Етапи встановлення та розвитку фармації в Україні

Вступ.

1. Зародження української фармації.

2. Виникнення перших аптек та розвиток фармації в XVII-XVIII ст.

3. Розвиток фармакології та лікознавства в ХІХ – ХХ ст.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Добре розвиненим було лікознавство у Київській Русі, про що свідчать різноманітні історичні джерела. Київська Русь мала широкі міжнародні зв'язки - із Західною Європою, Візантією, Сирією, Іраном, Індією, Китаєм, іншими країнами. Давньоруські цілителі були обізнані з медичними творами античних авторів, а також візантійців, вірмен, сирійців. Відомості з лікознавства знаходимо в поширених у Київській Русі перекладених і оригінальних лікарських порадниках, природничих працях, літературних пам'ятках - патериках, житіях, словах, літописних зведеннях, збірниках законоположень, травниках, зільниках тощо.

Найдавніша збережена пам'ятка писемності Київської Русі - «Ізборник Святослава». Цей збірник літературних творів складено в 1073 і 1076 pp. для великого князя київського Святослава Ярославовича. Другий «Ізборник» складено на основі тлумачних і оригінальних рукописів великокнязівської бібліотеки. Серед різноманітних повчань у ньому подано загальні відомості про розвиток і старіння організму, причини захворювань, способи лікування. З тлумачних праць цікавою є «Шестиднев» Іоанна Болгарського (список 1263 p.), що містить короткі відомості з анатомії та лікарської ботаніки за творами Діоскорида і Теофраста. Так, у «Шестидневі» описано способи застосування аконіту, болиголову, блекоти, добування опію з маку, втирання металічної ртуті, вказано на лікувальне значення «топлиць» - гарячих мінеральних джерел. Слід зазначити застосування у Київській Русі інших раціональних засобів: сирої печінки тріски - для лікування хворих на «курячу сліпоту»; бобрової струмини - як тонізуючого засобу; дьогтю (смоли) - як засобу проти корости; вітаміновмісних рослин (журавлини, морошки тощо) - проти цинги; цибулі, часнику, хрону, редьки - для зовнішнього і внутрішнього застосування. Застосовувались також різні блювотні, потогінні, проносні засоби, серед них індійський блювотний горішок, кротонова олія.


1. Зародження української фармації

В Стародавній Русі значний період часу основними порадниками у використовуванні лікарських засобів були мандрівники, знахарі, волхви. Природно, що вони мали у своєму розпорядженні лише випадкові дані і їх рекомендації звичайно носили сумнівний характер. З часом поступово нагромаджувалися знання про ліки. Особливо активно збирали і систематизували відомості про лікувальні трави ченці. Стали з'являтися перші рукописні праці по лікознавству (травники), наприклад травник «Изборник Святослава» (1073), травник, відомий під назвою «Благопрохладный вертоград» (1534). Ці і подібні їм твори містять опис заморських і російських ліків (зіль) того часу. В допетровській Русі лікарські засоби були головним чином в руках лікарів і знахарів. Проте документи, що збереглися, свідчать про те, що постачання ліками в значній мірі здійснювалося і через спеціальні „зелейні” лавки.

Тож розглянемо історію зародження фармакології на Русі – утворення Аптечного наказу та появу перших аптек – та вплив цих подій на подальший розвиток медицини взагалі[2, c. 86-87].

Першими документами, що дають відомості про історію розвитку лікознавства на Русі, є літописи. Одне х найбільш ранніх джерел, в якому згадується про існування лікарів у Київській Русі, - церковний устав Володимира Святославовича, написаний у Х ст. (996 р.).

Оскільки на Русі ліки називалися зіллям, то й установи, що готували та відпускали їх, називалися “зеленями” (звідси зелейник).

Талановитий живописець чернець Києво-Печерської лаври Алімпій (XI - початок XII ст.) був відомий і як цілитель «прокажених» (під проказою розуміли найрізноманітніші шкірні захворювання). У «Києво-Печерському патерику» розповідається, що коли до Алімпія звертався хворий з ураженням шкіри, він брав фарбу з «вапниці» (горщика живописця) і змащував нею гнійні виразки. Після кількаразового повторення цієї процедури хворий одужував і «вапу» змивали водою. Користуючись фарбою, допомагали хворим і при інших захворюваннях. Ефект був зумовлений протимікробною дією деяких барвників.

Арсенал лікарських форм, що їх застосовували лікарі за часів Київської Русі, був досить багатим: порошки («порохи»), мазі («масти», «мазуни»), настої, відвари («питие», «зелье»). «Лечьци» виготовляли «горошки» (прообраз пілюль), які слід було класти хворому під язик. Використовували камені для припікання, призначали ванни з різних трав. Лікарське «зелье» зберігали у спеціальних «погребах» (тогочасних аптеках). Більшість лікарських засобів призначали для приймання натще, рідко - «всыть». Були призначення з «распростертием на 40 дни» і навіть на два місяці.

Джерелом лікарських засобів медичної практики в основному були рослини, з яких готували “лікарське зілля” і для внутрішнього, і для зовнішнього вживання, Найчастіше використовували аїр, лопух (кореневище); березу (листя, бруньки, сік); борщівик, буркун, любисток, хвощ (траву); бобівник, суниці, м’яту, подорожник, черемху, шавлію (листя); дуб, дягель, півонію. редьку, хрін (коріння); яловець (ягоди); часник, цибулю (цибулини) тощо.

У пізніші часи відомості з лікознавства подавались у літературних збірниках «Пчела» (XIV-XV ст.), «Благопрохладный вертоград» (XVI ст.) та ін. Протягом кількох сторіч популярними були всілякі рукописні лікарські порадники.


2. Виникнення перших аптек та розвиток фармації в XVII-XVIIIст.

У рукописних лікарських порадниках ХVІІ ст. докладно описуються технологічні процеси готування ліків. Ці відомості стали основним джерелом для складання рукописних фармакопей.

Тодішні аптеки відігравали велику роль у піднесенні вітчизняної фармації і таких наук, як ботаніка та хімія.

В аптеках готували порошки, розчини, сиропи, бальзами, еліксири, есенції, декокти (“Лади”), олійні екстракти, пластирі, всіляка мазі, пілюлі (“коточки”), таблетки (“трохиці”), пастилки (“леваші”), супозиторії (“Гвіздочки”), оксимелі (“Меди”) та ін.

Важкий історичний період уярмлення України польсько-шляхетними поневолювачами негативно позначився і на розвитку лікарського обслуговування населення.

За Богдана Хмельницького Україна була поділена на 16 полків. У полкових містах були медичні центри з аптечними, які обслуговували в основному козацьку верхівку.

У міста підвладних Речі Посполитій, приватні аптеки з’являються тільки в другій половині ХVІІ ст. – в Кам’янці-Подільському, Луцьку, Крем’янці, Вінниці, Корсуні, Богуславі, Умані, Житомирі. Кількість аптек на Правобережжі значно зростає після возз’єднання його з Лівобережжям[6, c. 254-256].

На Лівобережній Україні у ХVІІІ ст.. було створено чотири полки: Харківський, Охтирський, Сумський та Острогозький. У кожному полковому місті для медичного обслуговування населення були міські лікарі, на яких покладались і функції аптекарів.

Усім казенним, міським і військовим аптекам України постачали лікарську рослину сировину і виготовлені в лабораторії ліки – спочатку казенна, так звана польова, аптека в Лубнах, а з 1778 р. – Харківська казенна аптека. Велику роль у лікарському обслуговуванні Лівобережжя відігравала також Кременчуцька аптека.

В асортименті лікарських речовин у той час переважали рослини (80%), потім ішли хімікати (9-10%) і речовини тваринного походження (7%).

На сході України державні аптеки диктували правила суворого контролю за діяльністю приватних аптек. Перебуваючи під владою російської держави на сході України після правління Івана Грозного вийшов “аптекарський указ” (при царюванні Михайла Федоровича). Сам цар взяв під контроль аптекарську справу. Ліки відпускали за таксою і в медичному асортименті; в аптеках працювали кваліфіковані працівники.

На Правобережжі, яке залишалося під владою Польщі до 1795 р., і в Західній Україні, що була під владою Австро-Угорщини, лікарське обслуговування перебувало в руках приватних осіб і монастирів.

Сільське населення, яке становило 76% всього населення країни, фактично було позбавлене можливості користуватися ліками.

Згідно з декретами і розпорядженнями про санітарну службу й діяльність аптек (1772 р.), аптекам у Галичині не дозволялося лікувати, а лікарям - відпускати й готувати ліки. Монастирські аптеки було закрито. Не було чіткого розмежування між аптеками і крамницями, які продавали різні товари[8, c. 148-149].

Розвитку фармації в Україні сприяло утворення в Києві першого у Східній Європі вищого навчального закладу - Києво-Могилянської академії, з якої вийшла ціла плеяда українських учених, що заклали основи для розвитку багатьох галузей медицини взагалі і лікознавства зокрема.

«Багато найліпших, найдієвіших ліків, так само як добра та здорова їжа, готується з рослин», - навчав своїх учнів професор, вихованець Києво-Могилянської академії Нестор Максимович Амбодик-Максимович. Пізніше його учень, випускник Києво-Могилянської академії Іван Лепехін повернувся після довготривалих експедицій до Академії з найбагатшою на той час колекцією лікарських рослин. І. Лепехін детально описав не тільки ботанічні, а й цілющі властивості кожної рослини.

У Росії збирання і культивування лікарських рослин у XVIII ст. проводив Аптекарський приказ. Було закладено аптекарські городи в Петербурзі і в Лубнах. У 80-х роках XVIII ст. аптекар Іван Гейтер відкрив у Києві першу аптеку. Аптекар Т. Є. Ловиц (1757-1804) виявив адсорбційну властивість вугілля: він запровадив у практику мікрокристалоскопічний аналіз, зробив кілька відкриттів у галузі неорганічної та органічної хімії.

Як самостійна наукова галузь фармація сформувалася у XVIII ст. Фармацевти отримали з рослин морфін, вератрин, стрихнін, бруцин, хінін, кофеїн, кодеїн та багато інших біологічно активних речовин[2, c. 84-85].


3. Розвиток фармакології та лікознавства в ХІХ – ХХ ст.

У другій половині XIX ст. відбувався подальший розвиток фармакології як експериментальної науки. У цей час у розвинених країнах Європи набуло значних масштабів промислове виробництво лікарських засобів. Хіміки і фармакологи почали інтенсивно працювати в галузі синтезу нових препаратів. Це збагатило фармакологію новими класами лікарських речовин: снодійними, жарознижувальними, дезінфікуючими тощо. Спрямованому синтезу нових лікарських засобів сприяло розкриття хімічної структури алкалоїдів. Особливо великих успіхів на той час досягла фармакологія в Німеччині. Слід відзначити великі заслуги німецького вченого О. Шмідеберга (1838-1921), який уперше поставив завдання вивчити дію на організм різних хімічних речовин незалежно від їхнього лікувального впливу, й підкреслив важливість вивчення особливостей взаємодії між лікарськими речовинами і тканинними структурами.

Осередками розвитку фармакології в Україні в XIX - на початку XX ст. були кафедри фармакології медичних факультетів університетів Харкова, Києва, Одеси, Львова.

Співпрацівники кафедри фармакології Харківського університету Г. Г. Корітарі (1805-1890), Є. С Гордієнко (1812-1897), /. М. Станкевич (1832-1929), М. Л. Залеський (1827-1892), С. Я. Попов (1850-1914), Я. Я. Постоев (1864-1929) вивчали властивості речовин рослинного і тваринного походження. Нині кафедра вивчає особливості впливу лікарських засобів в умовах гіподинамії.

Кафедру фармакології Київського університету було організовано 1842 р. З 1868 по 1870 р. її очолював видатний учений і педагог В. І. Дибковський, який заклав основи фармакології серцево-судинної системи. Посібником для кількох поколінь студентів та лікарів були його «Лекції з фармакології», в яких обґрунтовано закономірності взаємодії лікарських речовин і організму, описано вплив різних препаратів на ту чи іншу систему. В лекціях також розглянуто питання загальної фармакології, зокрема залежність дії лікарських речовин від їх фізико-хімічних властивостей, від стану організму. Учні В. І. Дибковського вивчали фармакодинаміку атропіну, апоморфіну, деяких органічних сполук, виконали оригінальні дослідження із загальної фармакології.

Після В. І. Дибковського кафедрою фармакології у Києві завідували П. П. Сущинський, Е. Г. Гейбель, який видав курс лекцій з фармакології (1881), а також відредагував російський переклад «Підручника з фармакології» Р. Бухгейма. У 1898 р. завідувачем кафедри був обраний Ю. П. Лауденбах. При ньому наукова лабораторія кафедри збільшила обсяг наукових досліджень. У 1908 р. Ю. П. Лауденбах опублікував роботу «Про вплив зміїної отрути й протизміїної сироватки на серце і кровоносні судини». Він вивчав також вплив токсинів на кров і матку, продовжував розробляти питання загальної фармакології[5, c. 96-97].

У 1925 р. кафедру фармакології Київського медичного інституту очолив Г. Л. Шкавера (1884-1953), учень М. П. Кравкова, який вивчав фармакологію гормональних препаратів. З 1944 до 1971 р. кафедрою завідував О. /. Черкес (1894-1974), який створив велику наукову школу. Академік О. І. Черкес та його учні вивчали фармакологію серцевих глікозидів, засобів, які впливають на автономну нервову систему, знижують артеріальний тиск. Розроблений за його пропозицією препарат унітіол широко застосовують при отруєннях ртуттю, арсеном -миш'яком, свинцем, препаратами серцевих глікозидів, а також при захворюваннях нервової системи. Йому належать класичні монографії з питань токсичності отруйних речовин. Основним напрямом наукової діяльності О. І. Черкеса була біохімічна фармакологія, основоположником якої він став в Україні.

Кафедру фармакології Одеського університету організував у 1902 р. П. Я. Борисов (1864-1916), який вивчав вплив грязей одеських лиманів і ропних ванн на організм людини. З 1920 до 1928 р. кафедрою завідував Д. М. Лавров (1867-1929), а з 1928 до 1958 р. - С В. Цигаиов (1890-1958). У цей період на кафедрі вивчали фармакологію органопрепаратів, кровозамінників, препаратів лікарських рослин. Професор Я. Б. Максимович (1919-1985), завідувач кафедри з 1960 до 1985 p., розробив основні положення фармакології метаболітів, що сприяло вивченню вітамінних, гормональних препаратів, препаратів з амінокислот.

Дослідження колективу кафедри фармакології у Львові були спрямовані на вивчення препаратів, які використовують при захворюваннях органів травлення, порушеннях обміну речовин, а також на питання фітотерапії (J3. Соберанський, 1860-1902; Л. Попельський, 1865-1920; Ю. О. Петровський, 1905-1957; А. А. Гаврилюк, 1901-1972).

Розвитку неврофармакології сприяли роботи українських учених Я. Б. Максимовича (Одеса), Г. О. Батрака (Дніпропетровськ), колективів кафедр фармакології медичних вузів Харкова і Донецька. Харківські фармакологи, крім того, успішно вивчають питання тканинної терапії. Роботи науковців кафедри фармакології Івано-Франківської медичної академії присвячено серцево-судинним засобам, засобам, що впливають на автономну нервову систему (Ф. В. Ковшар, 1899-1968), Буковинської медичної академії - снодійним (С. її. Закривидорога, 1898 -1970) та діуретичним засобам, Тернопільського і Луганського медичних інститутів - засобам, що впливають на функції печінки й органів травлення.

Традиційним напрямом наукових досліджень фармакологів України залишається вивчення серцево-судинних засобів (Він-

"Неврофармакологія - від грец. пеиго - нерв і фармакологія. У деяких складних словах пеиго традиційно вимовляється як нейро.

Проте тільки дифтонги ае, ое в античній вимові вимовлялися як ай і ой. А дифтонги аи, еи вимовляються як ав і ев (в вимовляється м'яко, з придихом).

Отже, правильно: neuro – невро[7, c. 205-206].

На кафедрі фармакології Кримського медичного університету протягом тривалого часу вивчають протиалергічні засоби, сульфаніламідні препарати, лікарські рослини Криму (М. С. Шварсалои, 1894-1969).

Важлива роль у розвитку фармакології в Україні належить науково-дослідним інститутам. У 1934 р. було створено науково-дослідну установу, яка згодом стала Київським (з 1992 р. Українським) науково-дослідним інститутом фармакології і токсикології АМН України. У цьому інституті розроблено антидоти (унітіол, алоксим тощо), ряд протизапальних і протипухлинних засобів (М. /. Луганський, О. І. Черкес, П. В. Родіонов та ін.).

Вагомий внесок зробили колективи Харківського науково-дослідного інституту хімії і технології лікарських форм (тепер Державний центр лікарських засобів), де працювали фармакологи В. П. Тутаєв, М. А. Ангарська, а також Харківської фармацевтичної академії.

У XX ст. поряд з фармацією розвивається фармацевтична промисловість. У Росії і в

Україні проводяться дослідження з фармацевтичної хімії, фармакогнозії, технології лікарських форм. Істотний внесок у цю справу зробили українські вчені М. О. Валяш-ко, її. О. Петюпін, Д. Г. Колесников (Харків), М. М. Туркевич (Львів) та ін.

Центром, який координує дослідження в галузі фармакології, є Національна академія наук України і Академія медичних наук України (О. В. Кірсанов, Г. І. Деркач, П. С Пелькіс, О. В. Богатський, Б. Г. Болдирів, В. М. Марковський, В. В. Фролькіс).

Характерною рисою наукових досліджень у галузі лікознавства стає намагання використовувати природні ресурси України для забезпечення потреб населення в лікарських засобах. Основні зусилля спрямовано на пошук нових лікарських засобів для боротьби з серцево-судинними захворюваннями, злоякісними пухлинами, радіаційним ураженням організму. Особливої уваги надають розвитку вікової фармакології з урахуванням особливостей дії лікарських засобів на організм хворих дитячого і старечого віку.

Зміна функції клітин, органів або систем організму, що виникає під впливом лікарської речовини, називається фармакологічним ефектом. Фармакологічний ефект є наслідком взаємодії речовини з різними структурами клітин (клітинної оболонки, цитоплазми тощо). Така взаємодія називається первинною фармакологічною реакцією. її характер визначається насамперед низкою чинників з боку самої лікарської речовини: джерелом отримання, фізичними, фізико-хімічними властивостями, хімічною структурою, дозою (концентрацією), способом застосування (лікарською формою), а також фармакокінетичними і фармакодинамічними параметрами.

Разом з тим первинна фармакологічна реакція на будь-яку речовину може бути змінена внаслідок особливостей організму і середовища, в якому відбувається дія цієї речовини.

Таким чином, визначити характер фармакологічного ефекту лікарської речовини можна тільки після комплексної оцінки взаємодії її з організмом і зовнішнім середовищем, що відбувається у певній послідовності[2, c. 639-640].


Висновки

У XX ст. фармакологія досягла великих успіхів. Значного розвитку набула фармакотерапія, з'явився новий розділ - хіміотерапія. Початок хіміотерапії було покладено П. Ерліхом, який у 1909 р. запропонував сальварсан для лікування хворих на сифіліс. Медицина на той час збагатилася синтетичними протималярійними (плазмохін), протимікробними (сульфаніламіди), протитуберкульозними, протипротозойними засобами.

Нову еру в розвитку фармакології відкрили антибіотики. Першим з них був пеніцилін. Встановлення хімічної будови антибіотиків дало можливість добувати їх синтетичним шляхом. У першій половині XX ст. у медичну практику впроваджено гормональні препарати гіпофіза, щитоподібної залози, статевих залоз, кори надниркових залоз, а також інсулін.

Завдяки розвитку вчення про вітаміни арсенал лікарських засобів збагатився вітамінними препаратами, які застосовують з лікувальною і профілактичною метою. Вчення про медіатори, основу якого заклали англійський фізіолог і фармаколог Г. Дейл і австрійський фізіолог О. Леві, сприяло створенню нових високоактивних фармакологічних засобів, які діють у ділянці синапсів. Поступово сформувався такий розділ, як психофармакологія. Протягом останніх десятиріч онкологічна практика збагатилася препаратами протипухлинної дії. Успіхам фармакології сприяла співдружність із суміжними дисциплінами - синтетичною хімією, біохімією, фізичною хімією, біофізикою, фізіологією, мікробіологією, патологією. Важливим завданням сучасної фармакології є дослідження механізму дії фізіологічно активних речовин, особливо вибіркового впливу їх на різні органи й системи. У сучасних фармакологічних дослідженнях широко застосовуються фізіологічні, біохімічні, фізико-хімічні, гістохімічні методи, а також електронна осцилографія, електронна мікроскопія, методи мічених (радіоактивних) атомів, ядерно-магнітного резонансу.


Список використаної літератури

1. Бенюх Наталя Ф. Історія фармації Галичини (XIII-ХХ ст.): Навч. посібник для студ. фармац. вузів та фарм. ф-тів мед. вузів освіти III-IV рівнів акредитації. — Л., 1999. — 215с.

2. Богатирьова Р. Історія фармації України. — Х. : Прапор, 1999. — 799с.

3. Історія медицини та охорона здоров'я в Україні: Наук.-допоміж. покажчик літ. / Державна наукова медична бібліотека / Р.І. Павленко (ред.)Світлана Євгеніївна... Бадрук (скл.) — К. — 80с.

4. Історія медицини: Метод. посібник для студ. 1 курсу / Чернівецький держ. медичний ін-т / Борис Якович Дробніс (уклад.), Сергій Дмитрович Кобилянський (уклад.). — Чернівці, 1996. — 62с.

5. Строкань А. Вступ до фаху (історія фармації): Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний ун-т технологій та дизайну. — К. : КНУТД, 2004. — 132с.

6. Сятиня Михайло Л. Історія фармації: Навч. посібник для вищих навч. закл. / О.П. Реєнт (відп.ред.). — Л., 2002. — 660с.

7. Харкевич Д.А. – Фармакология: учебник – М.: Медицина, 1993.

8. Шегедин М. Історія медицини та медсестринства: Підручник для студ. вищих мед. навч. закл. І-ІІ рівнів акредитації. — Т. : Укрмедкнига, 2003. — 328с.

загрузка...
Top