Клятва Гіппократа та присяга лікаря України

Вступ.

1. Клятва Гіппократа та лікарська етика.

2. Особливості присяги лікаря України.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Присяга Гіпократа за традицією складається всіма лікарями перед початком практики. Вважається, що текст присяги склав «батько медицини» Гіпократ, який жив у 4-му столітті до Р. Х., або ж один із його учнів.

Українська медицина також може пишатися визначною плеядою геніїв гуманізму й професійної етики – С. Руданським і Данилом Заболотним, Миколою Волковичем і Володимиром Філатовим, Феофілом Яновським і Олександром Богомольцем.

Значення моральних принципів медицини виходить далеко за межі професійної діяльності, вони стали зразком загальнолюдських уявлень про гуманність.

Медична етика є складовою частиною в діяльності медичних працівників. Лікар повинен розуміти моральність, чітко відрізняти категорії добра й байдужості у стосунках з пацієнтом і його родиною.


1. Клятва Гіппократа та лікарська етика

Від Гіппократа започаткована концепція медицини як професії, коли лікарі публічно обіцяли, що вони будуть ставити інтереси своїх пацієнтів вище своїх власних інтересів (див. третій розділ для подальших роз’яснень). Тісний взаємозв’язок етики та професіоналізму буде очевидним у цьому Підручнику. Останнім часом лікарська етика була під великим впливом розвитку прав людини. У плюралістичному і багатокультурному світі, з багатьма різними моральними традиціями, основні міжнародні угоди в галузі прав людини можуть слугувати основою для лікарської етики, що є прийнятною через національні і культурні кордони. Крім того, лікарям часто доводиться мати справу з медичними проблемами, що виникають в результаті порушення прав людини, таких, як вимушена міграція та тортури. І на них значно вплинуло обговорення з приводу того, чи охорона здоров’я є одним із прав людини, оскільки відповідь на це питання у будь-якій окремій країні визначається значною мірою тим, хто має доступ до медичного обслуговування. Цей Підручник буде приділяти пильну увагу питанням прав людини, як вони впливають на лікарську практику.

Лікарська етика також тісно пов’язана з законом. У більшості країн є закони, які визначають, як лікарі зобов’язані вирішувати етичні питання в _ лікуванні хворих і дослідженнях. На додаток, посадові особи з лікарського ліцензування та регулювання в кожній країні можуть карати і карають лікарів за етичні порушення. Але етика і закон не ідентичні. Досить часто етика приписує вищі стандарти поведінки, ніж закон, а іноді й етика вимагає, щоб лікарі не підкорялися законам, які вимагають неетичної поведінки. Крім того, закони однієї країни істотно відрізняються від іншої, тоді коли етика прийнятна через національні кордони.

У лікарській практиці, незалежно від спеціальності чи посади, на деякі питання набагато легше відповісти, ніж на інші. Зіставлення простого переламу і зашивання простої рани ставлять небагато викликів перед лікарями, які звикли до виконання цих процедур. На іншому кінці спектру може бути велика невизначеність чи неузгодженість про те, як лікувати деякі хвороби, навіть звичайні, такі як туберкульоз та гіпертонія. Так само, етичні питання в медицині не всі в однаковій мірі складні. На деякі з них досить легко відповісти, в основному тому, що існує добре розвинений консенсус щодо правильного шляху, як діяти в цій ситуації (наприклад, лікар повинен завжди узгодити з пацієнтом щодо його участі в якості суб'єкта дослідження). Інші є набагато складнішими, особливо ті, для яких не розроблений консенсус або коли всі альтернативи мають недоліки (наприклад, раціоналізація обмежених ресурсів охорони здоров’я).

Отже, що ж таке етика і як вона допомагає лікарям вирішувати такі питання? Простіше кажучи, етика є вивчення моральності - ретельне і систематичне відображення та аналіз моральних рішень і поведінки, чи то в минулому, теперішньому або майбутньому. Моральність є ціннісний вимір людських рішень і поведінки. Мова моральності включає іменники, такі, як «права», «відповідальності» і «чесноти» та прикметники, такі як «хороший» і «поганий» (або «злий»), «правильний» та «неправильний», «справедливий» і «несправедливий». Відповідно до цих визначень, етика є насамперед питанням знаття тоді, як моральність є питанням діяння. Їх тісний взаємозв'язок полягає у значенні етики для надання розумних критеріїв для людей вирішувати або поводитись у певний спосіб радше, ніж в інший.

З того часу, як етика охоплює всі аспекти людської поведінки та прийняття рішень, вона є дуже великим і складним полем вивчення з великою кількістю відгалужень та підрозділів. Лікарська етика тісно пов'язана, але не ідентична з біоетикою (біомедичною етикою). Якщо лікарська етика зосереджується головним чином на питаннях, що постають із практики медицини, біоетика є дуже широким предметом, який стосується моральних питань, що постають з розвитком біологічних наук більш загально. Біоетика також відрізняється від лікарської етики, оскільки вона не вимагає прийняття певних традиційних цінностей, котрі, як ми побачимо у другому розділі, є основоположними для лікарської етики.

Статус лікарів відрізняється залежно від країни і навіть усередині країни. Хоча взагалі він, здається, погіршується. Багато лікарів відчувають, що вони більше не є так шановані, як були колись. У деяких країнах контроль над охороною здоров’я стійко відійшов від лікарів до професійних управлінців і бюрократів, деякі з них прагнуть бачити у лікарях перешкоду замість партнерів у реформах охорони здоров’я. Хворі, які мали звичку приймати призначення лікарів без питань, інколи просять лікарів захистити свої рекомендації, якщо вони відмінні від поради, отриманої від інших практиків охорони здоров’я або Інтернету. Деякі процедури, які колись виконували тільки лікарі, зараз робляться медичними техніками, медсестрами або парамедиками.

Всупереч цим змінам, що вдарили по статусу лікарів, медицина продовжує бути професією, яку високо цінують хворі люди, яким потрібні її послуги. Вона також продовжує приваблювати багато найбільш обдарованих, працелюбних і відданих студентів. В порядку ознайомлення з очікуваннями як пацієнтів, так і студентів, важливо, що лікарі знають і наводять приклади основних цінностей медицини, особливо таких, як співчуття, компетентність і автономія. Ці цінності, разом з повагою до основних прав людини, слугують основою лікарської етики.

Співчуття, компетентність і автономія не виняткові для медицини. Проте, очікується, що лікарі є прикладом цього до вищого ступеня, ніж інші люди, включаючи членів багатьох інших професій.

Співчуття, визначено, як розуміння і відношення до страждань іншої особи, необхідне для практики в медицині. Для того, щоб мати справу з проблемами хворого, лікар повинен ідентифікувати симптоми, які турбують хворого та причини, що лежать в їхній основі, а також повинен прагнути допомогти хворому досягти полегшення. Хворі краще піддаються лікуванню, якщо вони помічають, що лікар цінує їхнє ставлення і лікує їх а не тільки їхнє захворювання.

Від лікарів очікується і вимагається дуже високий ступінь компетентності. Недостатність компетентності може призводити до смерті або серйозної захворюваності для пацієнтів. Лікарі проходять тривалий період навчання, щоб опанувати компетентність, але, оцінюючи швидкий розвиток медичних знань, підтримування своєї компетентності є для них постійним викликом. Окрім того, це не тільки їхні наукові знання і технічні навички, які їм доводиться підтримувати, але й їхні етичні знання, навички і ставлення, з того часу, як виникають нові етичні питання у зв’язку зі змінами в лікарській практиці і суспільно-політичному оточенні.

Автономія або самовизначення - основна цінність медицини, яка найбільше змінилася за останні роки. Індивідуальні лікарі традиційно мають задоволення високим ступенем клінічної автономії в рішенні, як лікувати своїх хворих. Лікарі колективно (лікарська професія) були вільні визначати стандарти лікарської освіти і лікарської практики. Як буде унаочнено всюди в цьому Підручнику, обидва ці шляхи здійснення лікарської автономії були стримані в багатьох країнах урядами та іншими владними органами, що нав’язують контроль над лікарями. Незважаючи на ці виклики, лікарі все ще цінують свою клінічну і професійну автономію і пробують зберегти її якомога більше. У той же час, було всемірно поширеним прийняття лікарями у всьому світі автономії хворих, яка означає, що хворі мають бути тими, хто приймає остаточні рішення, які стосуються них самих. Цей Підручник подасть приклади потенційних конфліктів між автономією лікаря і повагою до автономії хворих.


2. Особливості присяги лікаря України

Дiстаючи високе звання лiкаря i приступаючи до лiкарської дiяльностi, я урочисто присягаю:

- всi знання i сили вiддати охоронi й полiпшенню здоров'я людини, лiкуванню i запобiганню захворювань, сумлiнно працювати там, де цього вимагають iнтереси суспiльства;

- бути завжди готовим надати медичну допомогу, уважно i дбайливо ставитися до хворого, зберiгати лiкарську таємницю;

- постiйно вдосконалювати свої медичнi знання i лiкарську майстернiсть, сприяти своєю працею розвитковi медичної науки i практики;

- звертатися, коли цього вимагають iнтереси хворого, за порадою до товаришів по професiї i самому нiколи не вiдмовляти їм у порадi та допомозi;

- берегти i розвивати благороднi традицiї вiтчизняної медицини, в усiх своїх дiях керуватися принципами людської моралi, завжди пам'ятати про високе покликання лiкаря, про вiдповiдальнiсть перед Народом i Державою.

Способом свого життя підтверджувати поради, які буду давати іншим.

Вiрнiсть цiй присязi клянусь пронести через усе своє життя.

Професія лікаря - одна з найбільш складних та соціально значущих. В особистості лікаря органічно поєднується гуманізм, моральність, глибокі професійні знання і висока культура лікувальної діяльності. Присяга, яку дає молодий лікар, підкреслює унікальність та соціальну відповідальність цієї професії.

Інтенсивний розвиток сучасної медицини, оснащення медичних установ новітньою технікою, висока кваліфікація й виховання медичного персоналу - все це забезпечує ефективність лікувального процесу. Але, останнім часом йде мова про те, що за лабораторними дослідженнями лікар не бачить особистості хворого, не завжди проявляє етичний підхід до пацієнта. У таких умовах пацієнти не відчувають поважливого ставлення і гуманізму відносно себе з боку медичних працівників.

В процесі взаємодії з лікарем пацієнт очікує від нього професійних знань та високих морально-етичних якостей. Доброта, уважність, привітність, співчуття, терпимість, готовність допомогти, безкорисливість - все це допомагає лікарю налагодити контакт з пацієнтом [3]. І якщо хворий переконується, що лікар має такі властивості, то відразу переймається до нього довірою, що значно полегшує між ними взаємодію та підвищує ефективність лікувального процесу.

Професійно значимі психологічні та морально-етичні якості лікаря досліджували В. О. Ташликов, М. М. Кабанов, Б. Д. Карвасарський таін. [1, 2, 7].

Вимоги до особистості лікаря, його зовнішнього вигляду, принципів поведінки поступово оформилися у спеціальному вченні - медичної деонтології. Деонтологія (грец. deon - належне, logos - учення) - учення про обов'язок лікаря, моральні принципи його поведінки, спрямованого на максимальне підвищення ефективності попередження та лікування хвороб.

Термін «деонтологія» був запропонований англійським філософом Бентамом (J. Bentham) в XIX ст. для визначення теорії моральності. Однак основи деонтології були закладені ще в медицині стародавнього світу. Принципи деонтології багато в чому визначалися даною історичною епохою, а також рівнем розвитку медичної науки, від якого багато в чому залежать дії лікарів. Але, не дивлячись на історичні епохи, які змінюють одна одну, гуманізм, усвідомленість боргу, витримка й самовладання з хворими завжди вважалися головними характеристиками лікаря [2].

Моральні вимоги до людей, що займаються лікуванням, сформульовані ще в рабовласницькому суспільстві, коли відбувся поділ праці, а лікування стало професією. Найбільш стародавнім джерелом, у якому сформульовані вимоги, права та обов'язки лікаря, вважають звід законів Хаммурапі, прийнятий у Вавилоні у XVIII ст. до н. є. Питання деонтології знайшли відбиття й у найдавніших пам'ятниках індійської культури - у зводі законів Ману (близько II ст. до н.е. - І ст. н.е.).

Важливу роль у розвитку деонтології зіграв древньогрецький лікар і мислитель Гіппократ. Він уперше звернув увагу на питання належного ставлення лікаря до хворого, до своїх учителів, взаємин між лікарями, що було ним сформульовано у загальновідомій «Клятві». Історичні та соціальні умови, що змінювались багаторазово трансформували «Клятву Гіппократа», однак і сьогодні вона сприймається як повний моральної сили та гуманізму документ, який є основою етичного виховання студентів-медиків.

Сучасні вчені приділяють велику увагу вихованню етичної культури лікаря. Зміна пріоритетів у суспільстві, соціальні та економічні, філософські та релігійні підходи суттєво впливають на медицину, змінюючи ставлення лікарів до пацієнтів, пацієнтів до лікарів і самих лікарів один до одного. Прийнято ряд декларацій, кодексів, правил, які покликані визначити етичні норми поводження лікарів. Ряд документів носить міжнародний характер: Женевська декларація (1948), Міжнародний кодекс медичної етики (Лондон, 1949), Хельсинсько-Токійська декларація (1964, 1975), Сіднейська декларація (1969) та ін.

В основу Женевської декларації покладена «Клятва Гіппократа», але в ній знайшли відбиття й найбільш гострі соціальні проблеми XX ст. Так, у декларацію внесені фрази: «Я не дозволю, щоб релігія, націоналізм, расизм, політика або соціальний стан впливали на виконання мого обов'язку. Навіть під загрозою я не використовуватиму свої знання в галузі медицини проти законів людяності».

Міжнародний кодекс з деонтології конкретизував ряд положень Женевської декларації та був схвалений генеральним директором В 03 і став найпоширенішим документом, на який посилаються педагоги і дослідники медичної етики та деонтології. У кодексі звертається увага на актуальні питання плати за лікарську допомогу, на неприпустимість переманювання пацієнтів, самореклами тощо.

З кожним днем у суспільстві перекручуються благородні цілі медицини, все більше вона стає предметом купівлі-продажу, відвертим бізнесом, що заперечує саме поняття «лікарський гуманізм». Відсутність медичної страховки, невпорядкований перехід до комерційної медицини супроводжується аморальними ринковими відносинами між лікарем та пацієнтами, приватними угодами, купівлі та продажу послуг лікаря. Спостерігаються такі парадоксальні явища, як конкуренція між лікарями, групове стягнення гонорару, свідоме затягування лікування, нав'язування непотрібних ліків, що дорого коштують та ін. Ринкові відносини та власний прагматизм диктують лікарям служити багатим пацієнтам, пристосовуючись до їхніх вимог. Не маючи коштів для лікування, люди звертаються до Бога і народної медицини. Лікарі, що мають капітал, відкривають приватні клініки, але більшість за невелику плату працює у державних лікарнях, обслуговуючи населення безкоштовно, дотримуючись принципів етики та гуманізму.

Великий внесок у впровадження принципів гуманності у лікувальний процес зробили вітчизняні вчені - медики XVIII-XIX ст.ст: С. Г. Забєлін, Д. С, Самойлович, І. Є. Дядьковський, С. П. Боткінта ін. Особливо необхідно відмітити твори М. Я. Мудрова „Слово про благочестя і моральні якості Гіппократового лікаря", „Слово про спосіб вчити та вчитись медицині практичній" та наукові праці М. І. Пирогова, які уособлюють високий професіоналізм, любов до своєї справи та турботу про хворих. Загальну відомість набула діяльність лікаря Ф. П. Гааза, який став головним лікарем московських тюрем. Його девізом було: „Поспішай робити добро!". Також у формуванні етичних принципів лікування велику роль зіграли представники земської медицини, які вважали своїм моральним обов'язком допомагати бідним та знедоленим. Гуманістичну спрямованість діяльності лікарів описували у своїх творах письменники - лікарі А. П. Чехов, В. В. Вересаев та інші.

Сучасна деонтологія посилює вимоги до етичного обов'язку лікаря, який не має морального права відмовити у медичній допомозі будь-якому пацієнту, в іншому разі лікарю можуть заборонити взагалі займатися медичною практикою.

Під час трансформації колишніх моральних норм і цінностей наряду з бурхливим розвитком науки й техніки проблеми медичної деонтології, як вчення про культуру, інтелектуальний і моральний вигляд лікаря, набули особливої актуальності. Науково-технічний прогрес сприяв виникненню нових моральних проблем, що стосуються взаємин медиків із хворими, їх близькими, а також між собою, що істотно позначається на ефективності медичної допомоги. Незважаючи на істотні успіхи в розробці проблем деонтології, відзначається недостатність теоретичної розробки окремих аспектів деонтології, таких як проблема старіння населення, регуляція народжуваності, експерименти на людях, евтаназія, лікарська таємниця тощо. Все це визначає необхідність подальшого дослідження проблем етичної культури лікаря, яку необхідно цілеспрямовано виховувати у студентів медичних навчальних закладів.


Висновки

Найбільш поширеною вважається "Лікарська заповідь", оприлюднена у 1848 році в Женеві. Якщо проаналізувати текст, то виявиться, що з 251 слова тексту присвячено взаєминам між учителем та учнями - 69, лікуванню хворих - 34, дотриманню лікарської таємниці - 33, моральному образу лікаря - 30 та ін. Таким чином, "хіт-парад" професійних цінностей за Гіппократом за значущістю матиме такий вигляд. На першому місці - система "вчитель - учень", на другому - обіцянка лікувати людей, на третьому - дотримання лікарської таємниці. Але ніде в тексті не сказано, навіть натяку немає про безоплатність надання медичної допомоги, навіть не проглядається образ такого собі лікаря-безсрібника, що створювався у нас упродовж десятиліть. А з іншого боку, в часи Гіппократа лікарі безбідно жили за рахунок гонорарів від хворих. Праця цілителів оплачувалась навіть вище, ніж архітекторів, котрі створювали шедеври.

Клятва Гіппократа, безсумнівно, відіграла велику роль у житті багатьох поколінь лікарів, у формуванні їхнього світогляду, морально-етичних цінностей. Однак чи коректно ми експлуатуємо класичні настанови великого цілителя?

Минули століття, але клятва Гіппократа не втратила свого виховного значення і по сьогодні. Нехай вона залишається й надалі, на майбутнє, і щоб нею не користувалися безвідповідально. І ось можете собі уявити настрій лікаря, коли пацієнт чи його родичі кажуть йому: "Ви давали клятву Гіппократа, зобов'язані лікувати". Лікувати він зобов'язаний за будь-яких обставин, та чи розуміє пацієнт, що лікар - не Бог, він не може виконати унікальну операцію на застарілому обладнанні чи й зовсім без нього, без ліків, хоч якими б високовартісними й недоступними хворим вони були.


Список використаної літератури

1. Биомедицинская этика / Ред. В.И. Покровский. - М. : Медицина, 1997. - 224 с.

2. Бобров О. Є. Про лікарську таємницю та клятву Гіппократа / О.Є. Бобров // Нова медицина. - 2004. - N6. - С. 4-7.

3. Иванюшкин, А. Я. Профессиональная этика в медицине : (философские очерки) / А. Я. Иванюшкин. - М. : Медицина, 1990. - 222 с.

4. Лікарська етика та медична деонтологія - невід’ємні складові частини навчально - виховного процесу у вищих медичних навчальних закладах : Тези доповідей навчально-методичної конференції (12 березня 2003 року) / ВНМУ. - Вінниця : ВНМУ, 2003. - 97 с.

5. Назар П. С. Основи медичної етики : навч.посібник / П.С. Назар, Ю.Г. Віленський, О.А. Грандо. - К. : Здоров'я, 2002. - 344 с.

загрузка...
Top