами є: особи, які постійно проживають у даній країні; робітники-мігранти, які проживають у даній країні понад рік; урядові органи, включно з їх представництвами за кордоном; підприємства, які здійснюють свою економічну діяльність у даній країні, навіть якщо вони частково чи повністю належать іноземному капіталу.

ПБ складається за бухгалтерським принципом подвійного запису (double entry) кожної економічної угоди. Цей принцип передбачає, що будь-яка економічна угода автоматично враховується у ПБ двома записами, які повинні мати однакове вартісне вираження: один запис позначається як кредит зі знаком плюс, а другий — як дебет зі знаком мінус.

20. Показники ефективності розвитку міжнародної торгівлі

Розрахунок економічної ефективності провадиться шляхом зіставлення досягнутого економічного результату (ефекту) з витратами ресурсів на отримання цього ефекту. Економічні результати і витрати ресурсів мають кількісний вимір, а тому й економічна ефективність може вимірюватися кількісно.

Кожному рівню оцінки відповідає свій вид економічних інтересів і свій критерій ефективності. Так, на макроекономічному (народногосподарському) рівні під економічною ефективністю зовнішньої торгівлі розуміється ступінь економії національної праці, що досягається країною шляхом її участі в міжнародному розподілі праці та зовнішньоторговельному обміні. Критерієм економічної ефективності при цьому є економія національної праці як додаткове Джерело зростання валового внутрішнього продукту та інших економічних і соціальних макропоказників. На рівні підприємств та інших господарських суб'єктів під економічною ефективністю зовнішньоторговельних операцій розуміється ступінь збільшення долeй від цих операцій. Критерієм економічної ефективності тут є прибуток як основна міра ефективності.

Для національної економіки в цілому важливо, щоб національні витрати на експорт (ВЕ) були меншими за розмір економії витрат у результаті імпорту (В;). Тільки в даному разі країна економить національну працю, беручи участь у міжнародному товарообміні.

Сферою застосування цих макроекономічних показників є тільки аналітичні макроекономічні розрахунки з метою розробки та обґрунтування можливих варіантів торговельно-політичних заходів, спрямованих на реалізацію державних інтересів у розвити зовнішньоторговельної діяльності країни.

Показники ефективності зовнішньоторговельної операції – їх доцільно розрахувати перед укладанням зовнішньоторговельних угод, при плануванні зовнішньоторговельної діяльності, а також з метою оцінки ефективності експортно-імпортній операцій за попередній період. Слід зазначити, що гіперболізація значення цих показників під час прийняття рішень у міжнародній торгівлі може спричинити конфлікт між реальними діями та маркетинговими цілями. Проникнення нових зарубіжних ринків завжди супроводжується високими показниками економічної ефективності, а орієнтація тільки на них може спонукати до передчасного виходу з ринку або припинення експортування нерентабельної продукції.

21. Показники інтенсивності та динаміки міжнародної торгівлі

Показники динаміки розвитку міжнародної торгівлі – будь-який з показників досліджуються за певний час.

Інтенсивність товарних потоків значно розрізняється по країнами та регіонами. Понад 40% світового експорту та імпорту припадає на Західну Європу, приблизно 15% — на Північну Америку.

У світовій практиці для виміру зовнішньоторговельної інтенсивності країн використовується два типи показників: обсяг зовнішньої торгівлі (або експорту, або імпорту окремо) на душу населення країни та відношення експорту (або імпорту, або зовнішньоторговельного обігу окремо) до валового внутрішнього продукту (ВВП) країни.

Обсяг експорту, імпорту або зовнішньоторговельного обігу на душу населення:

Де Ед — експорт на душу населення;

Ід — імпорт на душу населення;

ЗТОд — зовнішньоторговельний обіг на душу населення;

Е — вартість національного експорту за рік;

І — вартість національного імпорту за рік;

ЗТО — зовнішньоторговельний обіг країни за рік (Е + І);

Ч — чисельність населення країни на відповідний рік.[15, с. 70]

22. Показники інтенсивності та структури міжнародної торгівлі

Товарна структура світової торгівлі значною мірою визначається законом порівняльних переваг. "Недостатні елементи", необхідні для відтворюваного процесу, країни імпортують з-за кордону. Для покриття імпорту товари, за якими країна має порівняльні переваги, Ідуть на експорт.

Протягом останніх десятиліть у світовій торгівлі відбувся значний розвиток спеціалізації у виробництві товарів, яка супроводилася структурними змінами як основних груп товарів (продовольчі товари та сировина; руди, мінерали та кольорові метали; паливо; промислові товари), так і окремих видів усередині груп товарів.

Загальні зміни в товарній структурі міжнародної торгівлі — це скорочення частки сировинних товарів. І збільшення частки готових виробів.

В товарній структурі експорту та імпорту ПРК вища частка експорту готової продукції у порівнянні з її Імпортом, вища питома вага імпорту палива, приблизно рівна частка імпорту та експорту сировини, харчових та сільськогосподарських продуктів, зменшення частки експорту та збільшення частки імпорту текстильних виробів, збільшення імпорту хімічних продуктів, машин і транспортного устаткування.

У товарній структурі КР спостерігається скорочення частки палива, харчових продуктів та сільськогосподарської сировини — в експорті, та машин, продукції металообробної промисловості — в імпорті.


23. Показники розвитку структури та результатів міжнародної торгівлі

Міжнародна торгівля характеризується системою показників, які відображають різноманітні аспекти функціонування та розвитку торговельних відносин між країнами світової співдружності. Показники групуються: за напрямами руху товарів, за обсягом, за динамікою і результативністю.

Показники, що характеризують динаміку розвитку міжнародної торгівлі:

темпи зростання експорту, які обраховуються за формулою:

ТЗЕ=ЕЗР / ЕБР

де ТЗЕ - темпи зростання експорту, ЕЗР - обсяг експорту у звітному році, ЕБР - обсяг експорту у базовому році;

темпи приросту експорту, які обраховуються за формулою:

ТПЕ=ТЗЕЗР / ТЗЕБР

де ТПЕ - темпи приросту експорту, ТЗЕЗР - темпи зростання експорту у звітному році, ТЗЕБР - темпи зростання експорту у базовому році;

темпи зростання імпорту, які обраховуються за формулою:

ТЗІ=ІЗР / ІБР * 100 %

де ТЗІ - темпи зростання імпорту, ІЗР - обсяг імпорту у звітному році, ІБР - обсяг імпорту у базовому році;

темпи приросту імпорту, які обраховуються за формулою: ТПІ=ТЗІЗР / ТЗІБР * 100%

де ТПІ - темпи приросту імпорту, ТЗІЗР - темпи зростання імпорту у звітному році, ТЗІБР - темпи зростання імпорту у базовому році;

темпи приросту зовнішньоторгового обороту, які обраховуються за формулою:

ТПЗТО=ТЗЗТОЗР / ТЗЗТОБР * 100%

де ТПЗТО - темпи приросту зовнішньоторгового обороту, ТЗЗТОЗР - темпи зростання зовнішньоторгового обороту у звітному році, ТЗЗТОБР - темпи зростання зовнішньоторгового обороту у базовому році.

Показники, що характеризують результативність міжнародної торгівлі:

сальдо торгового балансу, тобто різниця між вартісним обсягом експорту та імпорту товарів окремої країни. Якщо експорт більший імпорту, то сальдо називається позитивним, якщо імпорт більший експорту, то сальдо називається негативним. В Україні у 90-х роках XX століття сальдо торгового балансу було негативним;

сальдо балансу послуг, тобто різниця між вартістю послуг, які надає дана країна, і вартістю послуг, які вона імпортує. Сальдо балансу послуг також буває позитивним і негативним. В 90-х роках XX століття сальдо балансу послуг в Україні було позитивним;

сальдо балансу некомерційних операцій, тобто різниця між доходами від інвестицій, грошових переказів, внесків, переміщення грошових коштів за спадщиною, при вирішенні сімейних проблем. Баланс сальдо некомерційних операцій може бути позитивним і негативним;

сальдо балансу поточних операцій, тобто сума сальдо торгового балансу, балансу послуг та некомерційних операцій;

експорт на душу населення, який обраховується за формулою:

ЕДН=ЕДР / ЧН

де ЕДН - обсяг експорту на душу населення в даному році, ЕДР - обсяг експорту в даному році, ЧН - чисельність населення в даному році;

імпорт на душу населення, який обраховується за формулою:

ІДН=ІДР / ЧН

де ІДН - обсяг імпорту на душу населення в даному році, ІДР - обсяг імпорту в даному році, ЧН - чисельність населення в даному році;

експортна квота, тобто відношення обсягу експорту до валового внутрішнього продукту. Вона обраховується за формулою:

ЕК=ЕДР/ВВП * 100%

де ЕК - експортна квота, ЕДР - обсяг експорту в даному році, ВВП - обсяг валового внутрішнього продукту;

імпортна квота, тобто відношення обсягу імпорту до ВВП. Вона обраховується за формулою:

ІК=ІДР/ВВП * 100%

де ІК - імпортна квота, ІДР - обсяг імпорту в даному році, ВВП - обсяг валового внутрішнього продукту;

квота зовнішньоторгового обороту, тобто відношення обсягу зовнішньоторгового обороту до ВВП. Вона обраховується за формулою:

КЗТО=ЗТОДР/ВВП * 100%

де КЗТО - квота зовнішньоторгового обороту, ЗТОДР - обсяг зовнішньоторгового обороту в даному році, ВВП - валовий внутрішній продукт.

24. Пріоритети та рівні регулювання міжнародної торгівлі

Основні цілі регулювання зовнішньої торгівлі:

1) обмеження імпорту (інколи – експорту). Можливість досягнення даної мети значною мірою залежить від еластичності попиту на імпортний товар на внутрішньому ринку. Чим еластичніший попит, тим більше шансів, що обмеження зумовлять скорочення імпорту;

2) фіскальні цілі – збільшення доходів державного бюджету. За своєю природою дана мета в умовах динамічної економіки може розглядатися як довгострокова. Можливість її досягнення теж залежить від характеру попиту на товар, що імпортується: чим менше еластичніший попит, тим більше буде поповнюватися державний бюджет;

3) недопущення «несумлінної конкуренції». Під терміном «несумлінна конкуренція» розуміють порушення загальновизнаних правил і норм ведення конкурентної боротьби: використання конфіденційної інформації; розповсюдження недостовірної інформації; приховування важливої для споживача інформації, демпінг (тобто продаж на зовнішньому ринку товару за ціною, нижчою від існуючої на внутрішньому ринку країни-експортера) тощо.

Рівні регулювання міжнародної торгівлі:

Фірмовий – це угода між фірмами про розподіл ринку сировини, матеріалів, збуту товарів, сфер впливу, цінової політики.

Національний – при якому зовнішня торгівля кожної країни здійснюється у відповідності з національно-правовим забезпеченням регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Міжнаціональний – проявляється в укладенні відповідних угод між державами, групами держав.

Наднаціональний – здійснює стратегію світового співтовариства чи заходів з регулювання міжнародної торгівлі шляхом створення міжнародних спеціальних інституціональних структур, відповідних угод (Всесвітні торгові організації – ГАТТ/СОТ, міжнародна торгова палата – МТП).

Міжнародні торгові відносини регулюються за допомогою двох груп інструментів:

1) тарифне регулювання;

2) нетарифне регулювання.

25. Регіональні ринки робочої сили: ознаки та відмінності

Ринок робочої сили, що на поверхні явищ виступає як ринок праці. Друге місце, яке посідає цей вид ринку у загальній структурі ринку, зумовлено тим, що робоча сила, «людський капітал» (за термінологією західних учених) відіграє нині важливішу роль у процесі виробництва, ніж „фізичний капітал” (засоби виробництва). Про це опосередковано свідчить і той факт, що частка заробітної плати в національному доході розвинутих країн Заходу становить близько 60 %. Ринок робочої сили — надзвичайно складний. У ньому виділяють ринки професійні, галузеві, регіональні та ринки робочої сили окремих сфер народного господарства (матеріального і нематеріального виробництва тощо).

Система показників, що характеризує кон’юнктуру регіональних ринків робочої сили, потребує вдосконалення та ґрунтовних методичних розробок як на рівні окремого регіону, так й узгодження показників попиту та пропозиції робочої сили на мікро-, мезо- та макрорівні.

Пропозиція робочої сили регіону визначається обсягом та структурою трудоактивного населення працездатного віку, скоригованим на сальдо маятникової міграції в регіоні, чисельністю та складом трудоактивного населення регіону за віком, статтю, рівнем освіти, професіями, кваліфікацією та іншими характеристиками тощо. З метою повного аналізу потреб регіону в робочій силі та потреб трудоактивної частини населення в робочих місцях потрібно мати інформацію як про ємність офіційного ринку робочої сили, так і про обсяги його нелегального сектора.

Сучасний регіональний європейський простір перенасичений робітниками-мігрантами. Міграційні процеси перебувають в епіцентрі уваги світового та європейського співтовариств, національних урядів більшості держав світу.

Проблеми міграції населення справедливо привертають до себе увагу провідних вчених, дослідників. Як вважає професор Філіпенко А.С., міжнародні міграційні процеси потребують регулювання з боку держав, які беруть участь в обміні трудовими ресурсами. На його думку, міжнародне регулювання даних процесів сприяє організованим та планомірним переміщенням робочої сили . Міграційні переміщення характеризуються еміграцією (примусовий або добровільний виїзд населення за кордон) та імміграцією (в’їзд до іншої країни на певний період). Сучасну міграційну ситуацію в світі визначають основні імпортери робочої сили. Мова йде про такі країни, як: США, Канада, країни-члени ЄС, Австралія, деякі країни Близького Сходу тощо. З розвитком міжнародного руху робочої сили створювались і вдосконалювались механізми державного управління міграційними потоками. Міжнародна міграція робочої сили та проблеми, спричинені нею, викликали необхідність створення системи державного та міжнародного регулювання.

26. Рівні регулювання міжнародної торгівлі

Рівні регулювання міжнародної торгівлі:

Фірмовий – це угода між фірмами про розподіл ринку сировини, матеріалів, збуту товарів, сфер впливу, цінової політики.

Національний – при якому зовнішня торгівля кожної країни здійснюється у відповідності з національно-правовим забезпеченням регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Міжнаціональний – проявляється в укладенні відповідних угод між державами, групами держав.

Наднаціональний – здійснює стратегію світового співтовариства чи заходів з регулювання міжнародної торгівлі шляхом створення міжнародних спеціальних інституціональних структур, відповідних угод (Всесвітні торгові організації – ГАТТ/СОТ, міжнародна торгова палата – МТП).

Міжнародні торгові відносини регулюються за допомогою двох груп інструментів:

1) тарифне регулювання;

2) нетарифне регулювання.

27. Роль СОТ, ЮНКТАД, ЮНСІТРАЛ в регулюванні міжнародної торгівлі

Найважливіше значення в регулюванні торгово-економічних відносин країн світової співдружності має Генеральна угода про тарифи та торгівлю (ГАТТ).

В залежності від масштабів втручання в міжнародну торгівлю розрізняють протекціоністську торгову політику і політику вільної торгівлі.

Вільна торгівля (free trade) – політика мінімального державного втручання в зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію.

Протекціонізм (protectionism) – державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів торговельної політики.

Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.

Згідно зі статутом ООН метою діяльності організації в економічній сфері є здійснення багатостороннього співробітництва в розв'язанні міжнародних проблем економічного характеру. Таке багатостороннє співробітництво реалізується за допомогою таких органів ООН:

- Генеральна Асамблея;

- Економічна і Соціальна Рада;

- Секретаріат ООН;

- спеціалізовані установи ООН та міжурядові організації, пов'язані з нею.

У структурі цих органів регулюванням міжнародних економічних, у т. ч. й торговельно-економічних відносин, займаються: Генеральна Асамблея:

- Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД);

- Програма розвитку ООН (ПРООН);

- Міжурядовий комітет з науки і техніки в цілях розвитку;

- Консультативний комітет з науки і техніки в цілях розвитку;

- Підготовчий комітет повного складу для спеціальних сесій Генеральної Асамблеї, присвячених міжнародному економічному співробітництву;

- Всесвітня продовольча рада;

- Світова продовольча програма;

- Комітет з політики та програм продовольчої допомоги;

- Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ).

Угоди СОТ, охоплюючи широке коло різноманітних видів діяльності, становлять юридичне підґрунтя для міжнародних торговельних операцій. Це - своєрідні контракти, згідно з якими уряди різних країн зобов'язуються проводити свою торговельну політику на взаємоузгодженій основі. Хоча ці документи обговорюються й підписуються на урядовому рівні, проте головна їх мета полягає в наданні допомоги постачальникам товарів і послуг, експортерам та імпортерам у здійсненні цивілізованої торгівлі. Вони поширюються на аграрну продукцію, текстиль і готовий одяг, банківську справу, телекомунікації, державні закупівлі, промислові стандарти, санітарні норми на харчові продукти, інтелектуальну власність і багато чого іншого. В основі цих документів лежать кілька базових засад, відповідно до яких торговельна система має бути:

- позбавленою будь-якої дискримінації - країна не повинна упереджено ставитися до тих чи інших торгових партнерів (їм усім однаково надається статус найбільшого сприяння); так само не повинна проводитися політика дискримінації між національними та іноземними товарами і послугами, яким надається національний режим;

- передбачуваною - іноземні компанії, інвестори та уряди повинні мати впевненість, що торгові бар'єри (в т. ч. тарифи, нетарифні заходи тощо) не зводитимуться самовільно без узгодження з торговельними партнерами; дедалі більше тарифних ставок і зобов'язань щодо відкриття ринків закріплюються угодами COT; торгові бар'єри мають знижуватись у ході переговорів;

- відкритою для чесної конкуренції - шляхом знеохочення таких «нечесних» прийомів, як, скажімо, експортні субсидії та продаж товарів за демпінговими цінами з метою завоювання ринків збуту;

- сприятливою для слаборозвинутих країн - надаючи їм більше часу на пристосування до нових умов, можливості для перетворень і спеціальні пільги.

За сучасних умов уряди країн, що розвиваються, звертаються за допомогою до ЮНКТАД з метою вирішення таких проблем:

- необхідність (з точки зору країни) збільшити свої надходження від експорту товарів і послуг, що є головним джерелом фінансування розвитку;

- стабілізація і зміцнення міжнародних ринків сировинних товарів, продаж яких становить майже 80-90 % експортної виручки більшості таких країн; збільшення таких надходжень завдяки ширшій участі країн у переробці, збуті і розподілі сировинних товарів і зменшення залежності країн від експорту сировини;

- розширення експортних можливостей країн завдяки мобілізації внутрішніх і зовнішніх ресурсів, включаючи сприяння процесу розвитку і залучення іноземних капіталовкладень; створення належних умов для проведення відповідної національної політики в сфері торгівлі;

- зменшення тягаря заборгованості;

- надання особливої підтримки і допомоги найменш розвинутим країнам (на сьогодні ця група налічує понад 40 найбідніших і слабкіших країн світу);

- сприяння розширенню торгівлі та економічному співробітництву між країнами, що розвиваються, на доповнення до традиційних економічних зв'язків з розвинутими країнами.

28. Сутність обмежувальної ділової практики та її вплив на МТ

Обмежувальна ділова практика — це сукупність дій, заходів, прийомів, що формують ринкову поведінку підприємств чи їх об’єднань з метою досягнення та утримання провідної позиції на ринку шляхом обмеження або послаблення конкурентної боротьби.

Вона може здійснюватися у кількох формах: індивідуальній або груповій; організаційній або оперативній (рис. 1).

Індивідуальна обмежувальна ділова практика застосовується окремими фірмами і спрямована, як правило, на збереження домінуючого положення в каналах збуту, завоювання пріоритетних позицій у постачанні сировиною, встановленні і збереженні монопольних цін. При цьому використовується широкий спектр інструментів — від промислового шпіонажу і розповсюдження чуток до демпінгу (дискримінації ціни) та часткової або повної відмови вести справи на звичайних комерційних умовах.

Укладання дискримінаційних контрактів, що порушують інтереси вільного підприємництва, дістало назву індивідуальної антиконкурентної практики. Вона характерна для договорів купівлі-продажу, комісійних, агентських, ліцензійних і договорів на передачу ноу-хау. Антиконкурентна практика при укладанні експортних контрактів полягає у включенні в текст договору обмежувальних умов, які юридично та економічно зв’язують контрагента в подальшій діяльності. Такі умови зазвичай стосуються обмежень у праві встановлення ціни, вибору контрагентів, визначенні території діяльності, проведенні тих чи інших видів господарських операцій, застосуванні певних форм розрахунків тощо.

Групова обмежувальна ділова практика передбачає досягнення угоди між кількома конкурентами щодо цін, розподілу ринків політики в каналах розподілу тощо або спільні дії оперативного характеру, що проводяться окремо кожною фірмою чи в складі утворених об’єднань.

Організаційною вважається обмежувальна ділова практика, застосовувана в разі створення монополістичних об’єднань типу картелей, синдикатів, концернів тощо з метою впливу на конкурентне середовище на ринку.

Оперативна, або оперативно-господарська, обмежувальна ділова практика передбачає широкий спектр як групових, так й індивідуальних дій, що здійснюються з метою досягнення виключного ринкового положення.

До найпоширеніших методів та інструментів обмежувальної ділової практики належать:

· угоди та домовленості, що встановлюють рівень цін;

· участь у міжнародних торгах (тендерах) за тайною домовленістю;

· угоди щодо розподілу ринків або споживачів;

· виділення квот на продаж і виробництво;

· колективні дії на підтримку домовленості (наприклад, відмова вести справи, недопуск партнера до укладання угоди тощо);

· використання цін нижче за собівартість для усунення конкурентів;

· встановлення дискримінаційних цін або умов стосовно поставок і закупок;

· злиття, поглинання або інші форми досягнення контролю;

· повна або часткова відмова вести справи на звичайних комерційних умовах;

· встановлення обмежень стосовно місця, часу, кількості та форми можливого перепродажу або експорту товарів, що поставляються;

· зумовленість поставок конкретних товарів (послуг) обсягами закупівель інших товарів (послуг) у постачальника або його партнера;

· диктат щодо прийняття управлінських рішень у сфері інвестування, розширення виробництва, виходу на нові зарубіжні ринки, продажу ліцензій тощо.

29. Сутність та структура міжнародної торгівлі

Міжнародна торгівля у широкому розумінні охоплює всяку обмінну діяльність, як товарами, так і іншими продуктами людської праці.

Зовнішня торгівля – це торгівля однієї країни з іншими, яка складається з вивозу(експорту) і ввозу(імпорту).

Світова торгівля – це сукупність зовнішньої торгівлі країн світу.

Міжнародна торгівля товарами – це форма МЕВ, що відображає товарно-грошові відносини куплі-продажу між суб”єктами МЕВ стосовно товарів матеріального виробництва і базується на МПП.

Структуру міжнародної торгівлі розглядають у двох ракурсах: як торгівлю окремими групами товарів і як систему методів організації реалізації товарів на світовому ринку.

Товарна структура міжнародної торгівлі – це частка тих чи інших товарів у світовому товарообігу. Сюди відносять основні групи товарів:

Продовольство(включаючи напої та тютюн), сировина, мінеральне пальне, продукція переробної промисловості (машини, устаткування, хімічні товари, метали, текстиль).

Товари на світовому ринку мають штрихові коди – це належність товару до певної товарної групи, кодування його властивостей та якості за допомогою штрихових позначок.

Міжнародна торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку. Якщо на національному ринку рух товарів обумовлюється більше економічними факторами і державною політикою, то на світовому ринку суттєвий вплив на міжнародну торгівлю має зовнішньоекономічна політика окремих держав чи їх груп.

30. Суть та види міжнародного руху капіталу

Однією з основних форм міжнародних економічних відносин є міжнародний рух капіталу. Капітал є тим ресурсом, без якого неможливе виробництво будь-якого товару, створення матеріальних благ. Переміщення його за кордон у виробничій, грошовій чи товарній формі веде до утворення іноземної власності чи іншої форми зобов´язань, які дають право на систематичне отримання прибутків. Країна може приймати та інвестувати за кордон підприємницький капітал, давати і отримувати міжнародні позики. Приплив капіталу з-за кордону є одним з джерел фінансування імпорту.

За джерелами походження міжнародні потоки капіталу поділяються на державні (офіційні) й недержавні (приватні).

Державний капітал — це засоби з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням уряду чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та різні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами.

Недержавний (приватний) капітал — це засоби приватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримуються з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це — інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо.

У першому випадку джерелом капіталу є засоби державного бюджету, а у другому — власні або залучені кошти приватних фірм. У першому випадку рішення про переміщення капіталу за кордон приймає уряд спільно з парламентом, а у другому — уряд має право його регулювати і контролювати.

За характером використання капітал поділяється на:

а) підприємницький;

б) позиковий.

31. Суть та складові міжнародної валютно-фінансової системи

Зростання ролі і значення міжнародних валютно-кредитних відносин у розвитку світової економіки та диверсифікації світогосподарських зв'язків наприкінці XX ст. зумовлене кількома головними факторами. По-перше, поглибленням процесів інтернаціоналізації та транснаціоналізації виробництва і капіталу усіх сфер господарського життя на рубежі II і III тисячоліть. По-друге, глобалізацією економічного розвитку сучасного суспільства, необхідністю спільного розв'язання усіма учасниками світового співтовариства гострих економічних, соціальних та екологічних проблем. По-третє, формуванням нової системи міжнародного поділу і кооперації праці внаслідок розпаду колишнього Радянського Союзу і створення нових незалежних держав та в результаті суттєвих змін. що відбуваються в Центральній і Південно-Східній Європі та в Китаї. По-четверте. домінуванням у системі світового господарства ринкових структур, інститути та інструментів, розширенням ринкового поля світової економіки внаслідок виникнення нових підсистем (emerging market). По-п'яте, карколомним зростанням фінансового сектора світової економіки та інших сегментів сфери послуг.

Система валютних відносин є значною мірою субстанціальною структурою сучасного світового господарства, його функціональних зв'язків. Перспективи його стабільного розвитку, досягнення глобальної рівноваги вирішальним чином визначаються життєздатністю, гнучкістю і мобільністю насамперед цієї системи.

Міжнародні валютно-кредитні відносини становлять сферу обміну в системі світового господарства. Вони являють собою завершальну стадію в процесі руху, переміщення різноманітних всезростаючих ресурсів між суб'єктами світогосподарських зв'язків, що знаходить свій вираз в такій інтегральній категорії, як платіжний баланс держави.

32. Суть та структура МТ

Міжнародна торгівля у широкому розумінні охоплює всяку обмінну діяльність, як товарами, так і іншими продуктами людської праці.

Міжнародна торгівля товарами – це форма МЕВ, що відображає товарно-грошові відносини куплі-продажу між суб”єктами МЕВ стосовно товарів матеріального виробництва і базується на МПП.

Міжнародна торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку. Якщо на національному ринку рух товарів обумовлюється більше економічними факторами і державною політикою, то на світовому ринку суттєвий вплив на міжнародну торгівлю має зовнішньоекономічна політика окремих держав чи їх груп.

Рух національних товарів між країнами дещо обмежений, а деякі національні товари взагалі не надходять у світовий товарообіг. На світовому товарному ринку обертаються тільки конкурентоспроможні товари, кращі з національних товарів.

Будь-якій державі для успішного функціонування на всесвітньому ринку необхідно мати свою зовнішньоекономічну інфраструктуру, яка може забезпечити просування товарів чи послуг від виробника до споживача в інші країни.

У цій системі основною є матеріально-технічна база та спеціалізовані організації для післяпродажного технічного обслуговування.

Країна, яка не має зовнішньоекономічної інфраструктури, змушена нести великі втрати для забезпечення доступу до зовнішньоекономічної інфраструктури інших держав(для оплати транспортування, страхових та банківських послуг, послуг торгових домів).

Об’єктивною основою міжнародної торгівлі є міжнародний поділ праці, тобто спеціалізація країн на виробництві певних товарів для задоволення потреб як світового ринку, так і реалізації національних, економічних, соціальних і політичних інтересів. В останні десятиріччя міжнародна спеціалізація зазнала суттєвих змін: її спричиненість суто природними перевагами замінилась зумовленістю ступенем техніко-технологічного розвитку країни, рівнем кваліфікації її робочої сили, сучасністю методів управління, стабільністю валютної системи тощо. Це призвело до інтенсивнішого розвитку предметної, подетальної і технологічної спеціалізації порівняно із загальною та галузевою. Наслідками стало залучення дедалі більшої кількості країн у міжнародну торгівлю та посилення залежності внутрішньої економіки різних країн від результативності зовнішньоторговельної діяльності. Зазначені процеси, в свою чергу, зумовили формування багаторівневої системи регулювання міжнародних торговельно-економічних відносин.

33. Сучасні тенденції міжнародного вивозу капіталу

Характерними рисами сучасного стану міжнародного руху капіталів є:

а) збільшення кількості країн — членів іноземного інвестування. До традиційних міжнародних інвесторів, додались Південна Корея, Тайвань, Китай та ін. Частка країн Східної Європи та колишнього СРСР в русі іноземних інвестицій невелика. Так, загальний обсяг прямих іноземних інвестицій Чехословаччини, Угорщини, Польщі та СРСР в кінці 1990 р. становив 4,85 млрд. дол. США (1,5-2 %), в той час як лише Японія в цьому ж році вивозила 48,0 млрд. дол.;

б) розширення потоку іноземних інвестицій. Спонукальними мотивами для них є отримання доступу до найновіших технологій, наближення виробництва до ринків збуту, обхід протекціоністських бар’єрів, економія на податках, зниження витрат на охорону довкілля тощо;

в) зміна характеру, форм та напрямків міжнародної міграції капіталу останнім часом. Зросла роль держави у вивезенні капіталу. Держава сама стає інвестором за кордоном, підтримує і стимулює приватні інвестиції, контролює міграцію капіталів, через міжнародні організації створює сприятливі умови для діяльності своїх інвесторів за кордоном. Посилюється міграція приватного капіталу. На міжнародному ринку капіталів значно переважають портфельні інвестиції;

г) зміна розміщення інвестицій у регіонах світового господарства. Якщо до Другої світової війни більша частина експортних капіталів спрямовувалась у колонії та інші відсталі країни, то сьогодні близько 3/4 закордонних інвестицій припадає на розвинуті країни. Викликано це значною мірою бурхливим розвитком НТП в цих країнах, що вимагає вкладання великих капіталів, а також розпадом колоніальної системи та боротьбою молодих держав за свою економічну незалежність;

д) активне використання кредитних відносин між постсоціалістичними і слаборозвиненими країнами. Причому, з одного боку, постсоціалістичні країни стали кредиторами слаборозвинутих країн, а з іншого боку, - позиковцями країн Заходу. В останні роки екссоціалістичні країни почали заохочувати прямі іноземні інвестиції на власних територіях.

Для залучення іноземного капіталу до розвитку національної економіки країни використовують різні методи, серед яких:

· позикові стимули — встановлення прямих позикових пільг або зниження податку тощо;

· фінансові методи — надання кредитів, субсидій, позик;

· нефінансові методи — надання інформаційної допомоги, допомога в управлінні, створення спеціальних економічних зон тощо;

є) велика роль транснаціональних банків (ТНБ) і транснаціональних корпорацій (ТНК) в міжнародному русі капіталів.

34. Тарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі

Головними інструментами торговельної політики і державного регулювання внутрішнього ринку товарів при його взаємодії зі світовим ринком є мита та інші митно-тарифні заходи.

Митний тариф — це систематизований відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності перелік ставок мит, якими обкладаються товари під час перетину митного кордону держави.

Під митним кордоном розуміється кордон митної території, на якій держава має виключну юрисдикцію відносно митної справи.

Митна територія країни може не збігатися з географічною територією в таких випадках:

— при утворенні митного союзу двох або кількох держав (наприклад, Бельгія та Люксембург);

— за наявності у країні вільних (спеціальних) економічних зон;

— при вирівнюванні за згодою межуючих держав митних кордонів (коли географічні кордони не сприяють або роблять взагалі неможливим встановлення митного контролю на прикордонній території).

Кордони митної території встановлюються урядом кожної держави.

Митний тариф складається з двох основних елементів:

— товарної номенклатури;

— ставок мит.

Разом ці два елементи забезпечують можливість оперативної зміни впливу митного тарифу як за колом країн і категоріями імпортних товарів, так і за рівнем захисту внутрішнього ринку.

Систематизація ставок мит у тарифі здійснюється відповідно до диференційованого списку товарів — товарної номенклатури. Характерними рисами будь-якої товарної номенклатури є системність опису товарів і привласнення коду кожній товарній позиції.

Залежно від призначення товарної номенклатури існують такі її види:

— митно-тарифна номенклатура — для збирання мит при імпорті та експорті товарів;

— статистична номенклатура — для збору статистичних даних про імпорт та експорт товарів;

— комбінована тарифно-статистична номенклатура — поєднує митно-тарифну та статистичну номенклатури.

35. Україна в міжнародних інвестиційних процесах

Інвестиції є основою перебудови сектору матеріального виробництва, а тому держава повинна застосовувати весь комплекс економічних, правових та адміністративних засобів для подолання негативної тенденції скорочення обсягів інвестицій та підвищення інвестиційної активності. Усі методи державного регулювання інвестиційної діяльності є взаємозв'язаними, а тому застосування їх не може бути довільним. Кожна модель державної інвестиційної політики є певним поєднанням заходів та відповідних державних інститутів, що розробляють та реалізують ці заходи. Відповідність організаційних форм і методів державного регулювання інвестиційної діяльності залежить від стану розвитку ринкових відносин, структури економіки та конкретної економічної ситуації.

До основних джерел іноземних коштів, що їх залучає Україна, належать:

— позички міжнародних фінансових організацій: Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку (СБ), Європейського банку реконструкції і розвитку (ЄБРР);

— кредити іноземних держав;

— кредити держав — постачальників енергоносіїв;

— розміщення облігацій внутрішньої державної позики;

— надання грантів, субсидій, стипендій, науково-технічної допомоги від міжнародних фінансових організацій та країн з розвинутою економікою.

Найбільшим іноземним кредитором України є МВФ, що поєднує функції регулювання, фінансування та консультування держав — членів фонду у сфері валютно-фінансових відносин. МВФ займається виключно грошово-кредитними проблемами, тобто платіжним балансом, а проблеми розвитку економіки країни-боржника не входять до його безпосередніх функції. Рекомендації фонду стосуються заходів, що належать до сфери бюджетно-податкової, грошово-кредитної політики, цінового механізму, зовнішньої торгівлі, міжнародних кредитних і валютно-розрахункових відносин. Вони пов'язані зі зменшенням державних витрат, підвищенням податків і ставки позичкового процента, змінами валютного курсу тощо.

36. Характеристика ЄС як регіонального інтеграційного угрупування

Офіційно до 1 листопада 1993 р. провідне інтеграційне угруповання західноєвропейських країн називалось Європейські співтовариства, а неофіційно — Європейське співтовариство, або просто Співтовариство. З 1 листопада 1993 р. після набуття чинності Маастрихтських угод офіційна назва цього угруповання — Європейський Союз.

Утворився Європейський Союз в 1967 р. на базі злиття органів трьох раніше самостійних регіональних організацій, створених шісткою провідних європейських країн — ФРН, Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією і Люксембургом:

1)Європейського об´єднання вугілля і сталі (угода укладена в 1951 p., а набула чинності в 1952 p.);

2)Європейського економічного співтовариства (Римська угода про створення ЄЕС укладена в 1957 p., а набула чинності в 1958 p.);

3)Європейського співтовариства з атомної енергії (угода набула чинності в 1958 p.).

В ЄС як повноправні члени Союзу входять: ФРН, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Великобританія, Данія, Ірландія, Португалія, Іспанія, Греція, Австрія, Норвегія, Швеція, Фінляндія (останні чотири країни — з 1995 p.). З 1998 р. Європейський Союз веде переговори про вступ до цієї організації з шістьма країнами-кандидатами: Кіпром, Польщею, Словенією, Угорщиною, Чехією та Естонією. Серед цих країн найкращі шанси мають Польща, Угорщина, Чехія, хоча і вони не можуть вступити до ЄС раніше 2004 p., що обумовлено внутрішніми труднощами в ЄС. Переговори з Болгарією, Латвією, Литвою, Румунією та Словаччиною розпочнуться тільки після того, як вони наблизяться до критеріїв, необхідних для вступу до Євросоюзу. Виявляють бажання (але мають дуже мало шансів у недалекому майбутньому) вступити до ЄС Хорватія, Сербія, Македонія, Албанія та Україна. Із колишніх соціалістичних країн Європи тільки Росія, Беларусь та Югославія не задекларували бажання приєднатися до ЄС. У самому ж Союзі планують до 2015— 2020 pp. збільшити кількість членів до 30— 35.

Механізм функціонування ЄС базується на політико-правовій системі управління, яку складають наднаціональні або міждержавні органи та елементи національно-державного регулювання.

37. Характеристика меркантилізму як зовнішньоторговельній політиці та теорії

Меркантилізм — це економічне вчення та економічна політика, яка представляє інтереси торгової буржуазії у періоди феодалізму та становлення капіталізму.

Згідно з теорією меркантилізму багатство країни вимірюється кількістю золота та срібла, якою вони володіють.

Меркантилісти вважали, що економічна система складається з трьох секторів: виробничого, сільськогосподарського та іноземних колоній. Для ефективного функціонування економічної системи найважливішими, на їхню думку, були торговці, їхня праця розглядалась як основний фактор виробництва. Отже, джерелом багатства є сфера обігу, а не сфера виробництва; багатство ототожнювалося з грошовим капіталом. Грошові кошти (у формі золота та срібла) дають змогу утримувати армію, зміцнювати становище правителя, сприяють проведенню колоніальних війн, виникненню фабрик (мануфактур), утворенню нових робочих місць.

Оскільки у світі, на думку прихильників цієї теорії, існує обмежена кількість багатства (золота та срібла), то країни можуть збільшувати своє багатство і за рахунок зубожіння інших, тобто внаслідок перерозподілу.

Тому для зміцнення економічних позицій держава повинна вживати таких заходів:

1. Більше експортувати товарів, ніж імпортувати, оскільки у цьому випадку вона одержить вартість активного сальдо їх торгового балансу у вигляді золота, яке буде надходити з країн, що мають дефіцит торгового балансу. Підтримка позитивного сальдо торгового балансу дасть змогу, крім того, збільшити внутрішні витрати, виробництво та зайнятість населення.

2. Ввести обмеження на більшу частку імпорту (за допомогою квот, тарифів та інших інструментів торгової політики) та надавати субсидії більшій частині експортних виробництв, що дасть змогу забезпечити позитивне сальдо торгового балансу.

3. Заборонити або обмежити експорт сировини та дозволити безмитний імпорт сировини, якої немає всередині країни, що дасть змогу акумулювати золото та підтримувати на низькому рівні експортні ціни на готову продукцію.

4. Заборонити будь-яку торгівлю колоній з іншими країнами, крім метрополій, які мають виняткове право перепродажу колоніальних товарів за кордон.

5. Гальмувати розвиток виробництва готових товарів у колоніях, перетворити їх на постачальників сировини до метрополій. Колонії повинні експортувати дешеву сировину, а імпортувати дорогі готові вироби.

38. Характеристика основних етапів еволюції світової валютно-фінансової системи

Основні етапи створення світової валютної системи

- Становлення, формування передумов , визначення принципів нової системи; при цьому зберігається її спадкоємний зв’язок з попередньою системою.

- Формування структурної єдності, завершення побудови, поступова активізація принципів нової системи.

- Створення повноцінно функціонуючої нової світової валютної системи на базі закінченої цілісності та органічної зв’язки її елементів.

У XVI – XVIII ст. Панівною формою функціонування національних валютних систем був біметалізм – грошова система в якій роль загального еквівалента закріплюється за двома благородними металами (як правило, за золотом та сріблом), передбачається вільне карбування монет з обох металів та їх необмежений обіг.

Форми біметалізму:

1) система паралельної валюти – це коли законодавство не встановлює певного співвідношення між золотом та сріблом; золоті та срібні монети приймаються під час купівлі, продажу та інших операцій відповідно до ринкової вартості цих металів;

2) система подвійної валюти - коли держава фіксує певне співвідношення між обома металами; карбування золотих та срібних монет, прийняття їх населенням мають здійснюватися за цим співвідношенням.

Законодавче закріплення за обома металами ролі грошей суперечить природі грошей. Гроші – це єдиний особливий товар, який покликано виконувати функцію загального еквівалента.

Наступною формою функціонування національних валютних систем став монометалізм - грошова система, за якою один метал (золото або срібло) є загальним еквівалентом та основою грошового обігу.

Паризька валютна система (1867р.) - система золотомонетного стандарту:

- Перша валютна система

- Стихійно сформувалася у ХІХ ст. після промислової революції на базі золотого монометалізму у формі золотомонетного стандарту.

- Юридично оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції у 1867 році, яка визнала золото єдиною формою світових грошей.

- В цих умовах не було відмінностей між національною та світовою валютними системами (тільки монети приймались до платежу за своєю вагою)

Структурні принципи :

- Основа – золотомонетний стандарт

- Склався режим вільно плаваючих курсів валют з врахуванням ринкового попиту та пропозиції, але в межах золотих крапок. Якщо ринковий курс валюти падав нижче паритета, що був заснований на їх золотому вмісту, то боржники розраховувались золотом по міжнародним зобов’язанням, а не іноземними валютами.

Друга світова валютна система

- Юридично оформлена міждержавною угодою на Генуезькій міжнародній економічній конференції у1922р.

Принципи :

- Основа – золото і девізи (іноземні валюти для міжнародних розрахунків) (Грошові системи 30 країн базувались на золотодевізному стандарті. Національні кредитні гроші стали використовуватись як міжнародні платіжно-резервні кошти. Однак у міжвоєнний період статус резервної валюти не був офіційно закріплений ні за однією валютою. Фунт стерлінгів і долар США сперечалися за лідерство в цій сфері.

- Збережені золоті паритети. Конверсія валют у золото стала здійснюватись не тільки безпосередньо (США, Франція, Великобританія), а й побічно, через іноземні валюти (Німеччина та ще 30 країн)

- Відновлений режим валютних курсів, що вільно коливаються. Вільне коливання курсів без золотих точок (в 30-х роках)

- Валютне регулювання здійснювалось у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій та нарад.

На відміну від попередньої системи золото служить тільки для часткового забезпечення грошового обігу, обмін паперових грошей на золото для приватних осіб не проводиться.

Європейська валютна система – це міжнародна (регіональна система)

Створення Європейського співтовариства розпочалось з 1 січня 1958 р. на основі підписання Римської угоди у березні 1957 році ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург.

Римська угода 1957р. не передбачала створення європейської валютної системи. Вона містила лише загальні положення щодо координації внутрішньої та зовнішньої грошової політики та створення для цього консультативного органу – Валютного комітету.

Європейська валютна система –

· це міжнародна (регіональна) валютна система – сукупність економічних відносин, яка пов’язана з функціонуванням валюти в межах економічної інтеграції;

· це державно-правова форма організації валютних відносин країн “Загального ринку» з метою стабілізації валютних курсів і стимулювання інтеграційних процесів.

· це підсистема світової валютної системи(Ямайської).

39. Характеристика принципів та методів управління платіжним балансом

Статистика платіжного балансу повинна мати певну узгоджену структуру, якомога більше пристосовану для реалізації цілей макроекономічної політики (в тому числі і формування напрямів її розвитку). За своїм призначенням та методологією складання платіжний баланс має збалансовувати обсяги зовнішньоторговельної діяльності країни за видами з обсягами розрахунків.

Платіжний баланс складається з:

- поточного рахунку, в якому відображаються потоки товарів, послуг, прибутків і поточних трансфертів;

- рахунку операцій з капіталом та фінансових операцій, в якому відображаються капітальні трансферти і придбання/розміщення нематеріальних, нефінансових активів, а також фінансових активів і пасивів.

У загальному вигляді структуру платіжного балансу можна представити таким чином:

І. Поточний рахунок:

- товари,

- послуги,

- доходи,

- поточні трансферти.

ІІ. Рахунок операцій із капіталом та фінансових операцій:

А. Рахунок операцій із капіталом

- капітальні трансферти

Б. Рахунок фінансових операцій

- прямі інвестиції,

- портфельні інвестиції,

- інші інвестиції,

- резервні активи: монетарне золото, спеціальні права запозичення, резервна позиція в МВФ, інші зарубіжні активи.

40. Ціноутворення в міжнародній торгівлі

Міжнародна (світова) ціна – це грошовий вираз інтернаціональної вартості виробництва.

У більш практичному плані міжнародна ціна – це ціна, за якою здійснюються великі комерційні роздільні експортно-імпортні операції з оплатою у вільноконвертованій валюті. Ключовою особливістю міжнародної ціни на відміну від внутрішньої є множинність, коли по одному й тому ж товару можуть встановлюватися різні ціни або ціна різного рівня.

Множинність міжнародних цін обумовлена наступними факторами:

· відмінностями торгової політики по відношенню як до конкретних ринків, так і до тих чи інших імпортерів;

· валютною державною та міждержавною політикою;

· політикою протекціонізму;

· відмінностями в методології та методиці розрахунку цін;

· іншими факторами.

Виходячи з особливостей ціноутворення як правило виділяють дві основні групи цін:

- на продукцію обробної промисловості;

- на сировину.

Ціни в МТ систематизуються за наступними ознаками:

За напрямком товарних потоків:

Експортна ціна – ціна за якою товар реалізується зарубіжному контрагенту.

Імпортна ціна – ціна по якій товар купується у зарубіжного контрагента.

За умовами розрахунків:

Ціна комерційних угод - відображає інтернаціональну ціну виробництва при звичайному порядку здійснення угоди купівлі-продажу.

Ціна клірингових розрахунків – ціна товару, в якій враховані умови і особливості клірингу.

Кліринг – це система безготівкових розрахунків за товари та послуги, заснована на заліку взаємних вимог та обов’язків.

Ціна програм допомоги – ціна товару, в якій враховані умови і особливості реалізації програм допомоги.

Трансфертна ціна – ціна товару, по якій здійснюються внутрікорпораційні операції.

За повнотою врахування витрат:

Ціна нетто – чиста ціна товару на місці його купівлі-продажу.

Ціна споживання – сума затрат покупця, включаючи витрати на придбання та використання товару в нормативний строк.

За характером реалізації:

Оптова ціна – ціна товару при продажу його крупними партіями.

Роздрібна ціна – ціна товару при продажу його індивідуальному споживачу.

За мірою фіксації:

Контрактна ціна – ціна, яка встановлюється в контракті і виражається у валюті країни експортера, імпортера або третьої країни.

Тверда (firm, fixed price)– встановлюється в момент підписання контракту та не підлягає ніякому коригуванню впродовж терміну його дії. Тверда ціна використовується, в основному, при негайних поставках (від 1 до 14 днів), рідше при поставках на більш тривалі терміни. В контракті в цьому випадку робиться запис: “ціна тверда, зміні не підлягає”.

Рухома – фіксується в момент укладання контракту і може бути переглянута в подальшому, якщо ринкова ціна даного товару до моменту його поставки зміниться.

Змінна (sliding price) – ціна, що встановлюється в момент виконання контракту шляхом перегляду договірної ціни з урахуванням змін в виробництві, в період виконання тривалого термінового контракту (велике промислове обладнання, будівельні об’єкти, суднобудування і т. ін.).

загрузка...
Top