Аналіз міжнародних економічних систем глобального розвитку світового ринку

1. Сучасний Китай та його економічні проблеми

2. Створення ЄС: ретроспектива і перспектива

Список використаної літератури


1. Сучасний Китай та його економічні проблеми

Думки людей про економічний стан Китаю можуть відрізнятися щодо того, добрий він чи поганий, але я вважаю, що аналіз поточної економічної ситуації, заснований на фактах, буде переконливішим.

Китай відіграє роль "двигуна" світової економіки, - зазначено у "Доповіді про торгівлю і розвиток 2004 р.", оприлюдненій на Конференції ООН з торгівлі й розвитку. Згідно з доповіддю Азіатського банку у 2003 р. 13% приросту світової економіки було забезпечено за рахунок Китаю. У поточному році цей показник збільшиться до 15 %. У 2003 р. за обсягами зовнішнього товарообігу Китай посів 4-те місце у світі, потіснивши Францію. Передбачається, що у поточному році зовнішній товарообіг Китаю перевищить $1 трлн. Торік частка Китаю склала 22 % експорту США, 28 % експорту Німеччини і 32 % експорту Японії.

Торік збільшення експорту в Китай забезпечило зростання економік Кореї, Сінгапуру й Таїланду на 3-4 %, Малайзії - приблизно на 7 %. У 2002 р. Китай, випередивши США, посів перше місце у світі за обсягами залучених іноінвестицій ($53 млрд.). Низка транснаціональних корпорацій перенесла свої штаб-квартири з інших країн і регіонів до Китаю. [15, c. 79-81]

Для аналізу економічної ситуації до уваги повинні бути взяті наступні критичні показники: статистика ВВП, величезний приплив іноземних капіталів, положення всесвітньої фабрики, боргові зобов'язання, фондова біржа, нерухомість, дефіцит енергії, інфляція і т.д. При такому підході ми будемо в змозі побачити прозору картину економічного стану Китаю.

В 2004 обсяг експорту склав 583,1 млрд. дол. США, обсяг імпорту - 552,4 млрд. дол. США. Китайський експорт направляється в США (23%), Гонконг (16%), Японію (12%), Південну Корею (4%), Німеччину (4%) і ін. Товари ввозяться з Японії (16%), Тайваню (11%), Південної Кореї (10%), США (8%), Гонконгу (7%), Німеччини (5%).

В 2004 китайська економіка вважалася другою у світі після американської, хоча країна як і раніше істотно відстає за рівнем ВВП на душу населення. У той же час, господарські реформи породили ряд гострих проблем, включаючи широке закриття нерентабельних підприємств, більше безробіття, що росте розрив у доходах, посилення нерівномірності в розвитку різних провінцій і регіонів, низький рівень зарплати й тяжких умов праці на багатьох підприємствах. Незалежні профспілки й страйки в КНР не дозволені. 100-150 млн. сільських жителів мігрують по країні в пошуках роботи. Швидкий ріст економіки привів до різкого загострення екологічної ситуації в різних районах країни. В 2004 владі спробували трохи сповільнити темпи росту, і в 2005 мають намір скоротити витрати на інфраструктуру й зосередитися на боротьбі з бідністю й проведенні податкової реформи в сільській місцевості.

Обсяг ВВП Китаю в 2004 оцінювався в 7262 трильйона дол. США (близько 5600 дол. на душу населення). Ріст ВВП в 2004 склав, за офіційним даними, 9,1%. Близько 53% ВВП створюється в промисловості й будівництві, 14% - у сільському господарстві й св. 33% - у сфері послуг. Річний ріст інфляції склав 4,1%. Трудові ресурси в 2003 оцінювалися в 760,8 млн. чоловік, з них 49% були зайняті в сільському господарстві, 22% - у промисловості й 29% - у сфері послуг. Рівень безробіття в міських районах, за офіційним даними, досягає майже 10% (з урахуванням сільської місцевості - близько 20%). На частку 10% найбільш багатих родин доводиться 30,4% доходів, на частку 10% найбідніших - усього 2,4%.

За підсумками 2004 року економіка Китаю виросла на 9.5%. Цей результат більше, ніж пророкували аналітики, і помітно перевищує досягнуті в 2003 році 9.1%.

Структура зовнішньої торгівлі

Зовнішньоторговельний обіг Китаю за 2003р. склав 682,33 млрд. дол. (+36,4%), у т.ч. експорт - 348,6 млрд. дол. (+32,8%), імпорт 333,73 млрд. дол. (+40,4%), позитивне сальдо склало 14,87 млрд. дол. Окремо за жовт. 2003р. зовнішньоторговельний обіг склав 76,12 млрд. дол. (+38,1%), у т.ч. експорт - 40,93 млрд. дол. (+36,7%), імпорт - 35,19 млрд. дол. (+39,7%), позитивне сальдо - 5,74 млрд. дол.

У січн.-жовт. 2003р. у Китаєві знову створено 32696 підприємств за участю іноземного капіталу (+17,99%), сума контрактних інвестицій склала 88 млрд. млн. дол. (+33,75%), фактично притягнуте 43 млрд. дол. (+5,81%). Усього на початок лист. 2003р., з 1978р., у Китаєві створено 456892 підприємства за участю іноземного капіталу, фактично притягнуто інвестицій в 491 млрд. дол.

Окремо в 2003р. чисельність зареєстрованих підприємств за участю іноземного капіталу склала 3157, у т.ч. сума контрактних інвестицій склала 9,48 млрд.дол. (+43,4% відносно 2002р.), фактично притягнуто 3,35 млрд.дол. (-35,1%).

Обсяг імпорту-експорту продукції давальницької переробки в січн.-жовт. 2003р. склав 321,91 млрд.дол. (+31,7%), або 47,2% усього сукупного обсягу товарообігу. У т.ч. експорт продукції давальницької переробки склав 191,64 млрд.дол. (+32%), імпорт - 130,27 млрд.дол. (+31,3%), позитивне сальдо - 61,37 млрд.дол.

Обсяг звичайної торгівлі склав 299,32 млрд.дол. (+40,3%), або 43,9% усього сукупного обсягу товарообігу. У т.ч. експорт - 145,9 млрд.дол. (+32,9%) або 41,9% обсягу експорту по звичайній торгівлі за порівнянний період в 2002р.; імпорт - 153,42 млрд.дол. (+48%; негативне сальдо склало 7,52 млрд.дол.).

Найбільшими зовнішньоторговельними партнерами КНР є Японія - 107,86 млрд. дол. (+31,4%), США - 102,48 млрд. дол. (+30,7%), країни ЄС - 99,77 млрд. дол. (+42,3%), АСЕАН -62,6 млрд. дол. (+44%). У китайському експорті за 10 місяців обсяг машинотехнічної продукції склав 156,44 млрд. дол. (+41,4%), або 50,8% сукупного експорту країни.

У сукупному імпорті Китаю за 2003р. на продукцію первинної переробки довелося 59,12 млрд.дол. (+49,8% щодо порівнянного періоду за 2002р.), у т.ч. імпорт залізовмісних руд склав 120 млн.т. (+31,7%), сирої нафти 74,15 млн.т. (+30,3%), нафтопродуктів 23,74 млн.т. (+49,3%); імпорт готової промислової продукції склав 274,61 млрд.дол. (+38,5%), у т.ч. машино технічного остаткування - 58,1 млрд.дол. (+39%), продукції електроніки - 83,03 млрд.дол. (+42,3%); металлопродукції - 31,05 млн.т. (+51%), автомобілів - 141 тис.шт. (+41%).

У сукупному експорті Китаю обсяг електротехнічної продукції склав 178,45 млрд.дол. (+42,1%), або 51,2% усього експорту; у т.ч. машинотехнічна продукція - 65,19 млрд.дол. (+62,4%), електроніка - 69,16 млрд.дол. (+33,1%); текстиль - 42,5 млрд.дол. (+25,1%), пряжа й нитки - 21,69 млрд.дол. (+29,7%), взуття - 10,62 млрд.дол. (+16,1%).

У цей час Китаю запекло не вистачає сировини й енергії для того, щоб забезпечувати стрибкоподібну експансію своєї економіки. При цьому, будь-які більш-менш серйозні проблеми економіки Китаю у випадку її "перегріву" можуть зробити самий негативний ефект на економіки інших країн миру.

Представники влади відзначають, що прискорення росту китайської економіки торік відбулося, у першу чергу, за рахунок росту сфери послуг, у той час як ріст у промисловості, навпроти, трохи скоротився. Так, ріст обсягів промислового виробництва за підсумками 2004 року склав 11.5% у порівнянні з 17% у попередньому році. Відзначимо, що саме цей показник уважається владою ключовим при виборі стабілізуючих мір, спрямованих на обмеження обсягів інвестицій і кредитування.

Аналітики відзначають 2,4-процентний ріст споживчих цін, які в минулому році збільшувалися швидше, ніж роком колись. На думку економістів, у сполученні з різким ростом цін виробників (на 7.1%), ця обставина може спровокувати посилення інфляційних тисків. Відзначається також ріст інвестицій в основні засоби (на 21.3% у порівнянні з попереднім роком). Разом з тим, як уважають деякі аналітики, ріст цього показника, можливо, уже пройшов через пік у першому кварталі минулого року, коли його значення перевищило значення аналогічного періоду попереднього року на 43%. В остаточному підсумку, все вищесказане може привести до підвищення процентних ставок. У жовтні 2004 року Пекін уже зробив перший крок у цьому напрямку, уперше за останні дев'ять років підвищивши процентні ставки на 0.27% до 5.8%.

По оцінці економістів, незважаючи на недостатню збалансованість китайської економіки, загальна економічна ситуація в Китаєві залишається цілком сприятливої. Так, на думку економіста ІNG Barіngs Тіма Конгдона, у нього немає ніяких підстав очікувати вповільнення китайської економіки в році, що наступив.

Прискоренню темпів росту економіки КНР сприяють як високий внутрішній попит, так і ріст експорту. Відповідно до раніше опублікованих цифр, за підсумками 2004 року обсяги китайського експорту виросли на 35%, досягши шестирічного максимуму. Подібний ріст частково обумовлений конкурентною перевагою, забезпечуваним місцевим виробникам сприятливим для них курсом юаню стосовно основних світових валют: Пекін продовжує зберігати прив'язку юаню до курсу долара США в співвідношенні 1:8.28. [1, c. 49-56]

Таблиця 1.

1990

1998

2001

2002

2003

2004

2005

ВВП (млрд. юанів)

1854,8

7834,5

9731,5

10517

11690

15988

18232

Зовнішня торгівля (млрд. дол.)

115,4

324

509,6

620,8

851

1154,8

1422,1

Експорт

62,1

183,7

266,1

325,6

438,2

593,4

762

Імпорт

53,3

140,2

243,5

295,2

412,8

516,4

660,1

Обсяг іноземних інвестицій (млрд. дол.)

10,3

58,6

49,7

55

56,1

60,6

60,3

Обсяг золотовалютних запасів (млрд. дол.)

11,09

114,9

212,2

286,4

403,2

609,9

818,9

Як показують підсумки економічного розвитку КНР 2002-2005 р. (Табл.1) - перші чотири років після її вступу у ВТО, деякі галузі із числа заздалегідь віднесених до неконкурентоспроможного на світовому ринку, наприклад, автомобільна промисловість, навпаки, почали розвиватися більше швидкими темпами. Зокрема , обсяг виробництва склав 5,8 млн. автомобілів, а всього в КНР було продано більше 6 млн. автомобілів в 2005 р.

Розрахуємо експорт, імпорт і ВТО на душу населення (Таблиця 2.)

Показники

Дані за період

2002

2003

2004

Населення, тис. чол.

1284303

1286975

1298847

Експорт, млн. дол.

325,6

438,2

593,4

Імпорт, млн. дол.

295,2

412,8

516,4

ВТО = (Експорт + Імпорт), млн. дол.

620,8

851,0

1109,8

ВВП, млн. дол.

1270

1412

1593

Експорт на душу населення = Експорт/Населення

Імпорт на душу населення = Імпорт/Населення

ВТО на душу населення = ВТО/Населення

Використовуючи дані формули, розрахуємо і результати занесемо до таблиці 3.

2002

2003

2004

Темп росту, %

Абсолютне відхилення за період

Експорт на душу населення, тис дол. / люд.

2,53

3,4

4,56

180,23

2,03

Імпорт на душу населення, тис дол. / люд.

2,29

3,2

3,97

173,36

1,68

ВТО на душу населення, тис дол. / люд.

4,83

6,61

8,54

176,81

3,71

Таким чином, ми бачимо, що показники експорту, імпорту та ВТО на душу населення зростають з року в рік. Якщо розглядати показники за 2002-2004 роки видно, що вони зросли майже вдвічі – експорт на душу населення зріс на 80,23%, імпорт – на 73,36%, а ВТО – на 76,81%. Це свідчить про вдало проведено зовнішню діяльність, яка сприяє підвищенню експорту-імпорту країни.

Показники інтенсивності ВТО: експортна квота, імпортна квота, квота ВТО.

Експортна квота = Експорт/ВВП*100%

Імпортна квота = Імпорт/ВВП*100%

Квота ВТО = ВТО/ВВП*100%

Користуючись даними таблиці 2, прорахуємо показники зовнішньої торгівлі Китаю. Результати розрахунків наведені в таблиці 4.

Таблиця 4.

2002

2003

2004

Експортна квота, %

25,63

31,03

37,25

Імпортна квота, %

23,24

29,23

32,41

Квота ВТО, %

48,88

60,26

69,66

Як бачимо з розрахунків, експортна квота має постійну тенденцію до збільшення – це означає, ринок Китаю постійно наповнюється якісною продукцією власного виробництва, хоча ця частка не така велика – 37,25% у 2004 році.

Проаналізувавши імпортну квоту, ми бачимо, що вона також має тенденцію на збільшення – 32,41% - у 2004 році, порівняно з 23,24 % - у 2002 році. Отже, рівень залежності країни від імпортних поставок є, хоча і не дуже значний.

Квота ВТО в 2002 році склала 48,88% ВВП країни і показує ступінь інтеграції країни в світові торгові відносини. В 2003 році ця доля збільшилась на 11,38 і вже склала 60,26%, а в 2004 – 69,66%. Таким чином ми бачимо тенденцію щодо підвищення інтенсивності торгової діяльності Китаю з року в рік.

Китайські аналітики підкреслюють, що з початком проведення політики реформ та відкритості у 1978 році і до теперішнього часу китайська економіка зберігала вже протягом 27 років більш 9,3 – відсоткове зростання. За відсутності неконтрольованих надзвичайних міжнародних та внутрішніх подій у сфері політики, економіки, культури та військових проблем, а також стихійних лих середньорічне економічне зростання в Китаї, як передбачається, зможе зберігатися на рівні 7,2 відсотки і більше[2]. Виходячи з такої тенденції, до 2010 року з урахуванням нинішніх цін, природного зростання населення середньорічний ВВП в Китаї зросте в два рази у порівнянні з рівнем 2000 року і перевищить середній рівень сучасних средньорозвинутих країн. До 2020 року ВВП на душу населення в Китаї, як прогнозується, збільшиться в 5 разів у порівнянні з 2000 роком і буде досягнута мета всебічної розбудови середньозаможнього суспільства. До 2030 року ВВП на душу населення в Китаї буде в 11 разів вище за рівень 2000 року і досягне рівня країн, що розвиваються, з високим рівнем прибутків. Продовжуючи подальший розвиток, до середини нинішнього століття Китай як велика економічна держава увійде до числа середньорозвинутих країн. Разом з тим, за наслідками аналізу ситуації в Китаї, китайськими експертами були виділено 10 головних суперечностей та перешкод, які можуть негативно вплинути на подальший розвиток КНР і вимагають негайного вирішення. Зокрема: регулювання ринку капіталу; проблема розвитку селянства, села та сільського господарства; комерційні банки; зростання та розвиток китайської економіки; структура та політика виробництва; регіональний економічний розвиток; структура управління компаніями; зовнішня торгівля; торгова політика; громадська економіка (що включає громадське управління, розподіл прибутків та рівень розбіжностей у прибутках).


2. Створення ЄС: ретроспектива і перспектива

Інтеграційні процеси підштовхувались високим рівнем розвитку продуктивних сил, поглибленням спеціалізації виробництва в умовах відносно незначних масштабів внутрішніх ринків країн Західної Європи. Необхідно відзначити, що вагомим чинником інтеграційних процесів у Європі стала і необхідність протидії цілковитому домінуванню США у світовому господарстві. 1948 р. США виробляли понад 60 % сукупної продукції промислово розвинутих країн, на частку США припадало близько половини усіх довгострокових зарубіжних капіталовкладень і майже 80 % усіх золотих запасів капіталістичного світу. Крім того, створена після війни система міжнародних валютних та інших економічних відносин, а також мережа міжнародних економічних організацій - МВФ, МБРР, ГАТТ - були побудовані таким чином, щоб зміцнити економічне становище і вплив США, які домінували і у політичних союзах: від НАТО до АНЗЮС. Жодна країна Західної Європи поодинці не могла бути для США рівноправним партнером, для цього потрібен був міцний і довгостроковий економічний союз, єдиний господарський простір, який міг би зіставитися з національним господарством США.

Все це і обумовлювало необхідність консолідації західноєвропейської економічної еліти на власній основі. З цією метою у рамках утвореної 1949 р. Ради Європи було здійснено ряд проектів регіональної інтеграції - від об'єднань у межах окремих галузей промисловості до величезних проектів західноєвропейської федерації. За одним з таких проектів (“план Шумана”) у квітні 1951 р. було підписано Паризький договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) у складі Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу з організацією не тільки спільного ринку чотирьох продуктів гірничорудної промисловості (вугілля, залізна руда, сталь і металобрухт), але й спільного регулювання обсягів виробництва і рівня цін, інвестиційних програм і раціонального використання робочої сили. Цей договір набув чинності 1953 р. ЄОВС контролювало 60 % виплавки сталі і 50 % видобутку вугілля у Західній Європі.

1956 р. в ЄОВС виник план перетворення цієї організації на зону вільної торгівлі, але суперечності між країнами, особливо між Англією і Францією, призвели до укладення у березні 1957 р. в Римі лише шістьма (з 17) країнами-членами Римської сепаратної угоди про заснування Європейського співтовариства (ЄЕС) - “Спільного ринку” - з перспективною програмою економічної і політичної інтеграції. Кінцевою метою ЄЕС було проголошено створення Сполучених Штатів Західної Європи. Одночасно в Римі цими ж державами ЄЕС було укладено угоду про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом), метою якого було створення ще одного спільного галузевого ринку, об'єднання ресурсів атомної енергії та атомної промисловості. У цей же час Великобританія, яка не приєдналась до ЄЕС, організувала Європейську Асоціацію Вільної Торгівлі (ЄАВТ) у складі 7-ми країн.

1967 р. внаслідок злиття органів управління ЄОВС, ЄЕС і Євроатому утворилась триєдина інтеграційна організація з офіційною назвою Європейські співтовариства , або Європейське співтовариство. 1973 року Великобританія і Данія вийшли з ЄАВТ і приєднались до ЄЕС. Португалія зробила те саме 1986 р. Проте до ЄАВТ приєднались інші три країни, і ця організація знову стала складатися з семи членів: Австрії, Фінляндії, Ісландії, Ліхтенштейну, Норвегії, Швеції та Швейцарії. Ідея створення ЄАВТ полягала у розвитку торгівлі між країнами, проте без об'єднання влади та створення офіційних інститутів, уповноважених вести законодавчу діяльність, як це зроблено у ЄЕС.

1984 р. ЄАВТ і ЄЕС домовились створити єдиний економічний простір і поширити своє співробітництво на такі галузі, як економіка, валютна та промислова політика, дослідження та технології, охорона навколишнього середовища, рибальство, виробництво сталі та транспорт. При цьому ЄАВТ отримувала усі пільги та торговельні прибутки від членства у Європейському співтоваристві, не беручи однак участі в роботі інститутів ЄС. Ця угода набула чинності 1 січня 1994 р. Швейцарія була єдиною з країн-членів ЄАВТ, яка не приєдналась до цієї угоди, оскільки національний референдум Швейцарії відхилив її. Три країни ЄАВТ - Австрія, Фінляндія та Швеція - стали повноправними членами ЄС у січні 1995 р., припинивши своє членство у ЄАВТ. Європейський економічний простір, створений цією угодою, - це більше, ніж просто економічна зона; він розповсюджує на країни-члени ЄАВТ принцип чотирьох свобод ЄС - вільний рух товарів, послуг, капіталу і населення[7, c. 184-186].

Окрім перелічених раніше країн, 1973 р. до ЄС увійшла Ірландія, 1981 р. - Греція, 1986 р. - Іспанія. І до складу співтовариства стало входити 15 країн.

У своєму інтеграційному розвитку Європейське співтовариство пройшло ряд еволюційних етапів, основою яких була лібералізація торгівлі. Розвиток співробітництва у межах ЄОВС та Євроатому підштовхнув країни до зняття цілої низки бар'єрів, що перешкоджали розширенню торгівлі між ними, а також проведенню політики гармонізації регулювання зовнішньоторговельної діяльності. Було створено митний союз. У період 1958-1969 рр. формувався спільний ринок. Мито у взаємній торгівлі країн-членів поступово знижувалось, уже 1962 р. були в основному ліквідовані кількісні обмеження товарообміну, одночасно національні митні тарифи замінювались єдиним тарифом. Єдиний тариф члени Співтовариства почали застосовувати з 1 липня 1968 р. з одночасним усуненням мита у ЄС.

У цей же період в межах “Спільного ринку” здійснювався процес формування спільної сільськогосподарської політики, прийнятої під тиском Франції, зацікавленої у розширенні збуту своєї сільськогосподарської продукції у самому Співтоваристві: були введені єдині ціни і правила регулювання ринків основних сільськогосподарських товарів, а також створений протекціоністський механізм торгівлі з третіми країнами.

Спільна митно-тарифна політика забезпечила утворення у 1970-х роках власних коштів Співтовариства, головним чином за рахунок надходжень від митних виплат і компенсаційних зборів, що стягувались при імпорті товарів з третіх країн.

У 70-ті роки новий етап НТР обумовив необхідність розробки і спільної політики структурної перебудови економіки в Співтоваристві - країни-члени об'єднали свої зусилля для подолання технологічного відставання від США та Японії. На цей час у ряді галузей промисловості великі американські та японські фірми за рахунок технологічної переваги та скорочення витрат настільки поширились в економіці Європейського Співтовариства , що почали виштовхувати з ринку національних виробників та диктувати свої умови. Щоб протистояти цьому, було вирішено відійти від домінування єдиної сільськогосподарської політики на користь вирішення інших економічних та соціальних проблем. Коло сфер інтеграції розширилось. Зокрема, країни об'єднали зусилля на широкомасштабних наукових та технологічних дослідженнях, почалось формування спільної індустріальної політики. За рахунок цих заходів ситуацію вдалось переломити[3, c. 28-29].

Важливим елементом подальшої інтеграції стало створення Європейської Валютної Системи (ЄВС), що почала функціонувати з березня 1979 р., і перед якою були поставлені чотири головні цілі:

- досягнення валютної стабільності в межах ЄС;

- спрощення конвергенції процесів економічного розвитку;

- забезпечення стратегії зростання в умовах стабільності;

- стабілізація міжнародних валютних та економічних взаємовідносин.

Базовим елементом ЄВС є запровадження розрахункової валютної одиниці - ЕКЮ.

Завдяки цьому, зокрема, країнам ЄС вдалося побороти валютну кризу початку 80-х років. Після подолання інфляції у 80-ті роки було відмінено обмеження з поточних фінансових операцій, а 1990 р. було введено режим вільного руху капіталів.

1985 р. було підписано програму подальшого розвитку Європейського співтовариства і перетворення його в Європейський Союз (“Європа без кордонів”), а потім і досягнення цілковитої інтеграції. Ця програма набула чинності з 1 липня 1987 р. як Єдиний Європейський акт (або Маастрихтська угода) - угода про створення економічного і валютного союзу, про політичне співробітництво, формування нових інституційних (організаційних) структур.

З 1 листопада 1993 р. Європейське співтовариство перейшло у нову стадію економічної інтеграції і за рішенням держав і урядів країн-членів стало називатись Європейським Союзом. У межах ЄС планується перехід і до політичної інтеграції - створення нової наддержави конфедеративного або федеративного типу. Поступово ЄС набуває рис єдиної державності, контури якої проступають в економіці, політиці і в соціальній сфері.

Метою ЄС є створення умов вільного пересування в його межах товарів, послуг, капіталів та робочої сили. До 1999 р. передбачається створити Європейський центральний банк, впровадити спільну валюту, єдине громадянство, закінчити створення організаційного та правового механізму узгодження зовнішньої політики та політики безпеки держав-членів ЄС[4, c. 237-239].

Найбільше протиріч на цьому шляху викликає ідея введення спільної валюти. Створення валютного союзу залежить від ступеня готовності держав до участі в ньому. Для цього ЄС визначило кілька умов-критеріїв:

1. Інфляція не може перевищувати рівень, існуючий у трьох державах-членах з найстабільнішими цінами, більш, ніж на 1,5 відсоткових пункти.

2. Розміри бюджетного дефіциту мають становити не більше, як 3 % ВНП країни.

3. Коливання обмінних курсів національних валют (при відсутності їх девальвації у попередні 2 роки) має бути у межах, встановлених для європейської валютної системи (“+”,“-”, 2,25 %).

4. Норма довгострокового прибутку не повинна перевищувати 2 % від середньої норми прибутку трьох членів ЄС, які мають найнижчу норму прибутку.

5. Національний борг не повинен перевищувати 60 % ВНП.

Було здійснено три невдалі спроби запровадження спільної валюти: у 1992, 1995 та 1997 роках.

У 1995 р. критеріям Маастрихтського договору за рівнем інфляції відповідали 11 країн з 15; за процентними ставками - 10; за розмірами бюджетного дефіциту - 4 (Данія, Німеччина, Ірландія та Люксембург), причому показник дефіциту в цілому по ЄС склав 4,7 %; за розмірами внутрішнього державного боргу - 5 (Данія, Німеччина, Люксембург, Франція і Великобританія). Тобто усі вимоги виконувала лише одна країна - Люксембург, по три вимоги виконували Німеччина, Франція, Великобританія, Данія та Ірландія.

Для поліпшення ситуації керівні органи ЄС передбачили низку заходів посилення контролю за економічною політикою держав-членів. Німеччина, зокрема у грудні 1995 р., запропонувала укласти між майбутніми членами валютного союзу “стабілізаційний пакт”. За цим пактом країни-учасниці мають добровільно взяти на себе зобов'язання навіть у несприятливий для економіки час не перевищувати 3 відсоткового рівня дефіциту бюджету відносно ВНП. За сприятливої економічної ситуації цей показник зменшуватиметься до 1 %. При порушенні цього зобов'язання країна має піддаватись штрафним санкціям (у розмірі 0,25 % ВНП за кожний відсоток понад тривідсоткову межу). Країни ЄС не підтримали пропозиції Німеччини і лише у грудні 1996 р. було досягнуто домовленості щодо механізму запровадження санкцій, які набувають чинності тільки після відповідного рішення політичної системи своєчасного попередження. Політичні рішення мають прийматися з урахуванням виняткових випадків, до яких віднесено не лише природні катастрофи та надзвичайні політичні події (на кшталт об'єднання Німеччини), а також значне скорочення економічного зростання.

Рішення про створення валютного союзу певним чином змінило загальну стратегію будівництва ЄС. До цього часу ця стратегія передбачала, що усі держави-учасниці мають рухатись на шляху інтеграції з однаковою швидкістю і на рівних брати участь у реалізації інтеграцій них програм. Для нових членів передбачався лише перехідний період, після якого на них поширювалися загальні правила.

Невдалі ж спроби запровадити євровалюту зробили очевидним, що не всі країни зможуть увійти до валютного союзу одночасно. Постійне відкладання введення євро ставило під сумнів увесь проект, оскільки створення валютного союзу потребує одночасного збігу значної кількості факторів, що, можливо, ніколи не буде досягнуто. Саме тому до останнього часу в ЄС не було одностайної думки про готовність Союзу до введення спільної валюти у 1999 р. І тільки на самміті у квітні 1998 р. було прийнято рішення про запровадження євро лише в 11 країнах - Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Іспанії, Португалії, Австрії, Ірландії, Люксембурзі, Голландії, Фінляндії. Дві країни - Великобританія і Данія - вирішили поки що утриматись від переходу на євро, зайнявши позицію зацікавленого спостерігача. Швеція ще має привести своє законодавство у відповідність до Маастрихтського Договору та виконати умови щодо підтримання стабільності курсу національної валюти. Греція не увійшла до валютного союзу, оскільки стан її економіки, фінансів, соціального рівня не відповідають необхідним вимогам.

Це рішення криє у собі небезпеку дестабілізації торговельних потоків та розпаду спільного внутрішнього ринку з поділом ЄС на дві нерівні щодо становища (статусу) групи країн, що негативно впливатиме на загальний інтеграційний процес[5, c. 146-148].

З 1 січня 1999 р. євро почне існувати лише у чеках, банківських розрахунках і перерахунках. Готівковим засобом розрахунку євро стане з 1 січня 2002 року. Коментуючи факт народження євро, голова ЄК Жак Сантер сказав: “...євро являтиме собою потужний фактор не лише для подальшої економічної інтеграції, але також і для інтеграції політичної. Для цього зараз є усі необхідні умови... Безперечно, це історична подія, насамперед тому, що вона безпрецедентна в історії людства. Уперше одні з найсильніших і найрозвинутіших держав світу добровільно відмовляються від своїх національних валют для того, щоб створити одну, єдину, спільну” [2, с. 157].

І все ж визнання євро у планетарному масштабі є непростим завданням. На думку провідного експерта Банку міжнародних розрахунків (БМР) Роберта Макколі, євро, безумовно, окупує країни Європи, включаючи і її східну частину. Проте Азія, Ближній та Середній Схід, Африка, Латинська Америка та держави колишнього СРСР - усі надаватимуть перевагу долару. Свідчення цьому є вже зараз: ті, хто мав кошти у європейських банках, переводять їх на долари, що є яскравим прикладом недовіри до євровалюти, яка ще не з'явилася. На сьогоднішній день подібні трансфери обчислюються багатьма мільярдами, і, на думку банкірів, ця тенденція зростатиме. Відтік інвестицій з Європи і скорочення будь-яких фінансових операцій, за прогнозами, стануть неминучим явищем на період становлення євро.

Які з прогнозів здійсняться, багато в чому залежить від того, наскільки адекватними будуть дії відповідних органів ЄС, наскільки адекватною буде його політика, засади якої визначені законодавчо.

Основними законодавчими документами Європейського Союзу (ЄС) є Єдиний європейський акт, Договір про Європейський Союз та Договори, що укладають Європейські Співтовариства. В цих документах визначені: мета створення ЄС, інститути цієї організації, їх функції та порядок формування, викладені принципи функціонування ЄС, його компетенції, основні завдання і засади співробітництва.

Відповідно до цих документів метою ЄС є:

1. Сприяння проведенню збалансованої і довгострокової соціальної та економічної політики, зокрема шляхом створення простору без внутрішніх кордонів, шляхом економічного та соціального вирівнювання, створення економічного і валютного союзу, що має на меті введення спільної валюти.

2. Утвердження Європейської спільноти на міжнародній арені, зокрема шляхом проведення спільної зовнішньої політики та політики в галузі суспільної безпеки, яка могла б привести до створення у разі необхідності системи спільної оборони.

3. Посилення захисту прав та інтересів громадян держав-учасниць шляхом введення громадянства Союзу.

4. Розвиток тісного співробітництва у галузі судової практики та внутрішніх справ.

5. Збереження досягнутого рівня інтеграції Співтовариства і, виходячи з нього, визначення, якою мірою політика та форми співробітництва, що встановлені Договорами, потребують перегляду для забезпечення ефективності механізмів та інститутів ЄС.

Згідно з установчими документами до компетенції ЄС належать такі види діяльності:

- скасування мита і кількісних обмежень на імпорт та експорт товарів між державами - учасницями, а також інші заходи, що мають ту ж спрямованість;

- спільна торговельна політика;

- внутрішній ринок, що характеризується зняттям перешкод для вільного переміщення товарів, осіб, послуг і капіталів між державами-учасницями;

- заходи, що стосуються в'їзду та переміщення на внутрішньому ринку;

- спільна політика в галузях сільського господарства та риболовства;

- спільна транспортна політика;

- встановлення системи, що запобігає порушенням на внутрішньому ринку;

- зближення національних законодавств держав-учасниць такою мірою, яка необхідна для нормального функціонування спільного ринку;

- політика в соціальній сфері, включаючи діяльність Європейського соціального фонду;

- економічне і соціальне єднання;

- політика захисту навколишнього середовища;

- підвищення конкурентоспроможності промисловості Союзу;

- сприяння дослідженням та технологічному розвитку;

- стимулювання зусиль по створенню та розвитку транс'європейських комунікаційних мереж та інфраструктури;

- внесок у досягнення високого рівня охорони здоров'я;

- внесок в освіту, професійне навчання та розквіт культури держав-учасниць;

- політика співробітництва у сприянні всебічного розвитку держав-учасниць;

- асоціація з заморськими країнами та територіями для розширення торгівлі й спільного сприяння економічному і соціальному розвитку;

- внесок у захист споживачів;

- заходи в галузі енергетики, соціального захисту й туризму[1, c. 207-209].


Список використаної літератури

1. Демчук П. О. Міжнародні відносини та проблеми євроатлантичної інтеграції: Навчальний посібник. - Київ: ППП , 2004. -252 с.

2. Європейська інтеграція: крок за кроком: Посібник для журналістів/ Укл. Дмитро Корбут, Олена Гонта, Інна Підлуська та ін.; Ред. Віктор Замятін,. -Київ: Фонд "Європа XXI", 2001. -215 с.

3. Ключові факти та цифри про Європу та європейців: Пер. з англ. / Представн. Єврокомісії в Україні та Бєларусі. - Київ : КПФ "А-Скрін", 2006. - 79, с.

4. Козик В. В. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. -К.: Знання , 2006. -405, с.

5. Міжнародні відносини та зовнішня політика: Навчальний підручник. -К.: Либідь, 1999. -557, с.

6. Основи політичної науки: Курс лекцій/ За ред. Б. Кухти. -Львів: Кальварія, 1999 - Ч.4: Міжнародна політика. -1999. -435 с.

7. Передрій О. С. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

8. Політична історія ХХ століття: Навч. посібник. -К.: КНЕУ, 2001. -374, с.

9. Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини України з центральноєвропейськими сусідами. -Київ: К.І.С., 2004. -358 с.

10. Фінансово-банківська система України у європейському вимірі: Збірник статей. -К.: Козаки, 2002. -223 с.

11. Цимбалістий В. Ф. Теорія міжнародних відносин: Навчальний посібник. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -320 с.

12. Як працює Європейський Союз: Довідник інституцій ЄС: Пер. з англ. / Представн. Єврокомісії в Україні та Бєларусі. - Київ : КПФ "А-Скрін", 2006. - 50 с.

загрузка...
Top