Самоорганізація систем у природі та суспільстві

Вступ.

1. Самоорганізація суспільства як системи і життєдіяльності людини

2. Концепція самоорганізації макросоціальних структур

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Сучасний світ дивує темпом змін, що відбуваються в ньому, а часом – глибиною нестабільності і кризових явищ. В умовах швидких змін в економічній, соціальній, політичній сферах шокові і стресові стани людей стають не виключенням, а швидше правилом. Зорієнтуватися в соціальних умовах, що змінюються, і пристосуватися до каскадів екологічних, політичних, наукових зрушень у світі – досить непросто для людини.

Сучасна специфіка розвитку соціальних систем показує, що еволюція соціуму перейшла на новий етап свого розвитку – етап пошуку оптимальних рішень глобальних катаклізмів, етап пошуку "золотої середини" між крайностями з метою подальшого просування людства шляхом коеволюційної єдності суспільства і природи, суспільства й особистості.

Реалії ХХ і початку ХХІ століть, особливо постнекласичного періоду, показують, що проблема соціальної еволюції змінює свою евристичну насиченість та змістовність. Але це не означає, що дана проблема перестала цікавити дослідників, зовсім навпаки – генезис соціуму втілює в собі прагнення вчених синтезувати весь той потенціал, що був накопичений за минулий час, у ретроспективному і перспективному аналізі досліджувати феномен соціальної самоорганізації шляхом використання ідей та методів синергетики у процесі дослідження особливостей соціокультурного розвитку. Усе це стало передумовою для появи якісно нових теорій, що розкривають механізми реалізації соціальних законів.

З позиції сьогодення синергетику можна розглядати як міждисциплінарний рух у сучасній науці, що знаменує собою становлення якісно нового погляду людини на світ і на саму себе в цьому світі. Синергетика – це новий, конструктивний діалог людини з природою, синтез людського знання і мудрості, неупереджений підхід до пізнання криз, нестабільності і хаосу, до створення засобів управління ними. Вона не просто змінює понятійний характер мислення, але почасти перебудовує наше світовідчуття, розуміння ходу еволюційних процесів, нарешті, нашу життєву позицію.


1. Самоорганізація суспільства як системи і життєдіяльності людини

Зрозуміти суспільство як об'єктивний процес пізнати закономірності його функціонування, розвитку — це головне завдання соціальної філософії. І хоч в історико-філософському ракурсі в розумінні суспільства є багато містифікацій, сучасне наукове уявлення про нього не може бути сформоване без скрупульозного аналізу тих пошуків (досягнень та помилок), якими надзвичайно багата історія соціальної філософії.

На думку Платона, суспільство є об'єднанням людей для задоволення своїх потреб і є засобом реалізації потреби людей одне в одному. За Аристотелем, воно є втіленням притаманного від народження соціального інстинкту людини. Релігійна філософія вважала його проявом божого творіння. Просвітителі (Т.Гобс, Ж.Ж.Руссо, Ф.М.Вольтер) та французькі матеріалісти XVIII ст. трактували суспільство як форму суспільної угоди, Г.Гегель — як реальний процес життєдіяльності людей, що відбувається завдяки втіленню в життя абсолютної ідеї. І.Бентам визначає суспільство як "фіктивне тіло, що складається з індивідуальних осіб, які розглядаються як його складові члени". Г.Зіммель відроджує Платонову ідею про суспільство як засіб реалізації внутрішніх спонук, потреб, мотивів індивідів. М.Вебер доповнює її тезою про "деякий мінімум взаємоорієнтацій". Е.Дюркгейм підкреслює значення розподілу праці. Т.Парсонс трактує суспільство як соціальну систему, що функціонує завдяки взаємодії людей та соціальних інститутів. Марксистська соціальна філософія суспільство визначає як сукупність історично обумовлених форм спільної діяльності людей. Головною детермінантою суспільного життя є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він обумовлює соціальний, політичний та духовний процес життя. Суспільне буття визначає суспільну свідомість, а не навпаки — ось головний висновок марксистської соціальної філософії.

Були спроби пояснити суспільне життя і через призму визначальної ролі суспільної свідомості. Як відомо, велика група філософів виходить з положення про те, що світом правлять ідеї. Найпослідовніше ця позиція проведена в філософії Платона та Гегеля.

Теоретичне уявлення про соціум як систему безпосередньо пов'язане з аналізом головних підрозділів і сфер суспільного життя, гармонійна взаємодія яких забезпечує цілісність суспільства і, навпаки, — дисгармонія яких веде до суттєвих конфліктів і деформацій.

Поняття "сфера суспільного життя" відбиває різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори як матеріальні, так і ідеальні, об'єктивні й суб'єктивні. Сфера — це реальний процес людської життєдіяльності. Діалектика сфер суспільного життя розглядається нами як реальне життя суспільства в конкретно-історичних, соціокультурних та природних вимірах[10, c. 219-221].

На наш погляд, доцільно виділяти такі сфери суспільного життя:

а) матеріальна — охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили й виробничі відносини, науково-технічний прогрес і технологічну революцію;

б) соціально-політична — включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві — національні, групові, міждержавні тощо. Саме ця сфера охоплює такі явища й процеси, як революція, реформа, еволюція, війна. В цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава, суспільні організації;

в) духовна — це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості (як індивідуальної, так і суспільної), трансформації її від однієї інстанції до іншої (засоби масового інформування), перетворення в індивідуальний духовний світ людини;

г) культурно-побутова — охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім'ї, побутові проблеми (організація відпочинку, вільного часу), освіту, виховання тощо.

Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов'язані, тому їх треба розглядати лише в єдності. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя призведе до створення деформованої моделі суспільства. В центрі кожної сфери, як і суспільства в цілому, має стояти людина, що охоплює всі сфери життєдіяльності, єднає їх.

Усі суспільні відносини органічно пов'язані між собою і проникають одне в одне. Більш-менш однозначне визначення їх можливе лише в абстракції, на рівні теоретичного аналізу. Реальне життя суспільства характеризується химерним плетивом суспільних взаємозв'язків і стосунків. Розібратись у цьому плетиві завжди надзвичайно важко. Суспільство — це єдина, цілісна система. Саме тому соціальна філософія обережно ставиться до інтерпретації її в контексті дилеми первинності — вторинності суспільних відносин, підкреслює їхній органічний взаємозв'язок, цілісність пізнання яких розцінює як більш евристичний принцип, ніж дилеми.

Зазначена цілісність системи суспільних відносин позначається категорією "спосіб життя", що замикає теоретичну модель суспільства, синтезує різноманітні життєві процеси, підводить їх до єдиної й незаперечної основи — людини як самоцілі суспільно-історичного розвитку.

Спосіб життя — це синтетична характеристика сукупності типових видів життєдіяльності людей (індивідів та соціальних спільнот) у єдності з умовами життя суспільства. Спосіб життя охоплює всі сфери суспільства: працю і побут, суспільне життя й культуру, поведінку (стиль життя) людей та їхні духовні цінності. Він реалізується через діяльність, виробництво, в якому виділяються такі провідні елементи: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання.

Звичайно, матеріальні та духовні блага створюються в сфері безпосереднього виробництва. Щоб було що споживати (обмінювати, розподіляти), треба щось виробляти. Внаслідок цього робиться висновок про пріоритетність безпосерднього виробництва в системі способу життя людей. Все це не викликає сумнівів. Вони з'являються згодом, після аналізу реального життєвого процесу на основі абсолютизації визначальної ролі виробництва в суспільному житті й фактичному нехтуванні такими елементами, як розподіл, обмін, споживання, соціальна сфера, культура тощо.

З еволюційної точки зору суспільство розглядається як складна система, що самоорганізується, де ведучу роль відіграють адаптивні процеси, спрямовані на вирішення проблем, що виникають у ході взаємодії елементів системи. При цьому передбачається чітке виділення комплексів, що еволюціонують, взаємозалежних ланцюгів подій, а також стадій, етапів, змін у контексті великого інтервалу часу.

Еволюційний підхід до проблеми вивчення соціального розвитку визначається проявленням еволюційних тенденцій, формуванням закономірних зв'язків між складовими соціального організму, його макросоціальними структурами (культурою, політикою, економікою). Еволюційний підхід розкриває, насамперед, нелінійний характер соціальної еволюції, її різноманітні шляхи подальшого протікання[4, c. 154-157].


2. Концепція самоорганізації макросоціальних структур

Теорія самоорганізації складних систем – доволі молодий напрямок постнекласичної науки. Але деякі її принципові положення вже мали місце у філософській традиції (роль хаосу у системі еволюційного процесу розглядається в межах античної філософії як предтеча синергетичних уявлень). Концептуальні ж положення синергетичного погляду на світ та його закони, що змінюють наші уявлення про джерела та механізми функціонування складноорганізованих систем, наше світосприйняття, можна простежити на прикладі теорії систем (Л. фон Берталанфі), кібернетики (Н. Вінер), тектології (А. Богданов) та інших теорій. Так, різні варіанти теорії систем, на відміну від синергетики, розглядають в основному процеси гомеостазу, тобто процеси підтримки рівноваги системи за допомогою механізмів зворотного зв'язку.

Аналізуючи основні положення науки про управління (кібернетики), Ю. Данилов і Б. Кадомцев розкривають істотні відмінності між кібернетикою та синергетикою. На їх думку, кібернетика в більшій мірі має абстрактно-математичний і формалізований характер, ніж синергетика.

І, нарешті, описувані А. Богдановим механізми кон'югації (схрещування) і системної розбіжності – це, по суті, інше вираження механізмів конвергенції і дивергенції (згортання і росту розмаїття) в еволюції, нелінійний аналіз яких здійснює синергетика. Важливими для становлення синергетичної картини світу були також здобутки А. Ейнштейна, В. Гейзенберга, М. Ейгена та інших.

Остаточне становлення синергетики як міждисциплінарного напрямку постнекласичної науки відбувається у другій половині ХХ століття і пов'язано з іменами її родоначальників: І. Пригожина і Г. Хакена. З цього часу синергетичний спосіб мислення стає домінуючим у науковому пізнанні. Це мислення породжує альтернативні підходи до дослідження процесів буття, бачення його нелінійного та відкритого характеру.

Сучасні трактування процесу розвитку матеріальних і нематеріальних об'єктів з позиції теорії самоорганізації характеризуються існуванням значної кількості шкіл та напрямків, що розрізняються за предметом дослідження, механізмах реалізації принципів синергетичної парадигми у науковому пошуку.

Історично першим напрямом, у якому знайшов своє відображення синергетичний підхід у дослідженні складноорганізованих систем було природознавство: проблеми синергетичного моделювання у фізиці та космології представлені працями таких фахівців як А. Бергер, С. Вейнберг, С. Дімова, М. Касчієв, Б. Мізра, С. Пайкраукс, А. Самарський, Г. Хакен та інших; хімії – Ф. Барас, Ш. Відаль, Н. ван Кампен, А. Пако, Б. Хесс; біології – А. Баблоянц, Р. Вінклер, Г. Заварзін, А. Кєзін, Дж. Мюррей, Н. Сідякіна, П. Шустер, М. Ейген.

Поступово вектор синергетичної парадигми зміщується на область гуманітарного знання і знаходить своїх послідовників у сфері соціології й урбаністики (П. Аллен, М. Санглієр, Дж. Енгелен); дослідження проблем демографії і народонаселення (В. Белавін, С. Капіца); загальних питань функціонування соціальних систем (О. Астаф’єва, А. Ахієзер, Л. Бевзенко, В. Бранський, В. Василькова, О. Князєва, А. Назаретян, Г. Рузавін, М. Сапронов, В. Шалаєв). Важливим моментом у дослідженні процесу самоорганізації соціальних систем виступає аналіз детермінованих зв'язків між структурними компонентами суспільства, його макросоціальними структурами: духовною, економічною і політичною сферами. Застосування принципів синергетичної парадигми знайшло своє продовження й у психології (П. Круз, М. Стадлєр, А. Холден).

Крім цього ряд вчених досліджує загальнофілософські проблеми синергетики (А. Гапонов–Грєхов, Ю. Клімонтович, А. Михайлів, І. Пригожин, І. Стенгерс); розробляють науковий апарат теорії катастроф (В. Арнольд, Р. Том), математичного моделювання (В. Аршинов, С. Курдюмов, В. Самарський, Я. Свірський). Об'єктом і предметом дослідження цих напрямів у синергетиці є загальні механізми експлікації принципів та положень теорії самоорганізації в спеціальні науки, поглиблення міжпредметних досліджень.

Школа універсального еволюціонізму представлена працями М. Мойсеєва, М. Штеренберга, М. Ейгена, Е. Янча, а також дослідженнями науковців Київської школи філософії (Т. Гардашук, І. Добронравової, М. Кисельова, В. Крисаченко, С. Кримського, В. Лук’янця, М. Поповича, Л. Солов'я, М. Хилько, В. Чуйко та інших). Велику увагу останнім часом представники цього напрямку приділяють питанням коеволюції в системі "суспільство – природа", проблемам формування та впливу технонауки на розвиток суспільства, а також маніфестаціям лінгвістичного повороту на сучасний науковий дискурс, важливим компонентом якого є науки про складність. Усі вищезгадані підходи спираються на досягнення попередніх наукових теорій, збагачують їх новими принципами та ідеями, завдяки чому забезпечують появу альтернативних методологій розуміння феномену соціальної еволюції, змінюють оптикосвітоглядні орієнтири, здійснюють гештальт-переключення в межах постнекласичної картини світу[12, c. 244-246].

Картина соціальної самоорганізації припускає визнання тези про необхідне циклічне чергування режимів еволюції соціальної системи – народження порядку і збереження порядку. Суспільство як відкрита система, власне, і може існувати лише в такому нерівноважному стані. Нерівноважність робить її надто чутливою до флуктуацій, що створюють варіації для вибору майбутнього шляху розвитку. Такий вибір відбувається при створенні нової структури, що, у свою чергу, не може залишатися незмінною знову ж таки через свою відкритість і здатність породжувати зміни. Причому тут важливий еволюційний синтез поступовості і чергування, прогресу і регресу. Чергування етапів самоорганізації системи не може перетворитися в природний маятник, тобто не може стати подібним закритій, рівноважній системі з постійним поверненням у висхідне положення. Розімкнення циклу забезпечується біфуркацією – непередбачуваністю чергового повороту, хоча цей поворот здійснюється в межах чергового етапу, тому що вибір обмежений набором накопичених можливостей.

Таке уявлення про етапи структурного упорядкування соціальної системи порушує питання про неможливість існування єдиного, ідеального, універсального соціального порядку. Радше існують лише загальні закони існування таких шляхів, що ведуть спочатку до народження соціального порядку (стійких соціальних структур), а потім до самозбереження або руйнування його.

Теорія соціальної самоорганізації дозволяє по-новому підійти до вирішення цілого ряду фундаментальних проблем філософії історії: історичного детермінізму, природи соціальних криз і шляхів їх подолання, рушійних сил історії, критерію соціального прогресу, ролі соціальних ідеалів і утопій, існування граничного культурного розвитку людства, можливості довгострокового соціального прогнозування, можливості коеволюції суспільства і природи та інших питань.

Важливим моментом в еволюції макросоціальних структур є кризові явища, що змінюють кількісно-якісні характеристики складних систем, відкривають нові шляхи їх розвитку. Так, при проходженні політичної системи через біфуркацію припиняється її лінійний розвиток, вона вступає в стан нестійкості, кризи. При цьому ступінь організованості системи різко знижується, і ймовірність повернення до колишнього стабільного стану невелика. Існують три варіанти розв’язання кризи політичної системи:

  • розпад або загибель системи;
  • реформа – поступова перебудова ядра, генотипу політичної системи, що веде до появи якісно нової системи;
  • революція – різка, стрибкоподібна зміна системи.

В економіці механізм ринкової конкуренції виконує функцію, аналогічну дисипації енергії в природних процесах і системах: виникає саморегулюючий процес відповідності виробництва і споживання, купівлі і продажу послуг і товарів. Взаємодія конкуренції і саморегулюючих ринкових цін на товари і послуги створює умови для виникнення синергетичного ефекту в економічній сфері. Істотну роль у розумінні еволюції економічної системи відіграють уявлення про економічну рівновагу і нерівновагу, статичну і динамічну сталість.

І, нарешті, центральний нерв теорії самоорганізації - когерентність. Кооперація частин системи з виникненням нової якості - провідна тема синергетики. Про ефект синергії, здатної давати більший результат, чим сума частин, знають багато хто, але не багато хто вміють дорожити цілісністю. Схоже, це перше, що легко приноситься в жертву. Подивитеся на сучасну систему утворення, де є багато освітніх установ, багато гарних фахівців, багато талановитих студентів, але із цілісності. Наші університети існують у зоні сильної дисперсії моральних і професійних цінностей, включаючи цінності науки, наукового дослідження, соціалізації та ін. А із цього треба те, що повністю (або майже повністю) порушена система взаємних очікувань, що становлять основу будь-якої взаємодії, або когерентності. Цінності, традиції, відчуття змісту діяльності - це своєрідний генетичний код організації, як живої системи, що визначає її долю й напрямок удосконалювання[15, c. 287-289].


Висновки

Теорія самоорганізації складних систем відкриває інший бік світу: його нестабільність, нелінійність (різні варіанти майбутнього), відкритість, що збільшує складність формоутворень з їх наступним об'єднанням у цілісності, що еволюціонують. Прояв складності в явищах самоорганізації припускає наявність складного спектру структур-атракторів, що існують для вузького, унікального класу моделей зі статичними нелінійними залежностями.

Для складних систем (у тому числі соціальних) взагалі нерелевантне уявлення про стійкість. Складна соціальна структура, швидше за все, лише метастабильно стійка, тобто постійно еволюціонує. Щоб підтримувати свою цілісність, періодично переборюючи тенденцію до стохастичного розпаду, вона повинна існувати в коливальному режимі, що дозволяє сповільнювати процеси деградації і встановлювати загальний для усіх її елементів (макросоціальних структур) темп розвитку.

Таким чином, синергетика видозмінює безліч загальноприйнятих дослідницьких і практичних положень. По-перше, стає очевидним, що складним системам не можна нав'язувати шляхи їх подальшого розвитку. По-друге, принципи та положення теорії самоорганізації засвідчують, як правило, існування декількох альтернативних шляхів розвитку для складних систем.


Список використаної літератури

1. Єрмошенко М. Менеджмент: Навчальний посібник/ Микола Єрмошенко, Сергій Єрохін, Олег Стороженко,; Національна академія управління. - К.: Національна академія управління, 2006. - 655 с.

2. Баєва О. В. Основи менеджменту: Практикум/ О. В. Баєва, Н. І. Новальська, Л. О. Згалат-Лозинська. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 522 с.

3. Вершигора Е. Менеджмент: Учебное пособие/ Евгений Вершигора,. - М.: Инфра-М, 2004. - 256 с.

4. Виханский О. Менеджмент: [Учебник]/ О. С. Виханский, А. И. Наумов. - [2-е изд.]. - М.: Фирма "Гардарика", 2003. - 415 с.

5. Герчикова И. Менеджмент: Учебник : [Для экон. спец. вузов]/ Ирина Герчикова,. - 2-е изд., перераб. и доп.. - М.: Банки и биржи, 2002. - 478 с.

6. Гріфін Р. Основи менеджменту: Підручник для студ. екон. спец./ Рикі Гріфін, Володимир Яцура,. - Львів: БаК, 2001. - 605 с.

7. Кузьмін О. Основи менеджменту: Підручник/ Олег Кузьмін, Ольга Мельник,. - К.: Академвидав, 2003. - 414 с.

8. Мартиненко М. Основи менеджменту: Підручник/ Микола Мартиненко,. - К.: Каравела, 2005. - 494 с.

9. Осовська Г. Основи менеджменту: Підручник/ Галина Осовська, Олег Осовський,. - 3-е вид., перероб. и доп.. - К.: Кондор, 2006. - 661 с.

10. Робінс С. Основи менеджменту: учбовий посібник/ Стефан П. Робінс, Девід А. ДеЧенцо,; Пер. с англ. А. Олійник, М. Корчинська, Р. Ткачук,. - К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2002. - 671 с.

11. Рудінська О. Менеджмент: Посібник/ Олена Рудінська, Світлана Яроміч, Ірина Молоткова, ; М-во освіти і науки України, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. Економіко-правовий фак-т, Регіональний ін-т держ. управління. - К.: Ельга Ніка-Центр, 2002. - 334 с.

12. Скібіцька Л. І. Менеджмент: Навчальний посібник для вищих навч. закладів/ Л. І. Скібіцька, О. М. Скібіцький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2007. - 415 с.

13. Стадник В. Менеджмент: Посібник/ Валентина Стадник, Микола Йохна,. - К.: Академія, 2003. - 463 с.

14. Хміль Ф. Менеджмент: Підручник для студ. вуз./ Федір Хміль,. - К.: Академвидав, 2003. - 607 с.

15. Шегда А. Менеджмент: Учебник/ Анатолий Шегда,. - 3-е изд., испр. и доп.. - К.: Знання , 2006. - 645 с.

загрузка...
Top