Вітчизняний досвід методико-соціальної роботи з СНІД-хворими та їх сім´ями

Вступ.

1. Комплексна допомога людям, які живуть з ВІЛ/СНІДом, на базі громадських центрів.

2. Взаємодія державних і громадських організацій соціальної роботи з профілактики ВІЛ/СНІДу.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Згідно міжнародного досвіду провідних країн світу та країн, що розвиваються, надання своєчасного лікування ВААРТ, комплексного догляду та підтримки, соціального обслуговування людей, які живуть з ВІЛ (ЛЖВ) сприяє збереженню людського потенціалу та соціального капіталу суспільств, особливо в країнах з високим рівнем поширення ВІЛ-інфекції, забезпечує можливість їх сталого людського розвитку і уникнення соціально-економічних, демографічних та гуманітарних криз, пов'язаних зі стрімким розвитком ВІЛ/СНІДу серед найактивніших в соціально-економічному та демографічному плані верств суспільства. Збереження належної якості життя цих людей, людського потенціалу суспільства та сталого людського розвитку суттєво залежить від стандартів якості соціальних та медичних послуг, що надаються в державі.

Сьогодні проблема зловживання наркотиками та іншими психоактивними речовинами (ПАР) набуває для України загрозливого характеру.

Причинами різкого поширення епідемії ВІЛ/СНІДу є складне економічне становище держави, низький рівень доходів громадян, недостатньо високий рівень усвідомлення громадянами дбайливого ставлення до власного здоров’я, незначна кількість організацій і установ, чия діяльність пов’язана з профілактикою ВІЛ/СНІДу тощо. Окрім загальних, існують й специфічні причини. Зокрема, діючі у сфері профілактики ВІЛ/СНІДу державні та громадські організації взаємодіють неефективно. Як засвідчує міжнародна практика, об’єднуючою ланкою у розв’язанні зазначеної проблеми можуть стати професійно компетентні фахівці: соціальні педагоги, соціальні працівники, вчителі та ін.


1. Комплексна допомога людям, які живуть з ВІЛ/СНІДом, на базі громадських центрів

Протягом останніх років у відповідь на епідемію ВІЛ/СНІДу в Україні з'явилася велика кількість організацій, що опікуються доглядом та підтримкою ВІЛ-позитивних людей, лобіюванням їхніх інтересів та захистом прав, формуванням толерантного ставлення суспільства до людей, які живуть із ВІЛ (далі в тексті - ЛЖВ). Сьогодні сфера ВІЛ-сервісу продовжує активно розвиватись, удосконалюються та урізноманітнюються послуги для людей, яких спіткала ця біда. Переломним у ході епідемії ВІЛ/СНІДу став 2004 рік, коли було розпочато широкомасштабне антиретровірусне лікування хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД. На сьогодні завдяки зусиллям недержавних організацій, міжнародних агенцій та державних структур антиретровірусна терапія в Україні є доступною для багатьох, хто її потребує. Отже, ситуація вимагає якісно нового рівня організації послуг для ЛЖВ в Україні.

Нині усе актуальнішим стає комплексний підхід до надання допомоги людям, які живуть з ВІЛ/СНІДом. Комплексна допомога ЛЖВ - система всебічного догляду та підтримки ЛЖВ, що включає в себе психологічні та соціальні послуги, консультації юриста та лікаря, інформаційну підтримку, групи самодопомоги, організацію дозвілля. Комплексна допомога ВІЛ-позитивним особам на базі громадських центрів (або, як їх ще називають, ком'юніті-центри, від англ. community — громада) - це новий перспективний напрям роботи з цією групою клієнтів. На сьогодні в Україні існує сім громадських центрів -у Києві, Полтаві, Одесі, Чернігові, Кривому Розі, Миколаєві та Сімферополі.

Громадський центр комплексної допомоги ЛЖВ - особлива форма організації надання послуг у місцевих територіальних спільнотах; агенція, що надає комплексну консультаційно-інформаційну допомогу, догляд та підтримку людям, які живуть з ВІЛ/СНІДом, їхнім сім'ям та близькому оточенню через впровадження спектра психологічних, соціальних, юридичних, інформаційних та медичних послуг. Таким чином, ком'юніті-центри як форма надання послуг ВІЛ-позитивним людям мають на меті задоволення великої кількості потреб людей із ВІЛ-позитивним статусом та надання їм всебічного догляду і підтримки. Одним із прикладів успішного застосування комплексного підходу до надання послуг таким людям є Київський громадський центр комплексної допомоги ЛЖВ[7, c. 74-75].

Перший у Києві громадський центр комплексної допомоги людям, які живуть з ВІЛ/СНІДом, було відкрито у липні 2004 року в рамках проекту всеукраїнської благодійної організації «Всеукраїнська мережа ЛЖВ», який реалізується спільно з Київським міським центром соціальних служб для молоді за фінансової підтримки EU/Tacis та Міжнародного Альянсу з ВІЛ/СНІД в Україні як складова Національної програми подолання епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні, підтриманої Глобальним Фондом для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією.

Діяльність ком'юніті-центру ґрунтується на комплексному підході надання допомоги, що відповідає потребам людей, які живуть з ВІЛ/ СНІДом. Оскільки встановлення ВІЛ-позитивного статусу має наслідком низку змін та порушень у фізичному та психічному стані здоров'я людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом, недотримання їхніх прав та дискримінацію з боку суспільства, то центр відповідно надає можливість клієнтам вирішувати ці проблеми, забезпечуючи всебічну допомогу тим, хто її потребує.

У цій статті буде представлено досвід роботи Київського громадського центру, охарактеризовано його послуги та форми роботи з клієнтами.

Сьогодні Київський громадський центр комплексної допомоги ЛЖВ працює за двома основними напрямами — немедичний догляд і підтримка ЛЖВ та клубна діяльність. У березні 2005 року через відсутність приміщення денний центр «Наша родина» для ВІЛ-позитивних дітей та їхніх сімей було об'єднано з громадським центром. Послуги для ВІЛ-позитивних дітей та їхніх сімей почали надаватися у рамках роботи ком'юніті-центру та були розподілені за двома зазначеними напрямами.

На сьогодні послуги за напрямом «Немедичний догляд і підтримка ЛЖВ» надаються вдома. Це і психологічна підтримка, й інформація на тему ВІЛ/СНІДу та життя з ВІЛ, соціальний супровід, допомога в отри-манні медичної діагностики. Більшість клієнтів — інваліди першої гру-пи, які не можуть самостійно пересуватися, тому в разі отримання пенсій, встановлення інвалідності та оформлення необхідних документів соціальні працівники представляють інтереси клієнтів у відповідних установах, за необхідності залучають юристів для надання консультацій. Хворі отримують продуктові пайки, мають можливість придбати ліки за рахунок ресурсів центру. Також у разі необхідності центр надає транспорт для супроводу клієнтівдо медичних установ. Психологічною підтримкою та інформацією можуть скористатися також і їхні родичі. Кількість клієнтів коливається, але не буває меншою ніж 45 осіб. Нещодавно структуру напряму змінено, зокрема, одиницею обліку стала сім'я. Через це виникли певні труднощі у звітності та обліку клієнтів, оскільки не було визначено, кого саме вважати клієнтами — тільки людей із ВІЛ-позитивним статусом чи всіх членів родини. Нині ведеться облік сімей, яких понад 50.

Напрям «Немедичний догляд і підтримка ЛЖВ» також передбачає роботу з сім'ями, в яких є ВІЛ-позитизні діти. Таким родинам забезпечуються соціальний супровід, психологічні консультації, гуманітарна допомога. У центрі працює дитяча кімната, де вихователь проводить заняття з дошкільної підготовки, індивідуальні та групові розвиваючі заняття для дітей.

Соціальні працівники напряму «Немедичний догляд і підтримка ЛЖВ», юрист та психолог центру відвідують ВІЛ-позитивних жінок раз на тиждень у пологовому будинку № 4 міста Києва перед або після пологів. Деякі жінки дізнаються про ВІЛ-позитивний статус уже у пологовому будинку, тому метою таких візитів є адаптація жінки до статусу, психологічна підтримка й надання інформації щодо життя з ВІЛ та упередження передачі ВІЛ від матері до дитини[1, c. 9-10].

Патронаж проблемних сімей на дому проводиться за необхідністю та є послугою, обмеженою в часі. Соціальний працівник, за яким закріплений клієнт, стежить за позитивними змінами в житті клієнта, реєструє їх та приймає рішення щодо припинення патронажу на дому через поліпшення ситуації в родині. Після закінчення патронажу соціальний працівник орієнтує клієнта на відвідування центру та отримання послуг у самому центрі.

Окрім цього, соціальні працівники центру відвідують ВІЛ-позитивних дітей-сиріт у дитячому будинку «Берізка», проводять з ними розвиваючі ігри, надають гуманітарну допомогу. Центр також забезпечує продуктові набори для дітей, які приймають антиретровірусну (АРВ) терапію у місті Києві.

Напрям роботи центру «Клубна діяльність» включає групи самодопомоги, організацію дозвілля, консультації за принципом «рівний -рівному», волонтерський рух та клуб знайомств. На сьогодні напрям надає послуги 70 постійним клієнтам. У рамках роботи центру надаються очні та заочні інформативні та мотиваційні консультації, психологічна підтримка.

Соціальні працівники напряму фасилітують групи самодопомоги, які наданий момент є проблемною сферою роботи. Клієнти, які раніше ніколи не працювали із соціальними працівниками, психологами, не брали участі у групах самодопомоги та не знайомі з основними принципами самодопомоги, не розуміють, яку користь вони можуть отримати, відвідуючи групу. Нині групи самодопомоги збираються раз на тиждень, постійними їх учасниками можна вважати трьох клієнтів центру, хоча кожного разу групи відвідує досить значна кількість людей. На думку менеджера напряму, за яким закріплені групи самодопомоги, неуспішність роботи груп певною мірою пояснюється тим, що соціальні працівники ставляться до своїх клієнтів з надмірною опікою, тому клієнти не мають бажання та бояться відвідувати групи, оскільки там їм також доводиться весь час працювати самим. За словами соціального працівника, який працює з групами, клієнти не мають достатнього рівня мотивації для участі в них, ставлячись до цього виду роботи з недовірою, оскільки вважають, що допомога інших, особливо фахівців, їм не потрібна. Наприклад, одного разу в групі прозвучало слово «психологія», після чого четверо людей припинили відвідувати заняття, посилаючись на те, що допомога психолога їм не потрібна. Соціальний працівник зазначив, що більшість клієнтів вважає, що вони не потребують допомоги професіоналів, які не є «в проблемі»[4, c. 29-30].

Соціальні працівники також проводять інформаційні заняття в центрі на такі теми: як жити з ВІЛ, опортуністичні інфекції, антиретровірусна терапія і прихильність, ВІЛ і вагітність, особливості ВІЛ-інфекції у дітей та ін.

Структура діяльності громадського центру представлена на рис. 1[2, c. 54].


2. Взаємодія державних і громадських організацій соціальної роботи з профілактики ВІЛ/СНІДу

У процесі розвитку епідемії ВІЛ-інфекції/СНІДу було спростовано загальноприйняті поняття, якими суспільство звикло керуватися при організації заходів протидії традиційним, давно відомим хворобам і висвітлено цілу низку проблем, пов’язаних з ним.

Як засвідчив всебічний аналіз наукових джерел, незадовільний стан здоров’я населення та високий рівень смертності в Україні великою мірою пов’язаний не стільки з кількісними показниками ВІЛ-інфекції/СНІДу, скільки з швидкими темпами її поширення. Рівень поширеності ВІЛ-інфекції в Україні має значні регіональні відмінності. Як і раніше, перші місця посідають густонаселені східні та південно-східні регіони країни, зокрема Дніпропетровська, Донецька області та м. Київ. До них приєднуються Миколаївська, Одеська області, АР Крим та м.Севастополь, де розташовані великі морські порти. На ці сім регіонів, населення яких загалом становить всього 36% від загальної чисельності населення країни, станом на 01.01.2007р. припадало понад 70% всіх ВІЛ-інфікованих осіб, які перебували на диспансерному обліку і які є особами працездатного віку.

При розподілі ВІЛ-інфікованих за віковими групами з’ясовано, що в Україні основну частину з них (до 80%) становлять особи, які не досягли 40 років, водночас, в Західній Європі на молодь припадає лише 30% ВІЛ-інфікованих. Виявлено, що більш вразливою до ВІЛ групою є підлітки та молодь. Особливо швидко поширюється епідемія ВІЛ серед “дітей вулиці”, деякі з них навіть не досягли підліткового віку.

Вирішення проблеми поширення ВІЛ-інфекції/СНІДу та наркоманії стало своєрідним критерієм, який визначає рівень демократичності держави.Не зважаючи на те, що стратегію боротьби з цими недугами визнаноодним з пріоритетів державної політики, стабілізувати епідемію поки що не вдається. Це дає підставидо перегляду не тільки механізмів формування та реалізації державної політики у цій сфері, але й визначенні її дієвості. У відповідних галузях, задіяних до протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу дієвість державної політики можна оцінити за допомогою таких критеріїв, як ефективність, результативність та економічність. Однак особливість цього процесу полягає в тому, що головна увага при оцінці цих показників приділяється не стільки отриманню певних результатів з найменшими затратами ресурсів, а також не стільки ресурсам та структурі, як наслідкам діяльності системи, зокрема досягненню конкретних результатів.

За типом чинників, що впливають на процеси розвитку державного управління, виокремлюють політичні, економічні, соціальні, організаційні та правові механізми, які зазвичай використовуються комплексно. Отже, механізми формування та реалізації державної політики, зокрема у сфері протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу, розглянуто нами як систему політичних, економічних, соціальних, організаційних та правових засобів цілеспрямованого впливу органів державного управління[2, c. 57-58].

Дотепер більшість програм у сфері протидії епідемії ВІЛ-інфекції/СНІДу в Україні реалізується за кошти недержавних міжнародних організацій. Серед чинників, які обмежують оптимальне використання власних та міжнародних ресурсів, можна назвати той факт, що державні установи, міжнародні організації, які надають допомогу, громадські організації та інші учасники здебільшого не координують свої заходи у протидії епідемії. Замість того практикується паралельне фінансування, планування та реалізація програм.

Утворення та розвиток мережі громадських організацій стало однією з причин зосередження уваги суспільства до проблем поширення ВІЛ-інфекції, зокрема на політичному рівні. Однак, наявна мережа неурядових організацій у сфері профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу в Україні потребує розширення. Це аргументовано обмеженою кількістю таких організацій у багатьох областях країни, а в окремих великих містах такі організації взагалі відсутні.

Роль громадських організацій досить часто недооцінюється з причини відсутності системного аналізу їх діяльності. Впроваджені громадськими організаціями програми підтримуються здебільшого міжнародними донорами, що обумовлює нестабільність їх фінансування. Однак очевидною є неможливість досягнення стратегічних цілей на державному рівні без участі недержавного сектора.

Незаперечним є той факт, що профілактика, яка становить невід’ємну складову виховної роботи, є одним з найефективніших методів боротьби з наркоманією і, відповідно, ВІЛ-інфекцією/СНІДом, особливо це стосується навчальних закладів, де зосереджена вагома частина молоді. Умови сьогодення вимагають також перегляду державної політики у галузі освіти і науки в означеній сфері, що передбачає підвищення кваліфікації вчителів і викладачів, удосконалення профілактичних заходів із врахуванням інтересів сучасної молоді.

Практичні рекомендації з урахуванням основних результатів проведеного дослідження для покращення результативності державної політики у сфері протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та наркоманії, зокрема:

– розробляти національні та регіональні заходи на основі чітко сформульованої мети та завдань, ґрунтуючись на достовірних даних та використанні передового зарубіжного досвіду;

– посилити реалізацію національних програм у сфері протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та наркоманії обґрунтованими фінансовими та організаційними ресурсами;

– розробити методику ефективності втілення державних програм чи регіональних заходів;

– покращити громадський контроль за виконанням державних зобов’язань, активно залучаючи потенціал недержавних організацій;

– розробити плани стійкої та всеохоплюючої діяльності, не обмежуючись короткотерміновими планами;

– удосконалити спеціальні механізми формування та реалізації державної політики у сфері протидії епідемії ВІЛ-інфекції/СНІДу та наркоманії[6, c. 55-56].

Висновки

З вищезазначеного слід сказати, що починаючи з 1995 року темпи поширення епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні зростають. Щомісяця реєструється більше, ніж півтисячі нових випадків зараження ВІЛ/СНІДом. Найбільша частка з яких підлітки, що мають випадкові статеві стосунки та молодь віком від 20 років. Окрім того, зростає кількість наркозалежних, які утворюють особливу групу ризику ураження ВІЛ/СНІДом. Вік ВІЛ-інфікованих щороку знижується. Найбільший відсоток уражених ВІЛ/СНІДом серед людей репродуктивного віку, тому це є небезпечним для демографічної ситуації в Україні. Стосовно шляхів зараження ВІЛ/СНІДом, то вирізняють три шляхи : статевий, від матері до дитини, ін’єкційний та через кров. Ризик зараження є неоднаковим. Ін’єкційний шлях передачі найчастіший, високий ступінь ризику при статевому контакті. Причому найбільший відсоток ВІЛ- позитивного статусу серед юнаків. Спостерігається низький рівень поінформованості серед молоді, що збільшує ризик зараження ВІЛ/СНІДом. Зараження ВІЛ/СНІДом спричиняють групи факторів, серед яких : біологічні, поведінкові, соціально – економічні та соціально – культурні. Кожна з груп має свої аспекти та специфіку впливу на молодь. Боротьбу з ВІЛ/СНІДом здійснюють державні структури та громадські організації. Їх діяльність направлена на розробку та впровадження програм щодо профілактики та боротьби з ВІЛ/СНІДом, поширення іінформації стосовно епідемії ВІЛ/СНІДу, сприяння захисту соціальних, особистих прав та інтересів хворих на ВІЛ/СНІД. Описані у роботі соціальні служби мають за мету забезпечити захист ВІЛ – інфікованої та хворої на СНІД молоді для нормального існування у суспільстві, їх соціалізацію, гарантувати соціально – психологічну допомогу. У своїй діяльності вищезазначені організації використовують комплекс методів, до яких входять медичні, соціальні, юридичні, соціально – психологічні. Важливим є те, що поряд з медичними методами люди з ВІЛ, перш за все, потребують соціально – психологічної підтримки. Тому вони є першочерговими у роботі соціальних служб, особливо з ВІЛ – інфікованою молоддю. Адже їм найтяжче адаптуватися до свого нового статусу та продовжувати жити повноцінним життям. Це має бути основним завданням, яке вирішують соціальні служби. Існує ряд національних законодавчих актів, основними завданнями яких є забезпечення реалізації основних напрямків профілактики, діагностики та лікування ВІЛ/СНІДу, розробка заходів та програм, спрямованих на запобігання поширенню ВІЛ – інфекції.


Список використаної літератури

1. Бега А. Стратегія зменшення шкоди від вживання наркотиків як пріоритет у політиці профілактики ВІЛ/СНІДу //Соціальна політика і соціальна робота. - 2005. - № 2. - C. 5-27

2. Бойко А. Соціальна робота з людьми, які живуть з ВІЛ-інфекцією та СНІДом //Соціальна політика і соціальна робота. - 2001. - № 2. - C. 54-61.

3. Войнаровська О. Внесок соціальної реклами у формування толерантного ставлення до людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом //Соціальна політика і соціальна робота. - 2005. - № 2. - C. 42-52.

4.Довбах Г. Вивчення поведінки як складова моніторингу відповіді на епідемію ВІЛ/СНІДу в Україні: досвід 2004 року //Соціальна політика і соціальна робота. - 2005. - № 2. - C. 28-41.

5. Петрович В.С. Тренінг з впровадження програм профілактики віл/сніду та пропаганди здорового способу життя //Практична психологія та соціальна робота. - 2004. - № 10. - C. 30-46: табл.; Практична психологія та соціальна робота. - 2004. - № 11. - C. 7-37

6. Семигіна Т. Проблема СНІД засобами масової інформації //Соціальна політика і соціальна робота. - 2001. - № 1. - C. 53-57. - Бібліогр.:8 назв.

7. Семигіна Т. Медіа-дискус стосовно ВІЛ/СНІДу: результати Всеукраїнського моніторингу друкованих ЗМІ //Соціальна політика і соціальна робота. - 2005. - № 2. - C. 74-82

8. Солоха В. Молодь проти наркоманії та СНІДу/ В. Солоха //Виховна робота в школі. - 2007. - № 12. - C. 39-40

загрузка...
Top