Види медико-санітарної допомоги в Україні та організація їх надання

Вступ.

1... Державна політика організації надання медичної допомоги

2. Структура системи охорони здоров`я України.

2.1. Види медико – санітарної допомоги.

2.2. Організація первинної медико-санітарної допомоги.

2.3. Організація вторинної медико-санітарної допомоги.

2.4. Організація спеціалізованої медико-санітарної допомоги.

Розділ 3. Методи вдосконалення медико-санітарної допомоги

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Медичне обслуговування громадян України потребує якісного покращення. Причиною цьому служать погіршення стану здоров'я і висока смертність працездатних людей, скорочення терміну життя і неоднакові можливості населення отримати належне медичне обслуговування. Такі висновки зроблені в концепції державної програми розвитку первинної медико-санітарної допомоги на основі загальної практики – сімейної медицини на 2006 - 2010 рр.

Незадовільний стан медичного обслуговування населення України, на думку фахівців, пов'язаний з упущеннями в організації первинної медико-санітарної допомоги, і з вибраним пріоритетом вузької спеціалізації. Що привело до невиправданого використання дорогих видів медичної допомоги – амбулаторного, спеціалізованого і стаціонарного лікування.

Безкоштовне лікування населення України стало практично неможливим через невірний розподіл ресурсів які виділяються на організацію здоров'я. У концепції державної програми говориться, що на утримання лікувальних установ здатних надати медичне обслуговування 80 % пацієнтів, відводилося менше 20% засобів, що виділяються на охорону здоров'я. А на первинну медико-санітарну допомогу, всього 5%.

Актуальність. Світовий досвід, узагальнений в документах ВООЗ, показує, що одним з головних пріоритетів розвитку національної системи охорони здоров'я в умовах дефіциту фінансових і кадрових ресурсів, повинен бути розвиток первинної медико-санітарної допомоги на основі загальної практики сімейної медицини.

Згідно концепції ВООЗ «Здоров'я всіх у 21 ст.», у сучасній Західній Європі структуру суспільних систем охорони здоров'я, складають первинна медико-санітарна допомога (ПМСД), і вторинна – спеціалізована допомога. При цьому ПМСД забезпечує до 90% загального об'єму надання медичній допомоги, використовуючи 30% загальних ресурсів галузі охорони здоров'я.

Тема: «Види медико – санітарної допомоги в Україні та організація їх надання».

Мета: розкрити види медико – санітарної допомоги в Україні та показати організацію їх надання.

Завдання роботи:

  • законодавство України про охорону здоров`я;
  • охарактеризувати структуру системи охорони здоров`я України – види медико-санітарної допомоги (первинна, вторинна, спеціалізована);
  • визначити методи вдосконалення медико – санітарної допомоги в Україні.

1.Державна політика організації надання медичної допомоги

Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Законодавство України про охорону здоров'я базується на Конституції України і складається з цих Основ та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров'я.

Якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону здоров'я, то застосовуються правила міжнародного договору.

У головному законі України “Про охорону здоров’я” та інших актах законодавства про охорону здоров'я основні поняття мають таке значення:

- здоров'я - стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів;

- охорона здоров'я - система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя;

- заклади охорони здоров'я - підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров'я шляхом подання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників;

- медико-санітарна допомога - комплекс спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров'я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на ранню діагностику, допомогу особам з гострими і хронічними захворюваннями та реабілітацію хворих та інвалідів [9, с. 47].

Зміст інших понять і термінів визначається законодавством України та спеціальними словниками понять і термінів Всесвітньої організації охорони здоров'я.

Основними принципами охорони здоров'я в Україні є:

- визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

- дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

- гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

- рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я;

- відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обгрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

- орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в галузі охорони здоров'я;

- попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;

- багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;

- децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі [9, с. 50].

Державні, громадські або інші органи, підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров'ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції подавати допомогу хворим, інвалідам та потерпілим від нещасних випадків, сприяти працівникам органів і закладів охорони здоров'я в їх діяльності, а також виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.

Кожний громадянин України має право на охорону здоров'я, що передбачає:

а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;

б) безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;

г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я;

е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;

є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров'я;

ж) участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

з) можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я;

и) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я;

і) відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;

ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я;

й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров'я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина [9, с. 56].

Законодавством України може бути визначено й інші права громадян у галузі охорони здоров'я.

Громадянам України, які перебувають за кордоном, гарантується право на охорону здоров'я у формах і обсязі, передбачених міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров'я шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров'я;

б) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров'я;

в) подання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;

г) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров'я;

д) організації державної системи збирання, обробки і аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації;

е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров'я[9, с. 61].

Держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров'я і забезпечує його захист.

У разі порушення законних прав і інтересів громадян у галузі охорони здоров'я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов'язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.

Судовий захист права на охорону здоров'я здійснюється у порядку, встановленому законодавством.

На підставах і в порядку, передбачених законами України, громадяни можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними за станом здоров'я до професійної або іншої діяльності, пов'язаної з підвищеною небезпекою для оточуючих, а також з виконанням певних державних функцій.

Застосування примусових заходів медичного характеру щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, обмеження прав інших громадян у вигляді примусового медичного огляду або примусової госпіталізації, а також у зв'язку з проведенням карантинних заходів допускається тільки на підставах і в порядку, передбачених законами України.

Рішення про обмеження прав громадян, пов'язані із станом їх здоров'я, можуть бути оскаржені в судовому порядку.

Громадяни України зобов'язані:

а) піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян;

б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення;

в) подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться у загрозливому для їх життя і здоров'я стані;

г) виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.

Іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, користуються такими ж правами і несуть такі ж обов'язки в галузі охорони здоров'я, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами чи законодавством України.

Права та обов'язки в галузі охорони здоров'я іноземних громадян та осіб без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, визначаються законодавством і відповідними міжнародними договорами.

2. Структура системи охорони здоров`я України

2.1. Види медико – санітарної допомоги

Значне погіршення стану здоров'я населення, високі показники смертності осіб працездатного віку, скорочення середньої тривалості життя, нерівність у доступності медичної допомоги, що зумовлені, зокрема, недоліками в організації охорони здоров'я, негативно впливають на розвиток держави.

У більшості країн Західної Європи структуру системи охорони здоров'я становлять: первинна медико-санітарна допомога (далі - первинна допомога) та спеціалізована допомога. При цьому заклади первинної медико-санітарної допомоги надають до 90 відсотків загального обсягу медичної допомоги. Кількість лікарів загальної практики - сімейної медицини (далі - сімейна медицина) становить від 30 до 50 відсотків кількості усіх лікарів, що працюють в галузі охорони здоров'я [12, с. 23].

Світовий досвід, узагальнений ВООЗ, свідчить, що розвиток первинної допомоги на засадах сімейної медицини є одним з найефективніших механізмів підвищення результативності роботи закладів охорони здоров'я, справедливого розподілу і раціонального використання ними коштів.

Аналіз причин незадовільного стану первинної допомоги та обґрунтування необхідності розв'язання проблеми

В Україні приділялася в основному увага розвитку і фінансуванню дорогих видів спеціалізованої та швидкої медичної допомоги. Протягом багатьох років на утримання закладів первинної допомоги, де можливо розпочинати і закінчувати лікування понад 80 відсотків пацієнтів, витрачалося лише 10 відсотків коштів державного бюджету, виділених для охорони здоров'я [12, с. 25].

На сьогодні не застосовується комплексність та наступність у наданні медичної допомоги. Не приділяється достатньої уваги профілактиці та диспансерній роботі, внаслідок чого ускладнюються захворювання, що потребують дорогого лікування.

Первинна допомога є частиною спеціалізованої амбулаторної допомоги. У таких умовах управління первинною допомогою із застосуванням економічних важелів практично неможливе.

Зазначені та інші проблеми спричинені:

- низькою доступністю населення, особливо у сільській місцевості, до первинної допомоги, зумовленою нераціональною інфраструктурою, віддаленістю закладів від місця проживання пацієнтів;

- низькою якістю первинної допомоги внаслідок технологічної відсталості закладів, відсутністю мотивації працівників, стандартів лікування;

- неналежним кадровим забезпеченням;

- відсутністю дієвої системи управління галуззю охорони здоров'я;

- недостатністю наукового обґрунтування функціонування і розвитку первинної допомоги;

- недосконалістю нормативно-правової бази.

Розвиток первинної допомоги неможливий без державної підтримки. Важливим завданням у реформуванні первинної допомоги є її інформаційна підтримка, зокрема висвітлення переваг сімейної медицини.

Проблема недостатньої ефективності роботи галузі охорони здоров'я в цілому може бути розв'язана передусім шляхом зміни принципів фінансування. Однак роль первинної допомоги у будь-якому варіанті розглядається як провідна у підвищенні ефективності.

Щодо перспектив розвитку первинної допомоги слід розглядати такі варіанти:

- удосконалення роботи поліклінічної моделі;

- подальше впровадження засади сімейної медицини.

Методологія сімейної медицини ґрунтується на визнанні визначальної ролі сім'ї в формуванні здоров'я усіх її членів, що зумовлено як біологічними, так і соціокультурними факторами. Переваги сімейної медицини підтверджуються результатами реалізації проектів з упровадження засад сімейної медицини.

Негативні тенденції зниження показників, що відображають рівень здоров'я населення, можуть призвести до демографічної кризи. Зростає невідповідність медичних потреб населення коштам, які виділяються з державного бюджету для забезпечення роботи закладів охорони здоров'я.

Розвиток первинної допомоги на засадах сімейної медицини є оптимальним засобом підвищення ефективності роботи галузі охорони здоров'я.

Для розв'язання проблеми необхідно здійснити заходи щодо:

- удосконалення нормативно-правової та науково-методичної бази, зокрема з питань реорганізації закладів первинної допомоги та їх ефективного функціонування;

- забезпечення доступності населення, особливо у сільській місцевості, до первинної допомоги;

- формування позитивного ставлення населення, медичної громадськості до змін у галузі охорони здоров'я;

- продовження організації мережі амбулаторій сімейної медицини, наближення їх до місця проживання пацієнтів, особливо у сільській місцевості, а також матеріально-технічного оснащення таких закладів;

- забезпечення високоякісної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації лікарів, медсестер, менеджерів та іншого персоналу для надання первинної допомоги в достатньому обсязі;

- розроблення і впровадження стандартів первинної допомоги та критеріїв оцінки її якості;

- здійснення поетапної реструктуризації амбулаторно-поліклінічних закладів (підрозділів) з чітким розмежуванням первинної та інших рівнів медичної допомоги;

- впровадження сучасних інформаційних технологій;

- розроблення і впровадження механізму активної участі громадськості в управлінні галуззю охорони здоров'я.

Проблеми розвитку первинної допомоги потребують їх комплексного розв'язання шляхом розроблення і виконання Державної програми розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2010 року (далі - Програма).

Метою Програми є забезпечення зниження рівня захворюваності, інвалідності та смертності населення шляхом формування та налагодження ефективного функціонування системи надання населенню доступної і високоякісної первинної допомоги з переважним впровадженням засад сімейної медицини [9, с. 73].

Виконання Програми дасть змогу:

- сприяти підвищенню ефективності роботи закладів охорони здоров'я, подоланню несприятливих демографічних тенденцій;

- збільшувати питому вагу медичних послуг, що надаються лікарями сімейної медицини, щороку на 7-10 відсотків з тим, щоб цей показник становив 85-90 відсотків у містах і 95-100 відсотків у сільській місцевості;

- сформувати систему надання населенню доступних та високоякісних медичних послуг на засадах сімейної медицини, що забезпечить зменшення потреби у дорогих видах медичної допомоги;

- створити умови для повномасштабної реалізації принципу організації та координації лікарем сімейної медицини надання пацієнтам спеціалізованої та стаціонарної медичної допомоги;

- збільшувати питому вагу медичних послуг на засадах сімейної медицини, що є достатньо ефективними і закінчуються на рівні амбулаторно-поліклінічної допомоги, щороку на 5-7 відсотків з тим, щоб цей показник становив 50-60 відсотків у міській і 65-80 відсотків у сільській місцевості [5, с. 17].

Аналіз стану здоров’я населення України та діяльності закладів охорони здоров’я свідчить про незадовільну медико-демографічну ситуацію, низьку народжуваність, зростання смертності, від’ємний природній приріст населення, скорочення середньої очікуваної тривалості життя, а також зростання поширеності хвороб.

Чисельність населення у 1991-2000 роках скоротилася на 2,5 мільйона внаслідок перевищення смертності над народжуваністю. За останнє десятиліття народжуваність населення зменшилася на 35%, смертність збільшилася на 18,6%. Основними причинами смертності є хвороби системи кровообігу, злоякісні новоутворення, травми та отруєння. Показники смертності від хвороб системи кровообігу в Україні найвищі серед європейських країн.

Протягом останнього десятиліття середня очікувана тривалість життя у чоловіків скоротилася на 2,4, у жінок - на 0,9 року. Різниця в тривалості життя в Україні і країнах Західної Європи становить для чоловічого населення 12,8, жіночого - 7,8 року[5, с. 18].

У структурі захворюваності переважають хронічні неінфекційні хвороби (серцево-судинні захворювання, злоякісні новоутворення, психічні та ендокринні розлади, алергічні прояви), які характеризуються негативною динамікою.

Витрати на охорону здоров’я поки що не відповідають реальним потребам. Не розв’язано проблему гарантування державою безоплатного обсягу надання медичної допомоги державними і комунальними закладами охорони здоров’я. За даними Держкомстату України частка бюджетних асигнувань в охорону здоров’я скоротилася з 81,4% у 1996р. до 66,4% у 2000р. Заходи щодо формування багатоканального фінансування здійснюються повільними темпами. За витратами на охорону здоров’я в розрахунку на одного жителя Україна займає 111 місце у світі серед 191 країни[5, с. 19].

Дефіцит коштів не змогли компенсувати організаційно-управлінські системозберігаючі та системозамінні технології, які впроваджено в галузі (скорочення стаціонарних ліжок, розширення мережі стаціонарозамінних форм медичної допомоги, перегляд штатних нормативів медичного персоналу в закладах охорони здоров’я, пріоритетний розвиток первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини). Це викликає необхідність проведення реформ у галузі охорони здоров’я і, насамперед, у секторі первинної медико-санітарної допомоги, куди звертається до 80% пацієнтів.

Стратегія реформування галузі охорони здоров’я в країнах Європи відбувалася за різними напрямками в залежності до тенденцій державної політики.

2.2. Організація первинної медико-санітарної допомоги

Пріоритетний розвиток первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД) та перерозподіл на її користь ресурсів охорони здоров’я пов’язані з реалізацією концепції загальної лікарської практики та сімейної медицини, що суттєво знижує споживання медичних послуг при збереженні їх доступності.

Як стверджують дослідники розвитку ПМСД, обмеження витрат при її впровадженні відбувається за рахунок виключення з процесу надання медичної допомоги дублюючих структур, перерозподілу обсягів медичної допомоги з стаціонарної ланки до амбулаторно-поліклінічного етапу [3, с. 11].

Реформування первинної медико-санітарної допомоги напряму пов’язано з розвитком ринкових відносин. Вивчення його особливостей, визначення форм та методів практичної реалізації економічних закономірностей, що забезпечать нормальне функціонування даного етапу медичної допомоги як цілісної системи – цей напрямок економіки охорони здоров’я набуває особливої актуальності.

Особлива увага приділяється розвитку державного регулювання реформуючих заходів у первинній ланці охорони здоров’я. Перетворення в первинній ланці охорони здоров’я, створення інституту лікаря загальної практики (сімейного лікаря) без участі державорегулюючих механізмів неможливе. Але таке регулювання буде доцільне та ефективне при умові створення можливостей автономності лікувально-профілактичних закладів у реалізації цих процесів.

Основною метою державного управління організацією первинної медико-санітарної допомоги є створення умов для розвитку цього напрямку охорони здоров’я на якісно новій основі:

- створення умов для реального доступу населення (особливо малозабезпеченої частини) до якісних послуг;

- надання медичної допомоги при застосуванні інноваційних технологій;

- підвищення ефективності шляхом поступового переведення первинної медико-сантітарної допомоги на ринкову модель розвитку (з цивілізованим ринком товарів та послуг) та багатоканальною системою фінансування.

Реалізація наведених завдань повинна здійснюватися за такими кроками:

- визнання державою задач реформування первинної ланки медичної допомоги в якості одного з важливіших стратегічних пріоритетів реформування системи охорони здоров’я в цілому;

- формування державою реального єдиного соціального простору для реалізації насправді основних гарантій в галузі охорони здоров’я населення;

- послідовне проведення у життя принципів приватизації, децентралізації та лібералізації управління первинною медико-санітарною допомогою з чітким відокремленням повноважень, відповідальності та прав центральних органів управління та закладів, що здійснюють ПМСД у реалізації її медико-соціальних функцій;

- суміщення механізму захисту працівників ПМСД та пацієнтів.

2.3. Організація вторинної медико-санітарної допомоги

У громадську систему охорони здоров'я входять заклади охорони здоров'я:

1) державні і комунальні, що мають статус бюджетних закладів;

2) державні і комунальні небюджетні зі статусом державних або комунальних некомерційних закладів;

3) недержавні, які мають відповідний дозвіл на надання медичних послуг та відповідають вимогам, що ставляться до надавачів медичних послуг.

2. Приватні підприємці - індивідуальні медичні працівники із статусом юридичної особи або без нього, які мають відповідний дозвіл на надання медичних послуг.

3. Об'єднання надавачів медичних послуг, визначених у пунктах 2), 3) і 2, створені ними відповідно до чинного законодавства.

Заклади охорони здоров'я за ступенем інтенсивності медичного обслуговування розподіляються:

1) амбулаторно-поліклінічного медичного обслуговування;

2) шпитального медичного обслуговування:

- лікарні для переважно інтенсивного короткострокового лікування і догляду за хворими з гострими захворюваннями та гострими розладами;

- лікарні довгострокового перебування для лікування хронічних хворих і реабілітації;

- лікарні сестринського догляду та госпіси;

3) станції та відділення швидкої медичної допомоги [3, с. 12].

До закладів охорони здоров'я, що надають медичну (лікувально-профілактичну) допомогу, належать:

- лікарня (обласна, центральна міська, міська, центральна районна, районна, дільнична);

- дитяча лікарня (республіканська, обласна, міська, районна);

- лікарня швидкої допомоги;

- клініки науково-дослідних інститутів;

- спеціалізовані лікарні (інфекційна, туберкульозна, психіатрична, наркологічна, офтальмологічна, оториноларингологічна, фізіотерапевтична, відновного лікування тощо);

- диспансер (протитуберкульозний, шкірно-венерологічний, психоневрологічний, ендокринологічний, онкологічний, кардіологічний, лікарсько-фізкультурний тощо);

- пологовий будинок;

- шпиталь для інвалідів війни;

- медико-санітарна частина (із стаціонаром або без нього);

- лікарні сестринського догляду та госпіси;

- поліклініка;

- дитяча поліклініка;

- стоматологічна поліклініка;

- жіноча консультація;

- діагностичний центр;

- лікарська амбулаторія (міська, сільська);

- амбулаторія сімейної медицини;

- здоровпункт (лікарський, фельдшерський);

- станція швидкої допомоги;

- фельдшерсько-акушерський (фельдшерський) пункт;

- інші заклади, які офіційно визначені як лікувально-профілактичні.

2.4. Організація спеціалізованої медико-санітарної допомоги

Сімейна медицина – це галузь медицини, яка охоплює надання первинної медичної (медико-санітарної) допомоги членам родини, з обліком їхніх індивідуальних особливостей і потреб, що має профілактичну спрямованість. По суті, це особлива технологія медичного обслуговування населення, основною метою якої є підтримка здоров'я пацієнтів і запобігання хворобам.

Лікувально-профілактичний заклад може існувати окремо як частина іншої організаційної одиниці або підлегла їй.

Лікувально-профілактичні заклади різних форм власності утворюються, реорганізуються або ліквідуються відповідними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також юридичними та фізичними особами за наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікації фахівців. Порядок і умови утворення, реорганізації, ліквідації, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування їх господарської діяльності визначаються чинним законодавством.

Рішення щодо організаційно-правової форми лікувально-профілактичного закладу приймає його засновник (власник).

Лікувально-профілактичний заклад провадить свою діяльність на підставі статуту, який затверджується власником або уповноваженим ним органом.

Штатну структуру лікувально-профілактичного закладу визначає його власник або створений ним орган управління відповідно до статутних завдань та ліцензійних вимог до закладу.

Керівники, лікарі та молодші спеціалісти з медичною освітою працюють у лікувально-профілактичних закладах на засадах строкових трудових договорів.

Ліцензуванню на право здійснення медичної практики підлягають всі лікувально-профілактичні заклади незалежно від форми власності, засновника і форми господарювання.

Основні принципи фінансування медичного обслуговування в лікувально-профілактичних закладах:

1. Базовим принципом, за яким проводиться фінансування лікувально-профілактичних закладів, є оплата їхньої діяльності залежно від її обсягу і якості.

2. Органи виконавчої влади, місцевого самоврядування (з прийняттям Закону "Про загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування"), страховий фонд з його філіями, які представляють інтереси населення щодо медичної допомоги, забезпечують формування вимог відносно обсягів, доступності її, якості і є покупцями медичних послуг на контрактних засадах.

3. Заклади первинної медико-санітарної допомоги забезпечуються подушним фінансуванням. Подушне фінансування охоплює коригуючі коефіцієнти, що враховують демографічні, економічні, географічні та інші фактори.

4. Пріоритетом фінансування стаціонарів є метод глобального бюджету, за яким фінансуюча сторона надає фіксований річний бюджет під узгоджений обсяг послуг. Обсяг фінансування, що надається лікарні, не може залежати від кількості ліжок та інших ресурсних показників [2, с. 400].

Основні передумови розвитку стаціонарного сектора лікувально-профілактичних закладів

1. Диференціація ліжкового фонду відповідно до інтенсивності лікування і догляду.

2. Концентрація високоспеціалізованої високотехнологічної допомоги.

3. Поетапний перехід до формування єдиного медичного простору з ліквідацією відомчих систем медичного обслуговування окремих контингентів населення та оптимізація мережі стаціонарних закладів.

4. Формування основного типу шпитальних закладів - лікарень інтенсивного лікування для хворих з гострими недугами, закладів переважно загального профілю, що надають інтегрований пакет медичних послуг.

5. Поліпшення своєчасності та якості первинної медико-санітарної допомоги.

6. Заміщення шпитальної допомоги амбулаторною шляхом застосування сучасних ефективних лікарських засобів.

7. Розвиток системи домашнього догляду, насамперед для хворих похилого віку та інвалідів.

8. Розвиток альтернативних форм надання медичної допомоги переважно у вигляді денних і домашніх стаціонарів, амбулаторних центрів хірургії.

Участь у забезпеченні захисту інтересів пацієнтів під час медичного обслуговування та контролю за діяльністю лікувально-профілактичних закладів беруть Громадські наглядові ради, які створюються органами виконавчої влади відповідного рівня.

Медичну допомогу в лікувально-профілактичних закладах усіх форм власності та господарсько-правового статусу надають:

1) за стандартами (протоколами) медичної допомоги, що відповідають принципам доказової медицини і затверджені спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я;

2) на основі єдиного уніфікованого класифікатора медичних послуг, затвердженого Кабінетом Міністрів України;

3) на основі державних фіксованих (регульованих) цін на медичні послуги, які використовуються під час здійснення державних контрактних закупівель медичних послуг;

4) за щорічно визначеними спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я пріоритетними напрямами медичної допомоги;

5) на засадах формування оптимальної територіальної мережі стаціонарних закладів;

6) на засадах упровадження принципів раціональної фармацевтичної політики, основаних на:

- підходах Всесвітньої організації охорони здоров'я щодо утворення та перегляду Національного переліку основних (життєво необхідних) лікарських засобів та виробів медичного призначення;

- запровадженні державної реєстрації цін на лікарські засоби, що включені до Національного переліку[2, с. 402].

Пріоритетні напрями медичної допомоги надаються в межах державних соціальних гарантій і визначаються щорічно спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я на підставі:

1) аналізу захворюваності та поширеності хвороб;

2) епідемічних ризиків, зумовлених захворюваннями;

3) інформації про ефективність, у тому числі економічну, існуючих методів профілактики та лікування захворювань.

Визначені спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я пріоритетні напрями медичної допомоги щорічно закладаються у Програму державних соціальних гарантій на поточний рік, яка публікується в засобах масової інформації.

Вартість обсягів медичних послуг, що закуповуються замовниками, не може перевищувати обсягів фінансування, що виділяється на надання медичної допомоги в межах Програми державних соціальних гарантій.

Медичне обслуговування населення в закладах первинної медико-санітарної допомоги:

1. Заклади первинної медико-санітарної допомоги забезпечують надання медичної допомоги переважно на засадах загальної лікарської практики/сімейної медицини.

2. Формування контингенту, закріпленого за лікарем загальної практики/сімейним лікарем, базується на основі вільного вибору лікаря пацієнтом. У сільських сімейних амбулаторіях право вільного вибору лікаря може обмежуватись, якщо медичну допомогу надає тільки один лікар.

3. Вибір пацієнтом лікаря оформляються документально у вигляді протоколу про взаємостосунки. Лікарі загальної практики/сімейні лікарі на підставі протоколів формують списки прикріплених пацієнтів.

4. Пацієнтів, які не оформили протоколів про взаємодію, під час формування списків лікарі розподіляють між собою.

5. Лікар загальної практики/сімейний лікар надає пацієнтам первинну медико-санітарну допомогу, яка передбачає консультацію, діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, а також у межах наданих йому повноважень спеціалізовану допомогу.

6. Лікар загальної практики/сімейний лікар у своїй медичній практиці зобов'язаний за наявності комп'ютерної техніки користуватися телемедичними технологіями.

7. Лікар загальної практики/сімейний лікар організовує та відстежує надання медичної допомоги своїм пацієнтам на вторинному і третинному рівнях.

8. У разі самостійного (без направлення) звертання пацієнта до спеціалістів поліклініки або стаціонару, окрім деяких випадків, визначених спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я, він несе економічну відповідальність у вигляді часткового або повного відшкодування вартості отриманих послуг.

9. Співучасть населення в оплаті вартості виписаних медикаментів з рекомендованого списку основних лікарських препаратів (Національний перелік основних (життєво необхідних) лікарських засобів та виробів медичного призначення) визначається Кабінетом Міністрів України.

Спеціалізована та високоспеціалізована (високотехнологічна) медична допомога:

1. Спеціалізовану медичну допомогу надають лікувально-профілактичні заклади вторинного рівня; високоспеціалізовану (високотехнологічну) медичну допомогу - лікувально-профілактичні заклади третинного рівня.

2. Державне (комунальне) замовлення на надання спеціалізованої та високотехнологічної медичної допомоги розміщується серед надавачів спеціалізованих медичних послуг за результатами розгляду тендерною комісією пропозицій, наданих надавачами спеціалізованих медичних послуг.

3. Пропозиції, що подаються надавачем спеціалізованої (високотехнологічної) медичної допомоги на розгляд тендерної комісії, повинні мати перелік видів медичних послуг, які цей надавач пропонує надавати, кількісну оцінку цих послуг та калькуляцію затрат на їх надання.

4. Тендерні комісії створюються замовниками медичних послуг.

5. Положення про діяльність тендерних комісій затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

Швидка медична допомога:

1. Особам, які перебувають у станах, що загрожують здоров'ю та життю, у разі нещасних випадків (травм, отруєнь) і раптових гострих захворювань надається швидка медична допомога за викликом хворого, його родичів чи інших оточуючих.

2. Швидка медична допомога надається на місці події, під час транспортування хворого до стаціонарного медичного закладу.

3. Роділлям та породіллям швидка медична допомога надається під час транспортування їх до пологового будинку (відділення стаціонару).

4. Швидка медична допомога в державних і комунальних закладах охорони здоров'я надається безоплатно незалежно від місця проживання як громадянам України, так і іноземцям та особам без громадянства.

5. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров'я визначає критерії віднесення станів здоров'я до невідкладних, за яких надається швидка медична допомога, і затверджує відповідні протоколи медичної допомоги.

6. Оплата медичних послуг швидкої медичної допомоги фіксується в договорі між замовником і надавачем таких послуг на основі розрахунків прогнозованої потреби у наданні такої допомоги.

Медична допомога в клініках науково-дослідних інститутів, вищих навчальних медичних закладів I-IV рівня акредитації:

1. Клініки науково-дослідних інститутів, вищих навчальних медичних закладів I-IV рівня акредитації утворюються як окремі заклади або як структурні підрозділи відповідних закладів охорони здоров'я.

2. Правовий статус самостійних клінік визначається засновником; клінік як структурних підрозділів - правовим статусом закладу охорони здоров'я, в складі якого вони перебувають.

3. Клініки науково-дослідних інститутів, вищих навчальних медичних закладів I-IV рівня акредитації надають переважно високоспеціалізовану, високотехнологічну медичну допомогу.

4. Порядок направлення чи відбору пацієнтів на консультацію, обстеження та лікування в клініки встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

5. Порядок фінансування медичної допомоги, наданої пацієнтам у клініках, визначається засновником[9, с. 144].

У разі надання медичної допомоги в закладах охорони здоров'я мешканцям інших регіонів (область, місто, район, село) оплата наданих медичних послуг здійснюється на підставі виставлених рахунків.

Порядок взаєморозрахунків за надані медичні послуги між регіонами встановлюється Кабінетом Міністрів України.

1. У закладах охорони здоров'я незалежно від форми власності проводиться облік наданих медичних послуг за затвердженими в установленому порядку:

1) медичними обліковими та звітними статистичними формами;

2) фінансовими обліковими та звітними формами.

2. Медична та фінансова статистична документація може оброблятися із застосуванням комп'ютерних технологій.

3. Дані про стан здоров'я, діагноз, методи лікування пацієнта, які зафіксовані в обліковій медичній документації або на комп'ютерних файлах, медичні працівники, інші особи закладів охорони здоров'я не мають права розголошувати, окрім передбачених законом випадків.

4. У разі направлення пацієнта в інший заклад охорони здоров'я для подальшого надання медичної допомоги з метою забезпечення наступності в обстеженні та лікуванні йому видають направлення та виписку з історії хвороби; в окремих випадках, встановлених спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я, виписку із історії хвороби передають поштою або іншими засобами передання інформації.

Розділ 3. Методи вдосконалення медико-санітарної допомоги

Сьогодні сектору ПМСД необхідно відігравати головуючу роль у процесах реформування охорони здоров’я, де йому пропонується передати частковий чи повний контроль над бюджетами інших секторів охорони здоров’я. Але такий підхід може привести до розмежування пацієнтів за їх фінансовими можливостями, результатом чого може стати нерівність при отриманні медичної допомоги.

Доведено, що створення ефективної системи ПМСД гарантує загальнодоступність медичної допомоги, дозволяє забезпечити більш високий рівень здоров’я відносно дешевим способом. Зараз ключовою фігурою ПМСД у вітчизняній охороні здоров’я традиційно вважається дільничний лікар (терапевт або педіатр). Однак некерований процес спеціалізації медичної допомоги в 70 - 80 р.р. привів до того, що в міських поліклініках доля звернень до спеціалістів стала більше, ніж до дільничних лікарів. Таким чином, можна зробити висновок, що організаційний варіант ПСМД, який реалізується в нашій країни, неефективний і характеризується нераціональним використанням ресурсів охорони здоров’я, сприяє росту вартості, зниженню якості і доступності медичної допомоги в цілому і вимагає реформування [9, с. 148].

Треба зазначити, що Україна зробила низку кроків з впровадження загальної лікарської практики (сімейної медицини) у практику роботи первинної ланки системи охорони здоров’я. Насамперед, це відноситься до прийнятих правових актів, що стосуються розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах загальної лікарської практики (сімейної медицини). Вони надають можливість розвивати амбулаторії сімейної медицини, регулюють підготовку кадрів з загальної лікарської практики. В той же час необхідно зазначити, що досі немає нормативних документів, які регламентували б економічну базу розвитку ПМСД на засадах лікаря загальної практики (сімейного лікаря). Це ж стосується і проведення організаційної реформи у первинній ланці медичної допомоги та виведення підрозділів, що займаються сімейною медициною в автономні заклади, які б були фондотримачами.

Регламентуючи розвиток сімейної медицини як домінуючої ланки у системі охорони здоров’я, держава не створила необхідних основ організації закладів загальної лікарської практики (сімейної медицини), що привело до спотворення в деяких випадках самої ідеї сімейної медицини як гілки охорони здоров’я, де працюють висококваліфіковані сімейні лікарі.

Тому управління медичним закладом, в межах якого йде реформування первинної медико-санітарної допомоги, вимагає принципово нових підходів до оцінки процесів, що реалізуються. Для цього медичний заклад необхідно розглядати як модель відкритої соціально-економічної системи. Функціонування такої системи багато в чому визначається здійсненням ролі підсистеми більш високого порядку (наприклад, регіональної системи охорони здоров’я).

З точки зору системного підходу, будь-яка організація спрямовує свою діяльність на розвиток в умовах дії зовнішніх факторів. Основними критеріями розвитку в економіці традиційно вважаються ефективність та продуктивність, під якими розуміється підвищення виходу продукції на одиницю ресурсів, що їх було витрачено. Для медичної галузі продукція - це медичні послуги. Необхідно підкреслити унікальний характер медичної послуги, що виробляється медичною установою, а саме її над- та позаекономічну сутність. Виходячи з цього, до закладу охорони здоров’я не завжди є можливим застосування лише економічних критеріїв оцінки діяльності, а саме, ефективність та продуктивність. Соціально-економічні процеси, що відбуваються в об’єктах управління цього типу, характеризуються своєю унікальністю. Однією з основних характеристик ефективності управління соціально-економічною системою є її стійкість. Відомо, що коли зміна параметрів складної системи здійснюється у визначених межах, вона буде адаптуватися. У тому випадку, коли зміни перевищують можливість адаптивного розвитку, стійкість системи губиться. Можливість до адаптації соціально-економічної системи є не тільки її внутрішньою властивостю, але й залежить від характеру змін, що фіксуються у зовнішньому середовищі та реалізується у вигляді деяких критичних ситуацій. Для установи охорони здоров’я такою ситуацією можуть бути збереження високих витрат при наданні медичних послуг чи спроба реалізувати медичні стандарти при неадекватному фінансуванні. Коли така ситуація залишається на протязі довгого часу, спостерігається зменшення основних фондів, різке старіння обладнання, сповзання до неконтрольованих обсягів платних медичних послуг. Головним фактором стійкості, у цьому випадку, треба вважати своєчасну корекцію управління, розробку стратегії розвитку та структурні перетворення.

Для оптимізації процесу управління реформуванням первинної медико-санітарної допомоги нами рекомендовано використовувати метод стратегічного планування. Стратегічне планування - це основа для всіх управлінських рішень, це „дах”, під яким формуються всі управлінські функції. Стратегічне планування на основі всебічного аналізу та визначення пріоритетів дає чітку оцінку цілей та напрямків діяльності, визначає набір дій та рішень для досягнення цих цілей. Пріоритетним завданням стратегічного планування є забезпечення нововведень та змін в системі охорони здоров’я для досягнення реальних результатів. А основою планування повинно бути організаційне стратегічне передбачення, що базується на досвіді пройдешніх рішень та розвитку перспективного мислення управлінських кадрів. Стратегія виступає у вигляді детального всебічного плану, розробленого з точки зору всієї перспективи системи, а не окремих її елементів, але в той же час має чітку адресність. При цьому план має бути розроблений так, щоб залишатися цилісним на протязі довгого часу, але зберігати певну гнучкість, щоб, при необхідності, можна було б здійснити модифікацію та переорієнтацію його окремих частин. Розробка стратегічних планів потрібна не тільки органам управління системою охорони здоров’я, але, насамперед, лікувально-профілактичному закладу, що безпосередньо здійснює практику надання медичної допомоги. Ось чому в системі реформ у сфері охорони здоров’я стратегічне планування посідає провідне місце[4, с. 35].

За звичай, сильні та слабкі сторони підприємства представлені його ресурсами та компетенціями, які у сукупності створюють потенціал для використання наданих ринкових шансів. З поєднання специфічного для установи виробничого потенціалу з ринковими можливостями складається потенціал успіху, який необхідно розуміти, як передумову успішної діяльності у майбутньому.

Складність проблематики визначає необхідність збалансованого розподілу завдань в рамках стратегічного управління потенціалом успіху. При цьому виділяються три основні системи, що вирішують різні задачі - стратегічного планування, реалізації та контролю.

Для медичного обслуговування на рівні первинної медико-санітарної допомоги стратегічне планування особливо важливе з погляду на те, що зміни на ринку медичних послуг здійснюються дуже швидко. На цей ринок впливає велика кількість як позитивних, так і негативних факторів, що робить процес планування особливо важким. До першої групи факторів можна віднести такі як старіння населення, обмеження щодо зростання видатків на медичне обслуговування та зростаючий попит на медичні послуги. Негативними факторами є зменшення доходів населення та видатків з бюджету на охорону здоров’я.

Висновки

Аналіз стану здоров’я населення України та діяльності закладів охорони здоров’я свідчить про незадовільну медико-демографічну ситуацію, низьку народжуваність, зростання смертності, від’ємний природній приріст населення, скорочення середньої очікуваної тривалості життя, а також зростання поширеності хвороб.

Чисельність населення у 1991-2000 роках скоротилася на 2,5 мільйона внаслідок перевищення смертності над народжуваністю.

Реформування первинної медико-санітарної допомоги напряму пов’язано з розвитком ринкових відносин. Вивчення його особливостей, визначення форм та методів практичної реалізації економічних закономірностей, що забезпечать нормальне функціонування даного етапу медичної допомоги як цілісної системи – цей напрямок економіки охорони здоров’я набуває особливої актуальності.

У громадську систему охорони здоров'я входять заклади охорони здоров'я:

1) державні і комунальні, що мають статус бюджетних закладів;

2) державні і комунальні небюджетні зі статусом державних або комунальних некомерційних закладів;

3) недержавні, які мають відповідний дозвіл на надання медичних послуг та відповідають вимогам, що ставляться до надавачів медичних послуг.

2. Приватні підприємці - індивідуальні медичні працівники із статусом юридичної особи або без нього, які мають відповідний дозвіл на надання медичних послуг.

3. Об'єднання надавачів медичних послуг, визначених у пунктах 2), 3) і 2, створені ними відповідно до чинного законодавства.

Заклади охорони здоров'я за ступенем інтенсивності медичного обслуговування розподіляються:

1) амбулаторно-поліклінічного медичного обслуговування;

2) шпитального медичного обслуговування:

- лікарні для переважно інтенсивного короткострокового лікування і догляду за хворими з гострими захворюваннями та гострими розладами;

- лікарні довгострокового перебування для лікування хронічних хворих і реабілітації;

- лікарні сестринського догляду та госпіси;

3) станції та відділення швидкої медичної допомоги.

До закладів охорони здоров'я, що надають медичну (лікувально-профілактичну) допомогу, належать: лікарня (обласна, центральна міська, міська, центральна районна, районна, дільнична); дитяча лікарня (республіканська, обласна, міська, районна); лікарня швидкої допомоги; клініки науково-дослідних інститутів; спеціалізовані лікарні (інфекційна, туберкульозна, психіатрична, наркологічна, офтальмологічна, оториноларингологічна, фізіотерапевтична, відновного лікування тощо); диспансер (протитуберкульозний, шкірно-венерологічний, психоневрологічний, ендокринологічний, онкологічний, кардіологічний, лікарсько-фізкультурний тощо); пологовий будинок; шпиталь для інвалідів війни; медико-санітарна частина (із стаціонаром або без нього); лікарні сестринського догляду та госпіси; поліклініка; дитяча поліклініка; стоматологічна поліклініка; жіноча консультація; діагностичний центр; лікарська амбулаторія (міська, сільська); амбулаторія сімейної медицини; здоровпункт (лікарський, фельдшерський); станція швидкої допомоги; фельдшерсько-акушерський (фельдшерський) пункт; інші заклади, які офіційно визначені як лікувально-профілактичні.

Отже, основними механізмами при перебудові первинної медико-санітарної допомоги в Україні є: системний підхід, що дає можливість виявити найбільш уразливі сторони цього процесу та визначити найефективніші шляхи реформування галузі, стратегічне планування, за допомогою якого можна визначити основні напрямки економічних та організаційних перебудов первинної медико-санітарної допомоги на засадах лікаря загальної практики (сімейного), методи збирання, аналізу та обробки медичної та економічної інформації, до яких належать: метод опитування пацієнтів, метод статистичного аналізу, нові інформаційні технології.

Списо

к використаних джерел

1.Ефимова-Яраева В. П. Азбука вашего здоровья: Карелия, 1996. - 301, с.

  1. Большой медицинский энциклопедический словарь: Современное популярное иллюстрированное издание: Более 4000 терминов, понятий и определений. - М.: ЭКСМО, 2006. - 766, с.
  2. Ганіткевич Я. Історія української медицини в датах та іменах: наукове видання. - Львів, 2004. - 364, с.
  3. Гоголев М.И. Методическое пособие по медико-санитарной подготовке: Пособие для учителя. - М.: Просвещение, 1985. - 80 с.
  4. Джафарова Д. Управління реформування первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медичної практики // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2000. - № 2. - С. 400-403
  5. Дешко Л. До питання про поняття та види медичної діяльності // Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 6. - С. 11-12
  6. Законодавство України про охорону здоров'я: Збірник законів за станом на 20 березня 2002 року: Офіційне видання. - К.: Парламентське вид-во, 2002. - 151 с.
  7. Кошалковська Л. Медико-санітарна допомога // Біологія. - 2007. - № 9. - С. 17-22
  8. Крюков С. Принципи державного управління медичною допомогою в системі охорони здоров’я України //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2003. - № 1. - С. 245-253
  9. Мыльникова И. С. Стандарты медицинской помощи: збірка. - М.: Присцельс, 1993. - 92, с.
  10. Надюк З. Доцільність впровадження посади менеджера охорони здоров’я в системі управління якістю надання медичної допомоги в лікувально-профілактичних закладах України //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2005. - № 2. - С. 434-438
  11. Охорона здоров’я в Україні: Нормативна база. - К.: КНТ, 2006. - 478, с.
  12. Рожинский М.М. Оказание доврачебной помощи: науково-популярна література. - М.: Медицина, 1980. - 48 с.
  13. Рожкова І. Сучасні механізми управління якістю в системі охорони здоров’я //Управління сучасним містом. - 2005. - № 1-2. - С. 126-130
  14. Романенко А.Ю. Медичній допомозі - високу якість. - К.: Здоров'я, 1980. - 151 с.
  15. Російсько-український словник наукової термінології: Біологія. Хімія. Медицина. - К.: Наук. думка, 1996. - 660 с.
  16. Сахно А. В. Социология медицины и общественное здоровье. - М.: Знание, 1984. - 64 с.
  17. Семейная медицина: руководство: В 2 т.: Самарский Дом печати, 1994 -
  18. Т. 2. - 1995. - 768 с.
  19. Соціальна політика, соціальна робота й охорона здоров’я: як Україні досягти європейського рівня якості послуг?: Збірка тез конференції. - К.: Сфера, 2007. - 250, с.
  20. Ужегов Г.Н. Первая помощь. - М.; СПб.: ДИЛЯ, 2002. - 221, с.

загрузка...
Top