Менеджмент та медицина

Вступ.

1. Менеджмент в медицині та фармації.

2. Назвіть та коротко охарактеризуйте структуру захворюваності населення України.

3. Наскільки поширені в Україні хронічні неінфекційні хвороби (серцево – судинні захворювання, злоякісні новоутворення, психічні та ендокринні розлади, алергічні прояви).

4. Назвіть та охарактеризуйте ключові проблеми охорони здоров’я населення в Україні.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Рівень здоров'я нації - чи не основний показник розвитку суспільства та держави. Індекс розвитку держави оцінюють за станом її системи охорони здоров'я. Остання включає власне саму підсистему охорони здоров'я нації та підсистему медичної допомоги. Функцію охорони здоров'я зазвичай виконує держава. Вона передбачає санітарну охорону кордонів, протиепідемічні заходи, законодавче та виконавче забезпечення на рівні держави і регіонів оптимальних умов праці і відпочинку (дотримання законодавства про охорону праці), моніторинг, створення оптимальних соціальних умов життя співвітчизників, профілактику інфекційних соціально-небезпечних хвороб.

1. Менеджмент в медицині та фармації

У більшості країн з ринковою економікою медицина забезпечує функцію виявлення захворювань, їх профілактику та лікування хворих. Ці завдання виконують державна, страхова та приватна медицина. Щодо України, то, незважаючи на те, що вона визнана світом як країна з ринковою економікою, система охорони здоров'я далі функціонує за «радянськими» принципами (бюджетне фінансування, централізований розподіл ресурсів, розпорошення коштів та інших ресурсів по різних відомствах). Як наслідок такого господарювання виникла розбалансованість - управлінська, функціональна, інфраструктурна. Ринкові зміни та соціальне розшарування суспільства в Україні потребують нових підходів до управління всією системою охорони здоров'я. Близько 15 років тому ухвалено «Основи законодавства України про охорону здоров'я (1992), де задекларовано, що держава і суспільство відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я нації та збереження генофонду. На превеликий жаль, за ці роки стан здоров'я нації не тільки не поліпшився, а навіть погіршився. До того ж неухильно погіршується демографічна ситуація. Так, у 2006 р. кількість населення України зменшилась майже до 46 млн., порівняно із 52 млн. у 1990 р. Усі ці негаразди багато в чому є наслідками неефективної діяльності системи охорони здоров'я. Безперечно, зародки кризи в медицині були закладені ще за радянських часів. Про переваги медицини високорозвинених країн провідні медики України повідомляли ще в 70-х роках минулого століття. Так, академік М. М. Амосов публічно заявляв про це. Великий хірург і мислитель бачив вади радянської медицини. Він виділяв дві основні вади радянської медицини: поганий догляд за хворими і неякісне матеріально-технічне забезпечення лікувально-профілактичного процесу. З одного боку, високий рівень військового промислового комплексу, а з другого - недолуга вітчизняна медична техніка, поганий догляд за хворими. Надалі ці недоліки поглиблювались. Технічне забезпечення в деяких клініках частково поліпшилось завдяки закупівлі імпортної медичної техніки, а належного догляду за хворими як не було, так і немає. Основною причиною останнього є відсутність мотивації у молодшого і середнього медичного персоналу. Порушена, точніше не виконується, функція менеджменту - адекватна мотивація персоналу до праці.

На фоні загальної розбалансованості системи охорони здоров'я (ОЗ) спостерігаються певні намагання пристосувати колишню систему медичної допомоги до ринкових умов господарювання. Ці перетворення мають локальний характер. Деякі відомства чи великі підприємства, наприклад «Укрзалізниця», «Київенерго», впроваджують на своїх підприємствах добровільне медичне страхування. Ці потуги не розв’яжуть проблеми на загальнодержавному і навіть на відомчому рівні, оскільки основний тягар фінансових витрат лягає на хворого та його сім'ю. Держава і роботодавець або взагалі не беруть жодної участі у страховій медицині, або роботодавець бере мінімальну участь. До того ж відомо, що фундамент страхової медицини утворює обов'язкове державне соціальне медичне страхування, яке нині не працює в Україні (потрібен Закон). Практика розвинених країн світу свідчить, що обов'язкове державне медичне страхування забезпечує доступ до первинної медичної допомоги (ПМСД) насамперед соціально незахищеним громадянам, яких в Україні, на жаль, більшість. Добровільне ж медичне страхування лише розширює спектр надання медичних послуг та поліпшує сервісне обслуговування пацієнтів. У всьому світі воно передбачене для працюючих та соціально забезпечених громадян. Як визнають самі керівники найвищої ланки МОЗ, реформи у сфері охорони здоров'я практично неможливі внаслідок низького професійного рівня підготовки керівників і спеціалістів з управління. Не створені адекватні нові умови для перетворень у системі охорони здоров'я. В Україні існує потужна мережа закладів охорони здоров'я (24 464): із них 3900 лікарень, 7200 амбулаторно-поліклінічних закладів, 1064 станції швидкої допомоги, 324 самостійні стомат-поліклініки та 6676 стоматвідділень у складі МОЗ. Сумнівний позитив для оцінки стану здоров'я нації від тих контрольних показників, які використовують для оцінки діяльності лікувально-профілактичних закладів (ЛПЗ). Це такі показники: ліжковий фонд, кількість лікарів, кількість середнього та молодшого медперсоналу, обіговість одного ліжка, норми витрачання медикаментів на одного хворого, норми харчування на одного хворого, норми забезпеченості м'яким інвентарем і обладнанням. Ці показники не дають об'єктивної інформації про стан здоров'я пацієнтів, якість медичних послуг, стан здоров'я після лікувальних чи профілактичних заходів. Проаналізуємо бодай один із показників, наприклад, забезпеченість лікарями. Згідно зі статистикою ВООЗ, у країнах Західної Європи забезпеченість лікарями в середньому становить 30 на 10 000 населення. В Україні, за даними Мінекономіки, вона становить 47 на 10 000 населення. Результати ж стану здоров'я нації нам відомі - Україна лідирує в Європі за серцево-судинними захворюваннями, інсультами, ВІЛ/СНІД, туберкульозом та іншими захворюваннями.

Враховуючи складний стан економіки, необхідно визнати на найвищому державному рівні управління, що держава неспроможна забезпечити за рахунок лише бюджетних асигнувань задовільне функціонування такої кількості лікувально-профілактичних закладів. Якщо проаналізувати розмір коштів, які виділяли в Україні за останні 15 років на забезпечення функціонування та розвиток системи охорони здоров'я, то він коливався в межах 3,8–4,1% від ВВП, тобто ніколи не досягав показника, який ВООЗ вважає межею (6,5% ВВП). Сьогодні в усіх високорозвинених країнах світу цей показник становить від 6,5 до 15% ВВП. Потрібно також враховувати, що ВВП у цих країнах значно перевищує ВВП України. Система охорони здоров'я в Україні фінансується лише на 25–40% від запланованого, ледве забезпечуючи виплату зарплати персоналу ЛПЗ на рівні мінімальної по Україні. Найвищому керівництву країни необхідно також визнати, що держава спроможна забезпечити своїм громадянам лише фінансування невідкладної медичної допомоги, а не розпорошувати кошти на різні міфічні лікарні майбутнього та лікарні у Феофанії.

Крім недофінансування, причиною кризи в медицині України є централізований і нерівномірний розподіл коштів на охорону здоров'я. Задеклароване у ст. 12 Основ законодавства України про охорону здоров'я виділення коштів у розмірі, що відповідає її науково обгрунтованим потребам, але не менше 10% ВВП відображає швидше бажане, ніж реальне, оскільки ніколи до цієї цифри навіть не наближалось.

Для прикладу наведу соціально несправедливе бюджетне фінансування лікарні в Феофанії, яка обслуговує багаті та супербагаті прошарки населення (депутатів, високопосадовців КМ та їхні сім'ї). Так, у 2006 р. на утримання цієї лікарні з держбюджету було виділено 250 млн. грн.., а на сільську медицину за аналогічний період виділено лише 100 млн. грн. Виходом із цієї вакханалії може бути лише законодавчо врегульований децентралізований розподіл бюджетних коштів. Наївно сподіватись, що «гуманні» чиновники із МОЗ, незалежно від їх забарвлення, добровільно відмовляться від можливості профінансувати шляхом тендерів підконтрольну їм комерційну структуру на користь якогось села. Говорити про інвестиції в медицину до її реформування, насамперед забезпечення фінансової децентралізації, також безглуздя.

Важливим елементом ефективності менеджменту в ОЗ є адекватна організація надання медичної допомоги. Останнє передбачає дотримання послідовності в ієрархії надання медичної допомоги.

Менеджмент охорони здоров'я повинен передбачати передусім організацію і забезпечення умов ефективної діяльності ПМСД. Фундамент медицини країни - це первинна медико-санітарна допомога (ПМСД). Вона повинна вирішувати два основні завдання:

1. Профілактика і раннє виявлення та лікування захворювань.

2. Надання невідкладної медичної допомоги.

Від якості розв’язання цих проблем залежить стан здоров'я нації та результативність спеціалізованої медичної допомоги, а зрештою, тривалість і якість життя наших співвітчизників. У світовій практиці основний тягар із забезпечення ПМСД бере на себе інституція сімейних лікарів, тобто лікарів загальної практики. В Україні ПМСД навіть у великих містах (Київ, обласні центри) обмежується виконанням практично одного завдання: медична допомога при захворюваннях.

В Україні розпочато експеримент із реформування медичної галузі на засадах формування інституції сімейних лікарів. На жаль, не закінчено навіть першого етапу реформування, а саме: створення механізму і перехід на ринкові засади ПМСД. Зокрема, з одного боку, проводиться підготовка сімейних лікарів у медичних ВНЗ, а з другого - цей процес позбавлений будь-якого законодавчого, правового та нормативно-регуляторного забезпечення в контексті виконанання сімейними лікарями своїх функцій в умовах ринкової економіки. Сімейні лікарі в Україні виконують ті ж функції, що й дільничні лікарі і отримують таку ж зарплату. Тобто фактично відсутня мотивація до праці.

Президент країни систематично проводить круглі столи з олігархами, але не знаходить часу зібрати бодай один круглий стіл з визнаними фахівцями у сфері медицини, буцімто олігархи більш фахово можуть порадити главі держави як краще реформувати систему охорони здоров'я. А в результаті високопосадовці та олігархи з приводу звичайної болячки їдуть до Баден-Бадена та Барселони, тому що медичний менеджмент України наразі працює не професійно.

Нові економічні механізми господарювання, перерозподіл власності, ринкові умови диктують нагальність і незворотність кардинальної реорганізації системи охорони здоров'я, зокрема впровадження альтернативних форм медичного обслуговування. Незважаючи на потужний спротив і несприйняття державною (бюджетною) системою ОЗ, свій тернистий шлях прокладають альтернативні системи медичної допомоги: приватна і страхова медицина. Останні не набули потрібного розвитку з багатьох причин: бюрократичні перепони з боку влади, відсутність середнього класу, відсутність закону про обов'язкове державне медичне страхування і т. д.

Як державна (бюджетна) система охорони здоров'я, так і альтернативні (страхова і приватна), потребують створення нових систем управління та підготовки фахівців-управлінців, які могли б ефективно керувати в ринкових умовах. Самі ж управлінці ОЗ визнають, що в Україні відсутня як єдина система управління ОЗ на рівні держави, так і власне самі фахівці-менеджери.

Сьогоднішнє МОЗ - це безнадійно хворий організм, який нездатний працювати в ринкових умовах, якщо навіть йому надати весь річний бюджет України. Чому? Майже століття багато поколінь держслужбовців МОЗ України адаптували, розробляли і впроваджували нормативні акти, управлінські технології, які базувались на документах і вказівках МОЗ СРСР. Все було підпорядковане плановій економіці й адміністративно-командній системі СРСР. З'явилась нова держава, а структура і технологія управління МОЗ залишились старі. Відсутній єдиний медичний простір. Це означає, що в Україні функції системи ОЗ виконують майже всі основні відомства (Міністерство транспорту, МВС) і безперечно розпорошуються ресурси, зокрема фінансові. В таких умовах неможливо розробити і реалізувати єдину державну програму управління ОЗ. Система охорони здоров'я в сучасній Україні повинна діяти за відповідними законами науки управління, характерними для держав з ринковою економікою. Ось основні серед цих законів.

Закони про розподіл праці, інтеграцію трудового процесу, неухильне зростання продуктивності праці, єдності управління будь-яким об'єктом, залежності керівної і керованої систем, зворотного зв'язку, єдності дії всіх законів управління, зменшення щаблів управління, гармонійності структури і функції, зміни функції управління, інерції її опірності в людських взаємовідносинах, поширеного контролю. Без сумніву, ефективність управлінської діяльності залежить і від активності використання принципів та методів менеджменту. Це насамперед об'єктивність і конкретність, науковість, системність, комплексність, плановість, оптимальність, ефективність, баланс централізму і демократизму, баланс єдиновладдя і колегіальності, стимулювання праці, управління, постійне вдосконалення форм і методів менеджменту, контроль.

Складність управління системою ОЗ обумовлена також комплексом зовнішніх та внутрішніх чинників. До зовнішніх чинників належать насамперед непідйомні завдання, покладені на МОЗ України: забезпечення кожного громадянина України згідно зі ст. 49 Конституції України безоплатною медичною допомогою. Таке завдання непосильне навіть для країн високорозвинених, з потужною економікою. Пояснення цього просте. Крім бюджетних відрахувань, у країнах з ринковою економікою громадяни, які отримують доходи вищі від середнього рівня, майже всі види медичної допомоги оплачують.

Серед способів подолання кризи в українській медицині - реформування управління, тобто менеджменту на всіх рівнях управління. Загальнодержавна система управління ОЗ (МОЗ, УОЗ, ЛПЗ) залишилась адміністративно-командною. Кожний керівник є лише представником вищого керівника. Він не є самостійним управлінцем в межах своєї компетенції. У своєму завершеному вигляді система управління ОЗ в Україні - це піраміда, у якій команди надходять лише зверху, безпосередній зворотний зв'язок відсутній або він опосередкований і багатоступеневий.

Пристосування системи охорони здоров'я до ринкових умов потребує від медичного менеджера кожного ієрархічного рівня вміння об'єктивно оцінювати власну діяльність, роботу ЛПЗ, розробляти та обґрунтовувати перспективні плани розвитку ЛПЗ чи його підрозділу, вміти приймати оптимальні управлінські рішення. В таких умовах, поряд із традиційними методами аналізу, найважливіший системний підхід як напрям методології. В основу системного підходу повинно бути покладено дослідження об'єктів ОЗ.

Наприкінці другого десятиріччя незалежності України, на жаль, залишається невирішеним питання вибору шляху розвитку системи охорони здоров'я в Україні. Нині в Україні співіснують дві основні концепції розвитку ОЗ.

Перша концепція - «Європейський вибір». Вона ґрунтується на таких принципах: планування, оцінювання та фінансування заходів у системі охорони здоров'я здійснюється лише за остаточним результатом, інакше кажучи, за кількістю вилікуваних хворих, наданою медичною послугою; багатоканальність фінансування галузі;програмний принцип фінансування з бюджету; запровадження обов'язкового соціально-медичного страхування; розвиток добровільного медичного страхування; медична допомога надається строго за встановленими стандартами (принцип доцільної медицини); пріоритет первинній медико-санітарній допомозі; господарська самостійність лікувального закладу, незалежно від форми власності; громадський контроль за діяльністю ЛПЗ; наглядові ради в кожному закладі.

Друга концепція побудована на принципах економіки СРСР. Ця концепція у зміненому вигляді фактично працює в сьогоднішній системі ОЗ, незважаючи на те, що всі провідні чиновники медицини твердять, що принцип економіки соціалізму безперспективний, неприйнятний і шкідливий для майбутнього — це шлях в нікуди. В системі ОЗ України здійснюється планування, оцінювання та фінансування процесу надання медичної допомоги та лікування, а не оцінювання результатів лікування конкретного хворого. Інтереси хворого відсутні. Людини немає, існують ліжко-дні, відвідування поліклініки, тарифні ставки та відпрацьований робочий час. На рівні Конституції (ст. 49) задекларована безоплатність для громадянина медичної допомоги, вартість якої покривається лише за рахунок бюджету - це абсурд. Ніде в світі такий принцип не підтверджується. Немає стандартів надання медичної допомоги. Є тільки кількісні нормативи, які не дають змоги оцінити кінцевий результат. Повна господарча залежність ЛПЗ від нормативів та статей фінансування, вищих органів управління та доброї волі керівництва. Ручний режим управління. Абсурдний контроль та звітність виключно за кількісними показниками. Повна відсутність громадського контролю.

Серед способів виходу із кризи в ОЗ може стати реалізація концепції ОЗ «Європейський вибір».

Першим етапом виходу із кризи повинна стати підготовка менеджерів ОЗ нової формації. Для підготовки менеджерів ОЗ у ВНЗ необхідно зосередити зусилля всіх учасників навчального процесу на теоретичному опануванні студентами та вмінні практично застосовувати загальні функції менеджменту (планування, організація, мотивація, контроль та регулювання), засоби інформаційного забезпечення та комунікацій. Для цього необхідно створити для студентів можливість брати участь у роботі ЛПЗ у ролі керівника-стажера. Студенти повинні опанувати теоретичні основи ринкової економіки, практичні навички у сфері страхової медицини (нормативно-правові основи обов'язкового та добровільного медичного страхування, медико-економічні стандарти, управління виробничою та маркетинговою діяльністю ЛПЗ в ринкових умовах господарювання). Отже, способи виходу із кризи такі:

1. Залишити за МОЗ і ГУОЗ функції стратегічного управління та управління підсистемою охорони здоров'я (санітарні кордони, протиепідемічні заходи, моніторинг здоров'я нації).

2. Законодавчо закріпити та делегувати владні повноваження самостійного управління керівникам лікувально-профілактичних закладів.

3. Терміново ухвалити «Закон про обов'язкове державне соціальне медичне страхування».

4. Створити «Єдиний медичний простір» (виведення бюджетних ЛПЗ із підпорядкування різних відомств, таких, наприклад, як Міністерство транспорту, СБУ, МВС та інші).

5. Законодавчо забезпечити та децентралізувати розподіл бюджетних фінансових та матеріально-технічних ресурсів у сфері медицини через прийняття відповідних законодавчих та нормативно-регуляторних актів.

6. Розробити та прийняти «Закон про стажування студентів та випускників ВНЗ різних форм власності зі спеціальності «Медичний та фармацевтичний менеджмент» в державних закладах охорони здоров'я.

2. Назвіть та коротко охарактеризуйте структуру захворюваності населення України

Захворюваність населення України за даними звертань у лікувально-профілактичні заклади протягом 10-літнього періоду становила 59,0-67,7 тис. випадків на 100 тис. населення з коливанням в окремі роки.

У цілому рівень захворюваності населення України в 2005 р. (67 677, 8 на 100 тис.) мав майже таку саму величину, як і в 1995р. (67 395, 5 на 100 тис.). Структура захворюваності за 10-річний період змінилась у зв'язку зі зменшенням питомої ваги хвороб органів дихання, травм та отруєнь і збільшенням частки хвороб системи кровообігу, сечостатевої системи, кістково-м'язової системи та сполучної тканини.

Протягом 10-річного періоду поширеність хвороб серед населення України зросла. Якщо в 1995 р. рівень її становив 120,4 тис. на 100 тис. населення, то у 2005 р. він досягнув 148,1 тис. Основну структуру поширеності хвороб в Україні, як і в більшості європейських країн, становлять хронічні неінфекційні хвороби, зокрема, хвороби системи кровообігу, злоякісні новоутворення, ендокринні і алергійні захворювання, а також соціально небезпечні інфекційні хвороби, зокрема, туберкульоз, ВІЛ/СНІД, хвороби, що передаються статевим шляхом.

Збільшення поширеності хвороб в окремих вікових групах населення має суттєві відмінності. Найбільшими темпами зросла поширеність хвороб серед підлітків (на 73,7%), найменшими – серед дітей (на 13,1%).

Важливою характеристикою соціального благополуччя населення є стан психічного здоров'я. В умовах соціально-економічної нестабільності, яку переживає Україна протягом останнього десятиріччя, значної поширеності стресових ситуацій спостерігається збільшення кількості випадків психічних захворювань з ускладненням їх перебігу. У період 1995-2005 рр. захворюваність на розлади психіки зросла на 9,7%, а поширеність хвороб – на 4,6%. У структурі захворюваності переважають психічні розлади непсихотичного характеру. Міське населення має вищі рівні захворюваності порівняно із сільським. Серед окремих вікових груп населення високою є захворюваність на психічні розлади підлітків. Кількість інвалідів за психотичним статусом у 2005 р. досягла 247,5 тис.

Для України характерна значна поширеність наркологічних хвороб – хронічного алкоголізму та алкогольних психозів. Нині в Україні нараховується 672 тис. хворих на цю недугу.

Високими темпами зростає захворюваність населення на наркоманію, набуваючи соціального значення. Так у 2005 р. частота появи наркотичної залежності склала 22,6 випадку на 100 тис.

Особливу роль у формуванні рівня здоров'я населення відіграє травматизм, частка якого у загальній структурі захворюваності становить 7%. Він є однією з основних причин інвалідності та смертності населення. У 2005 р. було зареєстровано на 527,4 тис. травм менше, ніж у 1995р. І все ж рівень травматизму в Україні залишається високим. Серед травм переважають побутові (79,6%), вуличні (10,2%), виробничі (6,0%) та дорожньо-транспортні (1,4%).

Значні рівні захворюваності та поширеності хвороб серед населення позначаються на показниках інвалідності. В Україні нині нараховується 2,5 млн. інвалідів. Інвалідність населення України залишається високою і вимагає комплексного підходу до її вирішення.

3. Наскільки поширені в Україні хронічні неінфекційні хвороби

Аналіз стану здоров'я населення України та діяльності закладів охорони здоров'я свідчить про незадовільну медико-демографічну ситуацію, низьку народжуваність, зростання смертності, від'ємний природний приріст населення, скорочення середньої очікуваної тривалості життя, а також зростання поширеності хвороб.

Істотне зростання захворюваності населення України обумовлене низкою соціально-економічних чинників, з одного боку, та зростанням у складі населення осіб похилого віку - з другого. Кількість уперше зареєстрованих хвороб (в розрахунку на 100000 населення) збільшилася: системи кровообігу - в 2,1 рази, новоутворень - на 29%, органів травлення - на 26%, інфекційних і паразитарних - на 13%, у т. ч. активного туберкульозу органів дихання - вдвічі. Майже троє з кожних чотирьох осіб, яким уперше в житті встановлено діагноз активного туберкульозу, - чоловіки, 80% - особи працездатного віку. Дається взнаки Чорнобильська катастрофа. Тільки за 1996-2001 рр. кількість осіб, чия інвалідність пов'язана з її наслідками, зросла більше ніж в 1,6 рази і становить майже 100 тис. осіб.

У 1991-2000 роках чисельність населення скоротилася на 2,5 мільйона унаслідок перевищення смертності над народжуваністю. За останнє десятиліття народжуваність населення зменшилася на 35 відсотків, смертність збільшилася на 18,6 відсотка. Основними причинами смертності є хвороби системи кровообігу, злоякісні новоутворення, травми та отруєння. Показники смертності від хвороб системи кровообігу в Україні найвищі серед європейських країн.

Протягом останнього десятиліття середня очікувана тривалість життя у чоловіків скоротилася на 2,4, у жінок - на 0,9 року. Різниця в тривалості життя в Україні і країнах Західної Європи становить для чоловічого населення 12,8, жіночого - 7,8 року.

У структурі захворюваності переважають хронічні неінфекційні хвороби (серцево-судинні захворювання, злоякісні новоутворення, психічні та ендокринні розлади, алергічні прояви), які характеризуються негативною динамікою.

Поширеність серцево-судинної патології збільшилася за останнє десятиліття в 1,9 рази, онкологічної патології - на 18, бронхіальної астми - на 35,2, цукрового діабету - на 10,1 відсотка. Сьогодні в Україні кожен п'ятий житель хворіє на артеріальну гіпертензію. Зростають захворюваність і смертність від раку у зв'язку з несприятливою екологічною ситуацією та значним постарінням населення.

На перше місце в структурі причин загальної смертності населення розвинутих країн виходять серцево-судинні хвороби. У нашій країні серцево-судинні хвороби складають приблизно 55% у структурі причин загальної смертності. На другому місці злоякісні новотвори - 17% серед усіх випадків смертей. На третім місці знаходяться нещасні випадки, отруєння і травми – 12,5%.

Практично для всіх розвинутих країн в останні роки характерне збільшення смертності від серцево-судинних захворювань, також як і для нашої країни. Але в розвитих країнах на відміну від нашої країни ріст смертності від серцево-судинних захворювань відбувається на тлі зниження показника загальної смертності. У нашій країні ріст смертності від серцево-судинних хвороб відбувається на тлі росту загальної смертності.

За останні 20 років смертність від серцево-судинних захворювань збільшилася більш ніж у 2 рази. Більш ніж у половини померлих причиною смерті був ішемічна хвороба серця.

Багато авторів говорять про епідемії серцево-судинних захворювань у наш час. У розвинутих країнах кожен другий умирає від хвороб серця і судин. У США щорічно через гіпертонічну хворобу губиться 52 млн. робочих днів. Економічний збиток від цього захворювання складає 20 мільйонів доларів.

20 років тому серцево-судинні захворювання в структурі причин загальної захворюваності займали приблизно 6-8 місце. Зараз вони вийшли на 2 місце і складають близько 20% випадків звернувшихся за медичною допомогою.

Серцево-судинні захворювання займають перше місце серед причин інвалідності в нашій країні. Близько 4% хворих одержують 1 групу інвалідності, близько 60% одержують 2 групу інвалідності. Серед причин інвалідності переважають ішемічна хвороба серця, гіпертонічна хвороба і судинні поразки мозку.

Відбувається скорочення середньої тривалості життя через смертність від хвороб системи кровообігу. Ці захворювання скорочують середню тривалість життя в чоловіків на 8-6 років і на 10 років у жінок.

Незважаючи на зменшення протягом останнього десятиліття кількості травм і отруєнь, рівень їх залишається високим. Важливою проблемою є зростання захворюваності на соціально небезпечні хвороби, зокрема туберкульоз, ВІЛ/СНІД, хвороби, що передаються статевим шляхом. Захворюваність на туберкульоз збільшилася за 10 років в 1,9 рази, поширеність - на 34,3 відсотка. Значно поширені наркологічні розлади.

Високі рівні захворюваності обумовлюють збільшення кількості інвалідів, яка становить сьогодні 2,5 млн. осіб.

Рівень санітарної культури населення країни залишається невисоким, значна його частина має шкідливі для здоров'я звички. Поширеність тютюнопаління в Україні, особливо серед працездатного населення, є однією з найбільш високих у Європі. За поширеністю тютюнопаління серед чоловіків Україна входить до першої десятки європейських країн. У максимально дітородному віці (20-39 років) курить кожна третя-четверта жінка (за 20 останніх років цей показник зріс у 4 рази).

Надзвичайно низьким є показник чисельності населення, яке регулярно займається фізичною культурою, - у середньому 6-8 відсотків. Залишається вкрай бідною інфраструктура та індустрія здоров'я.

Напружена екологічна та санітарно-епідемічна ситуація, що склалася в Україні останніми роками, пов'язана із забрудненням довкілля, в тому числі і джерел водопостачання, неочищеними стічними побутовими та промисловими водами, відходами, незадовільним санітарно-комунальним станом населених пунктів, об'єктів харчування, торгівлі. Загальна маса нагромадження на території України токсичних відходів перевищує 4 млрд. тонн.

4. Назвіть та охарактеризуйте ключові проблеми охорони здоров’я населення в Україні

Однією із стратегій системи охорони здоров’я є здійснення так званої первинної профілактики, яка є масовою і ефективною, наприклад, будівництво очисних споруд або відповідні зміни технологічного процесу на підприємствах, які забруднюють атмосферне повітря, призводить до різкого зниження рівня злоякісних новоутворень, хвороб органів дихання, серцево-судинної системи та інших захворювань.

Другий напрям системи охорони здоров’я більш складний, бо він проводиться на індивідуальному рівні. Сутність вирішення цієї проблеми полягає у визначенні форм, методів і засобів профілактики, лікування, реабілітації, а також організації відпочинку людини.

Важливу роль у справі збереження здоров’я населення повинна визначити інформація про небезпеку навколишнього середовища. Така інформація повинна вміщувати значення показників негативності середовища, токсикологічних викидів виробництва, стану здоров’я населення.

Охорона здоров'я є одним із пріоритетних напрямків державної діяльності.

Провідним органом із забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення у системі центральних органів виконавчої влади є Міністерство охорони здоров'я України. Основними завданнями МОЗ України є:

- забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення;

- розроблення, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров'я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної промисловості;

- організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров'я безоплатної медичної допомоги населенню.

Для ефективної охорони здоров’я громадян на державному рівні потрібно реалізувати цілий комплекс політичних, економічних, юридичних, соціальних, санітарно-гігієнічних, протиепідемічних та інших заходів, у яких активно брав би участь сам громадянин, дотримуючись принципів так званого здорового способу життя. Частку впливу медицини на суспільне здоров’я фахівці обмежують лише 10-12%.

У Державному бюджеті України на 2007 рік було передбачено спрямувати на галузь охорони здоров’я по зведеному бюджету (державний та місцеві бюджети) 21 млрд. 853,3 млн. грн., що більше в порівнянні з 2006 роком на 3 млрд. 318,8 млн. грн., або на 17,9%.

Видатки бюджету були спрямовані на розв’язання найбільш нагальних проблем галузі за наступними пріоритетними напрямами:

- на імунопрофілактику населення – 195,8 млн. грн., що на 10,2% більше у порівнянні з 2006 роком. За ці кошти здійснено закупівлю імунобіологічних препаратів (вакцин) для здійснення профілактичної вакцинації та ревакцинації дітей відповідно до календаря щеплень;

- на заходи по боротьбі з туберкульозом – 208,4 млн. грн., що більше в 1,8 рази у порівнянні з 2006 роком. Ці кошти призначаються для закупівлі протитуберкульозних препаратів першої та другої лінії для безперервного лікування протягом року хворих на туберкульоз та придбання медичного обладнання для забезпечення своєчасного виявлення і лікування туберкульозу;

- на заходи з профілактики та лікування ВІЛ- інфекції/СНІДу - 36 млн. грн. З цих видатків, зокрема, повністю забезпечено службу крові тест-системами для контролю донорської крові на СНІД, а також здійснено закупівлю окремих лікарських препаратів для високо вартісного медикаментозного лікування хворих на СНІД;

- на забезпечення заходів з лікування онкологічних захворювань, включаючи програму „Дитяча онкологія” – 196,7 млн. грн. Це дозволить вирішити питання забезпечення онкологічних хворих високо вартісними онко- препаратами, а також забезпечити необхідним обладнанням онкологічну службу;

- на реалізацію Державної програми запобігання та лікування серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань – 87,2 млн. грн., що більше у 2 рази у порівнянні з 2006 роком. Цими коштами забезпечуватиметься суттєве поліпшення надання кардіологічної та кардіохірургічної допомоги хворим (придбання кардіостимуляторів, штучних клапанів, інших імплантантів серця тощо, а також лікувально-діагностичного обладнання);

- на централізовану закупівлю обладнання для оснащення закладів охорони здоров’я сучасною медичною технікою – 200 млн. грн., що більше в 2,9 рази у порівнянні з 2006 роком;

- на оснащення сільських амбулаторій та фельдшерсько-акушерських пунктів та придбання автомобілів швидкої медичної допомоги для сільських закладів охорони здоров’я - 100 млн. грн. (субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам). Це забезпечує продовження розпочатих у попередні роки заходів з переоснащення закладів первинної медико-санітарної допомоги, в першу чергу розташованих в сільській місцевості.

Зокрема, з державного бюджету на охорону здоров’я передбачено спрямувати 5 млрд. 247,4 млн. грн., що на 22,4% перевищує обсяг видатків поточного року. Кошти державного бюджету будуть направлені на забезпечення функціонування:

- закладів Державної санітарно-епідеміологічної служби;

- клінік науково-дослідних інститутів Міністерства охорони здоров’я та Академії медичних наук;

- інших спеціалізованих загальнодержавних закладів охорони здоров’я, які забезпечують надання високотехнологічних видів медичної допомоги населенню.

Вирішення проблем охорони здоров’я вимагає комплексного підходу. Не можна окремо вирішувати якусь одну проблему медицини, забезпечити її фінансування, тому що це буде перешкоджати розвитку інших програм. Наприклад, здоров’я дітей - це найважливіше питання. Але не можна вирішувати його лише шляхом оснащення пологових будинків, бо це тільки верхівка проблеми. При вирішенні цього питання необхідно звернути увагу на стан довкілля, здоров’я жінок дітородного віку, на перебіг вагітності. Треба проводити медико-генетичні консультації, в разі потреби вживати заходів для запобігання вадам розвитку дитини на самих ранніх стадіях вагітності, тому що ці фактори також впливають на здоров’я майбутніх матерів та дітей. Таких прикладів можна навести дуже багато. Тому програма «Здоров’я нації» повинна мати комплексний, системний характер, і зрештою замінити багато існуючих дрібних програм.

Україна визнала проблему ВІЛ/СНІДу пріоритетним напрямком в охороні здоров'я та соціального розвитку. Проблема привернула увагу громадськості, політиків та особисто Президента України, зважаючи на вплив епідемії на соціально-економічний розвиток України. Рішенням наради, проведеної у грудні 2007 року Президентом України Віктором Андрійовичем Ющенком, став Указ Президента №1208, у якому передбачені додаткові невідкладні заходи щодо протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу. На виконання даного Указу нині задіяні усі гілки влади в Україні.

"Станом на 1 січня 2008 року за офіційними даними в Україні зареєстровано понад 122 тис. випадків ВІЛ-інфекції серед громадян України, у тому числі майже 22,5 тис. випадків захворювання на СНІД та 12,5 тис. випадків смерті від захворювань, обумовлених СНІДом.

Протягом 2007 року в країні зареєстровано понад 17,5 тисяч нових випадків ВІЛ-інфекції, що становить 38,0 на 100 тис. населення. Незважаючи на реалізацію комплексу заходів, спрямованих на призупинення епідемії ВІЛ-інфекції, темпи приросту залишаються доволі високими. Кількість нових випадків ВІЛ-інфекції у 2006 році в порівнянні з 2005 роком зросла на 17 %, а в 2007 році у порівнянні з попереднім роком рівень приросту склав 10 %", - проінформував голова Комітету.

В 2007 році вдруге в Україні було проведено оцінку чисельності людей, які живуть з ВІЛ/СНІД в Україні. Порівняно з 2005 роком відмічено збільшення оціночної чисельності осіб віком від 15 до 49 років з позитивним ВІЛ-статусом майже на 15%.

Всі регіони України сьогодні залучені до епідемії ВІЛ-інфекції. Найбільш високі показники поширеності ВІЛ-інфекції продовжують реєструватися у південно-східних регіонах країни. В Одеській та Дніпропетровській областях цей показник становить 414,2, у Донецькій області - 395,6, у Миколаївській області - 378,9, у м. Севастополь - 309,4, в Автономній республіці Крим - 239,1, у м. Київ - 194,4.

Особливе занепокоєння викликає активне залучення в епідемію СНІДу центральних регіонів України, які до нинішнього часу вважалися епідемічно благополучними: Вінницька, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська, Полтавська області.

Погіршення ситуації із захворюванням на ВіЛ-інфекцію та зростання кількості хворих на СНІД обумовлена низкою соціально-економічних та медичних причин. Провідними є зниження загального рівня життя, недосконала система інформування населення з питань запобігання ВІЛ-інфекції, недостатнє фінансування заходів профілактики та лікування, невідповідність наявної інфраструктури медичної та соціальної допомоги темпам поширення епідемії.

Злоякісні новоутворення у дітей залишаються актуальною проблемою суспільства. Смертність від злоякісних новоутворень у структурі дитячої смертності в Україні посідає 5-е місце. Негативна демографічна ситуація в країні, високий рівень смертності та інвалідності дітей від злоякісних новоутворень виводить проблеми дитячої онкології за рамки суто медичного питання та свідчить про її загальнодержавний, міжсекторальний характер.

В Україні лікування дітей, хворих на онкологічні захворювання здійснюється мережею спеціалізованих відділень (дитячих онкологічних та гематологічних) а також у інших медичних закладах відповідно до локалізації пухлин. Проте лише 75% дітей, у яких виявлено онкологічні захворювання отримують спеціальне лікування, що свідчить про низький рівень доступності до спеціалізованої медичної допомоги означеної категорії хворих.

Злоякісні новоутворення дитячого віку посідають 7 місце у структурі дитячої інвалідності. За рівнем захворюваності злоякісними новоутвореннями дитячого віку (11 -12 випадків на 100 тис. дитячого населення) Україна посідає одне з останніх рангових місць в світі, проте рівень смертності перевищує аналогічні світові показники, що свідчить про суттєві проблеми у виявленні, обліку та наданні медичної допомоги дітям із злоякісними пухлинами. В Україні кожна четверта дитина помирає від злоякісних пухлин на протязі першого року після встановлення діагнозу. У розвинених країнах світу до 70% хворих на злоякісні новоутворення дітей виліковуються.

На ситуацію, яка склалася в Україні щодо дитячої онкології впливає ряд негативних чинників:

- неефективна система раннього виявлення злоякісних новоутворень у дітей на рівні надання первинної медико-санітарної допомоги;

- відсутність в країні повноцінного обліку дітей зі злоякісними новоутвореннями та достовірних демографічних характеристик дитячої популяції;

- невідповідний сучасним вимогам рівень морфологічної, генетичної та променевої діагностики злоякісних новоутворень у дітей;

- відсутність науково обґрунтованих розрахунків матеріальних та кадрових ресурсів, необхідних для надання допомоги дітям, хворим на злоякісні новоутворення в Україні в умовах обмежених ресурсів;

- недостатнє медикаментозне забезпечення, що унеможливлює виконання міжнародних стандартів лікування;

- низький рівень оснащеності закладів охорони здоров'я обладнанням, необхідним для здійснення оперативних втручань, променевої терапії, надання інтенсивної допомоги;

- невідповідність штатних нормативів та рівня заробітної плати середнього медичного персоналу спеціалізованих відділень інтенсивності праці;

- недостатнє відображення проблем дитячої онкології в навчальних програмах до- та післядипломної підготовки спеціалістів;

- відсутність можливості санаторно-курортного лікування дітей;

- недостатність системи психологічної, соціальної та правової підтримки дітей із злоякісними новоутвореннями та їх сімей;

- відсутність системи реінтеграції у суспільство зазначеної категорії дітей;

- низький рівень обізнаності населення щодо раннього виявлення та можливих позитивних результатів лікування онкологічних захворювань у дітей.

Багатовекторність зазначених негативних чинників свідчить про надзвичайну гостроту та загальнодержавний рівень проблем дитячої онкології в Україні.

Ще одним пріоритетом є охорона материнства та дитинства. В Україні створюється Національний центр охорони дитинства і материнства. Протягом найближчих років передбачається ліквідувати дитячу безпритульність.

На сьогоднішній день в Україні не існує єдиного широкодоступного державного інформаційного джерела, що містить інформацію про діяльність установ охорони здоров'я, санітарно-гігієнічної сфери, охорони навколишнього середовища, про надані послуги і проблеми сектора медичної екології.

Забезпечення якісної і доступної медичної допомоги та динамічного розвитку системи охорони здоров'я:

- реформування системи охорони здоров'я шляхом пріоритетного розвитку первинної медичної допомоги, діагностики різних видів захворювань та впровадження обов'язкового профілактичного догляду, створення єдиного простору доступних для всіх верств населення медичних послуг;

- орієнтація на профілактику та попередження захворювань і здоровий стиль життя населення" в постановах та розпорядженнях Кабінету Міністрів України, Програмі економічного і соціального розвитку України на 2006 рік, інших програмних документах стратегічного розвитку держави.

Програмним документом, що визначав принципи роботи галузі, була Концепція розвитку охорони здоров'я населення України, затверджена Указом Президента України від 7 грудня 2000 року № 1313/2000, яка спрямована на реалізацію положень Конституції України щодо забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянинові, запровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров'я, створення умов для формування здорового способу життя.

Висновки

Завдання державної політики в галузі охорони здоров'я, які реалізовувались в 2007 р., стосувалися:

  • удосконалення нормативно-правової бази;
  • створення ефективної системи фінансування охорони здоров'я;
  • упорядкування мережі та удосконалення структури і функції закладів охорони здоров'я;
  • поліпшення організації медичної допомоги на основі пріоритетного розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах загальної практики/сімейної медицини;
  • запровадження державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров'я;
  • виконання перспективних наукових досліджень для розробки нових медичних технологій;
  • удосконалення структури і підвищення ефективності здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду;
  • ефективної підготовки медичних кадрів; створення єдиної системи інформаційного забезпечення охорони здоров'я;
  • дотримання справедливості і рівності у питаннях охорони здоров'я; сприяння соціально-економічному захисту медичних працівників.

Головною ідеєю державної політики у сфері охорони здоров'я у 2006 році стало створення такої моделі системи медичного обслуговування населення, яка б забезпечувала рівний та справедливий доступ усіх членів суспільства до необхідних медичних послуг, високу якість, економічність, ефективність та результативність цих послуг і яка б в підсумку сприяла поліпшенню стану громадського здоров'я, підвищенню рівня задоволеності населення країни станом і якістю діяльності системи охорони здоров'я та усуненню структурних диспропорцій у процесі розвитку галузі.

Список використаних джерел

  1. Головченко В. Законодавство України про охорону здоров'я: проблеми реформування й оновлення // Право України. - 2000. - № 11. - С. 93-95
  2. Законодавство України про охорону здоров'я: Збірник нормативних актів / Відп. ред. В.ф. Москаленко. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 526 с.
  3. Карамишев Д. Проблеми і перспективи розробки та виконання галузевих програм з охорони здоров`я в Україні //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2006. - № 3. - С. 226-234
  4. Організація системи профілактики передачі ВІЛ-інфекції від матері до дитини в Україні: Огляд . - К.: Україна, 2002. - 31 с.
  5. Охорона здоров’я в Україні: Нормативна база /Укл. Є. К. Пашутинський. - 2-е видання випр. і доп. - К. : КНТ, 2006. - 478, с.
  6. Панорама охорони здоров’я населення України: монографія. - К.: Здоров'я, 2003. - 394, с.
  7. Сидоренко Т. Правові засади реформування галузі охорони здоров'я: стан, проблеми, перспективи розвитку //Право України. - 2005. - № 12. - С.95-97
  8. Соціальна політика, соціальна робота й охорона здоров’я: як Україні досягти європейського рівня якості послуг?: Збірка тез конференції. - К.: Сфера, 2007. - 250, с.
  9. Стратегічні напрямки розвитку охорони здоров’я в Україні: наукове видання. - К.: Сфера, 2001. - 174, с
загрузка...
Top