Міжнародний менеджмент

1. Сучасні стратегічні орієнтації транснаціональних корпорацій.

2. Трудові відносини і виробнича демократія.

3. Управління валютними ризиками.

Список використаної літератури.


1. Сучасні стратегічні орієнтації транснаціональних корпорацій

Стратегія ТНК формується також з урахуванням очікуваної динаміки відсоткових ставок на різних національних ринках, курсів валют, умов кредитування та фінансування експортних операцій у кожній країні, де розміщені підрозділи ТНК.

Виходячи з умов здійснення діяльності на міжнародному ринку, ТНК може отримувати й використовувати такі конкурентні переваги:

1. В межах ТНК існує можливість консолідації фінансових та інших ресурсів для здійснення дій, спрямованих на розширення або консолідацію своєї частки ринку в певній країні, що надає їй надзвичайні можливості, особливо у конкуренції з національними компаніями. Такі ресурси можуть бути залучені як від головної контори ТНК або підрозділів компанії в інших країнах, так і з інших видів бізнесу компанії.

2. ТНК використовує певну збутову мережу (оптову та роздрібну) в усіх країнах світу. Окрім можливостей стабільного збуту продукції, це дає ТНК змогу з меншими витратами диверсифікувати свою діяльність, а також отримати економію на масштабах операцій (за рахунок зниження витрат на збут). Це створює також переваги для входження в нові види бізнесу, що характеризуються високими темпами зростання на певних національних ринках.

3. Диверсифікована ТНК може використати свою торговельну марку (brand-name) з тим, щоб здійснювати нові види Діяльності, спираючись на маркетингові переваги, адже витрати на рекламу та просування товару на ринок під домою торговельною маркою набагато менші, ніж у випадку коли національна компанія диверсифікує свою діяльність пропонує на ринок новий товар.

4. Централізоване координування досліджень і розробок (R&D) результати якого в майбутньому можуть використовуватися як філіями в різних країнах, так і в різних видах бізнесу, який здійснюють підрозділи ТНК.

У рамках компанії може відбуватися передача ключових технологій і ноу-хау. При цьому ТНК має можливість економити фінансові ресурси й одержувати кращі результати порівняно з компаніями, які проводять дослідження та розробки самостійно для кожного окремого виду бізнесу[4, c. 211-213].

Аналіз потенціалу інтернаціональної корпоративної стратегії ТНК.

Потенційна інтернаціональна стратегія ТНК має відповідати досягнутому рівню присутності компанії на різних регіональних ринках і цілям, яких компанія планує досягти у результаті реалізації цієї стратегії.

Аналіз такої стратегії повинен проводитися, виходячи з ефективності впровадження діючої стратегії. При цьому визначають фінансові та економічні показники самої компанії: прибутковість на різних сегментах, динаміку показників дохідності на інвестиції, залучений капітал, кредитний рейтинг, динаміку ціни акцій та обсягів продажів. Окрім цього, аналізується стан компанії на ринку на основі таких показників, як частка ринку в різних країнах та її динаміка, а також співвідношення темпів зростання ринку та обсягів продажів компанії.

Ступінь корективи стратегії ТНК залежить від ефективності її впровадження на різних ринках, а також від того, наскільки діюча стратегія відповідає проголошеній місії компанії та можливостям задіяти різні ресурси, які можуть бути використані для її досягнення.

Специфіка аналізу потенціалу ТНК значною мірою полягає у здатності правильно визначити (а) внутрішні ресурси, що можуть бути використані компанією в певній країні, а також (б) інші ресурси, які можуть бути залучені на міжнародних ринках.

Наскільки успішною буде стратегія ТНК, значною мірою залежить від того, чи зможе компанія визначити свої ключові компетенції ("core competencies") і конкурентні переваги. Ключові компетенції можуть бути визначені як певні здатності, що дають можливість компанії створювати вартість для споживачів або нейтралізувати загрози зовнішнього середовища для компанії. Для ТНК такими перевагами є, наприклад, здатність оперативно пристосовуватися до потреб місцевого ринку, наявність ефективної мережі збуту товару, лідерство в розробці нових товарів на основі власної системи R&D тощо.

Маркетингові стратегії ТНК є складовою корпоративного стратегічного менеджменту і передбачають забезпечення механізму узгодження цілей глобальної експансії ТНК та її потенціалу і ресурсних можливостей.

При формування маркетингової стратегії важливо чітко ідентифікувати її вхідні та вихідні елементи. До вхідних елементів відносять чинники, які обумовлюють вироблення маркетингової стратегії, ключовими з них є детермінанти маркетингового середовища і корпоративна місія та цілі ТНК.

Вихідні елементи маркетингової стратегії - рішення щодо комплексу маркетингу (маркетинг-міксу), який включає підходи по чотирьох напрямах: товарній (Product), ціновій (Price), збутовій (Place), комунікаційній політиці (Promotion). Таким чином, стратегія маркетингу використовується як спосіб реалізації ТНК власного потенціалу для досягнення успіху в її зовнішньому середовищі[6, c. 257-259].

2. Трудові відносини і виробнича демократія

В науковій літературі прийнято в системі трудових відносин виокремлювати “характер праці” (хоча деякі політекономи соціально-економічні трудові відносини і характер праці ототожнюють). Ми вважаємо, що характер праці – це складова специфічних економічних трудових відносин, тобто формаційна категорія. Характер праці виражає притаманні даному економічному ладу суспільства (капіталістичному, соціалістичному) важливі риси суспільного устрою праці. Сюди належать: позаекономічний і економічний примус до праці, експлуатація праці людини людиною, наймана праця, асоційована праця, підневільна праця, вільна праця, колективна праця, безпосередньо суспільна праця, незайнята праця працездатного населення, відчуження праці тощо.

В пострадянській Україні відбувається трансформація трудових відносин системи державно-монополістичного соціалізму в трудові відносини системи соціально-орієнтованого економічного ладу, який в розвинених капіталістичних країнах формується завдяки поступовій соціалізації і гуманізації трудових капіталістичного суспільства.

В Україні протягом 1990-1997 pp. укладено три (1993, 1995, 1997 роки) генеральні тарифні угоди. Але практика трипартизму, що склалася, не може замінити механізм соціального партнерства на рівні підприємств. Заснована на консенсусі і партнерстві виробнича демократія між строками трудових відносин у переговорному процесі достатньо не використовується. Колективні договори і порядок їх укладення часто носить формальний характер.

Із наведеного вище можна зробити висновок, що під основними принципами трудового права слід розуміти виражені в правових актах економічні закономірності організації суспільного виробництва і розподілу в формі основних, керівних положень, основних засад правового регулювання трудових відносин, які визначають загальну спрямованість і найбільш істотні риси його змісту.

Трудові відносини — це відносини працівника і роботодавця, що виникають у зв'язку з використанням несамостійної праці в загальному процесі організації праці.

Трудові відносини — відносини, побудовані на угоді між працівником і роботодавцем про виконання працівником за оплату певної роботи, що потребує того чи іншого фаху, кваліфікації або посади, на підпорядкуванні працівника правилам внутрішнього трудового розпорядку, якщо роботодавець забезпечує умови праці, передбачені трудовим законодавством, колективним договором, угодами, трудовим договором.

Так, наші російські колеги — К. Н. Гусов і В. Н. Толкунова відносинами, тісно пов'язаними з трудовими, вважають:

• відносини щодо зайнятості й працевлаштування;

• відносини трудового колективу з роботодавцем організаційно-управлінського характеру;

• організаційно-управлінські відносини профспілкового органу чи іншого уповноваженого працівниками органу з роботодавцем на виробництві;

• відносини, пов'язані з наглядом і контролем за трудовим законодавством та охороною праці;

• відносини щодо підготовки кадрів, професійного добору фахівців і підвищення їх кваліфікації на виробництві;

• відносини, пов’язані з матеріальною відповідальністю учасників трудових відносин за шкоду, заподіяну з вини однієї сторони іншій;

• соціально-партнерські відносини представників колективу та роботодавця, пов'язані з веденням переговорів та укладанням колективного договору чи інших соціально-партнерських угод;

• відносини, необхідні для вирішення трудових спорів.

Виробнича функція виявляється у раціональному використанні трудових ресурсів, стимулюванні продуктивної роботи, у нормах дисципліни праці та інших інститутах трудового права.

Функція розвитку виробничої демократії виявляється у правах і гарантіях діяльності професійних спілок, повноваженнях трудового колективу, розвитком соціального партнерства[3, c. 67-69]


3. Управління валютними ризиками

Під валютним ризиком розуміють можливість грошових втрат в результаті коливань валютних курсів. Розрізняють “конверсійний” (готівковий) ризик валютних збитків по конкретним операціям в іноземній валюті і “трансляційний” (бухгалтерський) ризик збитків при переоцінці активів і пасивів, прибутку закордонних філій в національну валюту. В широкому плані валютний ризик складається в незбалансованості активів і пасивів в кожній валюті по термінам і сумам. Необхідно також враховувати, що зміна курсових співвідношень може призвести до довгострокових негативних наслідків через падіння конкурентоспроможності.

Управління валютним ризиком передбачає визначення його степені, оцінку можливих наслідків та вибір методів страхування. Першочерговий етап у визначенні степені валютного ризику заключається в його ретельному аналізі і оцінці можливих збитків та інших наслідків, так як від цього залежить вибір конкретного методу захисту. Значна кількість ТНК і ТНБ сьогодні мають свої системи оцінки валютних ризиків і вибору методів захисту, які залежать від характеру діяльності і економічної стратегії, організаційної структури, складу активів і пасивів інституту. Для ТНК оцінка ризиків необхідна при включенні результатів діяльності закордонних компаній в баланс всієї групи.

Правильна оцінка валютного ризику в умовах крайньої неврівноваженості ризикової кон’юнктури приймає важливе економічне значення. Стихія ринку в котрий раз може звести нанівець довгострокові зусилля навіть крупної компанії і тому передбачення можливих валютних збитків має велике значення в внутрішньофірмовому фінансовому плануванні, в підвищенні ефективності основної діяльності банку або корпорації. Оцінка ризику завжди включає величину ризикового періоду, суму під ризиком, а також ризик втрат по зобов’язанням, які можуть виникнути в майбутньому (якщо, наприклад, будуть заключені контракти, про які початі переговори).

В короткостроковому плані корпорації оцінюють ризиковість кожної конкретної товарної або іншої угоди, при цьому стан сумарного балансу не відіграє великого значення. Але для банків або крупних ТНК з значним об’ємом міжнародних операцій такий підхід неприйнятний.

Посилення валютної нестійкості зробило актуальним питання про централізацію управління валютним ризиком на рівні всієї корпорації. По кожній іноземній валюті визначається непокрита (чиста) позиція під ризиком, яку центральна ланка монополії страхує тим чи іншим способом. Наприклад, французька автомобільна монополія Пежо ще в 1981 році створила спеціалізовану компанію, яка здійснює всі валютні і грошові операції групи.

Взаємний залік ризиків по пасиву і активу - “метчінг” - один з самих ефективних методів обліку і оцінки валютного ризику (шляхом вирахування, наприклад, надходжень валюти з суми її відтоку можна виявити реальний розмір ризику). Багато ТНК і ТНБ активно використовують цей та інші методи, зокрема так називаємий “неттинг”- максимальне скорочення числа валютних угод шляхом їх укрупнення і узгодження дій всіх підрозділів банку або корпорації. Характерним прикладом є десять великих міжнародних банків в Лондоні, які в 1986 році організували компанію Форекснет для взаємозаліку і зменшення числа конверсійних операцій і зниження валютного ризику та операційних витрат[5, c. 87-89].

Необхідно відзначити, що і при централізації захисту від валютного ризику відповідальність за валютні збитки з конкретних підрозділів знімається і переноситься на материнську компанію не повністю. Прийняття любих комерційних рішень в теперішній час обумовлено фактором валютного ризику. Крім того, в окремих випадках невиправдана централізація ризиків може ускладнити діяльність корпорації.

“Транснаціональний” валютний ризик виникає перед усім при перерахунку в національну валюту балансу компанії і її прибутків на якусь дату (це стосується в першу чергу закордонних дочірніх компаній). Основне питання в даному випадку полягає в виборі валютного курсу, по якому проводиться “трансляція”- по поточному (на дату перерахунку) або по “історичному” (тобто на дату проведення операцій).

Існує декілька основних методів перерахунку балансу закордонної філії в національну валюту. По-перше, усі поточні операції можуть оцінюватись по поточному валютному курсу, а довгострокові (в тому числі товарні запаси) - по “історичному”. По-друге, усі фінансові операції можуть перераховуватись по поточному курсу, а товарні - по “історичному”. По-третє, всі операції можуть обліковуватись або по поточному, або по “історичному” курсу валюти.

Доходи і збитки від валютних (конверсійних) операцій зазвичай враховуються як частина поточної операційної діяльності корпорації, тобто заносяться в рахунок прибутків і збитків (прибутки обкладаються податками). Результати “трансляцій” (перерахунку) інколи розглядаються як особлива стаття в балансі, а деяких випадках розцінюються як поточні прибутки і збитки.

Управління валютним ризиком завжди полягає у виборі одної з декількох альтернативних стратегій.

Більшість корпорацій і банків віддають перевагу проведенню селективного управління валютним ризиком, тобто страхувати тільки “неприйнятний” ризик (ризик, вірогідність якого досить велика). Частина валютного ризику може бути прийнята корпорацією в сподіванні на благополучний розвиток кон’юнктури - питання полягає лише в визначенні його рівня і оцінці вартості страхування. Якщо є реальна можливість отримати прибуток від зміни валютних курсів, то банк або корпорація від цього, як правило, не відказуються.

Після того як прийнято рішення про необхідність захисту, корпорація обирає відповідний метод управління валютним ризиком. Ці методи в практиці ТНК прийнято підрозділяти в першу чергу на “внутрішні” і “зовнішні”. Перші являють собою, міри по запобіганню виникненню валютного ризику, тобто засоби превентивного характеру. Другі впливають головним чином не на процес виникнення ризику, а на його наслідки шляхом їх усунення. І “внутрішні” і “зовнішні” методи можуть бути короткострокового (тобто тактичного) або довгострокового (стратегічного) характеру[2, c. 241-242].

Серед найбільш часто використовуваних “внутрішніх” методів управління валютним ризиком слід перш за все відмітити прискорення і уповільнення плетежів в іноземній валюті як в по відношенню зовнішніх партнерів ТНК, так і в середині монополістичної групи (так названі операції “лідз енд легз”). Змінюючи режим платежів між материнською і дочірними компаніями, можна добитись суттєвого зниження ризику.

Ще більш важливим і відносно довгостроковим “внутрішнім” методом управління валютним ризиком є правильний вибір валюти відфактурування товарної операції. Оптимальний варіант - використання національної валюти, так як ризик в цьому випадку повністю зникає. Але на практиці добитись цього досить складно. Наприклад, в США в національній валюті відфактуровується 98% експорту і 85% імпорту, в Японії - 29 і 3, в Великобританії - 76 і 30%.

Корпорації в цілях внутрішньофірмового планування віддають перевагу використанню стабільної валюти, хоча дане питання тісно повязане з вибором країни постачальника або покупця, з тим, в якій ролі виступає корпорація (продавцем або покупцем). В довгостроковому плані захист від валютного ризику тісно пов’язаний з активною цільовою політикою корпорації, зокрема з можливістю включення валютного ризику або вартості страхування в ціни товарів що реалізуються. З іншого боку, падіння зовнішньої конкурентоспроможності товарів із-за підвищення курсу національної валюти може поставити вимогу зниження цін, а в кінцевому випадку і витрат виробництва. Такий метод управління валютним ризиком зачіпає різноманітні сторони виробничої і побутової діяльності корпорації.

Продовжують використовуватись різні види застережень в якості засобу захисту від коливань курсів. Наприклад, може обумовлюватись автоматична зміна ціни товару при зміні на якусь фіксовану величину валютного курсу або його середньозваженого індексу. Зрозуміло, що такий метод вигідний тільки одній стороні угоди і інша сторона відказується включати в контракт умови про застереження. Тому значення застережень як методу управління валютним ризиком поступово зменшується.

Велике значення має вдосконалення системи управління ліквідністю корпорацій. Чіткий облік, планування і прогнозування грошових потоків, послідовне скорочення ризикових періодів і сум під ризиком, підвищення ефективності і відповідальності управлінського апарату, оптимізація процесу прийняття рішень дозволяють суттєво знизити ризик валютних втрат.

“Зовнішні” методи управління валютним ризиком в своїй масі є банківськими, так як основані на різноманітних інструментах банківської діяльності. Використовують їх банки в власних інтересах. Визначну роль відіграє також державне страхування валютного ризику як засіб заохочення національного експорту.

Усі “зовнішні” методи покликані перед усім перенести валютний ризик на інші установи, які виступають учасниками відповідних фінансових операцій.

Найбільш широко для зменшення валютного ризику використовуються строкові валютні операції: форвардні, ф’ючерсні, опціонні (на міжбанківських ринках і на біржах). Строкові угоди використовуються для покриття валютного ризику або для його страхування (хеджування). “Строкове” покриття валютного ризику полягає в купівлі-продажу іноземної валюти на строк для забезпечення майбутніх платежів і надходжень (є також форма “готівкового” покриття - купівля-продаж готівкової валюти з наступним розміщенням її в депозити або залучення депозитів на строк). Страхування валютного ризику в будь-якому випадку полягає в купівлі-продажу валюти на термін з наступним здійсненням зворотньої операції, так як збиток по основній готівковій угоді корпорації повинен покриватися прибутком по строковій або навпаки.

Все більш широке розповсюдження отримують довгострокові валютні угоди - на 5 і більше років. Міжбанківський ринок по таким операціях в доларах США і фунтах стерлінгах добре розвинутий і має високу ліквідність, що дозволяє корпораціям страхувати крупні довгострокові проекти. Що банки зазвичай йдуть на таке страхування лише при наявності рівних по сумі і строках і протилежних по знаку заказів клієнтів (щоб компенсувати операції і ліквідувати свій ризик).

Серед інших методів “зовнішнього” управління валютним ризиком використовується ведення рахунків в іноземній валюті (конверсію в національну валюту можна відкласти до більш благоприємного моменту). Широке використання знаходить запозичення і інвестиції в іноземних валютах (на різні терміни). Наприклад, якщо у французької компанії виявлений нетто-актив в доларах США строком на 1 рік, то можна взяти кредит на таку ж суму і термін. При цьому необхідно враховувати рівень процентних ставок по відповідних валютах, податковий режим та інші умови. В більш широкому плані при необхідності отримання кредиту в іноземній валюті або наявності коштів для інвестицій корпорація вимушена оцінювати перспективи даної валюти (підвищиться її курс або знизиться). Строкові угоди і кредити досить широко застосовуються і в стосунках між материнськими і дочірніми компаніями[1, c. 69-71].

В 80-х роках швидко поширюється використання довгострокових валютних свопів, що заключаються в обміні еквівалентними сумами в різних валютах з умовою зворотної операції по закінченню 5-10 років. Вартість валютного свопу як і любої строкової угоди, полягає в різниці між процентними ставками по валютах. Одержання валюти по свопу допомагає, наприклад, компенсувати відкриті валютні позиції (коли на протязі деякого часу іноземну валюту не можна обміняти на національну), а інколи використовується для кредитування власної дочірньої компанії корпорації.

Близькі по своїй природі до валютних свопів паралельні кредити. Наприклад, американська компанія А в США дає кредит американській компанії Б, а Перу бере у неї кредит в місцевій валюті (тобто прямого валютного ризику також немає). У компанії Б ситуація аналогічна і валютний ризик відсутній. Все ж використання паралельних кредитів ускладнено по юридичним причинам. Наприклад, банкрутство дочірньої компанії А не завжди означає, що її зобовязання по свопу автоматично переходять материнській компанії, хоча кредити надавались в рамках однієї угоди. Тому зявились кредити “бек-ту-бек” (back-to-back), в яких головні компанії є і позичальниками, і кредиторами один одного, а кредитують свої дочірні компанії у відповідних країнах. І ті і інші кредити часто використовуються для вивільнення заблокованих в країнах, що розвиваються, грошових коштів.

В основі використання любих “зовнішніх” методів управління ризиком лежать слідуючі основні принципи: доступність для корпорації даного конкретного методу страхування ризиків, прийнятна вартість страхування, наявність обмежувальних умов (наприклад, відсутність точних даних про дати валютних надходжень і платежів). В повсякденній практиці “зовнішні” і “внутрішні” методи управління валютним ризиком часто комбінуються для досягнення найбільшого ефекту.

Певне значення для страхування валютного ризику корпорації при поставках на експорт має діяльність спеціалізованих державних установ. Доля офіційних програм страхування валютного ризику в загальному об’ємі страхування невелика. Пояснюється це рядом причин. Так, державне страхування зачіпає тільки експорт. Більше того, воно зазвичай надається по експортним кредитам понад двох років, тобто на протязі перших двох років держава в страхуванні валютного ризику участі не приймає. В Японії, Германії, Бельгії та інших країнах страхуються тільки збитки, що виникли в результаті коливання курсів більше ніж на 3%. Відповідно прибуток при перевищенні валютним курсом 3%-ної позначки здається державному органу. Крім того, є обмеження на використання окремих валют, на загальну суму відшкодування, а вартість страхування може бути значною. Вказані недоліки призводять до того, що лише відповідно невелика частина міжнародних операцій капіталістичних корпорацій покривається державним страхуванням валютного ризику (фінансові операції взагалі не страхуються). Ряд державних установ поніс суттєві збитки по валютним гарантіям, в зв’язку з чим в Швейцарії, наприклад, іх надання було заборонено з 1 квітня 1985 р.

Найбільш розповсюдженим серед крупних банків і ТНК є метод балансування активів і пасивів по валютам і строкам. Після того як все можливе зроблено на рівні дочірньої компанії ризик передається в головну контору. В цьому випадку немає необхідності страхувати кожну конкретну операцію і проводиться захист всього балансу корпорації в цілому. На першопочатковому етапі в основному використовуються “внутрішні” методи управління валютним ризиком, а на заключному -“зовнішні”. Все частіше корпорації і банки одночасно удаються до страхування ризику зміни відсоткових ставок, комбінують різноманітні валютні і кредитні інструменти[3, c. 108-109].


Список використаної літератури

1. Каніщенко О. Міжнародний маркетинг: Теорія і господарські ситуації: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Олена Каніщенко,; Ред. Т. В. Камінська; М-во освіти і науки України, НТУУ "КПІ". - 2-е вид., перероблене. - К.: Кондор: ІВЦ "Видав-ництво "Політехніка", 2004. - 149 с.

2. Кириченко О. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності : навч. посібник / Олександр Кириченко,. - 3-тє вид. перероб. і доп. - К. : Знання-Прес, 2002. - 382 с.

3. Міжнародні ринки ресурсів: Навчальний посібник/ А. Б. Яценко, К. С. Мітюшкіна, Т. В. Марена; Ред. Ю. В. Макогон; М-во освіти і науки України, Донецький нац. ун-т, Маріупальський держ. гуманітарний ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 193 с.

4. Міжнародний менеджмент: Навчальний посібник/ В. С. Білозубенко, О. В. Озаріна, А. А. Семенов та ін.; Під ред. О. Б. Чернеги; М-во освіти і науки України, Донецький держ. ун-т економіки і торгівлі ім. М. І. Туган-Барановського. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 591 с.

5. Новошинська Л. Міжнародний маркетинг: Навчальний посібник/ Любов Новошинська,; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 174 с.

6. Шелудько В. Фінансовий ринок: Підручник/ Валентина Шелудько,. - К.: Знання , 2006. - 535 с.

загрузка...
Top