Вікові особливості реагування на хворобу

Вступ.

1.Особливості психічного стану дітей дошкільного віку і підлітків під час хвороби, поведінка медичного працівника з ними.

2. Персональні психологічні особливості у хворих з гострим інфарктом міокарда.

3. Психологічні особливості хворих ішемічною хворобою серця.

4. Психологічні особливості хворих церебно-васкулярною патологією.

5. Вікові особливості хірургічного лікування хворих на гострий холецистит.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Хороше здоров’я - одна з головних цінностей життя, основа всього (як кажуть, «було б здоров’я - решту купимо»). Мало хто відмовиться мати енергію, силу й творчий потенціал, властиві людині у здоровому стані, й усі ми хотіли б уникнути безпомічності й страждань, яких завдають тяжкі хвороби. Водночас небагато з нас із чистою совістю можуть сказати, що не руйнують своє здоров’я власними руками.

Вражає, але факт: головними вбивцями сучасних людей є хвороби, які можна попередити - коли не на всі сто відсотків, то принаймні значною мірою. Так, люди практично перестали б умирати від хвороб серця й судин, якби виключили зі свого раціону продукти з високим вмістом холестерину, покинули курити й навчилися більш ефективно справлятися зі стресами. Лише відмова від куріння знизила б рівень смертності від раку на 25-30 відсотків! У класичному дослідженні, проведеному в 70-х роках минулого століття, опитаним поставили запитання: яких здорових звичок вони дотримуються і водночас, як вони почуваються, як їм працюється, на що хворіють... Результати виявилися цілком передбачуваними: чим більше здорових звичок було в активі людей, тим менше в них було проблем зі здоров’ям, тим енергійнішими й здоровішими вони були.

1.Особливості психічного стану дітей дошкільного віку і підлітків під час хвороби, поведінка медичного працівника з ними

Кожен медичний працівник дитячого лікувального закладу повинен знати особливості психіки, темпераменту хворої дитини із врахуванням її віку, характеру і важливості захворювання, а також фактори, які визначають поведінку дитини.

Лікарняна обстановка справляє негативний вплив на психіку, емоції, поведінку дитини, підлітка. Діти шкільного віку страждають через відсутність у лікарні умов для задоволення їхніх умов, інтересів, духовних запитів, занять улюбленою справою. В умовах стаціонару діти почуваються одинокими серед незнайомих людей, страждають від нестачі ласки, уваги, тепла, материнський рук. Діти не вміють формувати скарги і на окремі симптоми – відчуття болю, вигляд крові та ін. – іноді проявляють бурні емоційні реакції, які не відповідають важкості захворювання. У дітей дошкільного віку відсутнє усвідомлення хвороби в цілому. Навіть при легкому перебігу пневмонії у дітей раннього віку з’являються ознаки дратівливості, послаблення інтересу до іграшок, порушення сну, зниження апетиту.

Під час хвороби яскраво виявляються недоліки виховання дитини, її егоїзм, нестриманість, вередливість, вимогливість щодо задоволення своїх бажань та примх. Яка причина цього?

У хворої дитини в період гострого, а особливо хронічного захворювання нерідко послаблюються гальмівні процеси в корі великого мозку, з’являється емоційна нестійкість, нестриманість у вчинках, слабкий контроль розуму над почуттями. Тимчасово може обмежуватись здатність до самообслуговування. Звичайно, дітям на допомогу приходять медперсонал і батьки, які готові виконати будь-які їхні прохання, а часом і примхи. Хвора дитина починає жити в атмосфері постійної підвищеної турботи. Але надмірна увага, максимальна готовність дорослих виконати будь-яке бажання хворого поступово (а іноді швидко) виробляють у дітей егоїзм і споживацьке ставлення до людей, які опікуються ними.

Отже, необхідно піклуватися не лише про фізіологічні потреби хворої дитини, а й про здорових морально-психологічну обстановку, яка б виключала культивування егоїзму, егоцентризму, розслабленості та зніженості, черствості й озлобленості.

У більшості дітей однією з основних причин негативних емоційних реакцій є почуття страху перед можливим болем і незрозумілими їм медичними маніпуляціями. Звідси прояви різкого негативізму не тільки до лікувальних процедур, але й до спілкування з медичною сестрою, особливо якщо її руках шприц чи інші медичні інструменти й апарати. Необхідно допомогти дитині подолати почуття страху, вмовити її на проведення процедури і виконати останню по можливості без болю. Тут медичний працівник має покладатися на свою професійну майстерність.

Одне з важливих завдань медичного працівника – знаходити контакт з дітьми, особливо у відділеннях, де лікуються діти раннього віку. Турботливе, уважне ставлення до дитини, вміння зрозуміти її – це свого робу мистецтво, в якому професійний рівень поєднується з особистими якостями медичного працівника.

В такій роботі необхідні певні знання з дитячої психології. Дуже важливо відволікати увагу дитини від хвороби, захопити її грою – таким важливим елементом життя дитини. При роботі зі старшими дітьми необхідно, крім ігрового компоненту, знайти цікаве заняття для заповнення їхнього дозвілля. Можна зацікавити дітей малюванням, ліпленням з пластиліну, вишиванням, колективним та індивідуальним читанням тощо.

У спілкуванні з підлітком контакт знайти легше, якщо спиратися на його самостійність. Неприпустимо обговорювати стан його здоров’я при інших хворих, оскільки це може травмувати психіку дитини – підлітка і порушити контакт з нею.

Взаємовідносини з батьками – досить складний і відповідальний розділ роботи медичного працівника. Адже хвороба дитини викликає велику тривогу у цілої сім’ї і особливо у матері. Медичний працівник повинна прийти на допомогу матері, постаратись заспокоїти її, впевнити її в тому, що дитині буде зроблене все, що в цих випадках необхідно.

У батьків ніколи не слід віднімати надію на одужання, але не слід давати невиправданих обіцянок, коли впевненості в скорому одужанні нема.

Таким чином, робота медичного працівника з відділу дитячих хвороб потребує таких знань психології дітей, здорових і хворих, в різних вікових періодах, уміння побудувати з ними правильні взаємовідносини з дотриманням правил деонтології, вміння створити атмосферу взаєморозуміння і дружбу з рідними і використати їх позитивний вплив на хід лікувального процесу.

2. Персональні психологічні особливості у хворих з гострим інфарктом міокарда

Бурхливий науково-технічний прогрес, урбанізація, постійне зростання потреб людини сприяли значному підвищенню емоційної напруженості, тобто емоційного стресу.

У сучасних умовах збільшується значення психоемоційного стресу як самостійного чинника ризику виникнення захворювань серцево-судинної системи (ССС).

Психоемоційний стрес – не тільки один з провідних факторів ризику виникнення ішемічної хвороби серця (ІХС), а й важливий фактор, що провокує дестабілізацію перебігу захворювання, зокрема, появу гострого інфаркту міокарда (ІМ). ІМ є причиною смерті понад 50% хворих, зумовлений, насамперед, несприятливими для людини формами емоційного навантаження.

Стійкість до психоемоційного стресу є одним з факторів, що визначають прогноз подальшого перебігу ІХС у хворих після ІМ. Висока чутливість до стресу та певні психологічні особливості пацієнта асоціюються з несприятливим прогнозом.

У той же час становить інтерес вивчення факторів, які визначають індивідуальну реактивність ССС при стресорному впливі у хворих, які перенесли гострий ІМ. Такими чинниками можуть бути їх індивідуальні особливості.

Надмірна реакція на стрес частіше виникає в осіб, у яких переважають відчуття тривоги, депресія, іпохондрія, схильних до внутрішнього хвилювання.

Подальше вивчення факторів, які зумовлюють гіперреактивний тип реагування ССС на психоемоційний стрес у хворих, що перенесли ІМ, сприятиме відбору таких хворих і проведенню реабілітаційних заходів.

Деякі автори виділяють три групи пацієнтів залежно від індивідуальних реакцій ССС при стресорному впливі:

– особи з вираженим гемодинамічним зрушенням, у яких при стресорному впливі спостерігали підвищення систолічного артеріального тиску (САТ) на 20 мм рт. ст. і більше, діастолічного (ДАТ) – на 10 мм рт. ст., частоти скорочень серця (ЧСС) – на 10 за 1 хв.;

– особи, у яких відзначали підвищення артеріального тиску (АТ) або ЧСС;

– особи, у яких під час виконання психоемоційної проби переважало підвищення АТ або ЧСС.

Стійкість функціонування організму в умовах стресу характеризується значними індивідуальними відмінностями.

Важливою умовою вивчення стресового стану є аналіз персональних особливостей. Уперше L.E. Fredman, R. Rosenman встановили наявність у людини певного психологічного типу, який визначає стиль її життя та адаптаційні можливості під час стресових ситуацій. Виділені два типи особливостей: А та Б. Особи, які належать до типу А, “коронарного”, схильні до ІХС та ІМ. Велике значення для характеристики типу А має підвищення активності симпатоадреналової системи. Проте, інші автори вважають, що особи, які належать до типу Б, ще більш схильні до ІХС.

Найбільш чутливими до психоемоційних навантажень є пацієнти з ІХС з вираженими невротичними змінами особистості, для яких характерна підвищена нервозність, емоційна мобільність, внутрішня напруга, тобто особи, які належать за характером поведінки до типу А, та хворі з вираженими неврологічними змінами. Проте T.W. Harding та співавтори (1978), обстеживши здорових осіб, які належать до типів А та Б, отримали дещо протилежні результати. Вихідні показники ЧСС та АТ у них не залежали від віку, статі, типу поведінки. У молодих жінок, які належать до типу А, реакція ЧСС була менш виражена, ніж у пацієнток, які належать до типу Б. З віком ЧСС та САТ, навідміну від ДАТ, під час психоемоційної напруги збільшувалися в осіб, віднесених до типу А, і зменшувалися – в осіб, віднесених до типу Б.

Мета дослідження– вивчення персональних психологічних особливостей у хворих з гострим ІМ.

Матеріал і методи

Обстежені 30 хворих з гострим ІМ віком від 26 до 77 років, у середньому на (15±2) добу захворювання.

У дослідження не включали пацієнтів віком старше 78 років, з хронічною недостатністю кровообігу IIБ–III стадії, стенокардією напруги III функціонального класу, гіпертонічною хворобою III стадії, з тяжкими супутніми захворюваннями (бронхіальна астма, цукровий діабет, порушення ритму серця, неврологічні розлади).

Для вивчення персональних особливостей усім пацієнтам проведений Міннесотський багатопрофільний особистий тест (Minnesota Multiphasic Personality Inventory – MMPI), одна з найбільш інформативних методик.

Тест ММРІ включає оцінку персональних особливостей хворого за 10 клінічними шкалами: іпохондрії (1-ша), депресії (2-га), істерії (3-тя), психопатії (4-та), переважання чоловічих або жіночих рис (5-та), параної (6-та), психастенії (7-ма), шизофренії (8-ма), гіпоманії (9-та), шкалою соціальної інтроверсії (10-та). Окрім клінічних шкал, у тесті є шкали L, F i K, за якими оцінюють вірогідність отриманих даних.

За результатами психоемоційної проби, яка є різновидом навантажувальних тестів, що використовують для вивчення відповіді ССС на психоемоційний вплив, хворі поділені на дві групи – з гіпер- та нормореакцією.

У роботі як психоемоційну пробу використовували арифметичну лічбу в умовах дефіциту часу.

Дослідження проводили в першій половині дня (зранку), у положенні пацієнта лежачи в ізольованому від сторонніх звуків, подразників приміщенні. Останнє застосування лікарських засобів (b-адреноблокаторів, нітратів, інгібіторів ангіотензинперетворюючого ферменту) було за 15 год до дослідження.

У спокої до початку психоемоційного стресорного впливу хворому вимірювали АТ за Коротковим і ЧСС за 1 хв. Ці ж показники визначали на висоті психоемоційного стресорного впливу, тобто на 5-й хвилині дослідження.

Залежно від величини приросту гемодинамічних показників обстежених включали до груп гіперреакторів та нормореакторів.

Результати та їх обговорення

Під час аналізу тесту ММРІ у хворих з ІМ в підгострому періоді захворювання виявлене вірогідне збільшення порівняно зі здоровими особами аналогічного віку показників 2-ї, 4-ї, 6-ї та 8-ї шкал Міннесотського багатопрофільного особистого тесту. Більш високі показники 2-ї шкали у таких хворих свідчать про швидке виснаження нервово-психічних процесів, знижений настрій, пригніченість, тривожність (еквіваленти депресії). Разом з тим більшість обстежених проявляли непоступливість та незадоволеність життям (4-та шкала психопатії), а також образливість, підвищену емоційність, афективність, упертість, швидке виникнення ворожості до оточуючих (6-та шкала параної). Значній частині хворих з ІМ властиві такі риси характеру, як замкнутість, похмурість, тривожність, схильність до внутрішніх переживань.

Отримані нами результати відповідають даним літератури про психологічні особливості пацієнтів з ІХС, особливо з ІМ [1, 4, 7]. Доведено, що у пацієнтів із захворюваннями ССС поряд з поведінкою за типом А, часто виявляють тип особистості, характерними рисами якого є ворожість, тривожність, схильність до пригнічення емоцій. Епізоди гніву, що не знаходять виходу у руховій активності, часто є пусковими факторами виникнення ІМ та раптової смерті.

Група гіперреакторів – особи з приростом ЧСС більш ніж на 20 за 1 хв, САТ та ДАТ – більш ніж на 20 та 10 мм рт. ст. – відповідно становила 58% обстежених. Група нормореакторів – особи з приростом ЧСС менше 20 за 1 хв., приростом САТ на 5–15 мм рт. ст., ДАТ – на 5–10 мм рт. ст. – становила 42%.

Показники тесту ММРІ в підгрупах нормореакторів та гіперреакторів вірогідно не різнилися, проте, відзначена така тенденція. У хворих з ІМ з надмірною гемодинамічною реакцією на психоемоційний стресорний вплив величини показників 1-ї, 2-ї, 4-ї, 6-ї та 8-ї шкал були вище. Це свідчило про підсилення у гіперреакторів саме тих особистих психологічних особливостей, які характерні для хворих з ІМ у цілому. Для хворих з ІМ з гіперреакцією властиві переживання свого болісного стану, фіксація уваги на хворобі (1-ша шкала), зниження настрою, пригніченість та тривожність (2-га шкала), непоступливість, незадоволення життям (4-та шкала), образливість, підвищена емоційність, афективність, упертість, швидке виникнення ворожості до оточуючих (6-та шкала), замкнутість, похмурість, тривожність, схильність до внутрішніх переживань(8-ма шкала). Можливо, при збільшенні кількості спостережень різниця показників структури особистості у нормореакторів та гіперреакторів стане статистично вірогідною.

2.Психологічні особливості хворих ішемічною хворобою серця

Захворювання серцево-судинної системи посідають провідне місце в структурі загальної захворюваності й інвалідності населення. До найбільш поширених із них відносяться ішемічна хвороба серця (ІХС), гіпертонічна хвороба і церебральний атеросклероз. Згідно зі статистичними даними, на ІХС страждають близько 12% всіх чоловіків віком 45- 59 років. Протягом останніх років спостерігається тенденція до підвищення захворюваності на ІХС серед осіб більш молодого віку.

ІХС відноситься до найбільш відомих соматичних захворювань, що пов’язані з психологічним впливом і проявляються крім соматичних ще й психічними симптомами. Зокрема, у розвитку больових нападів при стенокардії істотною є роль ангіоневротичного фактору – напади виникають як психовегетативна реакція на емоційний стрес.

Багатьма дослідниками встановлено, що в 33-80% хворих на ІХС спостерігаються психічні зміни. Часто виникають такі емоційні порушення, як тривога, пригніченість, фіксація на своїх болісних переживаннях і відчуттях, що пов’язані зі страхом смерті, втратою самоідентичності, почуття власного “Я”. Під час больового нападу хворих охоплює неспокій, думки про смерть від больового нападу, вони аналізують будь-які зміни серцевої діяльності, реагуючи на найменші неприємні відчуття в ділянці серця. Основною життєвою метою стає здоров’я. Ситуація соматичного захворювання, яким є ІХС, провокує кризу психічного розвитку в цілому і кризу особистості зокрема. Суть патологічного впливу хвороби на особистість полягає в тому, що частий і тривалий біль у серці, зниження толерантності до фізичних навантажень з центральним психологічним механізмом особистісних змін в умовах хронічного соматичного захворювання формують перебудову ієрархії мотивів за типом їх перепідпорядкування змістоутворювальному мотиву – збереженню життя і відновленню здоров’я.

Отже, вивчення психологічного стану хворих на ІХС є надзвичайно актуальним на сьогоднішній день.

Обстежено 30 хворих на ІХС віком від 40 до 79 років (середній вік 60,0±1,39 року). Серед обстежених 19 чоловіків та 11 жінок. Діагноз захворювання об’єктивізований скаргами, анамнезом, результатами клінічних, лабораторних та інструментальних обстежень. У 24 хворих діагностовано стенокардію напруги І – IV функціонального класу, у 6 хворих – дифузний кардіосклероз без больових нападів.

Психологічний стан хворих визначали за методиками:

  • Люшера (восьмикольоровий тест),
  • САН (тест диференційної самооцінки функціонального стану),
  • Айзенка (шкала інтро-екстраверсії, нейротизму),
  • Спілбергера (шкала особистісної тривожності).

Контрольну групу становили 20 осіб без серцевої та психічної патології. Результати дослідження та їх обговорення.

При аналізі даних тесту Люшера у хворих на ІХС, порівняно з контрольною групою, виявлено підвищення рівня тривоги (хворі - 2,38±0,26, здорові - 1,90±0,36) і більшу нестабільність емоційної сфери, що прямо пропорційно залежить від амбівалентності вибірки (хворі - 6,43±0,31, здорові - 3,2±0,42). Встановлена залежність змін показників від статі хворих на ІХС.

У чоловіків рівень тривоги складав 2,20±0,35, амбівалентність вибірки – 5,32±0,65. У жінок виявлено вищий рівень тривоги (2,69±0,39) і більшу нестабільність емоційної сфери (амбівалентність вибірки – 7,49±0,78), що свідчить про більшу соматизацію тривоги і підвищення психоемоційної напруги в жінок, пов’язаної із захворюванням.

Методику САНвикористали для вивчення оцінки хворими свого самопочуття, активності і настрою. У хворих на ІХС показники самопочуття (3,37±0,24), активності (3,72±0,28) і настрою (4,02±0,15) були істотно зниженими, у той же час у представників контрольної групи ці показники знаходилися в межах норми (самопочуття - 5,22±0,36, активність - 5,74 ±0,17, настрій - 6,12±0,12).

При з’ясуванні статевих відмінностей у самооцінці свого стану хворими на ІХС виявлені наступні дані: у чоловіків показник самопочуття становив 3,50±0,72, активності – 3,72±0,83, настрою – 3,88±0,925. У жінок відповідні показники становили: самопочуття – 3,09±0,16, активність 3,73±0,79, настрій 4,27±0,89, тобто, жінки оцінюють своє самопочуття гірше, ніж чоловіки, а настрій – краще. Активність представники обох статей оцінювали приблизно однаково. Очевидно, що чоловіки сприймають ситуацію захворювання і госпіталізації більш врівноважено і раціонально, а жінки – більш емоційно, водночас намагаючись це приховати.

Методика Айзенкавключена в дослідження для вивчення показників екстра – інтравертованості у хворих на ІХС. Показник екстраінтровертованості є достатньо стабільною характеристикою особистості хворого і має значення для вибору тактики поведінки лікаря в процесі спілкування з хворим. Показник рівня нейротизму корелює з вираженістю психоемоційної напруги хворого і допомагає об’єктивізувати ефективність психотерапії.

При порівнянні значень екстра-інтроверсії і нейротизму у хворих і в контрольній групі виявлена виражена інтровертованість у хворих (8,63±0,81) і помірна інтровертованість у контрольній групі (11,25±0,75). Рівень нейротизму у хворих був вищим, хоча все ще залишався в межах помірних значень (14,90±0,96). У здорових рівень нейротизму складав 12,67±0,61. Показники шкали корекції нижче 5 балів свідчать про об’єктивність результатів дослідження (хворі - 4,77±0,24, здорові - 4,15±0,53).

Виражена інтровертованість хворих на ІХС є наслідком зміни системи відносин хворого, що відбувається при прогресуванні ІХС. Значимими для хворих стають тільки ті події, що не суперечать виділеному змістоутворювальному мотиву збереження життя. Внаслідок цього виникає замкненість, відчуженість, збіднення контактів з людьми, пасивність. Виділення мотиву збереження життя веде до формування обмежувальної поведінки: інертності, зниження активності.

Аналіз результатів тестування в жінок і чоловіків виявив, що для жінок характерною є виражена інтровертованість (6,82±1,31), для чоловіків – помірна інтровертованість (9,68±0,97). У жінок спостерігалося вірогідне підвищення рівнів нейротизму в порівнянні з чоловіками. Значення нейротизму в жінок перебували в межах помірних значень (15,45 ±0,88), у чоловіків – у межах низьких значень (11,63±0,73). Це свідчить про більшу вираженість психоемоційної напруги в жінок і схильність до її приховування. Показники шкали корекції нижче 5 балів свідчать про об’єктивність дослідження в обох групах (чоловіки – 4,7±0,28, жінки – 4,36±0,45).

Тест Спілбергеравикористовувався для вивчення особистісної тривожності у хворих на ІХС. При аналізі вираженості особистісної тривожності у хворих на ІХС у порівнянні з контрольною групою виявлено, що більшість хворих (77%) мають високий рівень особистісної тривожності, середній рівень тривожності виявлено у 23% хворих. Більшість представників контрольної групи (75%) мали середній рівень тривожності, високий рівень тривожності виявлено у 25% осіб контрольної групи. Низьких рівнів тривоги не виявлено в обох групах.

При встановленні рівнів особистісної тривожності залежно від статі в 91% жінок виявлений високий рівень тривожності, у 9% - середній. Серед чоловіків високий рівень тривожності спостерігався у 69%, середній – у 31%. Тобто, відсоток жінок із високим рівнем тривожності значно переважав аналогічний відсоток чоловіків.

Результати дослідження.

1.У хворих на ІХС спостерігається підвищення рівнів тривоги в порівнянні з контрольною групою. У жінок виявлено вищі рівні тривоги, ніж у чоловіків. Активність і самопочуття мають гендерний розподіл.

2.У хворих на ІХС виявлена більша інтровертованість і вищі значення нейротизму, ніж у контрольній групі. Для жінок характерне поглиблення інтровертованості і підвищення нейротизму в порівнянні з чоловіками.

3.Більшість хворих на ІХС мали високий рівень особистісної тривожності, у той же час як більшість представників контрольної групи – середній. У жінок високі рівні особистісної тривожності значно переважали в порівнянні з чоловіками. Перспективи подальших досліджень. Дослідження психологічного стану хворих на ІХС дасть можливість оптимізувати схему лікування даної складної групи пацієнтів та оптимізувати, в тому числі і немедикаментозний, підходи до лікування.

3.Психологічні особливості хворих церебно-васкулярною патологією

Суттєву роль у виникненні та розвитку судинної патології головного мозку відіграє психологічний фактор, який детермінує особливості реагування пацієнтів на хворобу. Існує думка, що більшість захворювань церебро-васкулярного генезу мають психосоматичні кореляції, які впливають на перебіг патологічного процесу.

З метою вивчення психологічних особливостей хворих з судинною патологією ЦНС нами були викорастані методики FPI (модифікована форма B) для дослідження особистісних характеристик хворих та методика С. Рубінштейн - Т. Дембо для визначення рівня самооцінки хворих за 5 шкалами.

Проводячи дослідження, ми припускали, що існує різниця у вираженості особистісного реагування і рівнях самооцінки між хворими та здоровими особами.

Нами було обстежено 40 хворих (з них - 27 жінок та 13 чоловіків) у віці від 19 до 55 років, тобто всі хворі були особами працездатного віку. Контрольну групу склали 38 здорових осіб. У всіх хворих була діагностована I або II стадія дисциркуляторної енцефалопатії різного генезу, переважно гіпертонічного, атеросклеротичного або їх поєднання. Діагноз був встановлений на підставі клінічного обстеження хворих, даних інструментальних методів дослідження (РЕГ, ЕЕГ, ЕхоЕГ, ЕКГ), визначення деяких біохімічних показників та стану очного дна.

За результатами експериментально-психологічного обстеження у хворих, порівняно з контрольною групою, достовірно вищими були показники невротичності, депресивності, емоційної нестійкості на фоні зниженої резистентності до стресу, рівня саморегуляції, реактивної агресивності. Не було відмічено перевищення середніх показників по ознаці «психопатизація», що свідчило про відсутність патохарактерологічіних змін у обстежених осіб.

В той же час в групі хворих відмічено високий рівень комунікабельності та екстраверсивності, що може вказувати на наявність психологічних механізмів захисту особистості, намагання сконцентрувати свою увагу на реаліях зовнішнього середовища і максимально ізолювати свій внутрішній світ.

Розглядаючи результати вивчення рівня самооцінки в основній групі, стверджено виражене зниження самооцінки за шкалами «щастя», «здоров’я», «розум» при підвищеній самооцінці свого професійного рівня та характеру. В контрольній групі таких «ножиць» виявлено не було, тобто чим меншою були самооцінки здоров’я, тим менше людина відчувала себе щасливою і професійно придатною.

Отже, розвиток церебро-васкулярної патології зумовлює певні особистісні розлади, визначену невротичну та неврозоподібну симптоматику, яка вимагає психотерапевтичної корекції.

5. Вікові особливості хірургічного лікування хворих на гострий холецистит

Питання хірургічного лікування гострого холециститу в похилому та старечому віці є актуальною проблемою. Вибір оптимальних строків оперативних втручань затруднений в зв’язку з поліморбідністю, що на фоні жовчної гіпертензії супроводжується розладом кровообігу в стінці жовчевого міхура з наступним швидким наростанням його деструкції.

Мета дослідження: вивчити вікові особливості клініки, діагностики і хірургічного лікування у хворих на гострий холецистит.

Матеріали та методи дослідження: вікові особливості клінічного перебігу, діагностики і лікування були вивчені у 186 хворих в віці 20-89 років. В віці 60 років і старше було 63 (34%) хворих, переважно жінки. Функціонально-структурні зміни в стінці 37 жовчевих міхурів вивчили комплексно за допомогою імуноморфологічних, гістологічних, гістохімічних та морфологічних методів після холецистектомії у хворих на гострий калькульозний холецистит. Усім хворим проводили ультразвукове дослідження жовчевого міхура (УЗД) на апараті “Aloka-280-US” (Японія), що дозволяє судити про їхню морфоструктуру на основі кількісної оцінки щільності жовчі і стінок жовчевого міхура.

Результати дослідження та їх обговорення: 51,4% хворих в літньому віці поступили в клініку після 24 годин з моменту захворювання, 57,8% хворих страждали жовче-кам’яною хворобою протягом 50 років. У 90,4% пацієнтів в віці 60-89 років під час УЗД стверджено конкременти в жовчному міхурі.

Аналіз клінічних симптомів дозволив нам виділити наступні варіанти клінічного перебігу гострого холециститу з врахуванням вікового чинника.

У 48,8% хворих в клінічній картині переважали симптоми жовчної гіпертензії - типу обтурації жовчного міхура. УЗД ознаками були збільшення розмірів жовчного міхура (10 × 4 см), гострі перивазикальні зміни, наявність конкремента в шийці жовчного міхура.

У 21% хворих в клінічній картині переважав холецисто-холангіотичний синдром і у 18% - біліарно-панкреатичний, у 13% - пацієнтів переважав варіант первинних деструктивних (12%) і повторних (56%) короткочасних больових приступів печінкової коліки і у 3,8% пацієнтів спостерігався замаскоподібний варіант перебігу гострого холециститу.

Імуноморфологічними дослідженнями встановлено, що при калькульозних холециститах в слизовій оболонці жовчного міхура суттєво збільшувалася кількість міжепітеліальних лімфоцитів, моноцитів, тканинних макрофагів, незрілих та зрілих плазматичних клітин. При цьому ферментна активність макрофагів була зниженою, в лімфоцитах виявлялися мітози. Останні можна пояснити антигенною стимуляцією цих структур. Відмічено також незбалансоване зростання плазматичних клітин, що продукують основні класи імуноглобулінів (lgA, IgM, IgG). Число імуноцитів - продуцентів IgE змінювалося незначно. В епітеліальному шарі суттєво збільшувалася кількість секреторного IgA, що в деякій мірі є компенсаторним процесом, направленим на підвищення бар’єрної функції слизової оболонки. У стінці жовчного міхура спостерігалися виражені дистрофічні, некробіотичні, інфільтративні процеси та гемодинамічні розлади.

При деструктивних формах холециститу значно знижувалася кількість секреторного IgA, відмічалося істотне пригнічення антитілоутворення, спостерігалися також дистрофічні та некротичні зміни макрофагів, зменшення явищ фагоцитозу, бластна трансформація лімфоцитів. Міграція ліфоїдних клітин через посткапілярні вени пригнічена, ендотелій цих судин сплющений, ядра ендотеліоцитів пікнотизовані. Незбалансованість між імуноцитами - продуцентами IgA, IgM та IgG в цих спостереженнях була найбільш вираженою. Переважно в стромі власної пластинки слизової оболонки жовчного міхура появлялися дегранульовані тучні клітини та імунні комплекси. Останні, а також IgM та IgG фіксувалися у стінках дрібних вен, капілярів та артерій середнього калібру а також у периваскулярній стромі. При вказаних імунних процесах в судинах мікроциркуляторного русла досліджуваного органа зустрічалися явища гіалінозу, набухання судинних стінок, виражений периваскулярний набряк, в капілярах спостерігалася агрегація еритроцитів з їх щільною упаковкою та нерівномірними контурами.

В патологічних умовах імунні комплекси є ініціаторами пошкодження тканин та розвитку імунного запалення. Імунні комплекси, які зв’язані з судинами, володіють високою потенціальною можливістю стимулювати звільнення лізосомальних ферментів з нейтрофілів і відповідно, великою руйнуючою здатністю. Знайдена кореляція між описаними локальними імунологічними реакціями та ступенями патоморфологічних змін у досліджуваному органі підтверджує вищесказане.

Поліморбідність, що відмічена в 88,9% (індекс поліморбідності в віці 60-69 років становив 1,8; в віці 70-79 років - 4,02; 80-90 років - 5,7%) потребує передопераційної корекції з включенням в бригаду не тільки хірурга і терапевта але й анестезіолога, невропатолога та інших спеціалістів. Передопераційну корекцію доцільно проводити в палатах інтенсивної терапії з постійним моніторним контролем.

Вибір строків і об’єму операції грунтувався на кількісній оцінці ступеню ризику основного захворювання операції і супутньої патології, місцевого і загального імунологічного статусу, тобто хірургу потрібно вирішити: “кого оперувати, коли оперувати та як оперувати”. В клініці прийнята наступна класифікація операцій з врахуванням терміновості. А саме: невідкладні, екстренні, в межах 3-6 годин, термінові - в межах від 6-24 годин. Показаннями до невідкладних операцій були: деструктивні міхуреві ураження (флегмона, гангрена, перфорація), позаміхуреві ускладнення (навколоміхуревий інфільтрат і абсцес, місцевий і розлитий перитоніт, підпечінкові і піддіафрагмальні абсцеси), панкреатобіліарні ураження (біліарний панкреатит, холецистохолангіогенні ураження, холетіліаз, механічна жовтяниця і холангіт). Відстрочені операції як правило, виконувались в межах від 24-72 годин (ранні), від 3-7 днів (проміжні), після 7 діб і більше (пізні). Показаннями до відстрочених операцій були: наростання запальних явищ, рецидивний перебіг захворювання, неефективність консервативного лікування на протязі 24 годин. На даний час ми як і більшість хірургів при ГХ віддаємо перевагу холецистектомії (58) і лише у 5 хворих літнього віку з надмірно високим ризиком операції була проведена лапароцентезна холецистостомія.

В невідкладному порядку оперовано 36 хворих, у відстроченому 27. Післяопераційні ускладнення спостерігались у 10 хворих і з них прямі - у 3 і загальні (зв’язані із супутньою патологією) - у 7.

В патоморфогенезі уражень жовчного міхура при калькульозних холециститах важлива роль належить місцевим імунним реакціям.

Поліморбідність потребує передопераційної превентивної підготовки з включенням різних вузьких спеціалістів.

В зв’язку з переважанням в клініці гострого холециститу варіантів жовчної гіпертензії, холецистопанкреатичного і холецистохолангіогенного синдромів доціально дотримуватися активної хірургічної тактики.

Висновки

Людина - істота соціальна, й усім нам потрібно відчувати підтримку з боку інших людей, насамперед тих, хто входить у коло нашого спілкування. Зі зрозумілих причин потреба в соціальній підтримці посилюється, коли ми переживаємо чорну смугу, зокрема коли хворіємо самі або хворіють наші близькі. У такі періоди нам потрібна і конкретна допомога, і плече, на яке можна спертися, і жилетка, аби поплакатися. Не менш важливо, щоб із нами ділилися (корисною) інформацією, висловлювали б думку, яка підвищує нашу самооцінку, схвалювали прийняті нами рішення. Все це благотворно впливає на наш психологічний і фізичний стан, знімає напругу, знижує ймовірність захворювання й прискорює процес видужання, однаково, чи йдеться про банальну застуду, чи про інфаркт.

Науково доведено, що в людей, які мають надійну соціальну підтримку, кращий імунітет, менш гострі фізіологічні реакції у відповідь на стрес, слабкіше виражена втрата функціональності під час хронічних захворювань, та й живуть вони зазвичай довше й щасливіше порівняно з тими, хто такої підтримки позбавлений — за аналогічних діагнозів і схожих умов життя. Проте, якщо ті, хто нам допомагає, змушені докладати великих зусиль і (або) істотно порушувати ритм свого життя, ми, зазвичай, почуваємося ніяково (по-науковому це називається «емоційні витрати»), що дуже знижує благотворний вплив такої підтримки. Набагато ефективнішою є підтримка «невидима», точніше, недемонстративна, яку ми дістаємо в руслі сформованих стосунків.

Список використаних джерел

1. Гамезо, М. В. Возрастная и педагогическая психология: Учеб. пособие для студ. всех специальностей педагог. вузов. - М.: Педагогическое общество России, 2003. - 508, с.

  1. Кузікова, С. Б. Теорія і практика вікової психокорекції: Навчальний посібник. - Суми : Університетська книга, 2006. - 383 с.
  2. Кутішенко, В. П. Вікова та педагогічна психологія: (Курс лекцій): Навчальний посібник. - К. : Центр навчальної літератури, 2005. - 125 с.
  3. Леонгард, Карл . Акцентуированные личности: монографія. - К.: Выща шк., 1989. - 374, с.
  4. Психология возрастных кризисов: Хрестоматия /Сост. К. В. Сельченок. - Минск : Харвест, 2003. - 557, с.
  5. Практикум по возрастной и педагогической психологии: Учеб. пособие для пед. ин-тов. - М. : Просвещение, 1987. - 254, с.
  6. Толстых, А. В. Возрасты жизни : монографія. - М.: Мол. гвардия, 1988. - 221, с.
  7. Шаповаленко, И. В. Возрастная психология: (Психология развития и возрастная психология): Учебник для студ. вузов. - М. : Гардарики, 2005. - 349, с.
  8. Шихи, Гейл. Возрастные кризисы = Passages: Ступени личностного роста / Гейл Шихи,; Гейл Шихи ; Пер. с англ. А.В.Шамрикова. - СПб.: Ювента, 1999. - 434, с.
загрузка...
Top