Менеджмент ЗЕД

1. Суб’єкти та об’єкти менеджменту зовнішньоекономічної діяльності.

2. Пільги та їх використання у менеджменті ЗЕД.

3. Регулювання підприємницької діяльності у вільних (спеціальних ) економічних зонах.

4. Міжнародні господарські контракти як інструмент реалізації менеджменту зовнішньоекономічної діяльності.

5. Види зовнішньоторговельних операцій за видами товарів та послуг, методами.

6. Форми міжнародного технологічного обміну. Тенденції розвитку комерційного міжнародного технологічного обміну.

7. Чинники, етапи вибору іноземних фірм – потенційних партнерів.

Список використаної літератури.


1. Суб’єкти та об’єкти менеджменту зовнішньоекономічної діяльності

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:

— фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України;

— юридичні особи, що зареєстровані як такі в Україні і мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації та ін., у тому числі юридичні особи, майно або капітал яких повністю перебуває у власності іноземних суб'єктів господарської діяльності;

— об'єднання фізичних, юридичних, фізичних та юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність.

Іноземними суб'єктами господарської діяльності визнаються ті суб'єкти, які мають постійне місцезнаходження (для юридичних осіб) або постійне місце проживання за межами України (для фізичних осіб)[2, c.32-33].


2. Пільги та їх використання у менеджменті ЗЕД

Значну роль у стимулюванні експорту відіграють податкові та інші пільги, які надаються виробникам за певних умов. Це можуть бути відстрочки, знижки, часткове чи повне звільнення від податків тощо. В нашій країні підставою для пільгового оподаткування є перевищення доходів від експорту продукції над сумою затрат на імпорт, а також експорт наукоємної продукції. Надаються пільги за строками амортизації для стимулювання експорту готової продукції, у вивозі якої заінтересована Україна.

Податкові пільги згідно з законами України надаються суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності, які відповідають таким критеріям:

· експорт перевищує імпорт за фінансовий рік

· обсяг експорту становить не менше 5 % від обсягу реалізованих за фінансовий рік товарів

· стабільна реалізація наукових а наукоємних товарів, а також товарів в яких часта доданої вартості становить не менше 30 %

Зазначеним суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності надаються пільги по строках амортизації основних виробничих фондів у вигляді:

· норм прискореної амортизації основних виробничих фондів, що використовуються для виробництва експортних товарів

· пільгових норм амортизації основних фондів, створених за рахунок нових інвестицій, що використовуються для виробництва експортних товарів.

· норм амортизації на імпортне обладнання , яке використовується для виробництва експортних товарів, не менших ніж ті, що встановлені в країні походження такого обладнання.

Зазначені пільги застосовуються Міністерством зовнішньоекономічних зв’язків України за поданням суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності. При цьому Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків приймає відповідне рішення, яке є обов’язковим для державних фінансових та податкових органів України[5, c.54-56].

3. Регулювання підприємницької діяльності у вільних (спеціальних ) економічних зонах

Визначальна особливість вільних економічних зон (ВЕЗ) — повна свобода валютно-фінансової діяльності підприємців. Ця теза не збігається із сучасною державною політикою валютного обігу в нашій країні. Проте валютно-фінансову діяльність на території вільної зони здійснюють юридичні і фізичні особи у розрахунково-кредитних відносинах, ціноутворенні, оподатковуванні виробничо-господарської діяльності, митних зборах.

Юридичні особи, які зареєстровані на території вільної економічної зони, і фізичні особи, які мешкають на її території, мають суверенне право власності на валютні засоби. Ці права виникають за умови, якщо кошти одержані в результаті законної діяльності на території ВЕЗ, отримані від інших осіб у порядку, встановленному чинним законодавством, або завезені в країну з дотриманням правил митного контролю.

Ціноутворення на території ВЕЗ має охоплювати всі сфери діяльності товариства. Так, окрім цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, мусять бути встановлені ціни на землю, основні засоби, природні ресурси, трудові ресурси, ціни на рекреаційні послуги, туризм, обґрунтовану оплату оренди землі, споруд, будинків та інше.

Підприємства й організації ВЕЗ мають право встановлювати, за згодою споживачів або самостійно, оптові та роздрібні ціни і тарифи на їхню продукцію, роботу і послуги. Ціни на промислові вироби і сільськогосподарську продукцію промислового значення, споживчі товари і послуги, зокрема рекреаційні, необхідно визначити на засадах ринкових відносин підприємців із покупцями і споживачами. Розмір ціни залежить від існуючого попиту і пропозиції, вартості товарів, рівня світових цін і цін на внутрішньому ринку країни.

Визначення цін на природні ресурси і землю зовсім не означає, що національні багатства необхідно негайно продати. Продавати землі юридичним і фізичним особам слід обережно. Краще передавати землю цим особам тільки в оренду і концесію. Це право має Адміністрація ВЕЗ. Але, безумовно, все повинно мати свою ціну, щоб уникнути спекуляцій і зловживань.

Для визначення оплати за користування земельними, природними (зокрема лісовими) ресурсами, потрібно враховувати такі найважливіші моменти, які у нас поки що не застосовувалися: диференціальна рента, витрати на відтворення і на підтримку екологічної рівноваги.

Ставки нормативних платежів (внесків) за користування природними ресурсами має встановлювати Рада народних депутатів на території ВЕЗ. Адміністрація ВЕЗ може регулювати ціноутворення винятково економічними методами, використовуючи антимонопольні підходи, преференційні ціни, пільгове оподатковування за прискорення господарського обороту коштів тощо.

У ринкових умовах вільної економічної зони ціни на основні засоби (зокрема будинки і споруди), які набувають підприємці у власність, а також розмір орендних платежів на майно, яке здають в оренду або одночасної оплати за право користування, визначаються на основі угод між продавцями і покупцями, орендних договорів між орендодавцями й орендарями і є їхньою особистою справою з комерційною таємницею.

Загальна система оподатковування результатів будь-якої підприємницької діяльності на території вільної економічної зони має бути орієнтована на створення сприятливих умов для розвитку підприємницької діяльності. Контролювати розрахунки і своєчасну оплату всіх видів податків повинні спеціальні податкові інспекції через безпосередню перевірку фінансової діяльності або через створену для цього аудиторську службу. У випадку незгоди з результатами перевірок апелювати можна до Господарського суду ВЕЗ.

Суб'єкти господарських відносин можуть здійснювати валютні операції у межах своїх валютних коштів. Перелік дозволених операцій визначає Рада народних депутатів території ВЕЗ; вони здійснюються при наявності документів, які засвідчують виконання операції і її відповідність чинному законодавству ВЕЗ. Водночас громадяни, які одержали зарплату у валюті за роботу у вільній економічній зоні, мають право безперешкодно переводити свої гроші у відповідній валюті за кордон чи вивозити її при наявності підтверджуючих документів[3, c.153-156].

4. Міжнародні господарські контракти як інструмент реалізації менеджменту зовнішньоекономічної діяльності

За своїм змістом зовнішньоекономічний контракт має бути складений за схемою (структурою), яка визначена Положенням про форму зовнішньоекономічного договору (контракту), затвердженим наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 5 жовтня 1995 р. У договорі (контракті) повинні зазначатися:

· назва, номер договору, дата й місце його укладення, преамбула із зазначенням повного і скороченого найменування сторін та вказівка на статутні документи, якими керуються сторони під час укладення договору, предмет договору;

· кількість та якість, товару (обсяги виконання робіт, надання послуг;

· базисні умови поставки товарів, приймання-здачі виконаних робіт або послуг, у т. ч. з використанням Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів у редакції 2000 p.; ціна та загальна вартість договору;

· умови платежу; упаковка та маркування; форс-мажорні обставини;

· санкції та рекламації; арбітражне застереження; юридичні адреси;

· поштові та платіжні реквізити сторін. Крім того, за домовленістю сторін у договорі можуть визначатися й додаткові умови (наприклад, про страхування, порядок сплати податків і зборів тощо).

Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладення.

Угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною внаслідок недодержання форми, якщо додержано вимог законів України. У самому договорі може бути зазначено місце його укладення. Визначення місця укладення є важливим для зовнішньоекономічних договорів (контрактів).

Угода може бути визнана недійсною (invalidity) у разі, якщо вона:

1)не відповідає вимогам законодавчих актів, норма моралі «доброго порядку»;

«добрий порядок»- юридична категорія, що визнається правовими системами більшості цивілізованих країн та міжнародним правом;

2) здійснена з порушенням форми; недотримання форми, якої вимагає законодавство, тягне за собою недійсність лише у випадку, коли такий наслідок прямо зазначений у законодавстві;

3) не відповідає справжній волі (truewill) обох або однієї зі сторін; до «пороків волі» (france, deception), шантаж (blackmail Intimidation), помилку (error, delusion), погрозу (treat), насильство (voilence, coercion), зловживання впливом (abues of authority);

4) укладена недієздатними (noncompetent) особами або частково недієздатними поза межами, наданими їм за законом;

5) укладена особами, наприклад, що знаходяться на межі банкрутства (failure, bankruptcy), напередодні оголошення їх неплатоспроможними (insolvent).

Основні вимоги щодо форми, змісту та порядку укладання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) містить також Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (зі змінами відповідно до Закону України від 21 жовтня 1999 p. № 1182-XIV). Такими змінами є:

1. Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом. Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать цьому закону. Дії, які здійснюються від імені іноземного суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного суб'єкта.

2. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України.

3. Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України.

4. Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладання. Угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною внаслідок недотримання форми, якщо додержано вимог законів України.

5. Форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, визначається законами України.

6. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укладання, якщо сторони не погодили інше, а місце укладання угоди - законами України.

7. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при укладанні договору (контракту), або в результаті подальшого погодження.

8. За відсутності погодження між сторонами стосовно права, яке має застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), використовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є:

- продавцем - у договорі купівлі-продажу;

- наймодавцем - у договорі майнового найму;

- ліцензіаром - у ліцензійному договорі про використання виключних або аналогічних прав;

- охоронцем - у договорі зберігання;

- комітентом (консигнантом) - у договорі комісії (консигнації);

- довірителем - у договорі доручення;

- перевізником - у договорі перевезення;

- експедитором - у договорі транспортно-експедиторського обслуговування;

- страхувачем - у договорі страхування;

- кредитором - у договорі кредитування;

- дарувальником - у договорі дарування;

- поручителем - у договорі поруки;

- заставником - у договорі застави.

9. До зовнішньоекономічних договорів (контрактів) про виробниче співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання будівельно-монтажних робіт застосовується право країни, де здійснюється така діяльність або де одержано передбачені договором (контрактом) результати, якщо сторони не погодили інше.

10. До зовнішньоекономічного договору (контракту) про створення спільного підприємства застосовується право країни, на території якої спільне підприємство створюється та офіційно реєструється.

11. До зовнішньоекономічного договору (контракту), укладеного на аукціоні, в результаті конкурсу або на біржі, застосовується право країни, на території якої провадяться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.

12. До прав і обов'язків за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), не зазначеними в цій статті, застосовується право країни, де заснована чи має місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка забезпечує виконання такого договору (контракту), що має вирішальне значення для його змісту.

13. При прийнятті до виконання за зовнішньоекономічним договором (контрактом) береться до уваги право місця такого прийняття, оскільки сторони не погодили інше.

14. Товарообмінні (бартерні) операції суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, що здійснюються без розрахунків через банки, підлягають ліцензуванню Міністерством економіки України у порядку, встановленому Законом про зовнішньоекономічну діяльність[8, c.216-219].


5. Види зовнішньоторговельних операцій за видами товарів та послуг, методами

Неможливо надати детальну характеристику будь-якій зовнішньоекономічній операції без визначення її ефективності для вітчизняного підприємства, яке її здійснює. Засобами ж, які допомагають визначитися із оцінкою (чи то позитивною, чи то негативною), є маркетингові важелі та прийоми, впровадження яких для аналізу поточної ситуації на зовнішньому ринку дає можливість застосовувати ефективні управлінські рішення й опрацьовувати комплекс заходів, які можуть стати вирішальними при формуванні позитивного іміджу як на внутрішньому (національному), так і на зовнішньому ринку. Отже, саме при дотриманні такої послідовності при характеристиці зовнішньоекономічної діяльності, знаючи аргументи, що свідчать на користь здійснюваних на підприємстві зовнішньоекономічних операцій, та недоліки і вади, з якими підприємству слід боротися, стає можливим звернення саме до тих органів і засобів регулювання, які сприятимуть швидкому та ефективному розв'язанню будь-якої проблеми в зовнішньоекономічній сфері.

Зовнішньоекономічна діяльність вітчизняних підприємств ототожнюється передусім зі здійсненням експортно-імпортних операцій, які можуть мати різні прояви і тенденції. У цьому зв'язку слід чітко розрізняти поняття виду та форми зовнішньоекономічних зв'язків, які здійснює підприємство.

Вид зовнішньоекономічних зв'язків - це сукупність зв'язків, об'єднаних однією ознакою, наприклад, напрямком товарного потоку і структурною ознакою. Класифікаційна ознака, пов'язана з напрямком товарного потоку, визначає рух товару (послуги, роботи) з однієї країни в іншу. За цією ознакою зовнішньоекономічні зв'язки поділяються на:

• експортні;

• імпортні.

Зовнішньоекономічна діяльність багатономенклатурна: вона об'єднує, здавалося б, на перший погляд, несумісні операції, які можна здійснювати і на локальному рівні, не виходячи за межі національних відносин усіх суб'єктів господарювання. Так, консалтингові, туристичні послуги, інжинірингові, реінжинірингові, транспортні операції цілком можливо здійснювати в межах конкретного підприємства (фірми). Але поширення їх і на зовнішньоекономічну сферу дозволяє підвищити загальну ефективність функціонування вітчизняних підприємств в умовах трансформації економіки України в ринкову завдяки тим особливостям їхньої діяльності.

Особливої уваги потребує розгляд кожної із зазначених форм і видів зовнішньоекономічних операцій з метою визначення їх характерних властивостей для результативного здійснення в практичній діяльності. Про це й піде мова в наступних підрозділах[1, c.341-345].


6. Форми міжнародного технологічного обміну. Тенденції розвитку комерційного міжнародного технологічного обміну

В умовах посиленого впливу НТП на темпи, характер і напрями розвитку процесу відтворення інтернаціоналізація світогосподарського життя характеризується виникненням нових форм міжнародного поділу праці, прямо чи опосередковано пов’язаних з наукою, науково-технічними знаннями та технологією.

Технологія – це наукові знання, які використовуються у виробництві. Це комплекс наукових та технічних знань щодо прийомів і методів виробництва, його організації та управління. Це наукові методи досягнення практичних цілей.

Поняття «технологія» об’єднує три групи технологій:

• технологія продуктів;

• технологія процесів;

• технологія управління.

Стрімке зростання науково-технічного обміну на сучасному етапі розвитку дає підстави деяким науковцям говорити про становлення в останній чверті ХХ ст. нового єдиного ринку – технологічного, який функціонує поряд із традиційними (товарів, капіталу, робочої сили).

Поняття «передача технологій» (трансфер технологій) може розглядатися в широкому та вузькому розумінні.

У вузькому розумінні міжнародний трансфер технологій – це міждержавне переміщення на комерційних засадах або безповоротній основі конструкторських рішень, систематизованих знань та виробничого досвіду для виробництва товарів, використання процесу чи надання послуг, які включають управлінську діяльність і маркетинг, тобто передача технології в «чистому» вигляді.

У широкому розумінні – це передача поряд з технологією в «чистому вигляді», технологій матеріалізованих. У міжнародній економіці матеріальними носіями технології можуть виступати:

а) товари – у випадку міжнародної торгівлі високотехнологічними товарами;

б) капітал – у випадках міжнародної торгівлі високотехнологічними капіталоємними товарами, наприклад, машинами та обладнанням, що створені на основі нових технічних рішень, а також поставка комплектних підприємств, які реалізують нові технологічні процеси, системи організації виробництва;

в) праця – у випадку міграції висококваліфікованих науково-технічних кадрів.

Процес міжнародної передачі технології включає такі етапи:

1) відбір і придбання технології;

2) адаптація та освоєння придбаної технології.

Причини міжнародної передачі технології:

1) нерівномірність економічного розвитку окремих держав і неоднаковий рівень розвитку науки та техніки в різних країнах, зосередження окремих їх видів у різних країнах, що зумовлює виробництво ними певних товарів на більш ефективному рівні, ніж в інших країнах. У таких умовах країни, що не мають можливості витрачати великі кошти на наукові дослідження, купують іноземні науково-технічні знання і використовують їх у своїй промисловості. Приклад – Японія. Її доля в світовому імпорті ліцензій складає 16 %;

2) для країн, що розвиваються, придбання іноземної технології є важливим засобом подолання технічного відставання і створення власної промисловості;

3) монополізація НТП великими фірмами. Часто тільки їм під силу здійснення довгострокових дорогих науково-дослідних робіт;

4) загострення конкурентної боротьби на світовому ринку. Крупні ТНК розглядають експорт нових досягнень науки та техніки як один із засобів створення своїх філій за кордоном чи встановлення контролю над фірмами інших країн;

5) розвиток місцевих можливостей щодо вдосконалення технології з урахуванням потреб національної економіки.

До міжнародного технологічного обміну залучені:

а) наука – теоретичні закономірності пізнання природи;

б) техніка – досвід перетворення природи;

в) виробництво – створення матеріальних благ;

г) управління – дії щодо вирішення виробничих та інших завдань.

Міжнародна передача технології – це комплексний процес, який здійснюється в різних формах і за різними каналами.

Канали передачі технології:

а) внутрішньофірмовий – закордонним філіям ТНК (2/3 світової торгівлі ліцензіями);

б) міжфірмовий – за ліцензійними, коопераційними, управлінськими та іншими довгостроковими угодами з іноземними фірмами;

в) зовнішньоторговельний – разом з експортними поставками машин, обладнання та іншої промислової продукції.

За характером угоди міжнародна передача технології може здійснюватись на комерційних та некомерційних засадах. Якщо покупець оплачує науково-технічні знання, які передав йому продавець, то таку передачу визначають як комерційну. Якщо грошових зобов’язань не виникає, то передача технології носить некомерційний характер.

До некомерційних форм передачі технології належать:

• науково-технічні публікації;

• обмін результатами досліджень через особисті контакти та візити на науково-дослідні та промислові підприємства;

• взаємне ознайомлення з виробничо-технічними досягненнями і досвідом.

До комерційних форм передачі технології належать:

1) ліцензійні угоди. Їх сутність зводиться до того, що ліцензіар (власник технології) дозволяє і фактично сприяє ліцензіату (особі чи організації, яка купує технологію чи відповідні права) у використанні запатентованого винаходу чи технології у вигляді ноу-хау. Ліцензіар, як правило, одержує винагороду за використання технології чи надані послуги. Оплата ліцензійних угод може мати вигляд:

• роялті – періодичних процентних відрахувань від собівартості ліцензованої продукції (тобто проценту від реалізації продукції, яка виготовлена за ліцензією). Розмір роялті – 2 – 10 %, частіше – 3 – 5 %;

• паушальних платежів – виплати ліцензіару твердої фіксованої суми за 2 – 3 рази.

Розрізняють:

• патентні класичні ліцензії, коли купуються права на запатентований винахід;

• ноу-хау ліцензії, які передбачають передачу не тільки запатентованої технології, але й виробничого досвіду (їх частка – 70 – 80 % на світовому ринку ліцензій)[6, c.374-379].


7. Чинники, етапи вибору іноземних фірм – потенційних партнерів

Вибір іноземного партнера доцільно здійснювати у два етапи. На першому з них за даними балансу і рахунку про прибутки та збитки аналізуються загальноекономічні показники інофірми. За одержаними результатами аналізу вітчизняний суб’єкт господарської діяльності може зразу ж істотно звузити коло потенційних партнерів для укладання угоди про зовнішньоекономічне співробітництво. До таких загальноекономічних показників відносяться платоспроможність фірми, норма прибутку на авансований капітал і коефіцієнт фінансового лівериджу. Якщо, скажімо, інофірма збиткова, неплатоспроможна або має низьку норму прибутку на авансований капітал і високу частку в ньому позичкового капіталу, то зрозуміло, що від партнерства з такою фірмою краще заздалегідь відмовитися.

На другому етапі за широким колом показників здійснюється поглиблений аналіз діяльності тих потенційних партнерів, які мають задовільний рівень згаданих загальноекономічних показників. За результатами цього аналізу здійснюється остаточний вибір найбільш перспективного партнера.

Розглянемо детально економічний зміст і методику визначення системи показників, що використовуються для оцінки іноземних фірм як майбутніх партнерів. В економічній літературі цій проблемі стала приділятися значна увага, що цілком виправдано з огляду на важливість правильного розв’язання її для вітчизняних підприємств. Найбільш вдало систематизацію показників діяльності іноземних фірм здійснено в книзі «Как продать ваш товар на внешнем рынке» (Москва: Мысль, 1990. — 363с.)*. В подальшому викладі ми скористаємося окремими елементами такої систематизації. Але щоб не втратити логіки і послідовності викладу, спочатку розглянемо загальні параметри фірми, що характеризують її розмір. До таких параметрів можна віднести:

· розмір авансованого капіталу;

· розмір власного капіталу;

· обсяг продажу продукції;

· чистий прибуток;

· виробнича потужність фірми;

· кількість працюючих.

Ці показники самі по собі недостатньо інформативні, якщо їх розглядати ізольовано, без урахування сфери діяльності фірми, її спеціалізації. Щоб мати правильне уявлення про розміри фірми, необхідно ці показники порівнювати в динаміці, а також з аналогічними показниками інших фірм, що мають такий виробничий профіль, як і фірма — потенційний партнер. Чим більші показники розміру фірми, тим більші у неї масштаби операцій, потужніша виробнича база, кращі можливості для утримання і розширення своєї ніші в ринку. По суті, перше уявлення про солідність фірми насамперед складається на основі цих показників. У країнах з ринковою економікою, як правило, публікується список найбільших фірм відповідної сфери діяльності. Це дає можливість здійснювати порівняльний аналіз і за його результатами визначати місце потенційного партнера серед інших фірм за показниками розміру, а отже, робити попередній висновок про привабливість інофірми як потенційного партнера.

Всі показники, за якими здійснюється всебічна оцінка діяльності фірми, можна об’єднати у чотири групи. Кожна з цих груп показників характеризує певний бік діяльності інофірми, а саме:

· фінансовий стан;

· рентабельність виробництва;

· конкурентоспроможність фірми;

· раціональність використання ресурсів.

Показники фінансового стану

Вони є найбільш важливими, і це зрозуміло. Адже велика залежність від зовнішніх джерел фінансування і неспроможність своєчасно розраховуватися з боргами є яскравими ознаками слабкого фінансового стану фірми та її ненадійності як партнера для здійснення ЗЕД[4, c.592-595].

До показників фінансового стану насамперед відносять показники платоспроможності. В загальному розумінні будь-яке підприємство вважається платоспроможним, якщо продаж усіх його активів дозволяє повернути борги, тобто розрахуватися за всіма зобов’язаннями. Отже, платоспроможним є підприємство, яке має плюсове сальдо власного капіталу і, навпаки, підприємство вважається неплатоспроможним, коли боргові зобов’язання перевищують власні джерела формування активів.

Проте при виборі іноземного партнера цей показник як оціночний не відіграє вирішальної ролі, оскільки підприємство може мати багато важколіквідних активів. Тому насамперед потрібно проаналізувати платоспроможність фірми за поточними активами. Цей показник називають коефіцієнтом покриття (current ratio) і визначають діленням оборотного капіталу на сукупну заборгованість.

Економічний зміст цього показника полягає в тому, що він характеризує міру (ступінь) покриття (погашення) довго- і короткострокових боргів оборотними активами, що є в розпорядженні фірми. Підприємство вважається платоспроможним, якщо поточні активи дорівнюють або перевищують вказані зобов’язання, тобто коли коефіцієнт покриття дорівнює або більше одиниці. Якщо цей показник буде меншим від одиниці, фірма не матиме можливості у разі необхідності виплатити по своїх зобов’язаннях перед іншими суб’єктами — юридичними і фізичними особами, а тому може розглядатися як малопривабливий партнер. Високий рівень коефіцієнта покриття є цінною інформацією насамперед для того експортера, який продає свій товар з відстрочкою платежу, оскільки засвідчує об’єктивні можливості іноземної фірми виконати свої зобов’язання при настанні терміну оплати.

Водночас потрібно враховувати, що підприємства, в тому числі й потенційні партнери, мають різну структуру оборотного капіталу. Серед його елементів є й такі, які не можуть бути зразу використані для оплати боргів, насамперед короткострокових. Тому важливо знати, яка частка швидколіквідних активів в оборотному капіталі (cast and marketable securities to current assets). До цих активів відносять готівку, цінні папери, що швидко реалізуються, а також дебіторську заборгованість (за винятком безнадійної). Чим вища частка швидколіквідних активів, тим вища і ліквідність оборотного капіталу, а отже, тим міцніший, за інших однакових умов, фінансовий стан фірми.

На основі даних про наявність швидколіквідних елементів оборотного капіталу розраховують такий важливий показник, як моментальна платоспроможність. Його ще називають коефіцієнтом покриття короткострокової заборгованості ліквідними коштами (Liqued assets to current liabilities). Підприємство вважається моментально платоспроможним, коли даний коефіцієнт (відношення швидколіквідних елементів оборотного капіталу до короткострокових зобов’язань) дорівнює або більше одиниці. Це є свідченням міцного фінансового стану підприємства та його привабливості як потенційного партнера.

Важливим показником, що характеризує фінансовий стан іноземної фірми, є показник фінансової незалежності від зовнішніх джерел фінансування (Stockholders equity to total assets). Він визначається діленням власного капіталу фірми на її авансований капітал (активи). Чим більший цей показник, тим вищий ступінь фінансової незалежності фірми, і навпаки. У міжнародній практиці прийнято вважати, що коефіцієнт фінансової незалежності не повинен бути меншим 0,5. Це досягається тоді, коли власний капітал є не меншим від позичкового. Іншими словами, якщо підприємство надмірно залучає кошти із зовнішніх джерел фінансування (вказаний коефіцієнт набуває значення менше 0,5), воно піддається значному ризику банкрутства через істотне зростання витрат на обслуговування боргу, а отже, втрачає привабливість як потенційний партнер для здійснення ЗЕД.

При оцінці показника фінансової незалежності потрібно брати до уваги структуру власного капіталу (Stockholders equity composition), а також структуру боргових зобов’язань (debt’s composition). Це важливо тому, що власний капітал може мати як різні джерела формування, так і різне співвідношення між ними. Якщо в структурі власного капіталу зростає по роках частка капіталізованого прибутку і зменшується частка акціонерного капіталу, то це свідчить про ефективну діяльність фірми, послідовне зростання її фінансової незалежності. В той же час іноземна фірма може мати й різну структуру боргу. В кращому фінансовому становищі, за однакових інших умов, знаходяться ті підприємства, в структурі боргів яких більша частка припадає на так званий безпроцентний кредит (наприклад, заборгованість по податках, по заробітній платі).

При оцінці фінансового стану потенційного партнера доцільно брати до уваги і такий показник, як відношення довгострокової заборгованості до власного капіталу (Longterm debt to stockholder’s equity). У міжнародній практиці вважається нормальним, коли цей показник менший за одиницю. Саме за таких умов підприємство без ризику для себе може розширити масштаби операцій, здійснити реконструкцію і оновлення основного капіталу. Але при цьому важливо, щоб норма прибутку на авансований капітал була вищою від процентної ставки за цей вид кредиту. Необхідно також знати, що при використанні фірмою довгострокових кредитів за цільовим призначенням її власний оборотний капітал (різниця між оборотним капіталом і короткостроковими боргами) буде дорівнювати сумі цього виду кредиту або буде більшим за неї. В іншому випадку це означає, що фірма використовує його на поповнення оборотного капіталу, а це не завжди економічно вигідно через можливу різницю в процентних ставках за довго- і короткостроковий кредит[9, c.163-167].


Список використаної літератури

1. Дідківський М. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навчальний посібник/ Микола Дідківський,. - К.: Знання , 2006. - 462 с.

2. Загородній А. Зовнішньоекономічна діяльність: Термінологічний словник/ Анатолій Загородній, Геннадій Вознюк,. - К.: Кондор, 2007. - 166 с.

3. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Підручник для вузів/ Інна Багрова, Наталя Редіна, Валерій Власюк, Оксана Гетьман,; За ред. Інни Багрової; М-во освіти і науки України, М-во фінансів України, Дніпропетровський держ. фінансово-економічний ін-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 579 с.

4. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Навчальний посібник/ Ю. Г. Козак, Н. С. Логвінова, І. Ю. Сіваченко та ін.; Мін-во освіти і науки України, Одеський державний економічний ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 791 с.

5. Кириченко О. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посібник/ Олександр Кириченко. - К.: Знання-Прес, 2002. - 382 с.

6. Макогон Ю. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навчальний посібник/ Юрій Макогон, В’ячеслав Рижиков, Сергій Касьянюк; Ред. Ю. В. Макогон; М-о освіти і науки України, Донбаська державна машинобудівна академія. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 423 с.

7. Прокушев Е.Ф. Внешнеэкономическая деятельность: Учеб-но-практическое пособие/ Е. Прокушев,. - М.: ИВЦ "Маркетинг", 1998. - 207с .

8. Рум’янцев А. П. Зовнішньоекономічна діяльність: Навчальний посібник/ А. П. Рум’янцев, Н. С. Рум’янцева; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 375 с

9. Управління зовнішньоекономічною діяльністю: Навч. посібник для студ. вуз./ Пер. з рос. Н. Кіт, К. Серажим; Під заг. ред. А.І. Кредісова. - К.: ВІРА-Р, 1998. - 447 с.

загрузка...
Top