Міжнародна економічна діяльність та міжнародний поділ праці

Вступ.

1. Міжнародна економічна діяльність та основні чинники впливу.

2. Особливості міжнародного поділу праці.

3. Розвиток міжнародного поділу праці та його роль в міжнародній економічній діяльності в умовах глобалізації.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Найважливішими факторами, що сприяють формуванню цілісного організму світового господарства, можна назвати: прискорений процес інтеграції, тобто зближення економічних структур країн. Інтеграція повинна здійснюватися на основі принципів поваги державного суверенітету, незалежності і забезпечення національних інтересів, невтручання у внутрішні справи країн, повної рівноправності та взаємної вигоди. Вона охоплює багато форм у сфері виробництва (прямі зв'язки між підприємствами, поглиблення процесів спеціалізації і кооперування, створення міжнародних господарських організацій, спільних підприємств тощо), широкий спектр напрямів спільних наукових досліджень і розробок нової техніки й технології в сільськогосподарській, транспортній, зовнішньоторговельній та природоохоронній сферах.

Характерною рисою сучасного світового господарства є швидке зростання зовнішньоекономічних зв'язків між країнами, поглиблення міжнародного поділу праці, інтернаціоналізація господарського життя, та міжнародна конкуренція.

Протягом століть питаннями МПП займалися такі відомі економісти як: А. Сміт , Д. Рікардо та інші. Щодо А. Сміта, то саме він увів економічну категорію поділ праці в своїй основній роботі "Дослідження про природу та причини багатства народу" (1776 p.), назвавши перший розділ "Про розподіл праці" . При цьому, А. Сміт, Д. Рікардо та ін. розглядали МПП і в сільському господарстві.

Питанням МПП продовжують займатися чимало вітчизняних і зарубіжних економістів. Так, Г.Ю. Голубишина зазначає: "Від ступеня участі у міжнародному поділі праці залежить вирішення багатьох проблем української економіки" . Е.Ф. Авдокушин[1] твердить, що в процесі розвитку МПП основним є те, що кожний його учасник шукає і знаходить економічний інтерес, вигоду від участі в МПП . Вчені визначають основні фактори впливу на МПП, причому Г.Н. Климко, В.І. Павлюк, В.Я. Красильчук, М.І. Дідківський [9] підкреслюють, що певним, а іноді вирішальним чином на МПП впливають політичні фактори: ступінь розвитку державного суверенітету, міжнародні економічні позиції в ООН і на світовій арені в цілому та ін. Слід відзначити, що з розвитком міжнародної торгівлі спостерігається й розвиток теорії МПП. Західні теорії модернізації МПП умовно поділяють на: ряд варіантів концепції "взаємозалежності країн" і конкретні рекомендації перебудовиіснуючої моделі МПП. Один із представників даної концепції К. Нувенхузе стверджував, що існує залежність розвинутих країн від країн, що розвиваються в сировині, а країн, що розвиваються, від розвинутих — у техніці, технології. Це зумовлює взаємозалежність і взаємотиск між державами, й відповідно до цього слід будувати МПП. Питанням взаємозалежності займався також Р. Купер. Дані концепції стали основою для теорій модернізації МПП, суть яких полягає у відмовленні країн, що розвиваються, від протекціонізму і ефективному залученні іноземного капіталу .

Метою роботиє аналіз МПП та міжнародної діяльності в сучасних ринкових умовах.

Об’єктом дослідженнявиступає міжнародна економічна діяльність та її роль в світовій економіці.

Предметом дослідженняє міжнародна економічна діяльність та міжнародний поділ праці.


1. Міжнародна економічна діяльність та основні чинники впливу

Багатоаспектні наслідки економічної глобалізації такі, як лібералізація ринків факторів виробництва, інституціоналізація міжнародних економічних відносин, загострення конкуренції мають, з одного боку, специфічні прояви в регіональних бізнес-середовищах, а з іншого – обумовлюють якісну трансформацію форм міжнародної економічної діяльності та необхідність її пристосування до конкретних умов середовища. Для України європейський ринок є вкрай важливим як з позиції її інтеграційних пріоритетів, так і створення належних умов для гармонійного входження до сучасної світогосподарської системи, що підтверджує усталена тенденція перетворення його в стратегічно важливий для країни: за 1996 - 2004 рр. частка країн ЄС в національному експорті збільшилась з 10,6 % до 29,8 %. Внаслідок цього проблема адаптації економічної діяльності національних суб’єктів до умов європейського бізнес-середовища, ефективного використання потенціалу останніх для досягнення стратегічних конкурентних переваг на товарних ринках регіону, актуалізується і в теоретичному, і в практичному аспектах.

Визначені особливості дозволили виявити ключові тенденції розвитку сучасних форм міжнародної економічної діяльності: зміна структури суб’єктності, яка обумовлена як об’єктивним розширенням участі фізичних та юридичних осіб (особливо підприємств малого та середнього бізнесу), так і активізацією дій урядів щодо сприяння зарубіжній діяльності національних фірм, що вимагає координації на міждержавному, наднаціональному та глобальному рівнях; підвищення рівня узгодженості дій суб’єктів під час реалізації національних стратегій зовнішньоекономічної діяльності внаслідок глобальної інституціоналізації економічного розвитку; посилення взаємопроникнення форм при зростанні ролі некомерційних як віддзеркалення поглиблення міжнародного поділу праці й розвитку коопераційних зв’язків, чому передує укладання міждержавних та багатосторонніх угод. Спільною рисою виявлених тенденцій є інтенсифікація застосування комерційної дипломатії, яку в роботі визначено як систему методів і механізмів реалізації національних економічних інтересів на міжнародному рівні шляхом спільних дій уряду та підприємців[10, c. 18].

Форми міжнародної економічної діяльності трансформуються під впливом умов та чинників зовнішнього середовища бізнесу.

Аналіз їх сукупності дозволив виділити такі види міжнародного бізнес-середовища: за рівнем контрольованості – макросередовище (переважно неконтрольоване) та мікросередовище (потенційно контрольоване); за складністю – статичне, динамічне, турбулентне; за межами дослідження та впливом чинників – внутрішньонаціональне та міжнародне, яке, в свою чергу, поділяється на національне, множинно-національне, середовище бізнесу інтеграційних угруповань, регіональне та глобальне середовище.

Доведено, що використання запропонованого підходу дасть можливість удосконалити міжнародну економічну діяльність: на мікрорівні – обирати адекватні цільові зарубіжні ринки та стратегії виходу на них, прогнозувати можливі ризики та розробляти стратегії їх уникнення або мінімізації, адаптувати діяльність до специфіки бізнес-середовища; на макрорівні – розробляти, ефективно реалізовувати та корегувати у разі необхідності стратегію міжнародної економічної діяльності, гнучко пристосовувати систему комерційної дипломатії до особливостей бізнес-середовища з метою реалізації національних економічних інтересів[8, c. 41-42].

Міжнародний рух капіталу — це переміщення капіталу між країнами у пошуку більш вигідної сфери застосування.

Капітал, як і робоча сила, здатний рухатися не тільки в межах національного господарства, айв межах світового господарства. Причому йому властивий більш високий рівень мобільності в порівнянні з робочою силою. На шляху міжнародного руху капіталу стоїть менше перешкод та обмежень, ніж на шляху міграційних потоків робочої сили. Інакше кажучи, міжнародний рух капіталу має певні.

Однією із форм міжнародних економічних відносин є вивіз капіталу, тобто його експорт в інші країни приватними фірмами і державою з метою одержання прибутку. Міжнародна міграція капіталу зародилася ще в епоху капіталізму вільної конкуренції, коли капітали в пошуках більш високого прибутку не тільки переливалися з галузі в галузь, сприяючи утворенню середньої норми прибутку, а й перетинали національні межі, проникаючи в економіку інших країн.

Можливість та необхідність міжнародного руху капіталу зумовлена цілою низкою факторів, серед яких найважливішими є такі:

· інтернаціоналізація господарського житія і втягнення більшості країн у систему світових економічних зв'язків;

· утворення відносного надлишку капіталу на національному ринку і відсутність умов його ефективного застосування;

· можливість більш прибуткового застосування капіталу за кордоном в результаті наявності там дешевої сировини, енергії, кваліфікованої робочої сили та виробничої і соціальної інфраструктури;

· прагнення забезпечити чистоту навколишнього середовища в країнах-експортерах капіталу.

Форми міжнародного руху капіталу розрізняють за джерелами походження капіталу, характером використання, строками вкладання [12, c. 147].

З метою забезпечення співставлення обліку у міжнародній практиці здійснюється класифікація підприємств в залежності від частки прямого інвестора в капіталі іноземного підприємства. Прямий інвестор - це державні або приватні організації, фізичні та юридичні особи і їх об'єднання, що володіють підприємством з прямими інвестиціями. Підприємство з іноземними інвестиціями - це акціонерне чи неакціонерне підприємство, в якому прямому інвестору-резиденту іншої країни належить не менше 10% звичайних акцій і голосів (в акціонерному підприємстві) або їх еквівалент (в неакціонерному підприємстві).

Підприємства з іноземними інвестиціями поділяють на дочірні компанії, асоційовані компанії та філіали. Дочірні компанії становлять собою підприємства, в яких прямий інвестор-нерезидент володіє більш ніж 50% капіталу. Асоційовані компанії - це підприємства, в яких прямий інвестор-нерезидент володіє менше ніж 50% капіталу. Філіали - це підприємства, що повністю належать прямому інвестору.

Головними причинами прямих зарубіжних інвестицій є і технологічне лідерство, переваги в кваліфікації робочої сили, розміри корпорації, рівень концентрації виробництва, необхідність доступу дощ природних ресурсів тощо.

Прямі зарубіжні інвестиції вигідні для країн-експортерів капіталу і країн-позичальників. Країни-імпортери в результаті прямих зарубіжних інвестицій одержують більш високі прибутки і мають можливість впливати на внутрішню та зовнішню політику країн-імпортерів капіталу. Країни експортери в результаті прямих зарубіжних інвестицій мають можливість більш швидко розвивати своє господарство, долучатися дат новітніх технологій, створювати додаткові робочі місця, вирішувати соціальні проблеми [13, c. 12].

Враховуючи економічне і соціально-політичне значення прямих інвестицій, уряди країн-експортерів та країн-імпортерів розробляють, здійснюють заходи щодо стимулювання прямих інвестицій. Серед пил заходів найбільш поширені такі:

· надання державних гарантій прямим інвесторам. їх можуть надавати країни-експортери і країни-імпортери капітал Уряди, зацікавлені в експорті капіталу, можуть давати національним компаніям гарантії повернення повної суми інвестованого капіталу або його частки за рахунок державних джерел у випадку націоналізації, стихійного лиха, неможливості переведення прибутку, неконвертованості місцевої валюти і інших непередбачених обставин. Гарантії інвестиції закріплюються в двосторонніх чи регіональних угодах про захист інвестицій;

· страхування зарубіжних інвестицій, яке здійснюють відповідні приватні та державні структури країн-експортерів капіталу;

· врегулювання інвестиційних спорів, яке може здійснюватися на базі національного законодавства країн-експортерів та країн-імпортерів капіталу або міжнародного арбітражу;

· недопущення подвійного оподаткування, яке забезпечується шляхом двосторонньої угоди про те, що корпорація платить в чужій країні тільки ту частину податку з прибутку, яку вона не заплатила в своїй країні;

· адміністративна і дипломатична підтримка з боку урядових інститутів своєї країни, яка найчастіше проявляється у формі домовленостей з країною-імпортером про створення найбільш сприятливих умов для прямих інвесторів [19, c. 63].


2. Особливості міжнародного поділу праці

Під міжнародним територіальним поділом праці (ТПП) розуміється процес концентрації в окремих країнах виробництва товарів та надання послуг понад необхідні внутрішні потреби у розрахунку на їхній обмін або продаж іншим країнам. Міжнародний ТПП також передбачає розвиток економіки країн з розрахунком на завезення ряду товарів та послуг з-за кордону, наявність між країнами або регіонами не лише торгівельних стосунків, але й кредитних, науково-технічних, виробничих, транспортних зв'язків.

Слід розрізняти три основних типи міжнародного ТПП: загальний, частковий та одиничний. Під загальним ТПП розуміється розподіл праці у сфері виробництва: добувна, обробна промисловість, сільське господарство. При цьому міжнародна спеціалізація окремих країн істотною мірою визначається наявністю сприятливих природно-кліматичних умов, а міжнародний ТПП виявляється у поділі країн-експортерів на індустріальні, сировинні та аграрні. Частковий ТПП — це спеціалізація на рівні певних галузей виробництва, видів готової продукції, що означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами. Цьому типу ТПП властивий вищий рівень диверсифікації виробництва та експорту.

Одиничний міжнародний ТПП — спеціалізація окремих країн на виготовленні окремих вузлів, деталей, агрегатів та компонентів продукції, на технологічних стадіях промислового виробництва. Цей вищий тип властивий високорозвиненим країнам [23, c. 63].

Сучасному міжнародному поділу праці притаманна "традиційна" спеціалізація розвинених країн на експорті промислових товарів; а країн, що розвиваються, — на експорті сировини. Останнім часом у міжнародному ТПП блискуче проявилися такі тенденції, як різке поглиблення спеціалізації, зрощування національних господарств розвинених країн у міжнародній кооперації, поглиблення інтеграційних процесів, вплив міжнародних корпорацій, поява країн-"надекспортерів", перенесення деяких галузей з розвинених країн до країн, що розвиваються.

Науково-технічна революція здебільшого змінила форми та сутність міжнародного ТПП. Поділ праці між країнами сягнув небаченої раніше глибини, поширилася внутрішньогалузева та подетальна спеціалізація окремих країн. В товарообміні з'явились зустрічні потоки, що складаються з продукції одних і тих самих галузей, яка відрізняється одна від одної якістю. Наприклад, США експортують свої автомобілі до Європи та Японії, одержуючи звідти європейські та японські машини. Об'єднання "ЛогоВАЗ" у Росії продає автомобілі фірм "Пежо", "Рено", "Вольво" та інші поруч із "Ладами".

Міжнародний поділ праці включає обмін між країнами як готовими виробами, так і сировиною, продуктами харчування, робочою силою. На мінеральну сировину припадає 3% світового зовнішньоторговельного обороту. Виділяються 10 районів, що налагодили зв'язки за сировиною: США, Західна Європа, Японія, Канада, ПАР, Австралія, Латинська Америка, Африка, Західна, Південна та Південно-Східна Азія.

На США, Західну Європу та Японію припадає 60% світового товарообміну мінеральною сировиною. Висока залежність цих країн від нього зумовлена орієнтацією на імпорт більш дешевої сировини "третіх" країн та економією власних резервів, а також значними масштабами споживання сировини промисловістю.

До США мінеральна сировина завозиться з усього світу. Основна маса сировини надходить з Канади (44%), Латинської Америки (38%), а також країн Перської затоки [24, c. 82-83].

Західна Європа забезпечується сировиною з Африки (15%), Канади (12%), Латинської Америки (10%), Перської затоки, а також країн Східної Європи (газ, нафта, фосфати, залізна руда, кольорові метали).

Японія — найменш забезпечена сировиною країна-Імпорт покриває 100% потреб у бокситах, нікелі, урані, фосфоритах, 94% потреб у нафті, природному газі, залізній руді, кам'яному вугіллі. Найважливіші постачальники сировини: Австралія (25%), Південна та Південно-Східна Азія (18%). В останні десятиріччя збільшився імпорт сировини з країн Перської затоки та Росії (нафта, ліс, руда, кам'яне вугілля).

На Канаду припадає 15% світового експорту мінеральної сировини: руд срібла, платини, кольорових металів (цинку, свинцю, нікелю), заліза, а також деревини.

Австралія дає близько 10% світового експорту сировини, — бокситів, цинку, свинцю, нікелю, кобальту, ванадію, залізної руди, кам'яного вугілля.

ПАР має потужний ресурсний потенціал (30% світових запасів хромітів, ванадію, марганцеві та цинкові руди, сурма, алмази, золото, срібло, платина, кам'яне вугілля). Сировина експортується перш за все до Західної Європи та Японії. Латинська Америка дає 40% експорту країн, що розвиваються. За запасами мінеральної сировини вона поступається Африці. Основні види експортної сировини: срібло, сурма, боксити, залізна руда, вольфрам, свинець, цинк, олово. Найбільші країни-експортери: Бразилія, Чилі, Венесуела, Перу, Болівія. Сировина вивозиться у США, Західну Європу, Японію.

Країни Африки дають близько 10% експорту сировини, яка постачається до Західної Європи та США. Це алмази, чорні та кольорові метали, сировина для виробництва мінеральних добрив.

Країни Південної та Південно-Східної Азії експортують руду і концентрати кольорових металів, чорні метали до Японії та США. Країни Західної Азії експортують енергоносії. Тут найбільше виокремлюється регіон Перської затоки.

Країни, що розвиваються, — одні з основних постачальників сировини на світовий ринок. Пояснюється це не стільки багатством надр, скільки підлеглим характером розвитку їхніх економік у міжнародному ТПП. На їхню частку припадає 70% видобування олова, графіту, слюди, 50% марганцевих руд, хромітів, вольфраму, сурми та ін. Країни, що розвиваються, дають третину світового експорту сировини і лише десяту частину його імпорту. Останнім часом помітно зросла питома вага цих країн у імпорті деяких видів сировини. Наприклад, країни Перської затоки більше завозять кольорових металів (алюмінію, нікелю тощо). Це пов'язано з високою енергомісткістю виробництва кольорових металів, а наявність у цих країнах енергоносіїв (у тому числі супутнього газу) дають можливість транснаціональним корпораціям переробляти сировину на шляху її транспортування до Північної Америки, Західної Європи та Японії [21, c. 59-60].

Велика частка країн, що розвиваються, у виробництві хімічних продуктів, зокрема мінеральних добрив. Це пов'язано з прагненням розвинених держав винести "брудні" виробництва у країни третього світу. Прикладом можуть служити нафтопереробні заводи у Сінгапурі, Тринідаді й Тобаго, на Віргінських островах.

Міжнародний поділ праці у машинобудуванні. Машинобудування є провідною галуззю світового промислового виробництва. Саме тут виразно помітний науково-технічний прогрес, динамічно міняються ринки виробництва та збуту продукції. В світовому машинобудуванні переважає загальне машинобудування, електроніка та електротехніка.

За останні десятиріччя значення транспортного машинобудування знизилось, а електротехнічного — різко зросло. Тим часом на світовому ринку посилилась спеціалізація виробництва та зросли її масштаби. Вона зумовлена не лише скороченням номенклатури виробів, що випускаються у кожній країні, але й більшою залежністю розвинених країн від імпорту машинобудівної продукції. Істотні зміни у галузі пов'язані з впливом науково-технічної революції. Практично не залишилось жодного великого підприємства у країнах Західної Європи, яке не одержувало б комплектуючі зі сторони. Частіше за все до 50% комплектуючих підприємства одержують ззовні і таким чином наповнюють "складальний цех". У машинобудуванні триває концентрація капіталу. Багато підприємств автомобільної промисловості та ракетобудування належить транснаціональним та багатонаціональним компаніям [17, c. 137].

Світовий ринок споживчих товарів — провідна царина міжнародного поділу праці. Цим товарам притаманна висока експортність. Наприклад, понад половину вироблених у світі автомобілів призначено на експорт. Окрім того, споживчі товари — одна з основних статей імпорту більшості країн. Величезний ринок виробництва споживчих товарів — Західна Європа, де зосереджена половина світового експорту та імпорту споживчих товарів. На другому місці — США, на третьому — Японія. Тут чітко виявляється вплив соціально-економічного фактора і рівня життя у тій або іншій країні. Чим багатша країна, тим більше вона ввозить та вивозить споживчих товарів.

Ринок споживчих товарів найбільш динамічний: лідери у ньому змінюються через 10—20 років, з'являються нові конкуренти. Останнім часом в Україні сотні підприємств перетворені на спільні з інофірмами або вивозять свою продукцію на світовий ринок самостійно. Це дає, по-перше, можливість підвищити якість товарів, що випускаються з урахуванням світових стандартів, по-друге, одержати необхідні кошти на модернізацію виробництва.

На ринку одягу та взуття активізувались країни, що розвиваються. Експорт текстилю з цих країн виріс за останні 20 років у 5 разів. 75% експорту швейних виробів розвинених країн припадає на Гонконг, Республіку Корею, Тайвань, Індію та інші країни Південно-Східної Азії.

Серед основних постачальників бавовняних тканин виділяються Індія, Пакистан, Гонконг, США, Японія. При цьому питома вага розвинених країн у експорті тканин скорочується. Розвинені країни обмежують імпорт текстильних товарів, створюючи умови для розвитку власного виробництва. Наприклад, США ввозять з країн, що розвиваються, переважно ті товари, у виробництві яких бере участь американський капітал.

Міжнародний поділ праці у сільському господарстві склався раніше, ніж в інших сферах виробництва, що пов'язано з основним призначенням сільськогосподарської продукції: їжа для людей та технологічна сировина для промисловості. Торгівля сільськогосподарською продукцією виникла ще в епоху Великих географічних відкриттів, коли товари постачали з Індії, Бразилії, а потім Латинської Америки та Африки.

Серед найбільших країн світу завжди велись війни за володіння джерелами сільськогосподарської сировини. Міжнародний поділ праці в сільському господарстві зв'язаний з різними природними умовами, соціально-економічними та політичними чинниками. При цьому постійно змінювались експортери та імпортери сировини. Малоросія спочатку спеціалізувалась на вивозі пшениці, а потім — м'яса та сала. Індія спочатку була відома Європі чаєм та спеціями, а пізніше — бавовною. Великобританія спочатку експортувала вовну, а тепер імпортує її з Австралії і Нової Зеландії. Канада давно була знана в світі як експортер зерна, а в останні двадцять років вона зменшує його експорт, замінюючи на експорт яловичини [13, c. 13].

На формування МПП та ступінь залучення до нього окремих країн впливають три основних фактори: природно-географічні, соціально-економічні та науково-технічний прогрес. Нині визначають місце у МПП ще й ступінь кваліфікації робітників, рівень їх засобів праці. При цьому останні, на думку Б. Губського, мають вирішальне значення[7, c. 147].

У результаті МПП країна стимулює розвиток галузей, для яких має найкращі умови, а це сприяє збільшенню масштабів виробництва й дає можливість задовольнити попит внутрішнього та зовнішнього ринків, а також попит власного споживача через відмову від виготовлення товарів, для виробництва яких немає сприятливих умов, за рахунок імпорту.

Російські вчені, спостерігаючи за постійним розвитком МПП, стверджують, що процес поглиблення його продовжуватиметься і сприятиме зростанню міжнародного обміну товарами та послугами. Вони розрахували коефіцієнти темпів МПП (табл. 1).

Ці економісти також прогнозують, що промислово розвинуті країни вироблятимуть продукцію в основному на експорт, а внутрішній попит задовольнятимуть, навпаки, імпортом. Для країн, що розвиваються, вони передбачають порівняно швидке, переважно екстенсивне, розширення внутрішнього ринку.

Для наших часів характерний МПП і між регіонами. Так, німецький економіст Хорст Ціммерманн у своїй доповіді на круглому столі "Підтримка підприємництва в регіонах", що проходив у ННЦ "інститут аграрної економіки" 22 вересня 2004 року заявив, що в Європі очікується конкуренція регіонів, а не держав. З цього приводу, як приклад, він зазначив, що ще 40 років тому економіст Гірш сформулював ідею "Пошук власної "професії" регіону".

Досить вагомим моментом є те, що саме МПП створює реальні передумови здійснення інтеграції. Так, формування регіональних торговельних об'єднань країн почалося з 1960 року, а нині у світі вже діють 28 основних торговельно-економічних об'єднань (понад 170 країн та територій світу). Дані UNCTADсвідчать, що обсяги торгівлі у світі й торговельно-економічних об'єднаннях зростають. Так, загальносвітовий обсяг експорту з 1980 по 2001 рік зріс більш як у 3 рази [7, c. 148].

У світі не існує жодної самодостатньої країни. Навіть найрозвиненіші країни не в змозі абсолютно самостійно забезпечити умови для ефективного виробництва всіх видів товарів та послуг. Такі завдання вирішуються за допомогою міжнародного співробітництва, яке базується на міжнародному поділі праці (МПП), та інших факторів виробництва.

МПП — це найвищий ступінь розвитку суспільно-територіального поділу праці між країнами, основою якого є економічно вигідна спеціалізація окремих країн і обмін випущеною продукцією визначеної кількості та якості.

У країнах, які широко використовують можливість брати участь в МПП, як правило, вищі темпи економічного розвитку. Яскравим прикладом є розвиток Японії, Німеччини, "нових індустріальних країн" — Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру та Південної Кореї. І навпаки, в країнах, які не зуміли зайняти своє місце у МПП, — нижчі темпи розвитку або навіть спостерігається згортання виробництва.

Серед чинників розвитку МПП треба відзначити:

· природно-географічні умови;

· технічний прогрес;

· соціально-економічні умови.

Раніше головну роль відігравали природно-географічні умови: клімат, природні ресурси, розміри території, чисельність населення, економіко-географічне розташування. Довгий час різниця в розподілі природних багатств була основною причиною МПП [2, c. 26-27].

Розвиток технічного прогресу призвів до зменшення значення природно-географічних умов, надавши можливість використати переваги науково-технічних досягнень, розвитку науки і техніки. Нова модель економічного розвитку набула таких характерних рис:

· почав переважати інтенсивний тип економічного зростання;

· з´явилися нові галузі промисловості та швидко модернізувалися діючі;

· скоротився виробничий цикл;

· розширилася сфера послуг (особливо банківських і страхових, транспортних та туристичних).

Паралельно з НТП у МПП значну роль почали відігравати і соціально-економічні умови:

· досягнутий рівень економічного і науково-технічного розвитку;

· механізм організації національного виробництва;

· механізм організації зовнішньоекономічних відносин.

На сучасному етапі вплив перших двох чинників на МПП вирівнявся, а відмінності в соціально-економічних умовах різних країн набувають вирішального значення.

Грандіозні економічні, політичні та соціальні процеси останніх десятиліть суттєво вплинули на МПП. Головним напрямком його розвитку стало розширення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва. Вони є формами МПП і виражають його суть.

Розвиток МПП обумовлює необхідність підвищення продуктивності праці і зниження витрат виробництва. Реалізація переваг МПП забезпечує країні в процесі обміну отримання різниці між міжнародною і внутрішньою ціною експортованих товарів та послуг, а також економію внутрішніх витрат від скорочення національного виробництва внаслідок використання дешевого імпорту [5, c. 15].

Важливою передумовою розвитку МПП є міжнародний поділ інших факторів виробництва — землі, капіталу, технології. Будь-яка країна виробляє той чи інший товар, якщо вона має такі фактори виробництва, які дають їй змогу виробляти цей товар з більшою ефективністю, ніж іншій. Земля, праця, капітал, технологія є однаково важливими факторами для виробництва будь-якого товару.

МПП став результатом багатовікового розвитку продуктивних сил, поглиблення національного поділу праці та залучення в систему світових господарських зв´язків нових національних виробництв, що привело до інтернаціоналізації виробництва в цілому.

Цей складний процес розпочався з розширення простих торговельних зв´язків між країнами у середині XVI — середині XVIII ст., що зумовило вихід виробництва за межі держав. З кінця XVIII і до кінця XIX ст. почали формуватися його міжнаціональні форми у рамках світового господарства на базі простої кооперації.

Інтернаціоналізація виробництва у кінці XIX — середині XX ст. пов´язана з розвитком простої кооперації, яка базується на МПП, що став визначальним фактором формування світового господарства.

Безперервно розвиваючись, МПП набув певних тенденцій та особливостей.

До них належать такі:

1. У світовому господарстві зберігається і навіть поглиблюється розрив між промислово розвинутими країнами і країнами, що розвиваються. На розвинуті країни припадає близько 25 % населення і 80 % сукупного національного продукту. Країни, що розвиваються, у світовому господарстві є, в основному, постачальниками сировини і споживачами готової продукції. Але останнім часом встановлюється нова галузева спрямованість країн, що розвиваються.

Між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, швидкими темпами зростає внутрішньогалузевий обмін продукцією обробної промисловості. Збільшується виробництво працемістких, матеріаломістких, стандартизованих виробів на експорт для задоволення потреб насамперед промислово розвинутих країн. Провідні ролі в цьому відіграє четвірка так званих "драконів" — Гонконг, Сінгапур, Тайвань і Південна Корея, а також Китай, Таїланд, Туреччина, Бразилія, Мексика, Індія та деякі інші країни, що належать до "нових індустріальних країн".

2.Основним в МПП став внутрішньогалузевий поділ праці на основі предметної, а особливо подетальної та технологічної спеціалізації.

3.Внаслідок нерівномірності соціально-економічного розвитку продовжуються зміни в розстановці політичних і економічних сил в групі промислово розвинутих країн, насамперед між трьома основними центрами — США, Японією і Західною Європою. Це викликає необхідність частої перебудови в системі МПП.

4.Змінилася участь в МПП колишніх країн соціалістичного табору. Відбувається переорієнтація їхніх економік та залучення їх до участі у МПП на інших засадах.

5.Постійно зростає роль ТНК у міжнародному економічному обміні та МПП. THK контролюють майже половину світового промислового виробництва та світової торгівлі.

6.Посилюються інтеграційні процеси, інтернаціоналізація господарської діяльності. Відзначається тенденція до об´єднання зусиль провідних країн для колективного регулювання та зменшення наслідків економічних та валютних потрясінь. Зростає роль міжнародних організацій — МВФ, МБРР тощо.

7.На МПП періодично впливають структурні кризи, дисбаланси в міжнародній торгівлі. Так, енергетична криза 70-х років викликала необхідність переходу на енергоощадні типи виробництв, що привело до змін в структурі й навіть географічному розподілі світової торгівлі, а також в експортній спеціалізації багатьох країн.

8.Зростає об´єктивна необхідність в докорінній перебудові МПП. З другої половини XX ст. інтернаціоналізація виробництва набула глобального характеру. Вона охопила практично всі підсистеми світового господарства, всі його галузі. Поглиблюється інтернаціоналізація виробництва й обігу, що посилює єдність світового господарства [10, c. 26-27].

Отже, МПП в світовому господарстві є визначальною ланкою розвитку національної та світової економіки. МПП, про який писали А. Сміт, Д. Рікардо та інші відомі економісти минулого та сучасності, нині характерний для сільського господарства майже усіх країн світу.

Оскільки змінити природні ресурси країни неможливо, що є й позитивним моментом, бо сприяє МПП, то вважаємо, що для активної участі у даному процесі необхідно ефективно застосовувати наявні природно-географічні фактори, розвивати нові технології, удосконалювати законодавчо-правову базу держави, вивчати МПП, світовий ринок. Це сприятиме розвитку нашого сільського господарства, національної та світової економіки і, звичайно, підвищенню добробуту населення.


3. Розвиток міжнародного поділу праці та його роль в міжнародній економічній діяльності в умовах глобалізації

Міжнародний поділ праці постійно зазнає змін як за структурою товарообігу, так і за набором країн спеціалізації. За виробничою спеціалізацією у міжнародному розподілі праці серед країн, що розвиваються, виокремлюються такі групи: — країни-виробники та експортери нафти: 13 країн ОПЕК, а також деякі експортери нафти, які не входять до цієї організації, наприклад Мексика, Бруней, Румунія;

— країни-експортери інших мінеральних ресурсів: Ямайка, Гвінея, Суринам та Гайана — 60% світового експорту бокситів; Марокко, Того, Сенегал — 65% експорту фосфатів;

Чилі, Замбія, Заїр — 40% експорту міді; Ефіопія та Бразилія — 33% експорту марганцевої руди; Малайзія, Болівія, Індонезія та Таїланд — 72% експорту олова;

— нові індустріальні країни (НІК): Сінгапур, Республіка Корея, Тайвань, та ін.;

— країни монокультурного сільськогосподарського виробництва: "бананові республіки" Центральної Америки — основні постачальники кави, какао, арахісу, тростинного цукру тощо [6, c. 93].

Останнім часом стали помітні зрушення у міжнародному поділі праці.

По-перше, зменшилась роль сировинного фактора у розміщенні продуктивних сил у зв'язку з досягненням науково-технічного прогресу, а також зниженням матеріало та енергомісткості виробництва.

По-друге, поглибилась спеціалізація виробництва у межах окремих держав, яка направлена на поліпшення якості продукції, зниження її собівартості за умов жорстокішої конкурентної боротьби на світовому ринку. Багато галузей промисловості розвинених країн, не знаходячи збуту всьому обсягу продукції, що випускається усередині країни, орієнтують виробництво на зовнішній ринок. Наприклад, суднобудівна, автомобільна та електронна промисловість Японії, виробництво ЕОМ у США, верстатобудування, електроніка та хімія у ФРН. У більшості розвинених країн Європи понад 50% виробництва орієнтовано на експорт. Експортність стає основним критерієм та стимулом промислового прогресу.

По-третє, окрім міжгалузевого поділу праці, розвинувся внутрішньогалузевий. Один з напрямків внутрішньогалузевої спеціалізації — обмін деталями, вузлами та комплектуючими виробами. У сучасному машинобудуванні не більше за 20% деталей е оригінальними, а решту 80% становлять взаємозамінні мікропроцесори, деталі (наприклад, автошини для автомашин, блоки живлення та ін.). По-четверте, зросло значення міжнародної передачі технології, а також різко зменшився період від моменту наукового відкриття до його впровадження у виробництво. Використання іноземних технологій викликало технічну революцію не тільки в Японії, але й у багатьох нових індустріальних країнах. Завдяки науково-технічному прогресу на ринку постійно міняється лідерство країн у виробництві нових технологій і товарів [3, c. 64-65].

У перспективі на міжнародний поділ праці чекають структурні зрушення, пов'язані як зі зростанням цін на ряд сировинних ресурсів, появою на ринку нових лідерів, так і з загальноекономічними змінами. На світовий ринок дедалі упевненіше виходять країни Східної Європи, зокрема Україна. При цьому транснаціональні корпорації зацікавлені у найшвидшому опануванні ринку цих країн. За даними ООН, рівень цін на сировину визначатиметься подорожчанням не тільки палива, але й кольорових металів через використання бідніших руд, а також зростанням витрат на охорону навколишнього середовища. Темпи зростання експорту з країн Північної Америки та Західної Європи будуть знижуватися, а з Японії — підвищуватися завдяки перебудові японської економіки. Експортні можливості країн, що розвиваються, навряд чи розширяться через величезну фінансову заборгованість, хоча й розшириться експорт готової продукції та напівфабрикатів. Окрім трудомістких товарів, у номенклатурі експорту з'являться більш складні вироби. Прогнозується розширення ввезення до країн, що розвиваються, товарів з розвинених країн та країн Східної Європи. Нижчими темпами розвиватиметься торгівля сировинними та продовольчими товарами, а також сільськогосподарською продукцією. Зростуть поставки енергоносіїв до розвинених країн, ширше використовуватимуться місцеві види палива, а також альтернативні джерела й види палива.

Ще одна зміна в міжнародному поділі праці зумовлена появою й закріпленням за розвинутими країнами світу нової міжнародної спеціалізації. Пов'язана вона з високотехнологічною промисловістю (мікроелектроніка, авіаракетна галузь, виробництво обчислювальної техніки, нових полімерних матеріалів, фармацевтичної продукції, робототехніки) або виробничими послугами (інформаційний сервіс, страхування, дослідження ринку тощо), які посилюють продуктивність інших видів діяльності.

У країнах Західної Європи, США, Японії створена потужна сфера інноваційної діяльності. Про існування попиту на нові види товарів, що продукуються нею, переконливо свідчить такий показник міжнародної статистики, як частка інноваційних високотехнологічних товарів у загальному експорті промислової продукції. Цей показник постійно зростає і становить для США — 32, Японії — 26, Франції — 23, ФРН - 18 %.

Тісна інтеграція науки й виробництва привела до появи в цих країнах нових територіально-організаційних утворень — науково-виробничих комплексів, до складу яких входять територіальні угруповання наукових установ і промислових підприємств, пов'язаних між собою спільною розробкою, випробуванням та впровадженням у виробництво нових видів промислової продукції. Такі науково-виробничі комплекси відомі під різними назвами: технологічний парк, технологічний поліс, «інкубатор» тощо. У світі діє більш як 500 таких утворень [9, c. 78].

Найбільша кількість технопарків зосереджена в США — близько 300. Найдавнішим і найпотужнішим з них є Силіконова Долина (Silicon Valley), що в окрузі Санта Клара штату Каліфорнія. Ще в 1950-х роках це був сільськогосподарський округ з населенням 300 тис. осіб. До 1980 р. він перетворився в усесвітньо відомий комплекс високотехнологічної (high-tech), у першу чергу електронної діяльності із загальною кількістю жителів 1,25 млн. Впродовж 1970-х років щорічно у високотехнологічних галузях створювалося 40 тис. робочих місць, що потягло за собою зростання зайнятості в інших секторах економіки.

Створення Силіконової Долини зазвичай пов'язують із ім'ям професора, а згодом президента Стенфордського університету Фредеріка Термена, який ще в 1930-х роках закликав своїх випускників інженерів-електриків залишатися в Санта Кларі й засновувати свої компанії. Одними з перших відгукнулись на заклик свого викладача Вільям Х'юлет і Девід Паккард, організувавши в гаражі майстерню, яка з часом перетворилася в одну з найбільших електронних фірм. Термен став ініціатором створення на базі Стенфордського університету індустріального парку для таких неоперених фірм, заохочуючи їх до впровадження інновацій та розвитку передових технологій.

Зрушення в міжнародному поділі праці призвели до швидкого зростання світової торгівлі, значно динамічнішого, ніж світового виробництва.

Протягом 1950—1995 pp. зростання окремих показників становило: населення планети — у 2.3 раза; сільськогосподарське виробництво (ціни постійні) — у 2,7 раза; ВНП (ціни постійні) — в 6 разів; виробництво промислової продукції (ціни постійні) — в 7.3 раза; експорт світової торгівлі (ціни постійні) — в 12,8 раза.

Це стало вагомим чинником глобалізації світової економіки [8, c. 51-52].

Особлива роль у розвитку процесів глобалізації належить інноваційним технологіям на транспорті та в комунікаціях: упровадженню факсів, супутникового зв'язку, Інтернету та електронної пошти, оптико-волоконного зв'язку, появі нових видів та засобів транспорту.

Важливим рушієм глобалізації є Інтернет, який залучає в єдиний інформаційний простір мільйони людей незалежно від їх місцезнаходження.

Прообразом сучасного Інтернету став ARPANET — результат науково-конструкторських пошуків Управління перспективних досліджень і розробок (ARPA) міністерства оборони США. ARPANET був експериментальною комп'ютерною мережею, яка спочатку об'єднувала чотири потужні комп'ютери і була призначена виключно для військових цілей. У разі виходу з ладу окремих комп'ютерних вузлів чи комп'ютерів під час ведення можливих військових дій, вціліла техніка мала б забезпечити зв'язок та отримання необхідної інформації.

Згодом ARPANET розширився за рахунок підключення локальних комп'ютерних мереж університетів, наукових установ та лабораторій у різних штатах США. Це був перший крок на шляху становлення Інтернету.

Міжнародні функції Інтернет почав виконувати з розробленням у Європейському центрі ядерних досліджень у Женеві технології Всесвітньої Інформаційної Павутини (World Wide Web), відомої у світі за трьома початковими літерами — WWW. Технологія WWW, упроваджена в травні 1991 p., дала змогу об'єднати інформаційні вузли (сервери) і канали зв'язку, узгодити світову систему адрес і кодів для постачальників і споживачів інформації.

Наступні роки Інтернет впевнено завойовував світ. У кінці 1991 р. до Інтернету було підключено 700 тис. комп'ютерів, якими користувались 4 млн. осіб. У 1994 р. кількість комп'ютерів, інтегрованих до Всесвітньої Інформаційної Павутини, зросло до 3,2 млн, у 1997 р. — 19,5 млн, а у 2000 р. — 93 млн. Надзвичайно швидко зростала кількість і веб-сайтів. У 1995 р. їх було 25 тис, у 1998 р. — 1,8 млн, а на середину 2001 р. у світі нараховувалося 31,3 млн веб-сайтів.

Надаючи користувачам унікальний доступ до різних масивів інформації, Інтернет зменшує просторові й часові обмеження в різних сферах людської діяльності [3, c. 65-66].

Серед інновацій на транспорті особливої уваги заслуговує контейнеризація вантажоперевезень та поява надпотужних літаків, завдяки активному використанню яких світ ніби «звузився», став не таким безмежно великим.

Запровадження стандартних контейнерів, які легко перевантажуються із судна на залізничну платформу або автомобіль чи навпаки, дало змогу уніфікувати вантажоперевезення та інтегрувати глобальну транспортну інфраструктуру, значно прискорити виконання транспортних операцій: до контейнеризації на кожну добу перебування судна в порту припадала доба його перебування в морі, після — один день у порту на кожні 10 днів у морі.

Ще одним чинником глобалізації є зростання споживчих ринків та формування подібних споживчих смаків, особливо з-по-між більш забезпеченого населення, у різних куточках земної кулі. Нова матеріальна культура, в якій люди заощаджують менше, позичають більше, відкладають батьківство, дозволяють собі допустиму розкіш як ознаку поведінкового коду та відмінності від інших, поширилася світом.

Важливим каналом глобалізації як духовної, так і матеріальної культури є Інтернет, який, зрештою, і сам формує специфічне культурне середовище зі своєрідним синтаксисом та кібернетичним сленгом, що проникає і в повсякденне життя, різнорідними веб-сторінками, електронними дошками оголошень та чатами для спілкування, які забезпечують повну свободу висловлювання думок.

Оскільки 90 % інтернетівської продукції подається споживачеві англійською мовою, то й наголос робиться на цінностях західного зразка: матеріального споживання, нововведень, видовищності, стильності, моди на дозвілля.

Вагомим елементом електронного інформаційного простору є віртуальні магазини, аукціони, каталоги, туристичні агенції, які надають можливість швидко порівнювати ціни та пропозицію товарів і неминуче формують спільність споживчих інтересів у різних куточках планети [11, c. 95].

Сучасні глобалізаційні процеси, які характеризуються «стиснутим» простором і часом та розмитими кордонами, відкривають великі можливості для світового розвитку, але й несуть із собою нові виклики, а часто й відверті загрози та втрати.

Глобалізація, безперечно, має позитивні впливи. Вона сприяє поширенню нових технологій по світу; дає можливість країнам залучати капітали транснаціональних корпорацій і банків до розв'язання проблем модернізації економіки та створення нових робочих місць; знижує витрати виробництва за рахунок оптимізації системи міжнародного поділу праці та зменшення митних бар'єрів; посилює взаєморозуміння між народами й країнами за рахунок розвитку комунікацій та єдиних споживчих стандартів.

Але, разом з тим, глобалізація посилила нерівномірності й суперечності у світовому розвитку. Вона не змогла розв'язати чи не найголовнішу проблему сучасності — ліквідувати відмінності в рівнях розвитку країн світу. Ця прірва стала ще глибшою: співвідношення показників внутрішнього валового продукту в розрахунку на душу населення між багатими й бідними країнами світу збільшилося із 1:30 у 1960 р. до 1:90 в кінці 90-х років XX століття.

Ще контрастніше виглядають показники, що характеризують поширення інноваційних технологій. Сукупні витрати всіх країн, що розвиваються, на розробку та впровадження інновацій менші, ніж витрати однієї Японії в цій сфері.

Інформаційна революція потягла за собою посилення відмінностей між країнами світу у використанні її досягнень. Варто відзначити, що на початок нинішнього століття лише в Нью-Йорку було більше Інтернет-підключень, ніж в усій Африці, а у Фінляндії — більше, ніж у всій Латинській Америці [14, c. 62-63].

Глобальна інтеграція фінансових ринків, можливість миттєвого укладання угод між найвіддаленішими партнерами дає багато переваг для зацікавлених сторін. Але, разом з тим, така взаємопов'язаність та взаємозалежність має свої недоліки: фінансові потрясіння в одному регіоні блискавично поширюються світом, створюючи загрозу фінансовій стабільності в найбільш віддалених регіонах.

Глобалізована фінансова сфера часто відірвана від реальної економіки. Міжнародний рух грошей, цінних паперів, боргових зобов'язань та інше здійснюється не задля обслуговування виробництва чи торгівлі, а стає самоціллю, інструментом спекуляцій та маніпуляцій заради вигоди. Віртуальні потоки капіталів у процесі спекулятивної гри в глобальному масштабі здатні спричинити падіння курсу певної національної валюти й знецінити національні багатства країни.

Інтернаціоналізація банківської справи зробила свій внесок у «електронний колоніалізм», через який американські, японські та західноєвропейські банки здійснюють контроль над світовою економікою.

Під гаслами антиглобалізму у світі сформувався потужний громадський рух. Моментом його виникнення вважається 1996 p., коли в Мексиці відбулася перша всесвітня зустріч противників глобалізації, яка, за їх переконаннями, вигідна лише для ТНК, а народам країн, що розвиваються, несе лише біди й нові соціально-економічні проблеми й потрясіння. Твердження противників глобалізації проникнуті також тривогою за долю національних культур та культурну уніфікацію, яка йде під знаком американізації.

Організованим та добре підготованим був виступ антиглобалістів у Генуї (Італія) у 2001 р. на зустрічі представників «Великої вісімки», де їх було вже 300 тис. (120 тис. — італійців та 180 тис. іноземців).

Справедливості ради треба відзначити, що ця організованість була досягнута завдяки здобуткам глобалізації. Зокрема, світова система зв'язку дала змогу противникам глобалізації легко та швидко налагодити контакти один з одним і узгодити свої дії. Власне й рух антиглобалістів за своєю сутністю є яскравим прикладом глобалізованого явища.

У формуванні економіки вирішальну роль відіграють міжнародні монополії: транснаціональні та багатонаціональні корпорації, а також міжнародні монополістичні спілки.

Транснаціональні корпорації (ТНК) — концерни або трести, національні за капіталом та контролем, міжнародні за масштабами та характером діяльності. Вони функціонують у десятках країн, створюючи там дочірні, внучаті товариства, філії, опорні пункти. Прикладом можуть служити "Дженерал моторз", "Ексон", "Дюпон де Немур", "Сі-менс", "Філіпс", Крайслер (США) з Даймлер-Бенц (ФРН). Транснаціональні компанії не підзвітні жодному уряду, контролюючи при цьому економічний, політичний та соціальний стан в низці країн та регіонів.

Багатонаціональні корпорації (БНК) — концерни та трести, які є міжнародними не тільки за масштабами, але й за особливостями об'єднання міжнародних коштів. Вони є власністю фінансових магнатів двох і більше країн. Прикладом можуть служити англо-нідерландські концерни:

нафтовий "Ройял-Датч Шел" та хіміко-харчовий "Юніле-вер", бельгійсько-франко-люксембурзький металургійний концерн "Арбед" тощо. Міжнародні монополістичні спілки створюються на виробничій, науково-виробничій та комерційній основі (картелі, консорціуми). Прикладом може служити ОПЕК [16, c. 54].

За даними Вашингтонського університету, до кінця століття 300—400 супервелетенських корпорацій зосередять у своїх руках 75% світового промислового виробництва. Міжнародний капітал, беручи участь у міжнародному поділі праці, сприяє спеціалізації та концентрації виробництва, формує транснаціональні корпорації, багатонаціональні трести (БНТ) й концерни, а також транснаціональні банки. Одна з причин об'єднання капіталу — концентрація виробництва у країнах Західної Європи, США та Японії. Ці ж регіони характеризуються найвищими темпами науково-технічного прогресу.

Монополії об'єднують не лише промислове виробництво, але й фінанси, а також науково-технічні послуги, утворюючи велетенські виробничо-фінансово-комерційні групи. Широкі технічні проекти, висока вартість технології змушують об'єднувати зусилля та фінанси. Сучасні монополії вивозять за рубіж не товар, а сам процес застосування капіталу. Концерни об'єднують в одних руках капітал, організацію виробництва, наукові дослідження, постачання та збут.

Широкий розвиток ТНК одержали у тих сферах, де необхідні чималі витрати на проведення науково-дослідних робіт. Ці тенденції виявляються передусім у аерокосмічній, атомній промисловості, машинобудуванні.

У межах ТНК широко розвинулась внутрішньофірмова кооперація. ТНК прагнуть зосередити в одних руках постачання, виробництво та збут своєї продукції як усередині країни, так і за рубежем. За даними ООН, у світі є понад 500 ТНК з оборотом капіталу понад 1 млрд дол. Вивезення капіталу означає вилучення частини капіталу з національного обороту та інвестування його в економіку іншої держави. Перетікання капіталу пов'язане з низкою причин: одержання більшого прибутку з капіталу в іншій країні, ощадливіше оподаткування, прискорена віддача, інтернаціоналізація виробництва, екологічний фактор, що у свою чергу зумовлює переміщення до країн, що розвиваються, екологічно брудних виробництв, які у власній країні обов'язково поєднуються з величезними витратами на екологічну безпеку [16, c. 55].

Глобалізація — це реальність, яку можна беззастережно приймати чи, навпаки, безжально критикувати, але з нею неможливо не рахуватись. Ми живемо в глобалізованому світі, в якому національні держави перестали бути єдиними дійовими особами на світовій економічній авансцені, в якому споживчі смаки й культура гомогенізуються й задовольняються стандартизованою продукцією й послугами, створеними глобальними корпораціями без прив'язки до будь-якої території чи національної спільноти.

Усі країни світу так чи інакше втягнуті до орбіти глобалізації й змушені трансформувати економіку у відповідності до її вимог. Виграють ті, які оперативніше реагують на сучасні виклики, загрози, можливості, зберігаючи свою культурну самобутність, творчо опрацьовуючи міжнародний досвід і пропонуючи світові свої власні здобутки [10, c. 26-27].


Висновки

Міжнародний поділ праці – це спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг. За цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

Як попередні передумови реалізації порівняльної переваги треба враховувати, що країна, яка виходить зі своєю продукцією на світовий ринок, повинна мати переваги бодай над частиною інших виробників цієї продукції (наприклад, мати дешеву сировину, володіти секретами технології виробництва тощо); водночас на світовому ринку повинен бути попит на цю продукцію; нарешті затрати на транспортування мають бути обопільно вигідними для виробника і споживача.

Під час подальшого визначення спеціалізації важливим є те, як складається загальна ситуація на світовому ринку. Закон порівняльних переваг стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка мас абсолютні переваги з виробництва будь-яких товарів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у виробництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє.

Важливою формою суспільного поділу праці є географічний, або територіальний, поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих територій на виробництві певних товарів і послуг й виникненні товарного обміну між ними такими товарами та послугами, які в районах спеціалізації продукуються з порівняно меншими витратами. При цьому, формування спеціалізації території може бути зумовлений як природно-ресурсними чинниками (можливість вирощування певних сільськогосподарських культур, наявність тієї чи іншої мінеральної сировини тощо), так і економічними та соціальними передумовами (наявність кваліфікованих трудових ресурсів, капіталу та ін.), історичними та національними особливостями. Звичайно, чим більший вибір взаємодіючих чинників і передумов може використати та чи інша територія або країна, тим більші її можливості участі в географічному поділі праці. У тому й особливість географічного поділу праці, що він дає змогу нівелювати або й зовсім зняти проблеми, викликані, наприклад, нестачею ресурсів в будь-якому районі країни. Географічний поділ праці виникає між територіями незалежно від того, мають вони державний суверенітет, чи ні.

Найвища форма суспільного поділу праці - міжнародний поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.


Список використаної літератури

1. Авдокушин Е. Ф., Бойченко А. В., Железова В. Ф., Зубенко В. А., Касаткина Е. А.. Мировая экономика; Экономика зарубежных стран: Учебник для студ. экон. спец. вузов / Академия педагогических и социальных наук; Московский гос. ун-т им. М.В.Ломоносова. Экономический факультет / В.П. Колесов (ред.), М.Н. Осьмова (ред.). — М. : Флинта, 2000. — 480с.

2. Андрощук А. Міжнародний географічний поділ праці/ А. Андрощук //Географія. - 2007. - № 21. - C. 26-29

3. Бєлєйченко О.Г. Перспективи галузевої конкурентоспроможності національного господарства в умовах глобалізації //Актуальні проблеми економіки. - 2009. - № 5. - C. 62-68

4. Власов В. Глобалізаційний вплив - стратегічна основа розвитку міжнародної торгівлі //Економіка України. - 2008. - № 4. - C. 63-72

5. Гальчинський А. Методологія аналізу економічної глобалізації: логіка оновлення //Економіка України. - 2009. - № 1. - C. 4-18.

6. Дерев'янкін Д. Дослідження становлення і розвитку міжнародних економічних відносин //Економіка України. - 2008. - № 4 . - C. 93-95

7. Єфремов В. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник / Ніжинський держ. ун-т ім. Миколи Гоголя. — Ніжин : Видавництво НДУ ім. М.Гоголя, 2006. — 380с.

8. Карлова І.О. Глобалізація: сутність, наслідки та вплив на соціально-економічний розвиток України/ І. О. Карлова //Актуальні проблеми економіки. - 2008. - № 11. - C. 41- 52

9. Климко Г., Павлюк В., Красильчук В., Дідківський М. Проблеми інтеграції України в міжнародний поділ праці. — К. : Книговид. центр "Посредник" LTD, 1994. — 174 с.

10. Козик В. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник. — 7-ме вид., стер. — К. : Знання, 2008. — 406с.

11. Кредісов А. Розвиток теорії міжнародних економічних відносин: //Економіка України. - 2009. - № 6. - C. 94-95.

12. Кривенко Н.В. Розвиток міжнародного поділу праці в сільському господарстві/ Н.В. Кривенко //Економіка АПК. - 2005. - № 10. - C. 147-154

13. Мнімець Л. Світове господарство. Міжнародний поділ праці. //Краєзнавство. Географія. Туризм.. - 2006. - № 37. - C. 12-14

14. Моцок В. Світова економіка та міжнародні економічні відносини: навч.-метод. комплекс / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2008. — 259с.

15. Пасічна О.Ю. Структурний підхід до формування зовнішньоекономічної стратегії держави в умовах глобалізації/ О. Ю. Пасічна //Актуальні проблеми економіки. - 2009. - № 3. - C. 17- 27

16. Пестушко В. ТНК у світовій економіці/ В. Пестушко //Географія та основи економіки в школі. - 2008. - № 3. - C. 54-55

17. Печуляк В. Міжнародні економічні організації в механізмі регулювання міжнародного економічного співробітництва/ Віталій Печуляк //Підприємництво, господарство і право. - 2006. - № 8. - C. 137-140

18. Пирожков С. Дослідження національних економічних пріоритетів у контексті сучасної глобалізації //Економіка України. - 2009. - № 5. - C. 90-92

19. Романчиков В. Міжнародні економічні відносини: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. — К. : Центр учбової літератури, 2008. — 256с.

20. Смаль В. Глобалізація: головні фактори та наслідки розвитку//Географія та основи економіки в школі. - 2005. - № 2. - C. 37-42.

21. Старостіна А. Суперечливі шляхи економічної глобалізації / А. Старостіна //Економіка України. - 2008. - № 5 . - C. 58-65

22. Туленков М. Організаційні основи соціального управління як суспільного феномена //Політичний менеджмент. - 2008. - № 1. - C. 57-76.

23. Школьник І.О. Особливості функціонування фінансових ринків країн, що розвиваються, в контексті фінансової глобалізації/ І. О. Школьник //Актуальні проблеми економіки. - 2008. - № 6. - C. 63- 66

24. Щербак В. Аналіз глобалізаційного циклу на засадах політекономічної практики/ В. Щербак //Економіка України. - 2009. - № 1. - C. 82-91.

загрузка...
Top