Механізм міжнародної передачі технологій

1. Механізм міжнародної передачі технологій

2. Євроринок: сутність, порядок проведення операцій. Євродолари

Список використаної літератури

1. Механізм міжнародної передачі технологій

Технологія – це наукові знання, які використовуються у виробництві. Це комплекс наукових та технічних знань щодо прийомів і методів виробництва, його організації та управління. Це наукові методи досягнення практичних цілей.

Поняття «технологія» об’єднує три групи технологій:

• технологія продуктів;

• технологія процесів;

• технологія управління.

Стрімке зростання науково-технічного обміну на сучасному етапі розвитку дає підстави деяким науковцям говорити про становлення в останній чверті ХХ ст. нового єдиного ринку – технологічного, який функціонує поряд із традиційними (товарів, капіталу, робочої сили).

Поняття «передача технологій» (трансфер технологій) може розглядатися в широкому та вузькому розумінні.

У вузькому розумінні міжнародний трансфер технологій – це міждержавне переміщення на комерційних засадах або безповоротній основі конструкторських рішень, систематизованих знань та виробничого досвіду для виробництва товарів, використання процесу чи надання послуг, які включають управлінську діяльність і маркетинг, тобто передача технології в «чистому» вигляді.

У широкому розумінні – це передача поряд з технологією в «чистому вигляді», технологій матеріалізованих. У міжнародній економіці матеріальними носіями технології можуть виступати:

а) товари – у випадку міжнародної торгівлі високотехнологічними товарами;

б) капітал – у випадках міжнародної торгівлі високотехнологічними капіталоємними товарами, наприклад, машинами та обладнанням, що створені на основі нових технічних рішень, а також поставка комплектних підприємств, які реалізують нові технологічні процеси, системи організації виробництва;

в) праця – у випадку міграції висококваліфікованих науково-технічних кадрів.

Процес міжнародної передачі технології включає такі етапи:

1) відбір і придбання технології;

2) адаптація та освоєння придбаної технології.

Причини міжнародної передачі технології:

1) нерівномірність економічного розвитку окремих держав і неоднаковий рівень розвитку науки та техніки в різних країнах, зосередження окремих їх видів у різних країнах, що зумовлює виробництво ними певних товарів на більш ефективному рівні, ніж в інших країнах. У таких умовах країни, що не мають можливості витрачати великі кошти на наукові дослідження, купують іноземні науково-технічні знання і використовують їх у своїй промисловості. Приклад – Японія. Її доля в світовому імпорті ліцензій складає 16 %;

2) для країн, що розвиваються, придбання іноземної технології є важливим засобом подолання технічного відставання і створення власної промисловості;

3) монополізація НТП великими фірмами. Часто тільки їм під силу здійснення довгострокових дорогих науково-дослідних робіт;

4) загострення конкурентної боротьби на світовому ринку. Крупні ТНК розглядають експорт нових досягнень науки та техніки як один із засобів створення своїх філій за кордоном чи встановлення контролю над фірмами інших країн;

5) розвиток місцевих можливостей щодо вдосконалення технології з урахуванням потреб національної економіки[3, c. 106-108].

До міжнародного технологічного обміну залучені:

а) наука – теоретичні закономірності пізнання природи;

б) техніка – досвід перетворення природи;

в) виробництво – створення матеріальних благ;

г) управління – дії щодо вирішення виробничих та інших завдань.

Міжнародна передача технології – це комплексний процес, який здійснюється в різних формах і за різними каналами.

Канали передачі технології:

а) внутрішньофірмовий – закордонним філіям ТНК (2/3 світової торгівлі ліцензіями);

б) міжфірмовий – за ліцензійними, коопераційними, управлінськими та іншими довгостроковими угодами з іноземними фірмами;

в) зовнішньоторговельний – разом з експортними поставками машин, обладнання та іншої промислової продукції.

За характером угоди міжнародна передача технології може здійснюватись на комерційних та некомерційних засадах. Якщо покупець оплачує науково-технічні знання, які передав йому продавець, то таку передачу визначають як комерційну. Якщо грошових зобов’язань не виникає, то передача технології носить некомерційний характер.

До некомерційних форм передачі технології належать:

• науково-технічні публікації;

• обмін результатами досліджень через особисті контакти та візити на науково-дослідні та промислові підприємства;

• взаємне ознайомлення з виробничо-технічними досягненнями і досвідом[6, c. 95-97].

До комерційних форм передачі технології належать:

1) ліцензійні угоди. Їх сутність зводиться до того, що ліцензіар (власник технології) дозволяє і фактично сприяє ліцензіату (особі чи організації, яка купує технологію чи відповідні права) у використанні запатентованого винаходу чи технології у вигляді ноу-хау. Ліцензіар, як правило, одержує винагороду за використання технології чи надані послуги. Оплата ліцензійних угод може мати вигляд:

• роялті – періодичних процентних відрахувань від собівартості ліцензованої продукції (тобто проценту від реалізації продукції, яка виготовлена за ліцензією). Розмір роялті – 2 – 10 %, частіше – 3 – 5 %;

• паушальних платежів – виплати ліцензіару твердої фіксованої суми за 2 – 3 рази.

Розрізняють:

• патентні класичні ліцензії, коли купуються права на запатентований винахід;

• ноу-хау ліцензії, які передбачають передачу не тільки запатентованої технології, але й виробничого досвіду (їх частка – 70 – 80 % на світовому ринку ліцензій).

Надання ліцензій здійснюється на основі укладання ліцензійної угоди. При цьому ліцензіата цікавлять такі моменти:

а) передача права власності за відповідними технологіями, такі розглядаються в ліцензії як об’єкт купівлі-продажу;

б) максимальна готовність предмета ліцензії для комерційного (в тому числі виробничого) використання, технічна достатність;

в) мінімізація комерційних і технічних ризиків, а також витрат коштів і часу в зв’язку з освоєнням ліцензії.

Розрізняють три основні види ліцензійних угод:

• угода виняткової ліцензії;

• угода простої ліцензії;

• угода повної ліцензії.

Угода виняткової ліцензії надає ліцензіату ексклюзивні права на використання винаходу чи секрету виробництва у межах, обумовлених в угоді. Ліцензіар вже не може надавати аналогічні до умов ліцензії права іншим фірмам. Це не обмежує права ліцензіара на самостійне використання предмету даної ліцензії, а також на видачу ліцензії іншим особам першої угоди. Найчастіше обмеження стосуються території, в межах якої ліцензіат може використовувати свої виняткові права. Виняткова ліцензія – найбільш поширена форма ліцензійних угод у світовій практиці, яка характерна для несерійних товарів.

Угода простої ліцензії дозволяє ліцензіату на певних умовах використовувати винахід чи ноу-хау, залишаючи при цьому ліцензіару право як самостійного використання, так і видачі аналогічних за умовами ліцензій іншим зацікавленим покупцям. Розповсюджена в тих галузях, де предмети ліцензій відносяться до сфери масового виробництва, а продукція, що виробляється, не підлягає точному обліку. При цьому потреба в ній настільки велика, що наявність декількох ліцензіатів на ринку однієї країни не буде перешкоджати нормальній реалізації продукції, що виробляється за ліцензією. Найчастіше це виробництво ліків, харчових продуктів тощо.

Угода повної ліцензії дає ліцензіату всі права на використання винаходу (секретів виробництва) протягом терміну дії угоди. При цьому сам ліцензіар на цей же термін позбавляється права використання предмету ліцензії. Договір повної ліцензії, як правило, укладається у випадках, якщо ліцензіар не має можливості для самостійного використання винаходу або проведення комерційної роботи щодо реалізації винаходу на ринку іншим потенційним покупцям.

Термін дії ліцензійної угоди коливається від 3 до 10 років. Для безпатентних ліцензій, освоєння яких не потребує великих капітальних витрат, термін дії ліцензійної угоди – 3 – 7 років; для патентних ліцензій, об’єктом яких є продукція, з коротким терміном морального старіння (електроніка, приладобудування, зв’язок) – 5 – 7 років; для безпатентних ліцензій, освоєння яких пов’язане з поставками обладнання протягом довгого періоду часу та значними капітальними витратами – 7 – 10 років[9, c. 147-149].

До нових форм передачі технології, коли її основними носіями виступають люди, в першу чергу, кваліфіковані кадри та менеджери, відносяться угоди:

• інжинірингу;

• франчайзингу;

• управлінські контракти.

Інжиніринг як предмет комерційної угоди – це різного роду інженерно-консультаційні послуги покупцю, який використовує їх для оптимізації капіталовкладень, пов’язаних з будь-яким технічним проектом. Інжиніринг передбачає:

• складання технічних завдань;

• проведення передпроектних робіт та техніко-економічних обґрунтувань будівництва;

• проведення інженерно-пошукових робіт для будівництва об’єктів;

• розробку технічних проектів і робочих креслень будівництва нових та реконструкції діючих об’єктів;

• розробку пропозицій щодо внутрішньозаводського та внутрішньоцехового планування;

• проектування та конструкторську розробку машин, обладнання, устаткування;

• розробку складу матеріалів, сплавів, інших речовин, проведення їх випробувань;

• консультації та авторський нагляд за монтажем, пусконалагоджувальними роботами і експлуатацією обладнання і об’єктів в цілому;

• консультації економічного, фінансового та іншого порядку.

Інжиніринг займає проміжне положення між торгівлею науково-технічними знаннями в «чистому» та матеріалізованому вигляді. Предметом угоди може бути як увесь комплекс послуг, пов’язаних з проектуванням і будівництвом, так і один чи декілька елементів цього комплексу.

Інжинірингові компанії поділяються в основному на дві групи:

1) інженерно-консультаційні;

2) інженерно-будівельні[12, c. 156-158].

Угоди про франчайзинг передбачають надання великою фірмою права невеликій фірмі вести протягом обумовленого терміну свою справу. При цьому велика фірма надає обладнання і дозволяє невеликій фірмі працювати під своєю маркою. Відносно новою формою передачі технології в «чистому» вигляді є експорт методів управління та організації (експорт гудвіла). Його поява пов’язана із зростанням ролі управлінського чиннику в справі забезпечення ефективності сучасного виробництва.

Традиційні форми торгівлі створюють сприятливі умови для розширення технологічного обміну. Основною формою комерційної передачі технології в матеріалізованому вигляді виступає експорт машин, обладнання та інших видів промислової продукції. Практично кожен контракт як щодо комплектного експорту та імпорту машин та обладнання, так і розрізненого, передбачає передачу технології.Різновидом міжнародної передачі технології вважається міжнародне технічне сприяння чи технічна допомога, яка активно розвивається з середини 70-х років.Технічна допомога – технічне та технологічне сприяння країнам, що розвиваються та країнам з економікою, перехідною до ринкової, з метою доповнення й підвищення рівня необхідних для розвитку знань, виробничих навичок та кваліфікації, – як технічної, так і адміністративної. Зовнішнє фінансування вважається технічною допомогою, якщо надання ресурсів:

а) надходить з офіційних джерел;

б) орієнтується на розвиток;

в) має пільговий характер (позики вважаються пільговими та визначаються як офіційна допомога розвитку, якщо мають дарчий еквівалент, що дорівнює мінімум 25 % позики).

Характерні напрями технічного сприяння:

1) програми економічного розвитку;

2) статистика;

3) програми грошової і бюджетної політики;

4) програми розвитку регіонів;

5) методика складання техніко-економічного обґрунтування інвестиційних проектів.

Форми втілення технічної допомоги в країні-реципієнті:

1) додатковий кваліфікований персонал (іноземний і місцевий);

2) навчання за місцем роботи, яке здійснює кваліфікований персонал;

3) спеціалізовані курси, організовані на терені країн-реципієнтів;

4) стипендії для навчання за кордоном;

5) документація, обладнання і технологія для забезпечення вищезгаданого.

Канали технічної допомоги:

1) двосторонній;

2) багатосторонній.

При двосторонній допомозі окремі уряди є і джерелами, і каналами допомоги (через їхні установи, що керують механізмом надання допомоги). Двостороння допомога часто супроводжується певними умовами, яких вимагають окремі донори:

а) пов’язаність двосторонньої допомоги з придбанням товарів і послуг у країні-донорі;

б) пов’язаність допомоги із специфічним проектом, запропонованим донором («а» + «б» – «двічі обумовлена» допомога);

в) пов’язаність допомоги з предметом імпорту («а» + «б» + «в» – «тричі обумовлена» допомога);

г) вибір експертів у країнах-донорах; стажування представників країн-реципієнтів у донорських інституціях.

Сутність багатосторонньої допомоги полягає в колективній природі як керівництва, так і адміністрації допомоги. Донори і реципієнти однаково роблять внески і мають право голосу при вирішенні питань розподілу та використання цих ресурсів. Найбільшим джерелом багатосторонньої допомоги є Міжнародна асоціація розвитку (МАР), на частку якої припадає приблизно 40 % загальної суми виплачених ресурсів[4, c. 205-207].


2. Євроринок: сутність, порядок проведення операцій. Євродолари

Глобалізація світової економіки призвела до якісної трансформації характеру та структури світового ринку валют та позикових капіталів, що раніше являв собою сукупність окремих національних ринків. Операторами цього конгломерату були найбільші банки промислово розвинених країн, котрі здійснювали валютно-конверсійні та кредитно-фінансові операції в національних валютах та за умов, що склалися на внутрішніх ринках грошей і капіталів. Відомо, що класичні іноземні кредити та позики базуються на принципі єдності місця запозичення та валюти (здебільшого це валюта кредитора).

У повоєнні роки на світовому ринку капіталів поступово почав формуватися євроринок. В основі його виникнення лежить ідея використання валют у міжнародному масштабі.

Сьогодні на євроринку задіяні найбільші міжнародні банки, фінансові центри та всі конвертовані валюти. На євроринку операції здійснюються у валютах, які відрізняються від валюти країни місцезнаходження банку, що проводить операції. Поява такого ринку обумовлена лише потребами інвесторів і користувачів інвестицій, тому операції на ньому не підпадають під державне валютне та податкове регулювання країни — емітента валюти.

Євроринок – це глобальний фінансовий ринок, на якому операції з різноманітними фінансовими інструментами здійснюється у євровалютах. цей ринок включає декілька секторів, а саме:

- єврогрошовий ринок, тобто власне ринок євровалют, де представлені короткострокові (до одного року) міжбанківські депозити та кредити.

- ринок банківських єврокредитів, які оформляються кредитними угодами;

- ринок єврокапіталів, який на сучасному етапі представлений в основному ринком єврооблігацій, існують також ринки євроакції, євровекселів та інші (рис.1.).

Специфічним міжнародним ринком грошей є ринок євровалют, який функціонує по всьому світу як автономний і незалежний гуртовий ринок, де здійснюються депозитно-кредитні операції у євровалютах за межами країн – емітентів чи кредиторів, і на них не поширюються грошово-кредитні норми та обмеження, що діють у цих країн[7, c. 184-186].

Наприклад, долари США на рахунках закордонних банків називають євродоларами, аналогічно відбувається метаморфоза японської єни в євроєни та інших валют. Використання євровалют пов’язане з необхідністю взаємної конвертованості національних валют, поліпшення стану платіжних балансів країн, забезпечування міжнародних розрахунків та прискорення обігу іноземних капіталів.

Найбільшим ринком євровалют поки що є ринок євродоларів приблизно 45% фінансових угод укладається саме в цій валюті. Європейські долари (англ. eurodollars) – це долари США, що вкладені в іноземних банках поза межами США або в закордонних філіях банків США. Їх ще називають „гроші без громадянства”, більшість яких представляють собою міжбанківські трансфери, що „кочують” по світу. Поряд з доларами США значного поширення на ньому набули операції з англійськими фунтами стерлінгів та японськими єнами. Також запроваджено колективну європейську валюту „євро” з метою створити значну конкуренцію ринку євродоларів та змінити структуру ринку євровалют.

Для ринку євровалют притаманні такі риси:

а) ринок євровалют належить до оффшорного ринку, діяльність якого не підлягає державному регулюванню та контролю з боку країни – емітента. На євроринку інвестори мають можливість отримати більш високі прибутки, оскільки їхні доходи не підлягають під національні правила валютного регулювання та оподаткування. Саме це робить євровалютні операції більш прибутковими у порівнянні з депозитними та кредитними операціями на внутрішньому (“офф-шорному”) ринку. Євробанки намагаються залучати депозити у євровалюти від банків, парабанків, міжнародних торговців, корпорацій та урядових структур з усіх куточків світу, пропонуючи вищі процентні ставки, ніж національні банки. Одночасно євробанки надають позики в Євровалюті цим же суб’єктам ринку за ставками, дещо нижчими ніж за еквівалентними позиками в окремих країнах. це можливе тому, що „спред” між ставками за депозитами та кредитами менший ніж на внутрішніх ринках. Отже, євровалюти є джерелом дешевого кредиту для позичальника і високого прибутку для позикодавця. Окрім того, євроринок приваблює приватних інвесторів, котрі намагаються зберегти свою анонімність за рахунок використання цінних паперів на пред’явника.

б) ринок євровалют – це автономний гуртовий, головним чином міжбанківський ринок (мінімальна сума депозиту становить 1 млн. дол. США або еквівалент цієї суми), до участі в якому допускається лише першокласні позичальники. Ризики і затрати на євроринку зведені до мінімуму.

в) євровалютні депозити є високоліквідними активами, оскільки 90% з них розміщуються на строки в межах 6-ти місяців. Вони вільно можуть використовуватися при міжнародних розрахунках і платежах або обміняні на певні фінансові інструменти[11, c. 161-163].

При проведенні міжнародних кредитно-депозитних та обмінних операцій основною валютою є євродолар - американський долар, що перебуває в обігу поза ринком США. Операції з євродоларами чи іншою євровалютою не контролюються жодним національним валютним органом і мають наддержавний характер.

Поняття „євродолар" з'явилось наприкінці 50-х років для визначення тимчасово вільних грошових коштів у доларах США, що розміщувались фізичними та юридичними особами різних країн у банках за межами США і використовувались останніми для проведення кредитних операцій. Базою ринку євродоларів послуж доларові депозити іноземних вкладників на рахунках у лондонських банках, які виникли в результаті хронічного дефіциту бюджету США. Внаслідок створення несприятливих умов для руху капіталів на ринку США та виникнення значної потреби в доларах на ринках Європи банки почали проводити операції з доларами за межами США. Британські банки, які активно займались фінансуванням міжнародних операцій, першими почали використовувати долар для проведення кредитно-депозитних операцій на міжнародному ринку.

Євродолар — це долар, розміщений у банку поза територією США. Префікс «євро» зовсім не означає того, що вказана валюта перебуває в Європі, що нею володіють європейці або що вона розміщена в європейському банку. Він визначає лише територіальне розміщення банку, що приймає вкладення, яке не збігається з територією, де валюта емітована, має офіційний курс та є законним платіжним засобом.

Тобто євродоларом однаково буде називатися долар, розміщений бразильцем у японському банку. Операція з євродоларом не регламентується з боку США (країни — емітента валюти). Префікс «євро» свідчить про те, що національна валюта вийшла з-під контролю національних валютних органів, зокрема центрального банку-емітента[5, c. 79-80].

На перших етапах розвитку євроринків винятковою валютою операцій був євродолар. Згодом коло використовуваних для операцій на євроринку валют розширилось за рахунок інших базових валют: швейцарського франка, японської єни, німецької марки, фунта стерлінгів, а також валюти євро та незначною мірою інших валют.

Головним центром ринку євродоларів залишається Лондон, але всі великі міжнародні фінансові центри є водночас євроцентрами, де здійснюються величезні обсяги операцій з усіма базовими валютами світу. Мінімальна сума угоди на ринку євродоларів становить 1млн. дол. США. На сучасному етапі виділяють три географічні регіони євроринків: європейський, північноамериканський та далекосхідний з центрами у Лондоні, Нью-Йорку й Токіо. Частка європейського ринку в обсязі операцій з євровалютою поступово зменшується внаслідок бурхливого розпитку далекосхідного ринку та активізації північноамериканського. Суб'єктами цього ринку є великі міжнаціональні інститути та корпорації, а також резиденти практично всіх країн світу. Для проведення операцій на євроринках використовуються всі конвертовані валюти та синтетична валюта євро[8, c. 152-153].


Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.

10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.

12. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.

13. Цимбалістий В. Теорія міжнародних відносин: Навчальний посібник/ Василь Цимбалістий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. - 3-е вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 320 с.

14. Школа І. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник для студ., що вивч. дисципліну "Міжнародна економіка". — Чернівці : Рута, 1996. — 204с.

загрузка...
Top