Операційний менеджмент

1.Сутність основних складових понять “менеджмент”.

2. Функції складського господарства.

3. Принципи формування та функціонування системи управління матеріальними ресурсами.

Список використаної літератури.

1.Сутність основних складових понять “менеджмент”

У загальному розумінні, менеджмент (від англ. to manage — управляти) — це вміння досягати поставлених завдань, використовуючи працю, інтелект і мотиви поведінки інших людей. Менеджмент — український відповідник «управління» — функція, вид діяльності, зміст якої складає керівництво підлеглими в організації. Менеджмент — це також галузь знань, що допомагає здійснити цю функцію. Зрештою, менеджмент — як похідна від «менеджер», це певна категорія людей, соціальний прошарок тих, хто реалізує, здійснює на практиці керівну роботу.

Фундаментальний Оксфордський словник англійської мови визначає менеджмент як спосіб, манеру спілкування з людьми, владу та мистецтво стосунків, особливого роду вміння та адміністративні навички, орган управління, адміністративну одиницю.

Американські підручники здебільшого пропонують таке чи подібне до нього визначення: "Менеджмент — це процес оптимізації людських, матеріальних і фінансових ресурсів для досягнення організаційних цілей",

У 30-х роках ХХ-го століття ця діяльність остаточно перетворюється у професію, галузь знань — у самостійну дисципліну, а соціальний прошарок — у впливову суспільну силу.

Отже, запропонуємо стислі визначення економічних категорій, які вважаємо найбільш суттєвими при вивченні даного курсу, а саме:

Менеджмент— управління (планування, регулювання, контроль), керівництво, організація виробництва. Це також сукупність методів, форм, засобів управління виробництвом для досягнення поставлених завдань або визначеної мети (підвищення ефективності виробництва, збільшення прибутку тощо).

На сьогоднішньому ринку з його запеклою конкуренцією організація може у будь-який момент зазнати невдачі. Що відрізняє успішні фірми від невдах? Добрі менеджери. Вони з'являються в різні моменти життя. Вони відрізняються виглядом, кольором шкіри, характером, поведінкою, віком і статтю. Водночас, усі вони наполегливо працюють, аби принести користь, прибуток або досягти певного суспільного блага. І все ж менеджери не досягають цього безпосередньо. Поставлені цілі досягаються завдяки зусиллям інших. Менеджери забезпечують належне планування, підтримання ефективної діяльності та сприятливе середовище для продуктивної праці[8, c. 136-137].

Менеджер — управлінець, директор, завідувач, адміністратор, функціонер, найманий професійний керівник, що не є власником фірми.

Мікро- та макроекономіка — поняття, широко розповсюджені у науковій літературі для визначення аналізу стану економіки на різних рівнях управління — верхніх (все господарство на національному рівні, окрема галузь, виробничо-територіальний комплекс — макроекономіка) та нижніх (прийняття господарських рішень на рівні управління підприємством, фірмою чи окремим структурним підрозділом — мікроекономіка).

Зустрічаються однак й інші тлумачення:

Макроекономіка (macroeconomics) — розділ економіки, що вивчає крупномасштабні економічні явища, зокрема такі, як інфляція, безробіття, економічне зростання чи занепад.

Мікроекономіка (microeconomics) — розділ економіки, що досліджує сукупності дій, переваг, уподобань та вибору, здійснених порівняно дрібними економічними одиницями.

Ще дещо стосовно термінології.

Виникає питання, чи англійське поняття «менеджмент» та українське «управління» тотожні, ідентичні? І так, і ні. У загальному змісті — це терміни-аналоги, але існують певні відмінності в тлумаченні й застосуванні цих визначень.

По-перше, використовуючи поняття «менеджмент», мають на увазі фігуру менеджера — людину, суб'єкта управління, що діє у певній організації. Якщо ж мова йде про знеособлену систему управління (з невизначеною особистістю рос. — «обезличенную»), здебільшого застосовується термін «адміністрування» («administration»).

По-друге, коли вживають термін «менеджер», мають на увазі професійного управлінця, а не просто інженера чи економіста, що займається управлінням. Німецька мова при визначенні суті менеджменту передбачає термін «unternehmensfuhneng» (управління виробництвом), французи вживають термін «administration», «public administration», тому використання англійського поняття «management» не завжди доречне.

Поняття менеджменту часто пов'язане з поняттям бізнесу. У недалекому минулому в колишньому СРСР термін «бізнес» визначали як людську діяльність, що переслідує єдину мету — наживу. Іноземні видання (термінологічні словники й довідники) вкладають у це поняття дещо інший зміст — незалежна комерційна діяльність людини, що виступає для неї як спосіб існування. А квінтесенція бізнесу, його суть, на їх думку, полягає в етично наповненій економічній активності людей по виробництву товарів (продукції, робіт, послуг), які мають корисні для споживача якості.

Бізнес — це діяльність, спрямована на отримання прибутку шляхом створення та реалізації певної продукції, робіт чи послуг. Управління бізнесом (business management) — це управління комерційними, господарськими організаціями.

Термін «менеджмент» застосовується до будь-яких типів організацій, крім державних органів різного рівня. Тут вживають термін «public admini-stration» — державне управління.

Бізнесмен і менеджер — поняття не тотожні. Суб'єкт у бізнесі називається бізнесменом (businessman) або комерсантом. На початковій стадії свого розвитку бізнес виступав у вигляді простого товарообміну (натуральний обмін). По мірі еволюції економічних структур суспільства бізнес перетворюється на складну, розгалужену діяльність, у якій приймають участь промислові підприємства, склади, магазини, біржі. Активними суб'єктами цієї діяльності виступають підприємці, менеджери, брокери та ін. їх об'єднують терміном «бізнесмени». Поступово до бізнесу почали відносити будь-яку людську діяльність, що приносить дохід.

Бізнесмен— це той, хто «робить гроші», власник капіталу, що знаходиться в обороті й приносить дохід. Бізнесменом може бути ділова людина, у якої немає підлеглих, або власник, який не займає ніякої постійної посади в організації, але є утримувачем її акцій, або членом правління.

Менеджер обов'язково займає постійну посаду і в його підпорядкуванні знаходяться люди, а власник — суб'єкт власності, утримувач і розпорядник об'єктів власності (окрема особа, колектив, асоціація, держава).

Істотним компонентом бізнесу є капітал, тобто гроші, матеріальні цінності чи активи конкретної особи, вкладені у справу. Власник капіталу дає життя бізнесу, надихає його, наповнює змістом. При цьому він зацікавлений в стабільному та відносно високому прибутку.

Найбільш поширений різновид бізнесу — підприємництво.

Підприємництво (entrepreneurship) — господарська діяльність підприємця, особливий, творчий тип господарювання (економічної поведінки), якому притаманне новаторство, пошук ефективних способів використання ресурсів, активність та прагнення до нових перспектив, можливостей, творче ставлення до ризику[5, c. 36-39].

Доречним буде і таке визначення: "Підприємництво — це певна система функціонування підприємства, основу якої становлять демократичні форми його економічної діяльності, забезпечення для нього права ініціативи у виборі сфер, форм і методів господарювання, економічної, організаційної, технічної та технологічної творчості й новаторства".

Підприємець — людина, що здійснює бізнес, розпочинає нову справу, реалізує певні впровадження, вкладає власні кошти в розвиток підприємства і зважується на ризик, долає протидію зовнішнього середовища, словом, рухає суспільство у напрямі постійного вдосконалення.

Згідно з сучасним трактуванням, підприємець розглядається як господарюючий суб'єкт, здатний розпочати та впроваджувати в життя будь-яку вигідну справу; людина, що шукає та реалізує раніше невідомі, нові можливості розвитку ринку у вигляді нових товарів, послуг, технологій, новаторських ідей, сфер вкладання капіталу тощо.

Підприємець виконує корисну для суспільства функцію — постійно вивчає та аналізує суспільні потреби і прагне їх задовольнити.

Стихією бізнесу є конкуренція. В умовах конкуренції бізнесмен постійно прагне зменшення витрат на виробництво і вдосконалення якості продукції.

Останнім часом широкого розповсюдження у менеджменті набуло таке поняття як «підприємницька структура», тобто склад суб'єктів ринкових відносин, до яких зараховують лише ті організаційно-господарські одиниці, чия мета полягає в отриманні прибутку як кінцевого результату діяльності.

Використавши мету діяльності суб'єктів ринкових відносин як показник класифікації, можна виділити чотири категорії економічних суб'єктів: фірми, банки, страхові та трастові компанії, інвестиційні структури. При цьому фірми належать до основних суб'єктів підприємницької діяльності, а решта економічних суб'єктів — до тих, що обслуговують сферу підприємницької діяльності.

Фірма — будь-яка організаційно-господарська одиниця, що здійснює підприємницьку діяльність у галузі промисловості, торгівлі, будівництва, транспорту, сервісу, побутового обслуговування, індустрії розваг і відпочинку, в секторі надання послуг або кваліфікованих порад, виконання робіт чи будь-якій іншій сфері діяльності, яка прагне досягти комерційних цілей.

Організація — це систематичне об'єднання людей, згуртованих для досягнення певної, характерної, специфічної мети. Крамниця, цукровий завод, університет, туристичне бюро, ательє мод, інтернет-кафе, церква, дискотека, корпорація «IBM» чи будь-яка інша — усі вони вважаються організаціями, оскільки містять три спільні характеристики. А саме: 1) мета, 2) люди, 3) згуртованість. Отже, термін "організація" передбачає наявність у певної групи людей (персоналу), об'єднаних у системну структуру (згуртованих) чітких цілей (мети), яких вони прагнуть досягти працюючи разом.

Усі господарські операції можна врешті-решт звести до визначення трьома словами: люди, продукт, прибуток. На першому місці — люди. Якщо у Вас немає надійної команди, то і з рештою факторів мало чого вдасться досягти.

Кожна фірма, як організаційно-господарська одиниця, має у своєму складі одне чи кілька підприємств, що спеціалізуються на конкретних видах діяльності (у виробництві товарів, робіт і послуг), і функціональні підрозділи, які здійснюють управлінську діяльність.

Під терміном «підприємство» розуміють виробничо-господарську одиницю, що є сукупністю матеріальних і людських ресурсів, певним чином організованих для досягнення поставлених завдань.

Отже, менеджмент — це процес планування, організації діяльності, мотивації і контролю (класичний перелік функцій менеджменту), необхідний для формулювання і досягнення завдань організації. Простіше кажучи, менеджмент — це видимі дії менеджерів.

Пітер Ф. Друкер, видатний теоретик у галузі менеджменту, пропонує таке визначення: "Управління — це особливий вид діяльності, що перетворює неорганізований натовп в ефективну, цілеспрямовану і продуктивну групу"[7, c. 21-24].

2. Функції складського господарства

Складське господарство є важливою і невід’ємною частиною кожного підприємства. Його завдання – це збереження запасів сировини і матеріалів, готової продукції. Воно відіграє важливу роль в процесі руху матеріальних цінностей, сировини, матеріалів, топлива, інструментів, обладнання, запчастин, спецодягу і інших виробів, а також готової продукції, напівфабрикатів, відходів виробництва.

Склад – приміщення або комплекс приміщень, призначений для зберігання матеріальних цінностей. Можна сказати, що він виступає акумулятором резервів матеріальних ресурсів, необхідних для невілювання коливань обсягів поставок і попиту, а також синхронізації швидкостей потоків товарів у системах просування від виробників до споживачів або потоків матеріалів у технологічних виробничих системах.

Тож, складське господарство – це сполучна ланка між службою матеріально-технічного забезпечення (МТЗ) і виробничими підрозділами, між цехами, які випускають продукцію, і збутовими органами, а також між підрозділами підприємства. Його діяльність впливає на безперебійну і ефективну роботу основного виробництва, на ритмічний випуск і відгрузку товарної продукції.

Складське господарство виконує функції:

• прийом матеріальних цінностей з їх кількісною і якісною перевіркою, включаючи перевірку тари і упаковки, облік і оформлення документів, створення необхідних умов для зберігання грузів, розвантаження, перетарювання, переміщення і розміщення на складах;

• підготовка і випуск матеріальних засобів виробництва і відправка за межі підприємства;

• підготовка складських приміщень і площадок, внутрішньо складське переміщення вантажів з метою більш раціонального використання площ складів;

• прийом від виробничих підрозділів готової продукції по кількості, асортименту і сортах, оформлення документів, розміщення на складах продукції і забезпечення її збереження, підготовка продукції до відгрузки споживачам;

• відпуск продукції споживачам за номенклатурою, асортиментом, якістю і кількістю з оформленням відповідної документації;

• розробка і реалізація заходів по вдосконаленню тарно-складського господарства, навантажувально-розвантажувальних робіт, по механізації і автоматизації складів.

Виходячи з функцій, здійснювані на матеріальних складах роботи можна звести до наступних основних операцій: приймання матеріалів, розміщення їх, зберігання, підготовка до виробничого споживання, відпустка виробничим і іншим ділянкам підприємства й облік матеріальних цінностей.

Матеріали, що надходять на склад, проходять кількісне і якісне приймання. Кількісне приймання полягає в перевірці відповідності фактичної наявності матеріалів зазначеному в супровідних документах.

Первісна перевірка вантажів, що надійшли ззовні, виробляється представником підприємства на залізничній станції. Тут перевіряється число прибулих місць, цілість упакування, іноді вага вантажу. Якщо встановлюється розбіжність між фактичною наявністю й тим, що зазначене в супровідних документах, то на залізничній станції складається так званий комерційний акт для пред'явлення претензій винуватцеві недостачі – постачальникові або транспортній організації.

Якщо ж кількість матеріалу, що надійшов, по зовнішньому огляді не викликає сумніву, то вага його на станції прибуття звичайно не перевіряється. Такий матеріал вибірковим шляхом перевіряється на складі підприємства.

Поряд з кількісною перевіркою на складах проводиться якісне приймання. Вона здійснюється органами технічного контролю із залученням у необхідних випадках лабораторій. Якісною перевіркою встановлюється відповідність отриманих матеріалів стандартам або технічним умовам. При невідповідності матеріалу стандарту або технічним умовам викликається представник постачальника й складається акт про непридатність матеріалу.

Якщо ж партія непридатного матеріалу невеликий або представник постачальника не може прибути, то акт про непридатність складається комісією підприємства із залученням представника незацікавленої організації. Акт направляється постачальникові з одночасним запитом, як надійти із забракованим матеріалом. Останній, до вказівки власника перебуває в споживача на відповідальному зберіганні в особливо відведеному місці. Як правило, якісна перевірка матеріалів і напівфабрикатів проводиться тільки по особливо відповідальних їхніх видах, тому що величезна більшість постачальників саме перевіряє якість своєї продукції перед її відправленням[9, c. 196-198].

Прийняті на склад матеріали розміщаються з дотриманням певних вимог обліку й зберігання. При цьому кожний матеріал повинен розміщатися на складі з обліком того, щоб забезпечити збереження кількості і якості матеріалів. Матеріали однакового найменування розміщаються на одній ділянці, матеріали важкі і громіздкі повинні розміщатися ближче до місця видачі.

Розміщення і зберігання матеріальних ресурсів на складах підприємства може здійснюватися трьома способами. Сортове розміщення передбачає закріплення за кожним видом матеріалів постійного місця його зберігання. За партіонного способу кожна партія матеріалів, що надійшла на підприємство, зберігається окремо. Комплектне розміщення є різновидом сортового та означає розміщення матеріалів комплектами, що відпускаються у виробництво.

На більшості промислових підприємств при матеріальних складах існують спеціальні ділянки підготовки матеріалів до виробництва. Так, у централізованому порядку на багатьох заводах і фабриках організований розкрій чорних металів, лісу й інших матеріалів. Це дає можливість більш ощадливо використати матеріал, застосовуючи методи комбінованого розкрою, використовуючи відходи для виробництва більше дрібних деталей і т.д.

Одним з видів підготовки матеріалів до виробництва є комплектування матеріалів і напівфабрикатів перед відпусткою їхнім виробничим цехам. Відпустка матеріалу цехам здійснюється на підставі встановлених лімітів для кожного цеху. Залежно від типу виробництва й характеру матеріалів застосовується різний порядок відпустки матеріалів.

Основні матеріали в масовому й крупносерійном виробництві відпускаються по планкартах. Планкарта представляє документ, що становить відділом постачання або планово-виробничим відділом, у якому вказується встановлений цеху місячний ліміт по кожному виді матеріалу, а також строки й партії подачі. Відповідно до планкарт склад своїми транспортними засобами доставляє кожному цеху у встановлений термін партії матеріалів і напівфабрикатів. Відпустка матеріалів оформляється приймально-здавальними накладними.

На підприємствах серійного й одиничного виробництва основні й допоміжні матеріали, а також допоміжні матеріали в масовому й крупносерійному виробництві відпускаються по разових вимогах відповідно до лімітних карт і відомостями. Відпустка оформляється накладними або розписками одержувача в лімітних картах або відомостях.

Облік руху матеріальних ресурсів ведеться за допомогою картотеки як на складах підприємства (кількісно-сортовий облік), так і в бухгалтерії (кількісно-вартісний облік). В окремій картці зазначаються номенклатурний номер матеріалу, його найменування, марка, сорт, одиниця виміру і ціна, а також фіксуються всі надходження та видачі матеріалу. За картотекою розраховуються залишки матеріалів, які порівнюються з нормами запасу зберігання й лімітами.

Для забезпечення нормальної роботи підприємства дуже важливо організувати оперативне регулювання запасів. Із цією метою встановлюється контроль за станом гарантійних запасів на складах. Якщо частина гарантійних запасів починає видаватися в цехи, то це служить сигналом того, що нормальний хід виробництва може бути порушений. Про це повідомляються органи МТЗ. Таку ж реакцію повинні викликати факти перевищення розмірів запасів, установлених по категоріях матеріальних ресурсів.

Таким чином, запаси не тільки виконують функції зберігання й підготовки матеріалів до видачі їх у виробництво, але й допомагають оперативно регулювати їхнє споживання[4, c. 232-234].

3. Принципи формування та функціонування системи управління матеріальними ресурсами

Раціональне та економне витрачання окремих елементів оборотних фондів підприємств має неабияке економічне значення. Це зумовлюється постійним збільшенням абсолютного споживання сировини, матеріалів, енергії для виробництва продукції в різних галузях народного господарства, переважаючою часткою матеріальних витрат у загальній її вартості. Економія матеріальних ресурсів, що характеризується зниженням абсолютної та питомої витрати окремих видів ресурсів, дає змогу з такої самої кількості сировини й матеріалів виготовляти більше продукції без додаткових затрат суспільної праці, підвищувати ефективність виробництва в цілому на кожному підприємстві.

Для вимірювання ступеня ефективності використання оборотних фондів існує відповідна система техніко-економічних показників.

На підприємствах тих галузей, що переробляють первинну сировину, застосовують показник (коефіцієнт) виходу або видобутку готової продукції з вихідної сировини. Наприклад, на підприємстві кольорової металургії таким показником служить коефіцієнт видобутку міді з руди, а на цукровому заводі — вихід цукру з буряків. На підприємствах окремих галузей народного господарства показником ефективності використання сировинних ресурсів є витрата сировини на одиницю готової продукції. Так, на комбінатах (заводах) чорної металургії застосовується показник витрати сировини (залізної руди, вугільного коксу, флюсів) на одну тонну чавуну, а на підприємстві з виробництва мінеральних добрив — витрати сірчаної кислоти на тонну суперфосфату тощо.

На підприємствах обробної промисловості для цієї мети застосовують коефіцієнт використання матеріалів, тобто відношення чистої ваги (маси) виробу до норми або фактичної витрати конструкційного матеріалу. Для окремих видів матеріалів розраховують такі показники, як коефіцієнт використання площі матеріалу (листовий прокат, тканина, шкіра), коефіцієнт використання об'єму матеріалу (деревина) тощо.

Ефективніше використання оборотних фондів передбачає передовсім розв'язання конкретних завдань з економії сировини, матеріалів, палива, електроенергії. Заведено розрізняти джерела і шляхи економії матеріальних ресурсів. Джерела економії показують, за рахунок чого можна досягти економії ресурсів, а шляхи економії — як саме, за допомогою яких заходів можна заощаджувати ті чи ті види матеріальних ресурсів. З усієї сукупності можливих заходів щодо економії матеріальних ресурсів слід виокремлювати виробничо-технічні та організаційно-економічні.

Найбільші резерви підвищення рівня ефективного використання важливих видів матеріальних ресурсів зв'язано з комплексною переробкою сировини та широким застосуванням вторинних ресурсів[10, c. 127-129].

Комплексна переробка сировини — це процес її промислової переробки, результатом якого є добування з вихідної сировини всіх корисних компонентів та їх повне використання, включаючи й технологічні відходи. Економічна доцільність комплексної переробки сировини зумовлена великою цінністю так званої попутної продукції, що міститься у вихідній сировині. Наприклад, за добування природного газу побіжними продуктами є конденсати, гелій, сірка; нафти — горючий газ, сірка, йод, бром; мідної, мідно-колчеданової та мідно-цинкової руди — цинк (до 7%), залізо (понад 30%), сірка (до 45%), а також свинець, кобальт, молібден, золото, срібло та інші метали в кількості, яка забезпечує їхнє рентабельне видобування.

Значна частка побіжних продуктів у загальному обсязі продукції, що виробляється, свідчить про економічну доцільність комплексної переробки вихідної сировини на підприємствах відповідних галузей народного господарства. Наприклад, понад 30% виробництва різних видів хімічної продукції зосереджено на підприємствах кольорової та чорної металургії, 10% — на підприємствах целюлозно-паперової промисловості.

Незважаючи на достатній рівень ефективності такого методу переробки вихідної сировини досягнутий ступінь комплексності її використання на більшості підприємств України не відповідає сучасним вимогам. Коефіцієнт використання багатьох видів комплексної сировини протягом останніх років тримається на рівні не більше 50-60%.

Вторинні матеріальні ресурси — це залишки сировини (матеріалів), відходи виробництва і споживання, які можуть бути повторно використані для виготовлення продукції. За ознакою утворення вони поділяються на дві основні групи — відходи виробництва та відходи споживання.

До відходів виробництва включають: залишки сировини й матеріалів, що значною мірою втратили свою первісну споживну вартість (обрізки матеріалів, металева стружка, відпрацьовані каталізатори, технічне масло, жом, меляса, макуха, костриця тощо); побічні та побіжні продукти переробки вихідної сировини, які технологічно неминучі (різні види шлаку, лігнін, побіжні гази, пуста порода тощо). Відходи споживання охоплюють відходи: виробничого споживання (різні цілком зношені елементи засобів виробництва — брухт, гума, тара тощо) і побутового споживання (непридатні речі домашнього вжитку, зношені взуття та одяг, макулатура тощо).

За обсягом і цінністю найбільш важливе значення для промислового виробництва мають різноманітні вторинні метали, що утворюються у вигляді амортизаційного брухту і так званого оборотного металу (металева стружка, відходи ливарного виробництва), їхня частка в загальному матеріально-сировинному балансі сталеплавильного виробництва становить понад 45%. Проте масштаби використання вторинних матеріальних ресурсів на підприємствах відповідних галузей промисловості України аж ніяк не можна визнати задовільними. Особливо це стосується побутових відходів. Наприклад, частка паперової макулатури у загальному обсязі сировини для виготовлення паперу й картону становить нині трохи більше 20%, що майже в 2-2,5 раза нижче за технологічно можливий та економічно доцільний рівень[1, c. 187-189].

Система показників, яка може вичерпно характеризувати ефективність основних фондів, охоплює два блоки: перший — показники ефективності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці; другий — показники рівня використання основних фондів у цілому та окремих їхніх видів. Необхідність виокремлення в самостійну групу показників відтворення засобів праці, які характеризують процес їхнього руху, технічний стан та структуру, зумовлена тим, що відтворювальні процеси істотно й безпосередньо впливають на ступінь ефективності використання застосовуваних у виробництві машин, устаткування та інших знарядь праці.

Чинна система показників ефективності відтворення основних фондів в Україні потребує вдосконалення щодо методики обчислення деяких з них та повноти охоплення окремих сторін відтворення засобів праці. Так, наприклад, коефіцієнт оновлення визначається відношенням абсолютної суми введення основних фондів до їхньої наявності на кінець року, а коефіцієнт вибуття — відношенням обсягу вибуття основних фондів до їхньої наявності на початок року, що унеможливлює порівнювання цих відносних показників. Тому визначення коефіцієнтів відтворення основних фондів за середньорічною їхньою вартістю треба вважати методологічно більш правильним.

Необхідно також розрізняти дві форми оновлення основних фондів — екстенсивну та інтенсивну. Екстенсивне оновлення характеризує темпи збільшення обсягу експлуатованих основних фондів. Інтенсивне оновлення передбачає заміну діючих основних фондів новими, більш ефективними. Проте процес виведення з експлуатації застарілих і спрацьованих основних фондів не можна ототожнювати з інтенсивним оновленням діючих засобів праці. Реальний господарський оборот охоплює не лише введення в дію нових і виведення з експлуатації спрацьованих фондів, а й передачу певної їхньої частини з балансу одного підприємства на баланс іншого.

Поряд з цим у систему показників ефективності відтворення основних фондів доцільно включити два нові: коефіцієнт інтенсивного оновлення (співвідношення обсягів вибуття і введення в дію за певний період); коефіцієнт оптимальності вибуття основних фондів (відношення фактичного коефіцієнта вибуття до нормативного).

Показники, що характеризують рівень ефективності використання основних фондів, об'єднуються в окремі групи за ознаками узагальнення й охоплення елементів засобів праці. Економічна суть більшості з них є зрозумілою вже із самої назви. Пояснень потребують лише деякі, а саме:

• коефіцієнт змінності роботи устаткування — відношення загальної кількості відпрацьованих машинозмін за добу до кількості одиниць встановленого устаткування;

• напруженість використання устаткування (виробничих площ) — випуск продукції в розрахунку на одиницю устаткування (загальної або виробничої площі);

• коефіцієнт інтенсивного навантаження устаткування — відношення кількості виготовлених виробів за одиницю часу до технічної (паспортної) продуктивності відповідного устаткування.

З-поміж показників використання устаткування та виробничих площ найбільш відомим і широко застосовуваним на практиці є коефіцієнт змінності роботи устаткування. Проте використовуваний на підприємствах спосіб його розрахунку не можна визнати досконалим, оскільки він не враховує внутрізмінних втрат робочого часу. У зв'язку з цим коефіцієнт змінності методологічно правильніше буде обчислювати, виходячи з коефіцієнта використання календарного фонду часу і максимальної змінності роботи устаткування, яка дорівнює трьом за восьмигодинної тривалості зміни. Отже, за коефіцієнта використання календарного фонду часу, наприклад, 0,6 коефіцієнт змінності роботи устаткування дорівнюватиме 1,8 (3,0 х 0,6).

Головною ознакою підвищення рівня ефективного використання основних фондів того чи того підприємства є зростання обсягу виробництва продукції. Кількість же виробленої продукції за наявного розміру виробничого апарату залежить, з одного боку, від фонду часу продуктивної роботи машин та устаткування протягом доби, місяця або року, тобто від їхнього екстенсивного завантаження, а з іншого — від ступеня використання знарядь праці за одиницю часу (інтенсивного навантаження). Отже, усю сукупність технічних, організаційних та економічних заходів щодо ліпшого використання основних фондів підприємства можна умовно поділити на дві групи: 1) збільшення екстенсивного завантаження; 2) підвищення інтенсивного навантаження.

Однак треба наголосити на двох важливих обставинах.

По-перше, якщо екстенсивне завантаження машин та устаткування обмежується тільки календарним фондом часу, то можливості підвищення інтенсивного навантаження устаткування, його продуктивності практично не є такими обмеженими.

По-друге, здійснення заходів екстенсивного напрямку, як правило, не потребує капітальних витрат, а підвищення рівня інтенсивного використання виробничого апарату зв'язане зі значними інвестиціями; проте останні порівняно швидко окупаються за рахунок одержаного внаслідок інтенсифікації додаткового економічного ефекту.

Великим резервом збільшення продуктивної роботи виробничого устаткування є максимально можливе скорочення його простоїв. На підприємствах з дискретним виробництвом кількість не використовуваного протягом доби устаткування нерідко досягає 15-20% загального його парку, а внутрішньозмінні простої становлять 10-15% робочого часу. Це спричиняється: неузгодженістю пропускної спроможності окремих цехів і дільниць; незадовільною організацією технічно-профілактичного обслуговування та ремонту устаткування; браком робітників тих чи тих професій; перебоями в забезпеченні робочих місць матеріалами, електроенергією, комплектуючими виробами, оснащенням, пристроями, підйомнотранспортними засобами тощо.

Для підприємств ряду галузей індустрії, і передовсім машинобудування, надзвичайної гостроти набула проблема підвищення коефіцієнта змінності роботи виробничого устаткування. В Україні цей показник нині є невиправдано низьким і свідчить про наявність достатньо великих резервів ліпшого використання знарядь праці. Якщо довести реальну змінність роботи металообробного устаткування до раціонального рівня (1,7-1,8), то можна буде збільшити випуск машинобудівної продукції більше ніж на 30%.

Значному поліпшенню екстенсивного завантаження засобів праці сприяє зниження частки недіючого устаткування, яка на промислових підприємствах України є дуже значною (кілька десятків тисяч одиниць), а також виведення з експлуатації зайвого й неефективно використовуваного устаткування та організація завдяки цьому повноцінної двозмінної роботи. За існуючими розрахунками, здійснення таких заходів дало б можливість підвищити фондовіддачу на підприємствах різних галузей промисловості та народного господарства на 10-15 і більше відсотків.

Вирішальне значення для підвищення рівня інтенсивного використання основних фондів має своєчасна заміна та модернізація фізично спрацьованого й технічно застарілого устаткування. Для підтримування порівняно високого технічного рівня виробництва на підприємствах треба щорічно замінювати 4-6% і модернізувати 6-8% діючого парку машин, устаткування та інших видів знарядь праці.

До важливих факторів, що зумовлюють зростання продуктивності устаткування за одиницю часу, належать також запровадження нових технологій, інтенсифікація виробничих процесів. Підприємствам різних галузей властиві специфічні способи інтенсифікації технологій виготовлення продукції, виконання робіт або надання виробничих послуг (застосування, наприклад, киснево-конвертерного методу виплавляння сталі в чорній металургії; використання різних каталізаторів, високих температур і тиску — у хімічній промисловості; обробка металу тиском, точні методи литва — у машинобудуванні тощо). Широке використання природного газу та кисню разом зі збільшенням температури дуття й тиску під колошником домни забезпечує зростання виробництва чавуну майже на третину.

Значного підвищення інтенсивного навантаження устаткування на підприємствах можна досягти завдяки застосуванню прогресивних форм і методів організації виробництва (концентрації, спеціалізації, кооперування та комбінування; гнучких, потокових і роторно-конвеєрних ліній), що уможливлюють використання високопродуктивного автоматизованого устаткування. За свідченням спеціальних досліджень, на підприємствах машинобудування виготовлення конструктивно й технологічно однорідних деталей на потокових лініях забезпечує підвищення навантаження устаткування на 20-30%.

Досить істотні резерви ліпшого екстенсивного та інтенсивного використання основних фондів можна реалізувати з допомогою освоєння у стислі строки проектних показників, уведення в дію нових технологічних агрегатів, ліній, устаткування. За даними вибіркового обстеження кількасот підприємств різних галузей промисловості та будівництва, середній фактичний період освоєння виробничих об'єктів становить 5-6 років. Проте технічно та економічно обґрунтовані розрахунки свідчать про реальну можливість досягнення проектних показників виробничих об'єктів на підприємствах добувної промисловості за півтора-два роки, а обробної — за один рік і навіть швидше.

За умов ринкової економіки процес господарювання в цілому має передбачати достатні економічні стимули для забезпечення ефективного використання основних фондів, усього майна підприємств. Дійова система таких колективних та індивідуальних економічних стимулів на підприємствах різних галузей народного господарства України поки що перебуває тільки на стадії становлення й розвитку.

Швидкому її запровадженню сприятимуть: реалізація програми роздержавлення та приватизації власності; широке акціонування підприємств, система їхнього оподаткування; побудова механізму оплати праці залежно від кінцевих результатів виробництва; більш гнучка амортизаційна та інвестиційна політика; державна підтримка великих інвестиційних проектів, підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності тощо[3, c. 134-137].

Список використаної літератури

1. Єрмошенко М. Менеджмент : Навчальний посібник/ Микола Єрмошенко, Сергій Єрохін, Олег Стороженко,; Національна академія управління. -К.: Національна академія управління, 2006. -655 с.

2. Белінський П. І. Менеджмент виробництва та операцій : Підручник/ П. І. Белінський; Чернівецький нац. ун-т ім. Юрія Федьковича. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -623 с.

3. Гевко І. Операційний менеджмент : Навчальний посібник/ Іван Гевко,. -К.: Кондор, 2005. -226 с.

4. Менеджмент организаций : Учебное пособие/ Л. А. Киржнер, Л. П. Киенко, Т. И. Лепейко и др.; Под ред. Л. А. Киржнера. -К.: КНТ, 2006. -681 с.

5. Менеджмент: теоретичні основи і практикум : Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти/ Олег Гірняк, Петро Лазановський,. -К.: Магнолія плюс; Львів: Новий Світ-2000, 2003. -334 с.

6. Осовська Г. Менеджмент організацій : Навчальний посібник/ Галина Осовська, Олег Осовський,. -К.: Кондор, 2005. -853 с.

7. Рудінська О. Менеджмент : Посібник/ Регіональний ін-т держ. управління. -К.: Ельга Ніка-Центр, 2002. -334 с.

8. Хміль Ф. Менеджмент : Підручник для студ. вуз./ Федір Хміль,. -К.: Академвидав, 2003. -607 с.

9. Хомяков В. Менеджмент підприємства : Навч. посібник/ Во-лодимир Хомяков,. -К.: Кондор, 2005. -431 с.

10. Шегда A. Менеджмент : Учебник/ Анатолий Шегда,. -3-е изд., испр. и доп.. -К.: Знання , 2006. -645 с.

загрузка...
Top