Фахові вимоги до медичних працівників і до їхніх особистісних якостей

Вступ.

1. Права, функціональні обов'язки та професійні вимоги до медичних працівників.

2. Забезпечення конфіденційності інформації у медичному закладі.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми.Охорона здоров'я є однією з найважливіших галузей соціальної сфери України, що нараховує тисячі медичних установ. Праця медичних працівників безпосередньо пов'язана з реалізацією конституційного права людини і громадянина на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування. Ефективна організація праці медичних працівників є одним з основних факторів, що забезпечують суспільне та особисте здоров'я і, як наслідок, обумовлює соціальну стабільність у суспільстві. Запозичений з радянських часів порядок регламентації трудової діяльності медичних працівників через значну кількість різнорідних за змістом відомчих актів та часткову неузгодженість між загальним трудовим і спеціальним медичним законодавством, що опосередковує працю медичних працівників, призвели до того, що сучасна правова організація праці медичних працівників в Україні не відповідає рівню розвитку суспільних відносин у сфері охорони здоров'я, не враховує достатньою мірою специфіку медичної діяльності, не забезпечує якісного відновлення лікувального процесу, не створює режиму ефективної реалізації медичними працівниками їхніх трудових прав та обов'язків.

У зв'язку з цим необхідною є розробка досконалого механізму правового регулювання праці медичних працівників, спрямованого на підвищення зацікавленості в удосконалюванні професійних знань, активізацію творчого потенціалу кожного медичного працівника і, як наслідок, на забезпечення прав та законних інтересів осіб, які звертаються по медичну допомогу або потребують її.

Відсутність на сьогоднішній день єдиної концепції правового регулювання медичної діяльності на підставі трудового договору, недосконалість комплексних наукових розробок з даної проблематики, необхідність удосконалення законодавства про працю медичних працівників зумовлюють актуальність дослідження теоретичних та практичних проблем правового статусу медичних працівників за трудовим законодавством України.


1. Права, функціональні обов'язки та професійні вимоги до медичних працівників

У широкому значенні під медичним працівником розуміється особа, яка здійснює медичну діяльність на законних підставах. У вузькому - як окрема категорія найманих працівників, які виконують специфічну трудову функцію. У вузькому значенні під медичним працівником розуміється фізична особа (громадянин України або іноземний громадянин), яка здобула вищу, середню медичну або фармацевтичну освіту та пройшла подальшу спеціальну підготовку або перепідготовку, відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам, що підтверджується чинними документами (сертифікатом спеціаліста), прийняла на себе етичні зобов'язання знати і виконувати вимоги медичної деонтології та уклала трудовий договір з ліцензованою медичною установою на здійснення медичної діяльності.

Медична діяльність переважно здійснюється у таких формах, як медична допомога, медична послуга і медичне втручання, та наводиться авторське визначення цих понять. Медична допомога і медичні послуги змістовно відрізняються від іншої діяльності, що здійснюється з використанням медичних знань та за участю медичних працівників (патологоанатомія, клонування, страта, проведення медико-біологічних експериментів тощо).

Критеріями диференціації правового регулювання праці медичних працівників є об'єктивні та суб'єктивні фактори. Перші обумовлені специфікою трудової функції медичного працівника, а другі - особистішими характеристиками медичного працівника. Серед об'єктивних факторів виділемо такі, як потенційно підвищений ризик для життя і здоров'я медичних працівників та пацієнтів; серед суб'єктивних - підвищене нервово-емоційне навантаження медичних працівників у зв'язку з необхідністю прийняття рішень, пов'язаних з ризиком для життя і здоров'я пацієнтів, і можливості притягнення до юридичної відповідальності за шкоду, заподіяну внаслідок неправильних професійних дій; необхідність морально орієнтованої поведінки і виконання певних моральних зобов'язань перед пацієнтом та його родичами, колегами і суспільством.

Належне забезпечення прав найманих працівників — обов'язок кожного роботодавця. Законодавством України передбачено посилений режим охорони праці та забезпечення прав найманих працівників на підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності, а також державний нагляд (ст. 259-260 КЗпП). їх дотримання суворо контролюється відповідними державними органами. Права найманих працівників закріплюються не лише Конституцією України чи законодавством про працю, а й положеннями колективного договору підприємства, статутами підприємств та організацій, трудовим договором, укладеним з працівником письмово, посадовою інструкцією тощо [2, c. 56-57].

Серед основних прав можна виділити такі:

· право на роботу відповідно до умов трудового договору;

· право знати свої права та функціональні (посадові) обов'язки;

· право на ознайомлення з вимогами охорони праці та техніки безпеки;

· право на забезпечення працедавцем здорових та безпечних умов праці відповідно до вимог правил техніки безпеки, санітарних правил і норм, законодавства про працю України;

· право на виплату заробітної плати не нижче встановленого державою мінімуму та у терміни, встановлені трудовим договором, а також виплату премій, винагород, інших соціальних виплат та компенсацій;

· право на отримання матеріальної допомоги з урахуванням оцінки особистої трудової участі працівника в роботі медичного закладу в порядку, встановленому внутрішніми нормативними актами підприємства чи організації, з якими працівник уклав трудову угоду;

· право на соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, а також право на всі передбачені законодавством види соціального страхування;

· право на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або обійманої посади (крім окремих випадків, передбачених законодавством) тощо.

Наведені вище права є загальними для всіх категорій працівників, але зі змісту частини 2 статті 2 КЗпП випливає, що працівники можуть мати й інші. Тому ми детально зупинимося лише на деяких.

Виконання працівником обов'язків, не передбачених трудовим договором чи посадовою інструкцією, здебільшого може здійснюватися лише у випадках, регламентованих законодавством про працю України, та за його згодою.

Про функціональні обов'язки працівник може довідатися під час ознайомлення з персональною посадовою інструкцією. Такі посадові інструкції рекомендовано складати (не менш як у двох примірниках, один з яких залишається у працівника) для кожного працівника індивідуально з наступним ознайомленням під підпис. Для працівників медичних закладів посадові інструкції розробляються з урахуванням положень Випуску 78 Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників, затвердженого наказом МОЗ України від 29 березня 2002 р. № 117, та з правильним зазначенням професії і медичної спеціальності відповідно до Класифікатора професій (ДК 003-95), затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 27 липня 1995 р. № 257 (зі змінами та доповненнями), та відповідних наказів МОЗ України про затвердження спеціальностей медичних працівників, зокрема наказу № 359 від 19 грудня 1997 р.

Відповідно до пункту 2.4.1 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики, затверджених наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та МОЗ України від 16 лютого 2001 р. № 38/63, страхування медичних працівників на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов'язків, а також на випадок настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції, є обов'язковою умовою провадження такої діяльності [5, c. 74-76].

Варто також зауважити, що у лікарів існують і так звані спеціальні професійні права, зокрема право участі в консиліумі чи лікарській комісії.

Роботодавцем можуть бути передбачені інші додаткові права працівника, зокрема право на оплату за рахунок підприємства (у разі виробничої потреби) підвищення кваліфікації, проходження навчання за іншою медичною спеціальністю.

Більш вагомим з погляду захисту прав роботодавця є закріплення обов'язків працівника, механізм якого фактично аналогічний до закріплення прав останнього. Однак обов'язки працівника мають бути визначені ще детальніше. Крім того, вітчизняна судова практика свідчить, що притягнути працівника до відповідальності можна лише за невиконання письмово закріплених та доведених до його відома обов'язків.

Медичні працівники повинні знати:

· закони України та інші нормативні акти з питань охорони здоров'я;

· основи законодавства України про працю та її охорону;

· правила і норми охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та протипожежного захисту;

· санітарно-епідемічні норми;

· основи судово-медичної експертної справи;

· сучасні методи діагностики, лікування та лікарського забезпечення пацієнтів;

· методи надання невідкладної медичної допомоги;

· способи взаємодії з іншими спеціалістами, різними профільними службами, установами, організаціями, зокрема зі страховими компаніями.

Володіти теоретичними знаннями та практичними навичками за своєю спеціальністю (зокрема з анатомії, фізіології, патології, фармакології) з питань діагностичної, лікувальної, профілактичної та організаційної роботи.

Додержуватись правил внутрішнього трудового розпорядку; виконувати положення про охорону конфіденційної інформації підприємства та медичної таємниці пацієнтів.

Бути поінформованими про юридичну відповідальність за неналежне виконання своїх посадових (чи професійних) обов'язків, яке спричинило заподіяння шкоди пацієнтам чи підприємству тощо.

Більшість із зазначених обов'язків стосується медичних працівників, які обійматимуть посади лікарів.

Правовий статус медичного працівника містить у собі елементи адміністративного, службового, професійно-етичного і трудового статусу суб'єкта правового регулювання. Трудові права та обов'язки медичних працівників поділяються на три групи: основні (статутні), професійні (спеціальні) і посадові та здійснюється їх аналіз.

Більшість прав професійних трудових прав медичних працівників необхідно розглядати як права — обов'язки (наприклад, обов'язок підвищувати кваліфікацію, використовувати при наданні медичної допомоги тільки апробовані методи лікування і діагностики тощо).

У медичній діяльності шкода завжди має місце, тому що медична допомога сама по собі є шкідливою в частиш впливу на організм людини. Отже, в кожному конкретному випадку необхідно розмежовувати шкоду, обумовлену самою патологією, наслідком реакції організму на медичне втручання, і шкоду, заподіяну протиправними діями медичних працівників. На мою думку, не може вважатися шкодою недосягнення позитивного результату лікування за умови дотримання загальноприйнятих правил медичної практики.

При встановленні вини медичного працівника необхідно враховувати, чи був проявлений ним такий ступінь дбайливості і обачності, що дозволяє встановити або виключити можливі або мінімізувати неминучі ризики від медичного втручання для здоров'я пацієнта. У цьому разі медичний працівник буде нести відповідальність тільки за свої дії, але не за недосконалість рівня розвитку медицини.

Дисциплінарні повноваження, надані першому керівникові медичної установи, не завжди відповідають його професійній компетенції у певній галузі медицини. На мою думку, рішення керівника про притягнення особи до дисциплінарної відповідальності за порушення професійних трудових обов'язків повинно прийматися на підставі висновків етичних комітетів. Останні є паритетними органами, що складаються з медичних фахівців високої кваліфікації із відповідної медичної спеціальності і представників громадських організацій пацієнтів і створюються при провідних медичних установах або компетентних органах місцевої виконавчої влади та органах місцевого самоврядування. Етичним комітетам також доцільно надати право брати участь в розробці професійних медичних стандартів, норм загальноприйнятої медичної практики, актів про етичні і професійні обов'язки медичних працівників, у судових засіданнях при розгляді справ, пов'язаних з неналежним наданням медичної допомоги.

У разі невиконання або неналежного виконання медичним працівником професійних обов'язків за трудовим договором, що призвело (могло призвести) до смерті, каліцтва або заподіяння значної моральної шкоди пацієнту, медичного працівника необхідно відсторонити від діяльності, пов'язаної з безпосереднім наданням медичної допомоги. Тривалість відсторонення від виконання професійних обов'язків, пов'язаних з безпосереднім наданням медичної допомоги, не повинна перевищувати часу професійного розслідування [6, c. 104-107].


2. Забезпечення конфіденційності інформації у медичному закладі

Останніми роками доволі часто під час прийняття на роботу нових працівників роботодавець висуває умову про оформлення відповідних документів щодо взяття працівником зобов'язань з нерозголошення певної конфіденційної інформації. Таке зобов'язання найчастіше закріплюється окремою угодою про конфіденційність чи зазначенням у письмовому трудовому договорі. У будь-якому разі під час оформлення таких зобов'язань працівник попередньо має бути ознайомлений із переліком подібної інформації. Адже якщо йому не відомо про те, які відомості є конфіденційними, то, відповідно, він не несе відповідальності за їх розголошення.

Як відомо, у сфері медицини в першу чергу конфіденційною є інформація щодо пацієнтів. Перелік відомостей, що не підлягають розголошенню визначено статтею 286 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ) та статтею 40 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII...Серед них: факт звернення за медичною допомогою, медичне обстеження, Огляд та його результати, стан здоров'я пацієнта, діагноз, відомості, одержані під час медичного обстеження (інтимна та сімейна сторони життя). Розголошення такої інформації персоналом медичних закладів може привести до застосування юридичної відповідальності до самого роботодавця.

Адміністрації медичного закладу, особливо приватної форми власності, також важливо зберегти конфіденційність не лише щодо особи пацієнтів медичних закладів, а ще й стосовно господарської діяльності підприємства. Тим більше що в адвокатській та судовій практиці є частими випадки, коли співробітники медичних закладів передавали конкурентам бази даних пацієнтів, інформацію про їхні розрахунки за надані послуги, фінансові плани розвитку підприємства тощо. Поширення такої інформації серед конкурентів, звісно, може завдати підприємству значних економічних збитків. Тому в деяких медичних закладах приватної форми власності додатково вимагають від своїх співробітників підписання окремих документів (угод, зобов'язань) про збереження комерційної таємниці.

Відомості про господарську діяльність є комерційною таємницею або конфіденційною інформацією лише в тому випадку, коли було документально підтверджено відповідним чином волевиявлення на це їх власника (підприємства). Крім того, відповідно до чинного законодавства України не кожна інформація належить до конфіденційної і розглядається як комерційна таємниця медичної організації.

Згідно зі статтею 505 ЦКУ комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона цілком чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію [3,c. 59-61].

Фактично аналогічні положення закріплені й у Господарському кодексі України (далі — ГКУ). Стаття 162 ГКУ визначає, що суб'єкт господарювання, який є власником технічної, організаційної або іншої комерційної інформації, має право на захист від незаконного використання цієї інформації третіми особами за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв'язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а власник інформації використовував належні заходи щодо охорони її конфіденційності. Термін правової охорони комерційної таємниці обмежується у часі.

Відповідно до статті 420 ЦКУ комерційна таємниця є об'єктом інтелектуальної власності. Тобто майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю належать особі, яка правомірно визнала її комерційною таємницею, якщо інше не встановлено договором.

Згідно зі статтею 506 ЦКУ майновими правами інтелектуальної власності на комерційну таємницю є:

· право на використання комерційної таємниці;

· виключне право дозволяти використання комерційної таємниці;

· виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці;

· інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Отже склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядок її захисту визначаються самостійно власником або керівником підприємства з дотриманням чинного законодавства.

Медичний заклад має право розпоряджатися такою інформацією на власний розсуд і здійснювати щодо неї будь-які законні дії, що не порушують при цьому права третіх осіб. Крім того, медичний заклад як власник відомостей, що є комерційною таємницею, має право призначати особу (осіб), яка буде володіти, користуватися та розпоряджатися такою інформацією, визначати правила опрацювання та доступу, а також встановлювати інші умови щодо неї.

Однак слід зазначити, що не будь-якій інформації підприємство може надати статус комерційної таємниці, обмеживши у такий спосіб доступ до неї третіх осіб і, насамперед, контролюючих органів. Про це йдеться у частині 2 статті 505 ЦКУ, де визначено перелік відомостей, що становлять комерційну таємницю. Нею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці. Такі винятки визначено постановою Кабінету Міністрів України «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» від 9 серпня 1993 р. №611 [5, c. 375-377].


Висновки

Праця медичного працівника підлягає спеціальному регулюванню за об'єктивними та суб'єктивними критеріями. До об'єктивних слід віднести зміст трудової функції медичного працівника, що характеризується підвищеним нервовим навантаженням, потенційним ризиком для здоров'я, та її суспільну значимість. Серед суб'єктивних критеріїв слід відзначити високі етичні вимоги, що ставляться до медичних працівників при виконанні професійних трудових обов'язків.

Поняття “медичний працівник” слід визначати в широкому і вузькому значеннях. У вузькому значенні під медичним працівником розуміється фізична особа (громадянин України чи іноземний громадянин), яка отримала вищу, середню медичну або фармацевтичну освіту і пройшла подальшу спеціальну підготовку або перепідготовку, відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам, що підтверджуються чинними документами (сертифікатом фахівця), прийняла на себе етичні зобов'язання виконувати вимоги медичної деонтології та уклала трудовий договір з ліцензованою медичною установою на здійснення медичної діяльності.

З метою забезпечення права людини та громадянина на медичну допомогу пропонується ввести обмеження права медичного працівника, який має статус лікуючого лікаря, на розірвання трудового договору за власним бажанням без поважних причин. Зазначені обмеження доцільно встановлювати через введення для лікарів контрактної форми трудового договору або розірвання трудового договору за ініціативою медичного працівника після підшукання належної заміни.

З метою профілактики професійних правопорушень з боку медичних працівників пропонується встановлення додаткових підстав розірвання трудового договору з медичним працівником за ініціативою роботодавця у випадках:

- незаконного розголошення медичним працівником відомостей, що становлять медичну таємницю;

- однократного грубого порушення медичним працівником професійних трудових обов'язків, що спричинило або могло спричинити смерть чи каліцтво пацієнта.

Надання медичними працівниками невідкладної медичної допомоги у неробочий час слід вважати надурочними роботами і оплачувати згідно із ст. 106 КЗпП України.

З метою захисту здоров'я населення України у надзвичайних ситуаціях, а також життя та здоров'я окремих пацієнтів доцільно встановити для медичних працівників додаткові підстави залучення до надурочних робіт:

- за ініціативою обласних і прирівняних до них органів охорони здоров'я - у разі виникнення необхідності надання додаткових обсягів медичної допомоги при масових захворюваннях (епідеміях), отруєннях, терактах та інших випадках різкого збільшення кількості осіб, які потребують медичної допомоги;

- за ініціативою роботодавця - у разі виникнення негайної потреби надання непередбачуваної медичної допомоги, якщо несвоєчасне надання медичної допомоги може спричинити смерть або каліцтво людини.


Список використаної літератури

1. Бажан Т. Этика и деонтология санитарного врача. — Д. : Поліграфіст, 2002. — 142с.

2. Грандо А. Врачебная этика и медицинская деонтология: Учеб. пособие для студ. мед. ин- тов. — К. : Вища школа, 1982. — 165с.

3. Грандо А. А., Грандо С. Л. Врачебная этика: Пособие. — К.: РИА "Триумф", 1994—256 с.

4. Деонтология в медицине: В 2 т. / Под ред. Б. В. Петровского. — М.: Медицина, 1983. — Т. 1. Общая деонтология. — 352 с

5. Деонтология в медицине В 2 т / Под ред Б. В. Петровского. — М.: Медицина, 1983. — Т. 2. Частная деонтология. — 416 с.

6. Сергеев Ю.Д. Профессия врача: Юридические основы — К.: Вища шк.1988—202с.

загрузка...
Top