Міжнародна економіка

Вступ.

1. Міжнародний поділ праці: сутність, форми та фактори.

2.Типи класифікації країн за рівнем соціально-економічного розвитку.

Список використаної літератури.


Вступ

Формування світового ринку закономірно зумовило встановлення міждержавних зв´язків з їх характерними рисами, особливостями та закономірностями, що базуються на теорії міжнародної економіки.

Міжнародну (світову) економіку можна трактувати у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні — це теорія, що застосовується для вивчення економіки сучасного взаємозалежного світу. Вужче трактування визначає її як частину теорії ринкової економіки, що вивчає закономірність взаємодії суб´єктів різних держав у міжнародному обміні товарами, русі факторів виробництва та формуванні міжнародної економічної політики держав.

Базою міжнародної економіки є теорія ринкової економіки, мікро- і макроекономіка. Поєднання їх з прикладними економічними дисциплінами, такими як міжнародний маркетинг, фінанси, облік тощо, дало змогу створити універсальну теорію міжнародної відкритої економіки, яка стала третьою складовою сучасної економічної теорії і застосовується у більшості країн світу та у сфері їх економічної взаємодії.

Предметом теорії міжнародної економіки є:

· закономірності функціонування і розвитку в міжнародному масштабі ринкової системи організації господарського життя;

· закономірності формування сукупних попиту і пропозиції на товари та фактори виробництва, що перебувають у міжнародному обігу;

· тенденція розвитку міжнародних фінансових ринків і механізмів, які обслуговують функціонування міжнародної економіки;

· інституційна структура регулювання міжнародної економіки, принципи її формування, тенденції розвитку та методи удосконалення.


1. Міжнародний поділ праці: сутність, форми та фактори

У світі не існує жодної самодостатньої країни. Навіть найрозвиненіші країни не в змозі абсолютно самостійно забезпечити умови для ефективного виробництва всіх видів товарів та послуг. Такі завдання вирішуються за допомогою міжнародного співробітництва, яке базується на міжнародному поділі праці (МПП), та інших факторів виробництва.

МПП — це найвищий ступінь розвитку суспільно-територіального поділу праці між країнами, основою якого є економічно вигідна спеціалізація окремих країн і обмін випущеною продукцією визначеної кількості та якості.

У країнах, які широко використовують можливість брати участь в МПП, як правило, вищі темпи економічного розвитку. Яскравим прикладом є розвиток Японії, Німеччини, "нових індустріальних країн" — Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру та Південної Кореї. І навпаки, в країнах, які не зуміли зайняти своє місце у МПП, — нижчі темпи розвитку або навіть спостерігається згортання виробництва.

Серед чинників розвитку МПП треба відзначити:

· природно-географічні умови;

· технічний прогрес;

· соціально-економічні умови.

Раніше головну роль відігравали природно-географічні умови: клімат, природні ресурси, розміри території, чисельність населення, економіко-географічне розташування. Довгий час різниця в розподілі природних багатств була основною причиною МПП.

Розвиток технічного прогресу призвів до зменшення значення природно-географічних умов, надавши можливість використати переваги науково-технічних досягнень, розвитку науки і техніки. Нова модель економічного розвитку набула таких характерних рис:

· почав переважати інтенсивний тип економічного зростання;

· з´явилися нові галузі промисловості та швидко модернізувалися діючі;

· скоротився виробничий цикл;

· розширилася сфера послуг (особливо банківських і страхових, транспортних та туристичних).

Паралельно з НТП у МПП значну роль почали відігравати і соціально-економічні умови:

· досягнутий рівень економічного і науково-технічного розвитку;

· механізм організації національного виробництва;

· механізм організації зовнішньоекономічних відносин.

На сучасному етапі вплив перших двох чинників на МПП вирівнявся, а відмінності в соціально-економічних умовах різних країн набувають вирішального значення.

Грандіозні економічні, політичні та соціальні процеси останніх десятиліть суттєво вплинули на МПП. Головним напрямком його розвитку стало розширення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва. Вони є формами МПП і виражають його суть.

Розвиток МПП обумовлює необхідність підвищення продуктивності праці і зниження витрат виробництва. Реалізація переваг МПП забезпечує країні в процесі обміну отримання різниці між міжнародною і внутрішньою ціною експортованих товарів та послуг, а також економію внутрішніх витрат від скорочення національного виробництва внаслідок використання дешевого імпорту.

Важливою передумовою розвитку МПП є міжнародний поділ інших факторів виробництва — землі, капіталу, технології. Будь-яка країна виробляє той чи інший товар, якщо вона має такі фактори виробництва, які дають їй змогу виробляти цей товар з більшою ефективністю, ніж іншій. Земля, праця, капітал, технологія є однаково важливими факторами для виробництва будь-якого товару.

МПП став результатом багатовікового розвитку продуктивних сил, поглиблення національного поділу праці та залучення в систему світових господарських зв´язків нових національних виробництв, що привело до інтернаціоналізації виробництва в цілому.

Цей складний процес розпочався з розширення простих торговельних зв´язків між країнами у середині XVI — середині XVIII ст., що зумовило вихід виробництва за межі держав. З кінця XVIII і до кінця XIX ст. почали формуватися його міжнаціональні форми у рамках світового господарства на базі простої кооперації.

Інтернаціоналізація виробництва у кінці XIX — середині XX ст. пов´язана з розвитком простої кооперації, яка базується на МПП, що став визначальним фактором формування світового господарства.

Безперервно розвиваючись, МПП набув певних тенденцій та особливостей.

До них належать такі:

1. У світовому господарстві зберігається і навіть поглиблюється розрив між промислово розвинутими країнами і країнами, що розвиваються. На розвинуті країни припадає близько 25 % населення і 80 % сукупного національного продукту. Країни, що розвиваються, у світовому господарстві є, в основному, постачальниками сировини і споживачами готової продукції. Але останнім часом встановлюється нова галузева спрямованість країн, що розвиваються.

Між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, швидкими темпами зростає внутрішньогалузевий обмін продукцією обробної промисловості. Збільшується виробництво працемістких, матеріаломістких, стандартизованих виробів на експорт для задоволення потреб насамперед промислово розвинутих країн. Провідні ролі в цьому відіграє четвірка так званих "драконів" — Гонконг, Сінгапур, Тайвань і Південна Корея, а також Китай, Таїланд, Туреччина, Бразилія, Мексика, Індія та деякі інші країни, що належать до "нових індустріальних країн".

2.Основним в МПП став внутрішньогалузевий поділ праці на основі предметної, а особливо подетальної та технологічної спеціалізації.

3.Внаслідок нерівномірності соціально-економічного розвитку продовжуються зміни в розстановці політичних і економічних сил в групі промислово розвинутих країн, насамперед між трьома основними центрами — США, Японією і Західною Європою. Це викликає необхідність частої перебудови в системі МПП.

4.Змінилася участь в МПП колишніх країн соціалістичного табору. Відбувається переорієнтація їхніх економік та залучення їх до участі у МПП на інших засадах.

5.Постійно зростає роль ТНК у міжнародному економічному обміні та МПП. THK контролюють майже половину світового промислового виробництва та світової торгівлі.

6.Посилюються інтеграційні процеси, інтернаціоналізація господарської діяльності. Відзначається тенденція до об´єднання зусиль провідних країн для колективного регулювання та зменшення наслідків економічних та валютних потрясінь. Зростає роль міжнародних організацій — МВФ, МБРР тощо.

7.На МПП періодично впливають структурні кризи, дисбаланси в міжнародній торгівлі. Так, енергетична криза 70-х років викликала необхідність переходу на енергоощадні типи виробництв, що привело до змін в структурі й навіть географічному розподілі світової торгівлі, а також в експортній спеціалізації багатьох країн.

8.Зростає об´єктивна необхідність в докорінній перебудові МПП. З другої половини XX ст. інтернаціоналізація виробництва набула глобального характеру. Вона охопила практично всі підсистеми світового господарства, всі його галузі. Поглиблюється інтернаціоналізація виробництва й обігу, що посилює єдність світового господарства.

МПП нерозривно пов´язаний з міжнародною спеціалізацією і кооперуванням виробництва, які є формами його прояву і його елементами.

Під міжнародною спеціалізацією виробництва (МСВ) розуміють таку форму поділу праці між країнами, за якої концентрація однорідного виробництва збільшується на базі диференціації національних виробництв, виділення в самостійні (відокремлені) технологічні процеси, в окремі галузі виготовлення продукції понад внутрішні потреби.

МСВ розвивається в двох напрямках — виробничому і територіальному. Виробничий напрямок передбачає міжгалузеву та внутрішньогалузеву спеціалізацію, а також спеціалізацію окремих підприємств, компаній та об´єднань. У територіальному напрямку виділяють спеціалізацію окремих країн, груп країн та регіонів на виробництві певних видів продукції та їх частин для світового ринку.

Міжгалузева спеціалізація — це взаємовідносини між державами з обміном продуктами різних галузей виробництва. Така форма переважала в 30-ті роки у взаємовідносинах між комплексними галузями (наприклад, обробної промисловості загалом і сільського господарства). В 50—60-ті роки ця форма діяла вже на рівні первинних галузей (автомобілебудування, хімічна промисловість тощо). В 70—80-ті роки на перший план вийшла внутрішньогалузева спеціалізація, яка основана на поділі виробничих програм у межах однієї й тієї ж галузі.

Висновки. Отже, міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг, за цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

На сучасному етапі значно посилилась тенденція до поглиблення міжнародного поділу праці. Як попередні передумови реалізації порівняльної переваги треба враховувати, що країна, яка виходить зі своєю продукцією на світовий ринок, повинна мати переваги бодай над частиною інших виробників цієї продукції (наприклад, мати дешеву сировину, володіти секретами технології виробництва тощо); водночас на світовому ринку повинен бути попит на цю продукцію; нарешті затрати на транспортування мають бути обопільне вигідними для виробника і споживача.

Під час подальшого визначення спеціалізації важливим є те, як складається загальна ситуація на світовому ринку. Закон порівняльних переваг стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка має абсолютні переваги з виробництва будь-яких товарів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у виробництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє. Наприклад, підприємцям країни, що спеціалізується в світовому господарстві на виробництві наукоємної продукції (роботи, ЕОМ, системи електронного зв'язку тощо) недоцільно відволікати економічні ресурси на виготовлення простої та дешевої продукції. Трапляється й так, що країні, яка не може налагодити ефективної системи господарювання, часто-густо нічого запропонувати на світовий ринок, окрім сировини, наприклад, нафти, газу чи лісу. Але, зрештою, міжнародний поділ праці та участь у зовнішньоторгових відносинах вигідні всім.

Для реалізації можливостей, що виникають у процесі розвитку міжнародного поділу праці та забезпечення руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили, на світових ринках потрібна взаємодія правових, адміністративних, валютних систем, ефективна організація виробництва і зовнішньої торгівлі. Отже, є необхідність у постійній підтримці міжнародних двосторонніх та багатосторонніх економічних відносин, укладанні зовнішньополітичних та зовнішньоторгових угод як між окремими фірмами, так і між урядами країн.

Ефективність міжнародних економічних відносин тієї чи іншої суверенної країни багато в чому визначається вправністю її зовнішньоекономічного менеджменту та вибором стратегії й тактики зовнішньоекономічного маркетингу.


2.Типи класифікації країн за рівнем соціально-економічного розвитку

1. Промислово розвинені, або індустріальні, країни(ПРК, industrial countries) — це 24 високорозвинені країни, питома вага яких у світовому ВНП — 54,6 % (табл. 14). Найпотужнішу групу серед цих країн складають країни "Великої сімки" (Group of Seven): США, Японія, Великобританія, Німеччина, Франція, Італія, Канада. Ці держави виробляють 47 % світового ВНП і зосереджують у своїх руках 51 % міжнародної торгівлі. Сюди ж входять усі 15 країн-членів Європейського Союзу, а також країни — члени ЄАВТ (табл. 1).

2. Країни з перехідною ринковою економікою(economies/countries in transition) — 28 країн Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР, що переходять від адміністративно-командної системи до ринкової економіки (табл. 2).

У цій групі є також потужніша підгрупа, що має суттєві досягнення у реформуванні власних економік. Це так звана "група просунутих країн", до якої належать: Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія. Економіки цих країн стабілізувалися після пореформеного падіння у 1994 p., а з 1995 р. зростають у середньому на 5-6 % щорічно. Певні досягнення від проведення економічних реформ мають ще деякі країни цієї класифікаційної групи, такі як Болгарія, Румунія, Албанія (після 1992 p.), держави Прибалтики (особливо Естонія). Цей факт дає підстави міжнародним аналітикам виділяти їх в окрему підгрупу країн, що наближаються до групи просунутих. Решта держав з групи країн з перехідною економікою (країни СНД і деякі з нових держав на території колишньої Югославії) сьогодні ще не мають відчутних результатів у реформуванні економіки з погляду внутрішньої і зовнішньої макроекономічної стабілізації. Їм ще доведеться вирішити складний комплекс проблем для створення реальної ринкової економіки та забезпечення стійкого економічного зростання.

3. Країни, що розвиваються (developing countries), — це 132 держави Азії, Африки, Латинської Америки. Через їхню велику кількість і різноманітність національних економік ці країни звичайно класифікують з врахуванням їх географічного розташування. Але з метою аналізу використовуються й інші ознаки (табл. 3).

Найчастіше окремо виділяють країни з активним платіжним балансом і країни — імпортери капіталу. Останні поділяються на країни-експортери та країни-імпортери енергоресурсів. Країну вважають експортером енергоносіїв, якщо вона одночасно відповідає таким двом критеріям:

а) виробництво нею первинних енергоресурсів (включаючи кам´яне вугілля, лігніт, сиру нафту, природний газ, гідроенергію та атомну енергію) перевищує власне споживання як мінімум на 20 %;

б) експорт енергоносіїв становить не менше ніж 20 % від загального обсягу експорту.

Найпотужнішу підгрупу країн у цій групі утворюють країни-експортери нафти, країни, для яких експорт нафти та газу включно з реекспортом становить щонайменше 50 % експорту товарів і послуг. Це Народна Республіка Конго, Іран, Ірак, Лівія, Нігерія, Оман, Саудівська Аравія, Трінідад і Тобаго, Об´єднані Арабські Емірати та Венесуела. Зазначеним критеріям відповідає також Росія, проте через обмеженість даних вона практично не фігурує у відповідних економічних довідниках, які систематично друкують міжнародні економічні організації.

Серед країн, що розвиваються, імпортерів енергоносіїв, особливе місце посідають держави з нещодавно сформованим активним сальдо платіжного балансу, досягнутим завдяки успішному експорту готових виробів. Ці держави — Республіка Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань.

Загалом країни, що розвиваються, у сучасних умовах переживають подальшу економічну диференціацію. Сьогодні серед них можна виділити принаймні три рівні економічного розвитку. Найрозвиненіші з країн, що розвиваються, об´єднують у групу "нових індустріальних країн". Сюди включають найчастіше Аргентину, Бразилію, Мексику, Республіку Корею, Сінгапур, Гонконг, Тайвань, Туреччину. Інколи тут згадують Індію і Китай. Критеріями зарахування країн до НІК є такі: питома вага промислової продукції у ВВП повинна становити 30% і більше; готові вироби в експорті — не менше ніж 50 %; дохід на душу населення має становити, як мінімум, 1000 дол. США.

Друга, проміжна, група складається з країн, що мають дещо гірші показники стосовно загального обсягу виробництва та його значення на душу населення. Ці країни, зокрема держави Близького Сходу, характеризуються значною диференціацією галузевих структур, соціальних верств населення та їх становища у суспільстві.

До групи "найменш розвинених" належать приблизно 50 країн, що розвиваються. Переважно вони мають вузьку, часто монокультурну структуру господарства, високий ступінь залежності від зовнішніх джерел фінансування заходів у соціально-економічній сфері. А для деяких з найбідніших країн цієї групи зовнішні фінансові надходження визначають міру їх виживання у надзвичайно складних економічних і природно-кліматичних умовах. В ООН існують такі критерії зарахування країн до цієї групи: частка ВВП на душу населення не перевищує 350 дол. США; частка дорослого письменного населення — не більша за 20 %, частка обробної промисловості у ВВП становить не більше ніж 10 %.

Необхідно зауважити, що кардинальні геополітичні зміни, що відбуваються у сучасному світі, потребують перегляду класифікаційних угруповань з врахуванням новітніх змін. Наприклад, з 1997 р. Ізраїль, Південна Корея та Чехія на підставі досягнених макроекономічних перетворень та результатів розвитку, стали членами ОЕСР, угруповання, що об´єднує найрозвиненіші індустріальні країни світу. Раніше, у 1995 p., Сінгапур і Мексика увійшли у групу промислово розвинених країн. Очевидно, це певною мірою змінює якісні й кількісні пропорції між різними групами зазначеної класифікації. Але у відповідній довідковій та аналітичній літературі такі зміни відображаються з суттєвою часовою затримкою.

Висновки. Одним з найважливіших методів класифікації країн у світовій економіці є об´єднання їх у групи за показником ВНП на душу населення. Цей економічний параметр прийнятий головним критерієм Світового банку для економічного аналізу та формування власної економічної політики. Зокрема, зарахування будь-якої країни до тієї чи іншої групи даної класифікації дає їй можливість отримувати за необхідності пільгові кредити від Світового банку (і не лише від нього) або безкоштовну допомогу від розвинених країн та міжнародних організацій.

Список використаної літератури

1. Гурін В. Економіка та зовнішньоекономічні зв`язки України: навч. посібник для студ. спец. 7.050201 "Міжнародні економічні відносини" / Міжнародний Слов`янський ун-т. Харків. Факультет економіки та менджменту. Кафедра міжнародних економічних відносин / Г.А. Носирєва (ред.). — Х., 2007. — 400c.

2. Єфремов В. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник / Ніжинський держ. ун-т ім. Миколи Гоголя. — Ніжин : Видавництво НДУ ім. М.Гоголя, 2006. — 380с.

3. Козик В. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник. — 7-ме вид., стер. — К. : Знання, 2008. — 406с.

4. Моцок В. Світова економіка та міжнародні економічні відносини: навч.-метод. комплекс / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2008. — 259с.

5. Романчиков В. Міжнародні економічні відносини: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. — К. : Центр учбової літератури, 2008. — 256с.

6. Світова економіка: конспект лекцій для студ. / Оксана Василівна Килин (уклад.). — Л. : Видавництво Львів. комерц. акад., 2006. — 175с.

7. Філіпенко А. Міжнародні економічні відносини: теорія: підручник для студ. екон. спец. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2008. — 408c.

загрузка...
Top