Формування зв’язків України і Туреччини. Історико-географічні аспекти

Вступ.

1. Теоретико-методологічні положення географічних досліджень міждержавних зв’язків.

1.1. Види і форми міждержавних зв’язків і відносин.

1.2. Підходи до досліджень міждержавних зв’язків.

1.3. Методика географічних досліджень міждержавних відносин.

2. Періодизація зв’язків України і Туреччини.

2.1. Етапи формування зв’язків.

2.2. Радянська Україна у зовнішній політиці Туреччини.

2.3. Відновлення та розвиток двосторонніх відносин на сучасному етапі.

3. Сучасний стан взаємодії між Україною і Туреччиною.

3.1. Торгівельно-економічне співробітництво.

3.2. Співробітництво в виробничій та культурній сферах.

3.3. Співробітництво в галузі туризму.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Посилення позицій Туреччини в регіоні пов'язано з її власним досвідом модернізації, що реалізується через сучасні універсальні технології розвитку, коли робиться акцент на регіональних економічних інтересах, енергії приватного капіталу. Турецькі приватні фірми активно діють у регіоні. Головними напрямками є будівельні підряди - ринок, у якому Туреччина спромоглася посісти відчутне місце у світовому масштабі. Вони будують дешевше і відносно якісно. Крім того, турецькі фірми включилися в створення переробної, легкої та харчової промисловості. Турецький капітал також кооперується з провідними транснаціональними корпораціями, маючи функцію посередника. Проникнення турецького капіталу фінансується також за рахунок державної допомоги самої Туреччини.

Ідея пантюркізму має скоріше економічне підґрунтя: Туреччина енергійно підтримала незалежні країни, надавши торгові пільги та кредити. Тут також спрацював і антиросійський чинник, тобто пошуки в Туреччині певної противаги. В річищі ідей пантюркізму відбувається перехід центральноазійських країн на латинський алфавіт, нарощуються інтенсивні культурні контакти та між політичними елітами. З іншого боку, спрацював певний романтизм щодо цивілізованої Туреччини, а також - пошуки союзників, відповідної моделі модернізації.

Головним важелем пантюркістських впливів стали регулярні зустрічі керівників тюркомовних держав (Анкара, 1992, Стамбул, 1994). У серпні 1995 р. на саміті в Бішкеку обговорювалися ідеї тіснішої кооперації в межах тюркомовного альянсу. На четвертій зустрічі керівників тюркомовних країн у Ташкенті (жовтень 1996 р.) була прийнята Декларація про подальше співробітництво в галузі культури та інформації, в розбудові трас Великого шовкового шляху, поліпшення двосторонніх відносин тощо.

Розвиток відносин з Туреччиною є одним з головних пріоритетів України в південному напрямку. Підписаний дуже важливий Договір про дружбу і співробітництво між обома державами строком на 10 років. Після отримання Україною незалежності між Києвом і Анкарою не виникало спірних питань. У вирішенні проблем військової й екологічної безпеки в регіоні Чорного моря, його демілітаризації складається прямий і безпосередній інтерес обох країн. Але і в пошуку балансу сил у новій і складній геополітичній ситуації, що склалася в регіоні за останні роки, інтереси Туреччини й України багато в чому можуть збігатися. В Україні високо оцінюють розуміння Туреччиною проблем, пов'язаних з поверненням з місць депортації до Криму етнічно спорідненого туркам кримськотатарського народу.

Туреччина є ключовою державою для України, оскільки через неї йдуть найбільш зручні транспортні шляхи у Середземноморський та Близькосхідний регіони. Хоча останнім часом Туреччина проробляє шляхи диверсифікації власного зовнішньополітичного курсу, однак він загалом залишається проамериканським. Туреччина має тривалий конфлікт з Грецією, і це робить проблематичним її входження до Європейської спільноти. Її стратегічне значення як південно-східного флангу НАТО втрачається із зниженням порога конфронтації між Заходом та РФ. Мотиви для зближення України з Туреччиною виглядають досить обґрунтованими: необхідність забезпечення транспортування енергоносіїв в і через Україну, компліментарність економік, співпраця в межах ЧЕС тощо. Розвиток партнерських стосунків з Туреччиною, на яку нині припадає близько половини всього обсягу торгівлі України з близькосхідними країнами, слід вести переважно в рамках двостороннього економічного співробітництва, або в межах системи ЧЕС, уникаючи їх перетворення на стратегічний військово-політичний альянс.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси формування зв’язків України і Туреччини, дослідити їх історико-географічні аспекти

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

  • визначити види і форми міждержавних зв’язків і відносин;
  • охарактеризувати підходи до досліджень міждержавних зв’язків;
  • дослідити періодизацію зв’язків України і Туреччини;
  • проаналізувати сучасний стан взаємодії між Україною і Туреччиною.

Наукова новизнароботи полягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема формування зв’язків України і Туреччини.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси міждержавних історико-географічних зв’язків України.

Предметом дослідження виступають основні риси формування зв’язків України і Туреччини.

1. Теоретико-методологічні положення географічних досліджень міждержавних зв’язків

1.1. Види і форми міждержавних зв’язків і відносин

У другій половині XX ст. міжнародні економічні відносини у світовому господарстві набули надзвичайного значення. Цьому сприяло розширення і поглиблення економічних відносин між країнами, групами країн, окремими фірмами та організаціями. Посилюється міжнародний поділ праці, інтернаціоналізація господарського життя, збільшується відкритість національних економік, розвиваються та укріплюються регіональні міжнародні структури. Міжнародні зв'язки пронизують більшість національних економік, спричиняючи значний вплив на світову економіку. Базуючись на економіці окремих держав та світовій економіці, міжнародні економічні відносини залежать від них. Але вони є самостійним явищем, формою існування і розвитку світового господарства, його внутрішнім механізмом.

Міждержавні відносини відображають господарські зв'язки між державами, регіональними об'єднаннями, підприємствами, фірмами, установами, юридичними та фізичними особами для виробництва та обміну товарів і послуг, матеріальних і фінансових ресурсів. Основою їх є ринкові системи і механізми.

Міжнародні економічні відносини проявляються на різних рівнях економіки — на макрорівні, мікрорівні, наднаціональному рівні. На кожному з рівнів діють різні суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності: на мікрорівні — окремі громадяни, підприємства і фірми, які проводять зовнішньоекономічні операції; на макрорівні — національні господарства, які безпосередньо здійснюють і регулюють зовнішньоекономічну діяльність; на наднаціональному рівні — міжнародні організації та наднаціональні інститути.

У світовому господарстві розвиваються усі найважливіші форми міжнародних економічних відносин:

1) міжнародна торгівля товарами та послугами;

2) міжнародна міграція капіталу;

3) міжнародна міграція робочої сили;

4) міжнародна передача технології;

5) міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини;

6) міжнародна економічна інтеграція;

7) міжнародні зусилля у вирішенні глобальних економічних проблем[11, c. 37].

Усі форми міжнародних економічних відносин взаємопов'язані й взаємозалежні. Для них на сучасному етапі характерне:

1) зростання масштабів і якісна зміна характеру традиційної міжнародної торгівлі готовою продукцією — із суто комерційної вона значною мірою перетворилась у засіб безпосереднього обслуговування національних виробничих процесів;

2) інтенсифікація міграції капіталу в різних формах;

3) зростання масштабів міграції робочої сили;

4) прискорення і розширення інтеграції економік країн і регіонів;

5) швидкий обмін науково-технічними знаннями;

6) розвиток сфери послуг;

7) об'єднання зусиль у вирішенні глобальних економічних проблем.

В сучасних умовах міжнародне співробітництво відбувається в таких основних формах:

• науково-технічне співробітництво;

• взаємовигідна міжнародна торгівля (зовнішня торгівля);

• надання кредитів і позик, в тому числі і безвідплатних;

• створення спільних підприємств;

• спеціалізація і кооперування виробництва;

• торгівля технологіями, або спеціалізація на виробництві комплектуючого обладнання;

• спільна участь зацікавлених країн у розробці багатих природних ресурсів;

• іноземні інвестиції як найважливіша форма стимулювання розвитку економіки країни;

• міжнародний туризм;

• культурні зв'язки між країнами світу.

Ефективною формою міждержавних зв'язків є інтуризм. Він є однією з найперспективніших галузей народного господарства. Інтуризм перетворився у важливу галузь господарства світу, приносячи щорічно до 200 млрд. доларів прибутку.

Слід повніше і ефективніше використовувати такі види туризму, як маршрутно-пізнавальний, курортно-оздоровчий, діловий, ярмарковий, конгресний, лікувальний, лижний, а також туризм з метою навчання, полювання, рибальства, релігійний. Україна має для цього всі умови[22, c. 31-32].


1.2. Підходи до досліджень міждержавних зв’язків

Міжнародна політика як спосіб взаємодії і взаємовідносин між розрізненими соціальними угрупованнями — племенами й племінними об'єднаннями, націями, державами, союзами держав — формується одночасно з виникненням і розвитком цих спільнот.

Інтенсивності міжнародних відносин, збагаченню їх змісту й форм значною мірою сприяли буржуазно-демократичні революції XVIII —XIX ст. Розвиток машинного виробництва, використання найманої робочої сили поступово привели до утворення єдиного світового ринку, широкого розгортання торгівлі, встановлення розгалуженої мережі економічних, технічних, наукових, культурних та інших зв'язків. Налагодження й зміцнення цих зв'язків відбувалося внаслідок вдосконалення засобів комунікації. У XIX ст. було укладено велику кількість угод щодо питань транспорту, зв'язку, санітарно-медичного обслуговування та ін. Створюються перші міжнародні організації, покликані сприяти вирішенню спеціальних питань, наприклад Міжнародний телеграфний союз (1865), Всесвітній поштовий союз (1874). Проголошено і розпочато реалізацію принципу вільного судноплавства на міжнародних ріках — Дунаї, Рейні та ін. Широко використовують інституцію міжнародного арбітражу для розв'язання різних суперечок.

Однак, незважаючи на визнання демократичних політичних принципів — свободи, рівності, суверенітету тощо, ще довго практику міжнародних відносин визначала боротьба за сфери впливу, джерела сировини, ринки збуту та їх перерозподіл. У XIX — XX ст. порушується принцип недоторканності держав, не дотримуються принципи невтручання у справи інших, насамперед малих і слабких держав. Продовжується політика територіальних загарбань. Колоніальні імперії змінюються, з одного боку, під тиском національно-визвольних сил, а з іншого — як результат прагнення сильних держав до перерозподілу сфер впливу. Внаслідок нових колоніальних загарбань встановлюються напівколоніальні режими у Китаї, Туреччині, Персії, Єгипті та ін.

Право держав на задоволення своїх інтересів шляхом війни, як і раніше, залишається непохитним, його навіть закріплюють у низці міжнародних угод. Так, Віденський конгрес 1814 — 1815 pp. визнав законність колективної інтервенції на захист монархічних порядків та існуючих кордонів у Європі. З цією метою у 1815 р. створено Священний союз у складі Австрії, Пруссії, Росії й Франції. Застосування військової сили розглядали як законний засіб розв'язання суперечок між державами аж до середини XX ст. Анексію та контрибуцію" вважали цілком правовими способами розширення території, державного збагачення[2, c. 3].

Лише із середини XX ст. під впливом наслідків Другої світової війни й загрози термоядерного конфлікту світова громадськість, правлячі кола низки провідних держав поступово дійшли висновку про неприпустимість, згубність воєнних засобів розв'язання міжнародних конфліктів за сучасних умов. Але до цього людству ще треба було пережити період "холодної війни".

Тому найперше, до чого звертаються дослідники міжнародних відносин, — це проблеми конфліктів, їхнє коріння, причини виникнення та шляхи розв'язання, проблеми війни і миру, розвитку співробітництва між країнами та народами.

Утім, нині вкрай важливим виявився комплексний історико-політологічний підхід до аналізу міждержавних відносин України і Туреччини.

Співпраця з Туреччиною набуває для України особливого значення. Вона - найближчий сусід, історично пов'язана з Україною і належить до п'ятірки країн, з якими відносини останнім часом розвивались найінтенсивніше. Тому її проголошено стратегічним партнером України.

Туреччина визнала незалежність України 16 грудня 1991 р. Протокол про встановлення дипломатичних відносин було підписано 3 лютого 1992 р. 4 травня 1992 р. було підписано Договір про дружбу та співробітництво між Україною і Турецькою Республікою.

Після здобуття Україною незалежності між Києвом й Анкарою не виникало спірних питань. У розв'язанні проблем військової та економічної безпеки в регіоні Чорного моря, його демілітаризації безпосередньо зацікавлені обидві країни. Інтереси Туреччини й України багато в чому можуть збігатися в пошуку балансу сил у новій геополітичній ситуації, що склалася в останні роки. Туреччина - ключова держава для України у розвиткувідносин з державами Середземномор'я та Близького Сходу. Зближення України з Туреччиною зумовлено взаємною зацікавленістю у транзиті енергоносіїв, компліментарністю економік, співпрацею у форматі Чорноморського економічного співробітництва тощо. Між Україною і Туреччиною існує багато спільного: обидві країни визнають політичну погоду в Чорноморському регіоні, мають однакову стратегічну мету, зокрема вступ до Євросою-зу та розбудову (на різних рівнях) відносин з НАТО. Україну цікавить розвиток двосторонніх торговельно-економічних відносин, у тому числі продаж Туреччині зброї. Регулярні взаємні візити на вищому рівні з часу здобуття Україною незалежності -запорука вдосконалення різновекторних добросусідських контактів. Так, за останні роки було поповнено новими документами договірно-правову основу україно-турецьких відносин, що має істотно сприяти розширенню співробітництва двох держав у економічній, енергетичній, юридичній та інформаційній сферах. Зокрема, за підсумками переговорів на найвищому рівні в Анкарі в листопаді 2000 р. було ухвалено дев'ять україно-турецьких документів. Окрім того, підписано Міжурядову угоду стосовно оперативного сповіщення про ядерні аварії, Міжурядову угоду про правову допомогу та співпрацю у цивільних справах, обмін інформацією щодо ядерних установок, Міжурядову угоду про взаємний захист інформації і матеріалів, обмін якими здійснюється в процесі співробітництва в галузі оборонної промисловості; Міжвідомчу угоду про співпрацю в галузі фармацевтичної промисловості, Угоду про співробітництво в галузі обміну інформацією між Українським національним інформаційним агентством Укрінформ та Анатолійським агентством. Як наголосив Міністр закордонних справ А. Зленко, вперше на переговорах прозвучала думка про вироблення довготривалої економічної програми на 10-15 років.

Туреччина - четвертий найбільший торговий партнер України (після Росії, Німеччини і Туркменії), а Україна - 16-й торговий партнер Туреччини. Рівень товарообміну між двома країнами 2002 р. досяг рекордної позначки - 1 млрд 430 млн доларів США. Щодо інвестицій в Україні, то Туреччина посідає 20 місце серед 111 іноземних держав. Обсяг турецьких інвестицій збільшився і досяг 37 млн доларів. В Україні працює 257 компаній з турецькими інвестиціями, переважно в Одесі, Києві, Криму та Донецькій області, 20 турецьких будівельних компаній у межах 41 проекту на загальну суму 500 млн доларів США. Українські ж інвестиції в Туреччині дуже маленькі - майже 300 тис. доларів.

Актуальні питання євроатлантичної інтеграції обох країн і проблеми двосторонніх відносин були обговорені під час візиту Президента Туреччини А. Сезара до України в червні 2003 р. У присутності президентів обох країн було підписано низку двосторонніх документів, зокрема Міжурядовий протокол про внесення змін і доповнень до Угоди про морське торгове судноплавство та Меморандуму про співпрацю найбільших експертних центрів обох країн.

Україна і Туреччина домовились спільно зміцнювати стабільність і безпеку в районі Чорного моря та Причорномор'я, а також разом боротися з тероризмом. З цією метою вони імплемен-туватимуть Документ про заходи зміцнення миру і безпеки у військово-морській сфері на Чорному морі, а також використовуватимуть потенціал Чорноморського військово-морського об'єднання (BLACKSEAFOR). У спільній заяві обох президентів зазначається, що Україна і Туреччина домовилися використовувати транзитний потенціал Чорного моря і розвивати транспортну галузь у межах Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). При цьому обидві країни мають на меті інтегрувати транспортну інфраструктуру Чорного моря з Транс'європейською транспортною мережею.

Фактором зближення є прагнення Туреччини надати допомогу Україні в облаштуванні кримських татар. Туреччина підтвердила, що профінансує придбання тисячі квартир для кримських татар-репатріантів, які повернулися в Україну.

Україна і Туреччина мають вагомі спільні геополітичні інтереси, зокрема збереження екології Чорного моря, ідентифікація транспортних шляхів, насамперед нафтопродуктів. Водночас із зацікавленістю обох країн в розвитку різноманітних зв'язків вагомим є забезпечення національних інтересів.

Ключовою темою україно-турецької співпраці має стати подальше посилення двостороннього партнерства, пошук шляхів для поновлення його конкретними справами та проектами.

Отже, європейська інтеграція передбачає складний і тривалий процес внутрішнього реформування, а також реформування відносин із третіми сторонами. До інтеграційного процесу належать багато обов'язкових стадій, які має пройти будь-яка країна, що має намір навіть у майбутньому стати складовою єдиної Європи. Це стосується і України: зволікання не додає дивідендів, а лише ускладнює процедури узгодження. Сам процес інтеграції повинен допомогти Україні розвинути сильнішу економіку, підвищить ефективність системи демократії та рівень внутрішнього розвитку. Звичайно, сильна економіка, ефективне господарювання потрібні, незалежно від того, до якого союзу країна воліла б пристати. Радше навпаки: чим вищий рівень економічної динаміки продемонструє країна, тим бажанішим партнером вона зможе стати у міжнародних відносинах.

Загалом оцінюючи досягнення України у процесі європейської інтеграції, зазначимо, що відбулось часткове входження України до означених структур, закладено підвалини для подальшої інтеграції в європейський економічний простір і сферу безпеки. [26, c. 53-56].


1.3. Методика географічних досліджень міждержавних відносин

Економічна і соціальна географія світу – галузь науки, яка досліджує географічні основи світового господарства, глобальних проблем людства і світогосподарських зв’язків, а також територіальну організацію суспільства в світі і окремих країнах з урахуванням інтеграційних процесів у різних регіонах планети. Як наука географічна, вона використовує в дослідженнях загальногеографічні підходи і методи і має тісний зв’язок з природничими дисциплінами. Разом з тим, як наука гуманітарна, вона користується економічними і соціологічними методами і працює в тісному контакті з суспільними науками, маючи з ними спільний об’єкт. Як і економічні науки, економічна і соціальна географія світу досліджує господарства, ринкові відносини, але в їх просторову аспекті, вона оперує категоріями ефективності, організації, оптимальності і т.п., пов’язуючи їх з простором, виявляючи їх регіональні відмінності і причини цих відмінностей, механізми просторових економічних процесів. Як і інші соціологічні науки, економічна і соціальна географія в основу дослідження ставить суспільство, людину, різні спільності людей, в т.ч. специфічні для даної територіальної спільності.

Економічна і соціальна географія світу, яка вивчає світове господарство, зміни і функціонування взаємопов’язаних соціально-економічних територіальних систем господарства і населення країн та їх груп, - це складна наукова система, в складі якої нараховується багато наукових дисциплін. В її структурі виділяються галузеві, комплексні, комплексно-галузеві і регіональні науки. Блок галузевих наук утворюють географія населення, географія природних ресурсів і умов, географія господарства і географія інфраструктури та їх підгалузі в світі. До блоку комплексних наук належать країнознавство і краєзнавство. У складі галузево-комплексного блоку виділяються як окремі наукові дисципліни (політична географія, географія культури, історична географія, медична географія, військова географія, економічна картографія), так і інформаційно-прогнозні напрями – геоінформатика, геопрогнозування. Регіональні економіко-географічні науки утворюють важливий блок наукових дисциплін економічної і соціальної географії світу у складі районології і регіонології.

Аерокосмічні методи — це дослідження і картографування Землі за допомогою літальних повітряних чи космічних апаратів. Виділяють фотографічні, електронні, геофізичні і візуальні аерокосмічні методи.

Моделювання дозволяє вивчати розвиток географічних об'єктів, процесів і явищ за допомогою їхніх моделей. Виділяють моделювання графічне, математичне і машинне (за допомогою ЕОМ). Головним джерелом географічної інформації були і залишаються географічні карти, хоча зараз вони часто зберігаються в пам'яті ЕОМ і є частинами геоінформаційних систем, що одержують інформацію із супутників і з численних метеостанцій, що включають банки даних, що містять звіти про результати праці багатьох дослідницьких колективів.

Генетичний метод - метод дослідження явищ чи предметів, заснований на аналізі процесу виникнення, становлення, послідовності стадій його розвитку. Генетичний метод припускає зведення різноманіття явищ до фундаментальних вихідних елементів і виведення з них досліджуваного явища. Геофізичні методи - методи вивчення надр Землі, засновані на тому, що:

- магнітне поле і поле тяжіння Землі змінюються в залежності від її внутрішньої будівлі;

- пружні коливання й електричні струми поширюються неоднаково в різних гірських породах і т.д.

За результатами вимірів швидкості поширення пружних коливань (сейсмічних хвиль), електричної провідності порід, напрямку і напруженості магнітного поля і поля сили ваги робляться висновки про будову земних надр, недоступних для безпосереднього спостереження.

Використання геофізичних методів вимагає польових робіт зі спеціальним устаткуванням. Геофізичні методи широко використовуються при пошуках і розвідці корисних копалин, особливо нафти і газу.

Польові роботи - збір відомостей про досліджувану територію безпосередньо на місцевості. Польові роботи - основний і самий древній метод наук про Землю[28, c. 59-62].


2. Періодизація зв’язків України і Туреччини.

2.1. Етапи формування зв’язків

Туреччина і Україна, як самостійні держави, народилися на уламках імперій, що розпалися. Ряд соціально-економічних і політичних чинників, зокрема, національно-визвольна боротьба народів, що входили до складу Російської та Османської імперій, призвели зрештою до їх занепаду.

Після повалення Російської імперії, голова Центральної Ради М.Грушевський, перший президент УНР, прагнучи побудувати суверенну демократичну Українську державу, підкреслював особливу важливість "економічного й культурного співробітництва, кооперації народів Чорного моря".

Османська імперія на кінець XIX ст. втратила значну частину своїх територій у Європі, Північній Африці та Азії. Вступивши в Першу світову війну на боці австро-німецького блоку, імперія зазнала поразки. За умовами перемир'я, нав’язаними Антантою, Османська імперія фактично припинила своє існування. 29 жовтня 1923 р. Туреччина була проголошена республікою. Так, на руїнах Османської імперії виникла нова суверенна держава. У той час Україна здійснювала активну зовнішньополітичну діяльність щодо підтримки Туреччини, хоча ситуація тут також була досить складною. В Україні в результаті подій жовтня 1917 р. та проголошення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) на певний час встановилося двовладдя, розпочалася громадянська війна. Таке внутрішньополітичне становище не сприяло широкому розгортанню зовнішньополітичних відносин України і Туреччини. Проте вони мали місце. Туреччина, одна з перших країн світу, визнала незалежну Українську державу (УНР) і встановила з нею дипломатичні відносини. Першим послом УНР у Туреччині був призначений М.Суховкін, якого пізніше змінив О.Лотоцький. У Туреччині султанський режим змінився республіканським. У той же час, була ліквідована УНР і на території України встановився режим радянської влади.

Уряд УСРР продовжував розвивати і зміцнювати дружні відносини з урядом Туреччини. Початком цих відносин стало підписання представником УСРР Ю.Коцюбинським (сином визначного українського письменника М.Коцюбинського) та надзвичайним посланником Ангори (Анкари) Алі-Фуад-пашою конвенції про репатріацію турецьких військовополонених та громадян, інтернованих під час Першої світової війни.

У 1922 р. в Анкарі було підписано Договір про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною. Він відповідав життєвим інтересам обох країн, став правовою основою зміцнення і подальшого розвитку добросусідських відносин, закріпивши, зокрема, оформлення політичного союзу і започаткувавши досить активне торговельно-економічне і культурне співробітництво. В умовах дипломатичної та економічної блокади Туреччини з боку країн Антанти цей договір значною мірою сприяв військовим перемогам турецьких патріотичних сил.

З утворенням 30 грудня 1922 p. CPCP, союзні республіки втратили безпосереднє право на участь у міжнародних відносинах. Тоталітарний режим обмежив, але не припинив добросусідські відносини України з іншими країнами. Україна займала важливе місце в загальносоюзному експорті у країни зарубіжного Сходу, в тому числі Туреччину. Туреччина ввозила в Україну свої традиційні товари - вовну, тютюн, бавовну, цитрусові, горіх-фундук тощо. До Туреччини експортували чавун, різні види сталі, електродвигуни, а також вугілля, ліс, борошно, цукор. Частка України в зовнішньоторговельному обороті СРСР з Туреччиною у другій половині 20-х pp. складала 45%.

У 30-х і наступних роках була надана значна допомога Туреччині в спорудженні велетнів текстильної промисловості - комбінатів у Кайсері і Назіллі, заводів по виробництву скла поблизу Стамбула та ряду інших підприємств.

Складалися добрі традиції в українсько-турецьких відносинах у галузі культури і науки. Значна роль тут належить Всеукраїнській науковій асоціації сходознавства, створеній у 1936 р. за ініціативою академіка А.Ю.Кримського (1871-1942). Велике значення у зближенні українського і турецького народів, поглибленні їх культурних зв'язків мав обмін делегаціями діячів культури, візити на різних рівнях.

Проте весь потенціал розвитку українсько-турецьких відносин на той час не був використаний. Ситуація змінилася у 1944 p., коли Верховною Радою СРСР був прийнятий Закон про надання союзним республікам повноважень у зовнішній політиці. Україна стала однією із засновниць ООН, членом багатьох інших міжнародних організацій, що де-факто означало міжнародне визнання статусу України як суб'єкта світової політики. В україно-турецьких відносинах це призвело до посилення економічних, науково-технічних, культурних зв'язків.

Новий період в історії українсько-турецьких відносин пов'язаний з відновленням незалежності України 1991 р. Проголошення незалежності України значно активізувало українсько-турецькі відносини, піднявши їх на якісно новий рівень. 16 грудня 1991 р. Туреччина однією з перших країн світу офіційно визнала Україну як незалежну державу. З лютого 1992 р. між країнами були встановлені дипломатичні відносини на новому рівні. Базовим документом цих відносин став Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою, який укладено строком на 10 років з автоматичним продовженням його чинності на наступні п'ятирічні періоди. В Анкарі та Києві діють посольства обох країн, а в Стамбулі - Генеральне консульство України.

Перші кроки Туреччини та України у справі розвитку двосторонніх стосунків у нових історичних умовах продемонстрували взаємну зацікавленість, наміри досягнути якісно нового рівня міждержавної взаємодії. Про це свідчать високі темпи зближення позицій України й Туреччини з широкого кола актуальних проблем, вирішення яких може відіграти важливу роль в економічному, соціальному та культурному житті обох країн. Подальша активізація контактів між обома державами сформувала по суті новий вектор у їхніх зовнішньополітичних курсах, спроможний радикально змінити пріоритети міжнародних орієнтацій держав Близького та Середнього Сходу, Центральної та Східної Європи.

Турецько-українські зв'язки у сфері туризму починаються з підписанням 30.04.1994 р. Договору про співробітництво. Згідно і ним договором сторони зобов'язуються виконувати таке:

надавати пріоритетного значення розвитку та розширенню туристичних Ликів між двома країнами:

- заохочувати близьке співробітництво між туристичними організаціями та установами двох країн;

- організовувати тури, молодіжний туризм та різного роду культурні і спортивні заходи з мстою збільшення потоку туристів;

- заохочувати проведення виставок туризму в обох країнах і збільшення обміну основними статистичними даними, дослідницьким матеріалом, туристичними виданнями та досвідом.

Вищезазначений договір № 22063 від 26.09.1994 р. вступив у дію і часу йот публікації в Офіційній газеті.

05.04.2002 р. у Києві було проведено другу конференцію з питань туристичного потенціалу двох країн. За результатами конференції було підписано протокол, згідно з яким сторони дійшли згоди в такому:

- співпрацювати в таких сферах, як розширення туристичних пропозицій в обох країнах, організація належного інформування та реклами, реалізація проектів щодо збільшення ваш туризму и економічному та соціальному житті, у сфері туристичної освіти, шляхом обміну студентами та спеціалістами ціп сфери па додаток до існуючих освітніх програм, і метою збільшення потоку туристів;

- надавати пріоритет пожвавленню обміну туристами та потенційним можливостям сфери для збільшення туристичного потенціалу обох країн у рамках співробітництва на рівні приватного та державного секторів;

- ознайомлювати міжнародний ринок із продукцією місцевого туризму, встановлювати безпосередні зв'язки між туристичними фірмами, збільшення продуктивності у сфері пролажу туристичних послуг, збільшувати суму коштів, отримуваних з туризму, в бюджеті країни та заохочувати до участі у цьому спеціалістів обох країн;

- інформувати один одного про всі туристичні заходи, що проводитимуться на території обох країн;

- Забезпечувати взаємну підтримку в питанні полегшення портових закордонних формальностей і. згідно з цим, надаючи особливого значення чорноморському ралі "Кайра", підтримку зацікавлених організацій у реалізації цього заходу;

- розглядати спільні можливості входу в базис розвитку міжнародних транспортних коридорів, разом зі спрямованими інвестиціями включно, а також обмінюватися технічною Інформацією стосовно можливості реалізації інвестиційних проектів;

- періодично проводити засідання збірної комісії з метою врегулювання проблем, що можуть виникнути в ході виконання умов договору.

- забезпечити участь представників туристичних, готельних, страхових, транспортних організацій та фірм обох країн у роботі збірної комісії.

Вищезазначений протокол № 25029 від 23.02.2003 р. набув чинності з моменту його публікації в Офіційній газеті[30, c. 84-86].

2.2. Радянська Україна у зовнішній політиці Туреччини

Перед Туреччиною, яка після розпаду Османської імперії фактично отримала якісно інший державний статус, гостро постало питання позбавлення глибокої залежності від країн Антанти й зміцнення власного міжнародного становища.

У 1920 р. за умов посилення блокади Туреччини уряд Кемаля-паші закономірно шукав контактів на півночі, де він розраховував дістати підтримку не тільки моральну, а й матеріальну та військову. За цих умов зміна політичного режиму мало впливала на стратегію. Вже 16 березня 1921 р. було підписано Московський договір про дружбу та братерство між Туреччиною та Радянською Росією, 13 жовтня того ж року — Карський договір з республіками Радянського Закавказзя. А наприкінці 1921 року до Анкари відбула надзвичайна українська місія на чолі з членом Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів УСРР М.Фрунзе. Через нього турецькому урядові була передана значна сума коштів. 2 січня 1922 р. було підписано Договір про дружбу і братерство між Туреччиною та Україною. Виступаючи 3 січня 1922 р. на прийомі з нагоди підписання договору, голова Великих Національних зборів М.Кемаль-паша відзначав: «Туреччина та Україна — найближчі одна до одної країни. Так само є близька й дружба між народами цих двох країн».

Нове керівництво Туреччини легко пішло на забуття основ двосторонніх зв’язків, закладених у перші повоєнні роки, і охоче підігравало відповідному підходу більшовиків. Таким чином Анкарський договір про дружбу та братерство став наступною важливою віхою в добросусідських стосунках між Україною та Туреччиною. Він передбачав установлення дипломатичних і консульських відносин, заклав правові підвалини їх політичного союзу, започаткував активне співробітництво в торговельно-економічній та культурній сферах.

Анкарський договір, разом із Московським і Карським договорами, мав велике значення для подальшого розвитку незалежної турецької держави, засвідчив прорив дипломатичної та економічної блокади з боку держав Антанти. Крім того, ці угоди значною мірою сприяли і військовим перемогам турецьких патріотичних сил. Але надалі договору не судилося відіграти великої ролі в українсько-турецьких стосунках: вони фактично втрачають повноцінний міждержавний характер[26, c. 127-129].

Ще на початку та в середині 20-х років турецько-українські торговельні стосунки були досить інтенсивні. Українські офіційні кола надали турецьким купцям право без будь-яких перешкод приїжджати в Україну та здійснювати комерційні операції на ярмарках, які влаштовувалися у 20-ті роки. Турецькі судна могли заходити в українські чорноморські та азовські порти без спеціальної візи радянських представників у Туреччині. Значна частина турецького експорту до СРСР йшла саме через українські порти. У 1925 р. в Харкові було засновано Українсько-Східну торговельну палату з філіями у Києві та Одесі. Палата сприяла зовнішньоторговельній діяльності різних українських організацій. За даними Народного Комісаріату торгівлі УСРР, у зовнішній торгівлі України саме Туреччина посідала перше місце: у 1926– 1927 рр. частка зовнішньої торгівлі України з Туреччиною становила 45% всього обороту зовнішньої торгівлі УСРР. За даними Головного Митного Управління СРСР за той же період частка України приблизно дорівнювала 35% всього експорту СРСР на Туреччину.

Важливу роль у розвитку українсько-турецьких відносин, наукових контактів, культурних зв’язків відіграла створена в січні 1926 р. Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства (ВУНАС), діяльність якої зосереджувалася на політико-економічному та історико-етнологічному напрямах. Багато досліджень стосувалися саме Туреччини — її економіки, політики, історії, мови. Саме ВУНАС, Тюркологічна комісія на чолі з академіком А.Кримським та окремі діячі культури наприкінці 20-х у 30-ті роки завдяки контактам з турецькими колегами підтримували діалог між двома країнами.

У подальшому сталінський ізоляціонізм і світова війна призвели до майже повного згортання українсько-турецьких стосунків. Тільки в 60–80-ті роки, з нормалізацією та відчутним поліпшенням відносин між Радянським Союзом і Туреччиною, активізувались і її економічні, науково-технічні та культурні зв’язки з Україною. Але жодної самостійної ролі та політичного підтексту вони не мали[16, c. 18-19].

2.3. Відновлення та розвиток двосторонніх відносин на сучасному етапі

Реальні двосторонні стосунки починають відтворюватися вже в умовах глибокої кризи CРСР і виникнення передумов для незалежності України. Першим документальним свідченням цього став протокол між Турецькою Республікою та Українською РСР про розвиток торговельно-економічних відносин від 1989 р.

Навесні 1991 р. офіційний візит до України здійснив тодішній президент Турецької Республіки Т.Озал. 13 березня 1991 р. відбулася зустріч голови українського парламенту з турецьким президентом. Керівники двох країн прийняли Спільну заяву та підписали Декларацію про принципи та цілі відносин між обома державами. У Декларації, зокрема, відзначалось: «Виходячи з обопільних намірів продовжувати добрі традиції, закладені Договором про дружбу і братерство від 2 січня 1922 р., Україна і Туреччина заявляють про прагнення розвивати взаємовигідне співробітництво у політичній, економічній, екологічній, науково-технічній, інформаційній, культурній, гуманітарній та інших сферах».

Українська сторона підкреслила свою зацікавленість у підтримці ініціативи турецького президента щодо створення зони Чорноморського економічного співробітництва як одного з шляхів розвитку інтеґраційних процесів в Європі. У зв’язку з цим Декларація виявила згоду двох країн спільно працювати у справі охорони навколишнього середовища, передусім Чорного моря, а також вироблення відповідної екологічної конвенції. Під час цього візиту було підписано документи про співробітництво у сфері телекомунікацій, в галузі культури, досягнуто домовленості про утворення українсько-турецької Асоціації зовнішньоторговельних та зовнішньоекономічних зв’язків. Ще 20 листопада 1991 р., тобто до українського референдуму щодо незалежності, Туреччина оголосила про встановлення консульських зносин з Україною.

Розпад Радянського Союзу і утворення незалежної України поставили перед Туреччиною нові завдання і виявили нові перспективи. 5–6 березня 1992 р. відбувся офіційний візит до Києва міністра закордонних справ Туреччини Х.Четіна, під час якого було підписано Протокол про консультації з питань зовнішньополітичної діяльності. Вже в травні 1992 р. відбувся перший в історії наших двосторонніх відносин офіційний візит до Туреччини Президента України Л.Кравчука та був підписаний Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою.

Сторони підтвердили «свої зобов’язання в рамках усіх підписаних між ними раніше та нині діючих актів, особливо Договору про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною від 2 січня 1922 р.». Договір від 4 травня 1992 р. заклав основу для всебічного двостороннього співробітництва в політичній, економічній, культурній та інших сферах. Він передбачає розвиток прямих зв’язків між підприємствами, а також тісне співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища, науки і техніки, зв’язку, інформатики, туризму та спорту. Зафіксовано, що «сторони погоджуються проводити консультації з метою упорядкованого розвитку їхніх відносин та обміну думками з міжнародних і регіональних питань». Особлива увага надається взаємодії в Чорноморському регіоні на основі «Декларації про Чорноморське економічне співробітництво», яка була підписана в Стамбулі 25 червня 1992 р. одинадцятьма країнами причорноморського регіону і включає взаємні зобов’язання країн-учасниць щодо поступового зняття обмежень на пересування капіталів, товарів, послуг і людей. Угода передбачає розвиток інфраструктури, а також максимальне заохочення ділового партнерства[17, c. 3-9].

Україна й Туреччина, виходячи з прийнятих на себе міжнародних зобов’язань, домовились також про тісне співробітництво в рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі, а також в органах ООН.

Концептуальний підхід турецького уряду до вибудови стратегій у регіоні полягає в тому, що політика балансування між Росією та Україною може бути відхилена в український бік, якщо і українська сторона буде докладати зусиль у цьому напрямку. Росія — країна, політику якої важко прогнозувати внаслідок цілої низки геополітичних, національних і соціальних причин. Україна продемонструвала своє прагнення підтримувати мир та безпеку не тільки в країні, а й у всьому регіоні, її політика більш прогнозована і може в цілому відповідати національним інтересам Туреччини.

Одне з головних завдань, яке поставила перед собою Туреччина, — допомагати новим незалежним державам у перехідний період до ринку. Однією з причин цього є те, що всі ці держави — її сусіди. «Перша причина — це наші власні інтереси, ми хочемо сусідів без проблем, ми хочемо, щоб вони стояли на власних ногах і робили цей перехід. Ми хочемо допомогти цьому процесові». Серед своїх перших сусідів турецький президент назвав Україну — «одного з могутніх сусідів Туреччини» 21. Виступаючи з промовою в українському парламенті 31 травня 1994 р., президент Туреччини, зокрема, сказав: «Туреччина надає значення тому, щоб бути для України надійним другом, корисним сусідом та серйозним економічним і торговельним партнером, і докладає зусиль у цьому напрямі. Ми з задоволенням бачимо, що й Україна з подібними почуттями та підходами простягає нам руку дружби й співробітництва».

Іншою причиною особливої зацікавленості Туреччини у своїх північних сусідах є тюркський, а щодо України конкретно — кримськотатарський чинник. У Криму проживають, як відзначив турецький президент, «наші брати». Туреччина вважає не тільки своїм обов’язком, але й обов’язком інших держав надати їм допомогу. І якщо зараз сотні тисяч кримських татар повернулися до Криму, то сьогодні — це проблема не тільки України, яка не в змозі розв’язати її самостійно, а й усіх цивілізованих країн.

У зв’язку з 50-річчям депортації татарського населення з Криму, турецький президент підкреслив у своєму виступі: «Наші брати татари... — є велика гілка турецької нації, вони зайняли своє місце серед тих, хто писав історію України, є найміцнішим мостом дружби між Туреччиною та Україною». Турецька сторона з вдячністю відзначила зусилля уряду України щодо повернення кримських татар на їхню історичну батьківщину і висловила готовність сприяти вирішенню їхніх житлових проблем. Помітна тенденція активізації економічної та гуманітарної діяльності турецьких організацій і фірм на півострові.

Взагалі кримське питання займає серйозне місце у турецькій зовнішній політиці щодо України[4, c. 51-58].


3. Сучасний стан взаємодії між Україною і Туреччиною

3.1. Торгівельно-економічне співробітництво

Розпад СРСР і відновлення незалежності України 24 серпня 1991 року визначили сучасний етап розвитку дружніх і добросусідських відносин між Україною та Турецькою Республікою.

У січні 1992 року було відкрито Посольство Турецької Республіки в Києві, і в січні 1993 Посольство України розпочало свою діяльність в Туреччині.

Зараз Україна і Туреччина переживають період нової інтенсивної співпраці без будь-яких політичних проблем. Важливою умовою, що вносить свій вагомий внесок у подальший розвиток стосунків між Україною і Туреччиною є Чорне море, яке не розділяє, а поєднує обидві держави з практично подібними стратегічними цілями, які в основному зорієнтовані на інтеграцію в Європейські та Євроатлантичні структури.

Обидві країни мають велику користь від взаємної співпраці. Одним із найважливіших результатів співробітництва за дванадцятирічний період стало те, що українсько-турецькі стосунки виведені на рівень конструктивного партнерства.

Динамічно розвивається політичний діалог між Україною й Туреччиною. У листопаді 2000 року Президент України Леонід Кучма перебував з офіційним візитом в Туреччині, в ході якого президенти обох держав домовилися запровадити механізм регулярних політичних консультацій на найвищому рівні. У червні 2003 року відбувся державний візит Президента Туреччини Ахмета Недждета Сезера до України, що відкрив новий етап конструктивної взаємодії між нашими державами в сучасних геополітичних умовах. У грудні 2003 року та квітні 2004 року Глави Урядів України й Туреччини обмінялися взаємними візитами. Під час офіційного візиту Прем’єр-міністра Туреччини Реджепа Тайипа Ердогана до України 1-3 квітня 2004 року був підписаний Спільний план дій між Кабінетом Міністрів України й Урядом Турецької Республіки з розширеного співробітництва, що визначає основні напрямки українсько-турецької практичної співпраці на наступні роки.

Двосторонні торговельні відносини постійно розвиваються по висхідній. Наприклад, якщо обсяги взаємної торгівлі в 1992 році був лише близько 126 млн. доларів США, то вже в 2003 році вони зросли майже у 14 разів і досягли позначки 1,7 млрд. доларів США[13, c. 46-47].

Рушійна сила розвитку українсько-турецьких відносин - торговельно-економічне співробітництво, основою якого є промисловий, сільськогосподарський і науково-технічний потенціал. Проте за останнє десятиріччя цей потенціал катастрофічно знизився. Україна втратила значну частину зовнішніх ринків, а внутрішній заповнився імпортним "ширпотребом". За індексом людського розвитку, визначеного ООН, Україна опустилася на 102 місце серед 175 держав-членів ООН. Врахування цього фактору необхідне для правильного розуміння динаміки розвитку українсько-турецьких відносин на сучасному етапі.

На сьогоднішній день Туреччина є третім за обсягом споживачем українських експортних товарів після Росії та Німеччини.

Проте існуючий рівень торговельних стосунків все ще не повністю відповідає потенціалу України й Туреччини. Існує велика потреба в диверсифікації двосторонньої співпраці та реалізації широкомасштабних спільних проектів у сфері високих технологій, спільного виходу на ринки третіх країн, а також заохочення зростання потоку взаємних інвестицій.

Торговельно-економічне співробітництво двох країн є важливим чинником їх відносин. Туреччина є потенційно великим торговельним партнером України, враховуючи близькість кордонів та відносну дешевизну шляхів транспортування товарів. За підсумками 1999 р. Туреччина посіла п'яте місце серед країн - торговельних партнерів України. Зовнішній торговельний обіг між двома державами склав майже 876 млн.дол. (за турецькими даними, він перевищив 1 млрд. дол.) при позитивному сальдо для України в 500 млн.дол. Стратегічним завданням на перспективу, як його визначила турецька сторона, є доведення двостороннього річного товарообігу до 2 млрд.дол.2

Експорт з України в Туреччину - це, в першу чергу, прокат чорних металів, залізо, чавун, сталь, металовироби, а також олія, спирт, добрива, хімічна продукція, вугілля тощо. Постачання з Туреччини в основному складаються з продуктів харчування, цитрусових, одягу, тканин, шкіряних виробів тощо.

Обидві сторони шукають взаємовигідні шляхи розширення співробітництва. Серед проблемних питань - певний дисбаланс у двосторонній торгівлі, запровадження турецьким урядом квотування для деяких видів металургійної продукції походженням із держав не членів ЄС та Європейської угоди про вільну торгівлю, підвищення митних ставок на імпорт гарячого і холодного прокату, що обмежує експорт до Туреччини металу з України.

За обсягами інвестицій в Україні Туреччина посідає 20 місце зі 114 зарубіжних країн. З 1998 р., коли набула чинності двостороння Угода про взаємне сприяння і захист інвестицій, рівень інвестицій з боку Туреччини в українську економіку помітно зріс і досяг 53,3 млн. доларів США. В основному вони перерозподіляються між промисловим сектором, сільським господарством та харчовою промисловістю, будівництвом та транспортними послугами.


3.2. Співробітництво в виробничій та культурній сферах

В Україні працюють 297 компаній з турецькими інвестиціями. Найвідоміші з них - “Евіяп-Україна”, “Пізель-Баті-одеса”, “Ютонг”, “Ербауер”, “Тур Укрейн”, “Амтек”, “Роше” тощо. Вони діють переважно в Одеській, Київській областях, Криму та на Донбасі.

Співробітництво між Україною і Туреччиною в цій сфері буде неодмінно зростати. В Україні значно покращилися умови для залучення іноземних інвестицій завдяки швидкому економічному зростанню. Міста в Україні розширюються, впроваджується велика кількість проектів реконструкцій. Саме тут турецькі будівельні компанії можуть успішно себе проявити.

Стратегічно важливим для України є співробітництво з Туреччиною в галузі енергетики. Геополітичне становище країн є передумовою для створення транспортних систем, які, за оцінками експертів, можуть потенційно забезпечити каспійськими та близькосхідними нафто- та газоресурсами європейський континент. Розроблюється рамкова міжурядова угода в цій сфері, зокрема, про можливість поставок української електроенергії в Туреччину кабелем по дну Чорного моря. Здійснюється реконструкція діючого газопроводу, по якому через територію України надходить газ в Туреччину і Балканські країни. Не виключається також і можливість в перспективі більш ніж удвічі скоротити шлях нафти із регіону Перської затоки в Європу через територію Туреччини і України з одного боку, і забезпечити надійне альтернативне джерело постачання енергоносіїв в Україну з іншого боку. З цього приводу обидві країни підписали міжурядову угоду про нафтопровідну систему Джейхан-Самсун, виконання якої сприятиме отриманню альтернативного джерела енергопостачання для нашої держави.

Українську сторону цікавить посилення співробітництва у виробництві обладнання для переробки сільськогосподарської продукції, організація спільного виробництва медикаментів, обладнання для пакування харчових продуктів, виробництво високотехнологічного устаткування з використанням сучасних досягнень та маркетингових можливостей Туреччини у просуванні спільної продукції на світові ринки.

На даний час 20 турецьких будівельних компаній залучені до 41 проекту, загальна вартість яких складає близько 500 млн. доларів США. Київ, безперечно, займає перше місце за їхньою кількістю. Найвідоміші турецькі компанії в Україні у галузі будівництва - це “Тексер”, “Догуш”, “Айсель”, “Ербек” та деякі інші. Висока якість і низькі, порівняно з європейськими, ціни є основною перевагою турецьких компаній при укладенні контрактів в Україні. Як правило, турецькі підприємці задіяні до будівництва і модернізації промислових заводів, нафтохімічних комплексів та нафтопереробних заводів, бізнес-центрів, готелів, масштабних житлових проектів тощо.

Українські інвестиції в турецьку економіку на сьогодні є незначними і сягають близько 300 тис. доларів. Зараз в Туреччині існує лише чотири українських компанії, діяльність яких пов’язана з нерухомістю і транспортними перевезеннями Основною причиною низької присутності українського бізнесу на ринку Туреччини є брак вільного капіталу для інвестицій[18, c. 10-11].

Регіональне співробітництва між Україною й Туреччиною також відіграє важливу роль. Уряд України має намір надалі розвивати цю сферу регіонального співробітництва завдяки встановленню побратимських відносин між провінціями-областями та містами України й Турецької Республіки. Зараз вже існує десять партнерів в Україні та Туреччині. Серед найактивніших з них можна відзначити Київ та Анкару, Одесу та Стамбул, Суми та Муглу, Скадовськ та Зонгулдак, Подільський район міста Київ та Район Чанкая в Анкарі. Залучення до цієї співпраці всіх рівнів від місцевої влади до торгово-промислових палат та університетів сприяє розвиткові дружніх відносин між двома народами шляхом реалізації нових спільних проектів в усіх сферах, включаючи торгівлю, освіту, культуру.

Важливою формою співпраці є обмін дітьми. Щороку група у складі 80 дітей з міста Суми приїжджає у квітні до м. Мугла на свято Дітей, а турецькі школярі приїжджають до м. Суми на кілька тижнів під час літніх канікул. Стамбул і Зонгулдак теж організовують такий обмін.

Активно розвивається співпраця між Україною та Туреччиною в сфері культури. На постійній основі проводиться обмін творчими колективами, музикантами, драматичними групами, організовуються різноманітні конкурси молодих виконавців, виставки образотворчого мистецтва та фотографії. Крім того, українські та турецькі фольклорні групи беруть участь у міжнародних мистецьких фестивалях.

З метою подальшого наповнення двостороннього співробітництва у галузі культури розроблюють проекти щодо організації Днів культури, науки, Днів українського кіно в Туреччині і навпаки.

3.3. Співробітництво в галузі туризму

Відкриваються широкі перспективи співробітництва в галузі комунікацій і, особливо, в сфері міжнародного туризму. В Україні зацікавлені пропозицією турецьких компаній щодо розширення їх участі в розвитку туристичного та готельного секторів, інвестуванні коштів у розвиток інфраструктури великих міст, зокрема, Києва. Широке поле для взаємовигідного співробітництва у сфері туризму є також в Криму, де турецькі компанії можуть надати належну допомогу у створенні відповідної сучасної інфраструктури.

Міністр культури й туризму Туреччини Атилла Коч уважає реальної перспективу залучення в Крим 20 млрд. доларів інвестицій за десять років. Турецькі інвестори виявляють велику цікавість до свого найближчого сусіда по чорноморському узбережжю й готові взяти участь у реалізації великомасштабних програм по розвитку туристсько-рекреаційного комплексу кримської автономії.

Туризм - основний сектор турецької економіки, що приносить дохід. От чому він не випробовує недоліку в регулярних інвестиціях. Туреччина відносно дешева країна для відпочинку

Що стосується безпеки туристів у цій країні. По стандартах Міжнародної організації цивільної авіації (у тому числі враховуючої й безпека пасажирів) турецькі аеропорти відповідають першій міжнародній категорії. Не всі розвинені країни можуть похвастатися цим.

Значний потенціал має двостороння співпраця в сфері туризму, яка однак ще не досягла бажаного рівня. Численність українських туристів в Туреччині у десять разів перевищує кількість турецьких в Україні. Досягти рівноваги в цій галузі є одним з найважливіших завдань українсько-турецької взаємодії.

Туреччина є одним із найважливіших партнерів України у сфері туризму. Протягом 2006 року Україну відвідали 59,2 тис. туристів з Туреччини. У свою чергу Туреччину у 2006 року відвідали 487 тис. українських громадян[21, c. 29-33].


Висновки

Туреччина є потужним субрегіональним лідером із власною системою інтересів. За умов останніх структурних змін у посткомуністичному світі Туреччина у своїй зовнішній політиці опрацьовує новий геополітичний ракурс. Анкара не є вже повернутою обличчям до комуністичної загрози з Півночі та з Балкан, а у зв'язку із арабо-ізраїльським мирним процесом вона виступає як регіональний гравець і шукає впливову політику на більш віддаленій периферії. Після Другої світової війни зовнішньополітичний курс Туреччини був зорієнтований подвійно: політика розвитку індустрії та приєднання до ЄС, а з другого боку - у зв'язку зі східною та ісламською орієнтацією Туреччина шукає свою ідентифікацію з Середнім Сходом та Центральною Азією.

Особливе положення Туреччини стосовно Європи, з одного боку, стосовно ісламського Півдня - з другого, створює особливу геополітичну конфігурацію її національних інтересів. Європі важко сприйняти Туреччину як її невід'ємну частину, вона сприймається як щось чужорідне. Участь Туреччини в Північно-Атлантичному Альянсі є скоріше наслідком "холодної війни" та геостратегічних уподобань США, ніж усвідомлення спільних європейських інтересів. Тривалий конфлікт з більш "європейською" Грецією, Кіпрська проблема, особлива позиція в Боснійській кризі, у ставленні до курдів - все це не сприяє скорішому включенню Туреччини в інші європейські структури.

Протягом 15-ти річного періоду поновлення дипломатичних відносин сторонами було підписано 80 угод, які регулюють співробітництво між двома країнами з широкого спектру питань.

Відносини з Туреччиною характеризуються відсутністю політичних проблем, співпаданням поглядів у вирішенні багатьох питань сучасного міжнародного життя, що у свою чергу відкриває нові перспективи для розбудови діалогу і подальшого розвитку відносин не лише у двосторонньому форматі, а також у рамках міжнародних організацій.

Наступний 2008 рік має стати знаковим у подальшому розвитку двосторонніх відносин. Предбачається здійснення візитів до України Президента А.Гюля, Голови турецького парламенту К.Топтана, Прем’єр-міністра Р.Т.Ердогана та Міністра закордонних справ А.Бабаджана.

Сьогодні українсько-турецькі відносини мають сталу динаміку розвитку у багатьох сферах взаємного інтересу, зокрема, енергетичній, військовій, військово-технічній, транспортні, науково-технологічній, культурно-гуманітарній, туристичній, консульській та ін.

Протягом поточного року відбулися візит Міністра енергетики та природних ресурсів Туреччини Х.Гюлера до України, засідання робочої групи з питань енергетики, в ході яких обговорено можливість реалізації спільних проектів у цій галузі, зокрема участі в реалізації проекту „Набукко”.

Триває плідний діалог між оборонними відомствами двох країни у напрямі співпраці між окремими видами збройних сил; участь у навчаннях; обмін досвідом з питань розвитку збройних сил; співробітництво у галузі військової освіти; мовна підготовка.

Обговорюються питання двостороннього військового співробітництва щодо спільної участі у миротворчих операціях, продовження співпраці в рамках „Blackseafor”, участі України в операції „Чорноморська гармонія”.

Перспективною може стати участь України в проектах прийнятого у 2000 році Туреччиною Плані модернізації збройних сил, відповідно до положень якого на період до 2025 року, за оцінками фахівців, передбачається витратити біля 150 млрд. дол. США.

Перспективним є розвиток відносин у транспортній сфері, зокрема, в галузі залізнично-поромного сполучення, авіаційних, автомобільних та морських пасажирських і вантажних перевезень.

Туреччина є важливим партнером України в науково-технологічній сфері по лінії. Функціонує спільна українсько-турецька лабораторія високих технологій, обговорюються питання співробітництва з реалізації спільних проектів в таких галузях: аерокосмічна сфера; електроніка; матеріалознавство, нано-технології та прикладна енергетика.

Українська сторона проявляє інтерес до досвіду Туреччини щодо будівництва соціального житла. Продовжується практика започаткування побратимських відносин між регіонами України та Туреччини. Підписано більше 20 угод між адміністративно-територіальними одиницями України та Туреччини. Найбільш продуктивно відбувається співробітництво між Одеським регіоном та Стамбулом, між якими укладено угоди про співробітництво як на рівні державних адміністрацій, так і муніципальних органів влади.

Розвивається співробітництво у галузі культури та туризму. В ході Третього засідання міжвідомчої комісії у березні 2007 року підписано план співпраці в галузях культури та туризму на 2007-2008 роки. Планується проведення днів України в Туреччині та днів Туреччини в Україні.

Здійснюються контакти в галузі освіти на міжуніверситетському рівні. Сотні студентів з обох країн отримують освіту в українських та турецьких вищих навчальних закладах. Проводиться робота з налагодження діалогу щодо взаємного визнання та еквівалентності документів про освіту і вчені звання.

Українсько-турецькі відносини існували протягом багатьох століть, не дивлячись на те, що в радянській історіографії цей факт замовчувався або перекручувався відповідно до тодішньої коньюктури.

Сьогодні відносини між двома сусідніми країнами відроджуються і мають всі можливості для реалізації їхнього потенціалу.


Список використаної літератури

  1. Бєляєва С. Такий невідомий відомий сусід...: Сторінки українсько-турецької історії //День. - 2000. - 21 квітня. - C. 8
  2. Близькість не лише географічна: Українсько-турецькі відносини //Урядовий кур'єр. - 2003. - 4 грудня. - C. 3
  3. Бочан І. Глобальна економіка / Ігор Бочан, Іван Михасюк,. - К. : Знання, 2007. – 401 с.
  4. Варбанець П. У повітрі запахло змінами: Регіональні пріоритети зовнішньої політики Туреччини //Політика і час. - 2003. - № 7. - C. 51-58
  5. Всеукраїнська наукова конференція "Україна - Туреччина: історія культурних зв'язків і співробітництво на сучасному етапі": тези доповідей / Турецьке управління співробітництва та розвитку при Кабінеті Міністрів Республіки Туреччина. — [К.], [2007]. — 27с.
  6. Дядечко Л. Економіка туристичного бізнесу: Навчальний посібник/ Лідія Дядечко,; Мін-во освіти і науки України, Донецький державний ун-т економіки і торгівлі ім. М.І.Туган-Барановського. - К.: Центр навчальної літератури, 2007. – 223 с.
  7. Експортна стратегія Туреччини //Діловий вісник. - 2004. - № 4. - C. 9
  8. Історія екскурсійної діяльності в Україні: Навчальний посібник/ Володимир Фе-дорченко, Олена Костюкова, Тетяна Дьорова та ін.; Передм. В. А. Смолій; КУТЕП. - К.: Кондор, 2004. - 163 с.
  9. Караосманоглу А. "Для України важливо використати турецький шанс" //Діловий вісник. - 1999. - № 7. - C. 4-7
  10. Кифяк В. Організація туристичної діяльності в Україні: рекомендовано Мін.освіти/ Василь Кифяк,; Ред. О. В. Вілінська. - Чернівці: Книги-ХХІ, 2003. - 298 с.
  11. Козик В. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. - 6-те вид., стереотипне. - К. : Знання , 2006. - 405 с.
  12. Корицкий А. Турция: новый президент, новый парламент, новое правительство //Азия и Африка сегодня. - 2007. - № 11. - C. 3-10
  13. Кочубей Ю. Відповідно до "чорноморської орієнтації"/ Ю. //Політика і час. - 2003. - № 1. - C. 44-51
  14. Меликян А. Турецкий гамбит //Эхо планеты. - 2000. - № 23. - C. 6-9
  15. Міжнародні ринки ресурсів: навчальний посібник / А. Б. Яценко, К. С. Мітюшкіна, Т. В. Марена; Ред. Ю. В. Макогон ; М-во освіти і науки України, Донецький нац. ун-т, Маріупальський держ. гуманітарний ун-т. - К. : Центр навчальної літератури, 2005. - 193 с.
  16. Мости дружби. Україна - Туреччина=Dostluk koprulery. Ukraina - Turkiye: Міжнар. проект / Вадим В.... Болгов (ред.кол.), Вадим В. Болгов (авт.-упоряд.). — К. : Український видавничий консорціум, 2006. — 239с.
  17. Моцик О. Чорне море єднає нас: Українсько-турецькі відносини/ //Політика і час. - 2001. - № 7. - C. 3-9
  18. Мусієнко М. Торгувати активно і цивілізовано // Діловий вісник. - 2003. - № 6. - С. 10-11
  19. Мхитарян Н. Україна і Туреччина в рамках ЧЕС(Чорноморське економічне співробітництво) //Політика і час. - 1997. - № 4. - C. 42-46
  20. Нікітіна М. До питання про державну політику Туреччини у зовнішньоекономічній сфері //Економіка України. - 2006. - № 4. - C. 88-93
  21. Побережний В. Туреччина у зовнішній політиці України//Нова політика. - 2001. - № 3 . - C. 29-33
  22. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми: навчальний посібник / Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов ; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . - 2-ге вид., перероб. і доп. - К. : Центр навчальної літератури, 2006. - 231с.
  23. Степанов В. "...Але поза межами членства": Європейські перспективи Туреччини: погляди на проблему ХДС/ХСС //Політика і час. - 2003. - № 6. - C. 51-54
  24. Туристична діяльність: Нормативна база/ Упор. О. М. Роїна. - К.: КНТ, 2005. - 448 с.
  25. Україна - ГУУАМ - Турция: состояние и перспективы дальнейшего развития отношений //Зеркало недели. - 2001. - № 5. - C. 5
  26. Україна - Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє: Зб. наук. праць / Посольство Туреччини в Україні ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Центр українознавства. Інститут міжнародних відносин ; Інститут археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського НАН України / Ф.Г. Туранли (упоряд.). — К. : Денеб, 2004. — 632с.
  27. Українство у світі: традиційність культури та спільнотні взаємини: монографія / В. М. Піскун, А. В. Ціпко, О. В. Щербатюк та ін.; За ред. В. І. Сергейчука ; Київський нац. ун-т ім.Т. Г. Шевченка, Центр українознавства. - К. : ЗАТ " Нічлава", 2004. - 240 с.
  28. Черевань В. Міжнародна економічна діяльність: навч. посібник для студ. вузів / Володимир Черевань, Анатолій Рум’янцев, Лариса Романенко, ; М-во освіти України. - К. : Слово, 2003. – 278 с.
  29. Шаптала О. Рекреація і туризм: взаємозв'язки, відносини і проблеми/ О. Шаптала //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2002. - № 3. - C. 395-399.
  30. Шишкіна В. Всупереч традиційному погляду: Історико-політичні підстави українсько-турецького партнерства //Політика і час. - 2005. - № 5. - C. 84-94
  31. Шишкіна В. Чорноморський вектор зовнішньої політики Туреччини: історична ретроспектива і сучасність //Людина і політика. - 2004. - № 1. - C. 12-26.

загрузка...
Top