Глобальна економіка

1. Назвіть основні проблеми та погрози економічного розвитку.

2. Як економічна диференціація країн світу впливає на процес міжнародно-економічного виробництва інтеграції.

3. Охарактеризуйте сучасну організаційну-економічну структуру світового господарства.

4. В чому полягають проблеми європейської економіки інтеграції та формування европейсько-економічного співпростору.

Список використаної літератури.


1. Назвіть основні проблеми та погрози економічного розвитку

Глобальність – не географічне поняття. Воно означає, що подібні проблеми стосуються всіх верств населення, всіх країн та народів планети, впливають на всі сфери суспільного життя та впливають тим чи іншим чином на стан справ у всіх регіонах планети.

За такими ознаками глобальні проблеми можна поділити на три сфери дії.

До першої сфери належать проблеми, які виникають у процесі взаємодії природи та суспільства. Серед них: надійне забезпечення людства продовольством, сировиною, енергією тощо, збереження природного навколишнього середовища, освоєння ресурсів Світового океану, космічного простору. Джерела таких проблем закладені в тенденціях та закономірностях розвитку світових виробничих сил, які сприяють розширенню можливостей задоволення потреб людства в засобах до існування, а також збільшенню старих виробничих потреб та виникненню нових. Особливості перетворення таких проблем у глобальні полягають в тому, що сьогодні як ніколи споживання відновлювальних та не відновлювальних ресурсів досягло величезних обсягів і характеризується подальшим зростанням. Виникла ситуація, коли з найбільшою гостротою виявилась суперечність між потребами суспільства у природних джерелах та можливостями природи задовольняти такі потреби. Відносна обмеженість природних ресурсів спричинює пошук подальших радикальних рішень проблем у світовому масштабі.

До другої сфери належать проблеми суспільних взаємовідносин, а саме: відносини між державами з різним економічним устроєм, подолання економічної відсталості багатьох країн світу, локальні, регіональні та міжнародні кризи і т.п. На передній план серед них вийшла проблема регіональних конфліктів, у тому числі і в трансформаційних країнах. Про це свідчать події в колишньому СРСР, колишній Югославії, на Близькому Сході та інших регіонах світу. На цьому тлі важливою залишається проблема відведення загрози застосування ядерної зброї. У її вирішенні зацікавлені не лише держави, які мають ракетно-ядерний потенціал, а й народи всієї планети. Тільки спільними зусиллями можна запобігти загибелі людської цивілізації.

Третя сфера – розвиток людини, забезпечення її майбутнього. Вона охоплює перш за все проблеми пристосування сучасної людини до умов, що змінюються під впливом науково-технічного прогресу природного та соціального середовища, питання сучасної урбанізації, боротьби з епідеміями та важкими захворюваннями (серцево-судинними, онкологічними, СНІДом). Проблему людини та її майбутнього вчені розглядають як глобальну проблему, в якій концентруються та посилюються всі інші проблеми людського співіснування[9, c. 157-158].

Класифікація глобальних проблем за сферами діяльності не означає, що вони відокремлені одна від одної. Межі між сферами часто мають умовний характер, а окремі глобальні проблеми зумовлені процесами, які є результатом взаємодії не лише природи та суспільства, а й взаємовідносин між державами. Наприклад, продовольча криза в слаборозвинених країнах у більшості випадків є результатом не лише їх внутрішнього розвитку, а й специфічного розподілу праці в світовій економічній системі, дисгармонії світових господарських зв’язків. Проте до якої сфери не належала б та чи інша глобальна проблема, вона має свої форми суперечностей, диспропорцій та функціональної незбалансованості.

Кожна глобальна проблема об’єктивна за своїм характером і має матеріальну основу. Процеси інтернаціоналізації господарського життя, науки, культури та політики визначають збільшення взаємозв’язку окремих ланок світового господарства, взаємозалежності держав і, таким чином, становлять основу для можливостей глобалізації окремих складових сучасної цивілізації. За наявності суперечностей між світовим економічним розвитком та соціальним прогресом людства виникають об’єктивні причини для перетворення можливості глобалізації в її реальність, тобто появи глобальних проблем Наприклад, вирішивши коло великих проблем у сферах функціональних та прикладних досліджень, техніки та технології, науково-технічний прогрес одночасно визначив появу комплексу нових потреб, поставив нові завдання які в умовах високого ступеня інтернаціоналізації господарської діяльності набули глобального характеру.

Крім того на появу та загострення глобальних проблем впливають реальні конкретно-історичні умови. Без врахування соціальних факторів, специфіки суспільного устрою окремих держав неможливо до кінця з’ясувати сутність та джерела таких проблем.

При аналізі глобальних проблем необхідно врахувати загальні закономірності історичного процесу; загальні тенденції розвитку виробничих сил впливу на них НТР; соціальні фактори. За таких умов оптимальне вирішення глобальних проблем вимагає поєднання науково-технічних та соціально-політичних факторів у єдиний механізм, основу якого будуть складати колективні дії всіх держав. Координація зусиль сторін, які беруть участь у вирішенні глобальних проблем, ґрунтується на визначенні посильного внеску кожної з країн та вимог участі незалежно від рівня її розвитку та соціального устрою.

Вирішення глобальних проблем сучасності, забезпечення майбутнього цивілізації людства вимагають розробки та реалізації колективної програми економічної, військово-політичної безпеки людства. Фінансові кошти на її здійснення залежать від проведення процесу роззброєння, конверсії військового виробництва, а суб’єктами її втілення є зацікавленні країни та народи світу[7, c. 151-153].

Глобалізація світогосподарських зв’язків загострює глобальні проблеми людства, які можна визначити як комплекс зв’язків і відносин між державами і соціальними системами, суспільством і природою в загальнопланетарному масштабі, які зачіпають життєві інтереси народів всіх країн світу і можуть бути вирішені лише в результаті їх взаємодії.

Класифікація глобальних проблем:

1. Політичні проблеми (недопущення світової ядерної війни і забезпечення стабільного миру, роззброєння, військові та регіональні конфлікти).

2. Природно-екологічні проблеми (необхідність ефективної і комплексної охорони навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча, кліматична, боротьба з хворобами, проблеми світового океану тощо).

3. Соціально-економічні проблеми (стабільність розвитку світового співтовариства, ліквідація відсталості країн, що розвиваються, проблема розвитку людини, злочинність, стихійні лиха, біженці, безробіття, бідність та ін.).

4. Наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування тощо).

Кожна з названих глобальних проблем породжена специфічними причинами, які зумовлені, з одного боку, особливостями розвитку продуктивних сил, географічним положенням країн, рівня прогресу техніки, природно - кліматичними умовами, тобто матеріальним змістом суспільного способу виробництва, а з іншого боку, - специфічною суспільною формою, особливостями розвитку відносин власності. При численності глобальних проблем їм притаманні причинно-наслідкові зв’язки, які визначають розвиток технологічного способу виробництва.

Виділяють такі критерії віднесення тих чи інших проблем до глобальних [6, с.15]:

— планетарний характер проблеми, її вплив на всі групи країн, усі народи світу;

— виявлення проблеми як фактора розвитку суспільства в усіх

регіонах світу;

— загрожуючий характер проблеми: її невирішеність може означати регрес виробничих сил та умов життя усього суспільства;

— необхідність докладання комплексних зусиль усіх держав. За цими критеріями до глобальних відносять такі проблеми:

— демографічну;

— забезпечення людства енергетичними, сировинними та продовольчими ресурсами;

— екологічну;

— освоєння світового океану та космосу;

— роззброєння та конверсію військового виробництва.

Проблема забезпечення людства енергетичними ресурсами виникла у зв'язку із закриттям у деяких країнах атомних електростанцій, на яких використовувались атомні реактори чорнобильського типу (РБМК). Наприклад, у 2000 р. зупинено останній енергоблок на Чорнобильській АЕС в Україні, у 2004 р. планується закрити Литовську АЕС.

Екологічна проблема породжена господарською діяльністю людей. Природа втрачає здатність до самовідновлення. Забруднюються у значних масштабах повітряний басейн (виникають озонові діри), вода, змінюються кліматичні умови. Тому природі необхідний захист.

Прямого удару по світовій економіці завдає загроза ядерної, бактеріологічної та хімічної війни. Останніми роками у цьому питанні відбулися значні зрушення. Знищується частина ядерних арсеналів колишніх соціалістичних країн. З іншого боку, окремі країни (Індія, Пакистан, Іран) докладають значних зусиль для оволодіння ядерною зброєю. Зважаючи на це, на приготування до війни та на запобігання їй витрачаються величезні кошти. Гонка озброєнь гальмує зростання випуску продукції для потреб людей, негативно впливає на їхній добробут[8, c. 57-59].


2. Як економічна диференціація країн світу впливає на процес міжнародно-економічного виробництва інтеграції

Серед країн, що розвиваються, посилюються процеси диференціації, які здійснюються одночасно в кількох напрямах. Це передусім напрям розвитку економічної системи. До недавнього часу серед країн, що визволилися, існувала група країн (понад 20), що обрали адміністративно-командний напрям розвитку. Більшість же країн, що визволилися, орієнтувалися на ринкову систему господарства.

Інша площина аналізу процесу диференціації країн, що розвиваються, - це розмежування (дуже суперечливе) в країнах ринкової орієнтації. Серед них виділились нові індустріальні країни (НІК), які за багатьма показниками наблизилися до розвинених держав і навіть випередили деякі з них.

Є також група країн-нафтоекспортерів, які отримали внаслідок "революції цін" на нафту великі валютні прибутки (наприклад, щорічний розмір ВНП на душу населення в них перевищує 20 тис. дол.). Ці останні були використані з більшою чи меншою ефективністю, що, однак, не призвело до якісних змін у становищі цих країн (порівняно з промислове розвиненими державами).

Інша група країн, що розвиваються, - це держави, де підприємницькі уклади знаходяться на початковому етапі розвитку або мають анклавний, замкнутий характер. Переважають тут нетоварні та дрібнотоварні уклади.

Не можна обійти увагою і таку групу країн, де в центрі розвитку знаходяться концепції ортодоксального релігійного фундаменталізму, зокрема ісламського (Іран, Бангладеш, певною мірою Саудівська Аравія).

Необхідно виділити інші чинники, що породжуються науково-технічним прогресом, які по-різному впливають на окремі держави. Це передусім відмінності в рівнях продуктивних сил, неоднакова забезпеченість природними ресурсами тощо.

Згідно з функціональним критерієм диференціації розрізняють чотири основні підгрупи країн, що розвиваються: 1) нові індустріальні країни; 2) країни-нафтоекспортери; 3) середньорозвинені; 4) найменш розвинені країни. Між цими основними підгрупами існують інші угрупування, які неможливо однозначно віднести до однієї з підгруп[4, c. 165-166].

У спеціалізованих доповідях міжнародних організацій використовуються такі критерії відокремлення нових індустріальних країн:частка промислової продукції у ВНП має становити 30 відсотків, готові вироби в експорті - не менше 50 відсотків; доход на душу населення - не менше 6 тис. дол. на рік. До цієї групи належать Аргентина, Бразилія, Мексика, Південна Корея, Малайзія, Сінгапурі Гонконг, Тайвань та ін.

Історична еволюція країн зазначеної групи різниться і водночас збігається в тому, що шлях їх до нинішнього стану був схожим у тому, що розвитку базових галузей сучасної промисловості передував розвиток харчової та легкої промисловості, сільського господарства та видобувної промисловості. Продукція цих галузей народного господарства значною мірою була орієнтована на експорт. В сучасних умовах все більша частка їхніх експортних прибутків отримується за рахунок вивезення продукції сучасних галузей промисловості. Так, Бразилія нині належить до десяти держав - найбільших світових виробників промислової продукції, а до 2000 р. вона за цим показником випередить, згідно з прогнозами, Італію. Серед країн, які мають найвищі експортні прибутки, Тайвань і Сінгапур.

В економіці нових індустріальних країн важлива роль належить іноземному капіталу. Розміри його, що невпинно зростають, досягають десятків мільярдів доларів. Негативним наслідком широкого застосування іноземного капіталу стала зовнішня заборгованість,

Поряд із спільними рисами у розвитку цих країн існують і відмітні ознаки; місце у міжнародному поділі праці; розміри і структу-ра економічного потенціалу; структура експортного сектора; частка в соціально-економічній структурі традиційних укладів; місце національного капіталу в економіці тощо[3, c. 215-216].

Розмаїтість (у соціальному розумінні) країн, що розвиваються, ґрунтується на поєднанні спільних для всієї групи (товарних) і особливих (нетоварних) укладів у неоднакових пропорціях та формах. В жодному укладі процес відтворення не здійснюється тільки на власній основі і тільки у власних межах. Очевидна їхня взаємодоповненість. З натурально-патріархальним укладом в найменш розвинених країнах пов'язується існування родоплеменних пережитків та форм традиційної організації праці. Цей уклад за своєю суттю є основним соціально-економічним ґрунтом, на якому животіє патріархальне селянство. Показовими в цьому відношенні можуть бути країни Тропічної Африки, в яких колективна власність на землю збереглася донині, хоч і поєднується з індивідуальним привласненням урожаю і закріпленням наділів за окремими родинами. Господарювання характеризується надзвичайно низькою продуктивністю, витримує великий тиск з боку надлишкового населення села і неспроможне забезпечити потреби суспільства в продовольчих товарах.

Водночас спостерігається відносно швидке витіснення традиційних форм виробництва, що історично пов'язувалося з виникненням дрібнотоварного укладу. Останній, в свою чергу, підвладний впливові підприємницького укладу, що постійно міцніє і сприяє існуванню дрібнотоварного (в аграрному секторі, міському ремісництві, торгівлі, обслуговуванні міського населення) виробництва. У такий спосіб вдається частково розв'язувати проблему зайнятості того працездатного населення, яке стікається в міста. Водночас мозаїчність дрібнотоварного укладу розширюється внаслідок сильного впливу згори (з боку іноземного капіталу) і знизу (з боку традиційних форм виробництва).

Отже, форми соціально-економічного прогресу мають множинний, різнорідний, розірваний у просторі та часі об'єкт пізнання - світовий процес суспільного розвитку в цілому.

Однак не може бути єдиної думки щодо соціально-економічного фундаменту нового суспільства: чи ним має бути приватна власність на засоби виробництва (що історично походить від так званого східного способу виробництва), чи визначальне значення відводиться суспільній власності й насамперед у державній її формі (що історично походить від так званого східного способу виробництва), чи чим має бути симбіоз приватної та суспільної власності як форм, що урівноважують одна одну (це відповідає сучасним уявленням про змішану економіку, в тому числі соціал-демократичним).

Визнання множинності історичних варіантів соціально-економічного прогресу вимагає множинності теоретичних моделей відображення їх, а це означає, що потрібно оперувати не одним об’єктом дослідження - ідеалізованою моделлю суспільства, а поліморфним об'єктом, що складається з різних етапів цього суспільства.

Багатоваріантність відображається у відмінностях основних суспільних характеристик: форм власності, політичних структур, ідеологічних орієнтирів тощо.

Базовими характеристиками соціально-економічного прогресу можуть бути такі економічні відносини, які підпорядковуються розумним інтересам людини; пріоритет загальнолюдської моральності, реальний гуманізм суспільних відносин; подолання відчуження основної маси людей від власності, продуктів і результатів праці, влади і управління, що буде супроводжуватися розширенням межі особистої свободи і самостійності[1, c. 176-178].


3. Охарактеризуйте сучасну організаційну-економічну структуру світового господарства

Регіональна підструктура світового господарства представлена економічними об'єднаннями країн, що ґрунтуються на територіальному принципі і мають на меті розв'язання широкого кола економічних проблем. До неї належать міждержавні регіональні загальноекономічні об'єднання та регіональні економічні комісії Організації Об'єднаних Націй (00Н).

Функціональна підструктура представлена міждержавними економічними організаціями з певних питань функціонування світового господарства. Це спеціалізовані економічні об'єднання ООН із загальнофункціональних та галузевих напрямів; міждержавні галузеві організації; міжнародні галузеві організації підприємців; міжнародні кооперативні організації.

У регіональній підструктурі виділяють економічні інтеграційні об'єднання, які діють на основі комплексу спільних економічних інтересів. Життєздатність цих об'єднань забезпечують також географічна і культурна близькість, природний фактор, спільність наукових інтересів різних країн району. Економічний та екологічний аспекти сучасного етапу розвитку науки і техніки розширюють сферу взаємних інтересів. Організаційно-економічні умови, міждержавна уніфікація суспільних потреб сприяють створенню передумов для спільних дій.

З міждержавних регіональних економічних об'єднань у Європі можна виділити: EC, EFTA, NAE. У ЄС (Європейське Співтовариство, з 1 січня 1994 р. - Європейський Союз), до складу якого входять Німеччина, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Великобританія, Данія, Ірландія, Греція, Іспанія, Португалія, Швеція, Фінляндія і Австрія, переважають доцентрові тенденції. Сьогодні цей Союз трансформується в цілісне господарсько-політичне утворення: здійснюється поступовий перехід від національних економічних структур до цілісної євроекономіки.

Досить стійкою щодо протистояння зростанню протекціоністських тенденцій у міжнародній торгівлі зарекомендувала себе EFTA (Європейська асоціація вільної торгівлі), в якій з 1995 р. залишилися Норвегія, Швейцарія, Ісландія. Спільною рисою всіх членів організації є висока частка зовнішньої торгівлі в економіці. Звідси й інтерес до ліквідації перешкод у розвитку торгівлі.

Для виконання функцій посередника в експорті в інші країни надлишку продукції скандинавських оптових товариств, а також частини продукції споживчих кооперативів (переважно сільськогосподарських) Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія утворили NАЕ (Скандинавський кооперативний експорт). Ця організація займається також експортом меблів, що виготовляють на кооперативних підприємствах цих країн, у Німеччину, Японію, Великобританію і США.

Важливі організаційно-економічні зрушення відбуваються в Азії, де створені: ASEAN - Асоціація держав Південно-Східної Азії (Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней і В'єтнам);

CMAC - Спільний ринок арабських країн - економічна організація групи арабських країн у структурі Ліги арабських держав (Спільний ринок утворюють Єгипет, Йорданія, Ірак, Ємен, Кувейт, Лівія, Мавританія, ОАЕ, Сирія, Сомалі, Судан) з метою протистояння економічному тиску з боку західних країн та їхніх економічних угрупувань; К.СО - Регіональне співробітництво з метою розвитку (Іран, Пакистан, Туреччина), до якого приєднуються країни Центральної Азії з колишнього СРСР[2, c. 156-158].

Значно більше подібних міждержавних об'єднань на Африканському континенті. OAU - Організація африканської єдності, в яку входять всі незалежні держави Африки, крім ПАР. У межах цієї організації особливе місце належить Комісії з питань науки, техніки і досліджень. До її компетенції входить широке коло питань економічного розвитку країн континенту. При Комісії функціонує Міжафриканський дослідницький фонд, який розташований у Лагосі (Нігерія).

Досить суперечливою з моменту свого заснування (1965 р.) стала ОСАМ - Спільна Афро-Маврикійська організація, яка спочатку своїм завданням ставила сприяння економічному, політичному і соціальному співробітництву країн-учасниць. У 1974 р. вона відмовилась від розглядання політичних питань і зосередила увагу на розвитку економічних, технічних та культурних зв'язків. До складу організації входять: Бенін, Кот-д'ївуар, Буркіна-Фасо, Маврикій, Нігер, Руанда, Сейшельські острови, Сенегал, Того, ЦАР.

Практично такі самі завдання вирішує ОМУЗ - Організація з освоєння басейну річки Сенегал. Членами цієї міжнародної інституції є Мавританія, Малі та Сенегал. Країни ОМУ5 координують дослідження і роботи, пов'язані з освоєнням природних ресурсів на своїх територіях, реалізуючи окремі проекти щодо іригації, сільського господарства, тваринництва, гідроелектроенергетики, добувної та обробної промисловості, транспорту і зв'язку. Аналогічні функції передбачає ОМОККВ - Організація з експлуатації та розвитку басейну річки Кагери, куди входять Бурунді, Руанда, Танзанія, Уганда.

Постійний консультативний комітет Магрібу - МРСС - утворюють Алжир, Мавританія, Марокко, Туніс. Країни-учасниці проводять консультації з економічних питань на урядовому рівні, обмін технічною інформацією у сферах промисловості, телекомунікацій, транспорту, зв'язку, зайнятості та праці, розвитку судноплавства, туризму.

Серед інших міждержавних загальноекономічних організацій в Африці слід назвати ІІЕАС - Союз держав Центральної Африки (Заїр, Чад, ЦАР); ЦОЕАС - Митний і економічний союз Центральної Африки (Габон, Камерун, Конго, ЦАР); ЕСОУА5 - Економічне співтовариство держав Західної Африки (Бенін, Кот-д'ївуар, Буркіна-Фасо, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Ліберія, Мавританія, Малі, Нігер, Нігерія, Сенегал, С'єрра-Леоне, Того, Кабо-Верде)[5, c. 164-165].

У зв'язку зі зростаючою взаємозалежністю держав та інтернаціоналізацією господарського життя різні міждержавні економічні об'єднання почали виникати також в Латинській Америці. Наприклад, РА (Амазонський пакт), до складу якого входять Болівія, Бразилія, Венесуела, Гайана, Колумбія, Перу, Сурінам, Еквадор, було створено з метою спільного вивчення, освоєння, використання і охорони ресурсів Амазонії та прискорення інтеграції економічних структур країн-учасниць. СА - Андська група - об'єднує Болівію, ' Колумбію, Перу, Венесуелу. Вона реалізує програму прискореного економічного зростання шляхом інтеграції економік, узгодження економічної політики, в тому числі щодо іноземного капіталу.

Амазонський пакт, Андська група, а також Ла-Платська група (ОСР), що об'єднує Аргентину, Болівію, Бразилію, Парагвай, Уругвай, є субрегіональними угрупуваннями, які діють у межах ALADI - Латиноамериканської асоціації інтеграції, куди крім названих уже країн входять також Мексика і Чилі. Країни-учасниці Асоціації укладають між собою угоди про преференціальну торгівлю, економічне взаємодоповнення, співробітництво у сільському господарстві, науці, техніці, розвитку туризму та охороні навколишнього середовища. За Договором Монтевідео II (1980 р.) країни Асоціації поділено на три групи: більш розвинені (Аргентина, Бразилія, Мексика); середнього рівня розвитку (Венесуела, Колумбія, Перу, Чилі, Уруг-вай) і менш розвинені (Болівія, Парагвай, Еквадор). Передбачається надання преференцій менш розвиненим країнам з боку більш розвинених.

Договір Чагуарамас передбачає політичне та економічне співробітництво країн Карибського співтовариства (CARICOM), до складу якого входять Антігуа і Барбуда, Барбадос, Беліз, Гайана, Гренада, Домініка, Сент-Вінсент, Сент-Люсія, Трінідад і Тобаго, Ямайка, Монтсеррат, Сент-Кристофер і Невіс, Антілья. Надзвичайно маленькі розміри територій спонукають ці країни до узгодження позицій з найважливіших міжнародних політичних та економічних питань, спільних виступів на міжнародній арені.

У 1975 р. створено Латиноамериканську економічну систему (SELA), до якої увійшли Аргентина, Барбадос, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гаїті, Гайана, Гватемала, Гондурас, Гренада, Домініканська Республіка, Колумбія, Коста-Ріка, Куба, Мексика, Нікарагуа, Парагвай, Перу, Сальвадор, Трінідад і Тобаго, Уругвай, Чилі, Еквадор, Ямайка і Сурінам. Країни-учасниці відпрацьовують спільні позиції з міжнародних економічних і соціальних питань та щодо третіх країн і організацій, розв'язуючи завдання сприяння внутрішньорегіональному співробітництву з метою прискорення соціально-економічного розвитку.

Торгові палати 45 країн Азії й Африки утворили Афро-азіатську організацію економічного співробітництва (AFRASEC), визначивши її основним завданням сприяння прискоренню процесу індустріалізації в країнах Азії й Африки, здійсненню обміну в комерційній, фінансовій і технічній галузях.

З метою координації політичної діяльності та співробітництва у сфері економіки, транспорту, культури, громадянства, віз 21 держава Арабського Сходу (Афро-азіатський регіон) утворили Лігу арабських держав (LAS).

Ломейська конвенція між 66 країнами Африки, басейнів Карибського моря і Тихого океану (АКТ) та державами ЄС є не тільки юридичною формою регулювання торгово-економічних відносин, а й промислового, фінансового і технічного співробітництва між країнами-учасницями.

Регіональна структура сучасного світового господарства відповідає передусім тенденції до об'єднання індивідуальних, монополістичних і національних капіталів. Це зумовлено як логікою розвитку рівня продуктивних сил, так і потребами поділу праці, спеціалізацією й кооперацією виробництва, його концентрацією і централізацією.

Регіональні економічні комісії OOН (ЕСЕ - Економічна комісія для Європи; ESCAP - Економічна і соціальна комісія для Азії і Тихого океану; ЕСА- Економічна комісія для Африки; ECWA - Економічна комісія для Західної Азії; ECLA - Економічна комісія для Латинської Америки) покликані сприяти економічному розвитку і співробітництву країн відповідного регіону, проводити дослідження, розробляти рекомендації урядам своїх країн. Маючи розвинуті інституціональні структури, ці комісії визначають першочергові напрями своєї діяльності, виходячи з конкретних обставин непропорційності розвитку економічних основ двох тенденцій - доцентрової та відцентрової[8, c. 143-145].

У регіональній підструктурі світового господарства слід розрізняти загальне й особливе.

Загальне полягає в тому, що будь-які об'єднання створюються для реалізації спільного інтересу країн-учасниць. Завдяки участі в міжнародному поділі праці країна дістає доступ до засвоєних попередніми і сьогоднішнім поколіннями природних ресурсів у різних районах планети, до створених людством продуктивних сил, накопичених знань і навичок. Доступ, за висловом К. Маркса, до "загальних продуктивних сил суспільного мозку" дає змогу кожній країні, її народу певною мірою, з більшими чи меншими витратами задовольняти свої матеріальні та духовні потреби. Звідси й об'єктивна зацікавленість держав у функціонуванні світового господарства. Цей спільний економічний інтерес і є цементуючою основою цілісності світового господарства.

Функціонування світового господарства означає подальше поглиблення взаємозалежності його суб'єктів. Розвиток регіональної економічної інтеграції посилює координацію економічної політики, передусім країн розвиненої ринкової економіки. Не завжди ці процеси проходять узгоджено, хоча в цих країнах досягнуто певної суспільної злагоди щодо моделі розвитку. Звідси особливе в регіональних підсистемах виявляється, по-перше, в специфіці інтересів окремих членів підсистем, по-друге, у неоднакових можливостях різних економічних угруповань у досягненні спільного інтересу.

Отже, міжнародна економічна інтеграція ґрунтується на розвитку продуктивних сил, міжнародному усуспільненні виробництва через його інтернаціоналізацію та відповідну еволюцію економічних відносин. Розвиток продуктивних сил виявляється в поглибленні міжнародного поділу праці, що зумовлює урізноманітнення зв'язків у виробництві, технологіях, торгівлі, фінансах тощо. Результатом міжнародного усуспільнення виробництва є інтернаціоналізація господарського життя. Усе це призводить до ускладнення економічних відносин, а також політичних і правових зв'язків між країнами[1, c. 216-218].

4. В чому полягають проблеми європейської економіки інтеграції та формування европейсько-економічного співпростору

Глобальні зміни, що відбулися у світі наприкінці XX століття, призвели до трансформації поглядів на зовнішню політику, національну безпеку, архітектуру міжнародної безпеки взагалі. Пішло в небуття блокове протистояння, відбувається переоцінка системи ризиків для сучасної держави і, що найголовніше, ми є свідками все більшої прагматизації відносин між країнами, в основі яких домінують економічні чинники.

Є кілька ступенів розвитку регіональної економічної інтеграції. Найпростішою формою є зона вільного товарообміну, як, наприклад, EFTA. Для такого початкового ступеня характерне зняття обмежень товарообміну між країнами - учасницями відповідного договору щодо кількісних показників і тарифних бар'єрів. Наступною сходинкою є митний союз, коли такі обмеження встановлюються також щодо третіх країн. Важливим ступенем розвитку регіональної економічної інтеграції є створення спільного ринку. При цьому ліквідуються і немитні бар'єри та вводиться вільне переміщення товарів, капіталів, робочої сили, валютних ресурсів між краї-нами-учасницями. Вищим ступенем регіональної економічної інтеграції стає економічний союз, класичним прикладом якого є ЄС, де мають вироблятися і втілюватися в життя єдина економічна політика, впроваджуватися валюта тощо, ЄС розвивається у напрямі до специфічного федеративного об'єднання через немалі труднощі та суперечності. Проте, щоб підійти до такого ступеня, члени ЄС пройшли тривалий шлях національного розвитку. Що ж до інте-грації, то її було започатковано в окремих галузях виробництва (у металургії, атомній і вугільній промисловості тощо) невдовзі після другої світової війни. Починаючи з Римського договору 1957 р. вона набула комплексних форм. Знаменною віхою у розвитку не тільки економічної, а й політичної інтеграції країн - членів ЄС стала Маастріхтська угода 1991 р. Ряд країн Європи, в тому числі Україна, ведуть переговори про асоціацію з ЄС.

Завдання модернізації економіки, засвоєння найновітніших досягнень науки і техніки в країнах ринкової економіки, що розвиваються, можуть бути вирішені через встановлення стабільних і широких контактів з країнами розвиненої ринкової економіки. Це, в свою чергу, можливе за умови виробництва порівняно конкурентоспроможної продукції, що потребує вдосконалення ринкового механізму господарювання, створення змішаної економіки, запровадження інших елементів соціальне орієнтованої ринкової економіки. Подібні завдання постають і перед країнами перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки. Отже, проблема створення в країнах цих двох соціально-економічних підсистем механізму економічного саморегулювання багато в чому збігається із завданням адаптації цих країн до сучасних реалій світового господарства.

Крім того, країни перехідної від централізованої керованої до ринкової економіки паралельно вирішують надзвичайно складну проблему становлення своєї державності, роблять спробу підвести під неї економічний грунт. Вирішення таких проблем уповільнює економічні перетворення, оскільки відтягує і сили, і кошти, потрібні ще й для подолання опору старих структур[6, c. 197-198].

Шляхи входження України до європейського економічного простору можуть бути досить різноманітними, проте визначатимуть їх темпи внутрішньої трансформації системи. Ця трансформація, якщо подавати її у дещо спрощеному вигляді, характеризуватиметься акцентом на власні сили та ресурси з урахуванням об'єктивної необхідності закладання нових засад співробітництва України з іншими державами колишнього СРСР (зв'язки з ними набули характеру зовнішніх економічних зв'язків) та визначенням економічної стратегії, спрямованої на розвиток економічних відносин із Заходом.

Важливе міжнародне значення має також позиція Заходу з надання Україні безпосередньої термінової підтримки на шляху до цивілізованої ринкової системи та у розробці міжнародної програми участі країн Заходу в реконструкції держав Східної Європи (в тому числі України). Програму мають контролювати західні країни і міжнародні фінансові інститути, залишаючи, її водночас обов’язково відкритою для ініціативи й участі держав Східної Європи як рівноправних партнерів[4, c. 246-247].


Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.

загрузка...
Top