Медицина України в середні віки

Вступ.

1. Медичні школи. Перші дипломовані лікарі.

2. Шпиталі. Цехова медицина.

3. Опікувально-лікувальні заклади.

4. Пошесні хвороби і боротьба за ними.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Наприкінці XIIст., борючись проти смертельної загрози з боку німецьких лицарів, роздроблені литовські князівства об'єдналися в сильну ранньофеодальну державу. Литовські князі, використовуючи палке прагнення руського народу до визволення від золотоординського ярма, порівняно легко підкорили в 1362 р. майже всі західні руські землі. Перед цим польські феодали захопили в 1349 р. галицькі землі, а угорські — Закарпатську Русь.

З цих часів історичні шляхи Київщини, Поділля і Галичини протягом кількох століть відрізняються від історії розвитку слов'ян, що заселяли північно-східні землі, які почали згуртовуватися навколо Москви і з часом утворили могутню централізовану державу.

Тривала політична відокремленість, посилення економічних зв'язків усередині північно-східних, південно-західних і західних земель стали в XIV—XVст. основною причиною утворення з єдиного давньоруського етнічного кореня трьох народів — російського, українського і білоруського.

Традиційно вважають, що середні віки - період застою в медицині. Християнська церква канонізувала вчення Галена, теорії якого на багато століть перетворилися на догму. Середньовічні лікарі були переконані, що кров утворюється в печінці, розноситься по тілу і цілком всотується, а серце слугує для утворення "життєвої пневми", яка слугує для зігрівання тіла.

Однак практичні медичні спостереження тривали й у середні віки. Саме в цей період з'явилися перші "стаціонари" - спеціальні заклади для лікування хворих і поранених, лікарі виявляли та ізолювали інфекційних хворих.


1. Медичні школи. Перші дипломовані лікарі

Литовці у XIV ст. щодо культури значно поступалися перед придніпровськими слов'янами: вони не мали писемності, вироблених форм державного права, не знали багатьох ремесел, що були відомі слов'янському населенню. Заволодівши величезними західними і південними територіями Русі, що набагато перевищувала Литву кількістю населення, литовці швидко підпали під вплив підкорених. Литовські князі приймають християнство, одружуються з руськими княжнами, руська мова і письмо стають державними. Відновлюються торговельні й культурні зв'язки з сусідніми народами. Складалися відносно сприятливі умови для розвитку культурного життя, зокрема для розвитку медицини.

Крім церковної літератури з'являються слов'янські перекладні книжки, в яких поряд з текстами релігійного змісту подавалися відомості з астрології, математики, творів Гіппократа, Арістотеля, Галена та коментарі до них.

Найпоширенішим був переклад праці, яка називалася «Галі-ново на Іпократа» — коментарі Галена до праці Гіппократа «Про природу людини» в дуже скороченому переказі. В ній подається вчення про чотири рідини, з яких складається людське тіло: кров, слиз, червону і чорну жовч. Як Всесвіт (макрокосм) за античною теорією складається з чотирьох елементів, так і людина також побудована з чотирьох основних елементів і становить «малий Всесвіт» — мікрокосм.

Другий поширений твір більш практичного змісту «Тайная тайних, або Арістотелеві врата» — псевдоарістотелева праця арабського походження, перероблена в Європі середньовічними схоластами. У творі даються вказівки, як належить лікареві обстежувати хворого, описуються деякі захворювання, подаються поради щодо харчування, житла, одягу, режиму статевого життя.

Чимало медичних відомостей знаходимо в «Проблематах», де докладніше, ніж у всіх відомих стародавніх перекладних писемних джерелах, описано будову і функції людського організму. Головний мозок, за «Проблематами», є центр усього духовного життя людини. Цікаве зауваження автора, згідно з яким слиновиділення викликає не лише вигляд і запах їжі, а й саме уявлення про неї.

Названі рукописні збірки і подібні до них були поширені у невеликій кількості, відомі вузькому колу осіб. За тих часів переписування, пергамент, а пізніше папір коштували дуже дорого, тому власниками рукописів могли бути тільки поодинокі особи. Для подання медичної допомоги феодалам запрошувались дипломовані лікарі, здебільшого іноземці.

З XV ст. почалася підготовка учених лікарів у Польщі, в Краківському університеті. Пізніше лікарів готували в Замойській академії в м. Замості (коло Львова).

Незважаючи на скромні можливості медичних факультетів Кракова і Замостя, вони відіграли певну позитивну роль у поширенні наукових медичних знань серед населення. Кількість випускників цих шкіл, особливо українців і білорусів, була невелика, вони йшли на службу до феодалів, у резиденції єпископів, осідали в більших містах, обслуговували, звичайно, заможні верстви населення.

Окремі випускники, діставши звання ліценціатів медицини в Кракові чи За-мості, продовжували навчання в університетах Італії, де здобували вчений ступінь доктора медицини. З таких докторів медицини є відомості про Юрія Дрогобича, Ге-оргія-Франциска Скорину та Пилипа Ляшковського.

В особі Г. Скорини ми маємо не лише одного з перших дипломованих докторів медицини, який дістав це звання в найвидатнішій школі тогочасної Європи, а й палкого патріота своєї батьківщини, який дбав про поширення грамоти в народі. Повернувшись на батьківщину, Скорина відкриває у Вільно (Вільнюс) друкарню, працює лікарем при віленському єпископі, пізніше — королівським садівником-ботаніком у Празі.

Серед українських учених пізніших часів слід згадати Єпіфанія Славинецького. Закінчивши Київську братську школу, він вчився за кордоном, потім працював викладачем у Києво-Могилянській колегії, став ченцем. На запрошення царя Олексія Михайловича переїхав разом з Арсенієм Сатановським до Москви для виправлення за першоджерелами релігійних книг. Йому належить переклад слов'янською мовою (1658) скороченого підручника анатомії Андреаса Везалія під заголовком: «Врачевська анатомія с латинська, от книги Андреа Вессалия Брукселенска». Переклад було зроблено, очевидно, для першої медичної школи, відкритої у Москві в 1654 р. До наших днів переклад не зберігся, очевидно, згорів під час однієї з численних пожеж дерев'яної Москви. Збереглися рахунки, які свідчать про те, що Єпіфанію було заплачено за виконаний ним переклад, йому належить також книга про здорове виховання дітей — «Гражданство обычаев детских». Єпіфаній Славинець-кий разом з Арсенієм Сатановським і монахом Ісаєм переклали слов'янською мовою ще космографію, в якій пояснювалися системи Птолемея та Коперника. Єпіфаній Славинецький у Москві очолював викладання «вільних наук» у школі при Андріївському монастирі, яка була заснована і утримувалася коштом Ф. Ртищева. На прохання останнього він уклав слов'яно-грецький словник. Помер Єпіфаній Славинецький у Москві в 1675 р.

2. Шпиталі. Цехова медицина

У XV ст. зруйнований внаслідок постійних нападів золотоординців Київ втратив на деякий час провідну роль у культурному житті українських земель. Таким містом стає Львів.

Уже під 1377 р. в міських актах Львова знаходимо відомості про заснування в місті шпиталю для хворих і бідних. У податковому списку міста за 1405 р. значиться доктор медицини Бенедикт. У 1407 р. в місто проведено глиняними трубами воду, каналізаційні труби було проведено через 70 років, а воду в окремі будинки заможних осіб подано в 1614 р. Головні вулиці міста були бруковані каменем, по околицях вистелені дошками. З 1408 р. в обов'язок міського ката (tortor) входило вивезення з вулиць сміття. В 1444 р. засновано школу «для науки дітей благородних і простих». Перший запис про аптеку датовано 1445 р. Керував аптекою русин Василь. В 1447 р. в міських актах уперше згадується про запрошення для задоволення громадських потреб лікаря з платнею 10 кіп грошів (600 грошів). У 1550 р. міським лікарем працював доктор медицини з Іспанії Егреніус із зарплатою 103 злотих на рік. За тих часів у Львові було три міські шпиталі і два при монастирях. Була в місті також лазня, яку «за звичаєм та правом» було звільнено від усяких податків. Школярі та вчителі мали право раз на два тижні користуватися нею безплатно.

Жителі міста дуже терпіли від частих епідемій, особливо чуми. Одна з найбільших епідемій була в 1623 p., коли загинуло близько 20 тисяч чоловік, вулиці міста були завалені трупами. Боротьбу проти чуми очолював війт — доктор Мартин Кампіан, який один залишився з влади міста; портрет цієї мужньої людини зберігається в історичному музеї Львова.

На час переходу Львова і галицьких земель у 1773 р. під владу Австрії у місті було 25 тисяч жителів, з них лікарів 6 (2 французи, 1 італієць, 1 чех, 2 поляки). Спроби відкрити у Львові вищу медичну школу робились ще в XVII ст., але Краківський університет, побоюючись конкуренції, добився заборони відкриття такої школи. Медичний факультет у Львівському університеті було створено тільки наприкінці XIX ст.

Серед українських феодалів XVI ст. значна роль належала князям Острозьким. Вони заснували в Острозі у 1581 р. школу, де крім релігійних наук вивчали «науки визвольні» та класичні мови; окремі викладачі цієї школи були вихованцями Падуанського університету. В цій школі працював «презацний математик, філософ, астролог і medicus excelentissimus» Ян Латошинський, який перед цим був професором у Краківському університеті. В Острозі також функціонував великий шпиталь з річним бюджетом 4000 злотих — сума на той час значна. Докладних відомостей про нього не збереглось, але можна гадати, що лікувальною справою там керували дипломовані лікарі. В ті часи лікарська справа була цілком поза увагою і контролем державної влади.

Архівні матеріали свідчать, що лікарі складали з хворими угоди на лікування як на звичайну торговельну справу, брали аванси, часом з дуже сміливими зобов'язаннями в певний строк вилікувати ту чи іншу хворобу. Плата за лікування була дуже висока, недоступна для трудового народу. Широкі маси населення взагалі обслуговували не дипломовані лікарі — me-dicus literatus, а лікувальники-ремісники, відомі в нас, як і в інших країнах, під назвою цирульників. Лікували вони, спираючись на віковий досвід народної медицини, і їх слід вважати безпосередніми спадкоємцями давніх знахарів. У більших містах, виконуючи за приписом докторів медицини різні лікувальні рукодійні заходи, маючи взагалі близькі ділові стосунки з дипломованими лікарями, цирульники поповнювали свої знання. Таке поєднання досвіду побутової медицини з даними науки сприяло деякою мірою збільшенню обсягу медичних знань цирульників. Окремі з них досягли великої майстерності в лікуванні ран, здійсненні ампутацій, операцій витину каменів, виривання зубів і особливо в дуже поширеному засобі лікування — кровопусканні.

Ремісники середньовічних міст з економічних і правових причин об'єднувалися в цехи. Документальні відомості про ремісників-лікувальників, або цирульників, знаходимо в архівах з кінця XIV ст., коли по містах України заведено було обмежене самоврядування, відоме в нашій історії під назвою магдебурзького права. В XV ст. Київському магістратові були підпорядковані 16 ремісничих цехів різних спеціальностей, між ними був і цех цирульників. Цехи цирульників протягом багатьох століть були своєрідною і єдиною школою медичних кадрів для широких народних мас.

За тих часів кожен дипломований лікар звичайно мав коло себе кількох учнів, які допомагали йому в роботі, вчилися виконувати дрібні лікувальні маніпуляції та набували навичок догляду за хворими. З часом вони працювали по містечках і більших селах самостійно. Кількість таких учнів була невелика. Працювати по містах, де були цехи цирульників, вони не мали права під загрозою штрафів.

3. Опікувально-лікувальні заклади

В історії медицини на Україні не можна обминути братств — організації українського міщанства, які в XV— XVIII ст. мали велике значення в житті народу, в його боротьбі проти національного гноблення і спроб окатоличення. Братства існували здавна. Вони займалися різноманітною релігійно-благодійницькою і освітньою діяльністю, допомагали збіднілим та хворим членам своєї парафії тощо. В описі Павла Алеппського, який з антіохійським патріархом подорожував через Україну до Москви в 1654 p., читаємо: «Знай, що по всій землі козацькій, в кожному місті, в кожному селі для їхніх убогих, немічних та сиріт збудовано по краю чи в середині населеного місця будинки, в яких вони мають притулок». Братські притулки вже в XVI ст. дістають назву шпиталів (від лат. hospitalis — гостинний).

Одним із значних на Україні було Львівське братство. Найдавніші писемні згадки про нього відомі з 1439 р. Найбільшого впливу братство набуває в другій половині XVI ст. Воно має свою друкарню, обладнання якої спочатку складалося з викупленої із застави друкарні першодрукаря Івана Федорова, який втік з Москви від переслідувань царя Івана IV (Грозного). Зі школи братства виходять перші викладачі «вільних наук» для Києва, Луцька, Вільна, Слуцька та ін. При Онуфріївському монастирі братство влаштовує в 1522 р. шпиталь, для якого пізніше дістає матеріальну допомогу від царя Федора Іоановича. В передмістях Львова при українських церквах було відкрито ще чотири невеличкі шпиталі.

Братські шпиталі, школи утримувалися коштом парафіян. У містах великі ремісничі цехи утримували свої шпиталі. Менші цехи об'єднувалися і мали один шпиталь. У деяких містах шпиталі утримувалися на митні кошти, що їх брали за користування міськими вагами, за переїзд через мости, переправу поромом. Крім шпиталів, які утримувалися на громадські кошти, були на Україні шпиталі, існування яких забезпечувалося заповітами заможних осіб, які відписували для цього села, млини і навіть шинки.

Про кількість шпиталів на Україні в XVII та XVIII ст. можна скласти уявлення з відомостей ревізьких книг Лівобережної України архіву Мало-російської колегії. За цими книгами, в 1732 р. в Чернігівському полку було 118 шпиталів, Лубенському — 107, Миргородському — 29, Ніжинському — 138, Полтавському — 42, Переяславському — 52.

Усі ці шпиталі мали опікувальну мету. Лікувальні заклади виникли пізніше. Медичну допомогу хворим, за винятком безпритульних, подавали вдома, це було цілком приватною справою.

4. Пошесні хвороби і боротьба за ними

Уже в перших літописах маємо деякі відомості про епідемічні захворювання. Найнищівнішими були епідемії чуми, віспи, тифів. Найстрашнішою епідемією чуми була пандемія в середині XIV ст., коли під назвою «чорна смерть» вона обійшла всі відомі в ті часи країни, знищивши чверть усього людства.

Літописець подає такий опис перебігу легеневої і бубонної чуми: «Болесть же бе сице: прежде яко рогатиною ударит за лопатку или под грудь, или меж крыл и тако заболевания начнет человек кровию харкати и огнь зажжет и потом пот, таже дрож и полежав един день или два и тако умира-ху, железа-же... овому на шее, а иному под скулою, а иному под пазухою, другом за лопаткою, прочим же на стегнах». Уже в ті часи було відомо, що хвороба передається через речі хворих, через дотик. «Видяще друг друга скоро умирающе и сами на себя тоже ожидающе,— говориться в Никонівському літописі,— имения своя даяху убогим и нищим, и никто же не взимаше; аще бо кто что у кого возмет,— в тот час неизцелено умираху».

Нищівні епідемії виникали і в наступні роки. Причину епідемій вбачали в карі божій за гріхи. По містах, щоб умилостивити бога, будували протягом одного дня всією громадою церкву. Лише в XVI ст. в літописах згадуються такі заходи, що вживалися при «моровому повітрі» (так називали в давні часи пошесні хвороби), як ізоляція вулиць, де вперше з'явилося захворювання (Псков), організація застав, поховання померлих поза населеним пунктом (Новгород).


Висновки

У Давньоруській державі також існувала вже досить потужна медицина. Поширені збірки лікарських порад містили у собі низку раціональних рекомендацій щодо лікування хвороб та побутової гігієни. Руські лікарі ефективно лікували травами.

Високого рівня досягли тоді такі ділянки прикладного природознавства, як медицина, ветеринарія й агрономія. Хоч на формування цих наукових ділянок впливали грецькі й арабські вчення, проте основою їх розвитку стали народні звичаї, тобто збагачені народнім досвідом здобутки, принесені з Греції, Арабії, а пізніше вже з Заходу. Відомо, що різні медичні прилади, знайдені при розкопах Ольвії в Криму, вживалися майже на всій території України ще на початках цього століття, наприклад зонди для заволок, інструменти для кровопускання людям і тваринам, хірургічні ножі, тощо.

Особливо велику роль відігравали в розвитку природознавства й похідних від нього наук українські монастирі, а пізніше братства при них. Відомо, що перші шпиталі повстали при монастирях. Там же існували спеціальні плантації лікарських рослин і переводилася первинна їх переробка (висушування, сортування, виділення лікувальних частин). Наприклад, іще в 1070 році при київській Печерській Лаврі був побудований спеціальний будинок (шпиталь), де лікували хворих і утримували інвалідів. Подібний шпиталь був при монастирі в Переяславі та в інших містах. Очевидно, що наявність перших шпиталів при монастирях викликана була низкою різних обставин. По-перше: розвій не лише природознавчих, але й усіх інших наук зосереджувався при монастирях, як культурних центрах, і тому першими вченими, зокрема першими лікарями, були духовні особи, ченці. По-друге, монастирі на Україні, у відміну від монастирів західної Європи, були не лише місцем покути та особистого духового удосконалення людини, а й справжніми центрами освіти, науки, культури та мистецтва для ченців і для всього довколишнього населення. В українському православ'ї соціальні моменти здебільше переважали із чисто християнських мотивів над індивідуальними. Тим то монастирі на Україні стали великими гуманітарними вогнищами та притулками для хворих, сиріт, немічних і інвалідів. Там же знайшла своє практичне пристосування і медицина для широких верств громадянства.

На цей час припадає також народження світської науки медицини. Нам відомі імена таких лікарів, як Іоан Скора, якого вислав князь Володимир до Греції для поповнення своїх знань; Сириянин — „зело іскусний врач"; селянська дівчина Февронія, дочка ботаніка, що, набувши знань про лікарські трави від свого батька, лікувала різні недуги.


Список використаної літератури

1. Історія медицини та охорона здоров'я в Україні: Наук.-допоміж. покажчик літ. / Державна наукова медична бібліотека / Р.І. Павленко (ред.)Світлана Євгеніївна... Бадрук (скл.) — К. — 80с.

2. Історія медицини: Метод. посібник для студ. 1 курсу / Чернівецький держ. медичний ін-т / Борис Якович Дробніс (уклад.), Сергій Дмитрович Кобилянський (уклад.). — Чернівці, 1996. — 62с.

3. Строкань А. Вступ до фаху: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний ун-т технологій та дизайну. — К. : КНУТД, 2004. — 132с.

4. Сятиня Михайло Л. Історія фармації: Навч. посібник для вищих навч. закл. / О.П. Реєнт (відп.ред.). — Л., 2002. — 660с.

5. Харкевич Д.А. – Фармакология: учебник – М.: Медицина, 1993.

6. Шегедин М. Історія медицини та медсестринства: Підручник для студ. вищих мед. навч. закл. І-ІІ рівнів акредитації. — Т. : Укрмедкнига, 2003. — 328с.

загрузка...
Top